Управління банківськими ресурсами на прикладі Ощадбанку

Основна частина вкладень у цінні папери - це ОВДП та цінні папери, які рефінансуються НБУ (їх обсяг на 01.01.2003р. становив 2974,9 млн. грн., або 67,8% від загальної суми вкладень у цінні папери), що пояснюється високим ступенем надійності зазначених інструментів.

Необхідно зауважити, що протягом року спостерігалася переорієнтація банків із вкладень у цінні папери на інвестиції на вкладення в цінні папери на продаж. Це свідчить про те, що банківські установи почали надавати перевагу доходам, одержуваним не від погашення цінних паперів, а від проведення торгівельних операцій із ними.

Характерним є зростання частки неприбуткових активів - основних засобів та нематеріальних активів, які становлять 7,1% (7,6% від обсягу загальних активів). За рік обсяги зазначених активів збільшилися на 402,6 млн. грн., або на 12,6% (за 2001р. - на 555,7 млн. грн., або на 21,0%), і за станом на 01.01.2003р. дорівнювали 3598,8 млн. грн.

Кредитний портфель банків становить основну частину їх активів; його частка впродовж 2002 року збільшилася з 59, до 63,2%. Темпи зростання перевищували темпи збільшення активів у цілому. Якщо обсяги загальних активів за звітний період зросли на 27,4%, то кредитного портфеля - на 35,3%, або на 8317 млн. грн. (за 2001р. - на 67,4%), і на 01.01.2003р. становили 31862,6 млн. грн.

Чистий кредитний портфель (загальний кредитний портфель, скоригований на суму сформованих резрвів під кредитні ризики) дорівнював 28904,5 млн. грн.

Збільшення обсягів кредитного портфеля відбулося в основному за рахунок зростання (на 45,4%)кредитів, наданих суб'єктам господарювання. Це з одного боку, сприяло пожвавленню ділової активності в економіці, а з другого - засвідчило поліпшення фінансового стану й очікувань суб'єктів господарювання.

Позитивним моментом у кредитуванні суб'єктів господарювання є наявність стійкої тенденції до зростання обсягів довгострокових кредитів. За 2002рік їх обсяг зріс на 2386,1 млн. грн., або на 73,1%, і за станом на 01.01.2003р. сягнув 5648,2 млн. грн. (17,7% від усіх кредитів, наданих суб'єктам господарювання). Слід нагадати, що за 2001р. обсяг довгострокових кредитів збільшився на 863,0 млн. грн., або на 36,0%, і за станом на 01.01.2002р. дорівнював 3262,1 млн. грн. Отже, протягом 2002 року темпи приросту обсягів довгострокового кредитування порівняно з 2001 роком підвищилися майже вдвічі.

У структурі кредитного портфеля переважали кредити, надані суб'єктам господарювання (Додаток К). На 01.01.2003р. вони становили 26351,8 млн. грн., або 82,7% від загального обсягу кредитного портфеля; кредити, надані іншим банкам та НБУ, - 3940,1 млн. грн. (12,4%); кредити, надані фізичним особам, - 1373,5 млн. грн.(4,3%); кредити, надані органам державного управління, - 197,3 млн. грн (0,6%).

Кредити, надані суб'єктам підприємницької діяльності, за галузями економіки розподіляють так : позички, спрямовані в промисловість, - 40,0%; торгівлю та громадське харчування - 35,8%; сільське господарство - 6,6%; транспорт - 3,4%; будівництво - 2,4%; інші галузі народного господарства - 11,8%.

Протягом 2002 року поліпшилась якість кредитного портфеля банків, про що свідчить зменшення (з 11,4% до 5,8%) частки проблемних (прострочених і сумнівних) кредитів. Вона за рік скоротилася на 816,9 млн. грн., або на 30,5%. Це сталося за рахунок зменшення на 718,4 млн. грн., або на 33,6%, обсягу прострочених кредитів та на 98,5 млн. грн., або на 18,25%, - сумнівних. Поліпшенню якості кредитного портфеля сприяли зваженіша та обережніша кредитна політика банків, підвищення вимог до потенційних позичальників, посилення контролю центрального банку за стабільністю системи, а також ліквідація АК АПБ "Україна", який мав доволі значний обсяг проблемних кредитів.

Не зважаючи на певне поліпшення якості кредитного портфеля, в умовах обмеженої платоспроможності підприємств (в Україні 43% підприємств - збиткові) актуальною залишається проблема зниження кредитних ризиків. У зв'язку із цим необхідно підвищувати ліквідність банків, що є основою їх платоспроможності; дбати про поліпшення якості та збалансоване зростання активів, капіталу і зобов'язань, зниження частки сумнівних та безнадійних активів , неприбуткових активів у цілому тощо .

Щоб зменшити вразливість від негативних зовнішніх і внутрішніх впливів, банки мають формувати в необхідному обсязі резерви за активними операціями з урахуванням ризиковості.

Рівень формування банками України резервів за активними операціями впродовж 2002 року підвищився. На 1 січня 2003р. сума сформованого резерву становила 84,2% від розрахункової (на 01.01.2002р. цей показник дорівнював 61,5%).

Загальна сума резервів за активними операціями збільшилася на 455,4 млн. грн.,. або на 16,7% (за 2001рік - на 1091,5 млн. грн., або на 66,5%), і на 01.01.2003р. становила 3188,6 млн. грн. У тому числі резерв на відшкодування можливих втрат від дебіторської заборгованості - 46,2 млн. грн.; резерв на відшкодування можливих збитків від операцій із цінними паперами - 125,5 млн. грн.; резерв на відшкодування втрат за коштами, розміщеними на коррахунку в інших банках, - 14,5 млн. грн.; резерв під сумнівну заборгованість за нарахованими доходами - 44,4 млн. грн.

Прибутковість банку є основним показником ефективності його фінансово-господарської та комерційної діяльності. Рівень доходності залежить від цілей діяльності банку, пропорцій та співвідношень, що склалися в структурі його активів і пасивів, якості управління банківськими ризиками, доходами й витратами, від методів, що використовуються для підтримання ліквідності, тощо.

Сумарний прибуток банківської системи України за 2002рік становив 530,1 млн. грн. (за результатами 2001року банки України зазнали збитків у розмірі 29,6 млн. грн.)

Отримання банками в 2002 році прибутку обумовлено як поліпшенням фінансового стану окремих банків, зростанням обсягів активних операцій, зокрема кредитного портфеля, так і зменшенням суми відрахувань у резерви за активними операціями.

Нажаль, рівень рентабельності (прибутковості) активів більшості українських банків поки що низький. Так, на 01.01 2003р. цей показник у середньому по системі становив лише 1,2% (орієнтовне значення - 2%).Серед головних причин - значна частка неприбуткових активів, зокрема проблемних кредитів, основних засобів та нематеріальних активів (3598,8 млн. грн.); надмірні небанківські операційні витрати (39,2% від усіх витрат банків); значні відрахування в резерви за активними операціями. Проте, українські банки, незважаючи на низький рівень рентабельності, отримують відносно високі доходи.

На 01.01.2003р. доходи банків становили 8510,8 млн. грн,. Витрати банків за рік зросли на 6,8% і на 01.01.2003р. досягнули 7980,8 млн. грн. [7,28]

2 МЕТОДОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ЕФЕКТИВНОГО РОЗМІЩЕННЯ РЕСУРСІВ БАНКУ

2.1 Визначення та врахування ризиків при управлінні ресурсами комерційного банку

Успішна робота комерційного банку суттєво залежить від політики, якою він керується при виборі концепції власного розвитку, від характеру його діяльності, продукту, який він пропонує ринку (видів кредиту, спектра платних послуг тощо). Це так звані внутрібанківські економічні фактори, серед яких важливим є оптимальне розміщення банківських коштів у різні види активів. При цьому корисним засобом для одержання максимального прибутку є ретельне зіставлення граничних витрат на залучення коштів із гранично можливими доходами від активних операцій. Останнє означає, що банківські ресурси використовуватимуться ефективніше: зменшуватимуться видатки на формування грошових ресурсів та збільшуватиметься дохідність активів.

Щодо впливу на фінансову стійкість і результативність роботи банку визначальними факторами є концепція його розвитку та внутрішня економічна політика. Вони мають обумовлювати такий розподіл активів та формування пасивів, який би забезпечував :

- достатній ступінь надійності, що проявляється в розумному розподілі

активів за функціональними групами на умовах строковості;

- достатній ступінь ліквідності, що виражається в управлінні портфелем активів на умовах строковості;

- достатній рівень рентабельності, що проявляється у максимізації прибутків від активних операцій та одночасній мінімізації витрат на залучення банківських ресурсів. Вирішальне значення для прибутковості банку має забезпечення взаємозв'язку між управлінням активами та управлінням пасивними операціями. При цьому важливо зважати не тільки на загальний обсяг прибутку, а й на структуру його розподілу, особливо на ту частку, яка спрямовується на розширення і вдосконалення операцій та банківських технологій тощо.

Крім того, слід враховувати, що прагнення збільшити прибуток та необхідність вести конкурентну боротьбу в галузі фінансових послуг в умовах перехідної економіки веде до зростання ризику. Їх подоланню сприяє дотримання банком нормативів ліквідності, його спроможність формувати відповідні обов'язкові резерви на випадок можливого дефіциту платіжних ресурсів та резерви власного капіталу для відшкодування невиправданого ризику активних операцій, зокрема для покриття збитків за кредитами. [60]

Прибутковість банківської установи залежить від багатьох чинників як внутрішнього, так і зовнішнього характеру.

Найважливішими внутрішніми факторами є обсяг і масштаби діяльності банку, стан та ефективність використання його ресурсів, рівень і співвідношення доходів та витрат. Фінансові результати банку визначаються ще й такими ендогенними факторами, як ефективність внутрішньої політики, рівень кваліфікації персоналу та рівень менеджменту.

Прибутковість банку залежить також від екзогенних факторів (тобто таких, що виходять за межі його впливу). Це насамперед загальноекономічна й політична ситуація у країні, стан фінансового ринку, надійність партнерів, податкова політика держави, політика НБУ.

Аналіз кількісного впливу названих факторів дає змогу визначити основні напрями діяльності, які не загрожують підвищенням загального ризику банку та погіршенням ліквідності його балансу.

Залежність прибутку від перелічених вище факторів можна описати такою формулою :

P = i_a х Q х ( 1 - H ) + i_a х ( K - R ) - i_p х Q - B_y , (2.1)

де Р - абсолютний розмір прибутку банку;

i_a - відносна дохідність активних операцій банку;

Q - обсяг залучених ресурсів банку;

Н - норма обов'язкового резервування;

К - капітал банку ;

R - сума іммобілізації (вкладення у недохідні активи);

i_p - відносна витратність залучених ресурсів;

B_y - умовно - постійні витрати ( управлінські) ;

Відносну дохідність активних операцій можна подати у вигляді від-сотка і розрахувати за формулою:

i_a = D / A_d , (2.2)

де D - загальні доходи банку ;

A_d - дохідні активи ;

Відносна вартість залучених ресурсів банку визначається аналогічно:

i_p = В / Q , (2.3)

де В - витрати на залучення ресурсів;

Q - обсяг залучених ресурсів.

Як видно з наведеної моделі, основними факторами, що впливають на прибуток, є відносний рівень дохідності активних операцій банку, відносний рівень витратності за пасивними операціями, обсяг залучених ресурсів, рівень умовно - постійних витрат банку.

Більшість із цих факторів лише частково залежить від зусиль банку, тобто здебільшого обумовлена зовнішніми чинниками, що діють на ринку капіталів. Наприклад, середня дохідність активних операцій залежить від рівня інфляції, попиту і пропозиції на кредитні ресурси, конкуренції між банками, політики НБУ тощо. На підставі загальної моделі, що описує вплив факторів на прибуток, можна вирахувати значення окремих факторів, які забезпечують необхідний його рівень.

Однією з найпоширеніших проблем у процесі прийняття рішень та розробки стратегій є поведінка в ситуації, коли для пошуку оптимального варіанта недостатньо ресурсів. Попередній аналіз стратегії банку щодо отримання прибутку передбачає порівняння розрахункової величини необхідного рівня ресурсів із фактичним обсягом ресурсів, які банк може залучити.

Необхідний рівень ресурсів, що забезпечує беззбиткову роботу банку, визначається за формулою (використовується основна факторна модель прибутку (2.1)):

B_y - ( K - R ) х i_a

Q = ------------------ , (2.4)

i_a х ( 1 - Н ) - i_p

Якщо планується отримати певний рівень прибутку, то формула набуває такого вигляду:

B_y - ( K - R ) х i_a + Р

Q = -------------------- , (2.5)

i_a х ( 1 - Н ) - i_p

Наступними етапами передбачається вивчення одночасного впливу окремих факторів, непрямих факторів, які залежать від якості менеджменту і спрямовані на оптимізацію структури пасивів та активів не лише в плані прибутковості, а й аспекті зменшення ризиковості та підвищення фінансової стійкості банку. [63]

Для досягнення ефективної роботи банку структура активів і пасивів має бути такою, щоб дохід від розміщення активів перевищував затрати на залучення коштів на величину операційних витрат, відрахувань у страхові резерви і бажаного прибутку.

Необхідний рівень прибутковості досягається шляхом максимізації маржі між процентом за розміщення коштів і процентом за залученими коштами та збільшенням суми розміщених коштів там, де ця маржа вища.

При розміщенні й залученні коштів фактори ризику і термінів погашення також впливають на величину маржі (як правило, чим вищий ризик і більший термін погашення, тим більший процент і більша маржа). Тому при початковому аналізі прибутковості розглядають усі можливі напрямки розміщення і залучення коштів, які є на цей час на ринку, з урахуванням

трьох факторів:

* процент;

* ризик;

* термін погашення .

З них вибирають ті варіанти, які підходять з погляду норми дохідності, яку планують закласти в операції банку.[76]

Зупинимося, зокрема, на термінах залучення додаткових та розміщення тимчасово вільних коштів. Маючи інформацію про дефіцит (надлишок) коштів у кожний конкретний період, менеджери банку зможуть заздалегідь планувати їх залучення (розміщення) у необхідних обсягах. На цьому етапі постає важливе питання стосовно терміну, на який банк із найбільшою для себе вигодою може залучити кошти для покриття тимчасового дефіциту або розмістити на ринку власні тимчасово вільні ресурси.

Найпростішою моделлю поведінки в цьому разі буде чітке дотримання таких строків залучення й розміщення коштів, які б відповідали термінам наявності дефіциту ліквідності чи тимчасово вільних коштів. [55]

Для уникнення можливої небезпеки виникнення непередбачених втрат очікуваного в плані прибутку і грошових коштів у зв'язку зі змінами умов економічної діяльності, іншими несприятливими, непередбачуваними обставинами банку слід при розробці планів врахувати різні види банківських ризиків.

Ризик ліквідності передбачає втрату банківською установою ліквідності, тобто втрата нею спроможності вчасно виконувати свої кредитно-фінансові зобов'язання і забезпечувати всі поточні вимоги клієнтів на видачу або перерахування грошових коштів.

Ризик ліквідності - це зміна чистого доходу та ринкової вартості акцій, які викликані труднощами банку в одержанні готівкових коштів за помірною ціною, або шляхом продажу активів, або шляхом нових запозичень.

Банк вважається ліквідним, якщо суми його готівкових коштів та інших ліквідних активів, а також можливості їх одержання, перевищують суми боргових і фінансових зобов'язань.

При визначенні суми ліквідних коштів необхідно враховувати вплив різного роду змін : сезонних, циклічних, випадкових та довгострокових.

У розрахунках потреби в ліквідних ресурсах на той чи інший період банк може виходити із змін, що очікуються, - рівня вкладів і кредитів щодо даного базисного періоду.[37]

Таким чином, аналіз ризику ліквідності показує вірогідність ситуації, коли поточних коштів банківської установи не вистачає для погашення термінових вимог його кредиторів. Тому аналіз слід проводити в часовій перспективі. Це значить, що необхідно аналізувати як поточну ліквідність банку, так і майбутній стан ліквідності через квартал і рік. Кваліфіковано і регулярно проведений аналіз ліквідності дає змогу вчасно помітити негативні тенденції погіршення фінансового стану банку і відповідно вжити заходи для його покращання. [76]

Ліквідність як якісний показник є складною для вивчення. Це підтверджує вітчизняний і зарубіжний досвід оцінювання ліквідності комерційних банків.

Так для обов'язкового виконання Національний банк України розробив тринадцять нормативів, з яких три - ліквідності:

- Норматив миттєвої ліквідності (співвідношення суми коштів на кореспондентському рахунку та в касі і суми зобов'язань банку, що обліковуються за поточними рахунками). Нормативне значення нормативу має бути не менше 20 %;

- Норматив поточної ліквідності (співвідношення суми активів первинної та вторинної ліквідності і суми зобов'язань банку з відповідними строками ви конання (з кінцевим строком погашення до 30 днів включно )). Нормативне значення нормативу має бути не менше 30%;

- Норматив короткострокової ліквідності (співвідношення суми ліквідних активів і суми короткострокових зобовязань (з початковим строком погашення до одного року )). Нормативне значення нормативу не менше 20 % .

Зазвичай, банківські установи для власних потреб, поряд з нормативними показниками ліквідності, розраховують інші показники, за якими не треба звітувати. [21]

Як правило, існує два підходи до вимірювання ліквідності:

- на основі фінансових коефіцієнтів;

- методом фінансових потоків (визначення потенційної потреби в ліквідних коштах банку для виконання своїх зобов'язань).

Перший метод заснований на використанні коефіцієнтів, які вираховуються на основі фінансової звітності банку (баланс і звіт про фінансові результати). За кожним коефіцієнтом вираховується норматив самим банком, з урахуванням його фактичного стану і стратегії розвитку. Якщо фактичне значення коефіцієнта більше, ніж норматив, то це є ознакою погіршення його ліквідності. Використовувати можна такі коефіцієнти :

- частка кредитів в активах;

- частка кредитів у залучених коштах;

- зобов'зання в пасивах;

- частка грошових коштів (за мінусом резервних вимог) в активах;

- частка залучених коштів (кредитів і депозитів) у загальній сумі залучених коштів.

Висока частка кредитів і залучених коштів розглядається як ознака невисокої ліквідності, тоді як висока частка грошових коштів - як ознака високої ліквідності. Основний недолік методу коефіцієнтів полягає в тому, що він не дає можливості реально управляти ліквідністю в динаміці: коефіцієнти - це тільки індикатори, які вказують, на що необхідно звернути увагу.

Більш трудомісткий, але якісний підхід - це метод аналізу фінансових потоків. Цей аналіз виявляє необхідність за сумами і за термінами ліквідні активи від ліквідних зобов'язань. Мета банку - зробити, щоб ця невідповідність була нормальною для банку, тобто щоб терміни погашення активів були коротші від термінів погашення взятих зобов'язань у кожний період (до запитання, місяць, квартал, рік). [76]

Управління процентним ризиком займає чільне місце серед інших видів ризиків. Несподівані зміни рівня відсоткових ставок можуть значно впливати на прибутковість банку.

Процентний ризик - це потенційна загроза фінансовому стану банку, спричинювана несприятливими змінами процентних ставок. Управління цим ризиком є важливою складовою банківської діяльності і може стати надійним джерелом формування прибутку та збільшення капіталу банку. Необхідно зазначити, однак, що необгрунтовано високий рівень процентного ризику може підірвати капітальну базу банку.

Розрізняють такі форми процентного ризику:

- ризик переоцінки;

- ризик кривої дохідності;

- базисний ризик;

Ризик переоцінки - найпоширеніша форма процентного ризику - виникає через невідповідність активів і пасивів у термінах погашення та переоцінки. Ризик кривої дохідності : ринкові зміни можуть впливати на строкову структуру процентних ставок за різними активами, що зумовлює зміни форми та нахилу кривої дохідності. Будуючи її, на вертикальній осі відображають процентну ставку за активами, а на горизонтальній - термін погашення. За допомогою такого графіка вивчають структуру процентних ставок у минулому та прогнозують її для певного проміжку часу в майбутньому.

За нормальних умов крива дохідності має позитивний нахил, є додатною, тобто короткострокові процентні ставки за активами нижчі, ніж довгострокові Негативний нахил, тобто від'ємна крива дохідності спостерігається у періоди недостатньої ліквідності ринку та дорожнечі коштів. Третьою поширеною формою є крива у формі "дзвоника", коли середньострокові процентні ставки вищі за коротко- та довгострокові (Додаток Л).

Базисний ризик виникає, коли у портфелі банку не збігаються процентні ставки за інструментами з однаковими термінами переоцінки. Динаміка ставок може викликати несподівані зміни у грошових потоках, зміни між активами, пасивами та позабалансовими інструментами з однаковими термінами погашення або частотою переоцінки.

Головним елементом процесу управління ризиком, у тому числі процентним, є розробка та впровадження ефективної внутрібанківської системи. У межах такої системи банк має встановити допустимий рівень процентного ризику та здійснювати аналіз альтернативних варіантів управління власними активами й зобов'язаннями. [74]

Хоча банки передбачають в угодах із клієнтами можливість зміни процентної ставки внаслідок змін вартості кредитних ресурсів на ринку, але бувають випадки, коли банк не може змінити процентну ставку, щоб не втратити клієнта. У першій декаді серпня 1999 року процентна ставка за міжбанківськими кредитами доходила до 110 % річних, але кредити юридичним особам залишилися на рівні до 70 % річних, тобто банки, які вимушені були залучати ресурси на міжбанківському ринку, понесли незаплановані втрати, яких вони могли б не мати, якби в них були інші джерела поновлення кредитних ресурсів або "запас міцності" на коррахунку в НБУ.

Ризик процентних ставок посилюється при збільшенні термінів кредитування, тому банки і встановлюють більший процент за кредит при збільшенні терміну, на який надається кредит, страхуючи частково себе від ризику процентних ставок. Тому дуже велика вірогідність того, що банк буде вимушений фінансувати довгострокові кредитні проекти за вищою процентною ставкою, ніж термін, на який надано кредит.

Банки завжди беруть на себе ризик процентних ставок, але цей ризик слід прорахувати й обгрунтувати. А отже, важливо при плануванні передбачити тенденції збільшення або зменшення процентних ставок при кредитуванні у відповідні періоди року, які можна передбачити, проаналізувавши ці тенденції протягом попередніх трьох років. [76]

Найпопулярнішою стратегією хеджування (страхування, обмеження) ризику зміни відсоткових ставок нині є управління дисбалансами. Ця стратегія потребує проведення аналізу термінів дії й можливостей зміни цін, пов'язаних з активами банку, що дають відсотковий дохід, депозитами й позичками на грошовому ринку.

За усвідомлення факту прийняття банком надмірно великого ризику відсоткових ставок якомога точніше зіставляють обсяг активів банку, які підлягають переоцінці в міру змін відсоткових ставок, з обсягами депозитів та інших зобов'язань, відсоткові ставки за якими можуть змінитися відповідно до ринкової кон'юнктури у той самий період. У цьому разі чутливі до змін відсоткових ставок активи й пасиви повинні бути незабаром погашені чи відновлені. Якщо відсоткові ставки підвищилися після того, як такі позички були надані в перший раз, банк надалі відновлятиме їх тільки в тому випадку, коли очікувана прибутковість позичок приблизно відповідатиме поточній очікуваній прибутковості за іншими фінансовими інструментами порівняльної якості. Таким чином, позички з терміном дії, що минає, надають банку ресурси, які будуть реінвестовані в нові позички під поточний відсоток, отже, вони також становлять активи, чутливі до змін відсоткових ставок.

До пасивів, які підлягають переоцінці, належать депозитні сертифікати перед погашенням або ті які потребують поновлення, оскільки в цих випадках банк і його клієнти повинні домовитися про нову відсоткову ставку відповідно до ринкової ситуації. Депозити до запитання також можна розглядати як такі, що підлягають переоцінці, тому що вони можуть бути вилучені з банку в будь-який момент, якщо їхній власник вважатиме інші види вкладів привабливішими. [16]

Ризик процентних ставок банки зменшують, включаючи як до депозитних, так і до кредитних договорів право зміни процентної ставки в разі її коливання на ринку, збільшенням термінів попередження про відкликання депозитів з 1-2 днів до 5 днів, зменшенням терміну надання кредитів; підвищенням процентної ставки за кредитними лініями тощо. [4,76]

Управління кредитним ризиком означає в першу чергу необхідність глибокого аналізу кредитного портфеля банку, тим більш що зараз все актуальнішим стає питання організації ефективного контролю за банківськими ризиками у комерційному банку.

Кредитний ризик - це ризик невиконання позичальником своїх зобов'язань перед банком внаслідок його неплатоспроможності, неокупності проекту, некомпетентності керівництва підприємства, несприятливої економічної кон'юнктури, непорядності позичальника та інших факторів.

Основними критеріями оцінки кредитного портфеля є його диференційованість, якість та дохідність. При оцінці якості активів використовується відношення частки непрацюючих активів до їх загальної суми. [47]

Для оцінки кредитного портфеля використовуються й інші показники:

- частка прострочених кредитів у загальному обсязі позик;

- частка не обслугованих у строк кредитів у загальному обсязі позик;

- частка позик, погашених з порушенням термінів.

Останній показник відбиває якісний підсумок кредитних операцій банку за певний період (місяць, квартал, рік) й характеризує реальний стан ситуації.

Кредитний ризик можна розглядати як один з самих великих ризиків, притаманних банківській діяльності. Невисокі темпи приросту обсягів та рентабельності кредитування змушують банки до систематичної розробки та удосконалення методології управління кредитними ризиками та побудови організаційної структури для її реалізації у повсягденній практиці. [37]

Основними способами захисту від кредитного ризику є :

- лімітування кредитів одному позичальнику (відповідно до його фінансового стану, наявності надійного забезпечення);

- диверсифікація форм і термінів надання кредитів;

- підвищення рівня процента за кредит;

- створення в необхідних розмірах спеціальних резервів для відшкодування можливих втрат за позиками банку;

- попереднє вивчення платоспроможності позичальника, вимога необхідних гарантій, застави під кредит, кваліфікованість і порядність керівництва підприємства, яке бере кредит, та інші. [76]

Ринковий ризик тісно пов'язаний з ризиком змін процентних ставок. Врахування даного виду ризику при управлінні активами й пасивами обумовлено тим, що зміна процентних ставок має протилежний вплив на ціну боргових зобов'язань, що знаходяться в обігу на ринку. Коли поточна ставка ринкового процента знижується, ціна подібних зобов'язань зростає.

Такі обставини ускладнюють практику управління активами й пасивами, але одночасно надає нові можливості для компенсації несприяного впливу на банк зміни процентних ставок. [37]

У зв'язку з розміщенням коштів комерційного банку у валютні цінності потребує значної уваги валютний ризик. Валютний ризик являє собою небезпеку валютних втрат при проведенні зовнішньоторгівельних, кредитних, валютних операцій, операцій на фондових і товарних біржах внаслідок зміни вартості активів, пасивів й грошових вимог та обставин у зв'язку з коливаннями обмінних курсів.

Головним показником, за допомогою якого можна вимірювати валютний ризик, є валютна позиція. Валютна позиція - це співвідношення між вимогами й зобов'язаннями щодо певної іноземної валюти. Будь-який банк з довгою позицією за певною валютою (тобто коли сума його вимог в іноземній валюті перевищує суму його зобов'язань у неї) потрапляє під небезпеку понести збитки, якщо курс цієї валюти почне знижуватися. Загроза втрат існує також і для банку з короткою валютною позицією, у якого сума зобов'язань в іноземній валюті перевищує суму його вимог у ній, якщо курс даної валюти почне зростати.

Валютний ризик відноситься не тільки до грошових коштів в іноземній валюті, але в неменшому ступеню й до валютних вкладень та зобов'язань банку. [37]

Валютний ризик знижується шляхом хеджування (біржового страхування активних і пасивних операцій). Хеджування призводить до зниження ефективності діяльності, але страхує від коливань валюти. Класичними інструментами хеджування є свопи, ф'ючерси й опціони. [4,76]

Ризик за операціями з цінними паперами може виникати у банках у зв'язку з непередбачуваними змінами попиту та пропозицій й втратами банку через переоцінку їх вартості.

Ризики зниження дохідності, прямих фінансових втрат або втраченої вигоди виникають в операціях з цінними паперами у зв'язку із великою кількістю факторів, які впливають на фінансово-господарську діяльність. Виокремлюють систематичні та несистематичні ризики.

Систематичний ризик характерізується ризиком падіння ринку цінних паперів у цілому і являє собою незнижуваним та недиференційованим.

Несистематичний ризик пов'язаний із інвестиційними якостями конкретного цінного паперу, є знижуваним та диференційованим. Ступінь ризику визначається кількістю цінних паперів, відповідністю їх міжнарод-ним стандартам, дохідністю паперів, складом портфеля цінних паперів. Банк регулює ступінь ризику, маневруючи обсягами та структурою портфеля цінних паперів.

Ризик недостатньої диверсифікації - це ризик втрат через недостатність диверсифікації портфеля активів й пасивів, вузьке коло здійснюваних операцій. Ризик виникає через необгрунтовану прив'язку діяльності банку до динаміки тієї чи іншої групи активів та (або) пасивів. Цей вид ризику можна розглядати як сполучення різних видів ризиків (кредитного, процентного тощо) зі специфікою розглядаємого ризику.

Ризик недостатньої диверсифікації активів (або пасивів) призводить до підвищеного рівня залежності банку від окремих сегментів фінансових ринків та до труднощів, які пов'язані з переходом на новітні фінансові інструменти за несприятливої кон'юнктури.[37]

На основі аналізу ризиків й ефективності за окремими видами опера-цій розробляються заходи, спрямовані на зниження ризиків і підвищення прибутковості банківських операцій.

Як вже зазначалося, прибутковість банку можна підвищити шляхом :

- збільшення портфеля наданих кредитів;

- перерозподілу наданих кредитів;

- збільшення маржі між ставкою залучення і ставкою розміщення (як шля хом здешевлення ставок залучення, так і шляхом збільшення ставок розмі щення );

- збільшення плати за обслуговування і надання нових видів послуг.

Основні протиріччя, які необхідно розв'язати при цьому, - це протиріччя між прибутковістю і ліквідністю, між прибутковістю і ризиком процентних ставок, між прибутковістю і кредитним ризиком. Необхідно визначити, скільки прибутку всього банк повинен отримати, щоб задовольнити вимоги акціонерів, необхідний рівень ліквідності, максимально допустимий ризик за вкладеннями і процентними ставками. Ці нормативи не можна порушувати і слід контролювати в роботі банку. [76]

2.2 Методичні підходи до стратегічного управління банківськими ресурсами

Основна мета банку (який є своєрідним підприємством, що займається бізнесом) - отримання прибутку, шляхом застосування найбільш раціональної системи управління. [83]

Перед комерційними банками стоїть завдання не лише залучити максимально допустимий обсяг ресурсів, а й розмістити їх у максимально дохідні активи, за необхідного рівня ліквідності та граничного рівня ризику.

У разі залучення депозитів або отримання кредитів виникає питання: тримати ці гроші як резерв для покриття майбутньої потреби в ліквідності, вкласти в нові позички й цінні папери або погасити частину своїх зобов'язань. [16]

Приймаючи рішення про розміщення коштів неможливо точно передбачити події, які мають відбутися. Проблема управління грошовими коштами комерційного банку зводиться в основному до вибору оптимального співвідношення активів за різними термінами погашення та зобов'язань із різними термінами сплати.

Таким чином, взаємозв'язок між управлінням активними та пасивними операціями має вагоме значення для прибутковості комерційного банку.

У банківській справі сьогодення управління активами й пасивами є одним із фундаментальних понять банківського менеджменту і становить складну багатопланову, до кінця ще не досліджену проблему.

Формування концептуальних засад управління фінансовою діяльністю кредитних установ на сучасному етапі розвитку банківської системи України залишається актуальною науковою та практичною проблемою.

Прийнято розглядати три підходи до управління ресурсами банку:

1) через активи;

2) через пасиви;

3) через управління активами і пасивами.

Банкіри не завжди замислювалися над взаємозв'язком активів і пасивів банку. До 1960-х років керівництво кредитними установами здійснювалося переважно шляхом управління активними операціями - методом об'єднання джерел ресурсів (найбільш традиційний метод у діяльності банків). Відтак у банках джерела формування ресурсів - зобов'язання і капітал - сприймаються як такі, що не залежать від їх діяльності, а визначаються передусім можливостями та потребами клієнтів та акціонерів (Додаток М). [9,16]

Оскільки вважалося, що банк не в змозі вплинути на обсяги, вартість і структуру залучених коштів, управлінські рішення здебільшого зводилися до того, кому насамперед надавати наявні кредитні ресурси і які мають бути умови позики.

Зрозуміло, подібний підхід не може забезпечити максимального прибутку, оскільки, з одного боку, банк відмовляється від управління залученими коштами і, отже, від впливу на їх вартість, а з іншого - значна частина банківських активів має знаходитися у високоліквідній формі для підтримання достатнього рівня ліквідності, що врешті призводить до зниження доходів.

Але деякі вітчизняні банки використовують насамперед такий управлінський підхід, оскільки він є доволі простим у практичному застосуванні, зрозумілим і звичним. Наприклад, розгалужена мережа філій Ощадбанку дає змогу формувати значну за обсягами ресурсну базу без застосування спеціальних прийомів управління пасивами, а тому сфера прийняття управлінських рішень пов'язується переважно з ефективністю проведення активних операцій.[16,66]

У 1960-70-х роках у банківському середовищі збагнули, що можна управляти також і пасивами. Цей період характеризувався зростанням відсоткових ставок на міжнародних ринках та інтенсивною конкуренцією у сфері залучення коштів, що спонукало банки до пошуку нових джерел фінансування аналізу структури й вартості зобов'язань.

Ішлося, власне, про встановлення контролю над джерелами банківських коштів за аналогією із контролем над активами, що дозволяло реструктуризувати баланс у напрямі мінімізації витрат за залученими коштами , а в підсумку - збільшити прибуток і капітал. Щоб забезпечити бажані обсяг, структуру та рівень витрат за пасивними операціями, банки почали застосовувати як цінові, так і нецінові методи управління залученими коштами. [16,66]

Відповідно до методу поділу джерел ресурсів керівництво банку розглядає конкретні джерела, за рахунок яких залучаються ресурси. При цьому необхідно ретельно контролювати співвідношення обсягів вкладів до запитання та обсягів ощадних і термінових вкладів, а також позичок на грошовому ринку і загальної величини зобов'язань банку. Якщо фонди банку формуються переважно за рахунок короткотермінових джерел (вкладів до запитання чи кредитів "овернайт" на грошовому ринку), то велика частина ресурсів повинна вкладатися в короткотермінові кредити і цінні папери (цінні папери грошового ринку й кредити для поповнення обігових коштів). Навпаки, банк, що формує фонди за рахунок довготермінових ресурсів (термінових депозитів), може з деяким ризиком використовувати їх на довготермінові позички - як споживчі, в тому числі кредити під заставу нерухомості, так і підприємницькі (Додаток Н). [9,66]

Слід наголосити, що управління фінансовими потоками банку через пасиви не виключає паралельного управління активами - проблема полягає у їх розмежуванні та автономному застосуванні. Головним недоліком даного підходу є те, що кошти залучаються без урахування ефективності різних напрямів їх розміщення.

Досить високий рівень кредитних ставок на вітчизняному ринку не дає змоги позичальникам активно використовувати інструментарій кредитування у своїй діяльності, і банки, залучивши кошти, все частіше стикаються із проблемою їх ефективного та надійного розміщення. Водночас управління через пасиви залишається в Україні найпоширенішим .

Незважаючи на притаманні перехідному періодові макроекономічні проблеми, які супроводжують організацію діяльності комерційних банків нашої країни, можливість банку кредитувати клієнта (за умови позитивних якісних параметрів його діяльності) є вирішальним фактором збереження постійного кола клієнтів, забезпечення стабільної ресурсної бази й дохідності операцій у довгостроковому плані.

Модель розподілу активів встановлює, що розмір необхідних банку ліквідних коштів залежить від джерел залучення фондів. Відтак можливості видачи позики мають бути забезпечені необхідними ліквідними активами. [9,16,30]

Воднораз не може не викликати заперечень і той факт, що утримування в загальному портфелі активів значних обсягів коштів у безпосередньо ліквідній формі, виходячи тільки з очікуваних потреб у задоволенні попиту на кредити, не може бути прийнятним з огляду на прибутковість банківських операцій, позаяк ця група активів не приносить доходу взагалі.

Отже управління активами та їхній розподіл має здійснюватися на основі чіткого розмежування можливого запиту на вилучення коштів із поточних рахунків і попиту на кредити із тим, щоб підтримання ліквідності комерційного банку не завдавало надмірної шкоди його рентабельності.

Практичне розв'язання цього завдання може бути здійснене через управління первинними і вторинними резервами банківської установи, а також активізацію можливостей використання зовнішніх джерел поповнення ліквідних коштів.

При такому підході найдоцільніше застосовувати розподіл факторів попиту на ліквідні ресурси таким чином, щоб запити клієнтів на вилучення коштів із поточних рахунків банк міг задовольняти негайно, для чого він повинен мати у своєму розпорядженні адекватну величину первинних резервів, а очікуваний попит на кредити задовольнявся б із мінімальною затримкою. В останньому випадку засобом задоволення цього попиту можуть бути як вторинні резерви, так і можливості залучення ліквідних коштів із зовнішніх джерел (Додаток П).[27]

Нині прийнято розглядати банківські портфелі активів і пасивів як єдине ціле, що визначає роль сукупного портфеля банку в отриманні прибутку і прийнятого рівня ризику.

Основними параметрами методу регулювання грошових потоків у межах сукупного банківського портфеля є розміри вкладень у конкретні види активів, дохідність цих вкладень і терміни їх розміщення, обсяги залучення різних видів ресурсів, їхня вартість (тобто величина процентних виплат) і строки погашення.

Практичний зміст цього методу полягає у підтриманні ліквідності комерційного банку через обов'язкове закріплення певних груп залучених пасивів за конкретними активами. При цьому зовсім не йдеться про застосування надмірної деталізації руху грошових потоків, за якої слід було б відстежувати рух кожної копійки залучених ресурсів на предмет відповідності розміщення їх в активних операціях за сумами і термінами.

Прийнятнішою можна вважати практику укрупненого групування активів і пасивів із метою збалансованого розміщення ресурсів, тобто спрямування грошових потоків із сум залучених коштів у ті види вкладень, які за строками і дохідністю адекватні сформованій комерційним банком ресурсній базі. Воднораз можуть бути розв'язані завдання як щодо підтримання належного рівня ліквідності комерційного банку, так і щодо прибутковості його роботи.[27]

Існує два підходи до управління активами й пасивами :

- бухгалтерський (зорієнтований на чистий прибуток);

- економічний (спрямований на управління ринковою вартістю власного капіталу банку).

Для бухгалтерської моделі оголошений річний прибуток банку є основним мірилом цінностей. Чистий процентний дохід (тобто процентний дохід, зменшений на процентні витрати) - це, так би мовити, "кров" банку. І основна стратегічна мета управління активами й пасивами - це прагнення максимізувати чистий процентний дохід при заданому рівні ризику або мінімізувати ризик при заданому рівні чистого процентного доходу. [73]

Для того щоб захистити прибуток банку від негативного впливу зміни відсоткових ставок, його керівництво прагне до підтримки на фіксованому рівні чистої відсоткової маржі (ЧВМ), яку обчислюють в такий спосіб:

ВД - ВВ ЧПД

ЧВМ = ----------- = --------- х 100% (2.6)

ВА_д ВА_д

де ВД - відсотковий дохід ;

ВВ - відсоткові витрати за депозитами та іншими залученими коштами;

ЧПД - чистий процентний дохід.

ВА_д - вартість усіх активів , що приносять дохід . [16,17]

Оскільки чистий процентний дохід (ЧПД) дорівнює різниці між процентним доходом та процентними витратами , ЧПМ можна розглядати як спред (ЧС) за дохідними активами - звідки й термін " управління спредом " :

ОВ СВ

ЧС = ----- х 100% - ------ х 100% (2.7)

НК ОР

де ОВ - отримані відсотки;

НК - надані кредити;

СВ - сплачені відсотки;

ОР - отримані під проценти ресурси.

Це одна зі стратегій управління активами та пасивами.

Рівень та зміни чистої процентної маржі банку можна характеризувати як первинні фактори, що впливають на співвідношення "ризик - дохідність". Чиста процентна маржа - це функція чутливості до зміни процентної ставки, обсягу та структури дохідних активів і зобов'язань .

ЧПМ = f (проценти, обсяги, структура). [73]

При цьому до активів, чутливих до зміни процентної ставки, належать короткострокові цінні папери, позики, надані під плаваючі процентні ставки, короткострокові вкладення на грошовому ринку, урядові й муніципальні цінні папери, що підлягають погашенню з реінвестуванням вкладених коштів за поточними ставками.

До пасивів, чутливих до змін процентної ставки, належать депозитні сертифікати, які погашаються протягом року, депозитні рахунки грошового ринку, зобов'язання банку з плаваючими процентними ставками. Чутливість активів і пасивів банку до змін процента зростає також у міру закінчення строків їхнього розміщення й залучення відповідно. [27]

Якщо відсоткові ставки за зобов'язаннями банку зростають швидше, ніж дохід за кредитами і цінними паперами, значення ЧВМ зменшуватиметься, що негативно позначиться на прибутку.

Якщо відсоткові ставки знижуються й спричиняють швидше зменшення доходу за кредитами і цінними паперами порівняно із скороченням відсоткових витрат за запозиченими коштами, то ЧВМ банку також скоротиться. Уданому випадку менеджери банку повинні шукати можливі шляхи зниження ризику значного зростання витрат запозичення порівняно з відсотковими доходами, що загрожує величині ЧВМ. [16,73]

Чистий процентний дохід та чиста процентна маржа служать орієнтирами в управлінні активами й пасивами, яке, власне, і зводиться до управління GAPом (розривом) між чутливими до процентної ставки активами (ЧПА) та зобов'язаннями (ЧПЗ).

GAP - різниця в обсягах активів та пасивів, чутливих до процентної ставки, з одним терміном погашення. GAP можна розрахувати за формулою :

GAP = ЧПА - ЧПЗ (2.8)

Коли банк має нульовий GAP (тобто ЧПА = ЧПЗ), це означає, що активи та пасиви у його балансі погоджені за термінами. Таким чином, один із підходів до управління ними - це стратегія погодження термінів.

Мета такої стратегії - збереження нульового гепу, або геп - відношення рівного одиниці.

Геп - відношення можна розрахувати за формулою :

ЧПА

GAP = -------- (2.9)

ЧПЗ

У практиці українських банків чутливі до процентної ставки пасиви перевищують чутливі до процентної ставки активи, тобто банки мають від'ємний геп.

Але на жаль, стан нульового гепу цілком не виключає ризику, пов'язаного зі зміною ставки відсотка, бо зміни відсоткових ставок за активами й пасивами не завжди вдається узгодити.

Оскільки процентні ставки за кредитами встановлюються керівництвом банку на різні терміни, у разі стрімкого підвищення ставок за залученими коштами прибуток банку зменшиться. Проте коли процентні ставки за пасивами знизяться, його прибуток зросте, бо частина позичальників сплачуватиме проценти за кредит на підставі укладених раніше угод.

Крім того, постійно відбуваються структурні зміни у складі активів та пасивів, які також не сприяють досягненню нульового гепу. Приміром, зростає кредитний портфель банку та водночас розміщуються коротко-термінові депозитні сертифікати банку, або збільшується обсяг залучених міжбанківських кредитів.

Розглянемо інший приклад управління гепом: ЧПА перевищують ЧПЗ. Таке становище можна визначити як додатний геп.

Записане формулами, воно матиме вигляд :

ЧПА - ЧПЗ >0 ;

ЧПА / ЧПЗ > 1 (2.10)

Якщо наприклад, чутливі до процентної ставки активи банку (ЧПА) становлять 250 млн. грн., а чутливі до процентної ставки зобов'язання (ЧПЗ) - 200 млн. грн., то геп становить +50 млн. грн., а геп - відношення 1,25.

Якщо значення цього розриву додатне (тобто чутливі до зміни процента активи перевищують відповідні пасиви), то в разі підвищення ринкових ставок процента банк може отримати додатковий прибуток, оскільки процентні доходи за вкладами зростуть більшою мірою, аніж витрати на залучені ресурси.

Третя (цілком протилежна) ситуація, коли ЧПЗ перевищують ЧПА, - досить типова для української банківської практики.

Більшість залучених коштів мають короткий термін погашення, велика частка кредитів у кредитному портфелі банків - довгі фактичні терміни погашення внаслідок постійних процедур пролонгації та істотної частки нестандартних позик у кредитному портфелі. Банки змушені вдаватися до систематичних пролонгацій наданих кредитів з огляду на нестабільне фінансове становище позичальників. Від'ємний геп визначається такими рівняннями:

ЧПА - ЧПЗ < 0 ;

ЧПА / ЧПЗ < 1 (2.11)

Якщо розрив має від'ємне значення, то при тому ж збільшенні ринкових ставок прибуток банку скоротиться, бо виплати за зобов'язаннями будуть більшими, аніж надходження за відповідними активами. При зворотних же тенденціях у зміні ринкової норми процента динаміка прибутку банку матиме протилежне спрямування.

Коли облікова ставка НБУ зростає, від'ємний геп створює значні ліквідні та процентні ризики. Свідчення тому - кризи, в які іноді потрапляють українські банки (всі разом або окремо). [73,74]

Таким чином, основне завдання управління активами й пасивами банку за методом GAP - менеджменту полягає в тому, щоб значення розриву (додатне чи від'ємне) відповідало очікуваним змінам ринкових процентних ставок. У разі, якщо прогнози щодо динаміки ринкової кон'юнктури не справдяться, банк може не лише недоотримати прибуток, а й зазнати збитків.

Очевидно, що величина розриву деякою мірою вказує на рівень процентного ризику для банку, який здійснює операції із залучення і розміщення коштів. На практиці ж конкретні заходи комерційного банку з управління процентним ризиком можуть полягати у змінах строків розміщення й залучення активів і пасивів, регулюванні діапазону змін процентних ставок, використанні вторинних цінних паперів тощо. [9,27]

Однак у кінцевому підсумку сам GAP - менеджмент як метод управління активами й пасивами має на меті виявлення можливостей отримання додаткового прибутку, про що йдеться у зарубіжних дослідженнях. Так, Т.У. Кох пише : "Ця інформація про величину розриву використовується або для хеджування чистого доходу у вигляді процентів від зміни процентної ставки, або для спекулятивної зміни розміру GAP у спробі збільшити чистий дохід у вигляді процентів; але така стратегія спекулятивна, бо активне управління GAP передбачає, що банк може прогнозувати процентну ставку краще за ринок".

Отже, якщо навіть в умовах розвинутого ринку за відносно стабільних процентних ставок спрямованість цього методу управління активами й пасивами визначається як спекулятивна, то в умовах перехідного періоду із значними змінами фінансової кон'юнктури немає підстав розглядати цей метод як основний напрям управління діяльністю банку. Річ у тім, що можливості передбачення напряму і величини зміни ринкового процента вкрай обмежені, бо на його динаміку впливає багато факторів.

Треба наголосити, що регулювання GAP як форма управління активами й пасивами комерційного банку сама собою не позбавлена певних недоліків, зокрема таких, як :

- застосування лише на короткий час у зв'язку із проблематичністю прогнозування змін процентних ставок на тривалу перспективу;

- відсутність гнучкості, оскільки запити клієнтів можуть не збігатися з потребами банку щодо зміни умов розміщення пасивів, чутливих до зміни процента;

- проблематичність передбачення конкретної величини розриву через те, що процентні ставки за активами і пасивами можуть змінюватися різними темпами.[27,74]

Отже бухгалтерська модель є орієнтованою на чутливість оголошеного прибутку до несподіваних змін ставки відсотка, які викликають зміни чистого процентного доходу. Погане управління процентним ризиком може призвести до зменшення прибутків банку та проблем, пов'язаних із ліквідністю і платоспроможністю.