Проблеми еволюції та функціонування комерційних банків в Україні

78

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Актуальність теми дослідження. На перехідному етапі становлення економіки фінансові системи в цілому і банківські системи зокрема вимагають поглибленого дослідження, оскільки їх розвиток у постсоціалістичних країнах значно відрізняється від розвитку аналогічних утворень в країнах із розвиненою економікою. Країни із перехідною економікою мають достатньо капіталу, проте він залишається, як правило, пасивним. Проблема полягає саме в тому, як вивільнити такий капітал, зробити його активним інструментом фінансового зростання. Вирішення зазначеної проблеми пов'язано із діяльністю фінансової і банківської систем, що повинні добре функціонувати. Крім того, слід згадати про необхідність існування механізмів для створення безпеки заощаджень та фінансових інвестицій, повернення довіри потенційних клієнтів (в першу чергу громадян) до кредитно-фінансових інституцій. Все це неможливо реалізувати не дослідивши еволюцію банківської системи України, що і буде зроблено в ході нашого дослідження.

Ступінь наукової розробки проблеми дослідження. Окремі аспекти еволюції банківської системи висвітлювались у працях українських учених - юристів, зокрема: Є.О. Алісова, Є.В. Карманова, О.О. Качана, А.О. Костюченка, В.Л. Кротюка, Я.О. Лочман, О.П. Орлюк, С.В. Очкуренка, Є.М. Патрушева, А.О. Селіванова, Р.Б. Шишки, а також деяких фахівців з банківської справи, однак слід зауважити, що на даний час в Україні немає наукового дослідження, у якому в узагальненому вигляді, комплексно були б розглянуті питання, що стосуються еволюції організаційно-правових засад функціонування комерційних банків. Ось чому назріла потреба проаналізувати досвід роботи останніх, опрацювати рекомендації і пропозиції щодо вдосконалення їх діяльності та перспектив розвитку. Саме тому розробка цієї проблеми має як наукове, так і практичне значення.

Теоретичною базою дослідження послужили праці українських і російських учених - юристів-фахівців з банківської справи: О.Г. Братка, С.А. Голуб'єва, Н.Ю. Єрпильової, Л.Г. Єфімової, Є.В. Карманова, О.О. Качана, О.А. Костюченка, В.Л. Кротюка, Я.О. Лочман, О.М. Олійника, О.П. Орлюк, С.В. Очкуренка, Є.М. Патрушева, Р.Р. Посікіри, Р.Б. Шишки, а також посадових осіб Національного банку України, зокрема: В.П. Гетьмана, В.О. Зінченка, В.В. Пасічника, В.С. Стельмаха, А.І. Степаненка, А.В. Шаповалова, В.А. Ющенка та ін.

У роботі були використані також праці таких відомих вітчизняних науковців у галузі теорії права, адміністративного та фінансового права, як В.Б. Авер'янова, Є.О. Алісова, О.Ф. Андрійко, Ю.П. Битяка, Л.К. Воронової, О.Ю. Вікуліна, В.М. Гаращука, В.М. Горшеньова, А.М. Екмаляна, Ю.М. Козлова, М.П. Кучерявенка, Д.М. Лукянця, П.С. Пацурківського, Л.Л. Попова, Г.А. Тосуняна та ін.

Суттєвий вплив на опрацювання теоретичних положень дослідження мали наукові роботи українських і російських економістів, у яких висвітлювались різні аспекти проблеми дослідження, зокрема, Б.П. Адамика, І.Т. Балабанова, П.Д. Біленчука, О.В. Васюренка, І.М. Вядрової, В.М. Галь, Р.А. Гриценка, Я.В. Грудзевича, О.В. Дзюбалюка, Є.Ф. Жукова, В.В. Кисельова, О.І. Кірєєва, В.І. Колеснікова, Л.П. Кроливецької, О.І. Лаврушина, В.І. Міщенка, А.М. Мороза, С.В. Науменкової, Т.П. Остапишин, К.Є. Раєвського, М.І. Савлука, В.В. Салтинського, М.П. Сенища, А.М. Тавасієва та ін.

Автором були взяті до уваги й напрацювання фахівців з банківської справи дорадянського періоду - М. Аристова, О.М. Гур'єва, З.С. Канценеленбаума, Я.І. Печеріна, Л.М. Яснопольського; дослідників з країн Західної Європи - Р. Бренда, Є. Гілла, Ф. Девіда, Р. Коттера, Ж. Матука, Р.С. Патера, В.П. Поліцатто, Д.Ф. Полфремана, Є. Ріда, Г. Сміта та ін.

Мета й завдання дослідження. Мета магістерського дослідження полягає в комплексному розгляді теоретичних і практичних проблем еволюції та функціонування комерційних банків; в обґрунтуванні необхідності й розробці пропозицій по вдосконаленню їх діяльності.

Відповідно до поставленої мети у процесі дослідження вирішувалися такі завдання:

- з'ясувати процес первісного становлення й розвитку комерційних банків в Україні на початкових історичних етапах визначити перспективи їх розвитку за сучасних умов;

- дослідити становлення і розвиток банківської системи в Російській імперії та її нормативно-правове регулювання в ХVII - на початку ХХ століття;

- проаналізувати розвиток банківської системи України у складі та СРСР (ХХ століття);

- з'ясувати особливості формування банківської системи України після проголошення незалежності Української держави;

- охарактеризувати банківську систему України у взаємозв'язку її елементів;

- дослідити правові засади функціонування банківської системи України.

Об'єктом дослідження виступають суспільні відносини, що виникають у процесі еволюції комерційних банків, їх взаємодії з державними та недержавними інституціями.

Предметом дослідження є правові й організаційні засади еволюції банківської системи, функціонування комерційних банків та законодавчі акти, що регламентують їх діяльність.

Методи дослідження. Методологічною основою дослідження стали діалектико-матеріалістичний метод і спеціальні методи пізнання. Підґрунтям дослідження виступає діалектичний метод, використання якого дало можливість розглядати відносини, що виникають у сфері банківської діяльності, у їх взаємозв'язку і взаємозалежності та динаміці розвитку.

Із спеціально-галузевих методів дослідження в роботі використовувалися: історико-правовий - при аналізі історичних передумов виникнення і розвитку банківської справи; для визначення основних етапів становлення й розвитку комерційних банків в Україні і правового регулювання їх діяльності, як у дореволюційний період (до 1917 р.), радянську добу, так і в даний час; формально-логічний - для формулювання відповідних понять; формально-юридичний та порівняльно-правовий - при аналізі законодавства, що регулює організацію банківської системи України на різних пріодах її розвитку, а також для виявлення колізій у цих актах і внесення пропозицій стосовно їх усунення; статистичний - для обробки статистичних даних НБУ з метою формулювання висновків щодо функціонування банківської системи.

Нормативно-правовою й емпіричною базою дослідження є Конституція України, закони України, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, нормативно-правові акти Національного банку України, а також довідкові матеріали і статистичні дані стосовно діяльності комерційних банків, опубліковані в періодичних виданнях.

Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що у ній сформульовано низку понять, концептуальних теоретичних висновків і пропозицій щодо еволюції банківської системи її функціонування.

Найбільш істотні результати, що відбивають особистий внесок автора в розробку зазначеної проблеми, такі:

- на підставі історико-правового аналізу розкрито становлення й розвиток українських комерційних банків на різних історичних етапах їх існування;

- поглиблено погляди на формування сучасної банківської системи України, розглянуто періоди, які вона пройшла у своєму становленні й показані тенденції її подальшого розвитку;

- визначено етапи становлення та проаналізовано законодавство, що регламентує організацію і діяльність комерційних банків. Особлива увага приділена на нормативно-правовим актам Національного банку України;

Структура магістерської роботи. Відповідно до мети, завдань, предмета й логіки дослідження магістерська робота складається зі вступу, шести розділів, висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи - 99 сторінок. Список використаних джерел містить - 103 найменування.

1. Історико-правові передумови виникнення й розвитку банківської справи

Процес економічних перетворень в Україні після проголошення незалежності розпочався з реформи банківської системи, яка продовжує розвиватись і модернізуватись і в цей час. Комерційні банки стали центральною ланкою ринкової системи функціонування економіки, в умовах якої банківська справа набуває надзвичайної ваги в суспільному житті. Банки своєю діяльністю активно впливають на всі економічні й соціальні процеси в країні. В ринкових умовах з банківською справою постійно стикаються майже всі члени суспільства, чим зумовлюється необхідність того, щоб усі члени суспільства були добре обізнаними з банківською діяльністю.

У правовій літературі питання становлення і розвитку банківської справи не знайшло достатнього висвітлення, оскільки історія давніх часів не залишила достатньо свідчень про появу банків, про те, які операції вони виконували, що спонукало до їх розвитку. Сучасна наукова література виходить із того, що корені банківської справи знаходяться у глибині віків, вона формувалась протягом значного періоду історичного та соціального розвитку людства починаючи з Стародавнього Вавилону, Греції та Риму.

Протягом тривалого періоду в історії людства, єдиним видом кредитних операцій були позички грошима, хлібом та інше. Спочатку банківськими операціями займались окремі особи, які обмінювали гроші, а також залучали кошти, щоб надавати позички під проценти. Функцію збереження коштів та інших цінностей брали на себе храми.

Відомості про кредитну діяльність містить Закон Хаммурапі (2300 р. до н.е.). Він визначав центрами кредитних операцій у Давньому Вавилоні храми, де зберігались золото, срібло, зерно, посуд та інші цінності. Майже одночасно із виникненням кредитних операцій виникла потреба в регулюванні цієї діяльності, оскільки храми видавали позики під боргові розписки та відповідні проценти. В епоху першого розквіту Вавилонської монархії (2400-2100 р.р. до н.е.) отримали розвиток приватні угоди про позику грошей під 17-20% річних.

Подальшого розвитку банківська справа набула у Стародавній Греції. У Греції першими почали проводити кредитні операції служителі храмів. Вони надавали гроші під відсотки як громадянам так і державі. Довгий час храми були надійним і зручним місцем зберігання цінностей. Злодії ставились з повагою до вівтарів, не грабували їх. Вклади, недоторканість яких гарантувалася поважними відношеннями до релігії, зробили знаменитими грецькі храми. Найбільш відомими з них, що виконували функції банків були: Дельфійський, Делоський, Самоський та Ефеський. Але служителі храмів не сплачували відсотків своїм вкладникам, тому, як протидія, в V-IV ст. до н.е. почали з'являтися приватні банки. Їх поява була викликана й тим, що починаючи з IV ст. до н.е. багато грецьких міст та їх колоній карбували власні монети згідно різноманітними ваговими системами. Інтенсивна торгівля потребувала прирівнювання грошових одиниць різних міст-держав (полісів). Це зумовило виникнення таких учасників торгових операцій, які б розбиралися в монетах, що були в обігу. Так, з'явилася професія міняйли. Міняйлів у Стародавній Греції називали трапедзитами (від гр. trapeza, що в перекладі на українську мову означає «стіл»). Вони розкладали гроші й перевіряли якість монет на спеціальному столі (так звана «трапедза»), звідки з'явилась назва міняйла-трапедзит.

Спочатку трапедзити займалися лише обміном грошей однієї монетно-вагової системи, а пізніше здійснювали й інші грошові операції. Трапедзит здійснював грошові перекази в інші міста, позичав гроші під відсотки, за певну платню зберігав цінності й документи, укладав різноманітні угоди від імені свого клієнта, виступав посередником при укладанні угод та здійсненні різних платежів.

На кінці V ст. до н.е. трапедза (так стали називати лавку міняйли), в якій працювало кілька людей, перетворилася на прототип сучасного банку.

Спершу трапедзити були тільки приватними, а з ІІІ ст. до н.е. поряд із ними виникли і державні. В ті часи операції проводились не дуже складні, і про регулювання кредитної діяльності взагалі мови не йшлося. Афінська держава не втручалася у приватне економічне життя. Нікому не заборонялося позичати гроші під будь-які відсотки. Держава визнавала законною будь-яку угоду, укладену за згодою двох сторін.

Перші елементи регулювання кредитної діяльності відносяться до часів Стародавньому Риму. В Римі, в IV-III ст. до н.е., міняльна справа набула більш широкого розвитку. Приватних міняльників спочатку називали трапедзитами, на зразок грецьких, а пізніше вони отримали назву аргентарії. Аргентарії здійснювали обмінні операції в своїх лавках, проводячи обмін монетами та зливками дорогоцінних металів, надавали позики під відсотки, під заставу рухомості, нерухомості та морських вантажів. Відомо, що аргентарії були зобов'язані державою вести облікові книги, куди записували імена вкладників, суми вкладів, або виданих грошей. В Римській імперії, на початку епохи імператорів розпочали регламентувати максимальний відсоток, тобто регулювати процес надання кредитів (він становив 12% річних). За імператора Юстиніана максимальний відсоток диференціювався таким чином: для підприємців - 8?%, для знаті - 4%, для всіх інших - до 6%. Тільки за морськими позичками, через підвищений ризик дозволялося стягувати - 12% .

Грошовий обіг античного світу поширився і на південні землі України завдяки жвавій торгівлі Афін з Босфорським царством, яке розташовувалося на Керченському й Таманському півостровах. Із двох його великих гаваней - Пантікапею (сучасна Керч, а тоді столиця держави) і Феодосії вивозилася величезна кількість хліба в різні міста Еллади. До Босфору ж із Греції йшли судна, навантажені амфорами з вином та оливковою олією, чудовими афінськими розписними вазами, книжками, парфумами та іншими предметами розкоші.

За часів Київської Русі велася розвинута активна торгівля з багатьма державами Європи та Азії, київські князі карбували власні гроші. Археологія відкрила нам багато монет того часу, найвідоміші з них - злотники Володимира Великого та срібляники Ярослава Мудрого. З давніх часів у русичів існував звичай давати речі в поклажу, тобто на зберігання, та брати відсотки з грошей та речей, що позичаються, а також гроші в куплю чи в гостьбу, тобто для торгових оборотів. В ті часи відсотки, що брали з грошей та інших цінностей мали назву рези, рости, лихва, взвиття. Сформовані традиції і звичаї русичів були вироблені потребами життя. Згодом вони набули статусу законодавства, що містило певні правила (вимоги) до кредитної діяльності в економіці Київської Русі. Запровадження законів, що формували та регулювали систему майнових відносин, мало назву Руська правда.

У первісному списку Руської правди Ярослава Мудрого 1019 р. були визначені три правила щодо позики майна під відсотки: 1) договір про віддачу майна із прибутку чи грошей із відсотків мав укладатися при свідках, тобто здійснення купецьких угод потребувало свідків (послухів); 2) якщо борг становив більше 3 гривень і при укладенні договору не було поставлено свідків, а борг не повертався, неправомірно було вимагати його повернення. Але якщо позика бралась у купця і «для гостьби», то свідків могло не бути; 3) якщо свідки під присягою показували на користь позивача, то він міг стягувати борг згідно з умовами договору.

Також ці статті містили вимоги до розмірів відсотків. Відсотки передбачалися трьох видів. Найменший за терміном - місячний відсоток - дозволялося брати на невелику кількість днів, тобто гроші давались на короткий строк. Місячний відсоток (рез) вважався найтяжчим. Наступним за терміном був третной рез, який дозволявся при запозиченні грошей на рік, при цьому місячний відсоток скасовувався. Останнім видом відсотка був річний рез, він був меншим за третной рез і брався у разі запозичення більше ніж на два роки.

На початку ХІІ ст. у зв'язку з розвитком торгівлі та виробництва зросла потреба в кредитних ресурсах. У цей період гривня була головним засобом розрахунків у Київській Русі. Кредити видавались під відсотки, в деяких випадках вони були значними і мали назву лихва. Київський князь Святополк на початку ХІІ ст. в Києві продавав від себе за високою ціною хліб та сіль. Він надавав євреям велику свободу в лихварській діяльності. Останні отримували великі прибутки з позичання та стягування боргу з русичів. Після смерті Святополка в 1113 р., коли Володимир Мономах посів Київський престол, він обмежив свавільні рости та вніс до положень Руської правди декілька змін і уточнень, що свідчить про велику увагу до цього питання.

З розвитком торгівлі за часів Київської Русі кредитна діяльність стала поширюватись у відносинах з купцями інших країн. Зокрема між новгородцями і німцями, між русичами та балтійцями. Торгівля між ними регулювалась торговими договорами - перший 1189-1199 р.р., другий 1257-1263 р.р. Розвитку кредитних відносин між руськими новгородцями німцями та балтійцями заважали часті випадки неповернення новгородцями боргів та підробка поставлених ними товарів (хутро, віск).

Окрім того, умови кредиту часто порушувались боржниками та поручителями за них, які нерідко ховалися в інших областях. Через це в договорах між руськими областями та іноземцями містилися умова про те, щоб боржників і їх поручників видавали справно. Все це свідчить про розвинуту кредитну діяльність і про існування елементів її регулювання в Київській Русі.

Після татарської навали середини ХІІІ ст. економічне життя Київської Русі занепало. Влада Золотої орди охоплювала майже всю територію України до Галицько-Волинського князівства. Тому центр економічного життя перемістився в Західну Україну, Галицько-Волинське князівство почало орієнтувати свою економіку на відносини з Польщею та Литвою. Обіг київських монет суттєво зменшився, а кредитні відносини майже припинилися.

В Західній та Центральній Європі з розпадом Римської імперії та занепадом господарства протягом раннього середньовіччя банківські операції повністю припинилися. Що було зумовлено зниженням активного товарообігу в результаті розвитку натуральних господарств і розвитком феодальних форм господарювання. Досвід накопичений відносно розвитку банківської справи в античних державах, виявився невитребуваним і був в основному утрачений.

Поступовий розвиток економіки європейських держав, виробничих та торгівельних відносин між людьми та державами у ХІІ-ХІІІ ст. відродили професію міняйли та заклали основу для створення банківських установ.

Створення банків в їх сучасному розумінні було започатковано в Європі. Найдавнішим вважають Венеціанський банк, заснований 1171 р.. Банк у Венеції нараховує майже 850 р., оскільки відносно заснування цього банку в деяких дослідженнях зазначається, що він був створений в 1157 р..

Формування цілісної банківської системи почалось з появи перших банків в ряді торгових міст Європи і відноситься до XV-XVII ст. На початку XV ст. з'явилися банки сучасного типу в Барселоні, Генуї, Валенсії, Неаполі, Амстердамі, Гамбурзі. Наприкінці XVII ст. (1694 р.) засновано перший в Англії акціонерний банк, який надавав комерційні кредити в сучасному розумінні цього слова. Ці установи послужили зразком при створенні інших банків Європи. Взагалі в XVII ст. банки стали невід'ємною частиною найбільш розвинутих держав і зосередили в своїх руках практично увесь їх грошовий обіг.

Серед учених до цього часу немає єдиної думки відносно того, коли з'явилися банківські установи. Перші банки, на думку одних фахівців, зародилися в умовах мануфактурної стадії капіталізму і з'явились спершу в окремих італійських містах (Генуї, Венеції) в XIV-XV ст. Банк, як особливий інститут товарного господарства, на їх думку, виник не у зв'язку з розвитком товарно-грошових відносин на ранніх етапах товарного господарства, а саме в той період, коли потрібна була мережа спеціальних установ, які регулювали б грошові відносини і здійснювали в більш широких масштабах кредитні операції. Поява банків пояснюється стадією розвитку кредиту, коли без їхньої широкої допомоги неможливим було функціонування капіталістичних підприємств. Тому невипадково вони характеризуються виключно як явище капіталістичного господарства. Інші фахівці вважають, що банки виникли раніше. Вони відзначають, що вже в античному та феодальному господарстві існувала потреба у посередниках при платежах, функцію яких і виконували банки. Отже уявлення про період появи цих установ розходиться не на одно-два десятиліття, а майже на дві тисячі років.

Серед науковців не спостерігається єдності поглядів і щодо походження слова «банк». Більшість з них стверджують, що воно походить від італійського слова «banco», що означає «стіл», на якому середньовічні міняйли-італійці розкладали свої монети для обміну. Інші вважають, що воно бере свій початок від старо-французького «banque», яке також означає стіл. У зв'язку з розходженням думок про походження слова «банк» певний інтерес становить етимологія цього слова. Вважаємо, що найбільш ґрунтовно на це дає відповідь О.А. Костюченко. Він зазначає, що термін «банк» походить від італійського «banco» й означає «стіл», «лава», «конторка» за яким здійснювався обмін грошей. Французьке слово «banque» означає «скриня», тобто вказує на функцію зберігання чогось цінного. Багатьма мовами світу слово «банк» завдяки єдиним кореням має аналогічне значення: bank (анг., нім), banco (італ., ісп.), banque (фр.). В українській мові це слово почало вживатися за посередництвом французької мови.

Фахівці - міняльники зазвичай мали свої особливі столи на ринках, де відбувався обмін різноманітними монетами, що карбувалися як державами, так і містами, і навіть окремими особами. З часом середньовічні міняйли стали створювати контори (доми), які зараз вважають попередниками банків, а міняйлів - попередниками банкірів.

Згадка про перші ділові доми з'явилася в глибокій давності. Уже в VI ст. до н.е. в Давньому Вавилоні такі доми виконували різні операції з грішми: здійснювали прийом і видачу внесків, оплату по них відсотків, деякі види кредитних відносин. Ці ж операції в VI ст. до н.е. практикувались і в Греції. Причому поряд з прийомом внесків древні греки за певну плату здійснювали обмін грошей. За свідченням істориків, діапазон кредитних угод перших ділових домів був достатньо широким: вони надавали не тільки кредити, а й купували і продавали земельні ділянки, виконували і інші операції.

Звичайно ж, ті давні ділові доми, що здійснювали операції товарно-грошового обігу не були банками в тому вигляді, в якому вони існують нині, але вони створювали передумови для сучасних банківських установ.

Усі ці свідчення якраз і спростовують усталене уявлення про те, що перші банки виникли в умовах мануфактурної стадії розвитку капіталізму у формі банківських домів. Є всі підстави стверджувати, що вони зародилися до цього в період достатнього пожвавленого товарного обміну, товарообігу грошових і кредитних відносин. Тому що такого роду відносини за свідченням істориків були уже в рабовласницькому суспільстві.

2. Становлення й розвиток банківської системи в Російській імперії та її нормативно-правове регулювання в XVII - на початку ХХ століття

банківський правовий регулювання держава

Після воз'єднання України з Росією банківська справа в Україні розвивалася в руслі її становлення та формування в Росії, оскільки Україна в той період була у складі Російської імперії.

На відміну від інших європейських країн в Росії формування банківської системи почалося з запізненням із-за її економічної відсталості, запізнілого нагромадження первинного капіталу. Тому поява перших російських банків датується серединою XVIII ст. До того ж, якщо зарубіжні банки створювалися переважно приватними особами (купцями, лихварями), то в Росії банківські установи тривалий час запроваджувались урядом.

Витоки російської банківської системи відносяться до другої половини XVII ст. Вони пов'язані з ім'ям П.Л. Ордин - Нащокіна. У 1665 р., будучи воєводою у місті Пскові Нащокін вирішив створити фінансово-кредитну установу банківського типу, яка надавала б банківські кредити купцям, однак ця ідея не була підтримана московським урядом.

Подальший розвиток торгівлі вимагав зміцнення кредиту, широкого залучення для цього тимчасово вільних коштів заможних верств населення. Брак вільного капіталу змушував більшу частину російських купців користуватися капіталом іноземців, погашаючи позики придбаними товарами.

Потреба російського купецтва в поповнені обігових коштів за рахунок недорогих позик спричинила намагання самодержавної влади розв'язати цю проблему. Перші банківські операції згідно з Указом імператриці Анни Іоановни від 28 лютого 1733 р. почала здійснювати Монетна контора, організована в Петербурзі. Анна Іоановна звеліла Монетній конторі видавати позику усім громадянам незалежно від їх майнового стану під заставу золота та срібла під 8% річних. Але ця кредитна установа проіснувала недовго і була закрита.

Оскільки кредитні операції Монетної контори не могли задовольнити потреб багатьох у довгострокових кредитах, постало питання про створення банків. У 1754 р. в Росії були засновані перші державні позичкові банки для кредитування дворянства в Москві та Петербурзі, та Купецькій банк при Санкт-Петербурзькому порту комерції. Діяльність дворянських банків спершу поширювалася лише на великоруське дворянство і іноземців, які мали руське підданство і які мали маєтки в Росії, а в 1783 р. право користування позичками отримало й малоросійське, оскільки Малоросія в той час була у складі Російської імперії.

Дворянські банки згідно з Указом Єлизавети Петрівни від 13 травня 1754 р. «Про заснування державного позичкового банку й порядок видачі із оного грошей та про покарання лихварів» видавали кредити одній особі в розмірі до 10 тис. крб. під 6% терміном на 3 роки під заставу: золота, срібла, діамантових речей і перлів в розмірі ? вартості, а також під заставу землі і селянських «душ». Обмеженість капіталу та хронічне неповернення дворянами взятих кредитів не дали змоги дворянським банкам розгорнути свою діяльність у широких масштабах. Все це привело до повного розладу діяльності дворянських позичкових банків. Тому в 1786 р. вони були закриті, а їх капітали передані Державному позичковому банку.

Хоча створені у 1754 р. дворянські банки були закриті, але вони були першими в Росії і їх можна вважати як такі, що започаткували банківську систему країни.

Державний позичковий банк, запроваджений в 1786 р., продовжував фінансову підтримку дворянства, позики ним надавались вже на 20 р.. Така практика проводилася цим банком до реформи 1861 р.

За згаданим вище указом у 1754 р. був створений також Купецький позичковий банк, який займався кредитуванням зовнішньо-торгівельних операцій, надаючи короткострокові позики під заставу матеріальних цінностей терміном до 6 місяців. Діяльність банку відзначалася низькою ефективністю, тому, що багато купців не повертали кредити в строк або зовсім їх не повертали. Повернення кредитів перетворилося в головну проблему банка і в 1782 р. він був ліквідований. Його капітал уряд передав спочатку дворянським банкам, а потім Державному позичковому банку.

В подальшому у 1758 р. за проектом графа П. Шувалова в Петербурзі та Москві були відкриті «Банкові контори» (Мідний банк), які обслуговували всі верстви населення. Контори надавали мідною монетою позики купцям, фабрикантам і поміщикам під 6% річних.

Через два роки у 1760 р. по ініціативі того ж таки П.І. Шувалова був заснований Артилерійський банк, капіталом якого послужили монети, відкарбовані з артилерійських гармат. Проте, всі ці установи, створені П.І. Шуваловим не справили суттєвого впливу на розвиток кредиту, через те, що їх діяльність супроводжувалась зловживаннями та частим неповерненням кредитів, а тому вже у 1762 р. вони були ліквідовані імператрицею Катериною ІІ.

Однак, об'єктивна потреба економіки в послугах банківських установ вимагала їх створення. У 1769 р. в Петербурзі і Москві створюються асигнаційні банки. В 1781 р. вони були реорганізовані в єдиний Державний асигнаційний банк. Після створення цього банку банківська діяльність трохи пожвавилася. Крім випуску паперових грошей банк одержав право карбувати монети (для цього був запроваджений Монетний двір), закуповувати дорогоцінні метали за кордоном, здійснювати облік векселів, проводити грошові емісії. У 1797 р. при Асигнаційному банку були утворені Облікові контори, які видавали кредити для посилення та допомоги ремісництву та торгівлі. Діяльність цих контор внаслідок незначного розвитку вексельного обороту і обмеженістю коштів не могла зробити достатнього впливу на торгівлю і промисловість тодішній Росії.

Для збільшення притоку грошових коштів землевласникам Катериною ІІ у 1772 р. були засновані Позичкові та Ощадні скарбниці у Петербурзі та Москві. В 1775 р. у всіх губернських містах засновуються Прикази громадського догляду. Вони мали виконувати благодійні функції та разом з тим надавали позички під заставу рухомого й нерухомого майна.

У 1786 р. Петербурзький і Московський дворянські банки були перетворені в один Державний позичковий банк. Цей банк був створений для надання довгострокових позик дворянству і містам під заставу нерухомості. Але запроваджений у 1786 р. банк у перші роки свого існування фактично не використовував надане йому право приймати грошові вклади від населення. Це знижувало можливості банка задовольняти потреби земельного кредиту. З метою усунення цього недоліку 18 грудня 1797 р. був створений Державний допоміжний банк для дворянства, який видавав довгострокові іпотечні кредити не грошима, а особливими банківськими білетами вартістю 500 крб..

Допоміжний банк постійно відчував дефіцит готівки грошей. Вичерпав всі можливі ресурси на видачу кредитів і не одержуючи їх повернення від позичальників, банк був змушений припинити свої операції. 19 травня 1802 р. указом Олександра І допоміжний банк було ліквідовано.

7 травня 1817 р. в Росії був заснований перший Державний комерційний банк. Він був створений замість Облікових контор, що діяли при Асигнаційному банку. Його завданням стало кредитування промисловості й торгівлі. Банку було надано право: 1) приймати вклади для зберігання та для трансферу; 2) вести облік векселів; 3) видавати кредити під заставу товарів, перелік яких суворо регламентувався. При цьому держава зберігала за собою певний контроль за діяльністю банка, використовуючи право призначити половину директорів, а Міністр фінансів затверджував рішення Правління банку, які були пов'язані з активними операціями банку.

З метою упорядкування грошового обігу та удосконалення системи кредитних установ на початку ХІХ ст. в Росії вперше створюються спеціалізовані державні органи по регулюванню кредитної діяльності: в 1810 р. Комісія погашення державних боргів, а в 1817 р. Рада державних кредитних установ, якій доручалося ревізувати діяльність кредитних установ, а також складати та розглядати всі законопроекти, що торкалися кредитної сфери.

Протягом першої половини ХІХ ст. банківські установи в Росії майже не виникали. Діяли ті, які були створені в минулому столітті. Однією з причин такого становища було негативне ставлення до банківської справи Міністра фінансів Росії графа Є.Ф. Канкаріна. Будучи в 1823-1844 р.р. міністром, він припинив кредитування промисловості, заборонив створювати приватні банки і здійснював заходи, які гальмували поступальний розвиток капіталістичного способу господарювання.

На той час в інших європейських державах сформувалася досить широка мережа кредитних установ. В Росії ж були малопотужні банки, розраховані на обслуговування обмеженої кількості клієнтів з порівняно невеликими власними й залученими коштами. Вони не могли задовольнити потреб промисловості, залізничного будівництва, інших галузей у фінансових ресурсах. Тому, в кінці 50-х років ХІХ ст. Уряд Російської імперії, готуючи корінні реформи в соціально-економічній і політичній сфері, почав перебудову банківських установ з метою відповідності банківської справи тодішнім потребам економічного розвитку.

У 1859 р. були прийняті рішення, які стали початком нового етапу розвитку кредитно-банківської системи Росії. В результаті, протягом другої половини ХІХ ст. в Росії виникла нова мережа кредитних установ для обслуговування всіх галузей господарства і всіх верств населення. Замість банків старої формації були створені нові банківські установи, більш потужні і засновані на принципах капіталістичного господарювання. Вони стали важливою передумовою розвитку капіталізму в Росії. Залежно від власника нові банківські установи можна розділити на 3 групи: державні, приватні (комерційні) і громадські.

До групи державних належали Державний, Селянський і Дворянський банки. Першим в пореформений період, відповідно до указу від 31 травня 1860 р. був створений Державний банк Росії, який підпорядкувався Міністерству фінансів. Згідно зі статутом банка основним його завданням було сприяння пожвавленю торгівлі і промисловості. Банк міг здійснювати такі операції: кредитувати під заставу дорогоцінних металів, товарів, державних і гарантованих державою цінних паперів; обліковувати векселі; купувати і продавати золото й процентні папери, здійснював грошові перекази. Банк не мав права самостійної емісії і випускав кредитні білети лише за дорученням Міністерства фінансів.

В серпні 1897 р. Державний банк отримав емісійне право. З того часу почалося скорочення комерційних операцій, розширення і покращення грошового обігу. В листопаді 1898 р. при С-Петербурзькій конторі Державного банку відкривається перша в Росії Розрахункова палата. На 1 грудня 1899 р. Державний банк мав 9 контор і 104 постійних відділення. В його віданні було 4698 ощадних кас, в тому числі 3673 при поштово-телеграфних установах.

Державний банк очолював всю кредитну систему Росії, був єдиним емісійним банком і виконував роль «банку банків». Від європейських банків він відрізнявся тим, що основною частиною його ресурсів були кошти державної казни. На початку 1914 р. вони становили 75 відсотків від всіх вкладів і поточних рахунків. Це значною мірою ставило банк в залежність від уряду, але одночасно і надавало йому певної стабільності.

Державний банк кредитував в першу чергу комерційні банки, а також інші кредитні установи Росії, установи дрібного кредиту та іпотечні банки, які підтримували поміщицькі землеволодіння. Він видавав кредити монополіям, фінансував операції по експорту хліба та інші.

Все це дає підстави говорити про те, що за роки які минули з часу створення Державного банку і на початок ХХ ст. він став важливим інструментом реформування суспільно-економічного життя країни.

В 1885 р. був заснований Дворянський земельний банк для кредитування потомствених дворян під заставу їхньої земельної власності. Банк видавав позики дворянам під заставу цілих маєтків або їх окремих частин на період від 11 до 66,5 р. Розмір позики становив 60% від вартості маєтку. Річні платежі за позику становили 5%. На кінець ХІХ ст. на території європейської частини Росії і Кавказу банк мав 26 відділень.

У 1882 р. в Петербурзі засновано Селянський поземельний банк з метою надання кредитів селянам для купівлі землі. Завданням банку було сприяти селянам всіх категорій збільшувати свої наділи через купівлю земель, що продаються. У 1885 р. банк єдиний з усіх кредитних установ одержував право купувати землі за власні кошти для подальшого їх продажу селянам. Позики надавалися спершу на 24,5 р. (під 8,5% річних) або на 34,5 р. (під 7,5% річних), згодом максимальний термін позики збільшився до 55,5 р. Позики видавалися під заставу землі, яка в селян була або яку вони купували за допомогою банку. Розмір кредиту не повинен був перевищувати 75% від вартості землі. Кредитна угода з банком засвідчувалась нотаріусом.

Поряд з державними банками в пореформений період почали з'являтися приватні кредитні установи, як у формі товариств позичальників, так і в акціонерній формі.

Першою приватною кредитною установою Росії, заснованою на взаємній відповідальності стало Петербурзьке міське кредитне товариство, яке створювалось для видачі позик під заставу міської нерухомості. Його статут було затверджено 4 червня 1861 р. Другою приватною кредитною установою став Херсонський Земельний банк, статут якого затверджений 20 травня 1864 р. Він створювався для надання землевласникам позик (терміном на 34 р. й 11 місяців під 6% річних) під заставу земельної власності.

Майже водночас з названими установами стали виникати установи для короткотермінового кредитування. У 1866 р. засновано товариство взаємного поземельного кредиту, мета якого - задовольнити потребу в короткотерміновому кредиті під заставу землі. У 1890 р. це товариство приєднане до Державного дворянського земельного банку. В цей же час починають створюватись приватні акціонерні комерційні банки. Перший із них банк, заснований 28 липня 1864 р. в Петербурзі. Двома роками пізніше відкривався Московський купецький банк.

Потім серед акціонерних установ почали створюватися і земельні банки. Перший приватний акціонерний земельній банк заснований (4 травня 1871 р.) в Харкові. В 1872 р. створений Київський земельний банк. Вони видавали довгострокові і короткострокові позики в межах території своєї діяльності під заставу землі або нерухомого майна. Розмір позики становив 50-60% від вартості застави.

За період з 1864-1874 р.р. в Російській імперії засновано досить велику кількість акціонерних приватних банків. Тому в Міністерстві фінансів виникли сумніви відносно їх дієздатності. Виникла необхідність законодавчого оформлення порядку створення і ліквідації подібних установ, визначення основних засад їх діяльності. Ці питання регламентувалися законом від 31 травня 1872 р. Згідно з законом статути акціонерних комерційних банків затверджувалися Міністерством фінансів.

Стихійний процес виникнення акціонерних комерційних банків спрямувався в організоване русло, після чого кількість акціонерних банків стала швидко зростати. За короткий період свого існування вони стали найпоширенішою формою кредитних установ у Росії.

Подальший розвиток комерційних банків загальмувала економічна криза в Росії, яка виникла в кінці 70-х - початку 80-х років ХІХ ст. Створення комерційних банків у цей період було припинено. Криза виявила і недоліки діяльності цих банків, тому у 1883 і 1884 р.р. було реформовано банківське законодавство, яке змінило порядок їх відкриття й ліквідації.

У роки промислового піднесення, кількість акціонерних банків стала зростати. До 1 січня 1917 р. в Росії діяли 52 акціонерних комерційних банки, з них 15 - Петербурзьких, 7 - Московських, а інші 30 - провінційні.

В кінці ХІХ ст. і початку ХХ ст. комерційні банки в Росії виросли у великі установи, які відігравали провідну роль у банківській системі і мали значний вплив на всю торгівлю і промисловість країни. Широкий розвиток комерційних банків було припинено Першою світовою війною та революційними подіями 1917 р. В цей час було здійснено націоналізацію банків. Комерційні банки, які значною мірою сприяли підйому виробничих сил і розвитку Росії, припинили своє існування.

Перший міський громадський банк був заснований в 1788 р. у місті Вологді під назвою «Позичковий банк». Діяльність цих банківських установ регламентувалася Положенням про міські громадські банки, прийнятим у 1857 р. У 1883 р. вийшло Положення прийняте в новій редакції, і стало основним документом, що визначав порядок утворення, ліквідації і напрями діяльності міських громадських банків.

Банки створювалися при міських Думах або при недержавних установах і були підконтрольні міській громаді, перед якою регулярно звітували про свою діяльність. Основний капітал банків складався з пожертвувань приватних осіб і міських громад. Громадські банки відкривали спеціальні поточні рахунки, здійснювали купівлю і продаж цінних паперів і дорогоцінних металів, переводили гроші за призначенням і таке інше.

На початку ХХ ст. діяльність громадських банків стала відчутно обмежуватися комерційними банками і Товариствами взаємного кредиту. У зв'язку з цим постало питання про створення Центрального банку, який став би об'єднуючим органом усіх міських громадських банків. Напередодні Першої світової війни в Москві був створений Об'єднаний банк, а міські громадські банки реорганізовані в його відділення.

Вищеперераховане дає підстави стверджувати, що наприкінці ХІХ ст. в Російській імперії сформувалась досить розгалужена банківська система, яка складалася із трьох основних підсистем:

1) державні банки: Державний банк із 9 конторами, 104 відділеннями та 4698 ощадними касами; два державні земельні банки (дворянський і селянський) із 65 відділеннями;

2) приватні банківські установи: 216 акціонерних банків та кредитних спілок із 248 відділеннями та агентствами;

3) громадські банківські установи (засновані органами місцевого управління): 240 місцевих банків і 65 місцевих ломбардів.

Очолював банківську систему Росії Державний банк, який зберігав золотий запас країни, здійснював грошову емісію та основні розрахункові операції. Цей банк все більше набував рис притаманних класичному центральному банку. Завданням же акціонерних банків стало кредитування різних галузей господарства. Особливе місце серед них посідали Дворянський земельний та Селянський земельний банки, які мали свої відділення в Україні.

Промислова криза 1900-1902 р.р., наступна депресія і нове економічне піднесення 1909-1914 р.р. по різному відбилися на діяльності банківських установ. Державний банк, як і раніше, залишався центром фінансово-кредитної системи. Він кредитував переважно акціонерні комерційні банки, установи дрібного кредиту, іпотечні банки, видавав довгострокові позики монополіям, обслуговував приватних осіб та установи. Найбільше від промислової кризи постраждали акціонерні комерційні банки. Деякі з них збанкрутували і припинили свою діяльність, інші об'єдналися або були поглинуті більш дієздатними. Так, у 1901 р. припинили свою діяльність Петербурзько-Азовський, Катеринославський комерційні банки, Харківський торговельний банк, у 1904 р. - Петербурзько-Московський і Костромський комерційні банки, у 1909 р. - Середньоазіатський, Мінський комерційні та Балтійський торгово-промисловий банки.

В 1908 р. Московський міжнародний, Південно-Російський промисловий і Орловський комерційні банки об'єдналися в один. В 1910 р. в результаті злиття Північного банку з Російсько-Китайським банком виник Російсько-Азіатський банк, який потім став самим великим банком Росії. Банк мав розгалужену мережу філій в Росії і в ряді зарубіжних країн, а також відділення в Парижі і Лондоні. Скорочення кількості банків не означало згортання масштабів їх діяльності. В період нового економічного піднесення (1909-1913 р.р.) кількість банків збільшилась у 1,5 рази. Значно зріс їх власний капітал, йшов процес концентрації й укріплення банків.

На початок Першої світової війни банківська система Росії виглядала висококонцентрованою, містила розгалужену мережу великих і малих банків, їхніх філій та відділень. В роки війни спостерігалося зближення комерційних банків, прагнення створити спільний орган з координації їх діяльності. В червні 1916 р. відбувався ІІІ з'їзд уповноважених банків, на ньому було обрано Раду, яка почала регулярно проводити засідання. Прискорений розвиток комерційних банків, як і всієї банківської системи Росії був перерваний Першою світовою війною та революційними подіями 1917 р. Згідно з декретом ЦВК від 14 грудня 1917 р. здійснено націоналізацію банків, а банківська справа оголошена монополією держави.

банківський правовий регулювання держава

3. Становлення й розвиток радянської банківської системи України

Банківська система України виникла й розвивалася як складова російської, що робило її несамостійною й цілковито залежною від економічних процесів у Росії. Через це банківська система України була провінційною. Провінційність проявилась передусім у тому, що в Україні не існувало власних державних банківських установ. На її території діяли лише контори, філії або відділення державних банків Росії.

Необхідно звернути увагу на те, що в правовій літературі або зовсім не згадується, коли була започаткована банківська система в Україні або ж зазначається, що вона була започаткована в 1839 р.. Однак, як свідчать ряд правових джерел банківська система в Україні була започаткована у 1781 р., коли у Санкт-Петербурзі був створений Державний асигнаційний банк. Того ж року були засновані його контори в ряді міст Росії, в Києві та Харкові на Україні.

В подальшому у 1806 р. в Одесі і Феодосії почали працювати філії Дисконтної контори, розташованої в Петербурзі. Після відкриття у 1817 р. Державного комерційного банку в Росії його контори з'явились в декількох містах України: в Одесі (1819 р.), Києві (1839 р.), Харкові (1843 р.), відділення в Полтаві (1852 р.). У Бердичеві з 1839 р. діяло агентство Польського банку (Варшава). Слід відмітити, що Бердичів в дореформений період був значним банківським центром України. Він вигідно відрізнявся від інших міст України своїм фінансово-економічним життям. Там було 8 банківських домів, які обслуговували Київський контрактовий ярмарок, обліковували переведені векселі на Петербург, Москву, Одесу та інші міста, мали зв'язки з російськими і закордонними домами.

У другій половині ХІХ ст. Державний банк Росії (1860 р.), почав створювати філії і на Україні. Цей банк мав свої контори в Києві, Харкові, Одесі та 24 філії в інших великих містах України. Вони видавали кредити поміщикам, промисловцям, купцям і заможним селянам.

У системі російських банків в Україні було 9 філій Селянського поземельного банку та 7 філій Дворянського земельного банку. Вони видавали селянам позики під заставу землі, яку ті купували.

Слідом за установами Державного банку Росії в Україні стали створюватися приватні акціонерні комерційні банки. Багато їх виникло у роки так званого «банківського буму» 1864-1873 р.р. В Україні було створено 10 таких банків, а всього в Росії - 39. Зокрема, свою кредитну діяльність розпочали у 1868 р. Київський приватний комерційний банк, Харківський торговельний, у 1870 р. - Одеський комерційний банк, у 1871 р. - Київський промисловий банк.

У 1867 р. в Харкові мало кому відомий О.К. Алчевський відкрив чайну лавку. Через деякий час він уже мав репутацію одного з найактивніших підприємців Росії, він був серед засновників у 1868 р. Харківського торговельного банку, а в 1871 р. самостійно заснував Харківський земельний банк. Цей банк став першим акціонерним земельним банком в Росії, а його статут зразком для інших подібних банків. Банк був покликаний надавати позики під заставу землі та міської нерухомості в Харківській, Курській, Воронезькій, Катеринославській, Полтавській та інших губерніях.

У другій половині 90-х років О.К. Алчевський тримав третину акцій Земельного і Торговельного банків, а його майно оцінювалось у 12 млн. крб. Але становище різко змінилося, коли почалася загальноросійська економічна криза (1900-1903 р.р.). Банки О.К. Алчевського у цей період збанкрутіли.

У 1872 р. був відкритий Київський земельний банк. Сфера його діяльності обмежувалась наданням позичок під заставу землі й міського майна. Короткострокові позики давались на термін до 3 р., довгострокові під заставу землі до 66 р. і 2 місяців, під заставу міської нерухомості - до 38 р. і 4 місяців.

Досить помітну роль на той час відігравав Херсонський земельний банк довгострокового кредиту, створений у 1864 р. і заснований на засадах взаємності та кругової поруки. Він видавав позики під заставу землі землевласникам Херсонської, Катеринославської, Таврійської губерній та Бессарабської області. Позика видавалася на строк терміном на 38,5 р., а її величина дорівнювала 50% вартості застави.

Крім згаданих вище Харківського, Київського земельних банків та земельного банку Херсонської губернії в Україні функціонували два місцевих іпотечних акціонерних банки - Бессарабсько-Таврійський земельний банк в Одесі і Полтавський земельний банк.

Після того, як у 1882 р. в Росії був заснований Селянський поземельний банк, наступного року в 11 губерніях Росії (у тому числі у Волинській, Катеринославській, Київській, Подільській, Полтавській, Чернігівській та Херсонській) відкрито його перші відділення. Послугами банку користувалися як сільські товариства, так і окремі селяни.

Протягом останньої чверті ХІХ ст. в Україні виникли ще декілька акціонерних комерційних банків. Миколаївській комерційний (1872 р.), Катеринославський комерційний банк з філіями в Полтаві (1872 р.), Кременчуцький комерційний (1872 р.), Кам'янець-Подільський комерційний (1873 р.), Бердичівський комерційний (1873 р.), Херсонський комерційний (1873 р.), Одеський обліковий (1879 р.), Одеський торговельно-промисловий (1888 р.) та інші. В 1912 р. засновано Одеський купецький банк.

«Так, поступово, - зазначає О.П. Орлюк, почала формуватися кредитно-банківська система України. Якщо на початку 1860-х років в Україні були тільки філії-контори Державного банку Росії, то з кінця 1860-х років засновуються приватні банки: взаємного кредиту, комерційні, промислові, а також позичково-ощадні каси».

Але далеко не всі українські акціонерні банки виявилися достатньо дієздатними, щоб вижити в нелегких умовах конкуренції. Уже в 1878-1879 р.р. у зв'язку з крахом Московського комерційного позичкового банку (1875 р.) припинили свою діяльність Одеський і Кам'янець-Подільський комерційні банки. Миколаївський комерційний банк, Бердичівський сільський і Херсонський проіснували зовсім недовго. Харківський торговельний, Катеринославський і Кременчуцький припинили свою діяльність у 1901 р. у зв'язку з банкрутством. Київський промисловий банк у 1896 р. був реорганізований в Південноруський промисловий, а у 1908 р. ввійшов до складу Об'єднаного банку. Одеський торговельно-промисловий банк у 1893 р. був перетворений в Одеське відділення банку для зовнішньої торгівлі, а Одеський купецький приєднаний до Одеського облікового банку. Але набагато більше українських комерційних банків в перші роки нового століття або потрапили в залежність від великих, або були поглинуті ними, із-за неспроможності конкурувати з ними. Тому, на початок ХХ ст. залишилося лише два українських комерційних банки - Київський приватний і Одеський дисконтний. Їх основний капітал у 1916 р. становив лише 1,5% від основного капіталу комерційних банків Росії, а це означало їх незначну роль в комерційній діяльності.