Проблеми еволюції та функціонування комерційних банків в Україні

В цей час у банківській системі України головну роль відігравали загальноросійські комерційні банки, які мали розгалужену мережу, Так, із 56 філій Петербурзький міжнародний комерційний банк в Україні мав - 35 філій, Об'єднаний - 31 Азовсько-Донський - 23, Російський для зовнішньої торгівлі - 17.

Одним із найбільших регіональних банківських центрів України в той час був Київ. Аналогічну роль щодо своїх регіонів відігравали Одеса, Харків, Катеринослав, Сімферополь. Так, зокрема у Харкові, в 1914 р. функціонували контора Державного банку Росії, контора Московського купецького банку, філії 4 столичних банків, 7 товариств взаємного кредиту. Загалом же у 1914 р. кредитні установи існували більш як у 350 населених пунктах України, в тому числі в 64 населених пунктах по три і більше таких установ (у Києві та Одесі - по 19, Харкові - 14).

Характерною рисою діяльності банків тієї доби було те, що в основному позики надавались лише промисловцям, купцям, великим землевласникам. Інші верстви населення, з невеликими прибутками не могли скористатися банківськими послугами, оскільки не забезпечували під позику необхідну заставу. Проте, розвиток товарно-грошових відносин змушував ремісників, дрібних торгівців та селян брат кредити. Цим довгий час користувалися лихварі, які надавали позички під високі відсотки.

Протистояти лихварству мали установи дрібного або, так званого, народного кредиту.

До найчисленніших кредитних установ такого типу в Україні можна віднести товариства взаємного кредиту і позичково-ощадні каси. У 1915 р. в Україні налічувалося майже 450 товариств взаємного кредиту, які проіснували до 1920-х років. Вони діяли в основному в повітових містах, великих селах. Товариства взаємного кредиту акумулювали кошти середньої та дрібної буржуазії, яку й обслуговували.

Під кінець ХІХ - початок ХХ ст. значного поширення в Україні набули позичково-ощадні каси, які акумулювали кошти ремісників, крамарів, заможних селян, яких і кредитували.

Проте, основою власне української банківської мережі були міські громадські банки. Ці банки набули широкого поширення в Україні. Причому, вони створювались не тільки в великих, а й повітових містах, наприклад, Ромнах (1865 р.), Білопіллі (1866 р.), Конотопі (1903 р.) на Сумщині. На початку ХХ ст. таких банків в Україні налічувалось - 69, що становило 21,1% від всіх банків такого типу в Російській імперії. Послугами міських громадських банків користувалися дрібні та середні промисловці, купці, заможні селяни.

Крім міських громадських банків в цей час засновуються і земельні банки, які діяли відповідно до Положення про порядок заснування кредитних установ земствами прийнятого у 1871 р. Так, наприклад, у 1887 р. зусиллями сумського повітового земства створено Олександрівський селянський сільськогосподарський банк. Банк виконував ті ж операції, що і міські громадські банки, але тільки для селян. Кредити надавалися лише особам, які займалися сільським господарством.

В цей час установи дрібного кредиту почали створюватися і на селі. Створювалися вони під наглядом держави. Перші з них створено на півдні України ще в 1803 р. для іноземних переселенців, у 1837 р. стали створюватися банки для удільних селян. Їх діяльність виявилася неефективною, тому у 1883 р. уряд видав Положення про організацію сільських і волосних банків, статут яких розроблено у 1885 р. Позики видавались членам громади на суму 200 крб. терміном до 12 місяців при сплаті не більше 12% річних.

В подальшому установи дрібного кредиту виходять з під державного контролю і переходять під опіку органів місцевого самоврядування та громад. А основною формою дрібного кредиту стає кредитна кооперація, як одна із форм об'єднання дрібних виробників з метою створення спільного грошового фонду для задоволення потреб дрібного кредиту. Батьківщиною кредитних спілок вважається Німеччина, де у 1848 р. Ф.В. Райффайзен заснував товариство для допомоги незаможним селянам, вони набули значного поширення в країнах Західної Європи.

В Україні перше таке товариство з'явилося в 1869 р. у Гадячі на Полтавщині, а на початку минулого століття в Україні їх діяло понад 3000, у яких налічувалось майже 2 мільйони членів. Позики надавались членам кооперативу на підставі особистої довіри в розмірі до 25 крб., а більші суми - під чиюсь поруку або під заставу рухомого чи нерухомого майна і не більше як 100 крб.

Кредитні товариства надавали позики як короткострокові до 1 року, так і довгострокові - терміном на 5 років зі сплатою 12% річних. При наданні кредиту враховували майновий стан позичальника, його працездатність, моральні якості та ін.

Зазначене свідчить про те, що протягом ХІХ - початку ХХ ст. в Україні було створено розгалужену мережу кредитно-банківських установ різних видів: контори, філії, відділення Державних банків Росії, різноманітні комерційні банки, міські громадські і селянські банки, кредитні, позичкові ощадні товариства тощо. Через них здійснювалось кредитування усіх галузей господарства, населення, а також розрахункові операції в мережах України, так і в межах Російської імперії. Запроваджена кредитно-банківська система відігравала визначну роль і у процесі розвитку внутрішньої торгівлі. Але, у цілому, мережа банківських установ України являла собою відгалуження російських банків.

Становлення і розвиток банківської справи на теренах Західної України пройшли ті ж періоди, що й у східноукраїнських губерніях. Проте, тут була низка особливостей, пов'язаних із підлеглістю цієї території спочатку Австро-Угорщині, а згодом Польщі. Створення банківських установ у Західній Україні відбувалося під впливом і на зразок установ, що діяли в Австро-Угорщині. Оскільки більша частина території України в той час була в складі Російської імперії, то основна увага в цій роботі зосереджена на становленні і розвитку банківської справи на визначеній території.

На початок Першої світової війни (1914-1918 р.р.) банківська система Росії, і зокрема України, виглядала висококонцентрованою, містила розгалужену мережу великих і малих банків, їхніх філій та відділів. Але в роки війни, внаслідок падіння виробництва і загальної економічної розрухи, банківські операції різко скорочуються, а грошовий обіг був украй розладжений. Все це стало причиною розладу кредитно-банківської системи Росії, що вплинуло і на банківську систему України як її складової.

А після того, як в жовтні 1917 р. в Росії була встановлена радянська влада, банківська система і зовсім була зруйнована. Згідно з Декретом ВЦВК «Про націоналізацію банків» від 14 грудня 1917 р. усі банки та приватні кредитні установи були націоналізовані, а банківська справа оголошена монополією держави. Банки, які значною мірою сприяли підйому виробничих сил і розвитку країни припинили своє існування.

У цей час (20 листопада 1917 р.) Україна проголосила себе Українською Народною Республікою. За недовге її існування як незалежної держави (1917-1919 р.р.) здійснювались цілеспрямовані заходи по створенню власної грошової й банківської системи. У грудні 1917 р. Центральна Рада ухвалила закон, яким Київську контору колишнього Державного банку Росії було перетворено на Український Державний банк. Цим же законом на території України припинено діяльність відділень російського Державного дворянського земельного і Селянського поземельного банків. А на початку серпня 1918 р. Радою народних Міністрів УНР ухвалено статут Державного банку України, в якому визначено його призначення. Для задоволення потреб землевласників у наданні позик, 23 серпня того ж року засновано Державний земельний банк. Він створювався для сприяння зміцненню дрібного землеволодіння та поліпшення справ у сільському господарстві.

Із січня 1919 р. в Україні почався радянський період, за якого істотні зміни відбулися і в банківській системі. Декретом Тимчасового робітничо-селянського уряду України від 22 січня 1919 р. здійснено націоналізацію усіх видів банківських установ і Україна залишалася без банківської системи. Тільки в жовтні 1921 р. у Харкові була заснована Всеукраїнська контора Державного банку, проголошено перехід до нової економічної політики (НЕП). Нова економічна політика дещо пожвавила товарно-грошові відносини у зв'язку з чим виникла потреба у відновленні банківської системи, яка б сприяла організації торгового обігу та фінансування народного господарства. Оскільки 3 березня 1921 р. V Всеукраїнський з'їзд Рад ухвалив резолюцію «Про союзний договір між УРСР і РРФСР», в Україні стали створюватись єдині органи управління фінансами та банківські установи. Після заснування в Харкові Всеукраїнської контори Державного банку (1921 р.) створено контори і філії й інших банків: у 1922 р. - Всеукраїнський кооперативний банк; у 1923 р. Всеукраїнська контора торгово-промислового банку, а в Києві відкрито їхні філії, у тому ж 1923 р. засновано Київський сільськогосподарський банк, а у 1924 р. відкрито Київську філію Всеросійського Комерційного банку зовнішньої торгівлі та Київський місцевий комунальний банк.

З часом для упорядкування діяльності банківських установ 19 квітня 1928 р. була прийнята постанова РНК УРСР «Про порядок затвердження статутів та про нагляд за діяльністю кредитних установ», яка встановила порядок реєстрації та контролю за діяльністю банківських установ всеукраїнського і місцевого значення (комунальних банків, товариств взаємного кредитування, ломбардів тощо). Цією же постановою регулювався порядок легалізації діяльності на території України загальносоюзних банків, який зводився до їх реєстрації в Наркоматі фінансів УРСР. У віданні цього ж органу знаходився контроль за діяльністю кредитних установ.

Під час НЕПу економіка України почала набувати ринкового характеру, функціонувала відносно розгалужена кредитна мережа банківських установ, яка забезпечувала юридичним та фізичним особам досить широкий круг банківських послуг. Однак, у зв'язку з наступною зміною державної політики в СРСР такий період тривав недовго.

12 червня 1929 р. ЦВК і РНК СРСР затверджено новий статут Державного банку СРСР, де визначалося, що всі республіканські, крайові (обласні) контори, контори в окремих торгово-промислових центрах, відділення і агентства є філіями Державного банку СРСР. Тобто встановлювалася жорстка підпорядкованість усіх банківських установ, діючих на території Союзу РСР Державному банку.

Суттєві зміни у правовому становищі банків в СРСР відбулися внаслідок банківської реформи 1930-1932 р.р., оскільки були ліквідовані банки, засновані на недержавній формі власності та створена система державних банків, яку очолив Державний банк СРСР. Він став єдиним емісійним і розрахунковим центром, що займався кредитуванням народного господарства. Замість контор та філій галузевих банків в союзних республіках було засновано контори спеціалізованих банків, зокрема таких як: Промбанк, Сільгоспбанк, Цекомбанк, Торгбанк. У 1936 р. в Україні ліквідовано Всеукраїнську контору Державного банку СРСР, а всі обласні контори безпосередньо підпорядкувалися Державному банку СРСР. Тільки у 1948 р. на прохання уряду України створено апарат Уповноваженого Державного банку СРСР на Україні, який виконував обов'язки центрального банку не маючи права емісії грошей без дозволу Державного банку СРСР.

У 1955 р. створено Українську республіканську контору Державного банку СРСР та республіканські контори Промбанку, Сільгоспбанку, Торгбанку.

Чергова реорганізація банківської системи СРСР у 1959 р. привела до ліквідації: Промбанку, Сільгоспбанку, Цекобанку, комунальних банків (відповідно ліквідовані й їх республіканські контори). Замість них в Україні стали діяти контори Державного банку СРСР, Будівельного банку та відділення Зовнішньоекономічного банку. На території України Державний банк СРСР став єдиним центром розрахунків, єдиним емісійним та касовим центром, такі ж повноваження мала республіканська контора в Україні, але емісія грошей та видача кредитів здійснювалась лише Державним банком СРСР.

Така банківська система функціонувала до 1987 р., коли явно визначилися кризові явища в розвитку економіки СРСР. У зв'язку з чим було поставлено завдання зламати механізм гальмування, перевести економіку на інтенсивний розвиток. З цією метою в липні 1987 р. прийнято декілька партійно-урядових постанов, які проголошували нові принципи господарювання і економічного управління, зокрема Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 17 липня 1987 р. №821 «Про вдосконалення системи банків і посилення їх впливу на підвищення ефективності економіки». Вона передбачала усунення зазначених недоліків, для чого вносились структурно-функціональні зміни в банківську систему, оголошені реорганізація діючих і створення нових спеціалізованих банків, визначені основні напрямки та сфери їх діяльності.

В результаті проведеної реорганізації були створені: Державний банк СРСР, Промбанк СРСР, Агропромбанк СРСР, Жилсоцбанк СРСР та Ощадбанк СРСР з відповідними конторами у республіках, з управлінням в автономних республіках, краях, областях та за необхідності з відділеннями у окремих містах та районах.

Однак, реорганізація діючих і створення нових спеціалізованих банків не досягли поставленої мети. Банки продовжували функціонувати у старому режимі. Реорганізація не привела, по суті, до ліквідації вертикального централізованого управління банківською системою, зменшенню бюрократизму у сфері банківської діяльності. Навпаки, різко зріс обсяг звітної документації, кредитний механізм став працювати з ще більшими перебоями. Банки не стали фактором стимулювання науково-технічного прогресу, не перетворилися в економічний важіль інтенсифікації праці.

Отже, перебудова в цілому і почата банківська реформа не дали очікуємих результатів. Проте зміни, які були викликані до життя перебудовою, об'єктивно підвели до розуміння необхідності направлення реформаторських процесів у банківській сфері в русло становлення банківської системи ринкового типу.

Можливість появи недержавних банків в СРСР виникла завдяки прийняттю 26 травня 1988 р. Закону «Про кооперацію в СРСР». Стаття 23 цього Закону надавала право створювати кооперативні банки, статути яких повинні були реєструватися в Державному банку СРСР. Закон про кооперацію заклав правові основи для становлення системи недержавних банків в СРСР та ліквідації монополії держави на банківську діяльність.

Практично зразу після вступу в дію цього закону кооперативні банки дістали значне поширення. В цей же час почали створюватися і акціонерні комерційні банки. Правовою основою їх виникнення стала Постанова Ради Міністрів СРСР від 1 вересня 1988 р. №1061 «Про затвердження статуту Державного банка СРСР», в якому вперше акціонерні комерційні банки були включені в перелік кредитно-банківських установ СРСР. В ч. 3 п. 1 цієї Постанови говорилось, що Державний банк СРСР регулює діяльність спеціалізованих, комерційних, акціонерних, кооперативних банків і інших кредитних установ в СРСР.

Виникнення нового типу банків, працюючих на комерційній основі, означало появу в країні надто важливого елемента ринкової економіки, який став активно стимулювати процес поглиблення економічної реформи, що в свою чергу, сприяло подальшому розвитку системи комерційних банків. До кінця 1990 р., тобто всього за півтора роки, число комерційних банків в країні зросло за тисячу.

По мірі розвитку ринкових відносин, зросту чисельності кооперативних і, особливо, комерційних банків та підвищення їх ролі у господарстві країни ставала очевидною неспроможність діючої в країні державної системи спеціалізованих банків вирішувати фінансово-кредитні питання, а отже, необхідність подальшого вдосконалення існуючої банківської системи, та створення спеціалізованого банківського законодавства.

Вирішення цих завдань стало змістом нового етапу банківської реформи в країні, який почався з ухвалення Верховною Радою СРСР у грудні 1990 р. Закону «Про державний банк СРСР» та Закону «Про банки та банківську діяльність в СРСР», які з відомих причин не встигли реально вплинути на банківську діяльність в країні. На відміну від них аналогічні закони прийняті в союзних республіках, мали історичне значення, оскільки стали початком процесу формування банківської системи і банківського законодавства, адекватних ринковій економіці.

4. Формування банківської системи України після проголошення (у 1991 р.) незалежності Української держави

Сучасна банківська система України почала формуватися, як зазначалося раніше за часів СРСР, що пов'язане з процесом «перебудови» економіки у другій половині 80-х років ХХ ст.

Процес переходу до ринкових принципів ведення господарства спричинив загострення політичної ситуації в СРСР, призвів до «параду суверенітетів» колишніх союзних республік, у результаті чого розпочався процес дезінтеграції колишнього Союзу. Зокрема, 16 липня 1990 р. Верховна Рада України прийняла «Декларацію про державний суверенітет України», а 3 серпня цього ж року Закон «Про економічну самостійність України», які законодавчо закріпили за нашою державою право формування власної банківської системи, заклали фундамент створення нових комерційних банків. У зв'язку з цим постала необхідність побудувати ефективну банківську систему, як одну із найголовніших структур ринкової економіки, яка здійснює трансформаційні ринкові перетворення.

Створення власної банківської системи офіційно розпочалося з прийняттям (у березні 1991 р.) Закону України «Про банки і банківську діяльність», згідно з яким було закладено основи класичної дворівневої банківської системи, що включає верхній та нижній рівні, а також було визначено, які банки належать до кожного з рівнів і яким буде механізм зв'язків між ними.

Постановою Верховної Ради України від 20 березня 1991 р. «Про порядок введення в дію Закону України «Про банки і банківську діяльність» власністю Української РСР оголошено: Український республіканський банк державного-комерційного промислово-будівельного банку «Укрпромбудбанк», Український республіканський банк Ощадного банку СРСР, Український республіканський банк Зовнішекономбанку СРСР, з їх мережею обчислювальних центрів, усіма активами і пасивами. Згідно з цією постановою на базі Українського республіканського банку Держбанку СРСР було створено Національний банк України. Саме з прийняттям цього закону пов'язують перший етап реформування банківської системи. Уже влітку 1991 р. інструкції союзного Державного банку не мали зобов'язуючої дії в Україні, а 25 грудня 1991 р. Державний банк СРСР було офіційно ліквідовано і Національний банк України став центральним банком.

Ліквідація державної монополії на банківську діяльність, роздержавлення та акціонування державних спеціалізованих банків держави, вихід на арену комерційних банків, а також створення Центрального банку України, поява спеціального банківського законодавства призвели до демонтажу жорстко централізованої, з вертикальною побудовою системи управління банками і, як наслідок, - до створення дворівневої банківської системи з внутрішньо притаманною їй можливістю самоврядування.

Проте, головним результатом створення спеціального банківського законодавства стали корінні зміни ролі банків у господарстві країни. Банки отримали права, які дозволили їм нарешті приступити до виконання тих завдань, заради яких в 1987 р. були реорганізовані діючи та створені нові державні спеціалізовані банки. Введення в дію спеціального банківського законодавства сприяло розвитку банківської системи нового типу, а також поглибленню економічної реформи та зміцненню ринкових відносин.

Поява дворівневої банківської системи була першою політичною ознакою переходу до економічної системи, орієнтованої на ринок. Однак, на час проголошення незалежності України, виконавча й законодавча база країни були недостатньо розвиненими, аби відповідно підтримувати орієнтовану на ринок банківську систему. Національний банк також був тільки створений і не міг функціонувати на належному рівні. В цей час майже весь обсяг комерційних операцій зареєстрованих у 1991 р. банків припадав на частину державних банків, хоча вже діяли і новостворені комерційні банки, проте, їх питома вага у фінансовій структурі країни була незначною. У період, що настав після проголошення незалежності України, діяльність українських комерційних банків із фінансового погляду була надзвичайно примітивною. У 1991-1993 р.р. вона нагадувала операції західноєвропейських торгових банків XVIII ст. Нові комерційні банки, зазначав П. Сохань, охоче бралися майже за всі види ділових операцій, якщо вони могли мати з цього хоч якийсь прибуток.

Однак, поступово ставали зримими рамки банківської системи, подальший розвиток якої відбувався в перші роки незалежності. Процес формування цієї системи в Україні фахівці банківської справи поділяють на кілька етапів, хоч із деякими розбіжностями. Так, Н.З. Бицька вважає, що розвиток банківської системи України за час свого існування прийшов два етапи. В одному із навчальних посібників виділяється 4 етапи. Ряд авторів, зокрема О.В. Васюренко, В. Ларцев, О.А. Костюченко називають 5 етапів. Розбіжності щодо кількості етапів розвитку банківської системи України, на нашу думку, викликані в основному тим, що дослідження цього питання проводилась в різні роки, а тому в залежності від цього і називається неоднакова кількість етапів.

З огляду на пройдений шлях у розвитку банківської системи України, на наш погляд, можна виділити 6 етапів:

1 етап: 1988-1990 р.р. - створення прототипу українських комерційних банків у складі банківської системи СРСР;

2 етап: 1991 р. - перше півріччя 1992 р. - перереєстрація українських комерційних банків і початок формування банківської системи України після проголошення незалежності Української держави;

3 етап: друге півріччя 1992 р. - 1993 р. - розвиток банківської системи України в період становлення економічного і політичного суверенітету;

4 етап: 1994-1996 р.р. - розвиток банківської системи на першому етапі реалізації курсу економічних реформ монетарними методами, впровадження національної грошової одиниці - гривні;

5 етап: 1997-1999 р.р. - розвиток банківської системи в умовах поглиблення світової фінансово-економічної кризи, поступового переходу до поєднання монетарних методів управління економікою до її ринкової трансформації та структурного реформування;

6 етап (від 01.01.2000 р. і дотепер) - розвиток банківської системи в умовах реструктуризації економіки, зростання основних показників діяльності банків, посилення їх позитивного впливу на процеси економічного розвитку, підвищення довіри населення до банківських установ.

Перший етап. Створення прототипу системи українських комерційних банків, почалося ще в 1988-1991 р.р. у складі банківської системі СРСР і пов'язано це було зі спробою державного (директивного) реформування банківської системи СРСР при здійсненні курсу на перебудову економіки проголошеного радянським урядом. На цьому етапі українські комерційні банки реєструвались у Москві як:

- комерційні банки, що були створені на основі установ Державного банку СРСР та продовжували діяти зі статусом державних банків (Промбанк, Агропромбанк, Укрсоцбанк, Ощадбанк, Зовнішньоекономічний банк);

- галузеві та відомчі комерційні банки (Монтажспецбанк, Укрпостачбанк, Трансбанк);

- філії великих російських комерційних банків (Інкобанк, Столичний та інші);

- державні та кооперативні комерційні банки, що мали право здійснювати фінансово-кредитну діяльність.

Таким чином, на момент проголошення незалежності України вся її банківська система була представлена п'ятьма державними банками (пізніше три з них - Промбудбанк, Укрсоцбанк та Агропромбанк було перетворено в акціонерні кампанії - Промінвестбанк, Укрсоцбанк і банк АПБ «Україна»; Зовнішекономбанк перетворився в Укрексімбанк, але залишився державним, Ощадбанк теж залишився державною установою). Крім названих банків було ще майже два десятки зареєстрованих у Москві галузевих банків, що перебували під контролем різних галузевих міністерств. Наприклад, Міністерство будівництва УРСР заснувало Монтажспецбанк, Державний комітет з постачання УРСР заснував Укрпостачбанк (згодом реорганізований у банк «Ажіо»), Міністерство будматеріалів - Укрбудбанк (згодом реорганізований у банк «Відродження»), Міністерство лісового господарства - Лісбанк тощо.

У той же час понад 20 банків були засновані за змішаною ознакою, як державні та кооперативні установи: це Укрінбанк, Градобанк, Перкомбанк, Народний банк, Приватбанк та інші.

На другому етапі в першу чергу відбулася перереєстрації комерційних банків в Українській республіканській книзі Реєстрації банків, валютних бірж та інших фінансово-кредитних установ. При цьому, в більшості комерційних банків відбулися істотні зміни у складі їх засновників. Так, державні комерційні банки (Промінвестбанк, АПБ «Україна», Укрсоцбанк) були акціоновані клієнтами та персоналом банків. На цьому ж етапі створювалися все нові і нові комерційні банки. Цьому сприяла ліберальна ліцензійна політика - низькі вимоги до розміру статутного капіталу і відсутність професійних вимог до керівників нових банків. Так, у серпні 1990 р. обов'язковий статутний капітал при одержанні ліцензії для комерційного банку становив 5 млн. руб. Відкриття банку в Україні можна було порівняти, з юридичної точки зору, з відкриттям приватного підприємства або акціонерного товариства. А, оскільки, кожен банк міг розраховувати на кредитні ресурси, то бажаючих відкрити банк не забракло. Як наслідок, на кінець 1991 р. їх було створено вже 76.

Третій етап в розвитку банківської системи України пов'язаний зі створенням нових комерційних банків. Ці банки створювались із значною частиною приватного капіталу (в результаті інтенсивного розвитку спільних і малих підприємств, акціонерних товариств, а також на кошти державних бюджетних та позабюджетних фондів). У цей період, на фоні розвитку жорсткої інфляції з ознаками гіперінфляції та критичного скорочення обсягів виробництва і розміру валового внутрішнього продукту, була створена значна кількість дрібних комерційних банків, орієнтованих на обслуговування попиту на короткострокові кредити для торговельно-посередницької діяльності і здатних отримувати прибутки на інфляційних процесах в економіці. Протягом 1992-1993 р.р. підприємствами або приватними особами в Україні було створено велику кількість, так званих, кишенькових банків. Якщо в 1991 р. комерційних банків було 76, то в 1992 р. - вже 130, а у 1993 р. - 207. Протягом трьох наступних років кількість банків досягла 230 і стабілізувалася на цьому рівні. Необхідно підкреслити, що професійний рівень переважної більшості нових банків був низьким. Українські «банкіри», як правило, не мали достатніх професійних навичок та моральних засад, аби повною мірою додержуватися законодавства. Та й нормативно-законодавча діяльність комерційних банків в той час ще була сформована на неналежному рівні, внаслідок чого діяльність новоявлених банкірів не була переобтяжена зайвим контролем з боку держави та її правоохоронних органів, що призводило до зловживань у цій сфері.

У той час провідне місце у банківській системі зайняли три найбільші установи - Промінвестбанк, Укрсоцбанк та «Україна», протягом 1991-1993 р.р. обсяг їхньої діяльності становив 80% ринку банківських послуг. Допущені до кредитних ресурсів Національного банку України з процентною ставкою, набагато нижчою від рівня інфляції, ці банки зуміли одержати чималі доходи. Другим джерелом зростання їхнього добробуту стали операції з валютою, особливо для тих, хто мав доступ до відповідних ресурсів і дозвіл на проведення валютних операцій.

Протягом цього ж періоду на приватні комерційні банки припадало менш ніж 10% банківських операцій. Але попри такий стан справ, вони швидко навчились, як треба діяти, і показали себе більш підприємливими установами, а ніж державні банки.

Четвертий етап розвитку банківської системи України характеризується початком проведення радикальної економічної реформи на основі застосування монетарних методів управління економікою. А це призвело до банківської кризи та банкрутства окремих банків. Так, у 1994 р. збанкрутувало 12 банків, у 1995 р. - 20, у 1996 р. - 45 банків, а ще 60 опинилися в ситуації прихованого банкрутства. Тобто даний період характеризується скороченням кількості банків, погіршенням їх фінансового стану. Третина зареєстрованих банків не мали необхідного сплаченого статутного фонду. В цілому банківська система України перебувала в стані стагнації.

Завдяки вжитим заходам Національного банку України та уряду вдалось призупинити інфляцію, невиправдано високе зростання цін та падіння виробництва. Факт фінансової стабілізації в економіці країни у другій половині 1996 р. визнаний і зарубіжними експертами. Підтвердженням його служила грошова реформа, успішно проведена восени 1996 р.

Другою позитивною ознакою стало підвищення інтересу до української економіки з боку міжнародних фінансових організацій. За період з 1994 по 1996 р. в Україні було зареєстровано 14 представників іноземних банків з участю іноземного капіталу. За цей же час іноземні інвестиції в економіку України зросли майже в чотири рази.

Проте, результати, досягнуті у фінансовій сфері монетарними методами, не були підкріплені стабілізацією виробництва, структурним реформуванням та супроводжувались накопиченням істотних проблем і негативних тенденцій як на мікро-, так і на макроекономічному рівні.

П'ятий етап в розвитку банківської системи України пов'язаний з розвитком кризових явищ. Період з осені 1997 р. (весь 1998 р.) та першої половини 1999 р. став періодом фінансово-економічної кризи в Україні, активний розвиток якої прийшовся на 1998 р. Фінансова криза в Україні була спричинена азіатською фінансовою кризою.

Азіатська криза долинула і до України. Внаслідок її у 1998 р. відбулася значна девальвація курсу національної валюти (гривні), сукупний капітал українських банків зменшився в середньому на 30-35%. За даними Національного банку України, протягом 1998 р. 16 комерційних банків були закриті і вилучені із Державного реєстру банків, а упродовж 1999 р. ще збанкрутувало і були закриті 11 банків. Хоча криза призвела до знецінення значної частини капіталів банківської системи, банкрутства ряду банків, але вона не спричинила відчутних потрясінь, Україна уникла дефолту. А це свідчило про те, що українська банківська система стала набувати стійких ознак. Вона витримала жорстке випробування хоч і не обійшлось без значних збитків. Внаслідок кризи значна кількість вітчизняних банків опинилася у скрутному фінансовому стані. Вони гостро відчували нестачу коштів, багато із них були некредитоспроможні.

Звичайно, кризові явища в Україні були зумовлені не тільки азіатською кризою, а й загальноекономічними умовами в самій Україні, насамперед багаторічною інфляцією, складом виробництва, поширеним способом здійснення платежів шляхом бартеризації, повільним розвитком приватного сектора і таке інше.

Шостий етап в розвитку банківської системи України, на наш погляд, бере свій відлік з 2000 р. і продовжується дотепер. Він характеризується поступовою фінансовою стабілізацією, подальшим стимулюванням скорочення темпів інфляції, підтримкою Національним банком України ліквідності комерційних банків, зростанням кредитної та інвестиційної активності комерційних банків, підвищенням довіри населення до банківської системи, розширенням спектру послуг, що надаються клієнтам, посиленням конкуренції на ринку банківських послуг не тільки серед вітчизняних банків, але й серед банків з іноземним капіталом, що діють в Україні, початком злиття та поглинення банків, фінансової реструктуризації їх діяльності, активним впровадженням комп'ютерних технологій та системи електронних платежів.

5. Банківська система України на сучасному етапі, її структура та тенденції розвитку

Досліджуючи банківську систему будь-якої країни, необхідно враховувати, що її сучасний стан це результат тривалого розвитку, плід складних юридичних та економічних перетворень, які спираються не лише на суто економічні та юридичні закони та тенденції, а й враховують національні, культурні, моральні традиції народу.

Функціонуюча національна банківська система в Україні перебуває в процесі розвитку і безумовно потребує подальшого вдосконалення.

Поняття «банківська система» є одним із ключових в банківській справі, що обумовлено тим, що банківські установи функціонують в ринковій економіці не ізольовано, а знаходяться у відносинах і зв'язках один з другим. В сучасних умовах банки являють собою не просто випадковий набір, а дійсно банківську систему, яка складається із певних елементів, з певними відношеннями і зв'язками, утворюючи єдине ціле.

У теоретичному плані з'ясування поняття «банківська система» дає можливість окреслити те зовнішнє середовище, у якому знаходиться конкретний банк, виявити його залежність від цього середовища і можливості їхнього взаємного впливу.

Актуальність цього питання зумовлена і тим, що, оскільки банківська система виступає як об'єкт державного керування, необхідно досить чітко усвідомити, що до неї входить, з яких елементів вона складається.

Поняття «система» широко використовується сучасною наукою. Терміном «система» охоче оперують не тільки вчені філософи, економісти, юристи, але й організатори виробництва, фахівці банківської справи.

Слово «система» походить від грецького systema і перекладається як ціле, що складається із частин; значна кількість закономірно пов'язаних один з одним елементів (предметів, явищ, поглядів, знань тощо), що становить певне цілісне утворення, єдність. За своїм змістом термін «система» об'ємне поняття. В одному випадку це не просто певний порядок у розташуванні і зв'язку частин будь-чого, а й певне ціле, яке являє собою єдність закономірно розташованих і взаємопов'язаних частин. У другому - це сукупність організацій однорідних за своїми завданнями, або установ, що об'єднані в одне ціле.

Виходячи з цього можна стверджувати, що будь-яка система характеризується стійкими зв'язками елементів, які входять до неї.

Саме поняття «система» означає також відносно високу інтеграцію виділеної групи елементів, наявність у всіх елементів групи загальних істотних ознак, що відрізняють її від інших груп. Крім того, як зазначає А.М. Авер'янов, кожна система розвивається за одними і тими же спільними законами.

Відносини в сфері банківської діяльності, як зазначає О.П. Орлюк, також можуть вміщуватись в поняття «система». Банківська система не є випадковим різноманіттям, випадковою сукупністю елементів, усі банки в сукупності є системою. Саме в системі окремі елементи виконують функції орієнтовані на досягнення певних загальних цілей. Банківська діяльність не може бути реалізована поза системою, поза підпорядкуванням єдиним правилам ведення операцій, поза опорою на центр із його функціями, що поєднують діяльність системи. Специфіка банківської системи визначається її складовими елементами і відносинами, що виникають між ними.

Світова практика знає кілька типів банківської системи:

1) розподільна централізована банківська система;

2) ринкова банківська система;

3) банківська система перехідного періоду.

Розподільна централізована система - це така система, коли в країні існує по суті єдиний державний монобанк, що має розгалужену мережу філій по всій країні. Така система склалася в СРСР і в ряді колишніх соціалістичних країн, де існувала виняткова монополія держави на банківську діяльність.

На противагу розподільній системі банківська система ринкового типу характеризується відсутністю монополії держави на банки. Кожен суб'єкт господарської діяльності (а не тільки державної) може створити банк. В ринковому господарстві функціонує безліч банків з децентралізованою системою управління. Банки не відповідають по зобов'язанням держави, так само як держава не відповідає по зобов'язанням банків.

Сучасна банківська система України являє собою систему перехідного періоду, що є характерним для економіки перехідного стану. Така система виступає як ринкова модель, розділена на два рівні: перший рівень охоплює центральний банк, задачею якого є розробка основних начал грошово-кредитної політики і контроль за її проведенням. Другий рівень складається з різних комерційних банків, задача яких - обслуговування юридичних і фізичних осіб, надання їм різноманітних послуг.

Банківську систему можна представити як ціле, як різноманіття частин, підлеглих єдиному цілому. Це означає, що окремі частини (різні банки) зв'язані таким чином, що можуть при необхідності замінити одна іншу. У випадку, якщо ліквідується один банк, уся система не стає недієздатною - з'являється інший банк, що може виконувати банківські операції і послуги. У банківську систему можуть влитися нові банки, що заповнюють специфіку цілого. Таким чином, банки являють собою не просто випадковий набір, а дійсно банківську систему, тобто безліч елементів, з відносинами і зв'язками, що утворять єдине ціле. У системі всі елементи служать цілому, але кожний з них служить по-своєму і відповідає за себе.

Банківська система - «самоорганізуюча», оскільки зміна економічної кон'юнктури, політичної ситуації неминуче призводить до автоматичної зміни політики банку. Банки, що не прийняли міри, що враховують мінливі події, неминуче виявляються в скрутному економічному стані, втрачають клієнтів, несуть збитки, а в результаті можуть і збанкрутувати.

Банківська система не знаходиться в статичному стані, навпроти, вона постійно в динаміці. Це означає, по-перше, що банківська система як ціле весь час знаходиться в русі, а також удосконалюється. По-друге, усередині банківської системи постійно виникають нові зв'язки. Взаємодія утворюється як між центральним банком і комерційними банками, так і між самими банками.

Банківська система виступає як керована система. Центральний банк, проводячи незалежну грошово-кредитну політику підлеглий, як правило, парламенту або виконавчій владі. Комерційні банки, будучи юридичними особами, функціонують на базі загального і спеціального банківського законодавства, їхня діяльність регулюється економічними нормативами, установлюваними центральним банком, що здійснює контроль і нагляд за ними.

Усі ці ознаки властиві й українській банківській системі, яка у сучасних умовах, будучи системою перехідного періоду, знаходиться в стані подальшого розвитку.

Елементи банківської системи України як основи її побудови визначені в законодавстві, що суттєво полегшує вирішення питання про критерій віднесення тих або інших формувань до цієї системи.

Відповідно до ст. 4 Закону України «Про банки і банківську діяльність», який прийнятий 7 грудня 2000 р. банківська система складається з Національного банку України та інших банків, а також філій іноземних банків, що створені і діють на території України.

Необхідно зазначити, що загальноприйнятого визначення поняття «банківська система» у юридичній літературі України немає. Так, в Юридичній енциклопедії банківська система визначається як «сукупність різних видів банків і банківських інститутів, з допомогою яких здійснюється мобілізація коштів, надаються клієнтурі кредити та різноманітні послуги щодо прийому вкладів і наданих кредитів. Ця система є внутрішньо організованою, має загальну мету і завдання».

В Енциклопедії банківської справи України банківська система визначається як «сукупність різноманітних видів банків та банківських установ у їх взаємозв'язку, складова частина кредитної системи України».

У першому випадку у визначенні «банківська система» акцентується увага на елементах з яких складається банківська система, та операції які вони здійснюють, а у другому система розглядається як сукупність банків і інших банківських установ, але яких не вказується.

Деякі інші науковці банківську систему України визначають як «внутрішньо організовану, взаємопов'язану, об'єднану загальною метою сукупність банківських та фінансово-кредитних установ, що утворені і діють на основі Конституції та законів України». Це визначення виходить з того, що в банківську систему входять власне не тільки банки, а інші фінансово-кредитні установи. Хоча це спірне питання, оскільки є самостійні поняття «банківська система» і «кредитно-фінансова система». Кредитно-фінансова система більш широке явище ніж банківська система. Вона включає, крім останньої, всі небанківські установи. Отже, банки можуть входити до кредитної системи, але будь-які кредитні установи (ломбарди, довірчі товариства, кредитні спілки, фінансові, страхові компанії і т. п.), що виконують окремі банківські операції не є власне банками і не можуть (як зазначає Т.П Остапишин і позицію якої доцільно підтримати) розглядатися як складові банківської системи країни.

Банківська система України на даний час поки що недостатньо розвинута. Хоча її становлення і відбулося, але вона «молода», їй ще далеко до періоду зрілості. Формування такої системи залишається актуальною задачею на перспективу. Як зазначається в філософській літературі»… система в період виникнення якісно відрізняється від системи періоду становлення, та в свою чергу від періоду зрілості».

В російському законодавстві і правовій літературі, на відміну від України, існує інший підхід до визначення складу банківської системи. Відповідно до ст. 2 Федерального Закону «Про внесення змін і доповнень в Закон «Про банки і банківську діяльність в РРФСР» від 3 лютого 1996 р. банківська система включає в себе Банк Росії, кредитні організації, а також філії та представництва іноземних банків. Але з таким визначенням складу банківської системи незгодні чимало науковців. Так, зокрема А.М. Тавасієв вважає, що в Законі явною помилкою є згадування про філії і представництва банків іноземних країн. Тому що філія і представництво банку - усього лише його структурні підрозділи, що не є юридичними особами, тим часом як «елементарною одиницею» банківської системи можуть бути дійсно самостійні організації. Крім того, представництва взагалі не ведуть ніяких банківських операцій.

По іншому визначення банківської системи сформульовано в Російській банківській енциклопедії. В ній банківська система інтерпретується як «сукупність банків, банківської інфраструктури, банківського законодавства, банківського ринку».

Наведені точки зору вчених щодо визначення банківської системи свідчать про те, що це питання є дискусійним як серед українських, так і вчених країн, що виникли на пострадянському просторі.

На наш погляд, поняття «банківська система» слід розглядати у вузькому і широкому розумінні. Банківська система у вузькому розумінні становить сукупність різних за організаційно-правовою формою та спеціалізацією банківських установ, взаємопов'язаних, об'єднаних загальною метою та функціями, основою діяльності яких є акумулювання та розміщення коштів на основі повернення, платності і строковості, при постійному банківському контролі і нагляді за їх діяльністю з боку державних органів.

У цьому зв'язку елементний склад банківської системи, закріплений у ст. 4 Закону України «Про банки і банківську діяльність» представляється логічним, оскільки в цьому випадку банківська система містить у собі Національний банк, інші банки, а також філії іноземних банків створені і діючі на території України. З визначення випливає, що до елементів банківської системи відносяться не тільки банки та філії іноземних банків, що виконують банківські операції а й органи, що регулюють і контролюють цю діяльність.

Однак, визначення банківської системи зазначене в ст. 4 Закону України «Про банки і банківську діяльність», зводиться до перерахування тільки банківських установ, що є елементами банківської системи, на наш погляд, є занадто вузьким і не цілком адекватним. Більш адекватним є широкий підхід, що припускає віднесення до системи не тільки тих утворень, що здійснюють визначений вид діяльності, але й організацій, що складають інфраструктуру цієї діяльності, забезпечують основну функцію системи.

У науковому плані є всі підстави виходити з широкого поняття банківської системи, оскільки це дозволить реально оцінювати стан справ і виробляти форми взаємодії всіх елементів. Подібний погляд щодо складу банківської системи здобуває все більше прихильників. Так, О.П. Орлюк наголошує на недоцільності визначення банківської системи виключно як сукупності кредитно-фінансових інститутів, які діють на території певної держави. Це значно складніший механізм, який включає ряд взаємопов'язаних елементів, у тому числі сукупність банківських установ, інфраструктуру, законодавство, банківський ринок тощо. Прихильниками цієї точки зору є і ряд російських науковців.

Такий підхід цілком узгоджується з відомим загальним визначенням «система». «Під … системою, - пише В.Г. Афанасьєв, - розуміється сукупність компонентів, взаємодія яких породжує нові (інтегративні, системні) якості, не властиві її утворюючим…Найважливішою особливістю цілісної системи є наявність у ній інтегративних, системних якостей, що зводяться не до суми властивостей утворюючих її компонентів».

Виходячи з цього, банківська система не може обмежуватися наявністю одних тільки банківських установ, безпосередньо виконуючих функції з обслуговування юридичних і фізичних осіб. До елементів банківської системи варто віднести і ряд інших компонентів. Адже організаційна структура банківської системи ринкового типу має включати також мережу допоміжних організацій, які забезпечують нормальну діяльність банківських установ, сприяючи функціонуванню складного механізму взаємозв'язків банків з юридичними і фізичними особами. На практиці, в організаційному плані реалізація допоміжних функцій забезпечується елементами, які в своїй сукупності являють собою інфраструктуру банківської системи, що у нормальних ринкових умовах повинна охоплювати різного роду організації і служби. Банківська інфраструктура включає інформаційне, науково-методичне, технічне, кадрове та правове забезпечення діяльності банків.

В умовах ринку банки, насамперед, мають потребу в широкій оперативній інформації про фінансовий стан, про стан економіки, її галузей, окремих підприємств, що звертаються в банк за кредитом та іншими послугами. Для оцінки кредитоспроможності клієнтів, економічного і ділового ринку, для консультування підприємств і населення, банки мають потребу в докладній інформації. Наявність інформації та її аналіз стають обов'язковим атрибутом технології надання банківських послуг.

Інформаційне забезпечення передбачає функціонування спеціалізованих організацій, які визначають рейтинги банків, проводять аудит їхньої діяльності, здійснюють аналіз та надають повідомлення про стан банківської системи у засобах масової інформації, що створює можливість для бізнесу і широкого загалу отримати належну інформацію про діяльність банків країни, їхню надійність, прибутковість, ефективність управління. Крім того, й самі банки потребують інформації як про потенційних клієнтів (фінансовий стан, перспективи розвитку, позиції на ринку), так і про економіку в цілому (кон'юнктуру ринку, динаміку цін, розвиток виробництва за галузями).

Зрозуміло, функціонування такого ефективного інформаційного забезпечення потребує праці багатьох досвідчених фахівців, що формують потужний аналітичний апарат, створення якого не завжди під силу дрібним і середнім банкам та й часто недоцільне з економічної точки зору навіть для найбільших банків. Оптимальним, на наш погляд, є варіант діяльності спеціалізованих інформаційних агентств, створених на пайових засадах групою банків для забезпечення їхніх потреб у даних із питань фінансового стану і економічного розвитку країни.

Необхідним компонентом банківської інфраструктури виступає і науково-методичне забезпечення. Воно відіграє важливу роль у практичній реалізації банками своїх функцій з обслуговування різних груп клієнтів. Йдеться про розробку для банків методики здійснення окремих видів операцій, управління активами й пасивами, мінімізації ризиків. Нині основна маса подібної роботи виконується Національним банком, оскільки в структурі окремих комерційних банків, як правило відсутні аналітичні підрозділи, що здійснюють дослідження ринка банківських послуг. Певну частину навантаження щодо розробки необхідної методології могли б узяти на себе спеціалізовані наукові центри, що мають можливість проводити глибокі аналітичні дослідження проблем діяльності банків. З метою наукових досліджень, які б сприяли б успішному виконанню функцій Національного банку України у 2003 р. в його структурі створено Центр наукових досліджень.

Технічне забезпечення пов'язане з діяльністю організацій, що надають банкам усе необхідне обладнання для обслуговування клієнтів, розробляють, упроваджують необхідне програмне забезпечення, налагоджують і обслуговують канали зв'язку для оперативної передачі інформації й реалізації фінансових угод, а також гарантують необхідний захист зазначених каналів від несанкціонованого доступу. Останній аспект функціонування допоміжних організацій в умовах величезних потоків відіграє одну із головних ролей у забезпеченні стабільного й ефективного функціонування банків.

Важним елементом банківської інфраструктури виступає кадрове забезпечення. Кадрове забезпечення діяльності банківської системи в інституційному плані являє собою мережу різноманітних навчальних закладів, центрів підготовки та перепідготовки фахівців для роботи у банківських установах.

Наявність таких закладів конче необхідна, адже більшість працівників, що прийшли на роботу в банківські установи (яких в Україні до 2000 р. було більше двохсот), не мали відповідної підготовки. Нині цю проблему практично розв'язано у кількісному плані. В Україні існує мережа спеціальних вищих учбових закладів, факультетів, в яких підготовляються кадри банківського профілю, проте постає питання якості підготовки фахівців, що потребує узгодження навчального процесу із відповідними запитами банків, враховуючи постійний динамізм фінансового ринку та зміни банківських технологій здійснення різноманітних операцій.

Особливим блоком банківської системи служить банківське законодавство, яке покликано регулювати банківську діяльність. Законодавче регулювання банківської діяльності відіграє важливу роль у її забезпеченні стабільного функціонування усіх банків, здійсненні державного контролю. При цьому мають регулюватися не лише загальні моменти функціонування банківських установ, а й окремі аспекти банківської справи в країні та визначення основи діяльності різних елементів банківської системи (зокрема, спеціалізованих комерційних банків різних видів). Тільки за таких обставин може бути створено належний правовий механізм діяльності банків із боку держави.