Розвиток світової культури

Для ренесансної культури властиве стихійне самоутвердження людської особистості в її творчому відношенні до навколишнього світу і до себе самої. В епоху Відродження простежувалися спроби абсолютизувати людський розум, здібності та прагнення людини до прогресу. В філософському плані спроби обґрунтування такого синтетичного світосприймання пов'язувались із неоплатонізмом, який і визначив теоретичні засади ренесансного світогляду. Згідно з головним постулатом неоплатонізму Відродження, людська особистість бере на себе функції божества. Але ця особистість абсолютна не в своєму надсвітовому існуванні, а у вияві творчих здібностей. Тому неоплатонізм Відродження передусім антропоцентричний. Ренесансний неоплатонізм вихідним першообразом розглядав тілесну оформленість людської особистості, яка математично обчислена, проте становить предмет самоцінного естетичного задоволення. В ренесансному неоплатонізмі першочергове значення має гуманістичний зміст.

Загалом Відродження -- це теорія і практика гуманізму. Ренесансний гуманізм обґрунтовує новий ідеал людини -- творчої особистості, здатної до самопізнання, покликаної пізнати і перетворити світ, відкрити себе і перетворити себе. Не випадково в добу Відродження майже зникає відмінність між наукою (як пізнанням буття), практично-технічною діяльністю (яку називали "мистецтвом") та художньою фантазією. Гуманізм Ренесансу -- типова свідомість, для якої характерні вільнодумство та світський індивідуалізм.

Носіями нового світогляду були люди різного соціального становища: городяни, які вивчали філософію, а також поети і художники. Об'єкт їх вивчення становила людина й усе людське. Звідси і назва цих діячів -- гуманісти, котрі значною мірою визначали духовний клімат доби.

Між гуманізмом і неоплатонізмом Ренесансу простежується не лише єдність, а й тотожність. Зачинателем гуманістичного руху вважається італійський громадський діяч і демократ Колюччо Салютаті (1331-1404 pp.). Утвердженню гуманістичних ідей сприяла діяльність Платонівської Академії у Флоренції (1459--1521 pp.), яку очолював неоплатонік і світський філософ Марсіліо Фічіно (1433--1499 pp.). До складу Академії належали люди різні за соціальним положенням і фахом, -- духовні особи, світські діячі, митці, республіканські правителі та ін.

Італійські гуманісти розробляли методологію практичної життєдіяльності людини. Ідеї гуманістів вплинули на діячів Католицької церкви. Наприклад, до гуманістів належали кардинал М.Кузанський, Е. Пікколоміні -- Папа Пій II та ін. Серед представників папства були високоосвічені люди, які увійшли в історію Відродження як меценати і покровителі видатних митців. Гуманісти приділяли увагу вивченню стародавніх мов, започаткували нову наукову галузь -- класичну філологію.

У межах нового світогляду розвивалась гуманістична історіографія. Характерні риси гуманістичного світогляду були властиві педагогічній та просвітницькій діяльності гуманістів. У середині XV ст. німецький винахідник Й. Гутенберг (1406--1468 pp.) започаткував книгодрукування в Європі, що сприяло поширенню гуманістичних ідей. У 1440--1450 pp. він видавав у Страсбурзі та Майнці книги навчального і популярного характеру. Найвідоміше його видання -- Біблія у двох томах.

Гуманісти критикували середньовічну схоластику. Схоластичній системі освіти гуманісти протиставили виховання, яке розвиває людину розумово, фізично й морально. Гуманісти виходили з того, що в процесі виховання й навчання діти мають набувати здатності мислити, пізнавати навколишній світ. Отже, педагогічна діяльність повинна брати до уваги особливості дитячого віку, індивідуалізувати виховання і навчання, позбутися тілесних покарань учнів. Італійський гуманіст Вітторіо де Фельтре прагнув втілити у практику прогресивні педагогічні ідеї. З цією метою він організував 1424 р. школу під назвою "Будинок радості", але такі школи на той час були рідкістю.

Унікальність культурних здобутків Ренесансу зумовила естетичний вимір усіх сфер суспільного життя -- політики, придворного життя, побуту, повсякденного спілкування тощо. Подібна естетизація суспільного життя відсутня в європейській культурі до і після Ренесансу, що засвідчує відсутність обмеженого, вузького практицизму в діячів Відродження.

Ренесансний гуманізм зумовив розвиток мистецтва. Основним об'єктом зображення в мистецтві стала людина, творчість якої гуманісти розглядали як найвищу цінність і мету буття.

Однак гуманізм Відродження, незважаючи на його прогресивність, був водночас непослідовним і суперечливим. Наголосимо на історичній трансформації різноманітних культурних явищ Ренесансу, передусім втіленні глибокої людяності в мистецтві, науці, моралі, психології, і наявності так званої зворотної сторони -- титанізму. Саме стихійно-земний індивідуалізм об'єднував ці, на перший погляд, несумісні явища.

Поширений побутовий тип Ренесансу становить пригодництво і навіть прямий авантюризм. Авантюрний роман (франц. aventur -- пригода) вирізняє гострий динамічний сюжет із незвичайними подіями, несподіваними пригодами і таємницями. Яскравий приклад -- поема в октавах "Несамовитий Орландо" італійського поета Лудовіко Аріосто (1474--1533 pp.).

Міський тип ренесансної культури (французькі фабльо, німецькі шванки, ренесансна новела) характерний натуралістичним зображенням заповзятливого героя з плебейських низів. Йому притаманні енергійність, практицизм, глибоко сатиричне висміювання недоліків тогочасного суспільства, критичне відношення до духовенства. Антицерковність становила дійсно ренесансну ідею, відображену в численних літературних творах, що знаходила широкий вияв у побуті.

Водночас побутова практика алхімії, астрології, магії та нескінченна марновірність охопили майже всі верстви тогочасного ренесансного суспільства. Такі явища засвідчували не стільки неосвіченість, скільки індивідуалістичні спроби оволодіти таємничими силами природи.

Загалом гуманістичні ідеї доби Відродження становили суттєву опозицію феодалізму, сприяли утвердженню принципів демократії.

Періодизація культури Відродження.

Ранній Ренесанс : тенденції Відродження виявляються у IX --XII ст. Період, що передував Відродженню дістав назву "Передвідродження". Визначальні ознаки Передвідродження: актуалізація античної спадщини, пробудження інтересу до людської особистості, певних аспектів реального світу.

У XIII --XV ст. Передвідродження охопило Західну Європу, безпосередньо передуючи Відродженню. Найраніше Передвідродження виявилося в культурі Італії, де набуло класичних форм, а період XIII --першої половини XIV ст. дістав назву "Проторенесанс".

До яскравих представників Передвідродження належать англійський поет, основоположник англійської національної літератури Д.Чосер (1340--1400 pp.), французький поет, автор творів антиаскетичного сатиричного спрямування Ф.Війон (1431 р. -- після 1463 p.), нідерландський живописець і мініатюрист Я. Ван Ейк (1390-1441 pp.) та ін.

У теоретичних пошуках і художній практиці митців XIV ст. важливого значення набула філософія номіналізму. її видатний представник -- англійський вчений У. Оккам (бл. 1285--1349 pp.) вперше відокремив мистецтво від релігії, трактуючи естетичний предмет як самостійний і оригінальний.

Центрами італійського Проторенесансу стали великі торгові міста, насамперед Флоренція, вже на той час економічно незалежна і політично самостійна. У 1293 р. була прийнята перша демократична Конституція Італії -- "Встановлення справедливості". Тоді вперше людську особистість почали визначати не за соціальним походженням, як це вважалося прийнятним у феодальних державах, а за її власними індивідуальними якостями.

Характерні риси гуманістичного світогляду проторенесансної Італії простежуються в літературі, передусім творчості видатного поета-гуманіста Данте Аліг'єрі (1265--1321 pp.). Збірка його сонетів і прози "Нове життя", укладена 1293 p., -- перший автобіографічний твір європейської літератури. Найвидатніший твір Данте -- поема "Божественна комедія" (1307--1321 pp., видана 1502 p.), написана в поширеній у середньовічній літературі формі "видіння".

В оточенні Данте було чимало талановитих митців, однак легенда міцно поєднала два імені -- Данте і Джотто. З творчістю італійського художника, скульптора і архітектора Джотто ді Бондоне (1266 p., або 1267 -- 1337 pp.), пов'язана нова реалістична концепція живопису: перспективного передання тривимірного простору і об'ємної трактовки пластичної фігури. Відкриттям Джотто як архітектора і живописця стало нове бачення інтер'єра. На картинах Джотто людина наділена рисами гідності, мужності, благородства, доброти. Зовсім іншого, нового значення набуває у Джотто колорит. Однак найголовніше досягнення Джотто становить нове розуміння особистості, утвердження високих моральних принципів людини.

Широкого визнання набула творчість Франческо Петрарки (1304--1374 pp.) -- італійського поета, філософа і вченого, якого справедливо вважають першим гуманістом Європи. Основний італомовний твір поета -- збірка "Канцоньєре" ("Книга пісень"). Значну частину її становлять вірші про кохання до Лаури де Саді, яке Ф.Петрарка проніс через усе життя, а також вірші на політичні та клерикальні теми. Ця збірка започаткувала європейську ліричну поезію Нового часу, зумовила літературну течію -- петраркізм, що значно поширилась у поезії доби Відродження.

Вагомий внесок у розвиток італійської літератури зробив видатний письменник-гуманіст Джованні Боккаччо (1313--1375 pp.). Продовжуючи традиції Данте і Петрарки, він розвивав італійську літературну мову на народній основі. Найвизначніший твір Боккаччо -- "Декамерон" (1350-- 1353 pp., виданий 1471 p.), який заклав основи європейської новели і надовго визначив розвиток цього жанру.

Загалом XIV ст. вирізняє дух іманентно-суб'єктивного самоутвердження людини. Художня предметність відділяється від священної історії, набуваючи самодостатнього значення. Відбувається підготовка так званого періоду Раннього Ренесансу. Хронологічно Ранній Ренесанс визначається по-різному, приблизно 1420--1500 pp. На перший план тут висувається яскраво виражена вільна людська особистість, що обов'язково мислиться фізично, тілесно, об'ємно, тривимірно, тобто виступає в усій матеріальній тілесності, набувають самостійності види мистецтва живопис і скульптура, відокремлюючись від архітектури, з якою раніше становили одне ціле.

Зачинателями Раннього Відродження прийнято вважати Мазаччо, Донателло та Брунеллескі, які належали до флорентійської школи митців. Творчість видатного італійського художника Мазаччо (1401 -- 1428 pp.) характерна подоланням традицій готики, застосуванням світлотіньового моделювання, розробки нової перспективи. Пошуки, що почали лише простежуватися у творах Джотто, набули у Мазаччо закінченої системи, яка згодом стала всезагальним надбанням. Творчість італійського скульптора Донателло" (1386--1466 pp.) припадає на першу половину XV ст., коли історично відходять традиції готики й утверджується в Середній Італії стиль Раннього Ренесансу.

У 1430 р. Донателло завершив найвизначніший твір -- бронзову статую "Давид". Створений скульптором образ молодого воїна став романтичним символом Флоренції. Привертає увагу кінна статуя кондотьєра Гаттамелати, встановлена 1453 р. перед собором Сант-Антоніо у Падуї.

Основоположником архітектурного стилю Раннього Ренесансу став Філіппо Брунеллескі (1377--1446 pp.) -- італійський архітектор, скульптор, вчений, один із творців теорії перспективи. Збудований за його проектом купол Флорентійського собору (1420 -- 1436 pp.) мав виняткове суспільне та ідейно-художнє значення. Завершує перший етап Ренесансу творчість Леона-Баттіста Альберті (1404-- 1472 pp.) -- італійського архітектора, вченого, письменника і музиканта. Для утвердження в архітектурі стилю Відродження важливе значення мали його теоретичні трактати "Про живопис", "Про статую", особливо "10 книг про будівництво", які вважалися своєрідною архітектурно-будівельною енциклопедією XV ст. Сміливими експериментальними рішеннями вирізняються архітектурні споруди Л.-Б.Альберті, з-поміж них -- Палаццо Ручеллаї у Флоренції (1446--1451 pp.), церкви Сан-Франческо у Ріміні (1447 -- 1468 pp.), Санта-Марія Новелла у Флоренції (1456--1470 pp.).

Філософські засади високого Відродження. Тенденції синтезу та узагальнення в мистецтві: період Високого Відродження тривав у Середній Італії близько трьох десятиліть (кінець XV ст.-- 1530 p.). Італійське тогочасне суспільство вирізняло контрастне поєднання високого художнього піднесення, з одного боку, та різкого економічного і політичного спаду -- з іншого. В умовах жорсткої кризи виділялися чотири міста-держави, які визначали політичний стан Італії: Флоренція, Венеція, Мілан і Папська область. їхні правителі протистояли єдності Італії. Проте у цей складний період боротьба за прогресивні ідеали Відродження сягнула найвищого рівня. Загроза поневолення країни викликала бурхливе піднесення національної самосвідомості.

Філософсько-естетичні засади Високого Відродження визначають передусім наукові ідеї М. Кузанського, Л. Валли, П. Помнонацці. Микола Кузанський (1401 -- 1464 pp.) -- один з найвидатніших мислителів не лише епохи Ренесансу, а загалом усієї нової та новітньої європейської філософії. Головними естетичними принципами життя М. Кузанський вважав світло і красу, будуючи естетику світла на динаміці відношення абсолютного і конкретного. Звільнення від тисячолітніх ідей сотвореності людини виявилось у критичному ставленні М. Кузанського до схоластики і християнських авторитетів. Найголовніше досягнення філософії М. Кузанського становить вчення про "збіг протилежностей', розроблене у двох аспектах: онтологічному (нескінченне буття знімає всі суперечності кінцевих речей) і гносеологічному (збіг протилежностей не можна осягнути за допомогою понять, які стосуються кінцевих об'єктів). Концепцію людини М. Кузанський загалом обґрунтував відповідно до гуманістичних положень доби Відродження.

Згодом італійський філософ Дж Піко делла Мірандола подолав середньовічну ортодоксію, обґрунтував гуманістичну ідею безмежного самоудосконалення людини ("Промова про гідність людини", 1463 р.). Поступовий відхід від середньовічної ортодоксії характерний для італійського філософа-гуманіста Лоренцо Валли (1407-- 1457 pp.). Італійський філософ П'єтро Помпонацці (1462--1525 pp.) обстоював матеріалістичне вчення про зв'язок мислення з чуттєвим сприйняттям природних явищ, визнавав об'єктивні закономірності розвитку природи.

Філософські ідеї М. Кузанського, Л. Валли та П. Помпонацці суттєво вплинули на розвиток художнього світосприймання періоду Ренесансу. Творчість італійських філософів-гуманістів визначала найголовніша гуманістична ідея: необхідність докорінної зміни суспільної свідомості, її основоположних засад. Головними об'єктами пізнання постають природа і людина на відміну від божества. Відбулося закономірне зміщення акцентів у всіх галузях духовного життя -- філософії, науці, етичних і естетичних ідеалах, мистецтві. Відтак божественне перетворюється у людське.

Проміжне становище між Раннім і Високим Ренесансом посідала творчість видатного італійського художника Сандро Ботічеллі (1445--1510 pp.). Його картини "Весна", "Народження Венери", малюнки до "Божественної комедії" Данте вирізняли витонченість, поетичність, натхненність образів. У його творах відсутня міфологія як така.

Порівняно з мистецтвом Кватроченто образи Високого Відродження характеризує масштабність. В архітектурі, скульптурі, живописі почали з'являтися визначні твори великих форм, зокрема ватиканські станці Рафаеля, "Давид" і Сикстинський плафон Мікеланджело та ін.

Мистецтву Високого Ренесансу притаманні тенденції синтезу й узагальнення. Основним об'єктом художнього втілення став образ окремої людської особистості.

Значного розвитку досягла художня теорія. Митці прагнули вичерпно виявити можливості кожного виду мистецтва. Зокрема, Леонардо да Вінчі доводив перевагу живопису перед іншими видами мистецтва, а Мікеланджело надавав перевагу скульптурі. Питання теорії мистецтва тісно пов'язувалися з гуманістичними ідеями, насамперед з ідеалом досконалої особистості.

Високий Ренесанс змінив співвідношення локальних художніх шкіл Італії Особлива роль у розвитку мистецтва належала Флоренції. На зламі XV --XVI ст. провідним центром Італії Але Рим не започаткував власної художньої школи. Рим набув статусу духовної столиці всього католицького світу. Тут працювали кращі художники з інших міст Італії. Відбувалося укрупнення художнього стилю, що зумовило появу нового "внутрішнього масштабу" творів римського Ренесансу. Ці зміни стилю були органічними, оскільки у Римі, як ніде більше в Італії, збереглися античні традиції.

Засновником мистецтва Високого Ренесансу в Середній Італії вважається видатний італійський художник, вчений, інженер Леонардо да Вінчі (1452--1519 pp.). В науковому і художньому відношенні творчість митця вирізняє універсальність. Теоретичні ідеї, наукові пошуки Леонардо да Вінчі викладені у знаменитому "Трактаті про живопис" (бл. 1497 p.). Виняткове наукове і художнє значення має "Кодекс Леонардо да Вінчі". Рукопис створений у Мілані між 1506--1513 pp. і стосується різних проблем астрономії, геології, гідравліки, гідродинаміки. Леонардо да Вінчі займався також анатомією, оптикою, музикою, поезією, філософією. Можна сказати, що це найвизначніший історичний приклад, коли наука і мистецтво так тісно поєднались у творчості однієї людини.

Творчість Леонардо-художника -- результат тривалого експериментування і рефлексії над характером живописних прийомів. Митець досягнув глибокої інтимності переживання при цілком світській трактовці образів у творах "Мадонна з квіткою", "Мадонна Бенуа", "Мадонна Літта", висока майстерність властива картинам "Мадонна в скелях" (1483--1494 pp.), "Мона Ліза" ("Джоконда"), фреска "Таємна вечеря" (1495--1497 pp.). Леонардо да Вінчі вважав себе передусім живописцем. Як живописець він досягнув особливої майстерності у використанні світлотіні -- " ефу мато".

Класичну лінію мистецтва Високого Ренесансу втілив живописець і архітектор Рафаель Санті (1483--1520 pp.). Серед ранніх творів митця привертають увагу "Мадонна Конестабіле" (бл. 1502 p.) та "Заручини Марії" (1504 p.). Рафаелю доручили розписи апартаментів Папи -- так званих стани, (тобто кімнат) Ватиканського палацу. Показовою є так звана Станца делла Сеньятура ("кімната підпису"). Рафаель увів до композиції фрески свш портрет, така традиція започаткована у XV ст.

Творча зрілість Рафаеля пов'язана зі створенням "Сикстинської мадонни" (1515--1519 pp.).

Кульмінацію епохи Відродження, а також її завершення становить творчість талановитого скульптора, живописця, архітектора і поета Мікеланджело Буонарроті (1475--1564 pp.). Людина була в центрі уваги всіх митців тієї епохи, але у творчості Мікеланджело гуманістичний ідеал отримав найяскравіше втілення. Митець виділив основу цього ідеалу -- активність, дієвість людини, її спроможність до героїчного подвигу. У 1501 р. Мікеланджело працював над виконанням величної статуї Давида (заввишки близько 5,5 м) з великої брили мармуру, яку закінчив у 1504 р. Мікеланджело 1508 р. прийняв запрошення Юлія II розписати стелю Сикстинської капели, і незважаючи на те що сам митець вважав себе передусім скульптором, а не живописцем, цей розпис -- найграндіозніше досягнення його творчості. Завершенням періоду Високого Відродження у творчості Мікеланджело вважається мармурова "Капела Медічі" (Флоренція), виконання якої він здійснював майже 15 років.

Розгром Риму 1527 р. імператорськими військами означав не лише кінець незалежності країни, а й початок кризи ренесансної культури.

Пізнє Відродження. Модифікація ренесансної культури: маньєризм, пантеїзм, макіавеллізм, утопізм: цілком закономірно, що в епоху Ренесансу простежуються системи мислення, які прагнули подолати тенденції індивідуалізму й на інших філософсько-естетичних засадах. Ці тенденції виявляються у XVI ст., вони характерні для періоду так званого Пізнього Відродження В XVI ст. маньєризм став загальноєвропейським явищем.

Одним із мистецьких напрямів, що виник внаслідок наростаючої кризи Ренесансу, став маньєризм. Початок маньєризму простежується з 20-х років XІV ст. і стосується Флоренції. З'являються мотиви так званого трагічного гуманізму, властиві Пізньому європейському Відродженню (зокрема, творчості Шекспіра). У художній творчості маньєризм тяжів до алегоризму і символізму. На межі XVI --XVII ст. маньєризм змінив стиль бароко.

Другий напрям постренесансної культури -- італійський пантеїзм XVI ст., який замість особистісно-матеріального буття висунув на перший план саме безособистісну матерію, хоча і одухотворену. Одну із найзавершеніших і несуперечливих форм пантеїзму в Італії XVI ст. створив філософ і поет Джордано Бруно (1548 -- 1600 pp.). Сутність краси Дж. Бруно розглядав з позицій послідовного неоплатонізму й діалектики. Основні твори Дж. Бруно -- "Про причину, начало і сдине", "Про безконечність, Всесвіт і світи". Виняткове значення для розуміння естетичного характеру пантеїзму Дж. Бруно має трактат-діалог "Про героїчний ентузіазм", де послідовно утверджується теза про пріоритет творчості перед наслідуванням.

Для XVI ст. характерні різні форми модифікації Ренесансу, однією з яких був макіавеллізм. Започаткував її суспільний і державний діяч Флоренції, мислитель, письменник, військовий теоретик Нікколо Макіавеллі (1469--1527 pp.), автор історичних творів -- "Міркування з приводу першої декади Тіта Лівія", "Історія Флоренції", "Монарх".

Н. Макіавеллі -- особливо суперечлива фігура з-поміж тогочасних гуманістів. Він поділяв віру гуманістів у могутні творчі можливості людини, намагався розкрити закони суспільного розвитку, грунтуючись на даних історії, урахуванні особливостей людської психіки, реальних історичних умов. На його думку, найважливішу рушійну силу історії становить політична боротьба, що часто виявляється як боротьба соціальна.

Інша форма суспільно-політичної модифікації Ренесансу -- утопізм. Представники утопізму -- англійський гуманіст, державний діяч і письменник Томас Мор (1478 -- 1535 pp.) та італійський філософ, поет, політичний діяч Томмазо Кампанелла (1568 -- 1639 pp.). Всесвітню славу приніс Т. Мору трактат "Утопія" (1516 p.), де він описав одноіменний фантастичний острів, на якому ніби створено ідеальний суспільний лад. У трактаті Т. Кампанелли "Місто Сонця" (1602, опубл. 1623 p.) описано ідеальне суспільство, де відсутня приватна власність, монарх обирається народом, а релігії належить важлива роль.

У творчості французького письменника-гуманіста Франсуа Рабле (1494--1553 pp.) модифікований Ренесанс вже засвідчує про втрату ренесансних ідеалів. Рабле достатньо відверто викривав протиріччя тогочасного гуманізму, але це мало у нього надто натуралістичний характер. Підтвердженням може бути сатиричний роман "Гаргантюа і Пантагрюель". Творчість Рабле належить до вагомих здобутків французької і світової сатиричної літератури.

Символом величності, як і загибелі ренесансної епохи, с Дон Кіхот -- безсмертний образ котрого створив у романі "Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський" знаменитий іспанський письменник Мігель де Сервантес (1547-- 1616 pp.).

Видатний англійський поет і драматург Уільям Шекспір (1564 -- 1616 pp.), як і М.Сервантес, визнавав неможливість існування ренесансного індивідуалізму в нових історичних умовах. Він глибоко усвідомлював кризу ренесансних ідеалів, що засвідчують, зокрема, його трагедії "Юлій Цезар" і "Коріолан". Герої титанічного характеру зображені Шекспіром у трагедіях "Гамлет", "Отелло", "Макбет". Ренесанс пронизує всю творчість В.Шекспіра, водночас виявляючи у кожній трагедії власне самозаперечення.

8. Особливості розвитку культури в період Просвітництва

Під Просвітництвом прийнято розуміти загальноєвропейський ідейний рух кінця XVII --XVIII ст., спрямований проти закостенілих форм суспільного, культурного та духовного життя. Особливістю Просвітництва є перенесення акценту зі сфери пізнання і дослідження природи на соціальні, політичні, економічні, правові, релігійні, духовні інтереси людей.

Носіям ідеології Просвітництва було притаманне схиляння перед розумом, віра в його безмежні можливості й перетворювальну силу. Просвітники мали широкий світогляд, в якому виділялася ідея перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, "вічної справедливості", рівності, що випливали, на їхню думку, з самої природи, невід'ємних "природних прав" людини. В концепції "природного права" просвітники обґрунтували основні принципи цивілізованого життя особистості, нації: право на гідне людини життя, свободу і власність. Відстоюючи ці принципи, Просвітництво поклало в Європі початок формуванню громадянського демократичного суспільства.

Ідеї Просвітництва визрівали й формувалися в умовах подальшого зростання і зміцнення національних держав Європи, бурхливого розвитку промисловості, переходу від мануфактури до складніших і прогресивніших технологій, засвоєння нових видів сировини й енергії. У розвитку науки, основу якої становило раціональне світобачення, дослідність та експериментизм, все помітнішими ставали нові тенденції. Монополія механіко-математичного знання поступилася місцем дослідним й описовим наукам: фізиці, хімії, біології, географії та ін. XVIII ст. ознаменоване новими науковими відкриттями, які здійснили: великий філософ і математик І.Кант (1724-- 1804 pp.), природодослідники П.-С. Лаплас (1749-1827 pp.), П.-Л. Мопертюї (1698-1759 pp.), Ж.-Л. Бюффон (1707-1788 pp.), А-Л. Лавуазьє (1743-1794 pp.), К.-Л. Бертолле (1748-1822 pp.), Н.Леблан (1742--1806 pp.) -- у галузі хімії. Натуралісти Д. Геттон (1726-1797 pp.) і К. Лінней (1744-1829 pp.) започаткували систематизацію явищ й утворень природи. Ж.-Б. Ламарк (1744--1829 pp.) розробили основи еволюційного вчення. Відбувалося подальше накопичення інформації про явища природи, формувалися уявлення, поняття й методи, спрямовані на створення єдиної картини світу.

Нових рис набула масова свідомість: вона стала гнучкішою, здатною ширше сприймати і глибше розуміти явища та процеси довкілля. Важливим стало усвідомлення можливості плюралізму поглядів на світ, філософію, мистецтво, толерантне ставлення до переконань інших людей. Змінювалися й суспільні ідеали. Для масової свідомості ідеал прагматичної підприємливої людини, допитливого вченого став привабливішим, ніж ідеал лицаря чи аскета.

Зміни відбулися й на рівні самосвідомості.

Просвітники були вихідцями з різних соціальних прошарків і станів: аристократії, духовенства, чиновників, представників торговельно-промислових кіл, лікарів, військових та ін. Але всіх їх об'єднувала віра в розум, знання, високе призначення людини, нетерпимість до будь-якого виду гноблення.

Відповідно до становлення у Західній Європі промислової цивілізації, ідеї Просвітництва отримали розвиток спочатку в Англії, пізніше у Франції, а відтак і в інших країнах. Специфічні умови історичного розвитку західноєвропейських країн у добу Просвітництва, художні традиції, що склалися у попередні століття, були причиною того, що культура і мистецтво кожної з них мали особливості та відмінності. Водночас у культурі західноєвропейських країн можна виділити й спільні риси, які дають підставу говорити про добу Просвітництва як про певний цілісний етап в історії європейської духовної культури.

Раціоналістична філософія. Енциклопедизм.

У цей період надзвичайно зміцнів соціальний статус філософії, набули великого поширення філософські знання. Філософія Просвітництва стала новим типом філософії передусім тому, що висувала перед собою практичні завдання і цілі. Філософи-просвітники прагнули поліпшити життя, змінити усталений спосіб мислення, намагалися дати людям знання і звільнити їх від неуцтва, забобонів.

Панівною філософською ідеєю культури XVII ст. став розум. Філософи-раціоналісти були переконані, що природа упорядкована "розумно", тому може бути пізнана раціоналістичними засобами. Водночас заперечувалися інші "знаряддя" пізнання світу, зокрема, релігійний досвід, традиційна мудрість.

Враховуючи вимоги часу, просвітники замінювали старі уявлення про людину, вважаючи її істотою природною, а почуття і розум проголошували продуктами тілесної організації. Те, що люди -- природні істоти, робить їх рівними. Звідси, будь-які кастові привілеї повинні бути скасовані, "природний егоїзм" замінився "розумним егоїзмом". Погляди просвітників постійно коливалися між індивідуальним і суспільним. Просвітники закликали до створення належних суспільних умов, сприятливих для формування цілісної особистості.

Просвітницькі ідеї у філософії вперше з'явилися в Англії. Англійських філософів і діячів Просвітництва передусім цікавили питання про співвідношення знання та релігійної віри, ставлення наукового світогляду до надприродних подій та явищ, описаних у Священному Писанні.

На розвиток англійського Просвітництва великий вплив мала філософія Дж. Локка (1632--1704 pp.), який доводив, що весь духовний світ людини, почуття, поняття, наукові та морально-етичні ідеї є продуктом її досвіду, основу якого становить чуттєве споглядання об'єктивної дійсності. В економічних працях Дж. Локк досліджував головно питання грошей і грошового обігу, цікаві ідеї він висунув у галузях мовознавства, педагогіки, в політичній діяльності брав активну участь як прихильник буржуазної конституційної монархії.

Від деїзму до матеріалізму еволюціонували філософські погляди англійського науковця Дж. Толанда (1670--1722 pp.). Він одним з перших сформулював положення про те, що рух -- суттєва властивість матерії. Матерія ж міститься і в основі мислення.

З-поміж англійських просвітників були достатньо популярними погляди А.Е.К. Шефтсбері (1671 -- 1713 pp.). Виступаючи як філософ-мораліст, вчений обґрунтував ідеал гармонійно розвиненої особи -- калакагатоса XVIII ст. Шефстбері дотримувався позицій деїзму, різко виступав проти релігійного фанатизму.

Представником англійської філософії доби Просвітництва був Д. Юм (1711 -- 1776 pp.) -- філософ, економіст, історик, засновник новоєвропейського агностицизму. У філософських поглядах Юм виступав також з позиції скептицизму.

Англійська філософія відкрила шлях до розвитку філософської та спільно-політичної думки французьких просвітників. Найяскравішими мислителями і діячами Просвітництва були Ж. Мельє (1664-1729 pp.), М.Ф.Вольтер (1694-1778 pp.), Ж.Ж. Руссо (1712-1778 pp.), А. Монтеск'є (1689- 1755 pp.), К.А. Гельвеши (1715-1771 pp.), Ж.О Ламетpi (1709-1751 pp.), П.А. Гольбах (1723-1789 pp.), Е.Б. Кондільяк (1715-1780 pp.), Ж.Л. Д' Аламбер (1717-1783 pp.).

Своєрідним символом французького Просвітництва стали творча діяльність, активна суспільно-політична позиція М.Ф. Вольтера, Ж.Ж. Руссо й Д.Дідро.

Вольтер, увійшов у історію культури як один з найвидатніших мислителів і письменників Франції, фізик і психолог, полеміст і сатирик. Він одним з перших спрямував вістря свого таланту проти засилля церкви, невігластва й свавілля правителів, кріпацтва і феодальних порядків, виступав за просвічену монархію та вільний розвиток кожного. У філософії Вольтер виступав з позиції деїзму і матеріалізму. Він досліджував природу релігійної віри і знання, цікавився питаннями психології й етики, прагнув пізнати закономірності розвитку історії людства, пропагував натурфілософію Ньютона й емпіричні погляди Локка.

Значення Ж.-Ж. Руссо в історії Просвітництва полягає в тих ідеях, які він висунув як філософ, політик, психолог і педагог. Політичним радикалізмом Руссо сприяв перемозі буржуазії у революції. Руссо виступає проти соціальної нерівності та деспотизму, заперечує будь-яке насильство над природою й особистістю, обґрунтовує право народу на боротьбу проти монархії. Ж.-Ж. Руссо відомий як багатоплановий філософ. Чимало важливих, цікавих думок і положень, висловлених Руссо, стосуються суті та змісту природних і суспільних процесів, їх впливу на людину, а також проблем моралі, виховання й освіти.

Філософськими та соціальними поглядами прославився Д.Дідро. У своїх знаменитих працях Дідро висловив ідеї про єдність органічної й неорганічної природи, еволюцію природних форм тощо. Дідро вірив у можливість побудови суспільства, життєвим принципом якого повинні стати природна доброта, самопожертва і безкористя. Чимало зробив Дідро і стосовно розвитку естетичної теорії.

Важлива роль у формуванні нових уявлень і поширенні ідей французького Просвітництва належала виданню багатотомної "Енциклопедії, або тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел", що вийшла у 1751 -- 1783 pp. Засновниками цього видання були Д. Дідро і Ж.Л. Д'Аламбер. Мета авторів "Енциклопедії" полягала в тому, щоб не просто зв'язати воєдино існуючі знання, але й спрямувати читачів до розуміння того, якими повинні бути нові суспільні відносини. Праця, що охопила у 35 томах увесь фонд знань у галузі природничих, соціальних і технічних дисциплін, стала справжньою академією науки. Видання сприяло тому, що всі французи і навіть усі європейці, за словами Вольтера, стали енциклопедистами.

У Франції, де суперечності суспільного життя відчувалися особливо гостро, висновки енциклопедистів про роль і значення просвіти, чинники суспільного прогресу та інші стали теоретичною і духовною передумовою Великої французької буржуазної революції 1789--1793 pp., а потім і широкого реформаторського руху на континенті.

Рух Просвітництва був поширений і в Німеччині. Німецьке Просвітництво вело боротьбу за права людини, філософію, що спирається на розум, прагнуло розв'язати конфлікт між вірою і розумом. Характерна риса німецького Просвітництва -- компроміс між знанням і вірою, наукою і релігією. І.Кант (1724 -- 1804 pp.) -- основоположник німецької класичної філософії вважав першочерговими завданнями Просвітництва звільнення людей від "опікунства" духовенства, забезпечення вільного користувания своїм розумом, без будь-яких перешкод висловлювати погляди в усній або друкованій формі перед найширшою громадською аудиторією. Єдиними носіями просвітницького вільнодумства Кант вважав філософів. Кантівська концепція Просвітництва вперше у німецькій філософії чітко виразила і глибоко обґрунтувала антифеодальну й антиабсолютистську суть цього руху.

Одним з найяскравіших представників німецького Просвітництва вважають Ґ.Е. Лессінга (1729--1781 pp.) -- видатного письменника, драматурга, критика, філософа. Він наполегливо боровся проти реакції, феодальної ідеології, мракобісся та релігійної нетерпимості. Дослідники визначають естетичну концепцію Лессінга як кульмінацію у розвитку німецького Просвітництва. Лессінг доводив високе призначення мистецтва, здатного виховати вільну особистість.

Важлива роль у розвитку німецького Просвітництва належить видатному поету і мислителю Й.В. Ґете (1749--1832 pp.), великому поету Й.Ф. Шіллеру (1759--1805 pp.), філософу і письменнику Й.Г. Гердеру (1744--1803 pp.), революційним демократам Г. Форстеру (1754--1794 pp.) і К. Шубарту (1739-1791 pp.) та ін. Усі вони утверджували тенденцію до реабілітації людської чуттєвості, поєднуючи з цим поняттям ідеал громадянської пристрасті. Німецькі просвітителі вперше протиставили літературу, театр, музику традиційно панівному образотворчому мистецтву, розглядаючи їх як жанри динамічного мистецтва. Це положення увійшло в європейську естетичну думку.

В Італії одним з провідних представників Просвітництва був Ч.Беккарія (1738--1794 pp.). Він виразив правові погляди буржуазії періоду її боротьби з феодалізмом як супротивник тортур, формальної системи доказів інквізиційного процесу.

Зростання ролі літератури в житті суспільства

Для літературної творчості доби Просвітництва був властивий пошук нових сфер відображення. Надзвичайно зросло значення публіцистики, виникла популярна пропагандистська література, розвивалася памфлетна література, популярним став жанр есеїстики. Еволюціонувала й художня література. Велике значення мало втілення в ній нових суспільних дій.

Разом з філософами-просвітителями прогресивні письменники закликали до розвитку суспільства, грунтованого на приватній власності, свободі торгівлі та промисловості. Найрадикальніші автори висували ідеї рівності людей у правах, піднімалися вище верствової обмеженості та нерідко висловлювали ідеї, популярні в широких народних масах. Художня література набула моралізуючого і дидактичного характеру. Утверджуються нові форми подання матеріалу -- діалоги, нотатки, щоденники тощо.

Англія -- перша країна, де ідеї Просвітництва відобразились у художній літературі. Відомим англійським письменником цієї доби був Д.Дефо (1660--1731 pp.), автор памфлетів, у яких засуджувалися переслідування передових людей, висміювалися забобони та пихатість англійської аристократії. Небачену славу приніс йому роман "Ро-бінзон Крузо".

Чимало передових ідей висловив у творах великий англійський письменник-сатирик Дж. Свіфт (1667--1745 pp.). Хоч Свіфт і був настоятелем найбільшого в Ірландії собору, він не визнавав релігійних марновірств, критикував церковні порядки ("Казка бочки"). Дійсним покликанням Дж. Свіфта була політика. Його знаменитий роман "Мандри Гулівера" -- це глибокий і складний філософсько-сатиричний твір.

Іншим видатним англійським письменником і драматургом був І. Філдінг (1707 -- 1754 pp.). Найвідомішим його твором став роман "Історія Тома Джонса-знайди", а у зв'язку з його гострополітичними п'єсами "Суддя у пастці", "Дон Кіхот в Англії" англійський уряд запровадив театральну цензуру.

Розглядаючи історію англійської літератури XVIII ст., не можна не згадати шотландського поета Р.Бернса (1759--1796 pp.). У поезіях він змальовував образи селян, виступав проти соціального і національного гніту. Революційними настроями пройняті його твори, написані під впливом Французької революції (1789 р.) -- "Дерево свободи", "Чесна бідність".

Найповніше й найвиразніше ідеї Просвітництва відображено у французькій літературі, передусім у творчій спадщині Вольтера, Руссо, Дідро. їхні твори насичені глибоким філософським змістом, громадянським пафосом, утверджують високі моральні й суспільні ідеали.

З їдкою іронією та сарказмом Вольтер висміював усе, що гальмує прагнення суспільства до прогресивних перетворень, суспільні порядки, які принижують гідність людини. Вольтера вважають також творцем просвітницького класицизму. Це засвідчують його драматичні твори. Автор, політизуючи тематику, наповнював зміст гострими філософськими проблемами, активізував діяльність персонажів.

Широкий суспільний резонанс отримали твори Ж.Ж.Руссо, де розглядалися проблеми виховання і духовного розвитку. Передусім Руссо надавав перевагу моральній позиції героя, що гартувалася у зіткненні з реаліями життя. Основним критерієм в оцінці характеру Руссо зробив почуття. Новаторська позиція автора, виражена у зображенні людини як арени боротьби суперечностей добра і зла, стала епохальним досягненням європейського сентименталізму.

Літературна спадщина Д.Дідро охоплювала найрізноманітніші галузі думки, знання і мистецтва. Його художні твори зробили вагомий внесок у розвиток європейського роману. Д.Дідро пропагував погляди, спрямовані на утвердження гідності людини, її всебічний розвиток; виступав проти всіх сил реакції. Разом з іншими майстрами прози він заклав основи реалістичного стилю у французькій літературі.

Глибоким соціальним змістом сповнені твори французького драматурга і публіциста П.-О. К. Бомарше (1732--1799 pp.). Найвідоміші серед них -- комедії "Севільський цирульник" та "Весілля Фігаро", де автор висміяв нікчемність і розпусту аристократів, створив образ кмітливого і розумного слуги Фігаро. Сюжети комедій Бомарше використали великі композитори Моцарт і Россіні для створення опер.

Демократичні настрої відображені у творчості низки німецьких письменників. У 70-х роках XVIII ст. у Німеччині виник літературний і суспільний рух "Буря й натиск". Представники цього напряму Й.В. Гете, Й.Ф. Шіллер, Г. Бюргер, Я. енц та інші виступали проти деспотизму, за справедливість і свободу, оспівували сильних, сміливих людей, яким притаманні яскраві глибокі почуття. Саме такі риси характеру властиві героям творів великого поета і драматурга Й.Ф. Шіллера (1759--1805 pp.). У драмі "Вільгельм Телль" звеличено швейцарського народного героя, борця за незалежність і свободу країни з-під австрійського гніту; драма "Орлеанська діва" присвячена героїні визвольної боротьби французького народу Жанні д'Арк.

Найвидатнішим представником німецької літератури кінця XVIII -- початку XIX ст. був поет і мислитель Й.В.Ґете -- один з найосвіченіших людей свого часу. Глибоко зрозумівши значення Французької революції, він, однак, негативно поставився до революційного насильства. Гете як великий гуманіст вірив у геніальні творчі можливості людини. Це яскраво відображено у всесвітньо відомій драматичній поемі "Фауст".

Пристрасно викривав моральний занепад італійської аристократії сатирик Дж. Паріні (1729-- 1799 pp.), який виступав проти будь-яких проявів тиранії.

Особливості розвитку мистецтва доби просвітництва (архітектура, живопис, музика, театр)

У добу Просвітництва зріс соціальний статус мистецтва як зосередження духовного життя, що зробило його одним з ведучих факторів розвитку суспільства. Мистецтво наблизилося до науки, соціально-філософської думки, політики, активно долучилося до процесу формування суспільних і моральних ідеалів. Як і в інших сферах духовної культури, просвітницький рух у мистецтві також не був однорідним. Постійно точилася бурхлива полеміка з приводу суспільної та виховної ролі мистецтва, естетичних смаків, ідеалів.

Для XVIII ст. характерна низка художніх напрямів, які нерідко взаємоперетинаються, -- зберігаються бароко й класицизм, виникають рококо та романтизм.

Розквіт англійської національної школи живопису пов'язаний з ім'ям У. Хогарта (1697--1764 pp.). Гравюри та жанрові полотна митця зображали тогочасне життя Англії, висміювали його негативні риси. Найбільшим досягненням англійського живопису XVIII ст. вважається портретний жанр.

У 1768 р. в Англії було відкрито Королівську Академію мистецтва, її першим президентом став видатний живописець, глибокий теоретик естетики, виразник ідей класицизму Д. Рейнолдс (1723--1799 pp.). Він чутливо реагував на нові віяння часу, відображаючи їх у творах. Основну увагу художник акцентував на духовному змісті, особистих якостях персонажа. Рейнолдс відомий також громадською просвітительською діяльністю.

Видатним англійським портретистом був Т .Гейнсборо (1727 -- 1788 pp.). Його персонажів вирізняють глибока одухотвореність, мрійливість, інтелігентність. Всю увагу він зосереджує на емоційному стані, внутрішніх переживаннях героїв. Важливу роль у картинах Гейнсборо виконує пейзаж, який створює атмосферу ліризму та чарівності.

Тенденції Просвітництва в англійському образотворчому мистецтві знайшли подальший розвиток у Франції, яка тривалий час стає центром мистецького життя Європи, законодавцем художніх нововведень. Паростки Просвітництва у Франції сходять на ґрунті рококо -- мистецького стилю, що виникає у перших десятиліттях XVIII ст. Рококо -- підкреслено світське мистецтво порівняно з бароко, воно камерніше, інтимніше, щиріше й вишуканіше, тісніше пов'язане з побутом. Провідна тема художніх творів -- кохання, а серед їх сюжетів переважають історичні, міфологічні, жанрові, алегорії.

Природа рококо достатньо глибоко відображена у французькому живописі, передусім у творчості Ж.А. Ватто (1684-- 1721 pp.). На його полотнах життя розгортається подібно до театральної дії. Головним сюжетом творів Ватто стали "галантні свята" -- витончені та безтурботні розваги аристократів на тлі пишної природи. Всі нюанси кохання передані у кольорі відтінками тонів, а живописна манера майстра -- легка, вишукана. Ще одним сюжетом творів Ватто стало життя справжнього театру.

Іншим відомим представником рококо в образотворчому мистецтві був Ф.Буше (1703--1770 pp.). У його різнобічній творчій діяльності панують ідилічні та пасторальні мотиви, в яких відверто виражено чуттєву насолоду життям.

Вподобання й ідеали рококо втілені у творах прекрасного живописця Ж.-О. Фрагонара (1732-- 1806 pp.). Він працював у багатьох жанрах, зображуючи переважно галантно-любовні сцени -- поцілунки, залицяння, флірт. Світло та повітря, ніжні й вишукані сполучення тонів, точність деталей, багатство фантазії, реалістична манера зображення притаманні його творам.

Портретний жанр, який у Франції був дуже поширений, також зазнав впливу рококо. Знатних аристократок показували в образах богинь, муз, німф (Л. Токке, Ж.-М. Натьє).

Стиль рококо позначився також і на архітектурі -- в екстер'єрі й інтер'єрі палаців, замків, церков, готелів, інших споруд громадського призначення. Зовні вони оздоблювалися безліччю дрібних та примхливих ліпних і різьблених прикрас з багатьма завитками, делікатних, однак вигадливих і манірних. Всередині -- позолота та ліпний декор, шовк шпалер та кришталь люстр, декоративні панно і дзеркала, живопис і скульптура малих форм -- нестримна розкіш, за якою вгадується тонкий і вишуканий смак.

Напередодні та під час Французької революції XVIII ст. архітектура у Франції знов повернулася до класицизму -- наслідування архітектури стародавніх Греції та Риму. Цей стиль особливо утвердився в роки імперії Наполеона І. Стиль французької архітектури, пов'язаний з часом імперії Наполеона І, прийнято називати ампіром (імперія).

Шедевром французького класицизму другої половини XVIII ст. є Площа Згоди (Пляс де ля Конкорд) у Парижі, створена за проектом видатного архітектора Ж.-А. Габріеля (1698--1782 pp.).

Класицизм як основний напрям архітектури широко використовувався і в Англії. В його становленні вагома роль належала у XVII ст. великому англійському архітектору І. Джонсу (1573-- 1652 pp.), а найвищого розвитку класицизм досяг наприкінці XVII --початку XVIII ст., що пов'язано з творчістю архітектора К. Рена (1632 -- 1723 pp.). Під час великої пожежі 1666 р. у Лондоні згоріло 13200 будинків. Весь лондонський центр (Сіті) треба було зводити заново. На чолі з К. Реном була проведена велика робота з планування лондонського центру, збудовано безліч споруд. Однак найбільшим його досягненням став собор св. Павла, який споруджувався з 1675 до 1710 pp. і вважається шедевром світової архітектури.

Модним став англійський ландшафтний парк, який ніби й ніколи не зазнавав втручання людських рук і фантазії.

Наприкінці XVIII ст. гостра політична боротьба французької буржуазії проти дворянства відбилася і в живописі. Замість міфологічних сюжетів, розваг дворян і "галантних" сцен художники почали зображати героїв Стародавньої Греції та Риму, які боролися за республіку. Художники створювали картини з образами реальних людей з "третьої верстви", відходили від манірності, властивій "галантному" живопису, писали портрети видатних просвітників XVIII ст. У такому напрямі працював талановитий художник Ж.Б. Грез (1725-- 1805 pp.). Найвидатнішим представником класицизму став Ж.-Л. Давид (1748--1825 pp.).

На останню чверть XVIII ст. припадає виникнення складного, внутрішньо суперечливого духовного руху, що отримав назву романтизм. Найяскравіше романтизм, звернений до внутрішнього духовного світу людини, виявився у філософії та мистецтві. Для романтизму властивий духовний порив, піднесення над реальністю, що зумовлено небажанням змиритися з суперечностями дійсності. Культ особистості та культ мистецтва як сфери свободи творчості пояснюють особливості мистецтва романтизму.

Романтизм, показ героїки національно-визвольної боротьби характерні для творчості великого іспанського художника Ф. Ґойї (1746--1828 pp.). Італійський живопис XVIII ст. представлений переважно венеціанською школою. С. Річчі, Д.Б. П'яцетта продовжували традиції бароко; А. Каналетто, Ф. Гварді були чудовими майстрами міського архітектурного пейзажу ("ведути"), визначні жанрові полотна створював П. Лонгі.

На розвиток музичного мистецтва доби Просвітництва справили вплив панівні у той час такі художні стилі, як бароко і класицизм. Зазначимо таку особливість, як збільшення потреби у світській музиці, посилення її ролі. Церковна хорова й органна музика також була достатньо поширеною, однак вона іноді наповнювалась світським життєстверджуючим змістом. Велика кількість музичних п'єс писалася для виконання в будинках і палацах знатних і багатих людей. Важливе значення мало створення оперних театрів і концертних залів.

Зростання техніки сприяло вдосконаленню музичних інструментів, передусім органу, скрипки, клавесину. Популярності набув клавесин, з'явилося нове сучасне фортепіано. Ноти музичних творів почали друкуватись у друкарнях.

Основоположником класицизму у французькій музиці був композитор Ж.-Б. Люллі (1632-- 1687 pp.), автор 15 опер, серед яких "Альцеста", "Тесей", "Арміда". Відомий представник цього напряму -- композитор і музичний теоретик Ж.Ф.Рамо (1683-- 1764 pp.), автор п'єс для клавесину, опер, балетів. Вони виступали за наближення мистецтва до життя, за простоту і природність, висували вимогу відповідності музики смисловому й емоційному рухові мови, характерам і психології персонажів. При цьому французькі просвітителі зверталися до італійської комічної опери-буфф. Автором низки таких опер був італійський композитор Д.-Б. Перголезі (1710-- 1736 pp.).

У цей період бурхливо розвивалися народна пісенна творчість, а також музичний комедійний театр. Його вистави можна було чути і бачити на вулицях і площах, особливо в дні свят. У роки революцій складалися революційні пісні, чимало їх створено у роки Французької революції, зокрема знаменита "Марсельєза" Р. де Лілля і антимонархічна пісня "Карманьйола".

Прикладом нового підходу до музичного мистецтва слугує творчість великого німецького композитора і органіста Й.-С. Баха (1685--1750 pp.). Він створив сотні музичних творів для церковного хору й індивідуального співу, концертів для оркестрів, п'єс для органа, скрипки, флейти, клавесина. Композитор використав і переробив величезний матеріал з німецьких, французьких, англійських народних хорів, пісень і танців. Навіть свої церковні твори у багатьох випадках він наповнював світським могутнім, оптимістичним звучанням. Й.-С. Бах широко використовував у творчості багатоголосся (поліфонію) або сполучення кількох самостійних голосів, кожний з яких чітко і виразно веде свою мелодію, чергуючись і переплітаючись з іншими. Його твори вирізняються глибиною і силою почуттів, безперервним і цілеспрямованим рухом.

Видатним музикантом доби Просвітництва був великий австрійський композитор, представник віденської класичної школи В.-А. Моцарт (1756--1791 pp.). Твори композитора життєрадісні: прозорість і ясність у них поєднується з невичерпним багатством і різноманітністю змісту, досконалістю форми. Опери В.-А. Моцарта "Дон Жуан", "Чарівна флейта", "Весілля Фігаро" дотепер виконуються на кращих сценах багатьох країн, як і концерти, сонати, симфонії й інші твори.