Розвиток світової культури

Скульптори переважно зображували богів у вигляді людей, які досконало відтворювали риси божественності, тобто спокій, повагу, гідність. Твори митців V ст. до н.е. стали зразками для всіх пізніших художників. Найвидатнішими скульпторами були вже згадуваний Фідій і Поліклет (V ст. до н.е.). Найвідомішими творами Фідія були статуї Афіни в Парфеноні та Зевса Олімпійського в Олімпії. Поліклет, головний представник пелопоннеської школи в скульптурі, втілював у творах спартанський ідеал людини -- могутнього воїна, в якому поєднані ідеальна краса тіла з духовною силою й витримкою. Найвідоміше скульптура майстра -- "Дорифор" -- юнак зі списом.

У IV ст. до н.е. грецька скульптура тяжіє до витонченої досконалості, передачі індивідуальних особливостей характеру людини, відтворення почуттів, сильних емоцій. Замість величних постатей Зевса, Гери, Афіни все більше з'являється скульптур, які зображають юних і прекрасних богів -- Діоніса, Аполлона, Гермеса, Ерота, передусім Афродіту. Видатними скульпторами цього часу були Скопас, Праксітель, Лісіпп.

П'яте століття до н.е. -- період великого перелому в грецькому живописі, переходу до об'ємного зображення. Найвідомішим митцем цього часу став Полігнот, автор картин міфологічного змісту. Це були багатофігурні композиції з елементами пейзажу, ілюзією глибини простору, тонкою передачею душевних переживань героїв.

4. Культура Стародавнього Риму

У розвитку культури Стародавнього Риму можна виділити такі основні періоди: етруський (VIII -- II ст. до н.е.), "царський" (VIII -- VI ст. до н.е.), Римської республіки (510 -- 31 pp. до н.е.), Римської імперії (31 р. до н.е. -- 476 р. н.е.).

У VIII ст. до н.е. високого культурного рівня досягла Етрурія, розташована в Середній Італії. Тут утворилась найдавніша цивілізація на Апеннінському півострові, створена етрусками. Культура етрусків розвивалась під впливом грецьких та малоазійських факторів, але мала виразний, своєрідний характер. Головними божествами етрусків були верховні боги Вертумн і Тін, а також богині Уні та Мінерва. Етруски поклонялись також пантеону добрих і злих демонів, душам померлих предків. На похоронних бенкетах знаті рабів примушували битися один з одним до смерті. На основі цього звичаю у римлян пізніше виникли бої гладіаторів.

У мистецтві етрусків домінувало прагнення до реалізму. Етруська архітектура характеризувалася чітко розпланованими містами, численними гробницями, які всередині прикрашали багатим розписом із зображенням бенкетів, полювання, спортивних ігор, боїв гладіаторів, сцен з грецьких міфів. Майстри оволодівали технікою зображення рухів, виразних жестів, побудовою складних композицій.

Етруська скульптура створювалась з теракоти, бронзи, вапняку. Чудовими її зразками стали великі саркофаги, на яких зображені чоловіки й жінки на бенкеті, статуї Аполлона, голови Сілена і менад, Химера, всесвітньо відома Капітолійська вовчиця.

Поступово у мистецтві посилювалися трагічні, скорботні мотиви. На картинах бенкетів усі присутні охоплені скорботою і меланхолією, зображення спортивних ігор, веселощів змінюють хороводи жахливих демонів, похмурі картини загробного світу. В мистецтві нібито відбивається занепад етруського суспільства. В III ст. до н.е. Етрурія була завойована Римом і припинила існування.

Релігія, мистецтво, побут, традиції етрусків вплинули на культуру Риму, який у VI ст. до н.е. був залежним від Етрурії. До римлян перейшли окремі культи, релігійні обряди, типи житлових будинків з внутрішніми подвір'ями, мистецькі прийоми, зокрема відливка бронзової скульптури, мистецтво портрету.

Основу найдавніших римських релігійних вірувань становив анімізм. Світ був сповнений добрими і злими духами, богами і богинями, які опікувались кожною дією, кожним кроком людини. Дім охороняли Пенати, двері -- дволикий Янус, вогнище -- Веста. Кожна людина мала свого генія -- духа-охоронця, котрий був втіленням життєвої сили людини. Найвище становище в ієрархії богів посідали: Юпітер -- бог неба та Марс -- бог війни. Богів римляни уявляли у безособовій формі, не встановлювали їм ідолів або скульптур, влаштовували лише вівтарі для приношення жертв. Найважливішим вважалося докладне виконання всіх культових приписів, а також порядку приношення жертв і виголошення священних формул. У римлян сформувався прошарок жерців -- понтифіків, які докладно знали тонкощі культу, стежили за його дотриманням. До антропоморфізму -- поклоніння богам у людському образі римляни перейшли у VI ст. до н.е.

Наприкінці VI ст. до н.е. в Римі була знищена царська влада і встановлена аристократична республіка, яка мала виразно військовий характер, що з часом дало змогу їй захопити всі держави Середземномор'я. Внаслідок цього римська культура, насамперед релігія, збагатились грецькими елементами. Поступово утворився пантеон 12 головних божеств: Юпітера -- бога неба, дощу, грому, блискавки; Юнони -- богині неба і шлюбу; Нептуна -- бога морів; Мінерви -- богині мудрості та ремесла; Марса -- бога війни; Венери -- богині плодів і кохання; Аполлона -- бога сонця і мистецтв; Діани -- богині місяця, покровительки тварин; Вулкана -- покровителя ремесла; Вести -- богині домашнього вогнища; Меркурія -- бога шляхів і торгівлі; Церери -- богині землеробства. На форумі були встановлені їх позолочені скульптури, на їх честь будувались за грецьким зразком храми. Разом з богами римляни запозичили і грецькі міфи, дещо латинізувавши їх. Поряд з власними історичними легендами ці міфи стали невичерпним джерелом натхнення всієї римської літератури та мистецтва.

З II ст. до н.е. у Римі стали поширюватись культи східних божеств. У 204 р. до н.е. був запроваджений культ малоазійської богині Кібели -- Великої Матері богів, поступово вводились єгипетський культ Озіриса -- божества вмираючої та воскресаючої природи, культ іранського бога світла Мітри.

З-поміж філософських течій найбільший успіх мали епікуреїзм і стоїцизм. Послідовником Епікура був римський філософ та поет Тит Лукрецій Кар (близько 96 -- 55 pp. до н.е.), який систематично виклав античний атомістичний матеріалізм.

Провідними жанрами римської літератури у III ст. до н.е. були епос і драма. З епічних творів до наших часів збереглися лише уривки, краще збереглися твори видатних римських комедіографів Плавта та Теренція. Тит Макцій Плавт (250--184 pp. до н.е.) -- автор 120 комедій, з яких до нас дійшли лише 17. Серед них "Хвалькуватий воїн", "Осли", "Скарб" та ін. Він прославляв старовинні римські звичаї, трудівників, що живуть бідно, але чесно, висміював скнарість, пихатість, легковажність тощо. Музика і спів супроводжували комедії Плавта, робили їх схожими на сучасну оперету. Публій Афр Теренцій (195-- 159 pp. до н.е.), автор шести комедій, прагнув насамперед показати високі, благородні риси людини, її роздуми над вибором життєвого шляху. На відміну від Плавта, котрий зображав кохання як затьмарення, Теренцій перший в історії римської літератури продовжив грецьку традицію, зображуючи кохання високим і шляхетним почуттям. З-поміж сучасників Теренцій уславився не лише як драматург, а й як витончений стиліст з бездоганною літературною мовою.

Гостра політична і соціальна боротьба, яка розгорнулась у Римі з другої половини II ст. до н.е., сприяла розвиткові низки прозаїчних жанрів: публіцистики, памфлетів, промов, мемуарів, історичних коментарів. Це трактати державного діяча і письменника Марка Порція Катона Старшого (234-- 149 pp. до н.е.), у яких він закликав римлян до мужності, наслідування доблесті предків, а також давав корисні поради стосовно ведення господарства. Квінт Енній (239 -- 169 pp. до н.е.) склав перший національний епос "Аннали", присвячений історії Риму до другої Пунічної війни. Він прославляв римську доблесть, оспівував гуманність, культуру, освіченість.

Особливо багато творів дійшло до нас з І ст. до н.е. Публіцистична та мемуарна література цього часу представлена славетними іменами Цезаря, Саллюстія, Ціцерона.

Марк Туллій Ціцерон (106 -- 43 pp. до н.е) увійшов в історію як видатний оратор, філософ і письменник. Він залишив зразки теорії риторики, а також філософські трактати, промови. Ціцерон став засновником європейського ораторського мистецтва.

Лірична поезія була представлена в Римі творами Гая Валерія Катулла (84 -- 54 pp. до н.е.). Він складав невеликі поеми на міфологічні сюжети, найвідоміші з яких "Аттіс" та "Весілля Пелея і Фетіди", писав ліричні вірші й уперше в античній ліриці прославив кохання як могутнє почуття, що звеличує людину.

Мистецтво Риму періоду республіки формувалось під значним впливом етруського та грецького мистецтва доби еллінізму. Цей вплив яскраво виявився у портретній скульптурі та живописі. Для римського мистецтва була характерна натуралістична точність зображення у портретах, практичність і водночас пишність архітектури, використання рельєфів, присвячених історичним подіям.

У цей період римляни будують головно споруди практичного призначення -- міські мури, дороги, мости, акведуки, базиліки, складські приміщення, цирки. Дотепер функціонує Аппієва дорога, побудована у 312 р. до н.е., водогін Аква Аппіа завдовжки 16 км 617 м -- критий канал, місцями прорублений у скелі або складений з кам'яних плит і піднятий на підпорки, де цього вимагав рельєф місцевості. Значними громадськими спорудами в Римі були базиліки -- крупні прямокутні будови з великим залом, розділеним рядами колон на декілька приміщень.

Центром торговельного і суспільного життя Риму став форум Романум -- площа, навколо якої розташовувались культові та громадські споруди: Табулярій (державний архів), храм Сатурна, храм богині Конкордії, базиліка Юлія. Для римської культової архітектури був типовим храм Вести з округлою формою з колонами. Відомі також своєрідні погребальні споруди -- мавзолеї, колумбарії, що мали різноманітні архітектурні форми -- у вигляді вежі, хлібного кошика, піраміди.

Достатньо поширеною була портретна скульптура. Відповідно до культу предків, римляни замовляли зображення померлих. Для них характерні точність передання рис обличчя, незворушний спокій. На початку І ст. до н.е. під впливом грецького мистецтва портрети набувають більшого одухотворення та виразності. Поряд із погруддям створювались статуї, що зображали видатних полководців та політичних діячів на повний зріст.

Живописом римляни прикрашали стіни храмів. Тріумфальні процесії римських полководців супроводжували картини із зображенням битв, які потім виставляли в базиліках і храмах. Після завоювання Греції поширився декоративний розпис будинків, що імітував кольоровий мармур, а у 80 р. до н.е. з'явився новий стиль розпису: на стінах зображували пейзажі, сцени з міфів.

Громадянські війни І ст. до н.е. завершилися встановленням імператорської влади. Поступово Римська держава стає імперією рабовласницької знаті Середземномор'я, поглиблюються й міцніють господарські зв'язки її різних частин, посилюються культурні впливи країн Південного Середземномор'я в галузі літератури, архітектури, скульптури.

Східні релігійні культи II ст. до н.е., поширилися в період імперії. Імператор Калігула спорудив храм єгипетської богині Ізіди в Римі, на Марсовому полі. Імператор Клавдій скасував заборони стосовно культу Кибели, а імператор Коммод брав участь у містеріях на честь бога Мітри. Водночас зі східними культами поширюється халдейська астрологія: майже при кожному імператорові був наближений астролог, до порад якого прислухалися не лцше в особистому житті, а у державних справах. Культ імператорів мав офіційний характер, на їх честь зводили храми, ставили скульптури, приносили жертви так само, як і богам.

З-поміж освічених верств Римської імперії особливо популярною стає філософія стоїцизму, представником якої був філософ, політичний діяч і письменник Луцій Анней Сенека (4 р. до н.е. -- 65 р. н.е). Головними в його творах були проблеми практичної філософії, вибору життєвого шляху, обґрунтування поведінки. Мудрець, на його думку, має мужньо приймати волю божества, гартувати у випробуваннях душу, вбачати етичну цінність життя у виконанні морального обов'язку. Видатним представником стоїцизму був Марк Аврелій (121 -- 180 pp. до н.е.) -- імператор і філософ, котрий першоосновою всього вважав Бога як світовий розум. Обов'язок філософа, на його думку, -- аскетизм, очищення через пізнання фатальної необхідності, що панує над світом.

У III ст.н.е. виникла остання філософська концепція античного світу -- неоплатонізм, творцем якої став філософ-ідеаліст, містик Плотін (близько 204 -- 270 pp.). Хоча він і вважав свою систему продовженням платонізму, вона увібрала в себе елементи стоїцизму, неопіфагореїзму та східних учень. її серцевиною було вчення про містичну еманацію матеріального світу з духовного першоджерела. До неоплатоніків належали Прокл і Ямвліх. Філософія часів імперії стала своєрідним підсумком античної філософії, підготувавши ґрунт для середньовічної патристики та схоластики, визначивши основні напрями і тенденції розвитку християнського світорозуміння.

Завоювання періоду імперії, а також пожвавлення торгівлі сприяли розвиткові наук, зокрема, географії. В VI ст. географ та історик Страбон (близько 63 до н.е. -- близько 19 pp. н.е.) в обширній праці описав низку країн, звернувши особливу увагу на Європу, Азію та Північну Африку. В тому ж столітті римляни вперше досягли Цейлону, пожвавився інтерес до вивчення морського і сухопутного шляху в Китай. Значні відкриття були зроблені під час походів римлян до Африки; описані флора та фауна її північно-західної частини, вивчений Ніл до району Нільських боліт.

Досягнення античної медицини звів у єдину систему Клавдій Гален (131--близько 201 pp.) -- лікар і природознавець, автор близько 400 праць із анатомії та фізіології людини, терапії, фармакології, гігієни.

Для римської науки часів імперії загалом характерне прагнення до енциклопедичності, узагальнення та систематизації набутих знань. Прикладом цього може слугувати "Природнича історія" державного діяча і письменника Плінія Старшого (близько 62 -- близько 113 pp.), у якій йдеться про астрономію, фізику, географію, антропологію, зоологію, ботаніку, медицину, фармакологію, мінералогію, мистецтво, тощо.

"Золотим віком" римської літератури називають І ст. до н.е. -- початок І ст.н.е. Він представлений іменами таких титанів, як Вергілій, Горацій, Овідій. Найвизначнішим твором видатного поета Публія Марона Вергілія (70--19 pp. до н.е.) вважається поема "Енеїда" -- класичний зразок римської епопеї. Поет Квінт Горацій Флакк (65 -- 8 pp. до н.е.) відомий як автор віршів на злободенні й побутові теми ("Еподи"), од та ліричних віршів. Він створив дві книги "Послань", де виклав свої погляди на мистецтво, літературу, місце і роль поета у громадському житті. Найславетнішим представником своєрідного жанру любовної елегії був Публій Овідій Назон (43 р. до н.е. -- 18 р. н.е.). Його твори вирізняє легкість, дотепність і досконалість. У пізній період творчості Овідій створює дві великі поеми і "Метаморфози" ("Перетворення") та "Фасти".

З прозаїчних жанрів цієї доби найпривабливішими були історичні праці та романи. Видатним римським істориком був Тит Лівій (59 р. до н.е. -- 17 р.н.е.), автор монументальної праці "Римська історія" із 142 книг. Історик і політичний діяч Публій Корнелій Тацит (58--117 pp. н.е.) відомий насамперед працями "Історія" й "Аннали" про події періоду ранньої імперії від смерті Августа. Головним об'єктом його зображення були відносини сенату з імператорською владою, характери та вчинки імператорів.

Перу Гая Петронія (р.н. невідом. -- п. 66 р. н.е.), римського аристократа, що прославився вишуканим смаком, належить роман "Сатирикон" з 20 книг. Розважальний характер мав роман письменника Луція Апулея (близько 125--180 pp.) "Золотий осел", де з гумором, у казковому стилі автор розповідає про пригоди юнака, якого кохана помилково перетворила на осла.

Скульптура часів імперії представлена здебільшого портретними ідеалізованими зображеннями імператорів та членів їх сімей, нерідко у вигляді богів і богинь. Яскравим зразком мистецтва І ст.н.е. став вівтар Миру з багато декорованим скульптурним фризом, рельєфами зі зображеннями богів, імператора з родиною, сенаторів.

Для настінних розписів цього часу були притаманні урівноважені композиції. Часто використовувалися єгипетські, східні мотиви, зображення гірлянд з плодів, квітів. Сцени з міфів вирізняються холодною красою, статичністю. Мистецтво Риму вражає аристократичною пишністю та східним монументалізмом.

В архітектурному мистецтві сувору простоту часів республіки змінила пишність і розкіш імператорського Риму. Створювалися величезні храми, урочисті архітектурні ансамблі форумів. Знаменитими спорудами були форум Августа -- площа, обведена муром, з храмом Марса на високому подіумі, форум Веспасіана та форум Нерви. Новим словом в архітектурі став Пантеон -- храм усіх богів, перекритий високим куполом діаметром 43,2 м. Цей храм і досі вражає ідеальними, досконалими пропорціями. Найграндіознішою спорудою імператорського Риму вважається Колізей. На його арені відбувались улюблені римлянами гладіаторські бої. Криваві видовища захоплювали римлян поєднанням військової майстерності та презирства до смерті. У боях брали участь навіть вільні римляни, щоб похизуватись майстерністю та хоробрістю.

5. Культура Візантії, її особливості

Візантійська цивілізація та її культура -- унікальне явище, яке посідає чільне місце в історії європейської та світової культури. Вона мала вагомий вплив на культуру країн південно- і східноєвропейського регіону.

Візантійська держава виникла IV ст. у східній частині Римської імперії внаслідок її розколу, проіснувавши до середини XV ст. Столиця Візантії Константинополь була заснована імператором Константином І 324 -- 330 pp. на місці колишньої мегарської колонії -- містечка Візантій. Звідси й назва цієї держави, яку їй дали пізніше, вже після загибелі Візантійської імперії, європейські гуманісти-історики. Самі ж візантійці називали себе римлянами (грецьк. "ромеі"), а свою державу -- "Ромейською". Фактично із заснуванням Константинополя Візантія виокремлюється в межах Римської імперії і від цього часу починається відлік її історії. Завершенням усамостійнення Візантії вважається 395 p., коли після смерті останнього імператора єдиної Римської імперії Феодосія І (його правління -- 379 -- 395 pp.) відбувся її остаточний поділ на Західну Римську і Східну Римську (Візантійську) імперії, імператором останньої з яких було проголошено Аркадія (395 -- 408 pp.).

В культурному житті Візантії сучасна культурологія виділяє такі основні періоди:

1) відмирання старої античної та становлення нової середньовічної культури в дусі християнського віровчення (IV -- VII ст.);

2) культурний спад у зв'язку з економічним занепадом та аграризацією міст (кінець VII --початок IX ст.);

3) нове культурне піднесення Константинополя та провінційних міст (середина IX -- X ст.);

4) найвищий розвиток візантійської культури, зумовлений розквітом міського життя (XI --XII ст.);

5) занепад культури, викликаний політичним послабленням Візантії (кінець XII --XIII ст.);

6) зародження наприкінці XIII --початку XIV ст. "візантійського передгуманізму" і становлення обмеженого "візантійського гуманізму", характерною ознакою якого було відновлення античної освіченості [XIV -- початок XV ст.).

Упродовж усієї тисячолітньої історії Візантія була центром культури, що формувалась під впливом римської, грецької й елліністичної античних традицій, водночас відчуваючи культурні впливи сусідніх східних цивілізацій і тих східних народів, які входили до складу її населення, що й зумовлювало певною мірою надетнічний, космополітичний характер її культури. Крім того, розвиток візантійської культури відбувався в процесі еволюції суспільства Візантії від античності до Середньовіччя, боротьби античної і християнської ідеологій, у підсумку якої християнство стало ідеологічною основою візантійської культури. Таке переплетення європейських та азійських впливів, греко-римських і східних, античних і середньовічних християнських традицій позначилося на суспільному житті, релігійно-філософській ідеї, літературі та мистецтві Візантії, зробивши її культуру надзвичайно яскравою, багатоманітною, неповторною.

Насамперед культура Візантії це -- своєрідний "міст" від античності до Середньовіччя, цей "міст" єднав також культури Заходу і Сходу, становив особливий вияв їх синтезу, зумовленого географічним положенням і багатонаціональним характером Візантійської держави, яка була "сплавом" етнічних культур, носієм культури симфонічного типу.

Водночас культура Візантії -- це особливий, оригінальний, осібний і самоцінний тип культури, незважаючи на пережитий нею вплив сирійців, арабів, коптів, маврів, германців, слов'ян, персів, тюрків, вірмен, грузинів та ін. Вона відрізняється від середньовічної культури Західної Європи елементами східних цивілізацій і спадкоємністю з культурою стародавніх Греції та Риму. Тут панувала грецька мова, античні звичаї, тривалий час зберігалася романізація адміністративного апарату, армії та судочинства. В духовному житті візантійського суспільства панувало християнство, антична культурна спадщина у Візантії піддавалась відчутному впливу його греко-православної різновидності. Відмінності православ'я від католицизму відбилися у своєрідності філософсько-богословських поглядів грецького Сходу, догматиці, літургії й обрядовості Православної Церкви, системі християнських етичних і естетичних цінностей Візантії.

Візантійська держава вважалася законним наступником християнсько-імператорського Риму Константина Великого. Вона була першою православною державою з офіційно сповідуваною вірою -- православним християнством. Православна Церква Візантії розглядалась як невід'ємна складова частина держави, підпорядкована самодержавному правлінню візантійського імператора.

У свідомості громадян Візантії культивувався моноліт держави і церкви, а у візантійському суспільстві панував примат ідеології в усьому житті, здійснювався тотальний контроль держави і церкви за усіма життєвими ситуаціями, будь-яка свіжа думка обмежувалася регламентуючими постановами світської та церковної влади. Саме у Візантії виникла і досягла найвищого розквіту православна гілка середньовічної культури. Йдеться не тільки про греко-візантійське віросповідування, а й про особливий тип культури, який склався під впливом східнохристиянського світорозуміння і після загибелі Візантії продовжував розвиватися у країнах православного ареалу, передусім у давній Київській Русі, а згодом і в культурі України.

Візантійська культура забезпечила домінанту духовного в життєдіяльності, орієнтувала людину на ідеальний, ірреальний, неземний світ, де перебуває істина, -- світ вищої, позаматеріальної християнської духовності. Саме ця якість культури Візантії, пов'язана з її високою релігійною духовністю, забезпечила їй особливе значення в середньовічній європейській культурі й помітне місце в історії світової культури.

У художніх процесах панував стиль спіритуалізму візантійської естетики. Мистецтво Візантії не орієнтувалося на відтворення в художніх образах дійсності, не було інструментом виявлення краси світу і завершення справи природи, а сама художня творчість не стала засобом самовираження митця.

Візантійська художня культура вбачала головною метою наближення через сакральне мистецтво до невпізнаваного -- до Бога. Головними образами художніх творів виступали тільки Бог, святі, апостоли, в окремих випадках -- божественний імператор та його родина. Сюжети творів ґрунтувалися на Святому Письмі. Зображення образів і композицій затверджувала церква. Вони вважалися непорушними і обов'язковими. Канонізація культурних процесів була важливою для духовного життя Візантійської імперії.

Сам творчий акт у візантійській художній системі вважався чудесним осяянням, яке посилалося з неба, надприродним видінням, що відкриває істину, а художник -- лише виконавцем божественної волі, цілковито підкореним їй. Загалом художня творчість у Візантії була наповнена змістом,надреальної, ідеальної духовної першооснови. Водночас для неї характерні особлива урочистість і пишність зображення. Особливо яскраво це простежується в архітектурі, іконописі (фресковому, мозаїчному, станковому) та книжковій мініатюрі.

Але візантійська культура мала риси не лише християнства, а й античної спадщини, тут ніколи не згасала світська художня творчість. Освіта ґрунтувалась не тільки на Святому Письмі, а й на античних творах, які широко читали і вивчали. Взагалі істотна особливість візантійського суспільства -- його тенденція до застою і ретроспекції, сліпого схиляння перед традиціями, авторитетами, стародавністю, стереотипами і штампами минулого. При виникненні ситуації історичного виклику зазвичай зверталися до античних мислителів, античної спадщини, книжники вважалися найшанованішими людьми в суспільстві. Одночасно наслідування художніх прийомів стародавніх авторів сприяло збереженню класичної грецької мови.

Процес змін у візантійській культурі відбувався нерівномірно. Візантійська імперія переживала періоди напружених ідейних і художніх пошуків, богословських суперечок і філософських диспутів, хоч традиція часто виявлялася тягарем на шляху розвитку суспільної думки і культури загалом. Тому нові віяння не завжди могли розквітати на візантійському ґрунті.

Утвердження і розвиток такої культури відбувалися у контексті, який характеризувався тим, що Візантійська держава була зразком влади, яка дотримувалася висококваліфікованого стилю державної та дипломатичної практики, доповнюваного літературою і філософською культурою античного зразка. Відмінності візантійської культури від західноєвропейської пояснюються збереженням культу імператора і централізованого управління. Однак у Візантії обожнювалася не особа самого імператора, а імператорський трон, сан, титул, імператорська влада, що вважалися священними.

Найбільшим центром офіційної візантійської культури до кінця XII ст. залишався Константинополь, панівна роль якого завжди відчувалася в культурному поступі Візантії. З XIII ст. вагомого значення у культурному житті набули провінційні міста, зокрема Нікея, де власне і зароджувався "візантійський передгуманізм". Народна культура відображена в епосі, байках і піснях, виступах скоморохів, а також у святах, що зберігали язичницькі форми.

В історії європейської та світової культури візантійській культурі належала надзвичайно важлива роль не лише тому, що стала логічним історичним продовженням греко-римської античності, своєрідним синтезом західної і східної духовної основи, а й тому, що справила вплив на формування і розвиток культури країн Південної та Східної Європи -- Греції, Італії, Сербії, Македонії, Чорногорії, Боснії, Албанії, Болгарії, Румунії, України, Росії, Білорусі, Грузії, Вірменії.

6. Основні досягнення епохи Середньовіччя

В ранньому Середньовіччі (VI --VIII ст.) у більшості країн Західної Європи ще зберігалися традиції античної духовної культури. Перший систематичний виклад різних галузей знань здійснив римський вчений-енциклопедист, автор майже 600 наукових праць Марк Терентій Варрон (116 р. до н.е. -- 27 р. до н.е.). В дев'ятитомній енциклопедії "Дисципліни" він розглянув "сім вільних мистецтв" (septem artes liberates) -- граматику, риторику, діалектику, музику, арифметику, геометрію, астрономію і долучив до них медицину й архітектуру, наголошуючи на їх практичному значенні для людини. З "Дисциплінами" Варрона пов'язані пізніші праці: наприклад, дев'ятитомна енциклопедія "Шлюб Філології та Меркурія" римського письменника Марціана Капелли (бл. першої половини V ст.), написана поетично прозорим стилем в алегоричних образах.

Відомий пізньоримський філософ і політичний діяч Боецій (бл. 480 -- 524 pp.) намагався поєднати принципи античного світосприйняття з християнськими, зазначив важливість "семи вільних мистецтв" для шкільної освіти. Серед численних праць Боеція -- дослідження у галузях схоластичної логіки, богослов'я, арифметики, теорії поезії та музики. Він перекладав латинською мовою грецьких філософів, зокрема Арістотєля і Порфирія. Праці Боеція широко використовувалися в середньовічній системі освіти. Особливої популярності набули трактати "Про Трійцю" та "Утішання Філософією", пізніше їх коментували видатні мислителі Середньовіччя Еріугена та Фома Аквінський. "Утішання філософією" стало однією з найпоширеніших латинських книг Середньовіччя, яка вплинула на становлення національних європейських культур -- англійської, провансальської, італійської тощо.

Як і Боецій, семизначну систему шкільних наук пропагував Кассіодор. Він розділив "сім вільних мистецтв" на дві групи: тривіум (граматику, риторику, логіку) та квадривіум (арифметику, геометрію, музику, астрономію), виклав основи духовної та світської освіти у підручнику під назвою "Інституції". Основну увагу приділяв удосконаленню універсальної духовної освіти, а світську вважав можливою лише для кращого розуміння Писання. На підвищення знань ченців спрямовувалась здійснена Кассіодором реформа бенедиктинського ордена, за якою переписування книг визначено одним з головних положень чернецького статуту. Важливим історичним джерелом стали написана ним "Хроніка від сотворіння світу до 519 р." та "Історія готів".

До найвидатніших посередників між античною культурою та Середньовіччям належить вчений, латинський письменник з Іспанії Ісидор Севільський (бл. 570 -- 636 pp.), який підготував перший енциклопедичний словник Середньовіччя під назвою "Етимології" (або "Начала"). Ісидор достатньо довільно трактував поняття з астрономії, космографії, географії та ін. Це викликало критичне ставлення до нього представників науки. Важливими документами з історії германських народів є написана Ісидором "Хроніка", присвячена вестготам, та історія вандалів.

У період раннього Середньовіччя школи, що діяли при соборах та монастирях, формально культивували "сім вільних мистецтв", орієнтуючись на ті знання, які вимагало феодальне суспільство. В школах домінували латинське богослужіння, латинська мова з елементами літературної освіти (клас "граматики"), необхідні для засвоєння Писання.

В нових соціальних умовах варварські володарі надавали майже магічного значення письмовим документам-дипломам, що засвідчували права землеволодіння. Школа навчала мистецтву написання офіційних актів у класі "риторики". Спадщина дипломів - цінні юридичні пам'ятки ранньофеодальної культури. Вони започаткували "правди" -- кодекси раннього феодалізму, що містили головно перелік штрафів за різні порушення норм суспільного життя.

Збереженню та поширенню латинської літератури сприяли монастирі Гіберії (антична назва Ірландії). Тут було започатковане письмо, в якому поєднувалися латинські слова з грецькими закінченнями, латинські рукописи писалися грецькими літерами. Визначну пам'ятку грецько-ірландської культури становить ірландське Євангеліє VIII ст.

Під тиском варварства філософи, клірики, ченці покидали Гіберію, здійснюючи паломництво на європейський континент. Ірландський чернець і місіонер Колумбан (бл. 543 -- 625 pp.) заснував 614 р. у Північній Італії монастир Боббіо, що став великим науковим центром, бібліотекою, скрипторієм. З ініціативи ірландців у VII ст. засновано три відомі майстерні письма Європи -- в Італії, Франції, Швейцарії.

Першим енциклопедистом заальпійського Заходу вважається англосаксонський письменник Бєда, прозваний Поважним (679 -- 735 pp.). Найвідоміші його твори -- "Церковна історія англійського народу" і трактат про літочислення в історії, де вперше використано числення "від народження Христа". Такий відлік світової історії увів 525 р. римський монах Діонісій Малий, який за дату народження Христа прийняв 25 грудня 753 р. від заснування Риму. Запроваджене ним літочислення, приблизно з 1000 p., широко визнане на Заході.

В IX ст. у середньовічних школах утвердилося викладання двох циклів предметів. У початкових класах -- тривіум, три науки про слово (граматика, риторика, діалектика), старших -- квадривіум, чотири науки про числа (арифметика, геометрія, астрономія, музика). Зміст навчання, як і окремих предметів, визначався вимогами церкви.

Певне піднесення феодально-церковної культури пов'язане з активною діяльністю Карла Великого та його послідовників щодо відродження культури й освіти в антично-християнському дусі. На чолі з Карлом Великим була створена "Академія" за античним взірцем, де працювали запрошені ним вчені, письменники, художники, представники різних народів -- англосакси, бавари, ірландці, лангобарди. Тут досліджували і вивчали проблеми культури, науки, шкільної освіти, здійснювали спроби відновлення класичної латині, переписували та виправляли античні латинські тексти, що сприяло збереженню багатьох творів античних авторів. З метою підвищення культури переписування рукописів було введено чітке письмо, так званий каролінгський мінускул, яке стало основою написання латинських літер. Розвивалося мистецтво оформлення книги, рукописи почали прикрашати мініатюрами та заставками.

Були створені вагомі історичні, літературні, науково-теологічні та інші праці. Історик Павло Діакон (бл. 720 -- 799 pp.) написав "Історію лангобардів", використав міфи і легенди свого народу, античні та середньовічні джерела. Під впливом античності розвинувся новий вид літератури -- художня "біографія імператора". Кращим твором цього напряму вважається "Життєпис Карла Великого" відомого франкського вченого Ейнгарда (770 -- 841 pp.).

За часів Карла Великого започаткована традиція записів німецької пісні.

Завершив Каролінгську епоху на Заході видатний ірландський філософ Іоганн Скотт Еріугена, прозваний "Гегелем IX століття". Еріугена у філософських працях "Про розподіл природи" й інших утверджував свободу думки, розглядав релігію як тотожну філософію, доводив примат розуму перед авторитетом церкви. Він намагався синтезувати неоплатонівську філософію та християнство, за що пізніше його оголосили єретиком, а твори публічно спалили.

Період X --XI ст., відомий у західному світі як військовий феодалізм, позначений розвитком романського будівництва, стиль якого виражений у архітектурній масивності та декоративній пишності.

З-поміж визначних споруд романського стилю -- замок Тауер у Лондоні (XI ст., Англія), собор Санкт-Петер у Вормсі (1170 --1240 pp., Німеччина), церква Нотр-Дам ля Гранд у Пуатьє (кінець XI ст., Франція), баптистерій у Пармі (XI ст., Італія) та ін.

На початку XII ст. на Заході зародився широкий рух хрестоносців. В Західній Європі XI --XII ст. відбувалися глибокі соціально-культурні зміни. Виникли корпорації (цехи), які набули пріоритетного значення в розвитку економічних- відносин, досягли високого політичного суверенітету в структурі міської влади.

Закономірно розвивалася міська готична культура. Готичний художній стиль поступово витісняв романський. Німецьке готичне зодчество довго зберігає суворість колишнього романського стилю і в період розквіту залишається художньо менш привабливим, ніж французьке. Готика Англії вирізняється величчю. В Італії церкви Ассізі, Флоренції, Сієни й Орвієто вражають "неготичними" особливостями. Храми за Альпами побудовано з сірого мармуру, італійські -- зі світлого, з чергуванням святкових білих, чорних, іноді червоних кольорів. Скульптури італійських храмів набагато бідніші та мало пов'язані з готичним ансамблем. Найвідоміші споруди готичного стилю -- собор Паризької богоматері Нотр-Дам де Парі (1163--1257 pp., Франція), собор у Даремі (бл. ИЗО р., Англія), собор у м. Орвієто (1310 р., Італія). Готичні собори -- своєрідний синтез мистецтв при домінуванні архітектури. Вони виконують подвійну функцію: релігійну та світську. Дві основні форми церковних споруд -- кругла і хрестоподібна, символізували довершеність.

У релігійних обрядах використовувалися елементи театралізації.

У середньовічній Західній Європі ще в X ст. почав складатися інститут народних мандрівних співців і акторів. Ця традиція сформувалася під впливом пізньоімператорського Риму. У середньовічній Франції -- це жонглери, в Іспанії -- хулгари, у Німеччині -- шпільмани. Згодом під впливом церкви жонглери та шпільмани розділилися на потішників (тобто виразників народної культури) та виконавців високих жанрів -- епосу і духовних релігійних віршів. Світська влада й аскетично налаштована церква вороже ставилися до мандрівних акторів, їх позбавляли права спадкоємності, не допускали до причастя, відмовляли у християнському похованні тощо.

Проти монополії церкви у духовній сфері вперше виступила нова міська культура. Намагання торгово-ремісничої верхівки розвинених міст продемонструвати самостійність зумовило створення на початку XII ст. латинських шкіл на противагу соборним і монастирським. Латинські школи дали початок так званим гуманітарним гімназіям, де основу навчання становило вивчення грецької та латинської мов і літератури. Згодом частина гімназій розвинулася в університети. До другої половини XIX ст. гуманітарні гімназії були домінуючим середнім навчальним закладом, закінчення якого давало змогу вступити до університету.

До нашого часу на Заході (як і в інших країнах світу) збереглися з різними модифікаціями усі три ступені античного навчального процесу -- елементарна, середня та вища школа.

У Західній Європі перший університет (лат. universitas -- сукупність) засновано у Болоньї (Італія) в XI ст. Структура і звичаї середньовічних університетів певною .мірою нагадували корпорації та цехи, зокрема італійські, звідки до нас дійшла назва ректор (лат. rector -- начальник цеху). Тогочасні університети вважались об'єднанням тих, хто навчає (учителів), і тих, хто навчається (студентів).

У Болонському університеті діяв Статут, визнаний міською владою, уряд, звід правил і суд. Університет був незалежним від міської та королівської влади майже в усіх питаннях внутрішнього життя і частково у зовнішніх справах. Досягти такої автономності прагнули й інші університети Європи.

Ініціаторами заснування університетів виступали міщани, міська влада, король або духовенство. В XIII ст. склалася традиція, згідно з якою право на відкриття університету надавав Папа або цісар. У середньовічних університетах домінували теологічні науки, тому основне керівництво ними здійснювало переважно духовенство.

Виникли університети в Англії -- Оксфордський (заснований у XII ст.); Франції -- Паризький (1215 p.); Іспанії -- Сіена (1240 p.); Італії (Вінченца -- 1205 р.); Падуя -- 1222 p., Неаполь -- 1224 р., Рим -- 1303 р.) та ін. Кембріджський університет лише 1318 р. отримав від Папи Іоанна XXII право називатися університетом.

Західноєвропейські університети відрізнялися соціально-політичними й ідейними позиціями їх засновників і керівництва.

У середньовічних університетах традиційно діяли чотири факультети:

- артистичний (підготовчий) - вступники опановували латинь, вивчали "вільні мистецтва"; після засвоєння граматики, риторики, основ діалектики студент отримував ступінь бакалавра мистецтв, після засвоєння арифметики, геометрії, астрономії, теорії музики -- ступінь магістра мистецтв.

- богословський;

-медичний;

-юридичний.

У навчальних закладах Західної Європи домінувала схоластика (лат. schola -- школа), вид релігійної філософії, для якої характерне принципове впорядкування теології. Теологи зосереджували увагу на співвідношенні віри і знання. Головним завданням науки вони вважали вміння оперувати поняттями формальної логіки. Принципи схоластики розвивав англійський філософ Ансельм Кентерберійський (1033-- 1109 pp.), француз П'єр Абеляр (1079--1142 pp.). З ім'ям Абеляра пов'язують поширення вільнодумства. Його ідеї наслідували учні, зокрема Г.Коптський. Вперше протилежні позиції схоласти виявили у філософських дискусіях з приводу загальних понять (універсалій). Церква в особі бургундського теолога-містика, реаліста Б.Клервоського (1090-- 1153 pp.) засудила вільнодумство П.Абеляра, Г. Коптського й інших прихильників неофіційної схоластики. Синтез середньовічного світогляду намагалися здійснити схоласти Паризького університету -- Альберт Магнус та його учні Ульріх Страсбурзький і Фома Аквінський.

У XII ст. культура Західної Свропи досягає періоду зрілості. З розвитком освіти активізувалося духовне життя, у містах і замках склалася своєрідна світська культура, яка відділилася від церковної. Вона, безумовно, не стала антицерковною, але водночас тенденція секуляризації (лат. saecularis -- мирський, світський) набула актуальності в наступному розвитку культури.

У Франції та Німеччині поширилася куртуазна (франц. courtois -- ввічливий, люб'язний) придворно-лицарська література, спрямована за змістом проти аскетизму церковної літератури. Основні її жанри -- лірика і роман. У них оспівували високі почуття, служіння Прекрасній Дамі, пригоди та подвиги лицарів. Першими куртуазними ліриками Європи були трубадури, провансальські (Південна Франція) поети-співці XI --XIII ст. До наших днів дійшла творчість близько 500 поетів. Творчість трубадурів тісно пов'язана з народними фольклорними джерелами. Одним з перших у Європі поетів, який звернувся до народної мови, був провансальський трубадур Гільйом IX (герцог Аквітанський, граф де Пуатье, 1071 -- 1127 pp.).

Наприкінці XII ст. набула розвитку поезія німецьких мінезин-герів -- "співців кохання". Вони широко використали досвід провансальських трубадурів та їхніх північнофранцузьких послідовників -- труверів. Але на відміну від попередників німецькі поети надавали перевагу рефлексії та моралізації перед чуттєвими елементами творчості.

В Середні віки особливо поширилась лірична латинська поезія вагантів (лат. vagantes -- мандрівний) і голіардіб (старофранц. goliard -- блазень). До них належали мандрівні клірики, здебільшого ченці-втікачі, школярі, студенти з Німеччини, Франції, Англії, Північної Італії, які переходили з одного університету до іншого, зустрічаючи в кожній країні знайоме латиномовне середовище. В їхньому творчому доробку були сатиричні, любовні, студентські, застільні пісні та дотепні пародії на церковні тексти і ритуали. Вони не намагалися прикрашати життя, тому відкидали куртуазну манірність.

З розвитком міської літератури виник жанр реалістичної віршованої новели народною мовою -- фабльо (лат. fabula -- байка, оповідання) і шванки (нім. shwank -- жарт). Ці короткі віршовані або прозаїчні оповідання комічного та сатиричного змісту, спрямовані проти соціальних і моральних вад середньовічного суспільства, поширилися у Північній Франції XII --XIV ст. та Німеччині XIII-XV ст.

Вплив народної творчості яскраво позначився на розвитку західноєвропейського епосу. З усіх національних епосів феодального Середньовіччя особливою різноманітністю вирізняється французький. Він дійшов до нас у вигляді поем, так званих жестів -- епічних "пісень про діяння", або "пісень про подвиги". Західноєвропейський епос широко використовував народні перекази та легенди ("Пісня про Роланда", "Пісня про Нібелунгів"). Казкове і міфічне в героїчних поемах переплітається з реально історичним, християнські тенденції -- з пережитками язичництва. Пам'ятки героїчного епосу складено та написано окремими авторами, здебільшого професійними співцями, поетами чи вченими (кліриками, тобто священиками або ченцями), імена яких залишились невідомими.

Народні сюжети нерідко використовувала лицарська література. Біля витоків лицарського роману був поет, уродженець Шампані, К. де Труа (бл. 1130 р. -- після 1191 p.), автор перших "романних" обробок сказань про героїв "бретанського циклу" -- короля Артура, лицаря Ланселота та ін. Створений ним тип роману згодом повторили його послідовники майже всіма мовами середньовічної Європи. В тогочасному суспільстві французька мова поряд з латиною все більше набувала права мови міжнародного літературного спілкування, тому творчість французьких поетів мала загальноєвропейське значення.

Наприкінці епохи Середньовіччя лицарська культура втрачає значення, куртуазне служіння вже не відповідає новим історичним умовам. У XIV --XV ст. занепадає творчість мінезингерів, їх змінюють мейстерзингєри (нім. Meistersinger -- співець), літературно-співацькі товариства (цехи) поетів бюргерського походження, діяльність яких позначена головно релігійною тематикою.

З поширенням християнства об'єктивно постає проблема взаємовідносин нової офіційної ідеології та народної (фольклорної) культури.

Середньовічна символіка широко втілювалась у християнській релігійній архітектурі. Хрестокупольна і кругла форми вважались образами довершеності. Особливе значення мала символіка числа. Красу виводили із пропорційності, гармонії. Звідси -- увага до музики, заснованої на науці чисел. Загалом число трактувалося мірою речей. За влучним висловом одного із західноєвропейських середньовічних єпископів, "архітектор -- це композитор". Органна музика, хорали, месси, реквієм, що звучали під склепінням католицьких храмів, створювали атмосферу ірреальності. Католицька церква протиставляла "абсолютну" духовність релігійної музики реальності відображення світу засобами живопису і скульптури.

В Середньовіччі окремі види мистецтв не вважалися рівноцінними. Музику і поезію трактували "вільними мистецтвами", водночас музику вважали наукою, поділяли її на "світову" і "людську"; "людську" відповідно поділяли на "теоретичну" і "практичну" (тобто власне музику). "Теоретичну" музику пов'язували з пізнанням світу ("світової" музики) і трактували її як "філософію математики".

Середньовічне розуміння музики зазнало впливу ідей пізньо-римського філософа Боеція (бл. 480 -- 524 pp.). Живопис і скульптуру в Середньовіччі відносили до "механічних" мистецтв, теорія яких на той час ще не .була розроблена.

Французький філософ і теолог Гуто Сен-Вікторський (1096 -- 1141 pp.) намагався упорядкувати і класифікувати багатоманітні людські знання. Йому належить цікавий девіз -- "вчись усьому, і ти потім побачиш, що нічого не даремно". Намагаючись пояснити смисл числової символіки, він наголошував на різниці у числах. Гуто Сен-Вікторський визнавав певну самостійність чуттєво-прекрасного, до якого відносив красу образів, фігур, рухів (і навіть запахів). Він увів новий мотив у вчення про мистецтво; трактував мистецтво не лише як знання, а й як діяльність, розділив художників на дві групи: теоретиків та практиків.

Загалом мистецтво "готичного натуралізму" поєднало містичне вчення про числа і наукові розрахунки, релігійне одухотворення і земну красу, абстрактні зображення і рослинний орнамент, образи тварин і птахів.

Привабливість фізичної краси була також ознакою довершеності, її вважали атрибутом святості: добрий Бог був водночас прекрасним Богом. На середньовічному Заході святі мали втілювали духовні дари -- приязнь, мудрість, честь, здатність взаєморозуміння, упевненість, світлоносність (світла радість), а також сім дарів тілесних -- красу, вправність, силу, рухливість, здоров'я, здатність до насолод, довголіття (Ле Гофф).

У світоглядній системі Середньовіччя образ світу, уявлення про смерть і потойбічне існування взаємопов'язані.

На той час розвиток міст, міського населення, поширення освіти зумовили нові духовні орієнтації. Система цінностей почала переорієнтовуватися з "небес на землю". Виникли соціальні зміни, грошові відносини і нова діяльність людей. Поява ідеї чистилища давала окремим грішникам (ростовщикам та ін.) надію на спасіння після спокутування муками земних гріхів. Папство прийняло догмат про чистилище у середині XIII ст. За концепцією Ле Гоффа, зрушення у соціальних відносинах Заходу спонукали новий розвиток теологічної думки, що відповідало вимогам міщан, зайнятим торгівлею, фінансами тощо, які потребували вищого виправдання своїх професій.

Офіційне мистецтво християнського Середньовіччя намагалося у своїй системі закріпити сферу народного (фольклорного) мислення, підґрунтям якого була міфологія. Канони церковного мистецтва брали до уваги специфіку "наївного" народного художнього мислення, якому властиве не візуальне, не буквальне уявлення стосовно просторово-часового існування людського і предметного світу. В народній художній свідомості стихійно відображувались універсальні принципи художнього мислення загалом, виражені в образній інтерпретації існування світу в просторі й часі. Народне художнє мислення відтворювало відчуття просторово-часового існування предметного світу умовно -- у формах художнього символу.

Проте нова релігія не заповнювала остаточно духовну й ідеологічну сфери давньоруського суспільства. В середньовічному світосприйнятті співіснували різні духовні явища -- церковні образи та народні звичаї; церковний аскетизм і народна "сміхова" культура. Народно-сміхові засади культури, передусім народна мова, відображали неофіційний інший світ, інше життя людини і людських відносин, зумовлювали глибинно-народний зміст мислення і моральних цінностей. Наявність позацерковного і позадержавного аспектів світосприйняття -- характерна ознака середньовічної свідомості.

У культурному розвитку західноєвропейського суспільства відбилися три форми мислення, зумовлені релігійно-філософськими концепціями: реалізм (у тому значенні, яке надавала йому схоластика), символізм і персоніфікація ідеї (алегоризм). У XIV ст. стає очевидним розподіл європейської культури на дві течії: в одній відчувається тяжіння до нового мислення і творчості, в іншій -- до "спіритуалізму" та "маньєризму".

7. Розквіт культури в добу Відродження

Ренесанс (Відродження)-- перехідна епоха від середньовічної культури до культури Нового часу. Він у точному розумінні слова стосується лише Італії XV --XVI ст. Нова епоха трансформувалась, орієнтуючись на відродження античного стилю мислення і чуттєвості. Звідси, власне, і започаткована назва Ренесанс, або Відродження.

Ренесанс охоплює близько чотирьох століть, хронологічно XIII -- XVI ст. Розвиток ренесансної культури, витоки якої пов'язані з Італією, зумовлює розклад феодальних і становлення ранньокапіталістичних суспільних відносин.

Соціальну основу Відродження визначає піднесення італійських вільних міст-комун, які активно прилучалися до торгівлі між Європою та Сходом. Утверджувалося нове розуміння світу, зв'язків природи, суспільства і людини. Відбувалося становлення нового типу особистості -- розкріпаченої індивідуальності, якій властиві почуття свободи, самоцінності, розмаїття внутрішнього світу.

Істотну характеристику Ренесансу становить відродження античного мислення і науки. На відміну від середньовічної культури -- це світська культура і водночас світогляд, що визнавав пріоритетними земні уподобання людини. Принципово новим для ренесансної епохи було піднесення значення краси, насамперед чуттєвої, глибоке пізнання природи, людини, космосу характерне майже для всіх представників Відродження. Практичного значення набула різнобічна освіченість митця, його обізнаність у різних галузях наукових знань, зокрема математиці.