Розвиток світової культури

67

Світова культура

1. Походження і головні етапи розвитку культури

Культура стала об'єктом спеціального теоретичного інтересу і отримала статус самостійного наукового поняття в епоху Нового часу. За свідченням німецького лінгвіста І. Нідермана, термін "культура" як самостійна лексична одиниця існує лише з XVIII ст. Раніше цей термін існував тільки у словосполученнях, означаючи функцію чогось: cultura juris (вироблення правил поведінки), cultura scientiae (здобуття знань, досвіду), cultura literarum (удосконалення мови) і та ін. Проте у всіх випадках раннього вживання слова "cultura" воно означало вирощування, удосконалення, культивування чогось (рослин, тварин) і було пов'язане зі землеробством -- основою існування античної цивілізації. Однак поступово це поняття поширюється і на інші сфери людської діяльності, зокрема на виховання і навчання самої людини.

Пізніше слово "культура" все частіше починає вживатись як синонім освіченості, вихованості людини, і в цьому значенні воно увійшло, по суті, в усі європейські мови, у тому числі слов'янські. Проте на цьому еволюція терміна "культура" не закінчується. У середні віки набуває поширення комплекс значень згаданого слова, згідно з яким культура стала асоціюватися з міським укладом життя, а пізніше, в епоху Відродження, -- з досконалістю людини. Нарешті, у XVIII ст. слово "культура" набуло самостійного наукового значення.

Термін "культура" оформлюється у наукове поняття саме в добу Нового часу не випадково. Відчутні зрушення у соціальному бутті людей, що сталися на межі Середніх віків і Нового часу, характерні, передусім, початком глибоких перетворень у ставленні людини до природи. Людство починає усвідомлювати себе силою, здатною протистояти "натурі" (природі), а "культурна" європейська людина Нового часу наділяється якостями, що значно відрізняють її від "природної" людини минулого. Перед мислителями постають питання про сутність нового середовища життя, твореного людиною, на противагу природі, характер його впливу на саму людину, про те, злом чи благом є новий, штучно створюваний людьми світ. Виникає потреба у понятті, яке фіксує новий, "неприродний" стан суспільства і людини. Тому термін "культура" як самостійна лексична одиниця формується у прямій опозиції слова "натура" (природа).

Культура розглядалась, передусім, як феномен духовного порядку, наслідок і вияв творчої діяльності в галузі науки, мистецтва, релігії, права тощо. Матеріально-виробнича діяльність поняттям культури не охоплювалась. Погляд на культурно-історичний процес як на поширення знань, освіти, удосконалення розуму був притаманний і гуманістам епохи Відродження, і мислителям доби Просвітництва.

Однак уже в межах Просвітництва виникає і критика існуючої "культури" та її носіїв. Так, Жан Жак Руссо (1712-1778 pp.) протиставляв зіпсованості та моральній розбещеності "культурних" європейських націй простоту і чистоту вдачі народів, які перебувають на патріархальній стадії розвитку. Протиставлення "природної" та "цивілізованої" людини, властиве не лише Руссо, а й декотрим іншим просвітителям, містило в собі усвідомлення гострої суперечності між дійсною природою людини і тими викривленнями, яких вона зазнає. Тому критичне ставлення Руссо до людини, котра перейшла від природного стану до стану культури, не варто трактувати як заклик до повернення назад, у доісторичний первісний стан, назавжди втрачений для людства. Це радше заклик до того, щоб, зауважуючи знання певних переваг минулого і вад сучасності, знайти шлях для удосконалення людини.

Переусвідомлення ролі розуму, а водночас і пошук інших підходів до розуміння культури розпочали новий етап розвитку європейської культурологічної думки, що відбувався вже в умовах панування німецької класичної філософії. Як відомо, життя спростувало сподівання просвітителів на торжество розуму і справедливості у суспільстві. Осмислення колізій нової цивілізації ще раз підтвердило істину: для удосконалення (окультурнення) людини і суспільства розвиток душі має анітрохи не менше значення, ніж розвиток розуму. Сутність культури відтак вбачалася у моральній (І. Кант), естетичній (Ф. Шіллер, брати А. і Ф. Шлегелі, Новаліс та інші представники романтизму), філософській (Г.В. Ф.Гегель) свідомості.

Не залишився поза увагою філософів і релігійний аспект культури. Релігійно налаштовані зарубіжні та вітчизняні філософи дивились на культуру як на засіб, за допомогою якого матеріальний світ перетворюється в духовному напрямі, а людина реалізує своє вище покликання. Релігія становить квінтесенцію духовності, отже дійсна культура підпорядкована релігійному культу.

Соціально-економічна зумовленість культури перебуває в полі зору мислителів, які схилялись до матеріалізму в поглядах на людину й історію людства. Зокрема, представники української демократичної думки XIX ст. Леся Українка, І. Франко, М. Коцюбинський та інші -- пов'язували історію культури з діяльністю народних мас, осмислювали культуру в контексті національно-визвольної та соціальної боротьби. Для них притаманна глибока гуманістична спрямованість, історичний оптимізм, віра в національно-культурне відродження України.

Поняття культури пройшло складну еволюцію, поступово збагачуючись за змістом.

У сучасних європейських мовах слово "культура" вживається принаймні в чотирьох основних значеннях:

1) для позначення загального процесу інтелектуального, естетичного, духовного розвитку; 2 )словом "культура" користуються тоді, коли йдеться про суспільство, яке ґрунтується на праві, порядку, моральності. В цьому значенні поняття "культура" збігається з поняттям "цивілізація";

3) під "культурою" розуміють спосіб життя людей, притаманний певній спільності (молодіжна культура, професійна культура тощо), нації (українська, японська, німецька тощо), історичній добі (антична культура, культура Ренесансу, культура Бароко та ін.);

4) слово "культура" вживається як абстрактна, узагальнююча назва для різноманітних способів, форм і наслідків інтелектуальної та художньої діяльності людей у галузі літератури, музики, живопису, театру, кіномистецтва тощо.

Сучасне розуміння категорії "культура", її сутність, функції та структура

Різноманітність поглядів на сутність і зміст поняття культури характерна і сучасній культурології. Американські вчені А. Кребер і К. Клакхон, дослідивши на початку 50-х років минулого століття існуючі культурологічні концепції, виявили всезростаючий інтерес науковців до поняття культури. Наприклад, якщо, за їх підрахунками, з 1871 до 1919 pp. було запропоновано лише сім визначень культури (перше з них належить видатному англійському етнографові Едварду Тайлору (1832--1917 pp.), автору відомої праці "Первісна культура"), то з 1920 до 1950 pp. було вже 157 визначень цього поняття. Пізніше (1964) кількість зібраних Кребером та Клакхоном дефініцій досягла 257 і з того часу зросла не менш ніж вдвічі.

У сучасній культурології можна виділити не менш як три основних наукових підходи:

-антропологічний;

-соціологічний;

-філософський.

Антропологізм полягає у боротьбі проти європоцентризму і випливає з гуманістичної ідеї про рівноцінність культур, рішуче пориваючи з поділом народів на "культурні" та "некультурні", "історичні" й "неісторичні". Культурна антропологія зробила значний внесок у розвиток етнографічної науки. Але з її позиції важко простежити історію світової культури, виділити культурно-історичні етапи. Цей підхід взагалі не дає змоги розглядати культуру людства з позиції її цілісності, єдності, тобто як загальнолюдську цінність.

Сутність антропологічної концепції ілюструється визначеннями поняття -- культури, в яку вводиться вся матеріальна та нематеріальна діяльність людей, стираючі межу між поняттями «культура», «спосіб життя», «суспільне життя». Наприклад культура -- це "спосіб існування людства, подібно до того як життя -- спосіб існування протоплазми"; ("Німецький філософський словник"); "вся повнота діяльності суспільної людини" (А.Кребер); "спосіб життя, якого дотримується спільність або плем'я" (К.Віслер) та інш.

На відміну від "антропологічного", для "соціологічного" типу визначень культури характерне її ототожнення з певною стороною життя людини і суспільства. Наприклад, культура - це "винаходи, речі, технічні процеси, ідеї, звичаї і цінності, що успадковуються" (Б.Малиновський); "мова, вірування, естетичні смаки, знання, професійна майстерність і різноманітні звичаї" [А. Радкліфф-Браун); "спільний і прийнятий спосіб мислення" (К.-Г. Юнг)…Такі визначення відображають традицію, поширену серед дослідників, яким доводиться чітко розмежовувати об'єкти вивчення, що належать до сфери культури. Отже, культура охоплює не все життя суспільства, а тільки певні його сторони. Водночас із явищами культури існують і вияви антикультурні. Тому історія культури має свій об'єкт, який не збігається з предметом історичної науки загалом.

"Філософський" підхід до культури пов'язаний з високим рівнем абстракції, коли культура розглядається не як синонім суспільства, не як певна частина або сфера суспільного розвитку, а як явище, що вирізняється з процесу лише аналітично. Культура трактується при цьому як "зміст" або "вираження" суспільства. Наприклад: "Культура є відносно постійний нематеріальний зміст життя, який передається у суспільстві за допомогою процесу соціалізації" (Г. Беккер); "культура -- це вираження суспільства у формі літератури, мистецтва або мислення". Філософське тлумачення культури має і свої вразливі місця, і певні позитивні моменти. Зокрема, важко отримати конкретне знання про об'єкт, що трактується як певна субстанція, розчинена в усіх суспільних відносинах. Одночасно філософське розуміння культури дає змогу розкрити її як цілісний феномен, а не тільки як сумарність світоглядних, релігійних, моральних, естетичних цінностей. Інша справа, що становить основу цієї цілісності.

Аналіз розвитку уявлень про культуру, сучасні інтерпретації культури дають змогу дійти певних висновків:

1. Культура являє собою створену людиною "другу природу". Культура не може виступати щодо людства як щось зовнішнє. Там, де є суспільство, там існує і культура.

2. Культура виступає як система спільних цінностей, матеріальних або духовних, ідеальних. Культура -- це світ, наповнений людським смислом. Організм, створений біологічно, ще не засвідчує нашої належності до людського роду. Ми стаємо людьми через залучення до культури.

3. Культура -- це міра людського в людині та суспільстві, що виступає чільною характеристикою розвитку людини як суспільної істоти. Культура -- немовби вищий шар життя на Землі, що виник разом з людиною і розвивається разом з нею, причому цементуючим засобом цієї царини є гуманістичні духовні цінності: потяг до них підносить людину.

Яка роль (функції) належить культурі в історії людства та в житті окремої людини?

1. Культура забезпечує акумуляцію (збереження та накопичення) соціального досвіду у вигляді знань, навичок, різних духовних і матеріальних цінностей, норм людського співжиття, звичаїв, традицій тощо. У цьому відношенні культура становить собою "пам'ять" окремої нації (якщо йдеться про національні культури) або загальнолюдську "пам'ять" (якщо ми звертаємося до скарбниці світової культури).

2. Культура транслює соціальний досвід, тобто його передавання від покоління до покоління, що забезпечує безперервність людської історії, поступ людства.

3. Культура була і залишається середовищем, в якому відбувається розвиток, удосконалення одухотворення людини, соціалізація людської особистості, тобто залучення індивіда до системи цінностей, що визначальні для певної спільноти, нації, людства.

Залежно від існуючих сфер і видів життя та діяльності людей можна виділити передусім культуру матеріальну і культуру духовну. Матеріальна культура виникає на ґрунті матеріальної діяльності та характеризує цю діяльність з погляду її впливу на розвиток людини. Сюди входять: культура праці та матеріального виробництва; культура побуту; культура місця проживання (помешкання, будинки, села, міста); культура ставлення до власного тіла та ін.

Поняття духовної культури охоплює всю систему так званих духовних (тобто нематеріальних) цінностей: релігійних, наукових, моральних, естетичних, політичних, правничих тощо. Сюди ж належать види і способи творчої діяльності, спрямовані на створення, збереження та поширення духовних цінностей. З-поміж них зазвичай вирізняють міфологію, релігію, філософію, науку, мистецтво, мораль, право.

Поділ на матеріальну і духовну культуру надто умовний. У реальному житті матеріальне та духовне взаємозв'язані, не можуть існувати одне без одного.

Культура існує в предметних та особистих формах. Предметні форми культури -- це наслідки діяльності людей, певна система матеріальних і духовних цінностей: засоби і знаряддя праці, предмети побуту, наукові знання, релігійні та філософські вчення, традиції, обряди, моральні принципи та норми, юридичні закони, твори мистецтва тощо. Особисті (персональні) форми культури -- це люди як суб'єкти діяльності, носії, творці певних культурних цінностей.

Суть і характерні особливості регіонального підходу до типології світової культури

Під типологією розуміють метод розчленування систем досліджуваних об'єктів та їх групування за допомогою узагальненої моделі. В історії світової культури можна чітко простежити такі основні типи систем культурного розвитку:

а) часовий, до якого належать певні системи культурних епох, що послідовно змінюють одна одну (наприклад, антична доба, Середньовіччя);

б) просторовий, який охоплює національні, зональні та регіональні системи культур, що діють на широкому географічному просторі одна біля одної.

Головними інструментальними термінами цієї лекції є "регіональна культура" та "культурний регіон".

Регіональна культура --це тип культури, специфіка якої зумовлена конкретно-заданими локально-обмеженими географічними межами. Особливості регіональних культур формувалися під впливом факторів: природно-біологічний, географічний, етнічний.

Особливе значення має етнопсихологічний фактор: етнопсихологічні відмінності в культурах народів конкретизується у феномені ментальності. Ментальність виражає життєві установки людей, стійкі зразки світу, емоційні переваги, властиві певній спільноті та культурній традиції. Велике значення мають також фактори соціального характеру. З плином історичного часу велику роль у культурному житті народів починає виконувати політичний фактор, утворення держав і встановлення кордонів. Зазначені фактори сприяли народженню величезної кількості самобутніх культур. Введені до єдиного світового історико-культурного процесу, вони об'єднуються поняттям "світова культура".

Для відокремлення неповторність культурного розвитку певної спільноти, своєрідність її культурних характеристик та історичного досвіду, використовують, насамперед, поняття "самобутність". У ньому поєднуються об'єктивні та суб'єктивні сторони буття, внутрішнє і зовнішнє, окреме і загальне, діяння і свідомість, сталість і динаміка. В понятті самобутності фіксується і самостійність, і специфіка суспільства; не лише спадкоємність, яка через традицію забезпечує зв'язок минулого зі сьогоденням, а й відповідна орієнтація на майбутнє.

Формування тієї чи іншої культури ніколи не відбувається ізольовано, вона є наслідок постійної взаємодії.

Основні типи культурної взаємодії:

-культурна інтеграція, коли те, що було спільним для інших культур, стає спільним і для цієї культури;

-акультурація, сутність якої полягає в тому, що вирішальна частина чужої культури стає для іншої культури своєю.

-консолідація, коли різне стає єдиним.

Незважаючи на всі відмінності, які відрізняють одну культуру від іншої, їх об'єднує єдина людська природа культурних носіїв, введення до загального світового історико-культурого процесу і необхідність вироблення на цій основі спільних духовних засад усієї світової культури, орієнтованих на загальнолюдські цінності. У світі немає і не було жодної культури, яка б цілком "випадала" зі світової культури і водночас не мала індивідуально-неповторних рис. Це -- обов'язкова умова наукового розуміння законів розвитку культури, оцінки її своєрідності та внеску в культурний прогрес людської цивілізації.

Регіональний підхід до вивчення світової та вітчизняної культури дає змогу краще зрозуміти: єдність і багатоманітність культури світу; феномен і механізм творення культурної самобутності; взаємодію і взаємовплив різних (етнічних, національних, регіональних) духовних світів нашої планети.

Основним поняттям в аналізі регіональної культури виступає "культурний регіон". Під культурним регіоном розуміють велику групу історично пов'язаних між собою культур. Конкретніше, культурний регіон -- це своєрідна єдність етнічних і національних духовних характеристик, що виявляє себе у схожості традицій, стійкості генетичних і контактних культурних зразків, близькості релігійно-філософських та етико-естетичних світоглядних засад.

У сучасній культурології найпоширеніші дві класифікації культурних регіонів світу:

-поділ світової культури на культури Заходу і Сходу. Поняття "Схід" і "Захід" при цьому не мають чітко визначеного смислу.

(Найчастіше під Сходом розуміють Азію, а під Заходом -- Європу та Північну Америку.

У широкому значенні Захід -- це сфера буття європейської культури, ділянка поширення і визначального впливу християнської та античної системи цінностей. Головними імперативами європейського культурного розвитку визнаються особистість, науково-технічне освоєння і перетворення природи. У чіткішому смислі Захід -- це Західна Європа в її історичних межах, що розділена на романський і германський світи. Поняття "Сходу", східного типу культури складніше у зв'язку зі своєю внутрішньою, змістовнішою неоднорідністю. Так, виділяють буддійський Схід, Схід арабо-мусульманський, Схід індуський; єврейсько-іудейський; дослідники акцентують на великих відмінностях у способах життя народів Індії, Китаю, Японії, Ірану).

-поділ культури на європейський (інколи його називають західоно-європейським-північно-американським); далекосхідний; індійський, арабо-мусульманський; тропічно-африканський; латиноамериканський культурні регіони. У свою чергу кожний з цих регіонів має внутрішню структуру. Наприклад, у межах європейського культурного регіону існують певні відмінності між культурами романських, германських, слов'янських, угро-фінських народів тощо.

2. Основні риси культури родоплемінного ладу

Первісна епоха властива всім без винятку формам людської спільноти. Важливими джерелами для вивчення культури первісного суспільства є археологічні, етнографічні й антропологічні матеріали, а також фольклорні пам'ятки, здобутки лінгвістики, геології, палеоботаніки. Саме на їх основі розроблено періодизацію первісного суспільства, його культури.

Водночас наголосимо, що проблема періодизації історії та культури первісного суспільства сьогодні одна з найдискусійніших, хоча перший крок у цьому напрямі був зроблений ще давньоримським філософом Тітом Лукрецієм Каром (близько 99 -- 55. до н.е.), який зробив припущення про наявність в історії культури первісного суспільства кам'яної, мідної та залізної епох. Критерієм такої періодизації він вважав поступову заміну кам'яних знарядь мідними, а останніх -- залізними.

Іспанський єпископ Ісидора Севільського (570 -- 636 pp.) поділяв історію культури людського суспільства на шість епох: від Адама до Ноя; від Ноя до Аврама; від Авраама до Давида; від Давида до Вавилонського полону євреїв; від Вавилонського полону євреїв до народження Ісуса Христа; від народження Ісуса Христа до кінця світу.

У XVIII ст. французький філософ-просвітитель Ж.Кондорсе (1743--1794 pp.) поділив історію людської культури на послідовно змінні форми господарювання (полювання, рибальство, скотарство, землеробство).

Започаткована у XIX ст. класифікація первісних пам'яток матеріальної культури спонукала створення науково обґрунтованої археологічної періодизації, яка підтвердила правильність гіпотези Лукреція. Датський вчений К. Томсен (1788 -- 1865 pp.) впровадив поняття трьох віків: кам'яного, бронзового та залізного. Сьогодні до них інколи додають і четвертий -- мідний, а кожен із віків, у свою чергу, поділяють на окремі етапи.

Над проблемою періодизації культури працювали також інші вчені, відомі у галузі природознавства та в розробці питань еволюції суспільства. Наприклад, у першій половині XIX ст. свої варіанти періодизації запропонували шведський природодослідник С. Нільсон (1787--1887 pp.) та видатний американський історик, етнолог і археолог Л.-Г. Морґен (1818--1881 pp.). Зокрема, С. Нільсон виділив у процесі історичного розвитку чотири стадії: дикунство, номадизм (кочове скотарство), землеробство і цивілізація. Натомість Л.-Г. Морґен поділив історію культури на дикунство, варварство і цивілізацію.

Найусталенішим поглядом вважається такий, згідно з яким археологічна періодизація узгоджується із загальноісторичною, тобто кам'яний вік відповідає первісному ладові, бронзовий -- виникненню найдавніших держав, ранній залізний -- державам вторинного типу.

Безумовно, кожний період у розвитку людської культури має притаманні йому властивості. Для першого періоду первіснообщинного ладу, який умовно називають дикунством, характерні поступова еволюція людини, привласнення готових продуктів природи, створення найпростіших знарядь праці, добування вогню та виникнення виробничих відносин. Першою формою суспільно-економічних відносин було первісне людське стадо, в межах якого відбувалося становлення суспільної людини. Другий -- родовий лад, або варварство, був періодом повного утвердження системи виробничих відносин первісного суспільства. За родового ладу основним осередком суспільства був рід, що об'єднував групу людей, зв'язаних кровним спорідненням. У цей період виникають скотарство і землеробство. Продукти, отримані від таких форм господарювання, поступово витісняють залежність їжі від збиральництва. Запроваджується гончарства, здійснюється одомашнення тварин, догляд за рослинами, використання у будівництві цегли та каменя, починається обробка заліза.

Періодизація первісного суспільства Л.-Г. Морґеном мала для свого часу велике теоретичне значення. В наш час ця періодизація поглиблена, внаслідок уточнення її критерію, а також зростання місця і ролі продуктивних сил порівняно з окремими відкриттями. Деякі вчені, наприклад, пропонують за основу періодизації вважати еволюцію форм первісної власності (А.Й. Першиц), інші -- ступінь поділу праці у первісному суспільстві (Н.О. Бутинова) або принцип археологічної класифікації (С.В. Кисельов).

Більшість дослідників за основу періодизації беруть розвиток форм суспільної організації первісних людей. С.П. Толстов, скажімо, запропонував розділити первісне суспільство на первісне стадо, первісну общину (материнський рід) і військову демократію. П.П.Єфименко виділив періоди первісного стада, первісної общини неандертальців та первісної родової общини. За М.О.Косвеном, докласове суспільство пройшло етапи первісного стада, родового ладу, що поділяються на епохи матріархату, патріархату і період військової демократії. Однак всі дослідники сходяться на тому, що для первіснообщинного ладу більш-менш характерний послідовний колективізм у виробництві та споживанні, спільна власність і зрівнювальний розподіл. Вважається, що нижня межа періоду -- середній палеоліт (час палеоантропів) або верхній палеоліт (час неоантропів), а верхня межа -- зазвичай неоліт.

Отже, початок праобщини припадає на час становлення людини й утворення суспільства, в якому практикувалося усвідомлене виготовлення і застосування знарядь праці. Дослідники, беручи до уваги вдосконалення людиною кам'яних знарядь, еволюцію фізичного типу самої людини, поділяють праобщину на ранню стадію та розвинутіший період неандертальців.

У цьому контексті важливо зупинитися на еволюції знарядь праці. Найдавнішими з-поміж них вважають камені зі слідами безсистемної обробки -- еоліти (від грец. еод -- ранкова зоря). Ними користувалися впродовж кількох сотень тисячоліть. Першими доцільно оформленими знаряддями були гальки, оббиті кількома грубими скопами на одному кінці, та відщепи, сколоті від таких гальок. Археологічну культуру, представлену такими знаряддями, прийнято називати культурою оббитих гальок, або дошельською.

Універсальними знаряддями наступної культури -- шельської -- вважається ручне рубило. Це велике, завдовжки 10 -- 20 см, і масивні предмети мигдалеподібної, овальної або списоподібної форми з гострим робочим кінцем із п'яткою на верхньому широкому кінці, в який людина впиралася долонею під час роботи. Використовували також відщепи -- безформні скалки кременю. У подальший, зокрема ашельський, етап розвитку кам'яної індустрії, ручне рубило піддають детальнішій обробці: лезо рубила стає прямим і гострим. Поліпшується знаряддя із відщепів, застосовують гостроконечники скребла і так звані свердла. Під час полювання на тварин використовували дерев'яні списи або рогатки. Нарешті, на мустьєрському етапі почалося використання кістки з виробничою метою. Поступово людина оволодівала способами штучного добування вогню.

Початкову форму організації суспільства у вітчизняній суспільствознавчій науці часто називають "первісним людським стадом". Інколи замість цього поняття використовують термін "праобщина", початок якої збігається зі становленням людини й утворенням суспільства. Звичайно, виникнення цілеспрямованої трудової діяльності викликало зміни в ставленні людини до природи, а також відносин між членами первісного людського колективу. Отже, початок епохи праобщини, її культури збігається із часом свідомого застосування знарядь праці. Кінцева межа цієї епохи -- виникнення родового ладу. Такий перехід відбувся у пізньому палеоліті.

Життя праобщини мало здебільшого осілий характер упродовж багатьох століть. Значна роль належала полюванню. Тварин лякали шумом, вогнем, кидали в них камені або гнали до глибокої ущелини чи прірви і там добивали. Мисливство, насамперед полювання на великих тварин, найбільше стимулювало зростання організованості праобщин, змушувало її членів згуртовуватися в трудовому процесі. Водночас вживання м'ясної їжі, в якій містяться найважливіші для людського організму речовини, спричинило прискорення росту, позитивно вплинуло на всю життєдіяльність первісної людини. Сім'ї у цей період ще не було. Існували невпорядковані шлюбні відносини між чоловіками і жінками -- так званий проміскуїтет.

Із подальшим розвитком суспільства вдосконалювалася техніка обробки каменю, створювалися нові знаряддя -- скребачки, різці, ножі, наконечники метальних списів. Чимало кам'яних знарядь пізнього палеоліту використовували з дерев'яними та кістяними ручками. З костей і рогів тварин почали виготовляти шила, голки з вушком, кайла, списометалки.

Змінювався характер житла людини. Якщо у минулому для нього використовували переважно печери, то їх почали заміняти землянки та наземні споруди. Об'єктивно цьому процесові сприяло похолодання. Знахідки кістяних голок засвідчують, що людина в цей час навчилася шити. Зшиті шкури звірів були основним одягом, ними також покривали житла.

3. Особливості культурної еволюції Стародавнього Сходу

Історія Стародавнього Сходу бере початок від виникнення найдавніших цивілізацій у Месопотамії (IV тис. до н.е.), Єгипті, що на цей час був афро-азійською державою (VI тис. до н.е.), в Індії (IV тис. до н.е.), та Китаї (II тис. до н.е.). Вона викликає особливий інтерес завдяки виникненню своєрідних і визначних пам'яток культури, які накопичувало людство від неоліту до бронзової та залізної доби.

Сприятливі природні умови субтропічної зони Близького Сходу зумовили формування саме в долинах річок Євфрату, Тигру та Нілу ранніх цивілізацій та їх перших держав. Згодом вони виникли у долинах річок Інду і Гангу в Індії, Хуанхе та Янцзи в Китаї.

В землеробських народів Стародавнього Сходу формування цивілізованого суспільства відбувалося швидше, ніж в інших регіонах Землі. Ця обставина позначилась на особливостях розвитку суспільного та духовного життя країн Стародавнього Сходу. Перехід до прогресивніших форм землеробства і скотарства, широке використання металів, розвиток ремесла і торгівлі позначилися на перебудові архаїчної системи суспільних відносин. Під їх впливом прогресували виробництво, процес формування інститутів державної влади: армії, органів управління та судочинства. Поступово розширювалися зв'язки між існуючими державами, відбувався плідний обмін здобутками цивілізацій. Усе це дає підставу стверджувати спільність культурної еволюції Стародавнього Сходу.

Перехід народів Стародавнього Сходу до штучного зрошення, винайдення плуга, застосування колеса сприяли піднесенню сільського господарства, а гончарного круга -- розвиткові ремесла. В окремих регіонах зароджувалась металургія, виплавлялися мідь, бронза, а згодом -- і залізо. Все це сприяло вдосконаленню знарядь праці, розвитку різноманітних промислів. Поява надлишкового продукту започаткувала натуральний обмін, який згодом переріс у грошову торгівлю, її поширення зумовило виникнення майнової нерівності та соціальне розшарування суспільства. Утворюється держава, головною функцією якої стає охорона власності -- розробка, прийняття та практичне запровадження відповідного законодавства. Це відбувалося у формі утвердження характерної для багатьох країн Стародавнього Сходу так званої східної деспотії, згідно з якою всю верховну владу зосереджував правитель держави.

У країнах Стародавнього Сходу поступово розвивались релігійні форми духовного життя. Первісні родоплемінні культи природи, фетишизм, тотемізм, магія й астральні вірування еволюціонували в офіційну релігійну ідеологію, де обожнювалась державна влада й особи деспотів. На ґрунті старовинних усних переказів формувалася міфологія народів Стародавнього Сходу як спроба пояснити походження й історію, світобудову загалом. Міфологічні уявлення тісно перепліталися з релігійними віруваннями.

Розвиток сільського господарства, ремесла, торгівлі та державності зумовили виникнення у країнах Стародавнього Сходу наукових знань. Тут була створена писемність, розвивалися фундаментальні та прикладні наукові знання з астрономії, медицини, математики, фізики, хімії, історії, географії, правознавства. Прогрес духовного життя стимулював розвиток художньої творчості -- виникала література, зріс рівень музичного й образотворчого мистецтва.

Помітна роль в економіці найдавніших східних держав належала натуральному господарству. Характерною особливістю суспільних відносин було тривале збереження пережитків родового ладу, сільської общини. Продовжували діяти первісні форми общинного управління, господарства та побуту. Східний деспотизм дотримувався общинного землекористування, поєднання ремесла з землеробством у межах виробничої діяльності общин. Усе це зумовлювало відносний консерватизм суспільного ладу та культури Стародавнього Сходу. В духовній сфері це, зокрема, відображалось в абсолютному пануванні релігії, повільному відокремленні від неї науки.

На Стародавньому Сході землю обробляли переважно вільні общинники, тому чисельність рабів порівняно з цією основною продуктивною силою була незначною. Лише у родючих долинах великих рік субтропічної зони прогрес землеробства зі штучним зрошенням вимагав додаткової рабської сили. Однак це були порівняно невеликі оазиси, навколо яких вирувала стихія кочових народів, де рабство було менш поширенням. Ця обставина також зумовлювала консерватизм стародавньосхідного суспільства, зокрема ранніх цивілізацій Месопотамії та Єгипту.

3. Культура Стародавньої Греції

В історії культури Стародавньої Греції дослідники виділяють такі періоди:

-егейський, або кріто-мікенський (III --II тис. до н.е.),

-героїчний або гомерівський (XI --IX ст. до н.е.),

-архаїчний (VIII -- VI ст. до н.е.),

-класичний (V --IV ст. до н.е.).

Егейська культура вважається однією з найдавніших цивілізацій Східного Середземномор'я. Вона розвинулась на островах Егейського моря, узбережжі Малої Азії та Балканського півострова, де її головним центром був о.Кріт. Егейська культура зазнала значного впливу стародавніх культур Єгипту та Передньої Азії, що яскраво виявилось в образотворчому мистецтві, архітектурі тощо. Однак за змістом вона принципово відмінна від культури Стародавнього Сходу. На островах Крит, Мелос, Кіпр, Аморгос та інших археологи розкопали прекрасні міста з палацами, храмами, стіни яких прикрашені численними фресками. Прекрасне мистецтво критян зовсім не зображувало військових подвигів, грізних богів, царів, завмерлих у своїй величі, фараонів (як на Сході). Природа, тварини, квіти, риби, луки з квітами, а серед них -- витончені, розкішно вбрані чоловіки, жінки, які беруть участь в урочистостях, спортивних змаганнях -- ось на що звертали увагу критські митці. Легке, радісне, яскраве мистецтво прославляло красу життя. Основою вірувань критян було поклоніння Великій Богині.

Егейська культура мала вплив на розвиток мікенської культури. У материковій Греції тоді утворились ранньорабовласницькі міста-держави Мікени, Тірінф, Пілос, Орхомен, Фіви, Афіни, Іолк. Тут збереглися залишки пам'яток архітектури -- фортеці з мурами, які були складені з величезних брил, залишки поселень, храмів, розкішні гробниці, з-поміж яких виділяється гробниця Атрідів у Мікенах. Хоча мікенське мистецтво на відміну від критського й вирізняється дещо нижчим рівнем, мікенські митці у художніх творах також висували на перший план людину, зверталися до її краси, возвеличували людську силу, могутність та волелюбність. Близько 1260 р. до н.е. коаліція ахейських племен на чолі з царем Мікен Агамемноном захопила і зруйнувала місто Трою на узбережжі Малої Азії. Події, пов'язані з Троянською війною, становлять основу давньогрецького героїчного епосу.

Цикл давньогрецьких міфів про Тесея, який переміг Мінотавра, доносить до нашого часу монументалізм і символізм Сходу, що мало значний вплив на культуру мікенського періоду, й антропоцентризм античної культури, сформований середовищем полісу-держави.

Культура героїчного періоду. Наприкінці XII --X ст. до н.е. на Грецію насуваються племена дорійців, під ударами яких гинуть стародавні держави у Мікенах, Тірінфі та ін. Лише Аттіка з центром у Афінах відстояла незалежність. На території Греції утворилось чимало незалежних держав, які вели між собою війни. Це негативно позначилось на культурі тогочасної Еллади. Однак період культурного занепаду в історії Стародавньої Греції мав тимчасовий характер, після чого відбулося нове піднесення в усіх сферах культурного життя. Активізувалося будівництво храмів, палаців, з-поміж яких вирізнявся храм Атеміди в Спарті, що вражав архітектурною пишністю. Цей тип храму зберігся і в наступні періоди історії Стародавньої Греції. У X --IX ст. до н.е. відбулося формування та розвиток героїчного епосу, який письмово виявляється лише потім. Давньогрецький епос безпосередньо пов'язаний з міфологією та поширеними релігійними уявленнями.

Елліни поклонялись божествам, що уособлювали різні сили природи, суспільні сили і явища, героям -- міфічним предкам племен і родів, засновникам міст. Цикли міфів -- сказань про божества і героїв, що виникли в різних частинах Греції, поступово злилися в систему своєрідного міфологічного світогляду. У міфах збереглися нашарування різних епох -- від стародавнього поклоніння рослинам і тваринам до антропоморфізму -- обожнення людини, уявлення богів як образ молодих, прекрасних і безсмертних людей.

Згідно з міфами, всіма справами на Землі керують олімпійські боги-небожителі, очолені Зевсом, головним богом-громовержцем, царем богів і людей. Його дружина Гера -- богиня неба і покровителька шлюбу. Владу над світом Зевс розділяє зі братами: Посейдоном -- богом морів і річок та Аїдом -- богом царства мертвих. Покровителькою землеробства, божеством природи вважали Деметру, богинею домашнього вогнища -- Гестію. У Зевса було багато дітей-богів: Афіна -- богиня мудрості, війни; Аполлон -- бог світла і мистецтва; Артеміда -- богиня полювання, Місяця, покровителька тварин; Гефест -- бог ковальства, ремесла. Особливо шанували бога виноградарства і виноробства Діоніса та богиню кохання й краси Афродіту, народжену зі світу зірок і морської піни. Торговці, оратори, атлети поклонялись Гермесу. Елліни вірили: що хоча Зевс оберігає порядок і справедливість у світі, посилає людям радість і горе, все ж таки долю світу, богів і людей визначають невблаганні богині долі: Мойра Клото пряде нитку долі, Лахесіс -- виймає жереб, визначає долю людини, Атропос -- заносить все до книги долі, перерізає нитку і визначає кінець життя.

Значне місце у грецькій міфології посідали легенди про героїв -- дітей богів і смертних. Найбільшою шаною користувався син Зевса Геракл, який звільнив землю від чудовиськ. Поширені були сказання про могутнього Персея, переможця страшної" Медузи, від погляду якої все живе перетворювалося на каміння, про Тезея та ін.

Міфологія стала найважливішим елементом грецької культури, на основі якої пізніше розвивались література, філософія, наука. Міфи стали невичерпною скарбницею сюжетів для античного мистецтва і літератури.

Архаїчний період. Історія Стародавньої Греції VIII --VI ст. до н.е. позначена великими змінами у господарстві, суспільному ладі, культурі. Розвивалися невеликі держави-поліси, до складу яких входили міста з навколишніми земельними ділянками та поселеннями землеробів. На узбережжях Середземного і Чорного морів утворювались численні грецькі колонії, що сприяло розвиткові торгівлі, поширенню контактів з іншими народами, знайомству з їхніми культурами.

Вагомий здобуток культури архаїчного періоду -- твори легендарного поета Гомера «Іліада» та «Одіссея». Вони присвячені Троянській війні та опису пригод Одіссея під час його повернення з Трої до рідної Ітаки. Вони були відомі кожному грекові, вивчались у школі, слугували скарбницею сюжетів для митців, були своєрідним кодексом античної моралі.

До епічної поезії належать також поеми Гесіода, котрий жив у VII ст. до н.е. в Беотії. На основі міфів, стародавніх пісень він написав поему про походження світу і богів -- "Теогонія", поему "Роботи та дні", де розповідає про життя землероба, дає поради стосовно обробітку землі, торгівлі, мореплавства.

У VII--VI ст. до н.е. виникла грецька лірика. Одним із перших ліричних поетів вважається Архілох (середина VII ст. до н.е.). У гімнах, елегіях, байках він оспівує кохання, твердість духу під ударами долі, описує картини життя, прославляє героїзм воїнів. Вірші Архілоха сповнені пристрасті, кипучої енергії, мужності.

В першій половині VI ст. до н.е. на о.Лесбос творили Алкей і Сапфо, творчість яких стала вершиною ліричної поезії давньої Греції. Алкей брав участь у політичній боротьбі, за що був вигнаний із острова. У більшості віршів, що дотепер вражають щирістю, поетичною майстерністю, він оспівує кохання. Сапфо створила у Мітіленах школу для дівчат, де вони навчались поезії, співу, грі на музичних інструментах. Вірші вона присвятила дружбі, коханню, радості, а девізом її творчості були слова: "Я люблю розкоші, красу й сонце!". Греки називали Сапфо десятою музою.

Оспівуванню земних радощів, кохання присвятив творчість Анакреонт з Теосу (570 -- 478 pp. до н.е.), останній з великих класиків еллінської ліричної поезії.

У VIII --VI ст. до н.е. у Стародавній Греції пожвавлюється архітектурне мистецтво. Для стародавнього грека гармонія й міра були не лише вихідними естетичними категоріями, а й принципами будови Космосу. Гармонійність становила ще й критерій людської краси. Не варто забувати, що для греків уявлення про красу людини асоціювалося з єдністю фізичної краси і позитивних моральних якостей. Гармонійність тіла сприймалась як вияв гармонії духу. Найпрекраснішим образом давньогрецького мистецтва була духовно і фізично досконала людина.

Гуманістичний ідеал притаманний усім видам мистецтва. В античній архітектурі розміри споруд та їх частин були співмірні людині, тому вони не пригнічували людей, а викликали в них упевненість у власних силах та життєрадісність.

Розвиткові архітектури сприяло бурхливе зростання міст. У VII ст. до н.е. з'являються будови з каменю. Здебільшого це храми, які були не лише культовими, а й громадськими спорудами. У процесі формування грецької архітектури виникають три основні архітектурні ордери: доричний, іонічний, корінфський. Доричний (застосовували на Пелопоннесі) відрізняється простотою та мужністю форм, геометричною формою капітелі. Особливістю іонічного ордеру є витонченість, легкість, стрункість, декоративність, наявність капітелі. Колони корінфського ордеру були ще витонченіші: їх прикрашала капітель з листя аканфу, що надавало їм особливо декоративного та пишного вигляду. У грецькій архітектурі гармонійно поєднались досконалість конструкцій із довершеністю художніх форм. Найвідомішими храмами цього періоду були храм Аполлона в Корінфі, Гери -- в Пес-тумі, Афіни в Афайї на о.Егіна.

У скульптурі цього періоду чільне місце посідає зображення людини. Грецькі скульптури намагаються оволодіти правильною побудовою тіла людини, навчитися передавати рух. Найтиповішими були юнацька атлетична оголена фігура (курос) і жіноча одягнена (кора), зображені в урочистій позі, з чітко вираженими пропорціями тіла, старанними зачісками і сяючою усмішкою на обличчях з великими очима.

Живопис головно відомий з вазового розпису, в якому досягається життєвість, природність. Упродовж VI ст. панував чорнофігурний розпис, на жовтій поверхні якого чорним лаком зображені фігури. Найвідомішими майстрами цього виду живопису були Амасіс і Ексекій з Аттики. Наприкінці VI ст. виник червонофігурний розпис, коли фігури залишаються в кольорі глини, а тло -- чорнолакове. Нова техніка створила можливості для гармонійнішої промальовки складок одягу, волосся, орнаменту. Одним з найкращих майстрів керамічного розпису цього стилю вважається афінянин Євфроній.

Намагання звести в систему, узагальнити знання довкілля становили основу розвитку філософії. Головним'питанням, яке хвилювало філософів того часу, було з'ясування першопричини світу, розуміння засад його існування, закономірності розвитку.

Засновником мілетськоі філософської школи вважається Фалес (625 -- 547 pp. до н.е.), котрий розвивав ідею, що першоосновою світу є вода. Його послідовник Анаксімандр (610 -- 540 pp. до н. є.) першоосновою світобудови вважав алейрон -- невизначену, вічну і нескінченну матерію, яка перебуває у вічному русі. Учень Анаксімандра Анаксімен (585 -- 525 pp. до н.е.) першоосновою світу вважав повітря, яке, на його думку, породжує багатоманітність речей. Ідеї мілетськоі школи продовжував розвивати Геракліт з Ефесу (520 -- 460 pp. до н.е.), автор відомого твору "Про природу". За Гераліктом, світ не створив ніхто -- а ні боги, а ні люди. Все тече, все змінюється. В одну й ту саму річку не можна увійти двічі. Рух зумовлений боротьбою протилежностей. У цих ідеях Геракліта закладені зачатки діалектики.

Давньогрецький філософ і математик Піфагор (580-500 pp. до н.е.) з о.Самое заснував філософську школу у м. Кротоні в Південній Італії. Згідно з філософією піфагорейців, світ складається з кількісних закономірностей, які можна вирахувати. Тому з-поміж наук на перше місце вони висували математику. Заслугою піфагорійців є розробка математичних теорем, теорії музики, ґрунтованої на числових співвідношеннях, встановлення ряду кількісних закономірностей у світі.

Ідеалістичну лінію у філософії, започатковану піфагорійцями, продовжила елейська філософська школа (м.Елея в Італії). її представники Парменід, Зенон Елейський, Мелісс висловили думку про незмінну сутність буття й ілюзорність змін, висунули питання про суперечливий характер руху.

Внаслідок перемоги над Перською державою грецькі поліси стали господарями Середземномор'я. Військова здобич, високі прибутки від торгівлі, широке використання рабської праці сприяли розквіту всіх галузей культури. Вільна і забезпечена всім необхідним людина стає символом класичного періоду, що вражає розмаїттям талантів.

Класичний період. У класичний період особливого розвитку набуває драматургія. Виникнення грецького театру пов'язане з культом бога виноградарства та виноробства Діоніса. Свята на його честь супроводжувались виставами, що розповідали про страждання, загибель та воскресіння Діоніса. Актори виступали в козячих шкурах, тому цей жанр дістав назву "трагедія", тобто "пісня козлів". З часом для вистав у Афінах, а пізніше і в інших містах Греції були споруджені відкриті амфітеатри зі сценами -- театри.

"Батьком трагедії" греки вважали афінянина Есхіла (525 -- 456 pp. до н.е.). Він автор близько 80 п'єс, з яких збереглися сім. Найвідоміша його трагедія -- "Прометей закутий". Молодшим сучасником Есхіла був Софокл (496 -- 406 pp. до н.е.). До нас дійшли повні тексти лише семи трагедій зі 120--140, які він написав. Головна ідея творів Софокла -- безсилля людини перед долею, державною владою. Найвідоміші його трагедії -- "Антігона", "Едіп-цар". Родоначальником психологічної драми був Еврипід {480 -- 406 pp. до н.е.). З численних творів, що він написав, збереглися 17, серед них трагедії "Медея", "Іпполит", "Іфігенія в Тавріді", "Електра", драма сатирів "Кіклои". Якщо Софокл, на думку греків, зображав людей такими, якими вони повинні бути, то Евріпід змальовував їх такими, якими вони є насправді.

Блискучим автором комедій був Арістофан (455 -- 385 pp. до н.е.). У комедіях він висміював полководців, демагогів -- прибічників братовбивчих воєн, зокрема кровопролитної Пелопоннеської війни, що тоді тривала між грецькими полісами. Події часто переносяться у світ тварин, щоб посилити комічний ефект.

З прозаїчних жанрів у класичний період набуває розвитку риторика -- мистецтво складати і виголошувати промови. Демократичний лад, характерний для більшості грецьких полісів, зумовлював широку участь громадян у політичному житті, що вимагало вміння гарно, зрозуміло висловлювати свої думки, аргументовано та переконливо відстоювати свою позицію. Найвідомішими політичними ораторами були автор численних промов-памфлетів Ісократ (436 -- 338 pp. до н.е.) та політичний діяч Демосфен (384 -- 322 pp. до н.е).

З-поміж філософських проблем у класичний період на першому плані постала проблема з'ясування сутності та місії людини у світі, продовжується розробка проблем буття, першооснови світу. Матеріалістичне трактування проблеми першооснови висунув Демокріт з Абдер (460 -- 370 pp. до н.е.), розробивши послідовне і цілісне атомістичне вчення. Згідно з ним, Всесвіт, усе в природі складається з атомів, різних за формою та розмірами, які рухаються і створюють своєрідні комбінації, внаслідок чого виникає багатоманітність речей. Все у світі, на думку Демокріта, пов'язане причинними зв'язками, немає нічого випадкового. Давньогрецькі софісти (Протагор, Горгій та ін.) вчили, що "людина є мірою всіх речей", а сутність речей залежить від їх зв'язків з людиною. Вони звертали увагу на особливості процесу пізнання, абсолютизували відносність істини.

Їх сучасник, великий філософ Сократ (470/469 -- 399 pp. до н.е.) шлях до досягнення істини вбачав у самопізнанні -- "Пізнай самого себе!". Найпривабливішими ознаками вчення Сократа були його заклики до морального самовдосконалення, віра в силу розуму, вроджену шляхетність людини. За критику недоліків демократичного ладу в Афінах влада звинуватила Сократа у непошані до богів і засудила філософа до страти. За вироком суду він мужньо випив келих отрути.

До найвидатніших філософів світу належав Платон (428/427 -- 348/347 pp. до н.е.). Для пояснення змінного буття він розвинув теорію про існування безтілесних форм речей, які назвав "ідеями". Платон був об'єктивним ідеалістом, він визнавав існування земного, чуттєвого світу лише як віддзеркалення дійсного, досконалого світу ідей. Джерелом пізнання вчений вважав спогади душ людей про "світ ідей", звідки вони прийшли на землю. Значну увагу приділяв Платон і питанням держави, він запропонував проект ідеального поліса, яким правлять філософи.

Учень Платона -- Арістотель (384 -- 322 pp. до н.е.). -- визнавав реальний світ і створив вчення про матерію і форму, як її першооснову. Його цікавили проблеми буття, практичної людської діяльності, поетичної творчості. Він надавав великого значення у пізнанні спостереженню та досвіду. Фактично не було такої галузі знання, до якої Арістотель не зробив внеску: природознавство, історія, теорія літератури, держава і право, основи формальної логіки, етика тощо. Вчення Арістотеля засвідчило процес накопичення знань про навколишній світ, їх осмислення й узагальнення.

В епоху античності значного розвитку досягли астрономія, медицина, географія, механіка, історія. Великий внесок у медицину зробив давньогрецький лікар і дослідник природи Гіппократ (460 -- 377 pp. до н.е.), який був переконаний, "що лікар повинен лікувати не хворобу, а хворого, беручи до уваги його індивідуальні особливості, середовище, режим і характер захворювання". Тогочасна історична наука представлена іменами таких вчених, як Геродот і Фукідід. Геродот (485 -- помер між 430 -- 425 pp. до н.е.) вважається її засновником. Вчений описав перебіг греко-перських військових подій, історію Греції, Персії інших країн, подав відомості про племена, що жили на території сучасної України. Причину історичних подій Геродот намагається знайти не лише у волі богів, а й у діяльності людей, природних факторах. Фукідід (460 -- 400 pp. до н.е.) на основі власних спостережень та свідчень учасників висвітлив події Пелопоннеської війни. Першим з істориків він почав використовувати у дослідженнях історичні документи.

Грецьке мистецтво в класичний період досягло найвищого розквіту. Духовне життя очолили Афіни, які дали людству видатних митців у всіх галузях мистецтва. Під керівництвом скульптора Фідія (початок V ст. до н.е. -- близько 432 -- 43 pp. до н.е.) відбудовувався спалений персами афінський Акрополь. Його окрасою став Парфенон -- храм Афіни Парфенос (чотиригранна споруда, оточена колонами, з мармуру, поставлена на сходи).. В храмі стояла статуя Афіни зі слонової кості і золота -- одна з найкращих робіт Фідія. Парфенон, з огляду на досконалість техніки та красу, не має рівних у стародавній архітектурі.

Своєрідним і цікавим твором грецької архітектури класичного періоду є Ерехтейон на Акрополі -- невеличкий тендітний храм з чарівним портиком каріатид, у якому колони виконані у формі фігур дівчат.

Із семи див світу, які для першого покоління античних туристів описав у II ст. до н.е. Антипатр Сідонський, п'ять були шедеврами грецької архітектури. Після єгипетських пірамід та вавилонських висячих садів Семіраміди він назвав статую Зевса в Олімпії, храм Артеміди в Ефесі, мавзолей у Галікарнасі, колоса Родоського і Фарос, тобто Александрійський маяк.