ЗМІСТ

1.1 Теорії й стратегії управління активами та пасивами

Теорії управління активами й пасивами для підтримки ліквідності банку з'явилися практично одночасно з організацією комерційних банків.

Спочатку питання про банківську ліквідність мало два теоретичні підходи. Перший підхід був заснований на тому, що структура активів банку по термінам повинна точно відповідати структурі його пасивів, а це практично унеможливлювало проведення комерційними банками активної політики управління своєю ліквідністю. На даній теоретичній основі було вироблено так зване золоте банківське правило, що полягає в тому, що величина й терміни фінансових вимог банку повинні відповідати розмірам і термінам його зобов'язань.

Другий підхід базувався на реальній невідповідності структур активів і пасивів балансу, оскільки жоден навіть найпотужніший комерційний банк не застрахований від наслідків фінансово-кредитних явищ, що постійно відбуваються в соціально-економічних системах: економічних криз, банкрутств, неплатежів по позиках, кон'юнктура попиту й пропозицій на ринках позикових капіталів грошових коштів, цінних паперів і інших проявів незбалансованості ринкових стосунків. Такі явища найбільш характерні для країн, що здійснюють перехід від планово-централізованої до ринкової економіки [19].

Проблема управління активами й пасивами з метою підтримки ліквідності є однією з ключових для українських банків. У банківській практиці є багаточисленні підходи до виміру ліквідності. Але з іншого боку ця різноманітність вказує на те, що до цих пір немає доступної й прийнятної формули для розрахунку потреб банку в ліквідних засобах.

Згода досягнута лише у визначенні того, що кошик ліквідних коштів окремо взятого банку залежить від коливань загальної суми вкладів і попиту на кредит. І для проведення збалансованої активної або пасивної політики співробітники, відповідальні за управління станом ліквідності балансу банку, спираються на одну або декілька теорій управління [40].

В наш час розрізняють чотири особливі теорії: комерційних позик, переміщення, очікуваного доходу - вони пов'язані з управлінням активами й

теорія управління пасивами. На практиці в тій або іншій мірі використовуються всі теорії, але в різних банках однієї з них надається більше значення.

Теорії управління активами та пасивами:

- Теорія комерційних позик

Ця теорія вирушає корінням в англійську банківську практику XVIII століття. Захисники цієї теорії стверджують, що комерційний банк зберігає свою ліквідність, поки його активи розміщені в короткострокові позики, що своєчасно погашаються при нормальному стані ділової активності. Іншими словами, банкам слід фінансувати послідовні стадії руху товарів від виробництва до вжитку. В наш час ці позики отримали б назву позик під товарні запаси або на поповнення оборотного капіталу. Впродовж майже всієї історії банківської справи вважалося, що банки не повинні кредитувати покупку цінних паперів, нерухомості або споживчих товарів або надавати довгострокові кредити сільському господарству. Теорія комерційних позик була провідною банківською теорією в США з колоніальних часів до кінця 30-х років нинішнього століття [5].

Хоча теорія комерційних позик широко пропагувалася економістами, органами контролю й регулювання, банками, її вживання на практиці не було настільки суровим. Основним недоліком теорії було те, що вона не враховувала кредитних потреб економіки, що розвивається. Суворе дотримання теорії забороняло банкам фінансувати розширення підприємств і устаткування, придбання будинків, худоби, землі. Нездатність банків задовольняти подібного роду потреби в кредиті явилася важливим чинником у розвитку конкуруючих фінансових інститутів, таких, як взаємно ощадні банки, ощадно-позичкові асоціації, фінансові компанії споживчого кредиту й кредитні союзи.

Ця теорія також не змогла врахувати відносну стабільність банківських вкладів. Банківські вклади можуть бути вилучені на вимогу, але чи навряд всі вкладники одночасно знімуть свої засоби. Стабільність вкладів дозволяє банку розміщувати засоби на помірно тривалі терміни без збитку для ліквідності. Далі, теорія виходила з того, що при нормальному ході справ всі позики будуть погашені своєчасно, У періоди високої ділової активності торгівельні й промислові компанії не зустрічають труднощів при погашенні своїх зобов'язань. Проте в періоди економічного спаду або фінансової паніки ланцюжок «готівка - товарні запаси - реалізація - дебітори по розрахунках - готівка» порушується, і фірмі скрутно, а деколи й неможливо погасити банківську позику [21].

-Теорія переміщення:

Теорія переміщення заснована на твердженні, що банк може бути ліквідним, якщо його активи можна перемістити або продати іншим кредиторам або інвесторам за готівку. Якщо кредити не погашаються в строк, передані в забезпечення позики товарно-матеріальні цінності (наприклад, ринкові цінні папери) можуть бути продані на ринку за готівку; в разі потреби в засобах позики можуть 6ить рефінансовані в Центральному банку. Таким чином, умовою покриття потреб окремого комерційного банку в ліквідних ресурсах є постійна наявність активів, які можна продати. Аналогічним чином банківська система буде ліквідна, якщо Центральний банк вільно купуватиме пропоновані для переобліку активи [34 ].

Ринкові цінні папери, що легко реалізовуються, довгий час розглядалися в якості прекрасного джерела ліквідних ресурсів. Такі цінні папери можна легко перетворити на готівку, тому на них часто посилаються як на резерви другої черги. Щоб забезпечити конвертацію без затримок і втрат, вторинні резерви повинні відповідати трьом вимогам: висока якість, короткий термін погашення, реалізація. Вони мають бути вільні від кредитного ризику й ризику зміни ринкових процентних ставок, а також продаватися на ринку з короткостроковим повідомленням [16].

Відносно терміну погашення до активів, використовуваних як резерв ліквідності, не пред'являється певних вимог, але загальним правилом буде: чим коротше термін, тім краще. Реалістичнішим вважається такий підхід, при якому дія ризику зміни номінальних ставок буде незначною. Нормальним для включення першокласних цінних паперів, що легко реалізовуються, у резерви другої черги багато банкірів вважають термін погашення в один рік і менше. Проте цей наближений орієнтир може змінюватися під впливом номінальних ставок грошового ринку. Якщо ж ставки схильні до сильних коливань або підвищуються, будуть потрібні папери з меншим терміном.

Умовами якості й реалізації відповідає цілий ряд видів цінних паперів. Найбільш відповідними для вторинних резервів є казначейські векселі, а також і інші цінні папери уряду і його органів. Урядові облігації вважаються прийнятними, якщо близький термін їх погашення, оскільки ризик зміни номінальної норми відсотка тим менше, чим коротше термін.

Деякі першокласні короткострокові цінні папери приватного неурядового сектора також можуть використовуватися як вторинні резерви. До них відносяться банківські акцепти й комерційні папери, що реалізовуються на відкритому ринку. Банківський акцепт є траттою, що акцептується банком, з терміном платежу звичайно до 180 днів. Поява банківського акцепту пов'язана головним чином з фінансуванням міжнародної торгівлі, хоча він може бути й результатом фінансування звернення й складування товарів у внутрішній торгівлі. Ринок банківських акцептів відрізняється високою активністю, а самі папери прийнятні для переобліку у федеральних резервних банках.

Для резервів другої черги банки можуть купувати комерційні папери. Останні є векселями, що випускаються корпораціями на порівняно короткі терміни, звичайно не більше 4 - 6 місяців. Щоб займати гроші в такий спосіб, корпорація повинна володіти дуже високою кредитоспроможністю. Векселі випускаються, як правило, великого номіналу, оплачуються емітенту й індосуються без обмеження. При цьому вони стають документом на пред'явника й можуть передаватися з рук у руки без подальших індосаментів. Комерційні папери часто зберігаються в банку до закінчення терміну, хоча дилери можуть їх викупити за попередньою угодою [14].

Хоча теорія переміщення до певної міри обґрунтована, сотні банків, що слідували її вказівкам, не уникнули проблеми ліквідності в 20-і й 30-і роки. Деякі банки надмірно покладалися на ліквідність онкольних позик, забезпечених цінними паперами, розраховуючи на те, що ці позики можуть бути відізвані протягом 24 годин. На жаль, коли ринкова вартість цінних паперів покотилася вниз, банки виявили, що погашення цих позик зазнає збитки [11].

-Теорія очікуваного доходу:

Згідно цієї теорії, банківську ліквідність можна планувати, якщо в основу графіка платежів у погашення кредитів покласти майбутні доходи позичальника. Вона не заперечує розглянутих вище теорій, але підкреслює, що ув'язка доходів позичальника з погашенням позики переважає, ніж акцент на забезпеченні кредиту. Дана теорія стверджує далі, що на банківську ліквідність можна впливати, змінюючи структуру термінів погашення кредитів і інвестицій. Короткострокові кредити промисловості більш ліквідні, ніж термінові позики, а кредити споживачам на оплату покупок та виплат більш ліквідні, ніж іпотечні позики під житлові будови [40].

Теорія визнає розвиток і швидке зростання окремих видів кредитів, що в даний час становлять значну частину кредитного портфеля комерційних банків: термінових кредитів діловим фірмам, споживчих кредитів з погашенням до оплати, позик під нерухомість. Ці позики мають одну загальну властивість, що підвищує ліквідність, а саме: їх можна погашати до оплати. Портфель, значну частину якого складають кредити, що передбачають щомісячні або щоквартальні платежі в рахунок погашення основного боргу й відсотків, ліквідний, оскільки регулярні потоки готівкових засобів легко планувати. Коли потрібні ліквідні засоби, готівку можна використовувати, інакше вони реінвестуються для підтримки ліквідності в майбутньому.

Гідність теорії очікуваного доходу в тому, що вона визнає необхідність швидкого зростання середньо - і довгострокових кредитів підприємствам, споживчих кредитів і кредитів на нерухомість. Відмітною ознакою таких кредитів є ті, що вони погашаються періодично (мають проміжні терміни погашення), що підвищує їх ліквідність. Крім того, це дозволяє планувати регулярні надходження коштів і, таким чином, забезпечувати ліквідність у майбутньому [10].

Теорія очікуваного доходу сприяла тому, що багато банків поклали в основу формування портфеля інвестицій ефект ступінчастості: цінні папери так підбираються по термінах погашення, щоб надходження були регулярними й передбаченими, У цьому випадку портфель інвестицій по показнику регулярності платежів готівкою наближається до портфеля кредитів з регулярним погашенням боргу й відсотків.

Проте, ґрунтуючись на цьому підході й не обмежуючись природним очікуванням потоку вхідних коштів, банки можуть намагатися прискорити потік коштів, що надходять, продаючи або позичаючи свої активи до настання термінів їх погашення. Основний ризик такого «передбачуваного» переміщення активів - можливість втрат капіталу унаслідок несприятливої зміни процентних ставок [40].

- Управління пасивами:

Захисники цієї теорії стверджують, що банки можуть вирішити проблему ліквідності шляхом залучення додаткових засобів з ринку. Спочатку в захист цієї теорії найактивніше виступали крупні банки провідних фінансових центрів, але незабаром її прийняли повсюдно. Її виникнення пов'язане з відновленням ринку федеральних фондів в 50-і роки й подальшим розвитком зраджених термінових депозитних сертифікатів як головного інструменту грошового ринку [23].

Теорія управління пасивами, що розвиває й доповнює політику управління ліквідності комерційних банків, ґрунтується на наступних двох твердженнях.

Перше - комерційний банк може вирішувати проблему ліквідності шляхом залучення додаткових грошових коштів, купуючи їх на ринку капіталу. Реально дане твердження знайшло практичне втілення в західних країнах.

Друге - комерційний банк може забезпечити свою ліквідність, удаючись до обширних позик грошових коштів у Національному банку або в банків-кореспондентів, а також до позик, що отримуються на ринку євровалют [ 29].

Комерційні банки широко залучають позикові засоби. За рахунок них формується більше 80% загальної суми активів. Завдяки використанню досить дешевих позикових засобів, у тому числі депозитів, відносно невеликий прибуток від банківських операцій, кінець кінцем, повинен досягати розмірів, що забезпечують акціонерам прийнятний дохід.

У широкому сенсі управління пасивними операціями є діяльністю, пов'язаною з залученням засобів вкладників і інших кредиторів і визначенням відповідної комбінації джерел засобів для даного банку. У вужчому сенсі під управлінням пасивними операціями стали розуміти дії, направлені на задоволення потреб у ліквідності шляхом активного дослідження позикових засобів у міру необхідності. Здатність розміщувати депозитні сертифікати й займати засоби в Центральному банку дозволяє банку в меншій мірі залежати від низько дохідних вторинних резервних активів, а це розширює його можливості отримувати прибуток. Проте ці операції зв'язані з ризиком. В управлінні пасивними операціями необхідно враховувати й цей додатковий ризик і, крім того, відношення між витратами на залучення засобів і доходом, який можна отримати від вкладення цих засобів у позики або цінні папери. Отже, взаємозв'язок між управлінням активами й управлінням пасивними операціями має вирішальне значення для прибутковості банку [18].

Діяльність комерційних банків полягає в залученні грошів (в основному вкладників) і наданні їх у позику або інвестуванні по вищих ставках. Це діяльність фінансової установи, промовця посередником між тими, хто має у своєму розпорядженні засоби у вигляді заощаджень, і тими, хто їх потребує. Операції за поданням позик тим, хто володіє високою кредитоспроможністю, і інвестуванню у високоякісні цінні папери менш прибуткові в порівнянні з операціями не фінансових корпорацій. Тому, щоб забезпечити прибуток акціонерам, необхідний набагато більший обіг, ніж дозволяють власні засоби [27].

Останніми роками банки прибігають до обширних позик для забезпечення своєї ліквідності. Такі позики стали називати управлінням пасивами. Розширення масштабів використання позикових засобів зумовлене збільшенням попиту на банківські кредити й відносно повільним зростанням вкладів до запитання останніми роками. Посилення економічної активності й підвищення темпів інфляції означали зростання споживи господарських фірм у кредиті.

Крім того, як фірми, так і приватні особи сталі чутливіші до процентних ставок, у зв'язку з якими, як вже вказувалося, сповільнився приріст вкладів до запитання. Збільшення витрат спонукало банки більш повно використовувати свої ресурси. Це призвело до зростання коефіцієнта позики/депозити в порівнянні з минулими роками.

Внаслідок цього, у банках час від часу зростає потреба в засобах. У міжнародній практиці цю тимчасову потребу банки задовольняють за допомогою міжбанківських кредитів, резервних фондів, операцій РЕПО або позик на ринку євродоларів [32].

Основний внесок теорії управління пасивами полягає в тому, що вона стимулювала у банків велику гнучкість в управлінні, оскільки розглядаються обидві сторони балансу як потенційні інструменти регулювання ліквідності. Теорія управління пасивами спирається на можливість залучення з грошового ринку додаткових ресурсів для підтримки ліквідності банку.

У широкому розумінні управління пасивами є діяльністю банку, пов'язаною з залученням засобів вкладників і інших кредиторів і регулюванні структури джерел відповідних засобів. У вузькому розумінні - це дії банку, направлені на підтримку його ліквідності шляхом активного пошуку притягнених засобів у міру необхідності [37].

Кожна із цих чотирьох теорій має свої переваги й недоліки. Жодна з них окремо не в змозі повністю пояснити способи забезпечення ліквідності банку. Тому банки змушені опиратися на рекомендації всіх цих теорій, віддаючи перевагу тієї або іншої з них, виходячи із власного розуміння специфіки умов на конкретному етапі розвитку [10].

Оцінити запас банківської ліквідності можна за допомогою двох незалежних ознак: якість і час, зробивши важливе зауваження - активи, які звичайно в банківській практиці вважаються високоліквідними, не будуть ураховуватися [23].

У процесі керування активами й пасивами банку менеджери повинні одночасно вирішувати завдання, названі функціями керування банком:

- задоволення попиту на кредити;

- задоволення побажань вкладників по вилученню депозитів;

- демонстрація ринку надійності банку;

- не втрата коштів за рахунок неприбуткового продажу активів;

- обмеження вартості приваблюваних на ринку ресурсів;

- оптимізація сукупного прибутку банку [35,с.].

На основі аналізу існуючих теорій управління активами й пасивами й реальною банківською практикою можна визначити альтернативні підходи до підтримки платоспроможності банку: його менеджери повинні або мати завжди в запасі необхідний обсяг платіжних коштів (ліквідних активів), або можливість залучити їх у будь-який момент, коли це буде потрібно, на фінансових ринках. Дані альтернативи визначають зміст основних стратегій управління активами й пасивами:

1. Управління активами - це нагромадження банком ліквідних коштів у вигляді коштів і легкореалізованих цінних паперів. Властивості ліквідних активів:

- наявність ринку для їхнього швидкого перетворення в гроші;

- стабільність цін на ринку;

- оборотність, тобто можливість відшкодування первісних інвестицій з мінімальним ризиком.

2. Управління пасивами - позика легко реалізовуванних коштів у кількості, необхідній для покриття попиту на ліквідні кошти. Джерела залучення таких ресурсів:

- позики на міжбанківському ринку;

- угоди «РЕПО»;

- облік і одержання позик у Центральному Банку;

- продаж банківських акцептів;

- випуск комерційних паперів;

- одержання позик на ринку євродоларів;

- випуск капітальних нот і облігацій.

3. Управління пасивами й активами - це накопичення ліквідних коштів для задоволення очікуваного попиту на них. І покупка активів на ринку у випадку виникнення несподіваних потреб у ліквідності [8].

Головна проблема управління активами й пасивами полягає в тому, що кризовий стан економіки, на яке не можуть вплинути менеджери банку, приводить одночасно як до недоліку покупної ліквідності: грошова пропозиція скорочується, так і накопиченої ліквідності: порушуються графіки обслуговування кредитів, клієнти мають потребу в їхній пролонгації. Одночасно із цим росте попит на нові кредити, тому що клієнти також випробовують недолік коштів, а ціни на ринку цінних паперів падають.

При розробці стратегії керування активами й пасивами банку з метою підтримки ліквідності менеджери повинні заздалегідь передбачати можливі ситуації розвитку зовнішнього середовища й виробити більш-менш тверді критерії створення резервів ліквідності і їхніх окремих складових. Крім того, стратегія управління активами й пасивами повинна передбачати свідому зміну активів і пасивів і їхніх основних співвідношень убік формування більш стабільної структури банківських операцій [35].

В умовах невизначеності майбутнього попиту нормальну величину ліквідності визначити важко. Щоб реально оцінити стан ліквідності банку, потрібні точні прогнози потреб у наявних коштах, очікуваних рівня ліквідних активів і надходження готівки за певний період. Іншими словами, саме поняття «вимір ліквідності» припускає використання поняття потоку. Тим часом найбільше широко застосовувані критерії оцінки ліквідності засновані на понятті запасу. Один з них - коефіцієнт, що показує відношення заборгованості по кредитах до суми внесків. Коли цей коефіцієнт відносно високий, банки не так охоче вкладають кошти в кредитні й інвестиційні операції. Більше того, вони стають обережнішими й починають підвищувати процентні ставки в міру погіршення ліквідності й жорсткості кредитної політики. І хоча верхня границя цього коефіцієнта ніколи не виражається точною цифрою, вона, проте, впливає на кредитні й інвестиційні рішення банку. За останні роки розглянутий коефіцієнт зріс у всіх, але особливо в найбільш великих банків країни. Це пояснюється, насамперед, здатністю й прагненням великих банків вирішувати проблему ліквідності через управління пасивами, тобто за допомогою позики відсутніх коштів на ринку, а не перегрупування активів [20].

Використання відношення кредитів до внесків як показника ліквідності виходить із допущення, що позички є найменш ліквідними з доходів, що приносять, активи. Отже, чим більша частка внесків міститься в позичці, тим нижче показник ліквідності. Для визначення останнього треба знати середній строк погашення кредитів, чи погашаються вони окремими внесками або одноразово, а також кредитоспроможність позичальників. Не показує розглянутий коефіцієнт і потреби в ліквідних коштах. Наприклад, банк, у якого він дорівнює 70%, може бути більше ліквідним, ніж банк, коефіцієнт якого дорівнює 50%, якщо в першого внески стабільні, а в другого піддані коливанням. І, нарешті, даний коефіцієнт не дає інформації про активи, що не ввійшли в портфель кредитів. Один банк може помістити 20% своїх депозитів у касову готівку й короткострокові державні цінні папери, а іншої - у банківські споруди й нерухомість, при цьому й у того й іншого буде один коефіцієнт відносини кредитів до внесків. Зовсім очевидно, що банки не можуть мати однаковий рівень ліквідності. Із цими застереженнями даний показник можна вважати корисним, тому що його підвищення служить попереджуючим сигналом і змушує керівництво банку аналізувати свою програму розвитку. Цей коефіцієнт скоріше виконує роль зразкового орієнтира, ніж зробленого показника рівня ліквідності [33].

Таким чином, арсенал коштів центральних банків для підтримки ліквідності кредитних організацій досить широкий - від удосконалювання пруденційованих норм до надання різних видів кредитів. Однак поряд з мірками монетарної влади (центральний банк, міністерство фінансів, спеціалізовані фонди) для підтримки ліквідності банківської системи першорядне значення має якість управління ліквідністю й у самих кредитних організаціях. Це стосується питань удосконалювання внутрішнього контролю, а також розробки застосування власних моделей управління ліквідністю [30].

РОЗДІЛ 2. УПРАВЛІННЯ АКТИВАМИ ТА ПАСИВАМИ КОМЕРЦІЙНОГО БАНКУ НА ПРИКЛАДІ ЗАТ КБ «ПРИВАТБАНК»

2.1 Характеристика та загальний аналіз діяльності ЗАТ КБ «Приватбанк»

Приватбанк - Лідер банківського ринку України Заснований в 1992 році, комерційний банк Приватбанк є одним з найбільш, динамічно розвиваючихся банків України й займає лідируючі позиції банківського рейтингу країни. За станом на 1 січня 2008 року розмір чистих активів Приватбанку становить 55,233 млрд.грн. Статутний фонд банку становить 2 млрд. 713 млн. 250 тис. грн., власний капітал - 5,389 млрд. грн. Кредитний портфель банку становить 41,694 млрд. грн, у тому числі кредити фізичним особам - 18,139 млрд. грн. Фінансовий результат Приватбанку за підсумками 2007 року склав 1 млрд. 535 млн. грн.

В 2007-м року Global Finance четвертий рік підряд визнає Приватбанк кращим банком в Україні по рейтингу World's Best Foreign Exchange Banks 2007. Наприкінці 2005 року в рамках рейтингу Best Bank Award журналу Global Finance Приватбанк третій рік підряд визнаний "Кращим банком в Україні". Авторитетний міжнародний фінансово-аналітичний журнал "The Banker" за результатами проведеного в 2000 і 2002 роках дослідження, привласнив Приватбанку звання "The Bank of Year". Інший впливовий журнал - "Euromoney" протягом п'ять років - в 1999, 2000, 2001, 2002 і 2005 роках визнає Приватбанк кращим банком України.

Однією з умов збереження стабільності банку є підвищення його капіталізації, у зв'язку із чим, протягом усього періоду своєї діяльності банк першорядне значення приділяв нарощуванню власних коштів (капіталу). Власний капітал банку збільшився з 1 465 644 тис. грн на 1 січня 2005 року до 5 388 907 тис. грн на 1 січня 2008 року або більш ніж в 3,7 рази. Дану стратегію банк зберіг і в 2008 році. Капітал банку за цей рік збільшився на 2 866 656 тис. грн досягнувши на 1 січня 2009 року 8 255 563 тис. грн.

Стратегія банку спрямована на подальше збільшення капіталу банку, розширення кількості й обсягів операцій.

Основні показники ЗАТ КБ «Приватбанк» (див.табл.2.1.)

Таблиця 2.1. Основні показники діяльності ЗАТ КБ «Приватбанк»

Для більш наочної форми зображення відобразимо показники у вигляді діаграми (див.рис. 2.1.)

Рис.2.1. Показники ЗАТ КБ «Приватбанк»

Власний капітал банку за перше півріччя 2008 року виріс до 7 млрд. 642,839 млн.грн., статутний капітал на 1 липня 2008-го склав 4 млрд. 228,25 млн.грн.

- За 2008 рік банк отримав прибуток у сумі 1 351 655 тис. грн., що в порівнянні з 2007р. зменшився на 182 507 тис. грн, як наслідок світової фінансової кризи, а також кризи економіки нашої країни.

- ЗАТ КБ «Приватбанк» здійснює свою діяльність на основі ліцензії Національного Банку України №22 від 04.12.2001 року.

Функціонування банку забезпечує гнучка комбінована організаційна структура управління (див.рис. 2.2):

Рис. 2.2. Організаційна структура ЗАТ КБ “ПриватБанк”

Приватбанк дотримується стратегії розвитку, заснованої на принципах максимального задоволення потреб клієнтів, що включає систему мінімізації ризиків і націленої на одержання максимального прибутку. Ця стратегія сприяє подальшому росту банку й підвищенню його конкурентоспроможності на фінансових ринках.

Однією з умов збереження стабільності банку є підвищення його капіталізації, у зв'язку із чим, протягом усього досліджуваного періоду 2004-2008 роки своєї діяльності банк першорядне значення приділяє нарощуванню власних коштів (капіталу).

Стратегія банку спрямована на подальше збільшення капіталу банку, розширення кількості й обсягів операцій.

Банк проводить політику пріоритетного кредитування найбільш перспективних і надійних клієнтів. Стратегічна мета Приватбанку - стати до 2010 року лідером по охопленню кредитами населення України і юридичних осіб, маючи показники прибутковості й надійності самі найкращі серед найбільших банків країни.

Чистий прибуток "Приватбанку", за підсумками першого півріччя 2008 року, склав 738 млн. 931 тис.грн., активи - 68 млрд. 19,205 млн.грн., зобов'язання - 60 млрд. 376,366 млн.грн. Обсяг коштів населення, розміщених в "Приватбанку" за січень-червень 2008-го, склав 31 млрд. 408,715 млн.грн., кошти юридичних осіб - 17 млрд. 504,442 млн.грн.