Фондовий ринок України та роль банків у ньому

Наприклад, дані Статзбірника - продаж акцій відкритих акціонерних товариств. У 1993 р. було 219 підприємств, а в 1994 р. -- 986 підприємств. (інших даних, на жаль, немає). Причому невідомо, чи на біржовому ринку, чи на позабіржовому йшов продаж акцій, яка питома вага таких підприємств у суспільному вироб-ництві і т. ін. Інакше кажучи, нам невідомо про їхній промисловий потенціал та роль в економіці України. За даними цього ж Статзбірника за 1991--1994 рр. в Україні була така кількість бірж.

Однак, крім кількості бірж, збірник не дає більше ніякої інформації. Нам відомо, що в 1995 р. число бірж перейшло за 100 одиниць. Але який їхній оборот, скільки акцій і які компанії на них котируються, роль цих компаній у суспільному відтворенні або в крайньому разі, питома вага компаній чи окремих акціонерних товариств у суспільному відтворенні все це невідомо. Тому ми звернулись до даних про результати приватизації Республіканського центру сертифікатних аукціонів. Цю організацію створено за Постановою КМ України від 24/II-1995 р. № 144. Згідно з Положенням цієї Постанови "Центри сертифікатних аукціонів створюються з метою забезпечення продажу акцій відкритих акціонерних товариств та інших об'єктів приватизації. Та головне те, що центри (ЦСА) повинні залучати майнові сертифікати - ваучери та компенсаційні сертифікати Ощадбанку. По суті, КМ України створив ще один фондовий майданчик для розпродажу майна України. Кількість цих підприємств ми вже вказали раніше, але кількість ваучерів і кількість підприємств, які підлягають приватизації та аукціонуванню, не збігаються.

Депутати Верховної Ради України 4 квітня 1996 р. стверджували, що ваучерів стало більше, ніж об'єктів приватизації. Однак весь процес має завершитися в 1996 р. Тому виникає законне запитання: а чи виста-чить власності України, щоб усіх задовольнити? У Фонді держмайна занепокоєні тим, де взяти додаткові об'єкти для залучення їх до процесу приватизації. Відомо: в 1995 р. планувалось 30% цінних паперів залишати у власності держави. А от під житлові чеки, сумарною вартістю 640 трлн. крб., майна не вистачає. На лютий 1996 р. вартість держмайна, що підлягає приватизації. становила 3042 трлн. крб., а сумарна вартість приватизаціних майнових сертифікатів, компенсаційних сертифікатів та житлових чеків -- 2998 трлн. крб. Нібито все збігається, але треба розраховуватися з РАТ "Газпром", покрити збитки від стихійних лих та катастроф і 40% майна приватизується за готівку -- усе це призводить до суттєвого дефіциту майна. Треба розблокувати те, що Верховна Рада вирішила не приватизувати, щоб увести в обіг приватизаційні цінні папери, а отже, й акції і т.п.

Однак для нас головне - це ринок цінних паперів. Тому ми зазначимо, що названі Постанови КМ України формально і фактично переслідують одну мету - створити первинний ринок цінних паперів, залучити до ринкових відносин усе населення України та всі підприємства, котрі можна приватизувати і акціонувати. З цих позицій ЦСА проводить значно більшу роботу, ніж усі біржі, разом узяті. До того ж ЦСА фактично реєструє усі угоди, має розвинуту мережу по країні, має добру інформативну базу, веде реєстр усіх акціонерів і сприяє розвиткові фондового ринку України. Ознайомившись з роботою ЦСА, ми вважаємо, що в найближчий час він зможе скласти серйозну конкуренцію усім фондовим біржам України, оскільки має солідну матеріальну базу, і його система діє.

Більше того, центр фактично може взяти під контроль увесь позабіржовий ринок, що вельми важливо в процесі формування фондового ринку України. Ось підсумки цього процесу (див. табл. 4). Отже, торгівля, легка та харчова промисловість мають 43,8-1%. Будматеріали, будівництво, лісова та деревообробна промисловість і транспорт - 38,5%. Базові галузі - 18,11%. Усе це свідчить про те, що головний виробник не вийшов на ринок. Він насичений дрібним виробництвом, до акцій якого немає довіри.

З огляду на те, що сертифікат - дольова участь громадянина України у власності народного господарства, є очевидним: замість сертифіката буде одержано свідоцтво про передачу цієї частини власності громадянину України, але в якій формі? Якщо це довідка, що вона не цінний папір і не може обертатися на ринку; якщо це іменне свідоцтво на акції чи самі іменні акції, то вони теж не можуть реалізуватися на ринку. Тільки якщо ці акції на пред'явника, то вони можуть бути реалізовані на вторинному ринку, громадянин одержить гроші, а акції перейдуть до третьої особи. А якщо це закрите акціонерне товариство, воно взагалі не випускає акцій, а робить запис на спеціальних бухгалтерських картках. То про який же ринок може бути мова? Віддавши свій сертифікат підприємству, громадянин не вносить у нього жодної копійки і одержує свої акції безплатно, позбавляючи тим самим підприємство певної суми грошей, необхідної для розвитку виробництва. Тому підприємство, продане інвестиційній компанії за певну кількість подібних сертифікатів, дістається їй безплатно, але цій компанії потім необхідно випускати акції, щоб набрати необхідний обіговий капітал для запуску підприємства в дію. Виникає нова форма фіктивного капіталу, забезпечена тільки сертифікатами, що не мають реальної вартості (див приблизно схему цього процесу в додатках №9), але сприяють зростанню інфляції на базі фіктивного капіталу. Крім того. слід пам'ятати, що обмін сертифікатів на свідоцтво про акції чи самі акції не супроводжується рухом грошей. Йде безплатна передача (не враховуючи плати за послуги фірмам) чи безплатний процес купівлі-продажу, роздавання без грошей власності України, котра при такій формі починає концентруватися в небагатьох руках власників інвестиційних компаній. Але головне - цей процес не дає акціонерним товариствам реальних коштів для інвестицій, немає обігового капіталу. Для його одержання необхідно нова емісія акцій, що призводить до знецінення капіталу, невиправданого завищення вартості цього АТ, наводнення ринку пінних паперів акціями, які не відповідають реальній їх вартості, тобто йде розбавляння капіталу, а звідси -- новий виток інфляції. До того ж, одержавши акції або свідоцтво на ці акції, громадянин України, за рідкісним винятком, може одержати свій дивіденд через рік. На цей ж потрібні роки. Щоб одержати свою частку власності від реалізації своїх цінних паперів, громадянин мусить продати їх на вторинному ринку. Але Законом таке заборонено, оскільки всі акції іменні. Їх треба спочатку продати своєму АТ або трасту, а воно потім продасть їх знову за вищим курсом, одержавши прибуток, чи передасть третій особі. А якщо ці акції АТ не купить, то вони залишаться просто папером. Отже, щоб реалізувати свої акції, необхідно зробити так.

1. Усі іменні акції мають, за бажанням їхніх власників, переводитися в акції на пред'явника.

2. Замість всіляких свідоцтв мають обертатися реальні акції, а не їхні сурогати.

3. Громадяни України повинні мати право вільно продавати і купувати свої акції через біржу або на позабіржовому ринку.

4. Підприємства зобов'язані викуповувати свої акції тільки при їх ліквідації чи банкрутстві.

5. У новому Законі необхідно обумовити випадки, коли підприємство, одержавши сертифікат і роздавши акції, може збанкрутувати раніше, ніж почне працювати.

Викладене - лише частина проблеми, та головне полягає в тому, що ніхто не ставить питання про створення ринку позичкових капіталів для інвестиційної діяльності, підміняючи його зовнішніми інвестиціями.

Однак при аналізі ринку цінних паперів у широкому значенні необхідно керуватись тим, що це ринок ризикових капіталів, на якому не може бути повної гаранти стабільності, постійно зростаючих курсів цінних паперів, дивідендів, немає гарантій і від банкрутств. У своїй сукуп-ності воно може призвести до розорення одних і збагачення інших. Очевидно, що з огляду на зростання конкурентної боротьби на ринку цінних паперів видано Указ Президента України від 27 січня 1995 р. № 85/95 "Положення про фінансово-промислові групи в Україні", за яким банкам дозволено в ФПГ мати майно роз-міром 35% статутного фонду ФПГ, або 50% бан-ку-учасника ФПГ і більше може належати іншим учасникам ФПГ. Це значно розширює можливості комерційних банків та інших членів ФПГ, оскільки, згідно з діючим законодавством, обсяг інвестування, комерційних банків в акції інших підприємств не може перевищувати 10% власного статутного фонду. Як видно, виникає явна суперечність законодавчої бази, цю суперечність треба якимось чином ліквідувати.

Щодо зазначеного Указу можна зауважити: певні сили в Україні почали боротьбу за поділ Ринку України і сфер впливу на ньому в інтере-сах певних груп промислового і фінансового капіталу. В Росії на 1 січня 1995 р. було створено 8 ФПГ, хоча вони ще себе не проявили достатньо авторитетно, але вже діють, і Україна в цьому плані готується як до внутрішніх, так і до зовнішніх економічних битв.

Склад учасників фондового ринку, специфіка функціонування та регулювання їхньої діяльності визначаються товаром, який на цьому ринку перебуває в обігу, - цінними паперами. Вони можуть випускатися для первинного розміщення на ринку; обертатися на ньому (продаватися і купуватися); погашатися, тобто вилучатися з обігу, що передбачає виплату власникам певної компенсації; бути об'єктом застави і страхування чи предметом укладення термінових контрактів тощо.

Враховуючи різноманітність операцій на фондовому ринку та багатогранність функцій його учасників, практично неможливо запровадити щодо них чітку і сталу класифікацію. Та все ж спробуємо зробити це за найтиповішими ознаками: характери економічної поведінки, різновидами діяльності, належністю до громадянства конкретної країни (див. Схему 1).

Учасники ринку цінних паперів, з урахуванням їх економічної поведінки, поділяються на такі категорії: держава, населення, комерційні організації (так звані інституційні учасники). У свою чергу комерційні організації поділяються на нефінансові і фінансові. До останніх належать комерційні банки, інвестиційні фонди, акціонерні товариства, страхові, брокерські компанії та ін. Суб'єктів фондового ринку поділяють також на професійних і непрофесійних його учасників. Професійні учасники працюють на ринку цінних паперів постійно і лише на підставі спеціальних дозволів (ліцензій), що видаються у порядку встановленому чинним законодавством. До найпоширеніших видів діяльності належать:

- посередництво у процесі випуску і обігу цінних паперів;

- депозитарна розрахунково-клірингова діяльність з управління ЦП;

- діяльність із ведення реєстру власників іменних ЦП;

- організація торгівлі на ринку цінних паперів.

Окремим видом професійної діяльності є торгівля ЦП, тобто реалізація цивільно-приватних контрактів, пов'язаних із цінними паперами, якими передбачено їх «оплату проти поставки» новому власникові на підставі доручення або на засаді комісії за рахунок клієнтів (брокерська діяльність) чи від свого імені та за свій рахунок з метою перепродажу третім особам (дилерська діяльність).

Випуск та обіг ЦП в Україні проводиться за посередництвом банків, акціонерних товариств, статутний фонд яких сформований лише за рахунок іменних акцій, а також іншими торговцями, для яких операції з ЦП є єдиним видом діяльності.

Інші підвиди професійної діяльності на ринку ЦП пов'язані зі згаданими вище. Це насамперед послуги у сфері обліку, зберігання, обслуговування угод із ЦП, а також послуги, що безпосередньо сприяють укладенню цивільно-правових угод із ЦП на біржовому та позабіржовому ринках.

За критеріями, визначними Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку України професійною діяльністю на РЦП вважається:

- для фізичних осіб - придбання ними ЦП від свого імені і за свій рахунок згідно з контрактами та відчуження від них ЦП упродовж року. При цьому обсяг угод (на суму номінальної вартості) має перевищувати суму, адекватну 1000 неоподаткованих мінімумів доходів громадян (на сьогодні це 17000 гривень)

- Для юридичних осіб - придбання за контрактами ЦП і їх похідних та наступне відчуження цих ЦП упродовж року після їх отримання. Загальний оборот з обігу (згідно з номінальною вартістю) за цими контрактами має перевищувати суму 10000 неоподаткованих мінімумів громадян (тобто 170000 грн).

Ці показники розміру доходу, одержаного від операцій із ЦП, не поширюються на торговців ЦП, які мають ліцензії.

Залежно від характеру операцій на РЦП серед учасників торгів розрізняють місцевих продавців, кінцевих продавців і посередників між ними.

Учасників РЦП поділяють також за ознаками громадянства: громадяни України є національними учасниками (резидентами), іноземні громадяни - зарубіжними учасниками ринку (нерезидентами).

На мій погляд, варто детально охарактеризувати найактивніші структури, що працюють на фондовому ринку, - комерційні банки.

Вивчення та аналіз діяльності різноманітних учасників ринку в економічно розвинутих країнах дає підстави вважати, що роль комерційних банків на РЦП не всюди однакова. Так, у США комерційним банкам узагалі заборонено проводити операції з ЦП і бути членами фондових бірж, а в Німеччині - навпаки - тільки комерційні банки мають право здійснювати усі види операцій із ЦП, оскільки вважається, що універсалізація функцій комерційних банків найбільшою мірою задовольняє потреби клієнтів.

В Україні, де є усі передумови для перетворення комерційних банків на найактивніших учасників фондового ринку, освоєння і постійне застосування кредитними закладами операцій із ЦП має особливу перспективу.

Згідно із законом України «Про банки і банківську діяльність» комерційним банкам дозволено:

- випускати, купувати, продавати і зберігати платіжні документи (акції, облігації, векселі тощо) та проводити інші операції з ними:

- залучати і розміщувати кошти та управляти ЦП за дорученням клієнта (довірчі операції);

- надавати консультаційні послуги;

- проводити розрахунки за дорученням клієнта (це стосується і операцій із ЦП).

Перелічені види діяльності охоплюють майже всі можливі операції із ЦП, оплачувані власними коштами і за дорученнями. Комерційний банк може бути професійним учасником РЦП, виконуючи функції інвестиційного посередника (фінансового брокера), інвестиційного консультанта; може працювати у режимі, властивому інвестиційній компанії або інвестиційному фонду.

Останні можливі, коли відділ банку, який займається операціями із ЦП, має окремий баланс, залучає ресурси за рахунок випуску ЦП від імені банку, перерозподіляє вказані ресурси для інвестування у ЦП. Якщо названі передумови мають місце, то для проведення операцій із ЦП, без сумніву, залучаються власні кошти банку.

Банк також може діяти на РЦП як емітент або інвестор. Досвід функціонування фінансових установ на вітчизняному фондовому ринку дає змогу зробити висновок, що саме банки випускають найбільшу частину акцій та облігацій, а також є найбільшими інвесторами як у приватні ЦП, так і в державні. Наприклад, основними покупцями облігацій внутрішньої державної позики є саме комерційні банки.

Варто звернути увагу і на неминучі суперечності, які виникають, коли банк поєднує діяльність фінансового брокера та консультанта і одночасно - емітента й інвестора в операціях за свої власні кошти. На сьогодні норм, які б регулювали цю проблему, запобігали виникненню неетичних ситуацій, на жаль, не існує.

В Україні впроваджується модель правової рівності на РЦП банків, брокерських компаній та інших його учасників. Це неминуче призведе до гострої конкуренції, яка і виявить у найближчі роки лідера цього ринку.

Наостанок - коротко про основні види операцій, що їх виконують комерційні банки на РЦП.

До активних насамперед належать операції, пов'язані з інвестуванням у ЦП, та обліково-позикові операції. До пасивних - випуск комерційними банками ЦП, насамперед - акції для формування статутного капіталу, крім того, акумуляція залучених коштів.

Комерційні банки здійснюють також цілу серію позабалансових операцій (див. схему 2). Проаналізувавши їх, можна стверджувати, що пересічний український комерційний банк здатен здійснювати практично всі операції на РЦП, одночасно виконуючи роль і емітента, і інвестора, і фінансового посередника та консультанта.

Можна зробити висновок, що місце комерційних банків у схемі класифікації учасників РЦП є визначальним, а роль - домінуючою.

Розділ 2. Фондові ринки та банки

2.1 Роль центральних банків

Серед фондових ринків світу США займає особливе місце.

По-перше - це самий великий ринок. На долю США припадає більше третини світової капіталізації, тобто сукупної курсової вартості акцій і близько 50% облігаційної заборгованості. Сукупний об'єм державної і приватної заборгованості США в 1996 році біля 14 трлн. дол.

По-друге - в силу історичних причин відносне значення фіктивного капіталу для національної економіки США набагато вища ніж для економіки більшості країн світу

По-третє - у сфері організації фондової справи в розробці нових фінансових інструментів і розвитку теорії управління портфелями ЦП США досягли таких високих результатів, що їх досвід переймають інші держави.

По-четверте - система регулювання фондового ринку США є самою жорсткою, ефективною і добре розробленою, у зв'язку з чим її застосовують у багатьох країнах.

Серед різноманітних функцій центральних банків слід виділити основні, без яких неможливе виконання головної задачі центрального банку - збереження стабільності національної грошової одиниці, - і допоміжні, відповідні рішенню цієї задачі.

Основні функції, виконувані всіма без винятку центральними банками, розділяються на регулюючі, контрольні і обслуговуючі. До регулюючих функцій відносяться:

- управління грошовим оборотом;

- регулювання грошово-кредитної сфери;

- регулювання попиту і пропозиції на кредит;

- Контрольні функції включають в себе:

- здійснення контролю за функціонуванням кредитно-банківської системи;

- проведення валютного контролю.

Обслуговуючі функції полягають в:

- організації платіжно-розрахункових стосунків комерційних банків;

- кредитуванні банківських закладів і керівництва;

- виконуванні центральним банком ролі фінансового агента уряду;

Найважливішою регулюючою функцією, належною всім без винятку центральним банкам, є розробка і проведення грошово-кредитної політики.

Характер проведеної центральним банком грошово-кредитної політики багато в чому залежить від ступеню його незалежності від уряду, яка може бути більшою чи меншою, але ніколи не є абсолютною. Наприклад, цільові орієнтири зміни агрегатів грошової маси звичайно встановлюються безпосередньо центральним банком. В той же час ні один центральний банк не може самостійно, без участі держави, встановити той чи інший валютний режим.

З іншого боку, відмічені в останні десятиріччя тенденцій в грошово-кредитній сфері сприяли посиленню незалежності центральних банків. Так, процеси лібералізації руху капіталу і дерегулювання привели до підвищення значення ринкових інструментів і зменшення ролі адміністративних методів регулювання. Це, в свою чергу, викликало звертання регламентуючих процедур і в деякій мірі укріпило незалежність центральних банків.

Розробка і проведення грошово-кредитної політики включають в себе:

- визначення напрямів розвитку грошово-кредитної політики;

- вибір основних інструментів грошово-кредитної політики;

- створення і ведення статистичної бази даних по грошовій масі, кредитах і збереженнях;

- проведення дослідів по проблемах економіки і грошово-кредитної сфери даної країни і інших країн, створюючих основу грошово-кредитної політики;

- створення грошових програм і контроль за їх виконанням.

Не менш важливою регулюючою функцією центрального банку є регулювання попиту і пропозиції на кредит і іноземну валюту, що виконується посередництвом проведення інтервенціонних операцій на грошовому та валютному ринках. З ціллю втримання кредитної експансії центральні банки приймають заходи по зниженню рівня ліквідності кредитно-банківських інститутів, а для розширення кредитної експансії проводять протилежні дії. Аналогічний характер мають інтервенціонні операції на валютному ринку.

Контроль за функціонуванням кредитно-банківської системи - одна з контрольних функцій центрального банку - обумовлюється необхідністю підтримання стабільності цієї системи, оскільки довіра до національної грошової одиниці передбачає наявність стійких і ефективно працюючих кредитно-банківських інститутів.

Як правило, нагляд за кредитно-банківською системою проводять безпосередньо центральні банки, однак в Бельгії, Германії, Швейцарії та Японії органи нагляду інституціонально відокремлені від центрального банку. Не дивлячись на це центральний банк найтіснішим чином пов'язаний з ними, приймаючи участь в їх діяльності чи роблячи консультаційні послуги. В інших країнах центральний банк контролює діяльність кредитно-банківських закладів в поєднанні з іншими інститутами. Так, ФРС США проводить наглядову діяльність разом з федеральною корпорацією страхування депозитів, Службою контролера грошового обігу, уповноваженими органами штатів.

Не менш важливою контрольною функцією центрального банку є проведення валютного контролю та валютного регулювання.

Ступінь жорсткості валютного контролю та валютного регулювання залежить перш за все від загального валютно-економічного положення країни. Так, в країнах що розвиваютьсяконтролю звичайно підлягає досить широке коло операцій по зовнішніх платежах і розрахунках, що обумовлено необхідністю регламентації іноземної валюти. Навпаки, найбільш розвинуті в економічному відношенні країни в даний час ідуть по шляху лібералізації валютного контролю.

Забезпечення безперебійного функціонування системи готівкових і безготівкових розрахунків - одна з обслуговуючих функцій центрального банку.

В перший час діяльність центрального банку в цій сфері обмежувалась випуском в обіг паперово-грошових знаків. (Грошова емісія і в теперішній час створює основу діяльності всіх центральних банків).В подальшому по мірі розвитку безготівкових розрахунків центральний банк став виступати в ролі організатора і учасника платіжно-розрахункових відносин. Знаходячись в центрі потоків грошових засобів, центральні банки призвані забезпечити швидке і безперебійне функціонування механізму безготівкових розрахунків та платежів. Разом з тим безпосередня участь центральних банків в платіжних системах не є обов'язковою - деякі центральні банки обмежуються контролем за діяльністю цих систем.

Інша обслуговуюча функція центрального банку - кредитування кредитно-банківських інститутів і уряду. Являючись кредитором останньої інстанції центральні банки надають позику кредитно-банківським закладам, що мають тимчасовий брак в фінансових ресурсах.

Посередництвом кредитування уряду центральні банки виконують фінансування державного боргу і дефіциту державного бюджету. Це особливо широко використовується в країнах що розвиваються, в яких позики центрального банку уряду визначають значну частину їх активів. Навпаки, розвинуті країни уникають подібну практику. В зв'язку з цим дана функція в теперішній час належать не до основних, а до додаткових.

Ще одна обслуговуюча функція центрального банку - виконання ним ролі фінансового агента уряду, тобто ведення урядових рахунків і управління активами різноманітних урядових відомств. В деяких країнах, наприклад в США центральні банки виконують цю функцію разом з комерційними банками. В інших державах , наприклад в Італії, центральні банки є практично бухгалтерами державних закладів.

Додаткові функції центрального банку не пов'язані безпосередньо з його головною метою (зберігання стабільності національної грошової валюти), але допомагають її реалізації. До числа цих функцій відносяться управління державним боргом, проведення аналітичних дослідів і ведення статистичної бази даних, виготовлення банкнот та ін.

Функції проведення аналітичних і статистичних дослідів по своєму характеру можуть бути досить неоднаковими і нерівнозначними в центральних банках різних країн. Досліди в області грошово-кредитної та валютної політики в основному базуються на даних платіжних балансів. Це обумовило в деяких країнах (Бельгія, Германія, Франція, Нідерланди, Японія) делегування центральному банку функції збору і аналізу такого роду даних.

Більшість центральних банків проводять досліди економічної кон'юнктури в реальному секторі економіки. Деякі центральні банки публікують результати проведених дослідів (федеральні резервні банки США, Банк Японії, Національний банк Бельгії, Банк Франції, Німецький федеральний банк, Банк Англії та ін.)

Багато центральних банків вивчають фінансове положення підприємств і створюють централізовані служби по банківських ризиках (Національний банк Бельгії, Німецький федеральний банк, Банк Франції, Банк Італії, Банк Іспанії). Крім того, в центральних банках Німеччини , Бельгії, Іспанії, Італії існують централізовані бази даних балансів підприємства.

Задача всіх центральних банків - випуск в обіг банкнот і забезпечення їх обігу по території країни. При цьому лише деякі центральні банки (Італії, Великобританії, Бельгії, Іспанії) мають спеціальні структурні підрозділи по виробництву банкнот.

Окремі центральні банки проводять зв'язки з небанківською клієнтурою і надають суспільні послуги. Всі центральні банки підтримують кореспондентські відносини з фінансовими закладами своєї країни , іншими центральними банками і міжнародними фінансовими організаціями. Однак комерційні відносини з небанківською клієнтурою завжди є другорядними.

Центральні банки можуть надавати певну сукупність послуг колективного користування. З ціллю покращення функціонування банківської системи і відносин між комерційними банками та їх клієнтурою деякі центральні банки , як вже було сказано, створюють централізовані служби по банківським ризикам, контролюють неоплачені векселя і т. д.

На протязі всього періоду після другої світової війни відмічається все більш інтенсивне використання операцій на відкритому ринку, що відповідає загальній тенденції переходу від прямих до ринкових інструментів регулювання грошово-кредитної сфери.

Операції на відкритому ринку являють собою операції центрального банку по купівлі-продажу цінних паперів. Об'єкт цих операцій - так звані ринкові цінні папери, переважно зобов'язання скарбниці та державних корпорацій, промислових компаній і банків, а також векселя, що передбачаються центральним банком.

Операції на відкритому ринку - найбільш дійсний і гнучкий ринковий інструмент грошово-кредитної політики центрального банку, що забезпечує ефективну дію на грошовий ринок і банківський кредит, а значить, і на економіку. Час їх проведення і їх об'єм викликають задану реакцію ринку. В зв'язку з цим вони передбачені і короткострокові.

Механізм операцій на відкритому ринку нескладний, що робить його привабливим для використання. Так, в випадку купівлі центральним банком цінних паперів на відкритому ринку об'єм власних резервів банків і банківської системи в цілому збільшується, а у випадку продажу, навпаки, понижується що відображається на вартості кредиту і на об'ємі грошової маси.

Операції центрального банку на відкритому ринку передбачають використання різних технічних процедур. Вони розрізняються в залежності: від умов договорів (пряма купівля-продаж або купівля-продаж на строк з зобов'язанням зворотного викупу за раніше обговореним курсом); об'єктів угод (операції з державними чи приватними цінними паперами); тривалості договорів (короткострокові - до 3 місяців - і довгострокові - від 1 року і більше - операції з цінними паперами); сфери проведення операцій (тільки банківський сектор чи в поєднанні з небанківським сектором ринку цінних паперів); способу встановлення процентних ставок (центральним банком чи ринком); джерела ініціативи в проведенні операції (центральний банк чи учасники грошового ринку).

Відмінності в технічних процедурах проведення операцій на відкритому ринку зумовлені рядом факторів. Найважливішими з них є специфіка кредитно-банківської системи, що передбачає різний склад учасників ринку, і особливості національного законодавства. Найбільше поширення операції на відкритому ринку отримали в країнах з максимально розвинутими сегментами грошового ринку - США, Канада, Великобританія, Франція, Японія, Італія. В країнах, що розвиваються, в яких відсутній достатньо широкий ринок високоякісних цінних паперів, операції центрального банку з цінними паперами не можуть впливати на грошову базу і величину резервів комерційних банків, не дезорганізовуючи в той же час сам ринок.

В залежності від умов угод з цінними паперами на відкритому ринку, як відмічалось раніше, розрізняють прямі і зворотні операції. Історично, першою формою операцій на відкритому ринку були прямі операції, тобто операції центрального банку по купівлі чи продажу державних облігацій і інших зобов'язань, скарбничих векселів, а в окремих країнах - приватних векселів і векселів центрального банку.

Прямі операції проводяться на готівково-грошовій “касовій” основі , яка передбачає повний розрахунок протягом дня завершення угоди. Операції на базі так званої регулярної доставки передбачають проведення повного розрахунку і доставки цінних паперів їх покупцю на наступний робочий день. В найбільш значних масштабах прямі операції з цінними паперами здійснюються в США Федеральним комітетом по операціях на відкритому ринку, спеціально створеним в рамках ФРС. При купівлі цінних паперів на відкритому ринку федеральними резервними банками, платіж здійснюється в вигляді чека, виписаного на резервні банки. Продавцями цінних паперів, що купуються федеральними резервними банками можуть бути банки (що входять чи не входять до системи ФРС), промислові чи фінансові компанії, а також фізичні особи. Якщо продавцем цінних паперів є банк - член ФРС, то чеки , отримані ним в вигляді оплати за продані цінні папери направляються в федеральний резервний банк відповідного округу, який збільшує розміри своїх резервів. У всіх інших випадках продавці цінних паперів , отримуючи чек, виписаний на ФРС поміщають його в банк, відкриваючи тим самим депозит. Банк в свою чергу депонує його на свій рахунок в федеральному резервному банку, збільшуючи свої резерви на суму проведеної операції. Купівля ФРС цінних паперів на відкритому ринку зумовлює збільшення резервів банків - членів цієї системи , що дає їм можливість розширяти кредитні операції по обслуговуванню різних підприємств в різних галузях економіки. Таким чином, купуючи цінні папери на відкритому ринку, ФРС стимулює розвиток економіки. Якщо покупцями цінних паперів є комерційні банки, то вони зменшують свої депозити в федеральних банках на відповідну суму. В разі купівлі цінних паперів фізичними особами чи нефінансовими компаніями спостерігається зменшення депозитів відповідного банку - члена ФРС в резервному банку даного округу, оскільки чеки, при операціях на відкритому ринку виписуються на резервні банки. Одночасно зменшуються грошові засоби на рахунках покупців цінних паперів в обслуговуючих їх банках - членах ФРС. Таким чином, продаж ФРС цінних паперів на відкритому ринку сприяє зменшенню резервів банків і, відповідно зменшує їх кредитні можливості. Звідси виходить, що продаж ФРС цінних паперів на відкритому ринку є інструментом, що використовується для стримуючого впливу на економіку.

Банки ФРС США здійснюють операції на відкритому ринку переважно з короткостроковими державними цінними паперами, тобто з казначейськими векселями.

Прямі операції з короткостроковими цінними паперами активно використовуються як інструмент регулювання грошового обігу і в інших промислово розвинутих країнах. Так в Японії і Великобританії досить популярні прямі форвардні операції з короткостроковими цінними паперами, в Германії об'єктом операцій на відкритому ринку є різновиди зобов'язань скарбниці, іменовані “мобілізаційними свідоцтвами”.

Прямі операції з цінними паперами широко використовує в якості інструмента регулювання грошової маси і Банк Італії. Об'єктом торгівлі є, як правило, так звані, основні цінні папери , які користуються найбільшим попитом, - перш за все середньо- і довгострокові державні цінні папери.

Зворотні операції на відкритому ринку (операції “репо”) - операції по купівлі-продажу центральним банком цінних паперів з зобов'язанням зворотного продажу-викупу по раніше встановленому курсу. Зворотні операції на відкритому ринку характеризуються більш м'якою дією на грошовий ринок і тому є більш гнучким методом регулювання. Це робить їх більш привабливими і розширює масштаби їх використання. Зворотні операції широко використовуються в США, Японії, Канаді, Великобританії, Франції, а також в Германії, де в даний час вони складають 95% операцій з цінними паперами. Операції проводяться з інтервалом від 1 до 15 днів. В традиційному, класичному розумінні операції на відкритому ринку здійснюються на вторинному ринку цінних паперів. Однак в країнах, де вторинний ринок не отримав достатнього розвитку, до операцій на відкритому ринку прирівнюються і операції на первинному ринку, хоча в даному випадку бажаний результат досягається не прямо а з посередництвом. Наприклад в Італії при проведенні операцій центрального банку по купівлі - продажу цінних паперів як на первинному так і на вторинному ринку переслідуються цілі регулювання об'єму грошової маси. Основним інструментом, що використовується банком Італії при управлінні ліквідними засобами комерційних банків є операції типу “спот” і “форвард” які здійснюються на аукціонах з участю чи без участі брокерів. В останньому випадку банк Італії напряму купує і продає цінні папери. Прямі операції банк Італії здійснює з державними паперами зі строком погашення менш ніж 1 рік. На вторинному ринку він проводить операції з середньо- і довогосторковими цінними паперами які підпадають під категорію основних цінних паперів, тобто тих які користуються найбільшим попитом.

Слід відмітити, що при порівняно невеликих масштабах операції на відкритому ринку спричиняють в основному якісну а не кількісну дію на ліквідність банківської системи і стан грошового обороту. По мірі розширення об'єму операцій на відкритому ринку з'являється можливість ефективно подіяти і на кількісні параметри грошового ринку. В результаті операції на відкритому ринку обертаються в дійсний засіб регулювання стану грошового обігу і економіки в цілому.

Найважливішою функцією центрального банку є Функція банкіра уряду. В зв'язку з цими центральні банки виступають одним з учасників розміщення і тримачем частини державних зобов'язань. Так в Великобританії Банк Англії виконує всі функції пов'язані з управлінням державним боргом. При цьому рішення відносно державного боргу він приймає разом з Скарбницям. В США федеральні резервні банки надають скарбниці ряд послуг : розміщення облігацій, організація підписки на позики, виплата доходу по облігаціях і їх погашення. В Германії управління державним боргом здійснює міністерство фінансів. В функції бундесбанку входять організація випусків державних боргових зобов'язань, їх розміщення і підтримання ринкового курсу.

При розміщенні державних зобов'язань в центральному банку останній випускає в обіг додатковий об'єм незабезпечених платіжних засобів що спричиняє пряму інфляційну дію на грошовий обіг. В зв'язку з цим в окремих країнах введені обмеження на дії центрального банку на первинному ринку державних цінних паперів - в Германії , наприклад, Бундесбанку заборонено приймати боргові зобов'язання безпосередньо у державних установ-емітентів і дозволено їх купувати на відкритому ринку на ринкових умовах.

В країнах, що розвиваються дана форма державних позик , напроти - досить поширена. Центральні банки країн що розвиваються активно купують державні облігації, переважно короткострокові казначейські векселя. При насанні строку погашення векселів останні не викуповуються, а обмінюються на нові. Дане явище отримало назву дефіцитного фінансування.

Державні облігаційні позики являють собою особливу форму позик держави у юридичних та фізичних осіб. Вони представляються на визначений строк на умовах виплати доходу.

Розрізняють ринкові, неринкові і спеціальні випуски облігаційних державних позик. Ринкові цінні папери вільно продаються і купуються на грошовому ринку і не можуть бути пред'явлені до погашення до встановлених при випуску строків. Неринкові цінні папери не можуть продаватися чи купуватися , але можуть бути достроково пред'явлені до погашення. Спеціальні випуски державних позик розподіляються серед визначених установ і фондів (урядових, страхових, пенсійних і т.д.); їх цінні папери не можуть продаватися чи купуватися на грошовому ринку.

Співвідношення масштабів використання ринкових і неринкових цінних паперів , їх якісний склад в різних країнах неоднакові. Так в США до ринкових цінних паперів відносяться ноти, облігації, казначейські векселя, так звані боргові сертифікати , а до неринкових - облігації пенсійних фондів, індивідуальні пенсійні облігації та ін. Співвідношення ринкових і неринкових цінних паперів складає приблизно 2\1. В Германії ринкові цінні папери представлені федеральними і касовими облігаціями.

Досить розрізняється по країнах часова структура державних позик. Наприклад в США удільна вага короткострокових векселів складає до 22% в загальному об'ємі цінних паперів по державних позиках, в той час як в Германії і Японії вона не перевищує 1-2%. Висока удільна вага довгострокових позик в державному борзі свідчить про його раціональне розміщення і про стійкість економіки його країни. Основними формами доходів , що виплачуються по державних цінних паперах є фіксований процент, індексація номінальної вартості, дисконтування, виграш. Плаваюча процентна ставка робить цінні папери більш привабливими і стимулює тримачів зберігати їх на протязі деякого періоду часу. Зміни плаваючої процентної ставки по державних цінних паперах можуть відповідати обліковій ставці центрального банку або іншим ставкам процентного ринку. В США наприклад дохід по казначейським нотам і облігаціях розраховується по номінальній фіксованій процентній ставці. Дохід по скарбничих векселях визначається як різниця між номінальною вартістю, що виплачується при погашенні, і вартістю при реалізації.

В цілях страхування цінних паперів від знецінення практикується індексація їх номінальної вартості. Така система використовується в Великобританії.

Первинне розміщення державних позик, при активній участі центрального банку, проходить на основі аукціону, відкритого продажу і індивідуального розміщення.

В країнах з ринковою економікою на основі аукціону , як правило реалізуються переважно короткострокові цінні папери , хоча відомі і відхилення від даної практики.

Аукціони організуються по Американській чи Голландській системі При голландській системі заявки задовольняються на єдиних умовах , що склалися в ході аукціону, при американській - на умовах в казаних в заявці.

Відкритий продаж державних цінних паперів здійснюється на протязі довгого періоду часу на єдиних умовах.

При індивідуальному розміщенні цінних паперів з одним чи групою інвесторів обговорюються умови надання позики під державні боргові зобов'язання.

Операції центрального банку з державними цінними паперами на вторинному ринку мають досить велике значення з точки зору управління державним боргом Успішне функціонування вторинного ринку необхідне для ефективного продажу облігацій нового випуску, оскільки ціна останніх в значній мірі визначається на основі цін вторинного ринку Вторинний ринок виступає індикатором співвідношення попиту і пропозиції нових державних позик.

2.2 Комерційні та інвестиційні банки

Американські комерційні банки є найбільшими покупцями деяких державних цінних паперів як федерального управління, так і місцевих органів влади а також учасниками синдикатів по муніципальних облігаціях. Заборона на операції з корпоративними ЦП, що введені законом Гласса Стігала продовжує діяти хоча деякі поступи банки для себе отримали , в тому числі, відносно операцій з комерційними послугами.

Тим не менш не можна сказати, що комерційні банки зовсім не працюють з корпоративними ЦП - вони виконують трастові операції для своїх клієнтів ; правда для купівлі або продажу ЦП на біржі їм доводиться користуватися послугами брокерсько-ділерських фірм , але поява в останні роки приватних електронних торгових систем типу ІНСТІНЕТ* дозволяє банкам самостійно купувати і продавати корпоративні ЦП.

Однак найбільш активні операції з ЦП здійснюють зарубіжні дочірні компанії американських банків, на які не розповсюджується дія закону. Американські комерційні банки є членами і Лондонської і токійської фондових бірж.

Більшість депозитних сертифікатів звичайно оборотні інструменти , які випускають крупні комерційні банки США (з номіналом 100000 дол. і вище). В кінці 1992 року загальний об'єм заборгованості по ДС складав 114 млрд. дол. Перші крупнономінальні з'явились в США на початку 60-х рр.і зайняли одне з основних місць на грошовому ринку.

В залежності від типу емітенту ДС класифікують наступним чином:

- ДС, що випускаються банками США;

- ДС в доларах США, що випускаються банками за кордоном;

- ДС, що випускаються іноземними банками;

- ДЩС, що випускаються в США ощадними банками.

ДС являє собою документ, підтверджуючий внесення депозиту депозиту в кредитну установу. Дс можуть бути оборотними і необоротними. Оборотні ДС вільно купуються і продаються. Необоротні ДС зберігаються до погашення і мало відрізняються від строкового вкладу.

ДС випускаються на строк від 1 до 12 міс., хоча зустрічаються і довгострокові ДС (до 5 р. і більше). Однак приблизно половина Дс, що випускаються банками США має строк до 3 міс. Проценти ДС вираховуються виходячи з точної кількості днів в періоді і приблизної кількості днів в році.

Процентна ставка або фіксована, або плаваюча. ДС з плаваючою процентною ставкою випускаються в США з 1975р.. Процентна ставка ДС прив'язана до ставки по скарбничих векселях , “прайм рейт”, чи ЛІБОР переглядається протягом всього строку існування ДС.

Особливості емісії.

Банки які часто здійснюють випуск ДС щоденно об'являють процентні ставки по випускаючихся сертифікатах Якщо банк не зацікавлений в притягненні засобів таким чином , ставки, які ним об'являються будуть нижчі ринкових.

При продажі сертифікатів крупним нью-йоркським банком безпосередньо крупному інституційному інвестору банк емітент доставляє сертифікат в банк інвестора що є відповідальним зберігачем.. Після перевірки сертифіката банк депозитарій дебетує рахунок інвестора і здійснює платіж за допомогою платіжної системи “Федвайр” федеральної резервної системи. При погашенні сертифікат подається банку емітенту який також здійснює платіж за допомогою системи “Федвайр”. При випуску євродоларових сертифікатів вони залишаються на зберіганні у європейського банку, в той час, як платежі проводяться в Нью-Йорку за допомогою банків кореспондентів по банківській платіжній системі CHIPS. Доступ до цих засобів можливий тільки в кінці робочого дня чи наступного дня. Вторинний ринок депозитних сертифікатів підтримує група дилерів і брокерів, здійснюючих операції посередництвом телефонної мережі.

Американські депозитні свідоцтва.

Американські депозитні свідоцтва (ADR - American Depositary Receipt) - це цінні папери, які випускають американські банки. Перші ADR з`явились наприкінці 20-тих років та були створені банком «Морган Гєранти”. Механізм їх появи наступний. Банк придбає закордоном акції іноземних компаній, але акції лишаються там же , де вони були куплені. На акції, які зберігаються таким чином, випускають, а потім продають ADR, які є своєрідним свідоцтвом про депонуванню акцій. Всі обов`язки, які пов`язані з конвертацією та отриманням дивідендів по акціям, приймаються на себе банки. Інвестор же, по суті, придбає іноземний цінний папір в США за американські долари та отримає по ньому дохід також в цієї валюті.

Деколи 1 ADR представляє 1 акцію, деколи - декілька ( на приклад, 1 ADR японської компанії “Ісудзу” представляє 5 акцій “ Исудзу” ).

ADR, які випускають з 1983 року, реєструються в КЦББ. більш ранні випуски реєстрації не підлягають ( серед них акції таких відомих компаній, як “Фуджі”, “Тойота”, “Нісан”, “Гонконг енд Шанхай бекинг корпорейшен”). Деякі АДР з'явились по ініціативі самих емітентів. В цьому випадку емітент представляє права на голосування і у визначений строк відсилає проксі. Витрати по обслуговуванню несе сам емітент. АДР створені банком без участі емітента не надають права на голосування, і їх власники не отримують ніяких документів. Витрати по обслуговуванню в цьому випадку входять в обов'язки інвестора. Однак відсутність права на голосування не робить ці цінні папери паперами другого сорту.

В 1992р. 120 іноземних емітентів мали лістинг на НФБ, з них 75 через АДР, включаючи всі акції японських, англійських і австралійських емітентів. Ще кілька десятків АДР котируються на Американській фондовій біржі, біля 100 - NASDAQ, і ще кілька сотень мають котировку в так званих рожевих листах - бюлетенях в яких компанії по цінних паперах поміщують котировки по небіржових паперах.

Трішки заглянемо в історію. За перші 8 років 3-го десятиліття 20століттяціни акцій на НФБ подвоїлись. За 18 міс. після березня 1928р. вони подвоїлись знову.

В кінці кінців біржовий бум закінчився крахом. За 8 тижнів вересня-жовтня 1929р. падіння індексу Доу-Джонса становило на НФБ 111 пунктів , чи 36%. Коли курси акцій почали понижуватись брокери стали вимагати погашення кредитів. Їх клієнти, що не в змозі виконати ці вимоги, були змушені були продавати цінні папери, що призвело до зниження цін. В результаті до 1932 року оборот НФБ зменшився до425 млн. акцій в порівнянні з 1млрд. 125млн. акцій 1929 року.

В роки що передували біржовому краху банки не тільки безпосередньо займалися купівлею-продажем цінних паперів через створені ними дочірні компанії. Незвичайно широкого поширення отримало кредитування банками інвесторів, для купівлі цінних паперів. Оскільки розмір маржевого покриття , тобто долі власних засобів інвестора, що витрачаються на покупку цінних паперів, встановлювався банками самостійно і був досить невисоким, крах на фондовому ринку призвів до кризи неплатежів в банківській системі , що в результаті призвело до масових банкруцтв банків - 8 тис. банкруцтв.

Зловживання на ринку ЦП стали настільки виразними, що президент Гувер звернувся до тодішнього глави НФБ Річарду Уітні з проханням припинити маніпуляції на ринку і обмежити спекулятивні махінації, однак заклик був проігнорований.

Тоді по ініціативі Гувера в 1932 році Комітет по банках і грошовому обігу Сенату створив комісію по вивченню причин біржового кризи, яку очолив відомий прокурор Фердинанд Пекора. Він постарався обернути слухання в демонстрацію найбільш брудних і скандальних афер Уолл Стріт. Поступово розкривалась картина ринкових маніпуляцій , використання внутрішньої інформації та іншої діяльності.

Комісія з'ясувала, що інвестиційні банки займались “проштовхуванням” ЦП по інвесторах не доводячи до їх відома свій економічний інтерес в їх продажу. Президент “Чейз Манхеттен Банк” продавав акції свого банку в розрахунку на пониження курсу не маючи цих акцій., відомий банкірський дім Д. П. Моргана мав спеціальний “преферренціальний “ лист, в якому були імена політичних діячів що мали можливість купити його акції по більш низькій ціні. Президент “Амерікан Шугар ріфайнінг компані” був впевнений що акціонери не зобов'язані знати величину прибутків всієї компанії.

Слухання мали негативний результат для репутації Уолл Стріт. ф. Д. Рузвельт, перемігший на виборах 1932 р. під лозунгом наведення порядку в фінансовій сфері почав приводити в порядок первинний ринок цінних паперів і забезпечувати державний контроль над діяльністю інвестиційних інститутів. В 1933 було прийнято закон про банки, відомий під назвою закону Гласса-Стігала, який одночасно вирішував питання про об'єднання банками комерційних і інвестиційних функцій: відтепер комерційні банки не мали права здійснювати інвестиції в цінні папери, ні проводити будь-яких брокерсько-ділерських операцій з такими ЦП. Банки, які раніше брали активну участь у торгівлі цінними паперами були змушені провести реорганізацію - так банкірський дім Д. П. Моргана був поділений на 2 компанії.

В 1934 р. було прийнято закон про фондові біржі. , який поширював регулюючі функції федерального уряду на вторинний ринок цінних паперів. Згідно цьому акту всі професіональні учасники ринку ЦП - інвестиційні інститути, фондові біржі - змушені були відмітитися в центральному органі, створеному у відповідності з цим же законом, - Комісії по цінних паперах і біржах. Акт ставив поза законом маніпуляції з цінними паперами , вводив обмеження на продаж без покриття, а також встановлював обмеження на торгівлю власними ЦП інсайдерами - директорами і управляючими корпорацій. В індустрії ЦП США діють тисячі фірм.

В результаті прийняття Закону Гласса-Стігала комерційним банкам в США і їх дочірнім фірмам В США заборонено видавати гарантії по розміщенню ЦП корпорацій , виконувати поручення клієнтів на їх купівлю та продаж , здійснювати інвестиції в корпоративні цінні папери. На ринку корпоративних ЦП діють 8200 різних спеціалізованих компаній : брокерські фірми, інвестиційні банки. Службовці цих фірм безпосередньо працюючі з клієнтами іменуються брокерами, фінансовими радниками і т.п.Нью-Йоркські фірми, що працюють тільки з крупними клієнтами і не займаються роздрібними операціями носять назву інвестиційних банків - це “Морган Стенлі”, “Соломон бразерс” , “Глдман Зачс”, ”Дональд сон, Лафкін”.

2.3 Інші фінансові установи

Фірми, які виконують всі види послуг, - це найбільші брокерсько-дилерські компанії типу “Меррілл Лінч”(Merrill Lynch Pierce Fenner & Smith), “І. Ф. Хатпон”(E. F. Hutton & Cоmpany Inc.), “Дін Уіттер Рейнолдз”(Dean Witter Reynolds) та ін. Їх також називають Full service firm, wire hous. В цих фірм сотні відділів й тисячі, а у найбільших -десятки тисяч службовців (в найбільшій компанії “Меррілл Лінч” зайнято 40 тис. службовців.

Спеціалізовані фірми можуть працювати тільки з одним типом цінних паперів - компанія “Лебенталь енд Компані”, наприклад, спеціалізується на муніципальних операціях.

Існує досить велика група інституцій виконуючих тільки одну операцію, - виконання заявки по дорученню клієнта з супроводжувальними процедурами по клірингу, зараховуванню цінних паперів на рахунок клієнта. Це так звані дисконтні фірми, або дисконтні дома. Оскільки ці фірми не надають консультаційних послуг, розмір комісійних в них на 25 - 60% нижче ніж у “повноцінних” брокерсько-ділерських фірм.