Роль Петра Могили у духовній культурі України

1.6 Становлення ідей прав людини у поглядах Петра Могили

Зародження ідей прав людини у філософсько-правовій думці України можна, без сумніву, починати від часів становлення Києво-Могилянської академії - інтелектуального осередку освіченості української нації, передових ідей, освіти, науки.

Уява про цінність індивіда, про важливість права та заснованого на ньому порядку, що забезпечує свободу особистості, породжена, як відомо, гуманістичною культурою, притаманною європейській цивілізації. Невід'ємною складовою цієї цивілізації стала Київська академія початку XVII ст., де, поряд із викладанням курсів філософії, риторики, богослов'я, впроваджувались ідеї цінності людини, її право на свободу та формальну рівність, - право, яке забезпечує людині гуманне ставлення до неї з боку влади, суспільства, що є характерним, передусім, для європейської цивілізації.

Розгляд становлення початків правової думки щодо ідей прав людини слід почати із засновника академії Петра Могили - постаті феноменальної у філософсько-правовій спадщині України, невіддільної від європейської цивілізації початку XVII ст. Звернення до діяльності П. Могили є потребою повернення сучасної історико-правової думки до духовних висот українського Середньовіччя: «Феномен особистості Петра Могили можливо найкраще прочитувати саме сьогодні, адже при всій вазі його авторитету (духовного й світського) був сам Могила часто неясним, не до кінця зрозумілим, а то й чужим у високих своїх прагненнях навіть багатьом мудрим своїм сучасникам та деяким нащадкам» [70, 165].

У полемічних, теолого-філософських творах Петро Могила обстоював ідею верховенства у суспільстві духовної влади православної церкви, що об'єктивно сприяло вмотивуванню незалежного від влади Папи Римського і польського короля існування Української православної церкви та збереження ідентичності українського народу. Інша позиція - в умовах, коли Україна не мала своєї державності, - означала б визнання легітимності влади польської корони на українських землях. Петро Могила вважав головним для світської влади благо людей, а домінантою його гуманістичного кругозору була ідея людини, цінність якої визначалася не знатністю походження чи багатством, а її індивідуальною особистою відвагою, доблестю, благородством, великим творчим потенціалом обдарованих людей, створення навколо них буквально релігійного поклоніння.

Акцентуючи увагу на добрих справах, утілених у земне життя талановитою, творчою особистістю, П.Могила усвідомлював самоцінність духовної спільності, яка б об'єднувала людей різних станів, статків і походження. Погляди мислителя були скеровані на те, що верховна влада має діяти в трьох напрямах: політичному, світському і духовному. Закон відповідно до П.Могили - це дар Божий, який потрібно берегти. Закони мислитель поділяв на природні, людські та божественні. Людські, де мають утілюватися приписи природних законів, обов'язкові для всіх, зокрема і для правителя.

Ідеальним правителем П. Могила вважав православного, що одержує владу від Бога та відповідальний перед ним. Правитель повинен бути носієм політичних і морально-духовних функцій, уособлювати чесність, правдивість, справедливість, піклуватися про благо підданих. Розвиваючи платонівську концепцію «філософа на троні», П.Могила мріє про той час, «егда или философи царствовати будут, или царие філософствувати», сила яких ґрунтуватиметься не на насильстві, а на розумі, освіченості, законі [23, 89].

Київський митрополит був одним з перших українських мислителів, котрі, «послуговуючись здобутками світової культури, почали розробляти й вивчати поняття совісті» [43, 231]. Саме як «природний закон» совість спрямовує душу до добра, противиться злій волі людини, радить людині, що вона повинна чинити й що не повинна, засуджує її, якщо вона робить щось погане.

Толерантність і свободу совісті П.Могила обстоював упродовж всього свого життя. Поняття совісті в тогочасній свідомості й моральних ученнях гуманістів було пов'язане з емансипацією індивіда, збагаченням його духовного світу. У цьому процесі використовувалися й ідеї раннього християнства. П. Могила звертав пильну увагу на проблему совісті у контексті процесів людського самопізнання. «Адже вона нагадує людині про те, що відповідає її природі як певної особистості, і як треба поводитися, тобто про те, що повинно бути. Вчення про совість - це наука про належне, тобто про обов'язковість, про те, що повинно бути відповідно до даного Богом природного закону, який за часів Могили сприймався як такий, що належить внутрішньому Я особистості й роду людському загалом» [43, 232].

Петро Могила розглядає совість як актуалізацію природного закону, як щабель самопізнання, необхідний для очищення душі та її спасіння. Вона є немовби осередком, що поєднує сенс життя людини, її моральність та раціональність. Водночас совість - це сторож, що охороняє людину від збочень на шляху піднесення до Бога.

Опираючись на ідеї важливості втілення гуманістичних та демократичних принципів християнства (рівність перед Богом, справедливість, свобода, братерство), Петро Могила у своїх численних філософсько-полемічних творах намагався вирішити проблеми співвідношення релігії і світського життя, влади духовної і світської, їхнього впливу на суспільну свідомість. Людина у християнському світі вже не залишена сам-насам із силами природи, вона відчуває опіку БогаОтця і Бога-Сина і завжди може розраховувати на Божу любов, ласку, розуміння. Таке відчуття зумовлювало духовну працю над собою, людина відчувала себе особистістю, котра повинна духовно зростати, вдосконалювати свій духовний світ і розум як Божий дар, примножувати добрі справи на славу Бога. Християнське вчення, по своїй суті, було звернено до вільного волевиявлення людини, відкривало їй шляхи до вдосконалення, усвідомлення значення свого вибору.

Ідея свободи та відносної індивідуалізації людини в християнській релігії заклала основи вчень про права людини. Висока оцінка людського розуму - дуже важливий момент у характеристиці людини, котра стає кращою, добрішою, гуманнішою. Ця оцінка вселяє віру у свої сили, а це, на думку мислителя, сприятиме вдосконаленню всього суспільства.

У моральних настановах Петра Могили чимдалі виразніше віддається пріоритет активному, громадянському життю, звучить чіткий мотив, що лише активне, діяльне життя може дарувати людині щастя. Людина постає як вища у своїй реалізації особистість і «починає розуміти обмеженість відносин між нею та суспільством й усвідомлювати необхідність їх заміни іншими відносинами, що могли б врахувати веління природи й розуму людини, уособленням яких повинні стати держава, правитель, закон» [16, 66].

Християнський світогляд спричинився до нового розуміння людини й її призначення. У свідомості українського суспільства поч. XVII ст. вкорінялися цінності вільного розвитку, людської гідності, поваги до особистості, демократичних принципів рівноправ'я та співжиття. У виборі людиною соціальних зв'язків велике значення надавалося міжособистісним стосункам, трансперсональній взаємодії.

На початку XVII ст., в українській духовній культурі, філософсько-правовій думці почало формуватися нове розуміння людини та її призначення на Землі - людини активної, творчої, людини-громадянина, свідомої свого обов`язку перед рідними землею і народом. На тлі тих соціально-економічних, духовнокультурних процесів, з якими пов'язана ціла епоха всесвітньої історії - Ренесансу та Відродження, а з діяльністю Петра Могили - епоха українського Ренесансу, - ідея людини, звернення до людського життя, обстоювання гідності людської особистості, ствердження принципів рівності, братства, справедливості - є періодом зародження та становлення ідей прав людини. І хоча розуміння цих принципів мало теологічне забарвлення, бо наголошувалась, наприклад, рівність усіх перед Богом-Творцем, Спасителем, Опікуном, - це сприяло розвитку ідей рівності та прав людини у цьогосвітньому житті.

Розділ 2. Митрополит Петро Могила та ідея церковної унії

Перші кроки у цій справі зробив Мефодій Терлецький, який на той час перебував у Римі. Він намовляв Папу дати згоду на проведення спільного уніатсько-православного синоду. Інші єпископи переконували польських можновладців, що покращання стосунків з Апостольською столицею збільшить їм допомогу у війні з Туреччиною. Шанси організувати спільний синод випливали і з прихильного ставлення митрополита Петра Могили до цих намірів. Його офіційна заява із схваленням ідеї унії була неможлива через побоювання козацьких виступів, тому такі розмови проводилися таємно. З листопада 1643 року Папа Урбан VIII вислав до короля, уніатської та католицької ієрархії, світських осіб листи, в яких визначав умови майбутньої унії. Того ж дня Урбан VIII надіслав листи до митрополита Петра Могили та чернігівського кастеляна Адама Киселя, в яких заохочував обох адресатів до об'єднання з Римським Костелом. До цього ж заохочували обох керівників Православної Церкви король Владислав IV, деякі магнати, латинські та уніатські єпископи.

Думки з цього приводу висловлював Владислав IV, співпраця якого з православним митрополитом під час підготовки до війни з Туреччиною зміцнилася. Одним з доводів цього може бути факт, що митрополит у вересні 1644 року просив Константинопольського патріарха звернутися до московського патріарха (на синоді) з повчанням про важливість лютеранського хрещення у зв'язку з клопотаннями польського короля стати посередником у справі шлюбу Вальдемара Хрістіана, сина данського короля, з царівною Іриною. У відповідь на заклик Папи у 1644 році виник анонімний унійний меморандум, який за посередництвом королівського сповідника, капуцина Валеріана Магні, був надісланий до Римської курії. Авторство цього меморандуму приписується митрополитові Петру Могилі та Адамові Киселю. Автори меморандуму гостро критикували Берестейську унію і пропонували власну концепцію поєднання Православної Церкви з Римським Костелом. Могила вважав, що в питаннях віри не має суттєвих розбіжностей між грецькою та латинською церквами. Вони різняться між собою організаційною структурою та обрядом. Але обидві -- рівні і апостольські. [52, 117]

Берестейська унія у своїй основі не може бути зразком для об'єднання, бо бракує їй «чистих і світлих намірів». Поверхова єдність знищила тотожність східної Церкви. Проект Могили і Киселя відкидав модель Берестейської унії, який призвів до розходжень між церковною спільнотою та Константинопольським патріархом. Новий проект пропонував порозуміння духовних та світських осіб з Римом без розірвання стосунків з Царгородом.

Отже, рішення про об'єднання повинні прийняти духовні і миряни. В умовах Речі Посполитої дискусію про об'єднання повинен провести синод шляхти і духовенства обох руських Церков, що має скликати сейм. Рішення цього синоду могли би бути основою для об'єднання.

Найважливішою проблемою у створенні єдиної Церкви митрополит Петро Могила вважав питання першості. На його думку, «грецька релігія є ортодоксальна і свята», тому, чи зможе вона визнати ідею примату влади єпископа Риму як наступника Святого Петра? Визнати це неможливо, протилежні пропозиції виключають будь-яке порозуміння. Могила бачить єдиний спосіб вирішити цю проблему -- повернутися до джерел, тобто до первісної церкви.

Митрополит Петро Могила залишався вірний східному розумінню папської першості, не мислив категоріями безпосередньої залежності від Папи. Латинський патріарх не може мати безпосередньої юрисдикції щодо православних, підданих владі східних патріархів. [20, 197]

На думку Петра Могили, Руська Церква має залишатися і надалі східною Церквою з незміненою обрядовістю. Організаційно вона могла б підпорядковуватись Константинопольському патріарху та опосередковано Риму.

Перша реакція Риму на меморандум була прихильною. Конгрегація поширення віри визнала його як основу для подальших переговорів. Ставилася одна вимога: митрополита має затверджувати Папа. На черговому засіданні Конгрегації 16 березня 1645 р. була опрацьована спеціальна інструкція для нунція Яна де Тореса, в якій йому рекомендовано збирати думки щодо меморандуму в церковних та світських середовищах. При цьому підкреслювалось, що об'єднання православних з Римом має відбутися на засадах, запропонованих Апостольською столицею. Це практично означало відхилення меморандуму Петра Могили та Адама Киселя.

Одночасно з появою меморандуму в королівському середовищі з'явився і проект самостійного патріархату, хоча і підпорядкованого Папі, але такого, який зберіг би обрядову і організаційну незалежність. Оголошення унії мало відбутися на спільному уніатсько-православному синоді, скликаному королем. Постанови цього синоду були б затверджені сеймовою конституцією. Але і ці пропозиції Апостольська столиця визнала як надто ризиковані для Католицького Костела. Виникли побоювання, що спільний уніатсько-православний синод міг би мати непередбачувані наслідки.

У період опрацювання унійних проектів на п'ятнадцяти місцевих сеймах прийнято інструкції і рішення про «заспокоєння грецької релігії». Вимоги православної сторони знайшли своє місце в проекті конституції 1645 року, котра не була прийнята через відстрочку її схвалення до наступного сейму. [19, 205]

Владислав IV, прагнучи схилити на свій бік людей «грецької віри», наказав старостам, щоб ті виконували постанови королівських комісій щодо розподілу святинь та надав ряд привілеїв братствам, церквам і монастирям. Прихильність короля виникала з необхідності мати козаків для війни з Туреччиною. Монарх пояснював своє позитивне ставлення до «віри грецької» відсутністю згоди Апостольської столиці на унійний синод та відхиленням меморандуму керівників Православної Церкви в справі церковної єдності.

Використовуючи сприятливу атмосферу, православні посли на сеймі 1646 року висунули вимоги виконання постанов королівських комісій про передачу їм жидачівського монастиря та сокальської церкви. Розгляд цих вимог був перенесений на наступний сейм. Одночасно нунцій де Торрес 20 листопада 1646 року інформував Конгрегацію поширення віри про новий універсальний унійний проект, яким були б охоплені всі русини. Цей проект виник у порозумінні з королівським канцлером Юрієм Оссолінським та архієпископом гнезнінським Матеушом Любенським. Наприкінці свого листа нунцій просив інструкцій в цій справі. Ці нові ініціативи в справі унії збіглися зі смертю митрополита Петра Могили 6 січня 1647 року. [20, 209]

У заповіті, виконавцями якого він призначив трьох тогочасних православних сенаторів: Адама Киселя, Олександра Огінського і Богдана Статкевича, а також свого брата Моісея Могилу та ігумена київського монастиря св. Миколая Ісайю Козловського, він залишав більшу частину свого маєтку (в т.ч. землі) своєму братові Моісею. Щедро нагородив і Печерський монастир, зокрема Київську колегію, якій передав в т.ч. і свою бібліотеку. Певну суму призначив для підтримки монастирів у Скіту (на Покутті), Міжгір'ї, Крехові, Мгарі, Угомиках і Густині, які не мали постійних доходів. [19, 218]

Католики і уніати прагнули використати смерть митрополита Петра Могили для підпорядкування своїй юрисдикції Православної Церкви. Двічі Конгрегація поширення віри на своїх засіданнях 1 та 3 квітня 1647 року вела дискусії про те, як схилити русинів до унії після смерті Петра Могили. Апостольська столиця висловлювала свій погляд на це: на вакантну посаду митрополита слід призначити уніата, закрити православні церкви, а вірних приєднати до Уніатської Церкви. Всупереч цим бажанням православне духовенство і шляхта навесні 1647 року провели вибори митрополита. Ним був обраний мстиславський владика Сильвестр Коссов. Владислав IV зволікав з його затвердженням під впливом неприхильної реакції нунція на цю подію, вишукуючи інше рішення. Скликаний королем у Вільно 25 квітня 1647 року з'їзд православної спільноти ухвалив меморандум до Папи, який був повторенням меморандуму митрополита Петра Могили. У травні зосереджена у Вільно православна і уніатська шляхта затвердила пункти нового проекту. До нього православні внесли поправки щодо вчення про походження Святого Духа і заявили про залишення під юрисдикцією Константинопольського патріарха. Одночасно було визнано і верховенство Папи. Ці уточнення Рим відкинув, розраховуючи на повне підпорядкування собі православних. Владислав IV, незважаючи на відсутність згоди Апостольської столиці, видав Сильвестру Коссову привілей на посаду митрополита через свої побоювання козацьких виступів. На травневому сеймі 1647 року ухвалено конституцію «Релігія грецька», яка зобов'язувала короля до втілення в життя «Пунктів задоволення» та підтвердила рішення в справі королівських комісарів і перемиського владики. На цьому ж сеймі прийнято конституцію про руських священників, які є як в унії, так і поза нею», котра повертала право призначати священиків у церкви та визначала спосіб отримання від них належних коштів. [19, 221]

Після закінчення сейму король ще раз розглянув справу унії. Для цього він провів кілька розмов з керівниками Православної Церкви: митрополитом Сильвестром Коссовим, брацлавським воєводою Адамом Киселем, київським кастеляном Максиміліаном Бжостовицьким. Король прагнув притишити протести Риму щодо призначення православного на посаду Київського митрополита. Під час тих розмов виник проект спільного православно-уніатського з'їзду у Варшаві, призначеного на 15 липня 1648 року. Нунцій де Торрес, довідавшись про це, написав 12 березня до Риму прохання про спеціальні інструкції, причому він підкреслював власну ініціативу короля в цій справі. Як і в попередніх випадках, Апостольська столиця і цього разу негативно зреагувала на нові пропозиції спільного з'їзду. Про це свідчать постанови Конгрегації від 20 квітня і 1 травня 1648 року, котрі повністю відкидали проект унії всіх русинів.

Смерть короля Владислава IV і вибух повстання під проводом Богдана Хмельницького перекреслили плани унії «Русі з Руссю». Смерть толерантного володаря, який керувався інтересами держави, загальмувала впровадження в життя «Пунктів задоволення» та загострила конфесійні відносини в Речі Посполитій. Унійні проекти, висунуті королем або його оточенням, були спробою створити загальний конфесійний мир у країні. Владислав IV розумів складність релігійного питання на сході держави. В період елекції король зумів отримати підтримку іновірців і протягом свого панування користувався серед них загальною шаною. Міжнародна ситуація в країні змусила його шукати визнання серед православних і протестантів. Політику короля сприймала значна частина католицької ієрархії, але її не схвалювала Апостольська столиця, для якої головною метою було збереження свого впливу на руських землях. Вацлав Гриневич звертає увагу на зміни позиції Православної Церкви в цей період щодо локальних уній. За словами католицького теолога, Флоренська унія двісті років пізніше була більш сприйнятна, і відношення до неї було більш прихильне серед православних греків, ніж у період після цієї події. В цьому світлі дуже важливою була позиція грецької ієрархії, котра в XVII столітті була в змозі визнати і толерувати ці індивідуальні ініціативи та локальні тенденції у напрямі нової єдності. [19, 225]

Петро Могила, який добре знав ці тенденції, після довгої опозиції щодо Берестейської унії заризикував запропонувати свій проект автономного патріархату русинів і знайшов підтримку як серед духовенства, так і серед світського оточення». Проте треба пам'ятати про те, що анонімний меморандум не був розповсюджений та de facto не визнаний Римом. Усвідомлення греками потреби єдності , хоча і виникало з розуміння єдності Христової Церкви, як і у перших християн, в реальних умовах Європи XVII століття відкидало відомі вже зразки Флоренської та Берестейської уній. На інше вирішення цього питання не хотіла погодитись Апостольська столиця.

2.1 Від лицаря до ченця: пошуки особистості Петра Могили

Петро Могила як постать - це реальне буттєве втілення консервативної за духом літературної мрії доби українського пізнього Середньовіччя. Тому не дивно, що багато вітчизняних й зарубіжних науковців не сприймали або не до кінця сприймали весь розмах його світогляду. На заваді цьому ставало не стільки банальне нерозуміння його масштабу, скільки, очевидно, невписуванність Могили в будь-які аналітичні схеми, що мали на меті «тривіальну модернізацію» постаті цього діяча.

Генеалогія роду Могили не становить таємниці й сягає, згідно з польськими геральдиками, Муція Сцеволи, нащадки якого перейшли з Риму до Греції, а звідти - в Молдову. За іншими твердженнями, румунського походження, предком Могил був молдавський дворянин Пуриг, який допоміг у битві молдавському господарю Стефану ІV, отримав від нього щедру винагороду й ім'я Могила («пагорб»). Прямим предком Святого вважається великий виночерпій (чашник), потім член княжої ради при господарі Стефані Великому Козьма Могила. Легендарність або міфопоетизація початку родоводу є рисою прикметною для багатьох тогочасних геральдик відомих осіб, але у даному випадку вона символізує переможність головного героя на одразу двох полях змагання - духовному та світському. Підтвердженням цієї думки за задумом авторів геральдик повинен стати й подальший життєвий шлях нащадка аристократичних родів. Уявлення про переможність імені Могили на полях звитяги посилюється також традиційним для середньовічно-ранньобарокових геральдик згадування про предтечу головного героя в славному родоводі Могил, який також мав схожі чесноти, діяння та риси характеру, як і головний герой геральдики [30, 99].

Згаданим предтечею в родоводі Петра Могили можна вважати Йоана (Іоана) Могилу (онука Козьми Могили), який керував Молдавською державою за господаря Олександра. «Він управляв усім воєводством Молдавії... В кінці свого життя дід Петра Могили - Йоан постригся в ченці й закінчував життя в монастирі під ім'ям Йоанніке» - стверджує А. Жуковський [20, 26]. Йоан - Йоанніке Могила був не лише дідом Петра. Він ніби попередньо пройшов до нього основні етапи шляху, не здобувши, щоправда, таких визначних перемог в звитягах, які згодом здобуде його онук. Посередництво Йоане - Йоанніке Могили було посередництвом онукові не лише за законами геральдичної поетики, але й через те, що справді значні дії, прозріння й відкриття повинні були прийти до роду Могил не на рідній, а на чужій землі, яка внаслідок своєї відповідності масштабові цього роду повинна була стати полем для реалізації його потенціалу. Цією землею стала для духовного простору роду Могил Україна.

Таким чином, прізвище Могил належить до знатних давніх родів молдавських. Бояри Мовіле, які володіли молдавським престолом, орієнтувались перш за все на Польщу, хоча були лояльні й до Турції. У Польщі представники роду Мовіле називали себе Могила, це слово в ті часи позначало пагорб, як й «мовіле». Підтвердження цьому є у Великому тлумачному словнику сучасної української мови: «могила» (з півд. руського «пагорб, курган») - місце поховання і насип, горбик на ньому (Братська могила) чи високий насип на місці давнього поховання (Сторожова могила) [45, 535]. Саме таке тлумачення поняття «могила» знаходимо й у віршах Великого Кобзаря - Т.Г. Шевченка:

“Високії ті могили,

Де лягло спочити

Козацьке біле тіло,

В китайку повите.

Високії ті могили

Чорніють, як гори,

Та про волю нишком в полі

З вітрами говорять» [45, 536].

А могила тоді називалась інакше - «домовина». За цим же словником - «місце, де поховано померлого, могила або те саме, що труна» [45, 238].

Свою політичну діяльність родина Могил здійснювала за підтримкою польського короля і через цю однобічну політику не могла довго втриматись на престолі румунських воєвод. Щоб закріпити свої польські зв'язки, рід Могил посвоячився з польськими і спольщеними родами, віддаючи заміж дочок Єремії (дядько Петра Могили) за синів магнатів Потоцьких, Корецьких, Пржерембських, Вишневецьких тощо. Так, у 1605 році староста Овруча князь Михайло Вишневецький одружився на Раїні, дочці Єремії Могили, тобто двоюрідній сестрі Петра Могили. Крім того, всі три брати Могили - Єремія, Георгій і Симеон - мали права польського шляхетства, так званий «індігенат», який дозволяв їм набувати великі маєтки на Поділлі й Київщині [3, 26].

Все це впливало на зміцнення серед роду Могил пропольської орієнтації, яка, однак, залишалася тільки політичною і тільки в деяких винятках (митрополит Георгій) захоплювала також і релігійну ділянку з відомим прокатолицьким наставлянням польських королів. Залишаючись вірними православній церкві, Єремія і Симеон Могили виявили себе великими добродіями Української православної церкви. На пожертвування братів у Львові була збудована церква Успіння Пресвятої Богородиці, яку ще називають Волоською. Упродовж багатьох років підтримували Львівське братство грошовими внесками. Двоюрідна сестра Святого Петра Раїна, дружина М. Вишневецького, заснувала кілька православних монастирів в Україні, зокрема Густинський під Прилуками. Її сестра Анна, дружина краківського воєводи Станіслава Потоцького, була членом Львівського братства.

Святитель Петро народився 21 грудня 1596 року в Яссах, у сім'ї молдавського правителя (господаря) Симеона Могили та угорської княжни Маргарет (Маргіт) він був третім сином.

Симеон, батько Святого, був хотинським пиркалабом (з давньоукр. - староста), гетьманом сучавським, а згодом - господарем Валахії (1601-1602 рр.) та Молдови (1606-1607 рр.). У фамільному гербі Могил містяться герби і Молдови, і Валахії [40; С. 12].

Необхідно навести деякі факти з історії Молдовського князівства. До виникнення князівства на молдавській землі владарювала Угорщина, але після антиугорського повстання під проводом воєводи Богдана Молдовське князівство здобуло незалежність (1365 р.). З 1387 року князівство було васалом польських королів, а з 1456 року - вимушене було визнати сюзеренітет турецького султана і сплачувати йому данину. Господар Стефан Великий ІІІ вів успішну боротьбу з турками, але на початку ХVІ ст. князівство остаточно втратило самостійність, підпавши під турецьку владу.

У 1607 році Могили після поразки від Кантеміра Мурзи, зайнявшого господарство після отруєння Симеона Могили, вимушені були переїхати до Польщі, де в них були сильні та багаті родичі. Польські магнати прийняли родину молдавського господаря як рівних собі, не дивлячись на релігійні відмінності (румуни були православними). Для українських аристократів, які зберегли православну віру, спілкування з біженцями з Молдови було ще легше.

Петро Могила у віці 11 років потрапляє на західноукраїнські землі й подальша його доля відтепер пов'язана з Україною. З цього моменту й до 1627 року - до висвяти Петра - існує дуже мало здебільшого суперечливих фактів, які насамперед стосуються освіти майбутнього митрополита. Дослідники висувають різні гіпотези. Вони базуються на родинній традиції глибокої прив'язаності Могил до православ'я, тісних і дружніх зв'язках, які існували між родиною Могил і Львівським ставропігійним братством та його школою, традиції аристократичних родин у Польщі й Молдавії посилати своїх синів на навчання в західноєвропейські університети і, зрештою, даних про здобуту освіту і зацікавлення самого Петра Могили.

У своєму духовному заповіті митрополит Київський писав: «Родився і виховувався у вірі святій (православній)... в якій бажає стати перед маєстат Господа...» [3, 29]. Поодинокі панегіристи відзначають, що «ще з дитинства він виявив велику любов до науки», а М. Василенко згадує, що хоч мав він симпатії до польської держави і культури та родинні зв'язки з польською аристократією, «це, однак, не перешкодило Петрові Могилі з дитинства виховувати в собі любов до православної віри».[3, 30]

Хоч немає ніяких документальних відомостей, майже всі дослідники біографії Могили згідні в тому, що «первісну освіту Петро Могила здобув під керівництвом наставників Львівської братської школи, що перебували в дружніх відносинах з родиною (Могил), а закінчив у закордонних університетах». Цю ж думку висловлює Ф. Терновський: «Правдоподібно, що після закінчення навчання у львівській школі Могила слухав лекції і в закордонних академіях» [56, 8].

Петро Могила вирізнявся з когорти європейських освічених митців-мислителів тим, що до останку життя так і не став уніатом або римо-католиком. Тобто не став справжнім європейцем до решти, адже не є таємницею, що тоді справжнє європейство асоціювалось із західними конфесіями християнської віри. Слід звернути увагу на те, що, оцінюючи пройдений шлях вже на схилу літ, в своєму духовному заповіті митрополит зауважував: «В святій вірі, в котрій народився, виховався із волі Божої достоїнство митрополитанське недостойний на собі маю, в ній же хочу, вік свій закінчивши, стати перед маєстат Господа мого» [52, 134]. Такі слова не є простим підтвердженням факту, а мають ще й смисл вищого свідчення перед Богом і людьми про те, що всі його діяння як в миру, так і в сані духовному проходили під знаком православної віри в Господа.

Підсумовуючи, зазначимо, що опанувавши досконало тодішню українську, польську, румунську, латинську і грецьку мови, здобувши загальну світську освіту, а згодом і релігійну, Петро Могила був належно підготовлений, щоб згодом не тільки бути одним з найвизначніших організаторів і реформаторів освіти в Україні, а й безпосередньо взяти участь у створенні висококваліфікованих студій у релігійно-церковній ділянці.

У віці 20-22 років Петро Могила стає офіцером польської армії, але ще до того й в перші роки при тому здобував ще одну, на той час не менш важливу освіту, що зветься опікунством. Існував звичай, що молода людина для закінчення освіти поступала на двір одного з магнатів, де здобувала знання з військового мистецтва та шляхетних звичок. Опікуном Петра був коронний канцлер і гетьман Станіслав Жолкевський. Вплив Жолкевського - людини щирої, безпосередньої, глибоко релігійної і патріотичної на молодого Могилу був позитивний.

Що лицарство двору Жолкевського мало орієнтирами лицарство хрестоносців, то не було дивиною для тогочасної католицької Європи. Єднаючись через освітній вплив на молодого Петра Могилу західноєвропейська думка та мораль з прогресивно-консервативними засадами братського світогляду витворювали новітнє світобачення майбутнього митрополита, який, навіть коли був офіцером-шляхтичем, ніколи не забував про свою православність.

Ні для кого не було таємницею, що справжнім призначенням Петра була боротьба за молдавський престол. Відносини між Польщею та Туреччиною загострились до 1620 року, і саме тоді в Молдову виступило польське військо, у якому знаходився і «воєводич земель молдавських Петру Мовіле». Цікавою в історичному контексті даної розвідки видається паралель: «Петро Могила, як старшина польської армії, брав участь разом із своїм військом і опікуном у битві з турками під селищем Цецорою у 1620 році, де турки вщент розбили польські війська. Могила належав до числа тих небагатьох щасливців, яким вдалося врятуватися, у цій битві загинув опікун Петра - С. Жолкевський» [34, 6]. Про цю подію не згадують панегіристи Петра Могили тому, що ця битва була великою поразкою.

Після смерті Жолкевського Петро Могила був вже повнолітнім, але мав за протектора польського гетьмана Карла Хоткевича, з яким брав участь у Хотинській битві.

Про участь Петра Могили у битві під Хотином 1621 року є вже достовірні дані. Це є вістка з життя святого, про яку згадують усі біографи.

По поверненні з цього походу він переїхав ближче до Києва, де спершу купив маєток Рубежівка, недалеко від скіту Києво-Печерської лаври, потім - Мухоїди, Опачині [29, 231]. Перебуваючи в Рубежівці (нині Святошинський район Київської області) часто відвідував Київ, де зав'язав близькі стосунки з тогочасним православним митрополитом Іовом Борецьким, який став його духовно-релігійним провідником. Деякі дослідники вважають Іова Борецького за опікуна молодого Петра Могили, який невдовзі зайняв місце протектора майбутнього митрополита.

Цілком закономірним з такого погляду є проходження молодим Петром ще одного, але вже більш високого «опікунства». Таке опікунство значило на той час у духовному становленні майбутнього митрополита не менше, ніж лицарство. Власне, лицарська етика увійшла невід'ємним компонентом у дискурс духовного зростання Петра Могили, стала підготовчим актом до майбутнього духовного подвижництва. Поява Іова Борецького - знакового духовного діяча епохи у ролі опікуна Могили стала свідченням такого зросту. Умовно ж схема «від гетьмана до церковного ієрарха» також вписується у світоглядно-культурну парадигму доби, є одним із зримих її виявів.

У дискурсі особистості митрополита Петра єднання віри та лицарства було природним, бо передбачало різнорівневе взаємоопікування духовного й світського, православ'я й козацтва.

Поглиблення зв'язків з митрополитом І. Борецьким вплинуло на вироблення релігійного світогляду Могили, який почав брати активну участь у церковних справах. Ця участь ґрунтовно змінила життєвий шлях молдавського воєводича, який покинув світське життя, приймаючи чернечу рясу. Це був переломний етап - перехід від лицарства до чернецтва - особистості Петра Могили, який поділив його життєвий шлях на два періоди: молдавсько-польський та український, період служіння православній церкві в Україні. 1627 рік - є точкою відліку двох періодів у житті святого.

С. Голубєв зазначає: «Замінюючи меч на чернечу мантію, молдавський воєводич рішився на цей крок з усією щирістю та свідомістю своїх обов'язків як начальника чернечої братії» [13, 387]. Про його високе розуміння чернечої місії довідуємося з його власноручних записок. Він писав: «Чернече життя - це досконалість християнського життя». [13, 388]

Невідомо, що змусило титулованого аристократа із схрещеними шаблями на родовому гербі, вдалого військового змінити шкіряний колет та кірасу на власяницю й рясу, на скромну долю інока: «пути Промысла неисповедимы, и часто вопреки всем предположениям ведут они человека к цели высокой, которой с другого, противоположного, пути и не видно» [29, 235].

Вступ Петра Могили на ієрархічний шлях відбувався в атмосфері пошуків православної руської аристократії шляхів до ослаблення напруженості релігійної війни і до досягнення легалізації усе ще не визнаної православної ієрархії. Фігура лояльного для Польщі аристократа, і навіть неруського по крові Петра Могили полегшувала можливість компромісної угоди православної шляхти з урядом.

Перехід Петра Могили зі світського в чернечий стан був причиною різних інтерпретацій і оцінок самої особи архімандрита й ставлення до нього ченців Києво-Печерської лаври.

Насамперед, треба з'ясувати, які моменти спонукали Петра Могилу до висвяти? Відкидаємо два крайні пояснення, а саме, що молдавський воєводич прийняв чернецтво виключно з ідеалістичних міркувань, з бажання служити церкві та схильності до чернечого життя і аскетизму, чи що він зробив цей крок, спонуканий матеріальними вигодами, що їх забезпечувало керівництво маєтками Печерської лаври, та гонитвою за славою. Обидві крайнощі - помилкові, рішення Петра Могили було наслідком сукупності різнорідних факторів, про які й хочемо згадати.

Про глибоку релігійність родини Могил і про її прив'язаність до православ'я вже було сказано вище. З одного боку, молодий Петро був свідком упадку православної віри на початку XVII ст. і в Молдавії, і на українських землях під Польщею через дії католиків та прихильників унії, а також пожвавлення опору проти латино-уніатської пропаганди, що його розпочали «всі кращі люди того часу». Як пише С. Голубєв, «очевидно, що таке релігійне захоплення серед південноруського народу не могло пройти непомітним для Петра Могили і не могло не викликати в його вразливій натурі глибокого співчуття» [13, 429]. Він включається в тодішній релігійний рух, що прагнув урятувати православну віру, особливо під впливом митрополита І. Борецького, який вказав йому на загрозливий стан прадідівської церкви.

При цьому слід пам'ятати також укорінений на ту пору звичай, за яким вищі ієрархічні місця займали визначні люди тодішньої аристократії, навіть члени королівської сім'ї, для особистих користей. Як відзначає літописець, Петро Могила був «при своєму доброму і тривожному житті не позбавлений бажань і слави цього світу», а головне - за своїм характером «ніяк не здібний до замкнутого життя, до діяльності, що обмежувалася б тісними загородами монашої келії». Все ж таки згаданий автор відкидає твердження деяких істориків, що Петро Могила скористався зі свого архімандритського сану для особистої наживи: така думка не підтверджується життям і діяльністю нашого митрополита після висвячення. Аналогічну думку відстоює румунський дослідник Т. Йонеску, для якого «вибір на цей пост (архімандрита) йому здавався першим засобом, щоб піднести і возвеличити православну церкву. Якщо він і оцінив доходи Лаври, то насамперед - як засіб боротьби проти ворогів православної церкви» [49, 19].

Критичніше щодо висвяти Петра Могили на печерського архімандрита ставився Є. Голубинський, а також М. Василенко. Останній писав: «Пояснювати бажання Могили стати печерським архімандритом виключно ідейними мотивами - послужити православній вірі у чернечому стані - не можна. Ймовірно, немалу роль грали при тому матеріальні розрахунки. Багатюща Києво-Печерська лавра завжди служила приманою для значних і впливових людей». [40, 10]

Коли і в яких умовах відбулася висвята Петра Могили на архімандрита Печорської лаври? Точне визначення дати вступу Могили в сан архімандрита звільняє молдавського воєводича від обвинувачень, що їх робили історики.

Відомо, що питання вибору нового архімандрита Печерської лаври стало актуальним після смерті Захарія Копистенського, яку дехто визначав датою 8 квітня 1626 р., а вступ на його місце Петра Могили - на 1628 р., і навіть на 1629 р. Таким чином, печорська архімандрія залишилася від двох до двох з половиною років незайнятою через опір ченців Лаври.

У дійсності архімандрит З. Копистенський помер 21 березня 1627 р., як це компетентно доводить С. Голубєв. Розпочата боротьба за вакантний пост архімандрита велася між чотирма претендентами.

Природно, що всі ці претенденти вели серед ченців кампанію проти вибору Петра Могили, висуваючи такі аргументи:

а) у той час молдавському воєводичу минуло тільки 30 років - досить молодий вік, щоб здобути досвід і авторитет;

б) поважнішим був закид, що Могила походив із «землі чужої», тобто не був уродженцем Київщини, як цього вимагала усталена традиція і вимоги польських королів;

в) його приязнь з архієпископом Мелетієм Смотрицьким, якого ченці Лаври підозрювали в католицьких симпатіях.

Роль чималої перешкоди для Петра Могили відіграло і його соціальне походження, про яке він згадував навіть після переходу в чернечий стан. Але, незважаючи на подані вище закиди, Печорською капітулою був скликаний провінційний сеймик у Житомирі 6 вересня 1627 р. для нового вибору, на якому «все духовенство і обивателі обрали на архімандрита печерсько-київського вельможного Петра Могилу, воєводича земель молдавських, людину вельми знану...» [36, 19].

Цей вибір був затверджений королівською грамотою Сигізмунда III від 29 листопада 1627 р., а сам «акт висвяти Петра Могили на Києво-Печерську архімандрію був здійснений у грудні 1627 року: або в день його народження (21 грудня 1627), або на Різдво Христове». [36, 20]

Своїм успіхом Могила завдячував насамперед митрополитові Іову Борецькому, який мав великий вплив на лаврську братію, а особливо на київську шляхту. Але не менше спричинилися до цього успіху і впливові польські магнати, які перебували у дружніх відносинах з родичами Петра Могили, про що згодом згадував сам митрополит Могила («Тріодіон»). Завдяки саме останнім була одержана невдовзі королівська грамота.

Але не треба забувати й про особистісні риси Петра Могила: вольовий, авторитетний, досвідчений організатор, мудрий наставник, твердий керівник, покликаний своєю добою та її звичаями. Беручи на себе відповідальність перед Богом і людьми за гнану світською владою православну Церкву, він мимоволі зрікався задоволення світських своїх потреб на користь духовних. Вже в цьому одному факті бачимо ми не диктат обставин (вони якраз, швидше всього грали проти такого рішення молодого молдавського аристократа), а вищеобраність Петра Могили для своєї долі й усвідомлення ним самим цієї вищеобраності. Саме зі свого свідомого рішення взяти участь у боротьбі за найвищий щабель у тодішній православній ієрархії й починається видений і з кількосотлітньої відстані шлях молдавського аристократа до висот православної аскези й упокорення в душі світських зваб.

2.2 Роль митрополита Петра Могили у розвитку української духовної культури

Розбудова Української держави ставить одним із нагальних завдань - вивчення культурно-духовної спадщини нашого народу, життєвого і творчого шляху визначних державних діячів, які були організаторами й безпосередніми учасниками творення вітчизняної науки й культури, а діяльність яких з політичних міркувань у роки панування тоталітарної системи на теренах України замовчувалася або фальшувалася й подекуди взагалі була вилучена із наукового та суспільно-політичного обігу.

До такого кола діячів належить Петро Могила 31.12.1596 (10.01.1597) - 1(11).01.1647 - визначний український церковний і культурний діяч ХVІІ століття. Мислитель, політик, освітньо-церковний діяч, Могила випереджав багатьох своїх сучасників у їх починаннях. Він рішуче долав перепони несумісності, нетерпимості, сприяв зближенню східного й західного світів. Але при цьому стояв на ґрунті українських традицій та інтересів.

Багатогранна постать П. Могили, як людини, котра позначила своїм ім'ям цілу добу в українській історії, дала Першу вищу школу Україні, привертала й привертає увагу багатьох учених.

Як зазначав М. Грушевський, П. Могила “зумів вибрати перспективу розвитку народу (українського) й країни” [14, 42]. Різнобічна громадсько- культурна й освітня діяльність П. Могили набула широкого українського та світового резонансу. Тож зрозумілим є підвищений інтерес науковців й громадськості до визначного діяча України в сучасних умовах національного відродження.

Петро Могила у першу чергу був діячем у релігійній царині, але ґрунтовні гуманітарно-духовні знання, багатоаспектна громадсько-культурна й організаційна робота дали можливість стати знаним українським діячем своєї доби. Україна, а з нею все громадянство в ній виховане, жило спадщиною Могили, його духом.

Час, у якому жив і працював П. Могила, був часом переломного історичного повороту в долі українського народу, зв'язаного з національно-культурницьким рухом і підготовкою духовних підвалин для соціальних та освітньо-просвітницьких реформ.

В Україні відбувалася зміна узвичаєного ритму духовного буття, що зовні виявлялося в оновленні національної школи та церкви, поступі друкарської справи, появі нових форм мистецтва і способів мислення, вело до перетворення церковного життя на об'єкт суспільно-політичної ваги, підштовхувало традиційну та уніатську конфесії до реформування. З другого боку - складне становище українського суспільства, утиски православ'я, відсутність власної державності [5, 10].

Тож за таких надскладних суспільно-політичних умов Петро Могила взявся, насамперед, за обстоювання прав Української православної церкви, зміцнення її авторитету й довіри серед українського народу, а також дбав про повернення їй гідного місця серед церков інших світових держав.

Він у першу чергу подбав про унормування її правового становища, покращення матеріального стану, поліпшення дисципліни й моралі серед священства. В 1632 р. Могила добився від короля Владислава ІV легалізації Православної церкви в Україні (“Статті для заспокоєння руського народу”) [55, 825]. Зусиллями П. Могили виник гурток вчених і культурних діячів, т. зв. Могилянський Атенеум, до якого входили С. Косов, А. Калнофойський, Т. Земка, І. Трофимович-Козловський та інші відомі в той час українські культурно-освітні діячі. Вони, під керівництвом митрополита Петра Могили, здійснили реформу церковного життя, опрацювали проект “Православного ісповідання віри”, що фактично став першим православним катехізисом, який був прийнятий Собором православних церков у Києві в 1640 р. та в Яссах у 1642 р., а у 1643 р. - остаточно затверджений усіма східними патріархами [5, 10].

Йдучи щляхом упорядкування Уставу церкви та уніфікації обрядовості ще у 1629 р. перевидав у Львові “Номоканон”, які слугували осмисленню Канону, літургії, догматики Православної церкви, сприяли її наближенню до народу, а, отже, як зазначає відома українська дослідниця З. Хижняк “Були націотворчим чинником” [64, 373].

Славетний Митрополит значної уваги приділяв зміцненню матеріального становища Української православної церкви. Він зайняв рішучу позицію щодо повернення православних церков і майна, відібраних уніатами, а повернуті храми відбудовувалися за безпосередньої участі П. Могили. Серед них, у Києві - це Св. Софія, церкви Десятинна, Василівська (Трьохсвятительська), Спаса на Берестові, Михайлівська Видубицького монастиря. Їх реставрували, оздоблювали іконами, водночас проводили археологічні пошуки, зокрема на території Десятинної церкви. Петро Могила розсилав грамоти православним, закликаючи їх до стійкості при захисті батьківської віри. З цією метою він створив спеціальну молитву “Парафимія” (1634) [64, 372].

Дбаючи в культурно-освітній царині, він був громадянином у широкому розумінні цього слова. Незважаючи на свою високу посаду, Петро Могила не замикався у стінах монастиря, а розумів церкву, як один із засобів політичної та ідеологічної боротьби. На нашу думку, з одного боку, як представник легального табору, своєю невтомною діяльністю він давав простір для поступу національно- визвольного руху в Україні, а, з другого - використовував усі можливості і зв'язки з Річчю Посполитою для поліпшення долі українського народу, його духовних засад. Петро Могила впродовж усього свого керівництва Православною церквою в складних суспільно-політичних умовах став промотором духовної культури українців, з ідей якого і до цього часу ми черпаємо мудрість й духовні сили для утвердження єдності між християнськими церквами і формування національно-патріотичних почуттів у свідомості нашого народу. Перебравши відповідальність за долю Православної церкви, П. Могила був свідомий тієї великої ролі, яку вона відігравала в житті української громади. В той час Православна церква уособлювала в собі національні символи українства.

Чотирнадцятирічне правління Петра Могили на Київському митрополичому престолі піднесло авторитет Української православної церкви до такого рівня, що вона стала вагомим чинником не тільки в тодішньої державної інституції, але почала суперничати з найсильнішою на той час Грецькою православною церквою. Постійна ініціатива і здійснена в духовній царині праця висунула Київську митрополію на одне з головних місць усього православного світу. При цьому особливо наголосимо, що поглибленню та піднесенню Української православної церкви сприяла вся багатогранна громадсько-культурницька діяльність уже знаного в Європі духовного діяча Петра Могили.

Як відомо, важливим чинником національно-духовного відродження й єднання церкви з народом Могила вважав українізацію богослужіння. Він виходив з того, що мова кожного народу - то дар Божий і виголошення літургічного чину чужою мовою є збиткуванням над віруючими. Природно, значна частина книг Могили, призначених для богослужіння, містить так багато українських слів, що дає підстави нам вважати ці твори написаними українською мовою. А служби й проповіді, відправлялись українською мовою, збирали багато віруючих, українське православ'я наповнилось громадсько-політичним змістом у контексті національних інтересів.

Визнаючи релігійну спорідненість з російським православ'ям, Могила не ототожнював її з політичним союзом з Московською державою і залежність Української церкви від Москви. Так діяли і його послідовники - С. Косов, Й. Тризна, Д. Балабан, І. Гізель, Л. Бронкевич, Й. Немобович-Тукальський та ін. [64, 373]. З метою посилення українськості в церковній справі П. Могила упорядкував Устав церкви й уніфікував обрядовість. У цьому контексті він надавав першорядного значення кадровому забезпеченню релігійної справи. Закономірно, високопоставлені пастирі поповнювали число служителів Української православної церкви, ставали відомими богословами, зокрема, серед них варто назвати таких духовних очільників, як: І. Трофимович-Козловський, С. Почаський, С. Косов, Й. Кононович-Горбацький, І. Гізель та ін. Перший з названих написав разом з Могилою капітальний твір православ'я “Православне сповідання віри” (“Катехізис”), схвалений, як відзначалося вище, на Київському Соборі в 1640 р., а згодом - на помісному Соборі в Яссах (1642 р.) й затверджений згодом чотирма вселенськими патріархами: Партенієм Константинопольським, Йоаникієм Александрійським, Макарієм Антіохійським, Паїсієм Єрусалимським (1643 р.). Цей твір став основою віровчення для всього православного світу. 1945 р. Петро Могила видав “Катехізис” польською й українською мовою (“Малий Катехізис”) [64, 373]. Протягом ХVІІ-ХVІІІ ст. у світі здійснено 25 видань різними іноземними мовами.

Важливо підкреслити методологічний внесок Київського митрополита П. Могили в розширенні спектра дії Української православної церкви. У грудні 1646 р. з Лаврської друкарні вийшла його праця “Евхологіон, албо Молитвослов или Требник”, відомий більше під назвою “Великий Требник Петра Могили”, або “Требник”, котрий був на той час і залишається своєрідною церковною енциклопедією [26]. У ньому викладені молитви й обряди, даються літургічні й канонічні пояснення. Він був поширений у всіх слов'янських країнах, а також в Молдові, Волощині. З огляду на історичне значення цього твору в духовному житті, нещодавно його перевидано в Україні.

Зауважимо, що стараннями Могили і його сподвижників занепад Української православної церкви було припинено, вона подолала кризу і почала відроджуватись, стала по суті помісною, а її провід - фактично самостійним.

Підготовка національної еліти, зміцнення церкви, на думку Могили, повинні були слугувати згуртуванню українського суспільства, а відтак - виведенню України з-під влади Польщі й відтворенню її державності. Упродовж усього свого життя Петро Могила обстоював права українського народу на його духовне й культурне самоврядування, а майбутнє України бачив виключно в її етнографічних кордонах. Меценат української культури, письменник і публіцист, Петро Могила залишив майже 20 творів церковно-теологічного, просвітницького, філософського та історичного характеру. Значний вклад він вніс для становлення і розвитку еклезіологічної та екуменічної науки, які в православ'ї, а також і в Греко-католицькій церкві знайшли свій вияв, а до нього були недостатньо розвинуті. Саме тому дослідження П. Могили з проблем теологічного вчення має важливе значення для становлення екуменічного руху в Україні на базі еклезіологічної науки для повної єдності українських церков і розбудови національної державності на сучасному етапі.