Кредитні операції

79

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

Забезпечення прибуткової діяльності та підвищення рентабельності активів -- одне з найактуальніших завдань українських банків. Збереження позитивних тенденцій їх розвитку, які відповідали б тенденціям розвинутої світової банківської системи та потребам вітчизняної економіки, можливе лише за умови нарощування обсягів кредитування реального сектору економіки, зокрема -- шляхом використання нових банківських та інформаційних технологій з метою зниження вартості послуг і підвищення їх якості.

Серед найважливіших факторів впливу на соціально-економічний стан та інвестиційний клімат у країні -- рівень банківських кредитних ставок.

Саме тому визначення ціни кредиту є одним з найскладніших завдань управління кредитним ризиком. Це пов'язано з тим, що встановлення процентної ставки повинно відповідати як інтересам банку, так і інтересам його клієнтів. При цьому мова йде про реальну розрахункову ставку, яка в умовах ринку визначається попитом і пропозицією на ринку вільних грошових ресурсів. З точки зору сучасного банківського менеджменту визначення ціни кредиту відповідно до необхідності покриття ризику здійснюється на основі певних пріоритетів, обумовлених конкретною ситуацією та вибраною кредитною стратегією банку.

Значна вартість кредитів пов'язується з недостатньою капіталізацією вітчизняних банків, відсутністю індивідуального підходу до кожного позичальника, адекватної методики ціноутворення на кредити, а також із порівняно незначними обсягами залучених депозитів, низькою платоспроможністю позичальників, відсутністю реальних юридичних гарантій щодо погашення боргів за отриманими й неповернутими позиками під заставу майна, що зумовлює велику питому вагу прострочених позичок у кредитних портфелях банків. Вирішення зазначених вище проблем, окрім іншого, значною мірою залежить від розробки банками оптимальної кредитної політики, спрямованої як на зростання обсягів активів, так і на підвищення їх якості.

Метою даної дипломної роботи є визначення основних проблемних питань з ціноутворення на банківські кредити в Україні та надання пропозиції щодо його удосконалення. Виходячи із головної мети можна сформулювати наступні завдання:

- розглянути теоретичні та методологічні основи ціноутворення на банківські кредити;

- розглянути собівартість банківських кредитів як основу визначення ціни на кредитні послуги;

- проаналізувати існуючі методики встановлення цін на банківські кредити;

- розрахувати ціну кредитних послуг за різними методиками на прикладі конкретного банку;

- визначити найбільш точні методичні підходи до ціноутворення на прикладі конкретного банку;

- проаналізувати проблеми та недоліки ціноутворення на кредити та надати пропозиції по його удосконаленню.

Об'єктом дослідження даної дипломної роботи є кредитні операції СФ АБ „Брокбізнесбанк”, а предметом є ціноутворення на банківські кредити.

Під час написання дипломної роботи були використані загальнонаукові методи: індукції, дедукції, аналогії, конкретизації та інші.

Під час написання дипломної роботи були використані праці як вітчизняних так і зарубіжних науковців, практиків.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ЦІНОУТВОРЕННЯ БАНКІВСЬКИХ КРЕДИТІВ

банківський кредит ціноутворення

1.1 Методологічні та теоретичні основи ціноутворення банківських кредитів

У вітчизняній літературі насилу можна відшукати опис систем ціноутворення в банках. Звичайно це узагальнення практичного досвіду ефективності вживання тієї або іншої методики, різних підходів і схем визначення цін на банківські послуги.

Банки, як правило, підходять до ціноутворення, спираючись лише на власні підходи або досвід інших учасників ринку банківських послуг. В деяких випадках, розробляються і реалізуються власні концепції, як правило, витратного ціноутворення. Хоча системи, форми і методи ринкового ціноутворення банківських послуг широко застосовуються банками. Більш того, вони удосконалюються, їх якість росте.

Сьогодні є майже повна одностайність економістів з приводу сутності поняття "ціна". Ф. Котлер визначає її як "кількість грошей, яку повинні заплатити покупці, щоб одержати товар". [24].В інших джерелах "ціна -- це фундаментальна економічна категорія, що означає кількість грошей, за яку продавець згоден продати, а покупець готовий купити одиницю товару"[38], або як "сума, яку слід сплатити при придбанні товару або послуги".[3]

Для більшості банківських послуг грошове вираження вартості не завжди пов'язане із уявленням про поняття „ціна”. Використання цього терміну в діяльності банків зустрічається не часто. „Прайси” на банківські послуги, договори, що укладаються між банками та клієнтами, як правило містять відомості про тарифи, ставки, курси, комісії, котирування, проценти та інші поняття.

Моделі розвитку економік роблять істотний вплив на відношення до ціноутворення. Так, в умовах планової економіки ціноутворення обмежувалося призначенням цін відповідно до нормативів міністерств і відомств. Тут ціноутворення, що формує фіксовані, незмінні протягом тривалого періоду часу ціни, було малозначним, другорядним процесом.[6, с. 73]

В ринковій економіці ціноутворенню відведена інша, більш важлива і помітна роль. Адже удосконалюючись, самі товарно-грошові відносини створюють передумови, підвищують значущість розвитку форм і методів ціноутворення.[11, с. 52]

Сучасне ринкове ціноутворення слід розглядати як механізм, відмінний від колишніх як мінімум двома основними особливостями. Він “по-перше, не допускає жорсткого ототожнення ціни виключно з формою прояву самої вартості товарів, тобто суспільно необхідних витрат втіленої в них праці, і, по-друге, припускає обов'язкову наявність конкуренції”.[41]

Цінова політика банку в цілому відображає концепцію його діяльності спрямованої на досягнення бажаного рівня доходу від різноманітних операцій. Вона є складовою загальної стратегії банку й визначає цінові пріоритети, методи обґрунтування цін, механізм забезпечення їх гнучкості. Засади цінової політики реалізуються у поточній діяльності банків. Як свідчить світовий досвід, цінова політика визначається банками залежно від напрямів державного регулювання. Щоправда останнє стосується лише процентної ставки за кредитами. Тарифна політика щодо надання банківських послуг, як правило державами не регулюється й перебуває під впливом ринку.

Стаття 47 ЗУ „Про банки і банківську діяльність” надає комерційним банкам право самостійно встановлювати процентні ставки та комісійну винагороду за своїм операціями. А загальну процентну політику визначає НБУ, що також передбачено статтею 66 зазначеного вище закону.

У чинному законодавстві є чимало застережень щодо особливостей реалізації банками процентної політики. Серед них такі:

„ Банк не може надавати кредит під процент, ставка якої є нижчою від процентної ставки за кредитами, які бере сам банк, і процентної ставки, що виплачується ним по депозитах. Виняток можна робити лише у разі, якщо при здійсненні такої операції банк не матиме збитків (Стаття 49 ЗУ „Про банки і банківську діяльність”).

„ Банку забороняється встановлення процентної ставки та комісійної винагороди на рівні нижче собівартості банківських послуг у цьому банку” (Стаття 47 ЗУ „Про банки і банківську діяльність”).

У статті 44 наголошується : Банк створює постійно діючий підрозділ з питань аналізу та управління ризиками, що має відповідати за встановлення лімітів щодо окремих операцій і структури балансу відповідно до рішень правління (ради директорів) з питань політики щодо ризикованості та прибутковості діяльності банку”.[37, с. 5-13]

З метою удосконалення управління ризиками банки створюють постійно діючі комітети, зокрема:

· комітет із питань управління активами та пасивами, який щомісячно аналізує собівартість активів і пасивів банку і приймає рішення щодо політики відсоткової маржі, розглядає питання відповідності активів і пасивів за строками та надає підрозділам банку рекомендації щодо усунення розбіжностей у часі, якщо такі виникають;

· тарифний комітет, який щомісячно аналізує співвідношення собівартості послуг та ринкової конкурентоспроможності діючих тарифів, відповідає за політику банку з питань операційних доходів.

Стаття 49 Закону „Про банки і банківську діяльність” зобов'язує банки мати підрозділ, у функції якого входить надання позичок та управління операціями, пов'язаними із кредитуванням. Саме він готує пропозиції кредитному комітету про надання позичок і встановлення відсотків.[37, с. 5-13]

Таким чином, основні вимоги щодо процентної і тарифної політики, прав комерційних банків у встановленні конкретних процентних ставок і тарифів, а також щодо створення спеціальних підрозділів для виконання цих робіт у цілому чинним законодавством визначено.

Прикладом регулюючого впливу НБУ на цінову політику банків можуть бути його нормативні документи, які регламентують формування банками обов'язкових резервів.

Поступове зменшення облікової ставки НБУ - позитивне явище. Проте слід зауважити, що в Україні основні монетарні параметри (передусім облікова ставка та норма формування банками обов'язкових резервів) змінюються доволі часто. У зв'язку із цим для банків необхідно розробити гнучкий апарат встановлення і коригування процентної ставки як основної змістовної частини їх цінової політики.

Банку необхідно визначати свою процентну ставку в кілька етапів. Основні з них такі:

· аналіз ресурсної бази,

· прогноз складу і обсягу витрат,

· прогноз рівня кредитного ризику та розміру резервування,

· вибір методів оцінки показників,

· встановлення режиму коригування визначеної процентної ставки.[28]

Теоретичні аспекти ціноутворення банківських кредитів розглядає у своїх працях багато науковців як вітчизняних так і зарубіжних. Зокрема, Прасолова С. П. розглядає існуючі методи ціноутворення банківських кредитів та пропонує свій погляд на ті методики, які доцільно використовувати в українській банківській системі. Роуз П. С. у своєму підручнику «Банківський менеджмент» пропонує теоретичні розробки щодо методів ціноутворення банківських кредитів та періоду виникнення кожного із них. Таким чином, в основному розглядаються існуючи методики, їх позитивні сторони та недоліки.[33,42]

Крім того багато публікацій, зокрема Жидко К., які стосуються проблеми організації трансфертного ціноутворення у банках.[18]

Велика кількість авторів розглядають питання визначення собівартості банківських послуг, зокрема: Заруба Ю.О., Дворянинов С., Буряк В., Волохов В., Буркин М., Васин А., Гузов К., та інші.[16,6,19,20,5]

Зокрема Максим Буркин у своїй статті про визначення собівартості банківської послуги вказує на те, що більшість методів засновано на визначенні складу витрат на послугу, що надається.[5]

Більшість економістів як вітчизняних так і зарубіжних в основному пропонують теоретичні розробки методів ціноутворення банківських кредитів та аналіз їх недоліків та позитивних рис.

Багато економістів розглядають питання ціноутворення банківських послуг через призму методичних підходів до визначення повних витрат за окремими кредитними проектами, зокрема Буряк В. та Волохов В.[6]

Крім цього існують методи визначення ставки кредиту на основі трансфертної ціни. В цьому випадку за використання ресурсів платять всі і ті, що залучають ресурси і ті підрозділи, що їх розміщують.

Загалом, розглядаючи методологічні та теоретичні аспекти ціноутворення на кредитні послуги банку можна стверджувати, що дане питання добре розглянуто як в законодавчих та нормативно - правових актах, так і в теоретичній літературі.

1.2 Собівартість банківських кредитів як основа визначення ціни

Зниження прибутковості банківських установ, стандартизація банківських послуг і, як наслідок, посилення конкуренції між вітчизняними банками призводить до вирівнювання процентних ставок за депозитними й кредитними операціями, зменшення розміру комісійних винагород банків за надані послуги. Воднораз існує нижня межа, після якої банк уже не отримуватиме прибутку. “Критерієм верхньої межі процентних ставок є рівень середньогалузевої рентабельності суспільного виробництва, нижньої -- суспільно необхідна норма затрат банківської системи на акумулювання й розміщення ресурсів”.[7, с.56 ]

Очевидно, що для вільнішого маневрування ціновим механізмом банку необхідно розрахувати собівартість власних послуг із високим ступенем точності, оскільки банку законодавством заборонено встановлювати процентні ставки й комісійні винагороди на рівні, нижчому від собівартості своїх послуг.

Головна складність визначення внутрішньої вартості банківських послуг як основного чинника ціноутворення полягає у їхньому розподілі за окремими видами активів. Недорозвиненість українського грошово-кредитного ринку, що перешкоджає цільовому залученню коштів під конкретний проект, зумовлює використання середньозваженого показника при обчисленні процентної вартості залучення і коштів для проведення певної активної операції.[5]

Застосування затратної моделі ціноутворення на банківські продукти й послуги потребує передусім установлення обсягу всіх витрат (у тому числі й накладних, які мають загальнобанківський характер і прямо не пов'язані з обсягами банківської діяльності -- оплата праці, амортизація, оренда приміщення, маркетингові, господарські тощо) на здійснення активних операцій.

Саме рівню умовно-постійних витрат, належить основне місце серед чинників, що впливають на обсяг банківського прибутку, оскільки збільшення умовно-змінних витрат автоматично викликає і збільшення верхньої межі відсотка, яка водночас повинна покрити і умовно-постійні витрати. Упродовж останніх років спостерігається негативна тенденція до збільшення витрат українських банків, що безпосередньо не пов'язані з обсягами проведення банківських операцій. Зокрема, складові ціни банківських кредитів у банках України наведені у таблиці 1.1

Таблиця 1.1 Складові ціни кредитів у банках України

Показники	2002р.	2004р.	2005р.
	Млн. грн.	%	Млн. грн.	%	Млн. грн.	%
Процентні витрати	3661	35	7756	39	10907	40
Комісійні витрати	302	3	500	2	537	2
Загально адміністративні витрати	4622	44	2958	15	3685	13
Витрати на персонал			3370	17	4691	17
Інші витрати			1368	7	1787	7
Витрати на формування резервів	926	9	2380	12	2777	10
Чистий прибуток	685	7	1263	6	2170	8

Таким чином, потенційний ризик банкрутства збільшується для тих банків, у яких динаміка співвідношення часток процентних і непроцентних витрат буде на користь останніх, що особливо актуалізує комплекс питань, пов'язаних із їх відшкодуванням. При цьому як у вітчизняній, так і у зарубіжній практиці чітких критеріїв віднесення накладних (непрямих) витрат на вартість окремих банківських операцій не вироблено.[20, с.96-97]

Для розрахунку собівартості банківських операцій правомірним є застосування методу калькулювання окремих елементів витрат або ж в цілому витрат на відповідну операцію. При цьому доцільного виходити з загальноприйнятого принципу розмежування витрат на прямі й непрямі.

До першої групи відносяться витрати, безпосередньо зумовлені виробництвом та реалізацією банківської послуги чи певної сукупності їх. Витрати другої групи за своєю економічною природою є загальнобанківськими і включаються в собівартість будь-якої банківської операції.[19]

Метою розрахунку індивідуалізованих значень собівартості банківських операцій є встановлення доходності їх для банку і на цій основі підвищення якості кредитно-інвестиційного портфеля, вдосконалення пропозиції банківських продуктів (послуг). Завдяки конкретизованому операційно-вартісному аналізу створюється можливість активно впливати на структуру портфеля, виключаючи з нього або включаючи в нього ті чи інші операції залежно від рівнів їхньої собівартості. Чим нижча вона щодо конкретної операції, тим вища самоокупність і доходність цієї операції для банку.

Для визначення індивідуалізованого значення собівартості певної банківської операції можливе застосування формули для розрахунку КСБО, але з певною модифікацією:

(1.1)

де -- безпосередні (прямі) банківські витрати, що відносяться до операцій даного виду;

-- непрямі банківські витрати в певній частині загальних витрат, пов'язані з проведенням даних операцій;

-- додаткові доходи, пов'язані з реалізацією банківських операцій, що аналізуються; -- обсяг активів операцій даної групи;

-- непрацюючі активи, що відносяться до обслуговування даного виду операцій.

Якщо допустити відносну стабільність величин і , то можна обґрунтувати формулу для визначення максимального рівня індивідуалізованого коефіцієнта собівартості даної сукупності банківських операцій -- _і.mах:

(1.2)

де -- приріст безпосередніх банківських витрат, зумовлених збільшенням обсягу активних операцій даного виду;

-- приріст непрямих витрат, зумовлених збільшенням обсягу активних операцій даного виду;

-- приріст обсягу активів банку.

Звернемо увагу на те, що при проведенні операційно-вартісного аналізу обмеженого кола операцій, не кажучи вже про встановлення доцільності істотного збільшення (зменшення) активних операцій, максимальні значення собівартості банківських операцій виявляються переконливішими в порівнянні з середніми за триваліший період.[19, с.33 ]

Дехто з авторів пропонує метод розподілу накладних витрат комерційного банку відповідно до вартісної частки послуги у загальних активах. Така позиція, дещо некоректно відображає роль непрямих витрат у ціні банківської послуги. Адже витрати праці на оформлення, скажімо, десяти кредитних договорів, очевидно, будуть вищими порівняно з оформленням одного кредитного договору на ту ж суму. Також неприйнятною є ідея про розподіл непрямих витрат між центрами прибутку пропорційно чисельності персоналу, зайнятого в тих чи інших дохідних операціях, щодо загальної його кількості, бо це не створюватиме зацікавленості у підвищенні продуктивності праці підрозділами.

Значного поширення в зарубіжній практиці набув підхід, який базується на розподілі накладних витрат відповідно до обсягу робочого часу, затраченого на операцію. Різновидом подібного підходу можна вважати розподіл непрямих витрат пропорційно рівням оплати (фонду заробітної плати) трудової діяльності працівників структурних підрозділів банку, що приносять йому прибуток. Проте непоодинока практика виплати заробітної плати у формі відсотків за депозитами (з метою мінімізації виплати соціальних нарахувань) трохи ускладнює процес.[20]

У вітчизняній літературі також мали місце деякі спроби науково обґрунтувати шляхи вирішення цієї проблеми на базі використання обсягу робочого часу. При цьому визначати витратність банківської послуги пропонувалося за формулою:

 (1.3)

де - витрати часу;

-- погодинна плата;

-- прямі витрати;

-- накладні витрати .

Одним із важливих критеріїв розподілу загальнобанківських накладних витрат є витрати робочого часу на реалізацію тієї чи іншої банківської послуги. Однак слід враховувати, що витрати робочого часу різних працівників не еквівалентні за їхньою складністю й оплатою.

З-поміж методів розподілу непрямих витрат, що знайшли застосування у банківській справі, виділяють метод прямого віднесення витрат й експертний метод. Перший ґрунтується на визначенні безпосереднього зв'язку між витратами і певними видами послуг. Другий передбачає розподіл витрат пропорційно визначеним коефіцієнтам трудової участі у створенні прибутку банку і має у собі частку суб'єктивізму. Очевидно, "адресне" відшкодування витрат, яких зазнав комерційний банк, має враховувати причинно-наслідковий зв'язок між об'єктом, на який відносяться витрати, і самими витратами.

У зв'язку з цим до першого етапу процесу визначення собівартості банківських послуг має входити диференціювання видів діяльності банку із виділенням центрів прибутку -- структурних одиниць банку, що безпосередньо здійснюють реалізацію послуг і дають прибуток (кредитне управління, управління з питань роботи з цінними паперами, операційне тощо), і центрів витрат, які за своєю функціональною спрямованістю призначені забезпечувати роботу центрів прибутку (бухгалтерія, відділи аналізу і планування, юридичний, господарський тощо).[19]

Початкове віднесення усіх витрат, яких зазнав банк, безпосередньо до певних видів діяльності підрозділів банку (кредитної, валютної, управлінської, господарської тощо), котрі їх викликали, створюватиме умови перш за все для оцінки рентабельності окремих напрямів банківської активності з метою недопущення ситуації, коли надмірна витратність окремих неперспективних сфер банківської діяльності покриватиметься прибутком від проведення операцій іншої спрямованості. Можливі критерії розподілу непроцентних витрат наведені у таблиці 1.2.

Таблиця 1.2 Критерії розподілу непроцентних витрат між функціональними підрозділами комерційного банку

Критерій	Види непрямих витрат
Пропорційно чисельності працівників підрозділу	Витрати на утримання відділу кадрів; канцелярські, поштові, телефонні витрати; витрати на проведення аудиту
Пропорційно обсягу отриманого підрозділом доходу (для центрів прибутку)	Витрати на менеджмент, маркетинг, рекламу; витрати на утримання юридичної служби; податок на прибуток
Пропорційно площі, яку займає підрозділ	Витрати на утримання будівлі і території, оренду; витрати на охорону; страхові платежі
Пропорційно вартості основних фондів, закріплених за підрозділом	Амортизаційні відрахування; витрати на обслуговування і ремонт; податки на майно
Пропорційно фонду оплати праці підрозділу	Соціальні податки

У подальшому перерозподіл витрат, яких зазнали неприбуткові підрозділи, має відбуватися лише між центрами прибутку відповідно до їх потенційних можливостей щодо забезпечення відшкодування цих витрат, тобто рівня прибутковості. Вибір будь-якого іншого критерію розподілу непрямих витрат може спричинити або неконкурентоспроможність послуг відповідного прибуткового центру (внаслідок підвищення їх ціни), або їхню нерентабельність (унаслідок підвищення затратної складової у собівартості послуг).[20]

Таким чином, у складі витрат, що відносяться на прибутковий підрозділ, будуть прямі витрати щодо цього підрозділу, тобто ті, які можна віднести на цей підрозділ із причини їх безпосереднього виникнення у ньому (вартість спожитих грошових ресурсів, заробітна плата персоналу, зайнятого у цьому підрозділі, амортизація і ремонт основних засобів, закріплених за цим підрозділом тощо), та непрямі для даного підрозділу витрати, яких зазнали центри витрат комерційного банку. Сукупність вищеперелічених елементів витрат становитиме повну собівартість усіх послуг даного прибуткового підрозділу.

У кінцевому підсумку, мірилом складності проведення операції має бути робочий час, витрачений на її виконання. Його розрахунок можна провести поділивши фонд заробітної плати працівників даного підрозділу на добуток середньоспискової чисельності працівників і фонду їх робочого часу (у хвилинах чи годинах). Думається, що доцільно для складних операцій (кредитних, інвестиційних) враховувати витрачений час, орієнтуючись на відпрацьовані години, а для простіших (операційно-касових, інкасаційних) -- на хвилини.[19]

Що стосується непрямих для даного прибуткового центру витрат (тобто побічних щодо його послуг), вони мають розноситися пропорційно дохідності операцій із метою вирівнювання норми прибутку. Адже конкурентні умови, в яких функціонують сучасні комерційні банки, не передбачають відмови від дохідних операцій за прийнятного ризику, навіть якщо операція потребуватиме порівняно тривалого часу на оформлення (скажімо, на оцінку застави). Воднораз процентна ставка за кредитом, що потребував відносно легкої оцінки застави, буде такою ж, як і у кредитної угоди, що потребувала матеріальних й інших витрат на своє оформлення, внаслідок існування ринково обумовленої межі відсотка. Проте у другому випадку норма прибутку буде вищою, ніж у першому. Для банку економічно доцільніше буде не робити першої операції збитковою, а знизити норму прибутку другої операції за рахунок віднесення на неї побічних витрат, викликаних діяльністю неприбуткових підрозділів. [20, с.96-97].

Таким чином, вартісний аналіз банківських послуг дає можливість оцінити значення кожного виду операцій у формуванні прибутку банку, розробити основні напрями цінової політики з метою його максимізації, а також безпосередньо впливати на структуру портфеля активів і пасивів, включаючи до нього або виключаючи з нього операції залежно від рівня їхньої собівартості.

1.3 Моделі ціноутворення банківських кредитів

Перш ніж вибрати модель ціноутворення на кредити у комерційному банку здійснюється аналіз впливу зовнішніх та внутрішніх факторів. До внутрішніх факторів ( що залежать від самого банку) відносяться:

1) витрати на надання послуг, в т.ч. реклама (чим вдаліше, оригінальніше реклама, тим вище ціна товарів виробника);

2) якість банківських продуктів (унікальність, індивідуальність, мобільність і т.п.), в т.ч. специфіка пропонованих послуг (чим вище й унікальніше якість їхньої пропозиції, тим вище і ціна);

3) швидкість і якість обслуговування, вибір ринкових сегментів - орієнтація на один або безліч ринкових сегментів, тобто ринкова стратегія і тактика виробника;

4) імідж банку;

5) наявність додаткових послуг;

6) вид виробництва (індивідуальні операції мають більш високу собівартість, а, отже, і ціну -- продуктова маркетингова концепція; послуги масового характеру мають низькі витрати, невисоку ціну -- виробнича маркетингова концепція);

7) життєвий цикл даного банківського продукту.

При встановленні відсоткової ставки за банківськими кредитами значну роль відіграють такі внутрішньобанківські фактори як кредитний ризик, вартість залучених ресурсів банку (у тому числі процентні та непроцентні витрати банку) та бажаний рівень прибутковості банку. Однак ціноутворення на українському кредитному ринку знаходиться під впливом ряду факторів, відсутніх у розвиненій ринковій економіці. Метою кредиторів і позичальників є не стільки економічна вигода, скільки взаємні інтереси, спрямовані на підтримку особистих зв'язків. Так, багато банків при формуванні статутного капіталу виявляються залежними від своїх клієнтів - їх же засновників. Вони не хочуть і не можуть відмовляти їм у кредиті, а відсоткову ставку подекуди призначають довільно, не зіставляючи попит та пропозицію на кредитні ресурси на ринку. Деякі внутрішньобанківські фактори пливу на ціну кредитних ресурсів банку зображено на рис.1.1.

79

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 1.1. Внутрішньобанківські фактори впливу на ціну кредитних ресурсів

Проте у будь-якому випадку рівень цієї відсоткової ставки не може бути нижчим вартості залучених ресурсів. Інакше банківська діяльність буде збитковою, і втратить не лише власне банк, а й його засновники, які тримають низькі дивіденди або не отримають їх взагалі (а в найгіршому випадку матимуть у власності збанкрутілий банк). [48, 84с.]

До зовнішніх факторів відносяться:

1) рівень реального і прогнозованого попиту на даний вид банківського продукту в даних ринкових сегментах і його еластичність;

2) наявність ресурсів;

3) рівень інфляції;

4) наявність конкуренції, ціни конкурентів на аналогічні послуги, наявність і рівень конкуренції, що, зі своєї сторони, може існувати між банками одного типу, банками, що належать однієї галузі (підвищення рівня конкуренції підвищує рівень цін), між споживачами (клієнтами) і виробниками (банками) і між банками різного типу (міжгалузева).

5) аспекти регулювання банківської діяльності з боку держави, в т.ч.. політична стабільність країни-виробника і країн, де знаходиться ринок збуту її продукції (тобто рівень ризику країни), практика регулювання економіки з боку держави, що відбивається на регульованому НБУ і державою діапазоні цін; тарифних і нетарифних бар'єрах; юридичних нормах і правилах здійснення внутрішньої і зовнішньої економічної діяльності; митних нормах і правилах;

Ринок банківських послуг є під впливом цих факторів, що багато в чому визначають правила гри. Фактори зовнішнього середовища непідконтрольні банкам і повинні розглядатися з погляду необхідності обліку їхнього впливу при розробці стратегії розвитку банку.

Необхідно відразу обумовити, що на практиці немає ідеальних систем ціноутворення. Існують і пропонуються різні моделі, кожна з який має свої переваги і недоліки, тобто ніяка з них не може претендувати на універсальність. Вибір конкретної моделі залежить від зовнішніх і внутрішніх умов, від кластера, до якого відноситься кожен банк, тобто його рейтингу і фінансових можливостей, і ін.

Як відомо, одне з найскладніших завдань -- визначення ціни кредиту. Адже процентна ставка має відповідати як інтересам банку, так і його клієнтів. До того ж ідеться про реальну розрахункову ставку, яка в кінцевому підсумку визначається попитом і пропозицією на ринку вільних грошових ресурсів.

У банківській практиці, зокрема й у вітчизняній, доволі поширеною є модель цінової політики, зорієнтованої на витрати, пов'язані зі створенням послуги. Ця модель вважається найпростішою і будується за принципом "вартість плюс прибуток". Нею передбачається, що процентна ставка за кредитом установлюється на основі таких компонентів:

і) вартість залучення коштів для кредитування позичальників (процентні витрати);

2) банківські операційні витрати, не пов'язані із залученням коштів, у тому числі заробітна плата працівників кредитного управління та вартість матеріалів і обладнання, необхідних для надання позички та контролю за нею (непроцентні витрати банку);

компенсація за ризик невиконання зобов'язань позичальником, яка може ґрунтуватися на відповідному коефіцієнті резервування за всіма видами кредитних операцій у національній та іноземній валютах, а також коригуватися з урахуванням індексу інфляції;

бажана маржа прибутку за кожним кредитом.[34]

Описану модель можна виразити формулою:

(1.4)

де -- процентна ставка за кредитом;

-- гранична процентна вартість залучених коштів для кредитування позичальника;

-- операційні витрати банку, відмінні від процентних витрат із залучення коштів (непроцентні витрати);

-- оцінна маржа для захисту банку від ризику невиконання зобов'язань позичальником;

-- бажана маржа прибутку банку.

У процесі застосування моделі ціноутворення "вартість плюс прибуток" визначаються витрати, пов'язані зі здійсненням окремих кредитних операцій. Ці витрати поділяють на прямі, безпосередньо пов'язані із залученням фінансових ресурсів (процентні), та непрямі (непроцентні), які мають загальнобанківський характер -- загальноадміністративні, на утримання персоналу тощо.

Аналіз світової практики діяльності комерційних банків свідчить, що чітких критеріїв віднесення непроцентних (загальнобанківських) витрат на вартість окремих банківських операцій не вироблено і зробити це доволі складно.[33, с. 53]

Необхідною умовою застосування такого методу ціноутворення за кредитними операціями є наявність у банку ефективної системи обліку витрат за кожним кредитом, а також управлінської інформації. Дотримання таких вимог до інформаційного забезпечення кредитної діяльності банку вважається необхідною передумовою і для забезпечення оцінювання ефективності окремих кредитних проектів за повними витратами. Проте відокремлений облік витрат за кожним кредитним проектом потребуватиме значних трудових витрат персоналу і, як наслідок, фінансових витрат.[42]

Головний недолік методу - ігнорування ринкових чинників, таких як попит та пропозиція, стан кредитного ринку, конкуренція тощо, а також припущення, що банк точно може обчислити свої витратив розрахунку на кожний кредит. Метод „вартість +” використовується на ринках із низьким рівнем конкуренції.

Одним з недоліків моделі "вартість плюс" є припущення, що банк точно знає свої витрати і може встановлювати ставку за кредитом без урахування чинника конкуренції з боку інших кредиторів. Дані обмеження цього підходу привели до появи в банківській сфері моделі цінового лідерства, яку почали використовувати найбільші банки 50 років тому. Під час Великої депресії 30-х рр. найбільші банки встановили уніфіковану ставку за кредитом, відому під назвою „прайм-рейт” (іноді звану також базовою або довідковою ставкою), найнижчу ставку, пропоновану самим кредитоспроможним клієнтам по короткострокових кредитах в оборотний капітал. [42]

У результаті дерегулювання банківської сфери у багатьох країнах світу в умовах зростання конкуренції значно скоротилася маржа банківського прибутку, отримуваного від депозитних і кредитних операцій. Подібна тенденція простежується і в нашій країні, банківська система якої неухильно розвивається. Тож спекулятивні доходи українських банків поступово зменшуються, а конкуренція, зокрема на ринку банківських кредитів суб'єктам господарювання, посилюється. Це спонукає кожен банк підтримувати процентну ставку на рівні, який можна зіставити з рівнем процентних ставок конкурентів на даному сегменті ринку. Тобто на кредитному ринку, який характеризується високою конкуренцією, кредитор практично приймає ставку, а не встановлює її.[29]

Така особливість спричинилася до появи в зарубіжній банківській практиці моделі цінового лідерства, ключовою складовою якої є „прайм-рейт” -- базова уніфікована процентна ставка, що встановлюється для найкредитоспроможніших позичальників, котрі беруть короткострокові позики з метою поповнення обігового капіталу . У разі застосування моделі цінового лідерства фактична кредитна ставка визначається за формулою:

(1.5) ,

де - процентна ставка за кредитом;

- базова уніфікована ставка;

За базову ставку можна взяти ставку пропозиції міжбанківського регіонального ринку, ставку першокласного позичальника, ставки міжнародних ринків, інші ставки, що є загальноприйнятими на конкретних ринках

- премія за ризик невиконання зобов'язань, яка сплачується першокласними позичальниками;

- премія за строковий ризик, сплачувана позичальниками, яким надається довгостроковий кредит.

У більшості економічно розвинених країн премія за ризик визначається в залежності від якості кредитів. У банках України вона може встановлюватися в залежності від рівня відрахування до резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями. При цьому сумнівні та безнадійні кредити не можуть входити до кредитного портфеля банку, а підлягають списанню. [32]

Сума премій за ризик по даному кредиту звичайно називається надбавкою. Банки можуть збільшувати або скорочувати свої кредитні портфелі шляхом скорочення або збільшення своїх надбавок. Проте багато банків вважають за краще просто варіювати свої ставки за кредитами, ніж змінювати свою базову ставку або надбавки. [33, с. 53]

По більш довгострокових кредитах стягується премія за терміновість, оскільки кредитування на тривалий період часу зв'язано з великими можливостями зазнати збитки, ніж по короткостроковому кредиту. Визначення розмірів премій за ризик за наявності широкого круга різних методів коректування з урахуванням рівня ризику є однією з найскладніших частин процесу встановлення ставки за кредитом. [35]

Розмір надбавки варіюється в залежності від категорії клієнта та його кредитоспроможності. На міжнародних ринках для першокласних позичальників кредитний спред прирівнюється до нуля. Прибуток банку, а також адміністративні витрати входять до складу базової ставки. Оскільки базова ставка складається як середньо ринкова, то прибуток банку залежить від рівня його власних витрат.[1]

Модель „цінового лідерства” також має як свої переваги так і недоліки. Перевагами методу є простота, необов'язковість точного врахування витрат за кожним кредитом, зручність застосування в умовах установлення плаваючих процентних ставок за кредитом, врахування впливу конкуренції. Хоча даний метод і не враховує всіх витрат, що пов'язані із кредитуванням все ж він пропонує ціну кредиту, яка є досить високою, щоб їх покрити та досить низькою, щоб мати можливість конкурувати із іншими банками.[1].

Подальші модифікації систем встановлення ставок за кредитами на основі прайм-рейт або ЛІБОР з'явилися в 80-х рр. Одна із змін полягала в появі моделі встановлення ставки нижче прайм-рейт у міру того, як ведучі банки сталі більш активно конкурувати між собою зважаючи на розвиток ринку комерційних паперів (відкритого і нерегульованого ринку короткострокових цінних паперів крупних корпорацій) і проведення агресивної політики іноземними банками, які кредитували по ставках, близьких до вартості залучення ресурсів.[42]

Поглиблення конкуренції між банківськими та небанківськими установами, пов'язане з розвитком фондового ринку та іншими факторами, зумовлює поширення цінових моделей (наприклад, моделі надбавки), спрямованих на встановлення процентних ставок, нижчих від прайм-рейту:

(1.6)

де -- процентна ставка за кредитом;

-- процентні витрати на залучення коштів на грошовому ринку;

- надбавка, призначена для відшкодування ризику та отримання прибутку.

Здебільшого цей метод ціноутворення використовується для надання кредитів великим фірмам на короткі строки (до 30 днів), включаючи кредити „овернайт”.

Практика встановлення незначних надбавок під час визначення кредитних ставок за цим методом сприяла його поширенню та популяризації. Витрати залучення коштів визначаються ставками грошового ринку, які і слугують основою для розрахунку кредитних ставок.[42]

Застосування подібної моделі при короткостроковому кредитуванні вітчизняними банками, дало б змогу відчутно знизити середні процентні ставки за позичками значним суб'єктам господарювання (передусім -- акціонерам банку). Перспективність упровадження такої моделі підтверджують дослідження Томаса Брейді, з яких випливає, що приблизно 90% обсягу портфелів кредитних вкладень найбільших банків США у підприємницькі фірми (враховуючи позички на один день) становлять саме кредити, надані за ставками, нижчими від базової .[ 33, с. 53]

Отже, зростання нестабільності ринкових процентних ставок і посилення конкуренції між банками та небанківськими установами спонукають до переважного застосування формул ціноутворення кредиту, які грунтуються на ставках відкритого фінансового ринку, а не на базових процентних ставках.

Таким чином ринок кредитів повинен бути дворівневим: позички дрібним та середнім суб'єктам господарювання доцільно надавати на основі базової або довідкової процентної ставки (у тому числі ЛІБОР); більшість великих кредитів значним суб'єктам господарювання варто надавати, орієнтуючись на ставки грошового ринку , що склалися на момент надання позички.

Встановлення незначного розміру маржі (надбавки) веде до поширення практики участі в кредитах, коли найбільші і великі банки зможуть активніше ділити свої великі кредити з середніми та малими банками (у тому числі, шляхом утворення банківських об'єднань), отримуючи прибуток від комісійної винагороди та за рахунок переміщення таких кредитів у банки з більш низькою вартістю залучених коштів. Загострення конкурентної боротьби на сучасному етапі розвитку ринкової економіки в Україні спонукає банки не тільки знижувати тарифи або ставки за кредитні ресурси, але й перебудовувати свою роботу залежно від потреб клієнта.[35]

Модель надбавки можливо використовувати лише при встановленні ціни на кредит для найкредитоспроможніших клієнтів, які є добре перевіреними банком (так звані VIP клієнти), оскільки саме ця модель пропонує найнижчу ставку, яка включає лише вартість залучених ресурсів (процентні витрати), бажаний рівень прибутку від цього кредиту та премію за ризик. Надання кредитів за такою ставкою широкому колу клієнтів (не найкредитоспроможнішим, або неперевіреним) може призвести до не можливості віднести непроцентних витрат (загально адміністративних, витрат на персонал) на певну кредитну угоду і врешті-решт не покриття їх доходами від кредитної діяльності та зменшення прибутковості діяльності банку. У процесі довгострокового кредитування зарубіжні банки застосовують і так званий „кеп” - узгоджену максимальну ставку за кредитом, незалежну від майбутньої динаміки процентних ставок на ринку. „Кеп” надає позичальникові впевненості щодо максимальної вартості кредиту незалежно від зміни ринкових процентних ставок протягом дії кредитного договору. Недолік застосування „кепу” полягає у можливості переходу ризику за плаваючими процентними ставками від позичальника до кредитора (особливо за тривалого підтримання цієї ставки).[ 33, с. 53]

„Кепи” є одну з послуг, яку банк може запропонувати своїм клієнтам за особливу винагороду. Ставки „кеп” дають позичальнику деяку упевненість щодо максимальної вартості кредиту, оскільки будь-які відсотки, сплачені понад цю ставку, будуть відшкодовані позичальнику або одноразово один раз в рік, або після закінчення терміну дії кредитного договору. Проте банкіри повинні бути обережні при встановленні ставок „кеп” за своїми кредитними договорами: тривалий період підтримки високих процентних ставок приведе до тому, що ризик по плаваючих процентних ставках перейде від позичальника до кредитора.[42]. Оскільки вітчизняні банки віддають перевагу кредитуванню на короткий термін то вони не використовують метод встановлення максимальної ставки „кеп”. Це пов'язано із небажанням отримувати збитки в результаті зміни економічного середовища, інфляції, або зворотних процесів. Тоді як велика частина ставок за кредитами визначається на основі прайм-рейт, ЛІБОР або деякої базової ставки грошового ринку, багато банкірів розробили складні моделі встановлення ставок за кредитами, які дозволяють банку одержувати достатні кошти для відшкодування всіх витрат і покриття всіх ризиків. Однією з подібних моделей є метод встановлення ставок за принципом „вартість--вигідність”, який складається з трьох найпростіших компонентів:

1) оцінки сукупного доходу по кредиту в умовах різних рівнів процентних ставок і іншої винагороди банку;

2) оцінки чистої суми коштів, що надаються в кредит (за вирахуванням будь-яких депозитів, які позичальник зобов'язав тримати в банку, і з урахуванням вимог до резервування, що пред'являються);

3) оцінки прибутку по кредиту до оподаткування шляхом розподілу оцінного доходу по кредиту на чисту суму коштів, що надаються в кредит, яку фактично користуватиметься позичальник.[ 42]

Загострення конкурентної боротьби на сучасному етапі розвитку ринкової економіки в Україні спонукає банки не лише знижувати ставки чи тарифи на кредитні ресурси, а й удосконалювати свою роботу, максимально враховуючи запити клієнтів. Останнім часом за кордоном сформувався підхід до встановлення ціни кредиту, основою якого є аналіз дохідності клієнта. В рамках цього підходу практикується, наприклад, метод установлення процентної ставки за принципом “вартість--вигідність” , який передбачає:

1)оцінку в умовах зміни рівнів процентних ставок сукупних доходів (у тому числі нарахованих процентів, комісійних за зобов'язання надати
позичку, за управління готівковими коштами, обробку цифрової інформації) та витрат банку (зокрема заробітної плати працівників, процентів
за депозитами тощо);

оцінку чистої суми кредитних ресурсів, тобто різниці між обсягом кредиту, наданого клієнтові, та середнього обсягу депозитів (зменшеного на суму обов'язкових відрахувань у резерви), яким фактично може користуватися позичальник;

оцінку чистої ставки прибутку, одержаного (до оподаткування) у результаті всіх взаємовідносин із клієнтом, яка може бути обчислена за формулою:

(1.4)

де -- чиста ставка прибутку, одержаного (до оподаткування) у результаті всіх взаємовідносин із клієнтом;

-- дохід, отриманий від кредитів та інших послуг, що надаються клієнту;

-- витрати, пов'язані з наданням кредитів та інших послуг клієнту;

-- чисті ресурси, надані в кредит понад обсяг депозитів клієнта.

Доходи, одержувані банком від клієнта, можуть включати відсотки по кредиту, комісію за зобов'язання, комісію за управління наявними засобами і обробку цифрової інформації. Витрати, пов'язані з клієнтом, можуть включати заробітну платню банківських співробітників, витрати на вивчення кредитної документації, відсотки по депозитах, витрати по перевірці рахунків і вартість обробки (включаючи оплату чеків, облік кредитів і депозитів, послуги із зберігання цінностей в сейфах), а також вартість придбаних кредитних ресурсів. Чисті кредитні ресурси є сумою кредиту, наданого клієнту, за вирахуванням середньої суми його депозитів (скоректованої з урахуванням вимог до резервування).[42]

Потім проводиться фактична оцінка суми коштів банку, що використовується кожним клієнтом понад суму, що надається їм банку. Якщо розрахункова чиста ставка прибутку від всіх взаємостосунків з клієнтом є позитивною, кредитна заявка, ймовірно, буде задоволена, оскільки банк заробить премію понад суму всіх проведених витрат (включаючи необхідні виплати на користь акціонерів). Якщо розрахункова чиста ставка прибутку від всіх взаємостосунків з клієнтом є негативною, в наданні кредиту може бути відмовлено. Але банк може підвищувати ставку за кредитом або ціну інших послуг, що надаються клієнту для того, щоб взаємостосунки продовжувалися на вигідній основі. Клієнти, які вважаються більш ризиковими, повинні приносити банку і більш високу розрахункову ставку прибутку.[33]

Розрахувавши, які доходи приносить клієнт банку, багато банків надають клієнту кредит на суму прибутку, який банк одержав, інвестуючи засоби з депозитного рахунку клієнта в прибуткові активи. Природно, безрозсудно включати всю суму депозиту клієнта при розрахунку прибутку від інвестування засобів, оскільки банк повинен дотримувати вимоги до резервування і значна частина депозитного залишку клієнта складається з тимчасового залишку, обумовленого періодом чекового клірингу, що виникає у зв'язку з тим, що виписані клієнтом чеки можуть не бути пред'явлені до оплати. Багато банків розраховують фактичну суму чистих коштів, що інвестуються, на основі депозиту клієнта і відповідного кредиту на суму прибутку.[33, с. 53]

Впровадження розглянутої моделі ціноутворення у практику діяльності українських банків потребує розробки докладної бухгалтерської звітності за джерелами доходів і витрат, пов'язаних із обслуговуванням кожного великого клієнта. Вона має містити консолідовані дані (про позичальника, його дочірні підприємства, головних акціонерів, вище керівництво тощо), на основі чого можна з певною достовірністю передбачити, якою мірою збитки, пов'язані з обслуговуванням одних рахунків, можуть компенсуватися прибутком за іншими. [42]

Аналіз прибутковості клієнта останніми роками ставав все більш складним і всеосяжним. Була розроблена докладна бухгалтерська звітність за джерелами доходів і витрат від обслуговування кожного крупного клієнта. Часто подібний аналіз включав консолідовані дані по самому позичальнику, його дочірнім фірмам, найбільшим акціонерам і верхньому ешелону керівництва для того, щоб керівники банком могли мати цільне уявлення щодо взаємостосунків банку з клієнтом. Подібний консолідований звіт може визначати, наскільки збитки по обслуговуванню одного рахунку компенсуються прибутком по іншому рахунку, що складає загальну картину взаємостосунків з даним клієнтом. Автоматизовані системи аналізу прибутковості клієнта дозволяють кредиторам розрахувати альтернативні сценарії встановлення ставок за кредитами і депозитами для виявлення оптимального для банку і клієнта рівня ставок.[42]

Метод аналізу доходності клієнта має певні недоліки: складність, громіздкість, необхідність розробки докладної звітності за доходами та витратами з обслуговування кожного клієнта. Часто аналіз доходності клієнта включає консолідовані дані не лише позичальника, а також і його дочірніх компаній, найбільших акціонерів та вищого керівництва. З розширенням спектру пропонованих банком послуг метод дедалі ускладнюється та потребує застосування автоматизованих систем обліку та аналізу. Але такий підхід управління кредитними ставками може бути корисний для виявлення найприбутковіших клієнтів та банківських операцій та послуг.[1, 33, 42]

Крім методів визначення кредитної ставки вартість кредиту залежить і від обраної системи встановлення та нарахування відсотків. Відсоткові ставки можуть бути фіксовані, якщо вони визначаються в момент видачі кредиту і лишаються незмінними протягом всього періоду кредитування, або плаваючими, тобто такими, що переглядаються періодично зі зміною базової ставки. Коли відбувається загальне зниження ставок на ринку, для банку вигідніше фіксована ставка за кредитом, а в разі зростання ставок - плаваюча.

Банк може використовувати будь-який із методів, враховуючи при цьому особливості власної ресурсної бази, кредитної політики, специфіку клієнтської бази. При цьому слід мати на увазі, що відсоткова ставка повинна бути:

- достатньо високою для отримання прибутку по кредиту та компенсації всіх ризиків;

- достатньо низькою для того, щоб позичальник міг скористатися кредитом та погасити його;

- конкурентоспроможною, щоб позичальник не звернувся до іншого кредитора.

Крім того відсоткова ставка повинна покривати вартість залучених коштів та враховувати всі взаємовідносини банку із клієнтом.[48]

Отже, всі розглянуті вище моделі утворення ціни на кредит мають і переваги, і недоліки. Залежно від вибору кредитної стратегії вони можуть бути орієнтовані як на повне відшкодування витрат банку й досягнення беззбитковості його діяльності, так і на забезпечення конкурентоспроможності банківської установи, на індивідуалізацію її роботи з клієнтами. Для сучасної банківської системи України більш перспективнішими є моделі індивідуального підходу до кожного клієнта, які дають змогу зменшувати ставки за позичками і не призводять до загальних збитків, роблять кредити доступнішими й привабливішими для клієнтів банку.

РОЗДІЛ 2. ЦІНОУТВОРЕННЯ БАНКІВСЬКИХ КРЕДИТІВ В АБ „БРОКБІЗНЕСБАНК”

2.1 Загальна економічна характеристика АБ „Брокбізнесбанк”

Заснований у 1991 році, АБ „Брокбізнесбанк”, - банк першої групи за рейтингом НБУ, має ліцензії на всі банківські операції в Україні та надає повний комплекс послуг за конкурентоспроможними тарифами. Упродовж тривалого часу банк міцно займає позиції серед десяти найстабільніших фінансових установ.

Засновник та активний учасник Асоціації українських банків, Позабіржової фондової торгівельної системи, Міжрегіонального фондового союзу, Української міжбанківської валютної біржі, Київського банківського союзу, член професійної асоціації реєстраторів і депозитаріїв, Першої фондової торгівельної системи, Української міжбанківської асоціації „Europay International” платіжної системи „Visa International” офіційний партнер компанії „Western Union Financial Service. Inc.”

АБ „Брокбізнесбанк” став переможцем:

- конкурсу серед банків, які здійснюватимуть касове обслуговування оплати готівкою чеків органів Державного казначейства України;

- конкурсу на банківське обслуговування проекту „Видача державних актів на право володіння на землю в сільській місцевості і розвиток системи кадастру”;