Кредитування промислових підприємств комерційними банками

У консорціумній угоді можуть брати участь не лише клієнти банків, але й клієнти позичальників, якщо вони причетні до заходу, що кредитується.

Координує дії учасників консорціуму головний банк (лідер), який представляє інтереси консорціуму, але діє в межах повноважень, які одержує від інших учасників консорціуму. За організацією консорціуму головний банк одержує спеціальну винагороду, крім відсотків та комісійних, що покривають його безпосередні витрати.

Як правило, банком-лідером виступає банк, що обслуговує клієнта, якому для реалізації проекту потрібні кошти в значних обсягах (великий кредит). Разом з тим, промислове підприємство, що бажає одержати кредит у великому розмірі, може самостійно визначити банк, який бере на себе зобов'язання з організації банківського консорціуму та виконання функцій головного банку.

Кожен член консорціуму самостійно оцінює ефективність проекту, що підлягає кредитуванню, визначає умови участі в ньому або може пропонувати свій варіант проведення операції. [18, с.211]

Умовою прийняття банків у консорціум є згода на мінімальний розмір участі, який залежить від обсягів кредиту, що надається позичальнику, та ступеня ризику за цією операцією.

Всі члени консорціуму несуть солідарну відповідальність перед позичальником.

Характерною особливістю є те, що в Україні за період незалежності траплялись лише поодинокі випадки кредитування з утворенням банківського консорціуму. Основною причиною цього є невеликі розміри українських банків порівняно з світовими стандартами та обмеженість капіталу.

Ще однією формою банківського короткострокового кредитування, що активно розвивається останнім часом, є кредити з використанням векселів. В основному це операції врахування вексельних зобов'язань та онкольне кредитування (під заставу векселів).

Операція врахування (дисконту) векселів полягає у купівлі банком векселя за іменним індосаментом у векселедержателя до настання строку платежу. При цьому банк стає повноправним власником векселя з усіма правами й обов'язками згідно з вексельним правом, а векселедержатель отримує суму векселя, зменшену на величину банківської процентної ставки, яка ще називається дисконтом, а також накладних витрат на здійснення операції. Цей кредит називається обліковим кредитом. Його особливістю є те, що повернення кредиту здійснює не позичальник, а зобов'язана за векселем особа. Тому подібні кредити називають позиками, що самоліквідуються. [16, с.189]

Економічна суть даної операції полягає у достроковій грошовій реалізації векселя його тримачем банкові та перетворенні комерційного кредиту на банківський. [33, с.253]

Банківський кредит у вигляді врахування векселів -- короткостроковий, не більше ніж на 90 днів. [55, с.297]

Для отримання облікового кредиту векселедержатель подає в банк заяву разом з пакетом фінансових документів, що характеризують його платоспроможність. Працівники банку з'ясовують суму векселів, що будуть надані для врахування, перевіряють кредитоспроможність потенційного позичальника за звичайною процедурою, після чого вирішується питання про можливість надання позики. У разі позитивного рішення з клієнтом укладається договір врахування векселів (дод. Е) і відкривається ліміт кредитування, який залежить від вартості вексельного портфеля клієнта, але не може перевищувати загальної кредитоспроможності останнього. Оскільки врахування векселів, поданих клієнтом, здійснюється виключно в межах установленого ліміту, працівники банку провадять облік заборгованості (обліго) клієнта, вираховуючи вільний залишок заборгованості. При врахуванні векселів ліміт кредитування зменшується, а при погашенні векселів -- зростає. [16, с.189]

Сума, яка підлягає утриманню на користь банку, складається з процентної ставки (дисконту), а для іногородніх векселів -- також з порто (поштових витрат) і дамно (комісії за інкасування іногородніх векселів). Нарахування суми дисконту здійснюється за такою формулою:

С = (Н*Д*П)/(360*100), (2.2)

де С -- сума дисконту;

Н -- номінальна вартість векселя;

Д -- число днів, які залишаються до строку платежу за кожним векселем;

П -- дисконтна ставка банку. [18, с.215]

Особливістю дисконтного кредиту є те, що проценти стягуються банком у момент видачі позики, однак зараховуються на його дохідний рахунок після отримання платежу за векселем. Конкретний розмір облікової ставки встановлюється банком за узгодженням з клієнтом. При цьому слід враховувати, що фактична ставка банківського відсотка при дисконтуванні суми векселя буде вищою за номінальну ставку процента. [16, с.194]

Надання облікового кредиту відбувається після підписання Договору про врахуванпя ввкселів, в якому зазначаються суб'єкти угоди, їхні права та обов'язки, основні параметри угоди. Договір врахування може бути укладений на користь третьої особи, якщо кредиторська заборгованість подавця векселя такій особі підтверджена документально.

Операції банків з векселями мають документарний характер, а тому вимагають строгого обліку та контролю. Основними документами, котрі відображають операції банку з урахування векселів, є згадувана вище книга врахованих векселів, а також книга обліго вексельних позичальників і термінова відомість урахованих векселів.

На нашу думку, врахування векселів є різновидом класичної кредитної операції, тобто йому притаманні кредитні ризики. Водночас врахування належить до категорії найприбутковіших операцій, тож банки, незважаючи на ризики, зацікавлені у збільшенні його обсягів.

3 метою здійснення вексельного кредитування комерційні банки можуть не лише викупати векселі до настання строку їх погашення, а й приймати їх у вигляді забезпечення наданих позик. При кредитуванні під заставу векселів позичальник не перевідступає вексель банку (на відміну від облікового кредиту), а лише віддає його під заставу на певний строк, зберігаючи всі права векселедержателя (право власності на вексель може перейти лише у разі непогашення позики). Ще одна відмінність між цими формами вексельного кредиту полягає в тому, що якщо при обліковому кредиті позичальник і той, хто повертає кошти, є різними особами, то при кредитуванні під заставу векселів погашення позики здійснюється самим позичальником. Особливістю цього виду кредитування є також порядок надання, зберігання та реалізації застави.

Кредити під заставу векселів можуть надаватись у вигляді:

-- строкових кредитів, тобто позик, дата погашення яких зафіксована за домовленістю з позичальником;

-- кредитів до запитання (онкольних кредитів), коли строк погашення не вказується або встановлюється термін до настання строку погашення векселів із застави.

Строкові позички під заставу векселів, як правило, є разовими.

Розмір плати за кредит, частки банківського кредиту в номінальній вартості забезпечення визначаються банком залежно від кредитоспроможності позичальника та надійності наданих у заставу векселів.

Строк кредиту встановлюється відповідно до терміну погашення векселя (векселів). [16, с.200]

Онкольні кредити (англ.. onkol -- за вимогою) під заставу векселів призначені для задоволення постійної потреби клієнтів в обігових коштах. Даний вид кредиту ще називають ломбардним кредитом під векселі чи позичкою за вимогою [28, с.274]. Надання вексельного онколю, облік заборгованості, її погашення здійснюються за допомогою спеціального позичкового рахунку, котрий є аналогом контокоренту. Цей рахунок є рахунком до запитання, що надає банкові право у будь-який момент вимагати від клієнта повного чи часткового погашення кредиту або внесення додаткового забезпечення векселями.

Кредит під заставу векселів -- короткостроковий і триває не більше ніж один рік. [55, с.407]

Кредит надається у звичайному порядку. За бажанням клієнта йому може бути відкрита чекова книжка, з якої провадитиметься видача позики.

Кредитування під заставу векселів є досить привабливим для підприємств, що інтенсивно використовують векселі у своїй господарській діяльності й володіють значним вексельним портфелем. Особливо зручним для суб'єктів господарської діяльності є вексельний онколь. Прийнятність даної форми кредитування пов'язана з її високою еластичністю, що дає змогу позичальнику оперативно отримувати кошти за рахунок банківського кредиту, уникаючи тривалої процедури оцінки кредитоспромржності, яка передбачена, наприклад, при обліковому кредиті. Крім цього, позичальник сплачує проценти лише за фактичний термін користування кредитом, на відміну від облікового кредиту, при якому клієнт часто змушений погоджуватись на строки, що перевищують реальну потребу в позиці.

2.3 Аналіз надання довгострокових кредитів суб'єктам підприємницької діяльності реального сектору економіки

Для пожвавлення інвестиційної діяльності важливим є максимальне залучення джерел фінансування інвестицій і насамперед -- довгострокових банківських кредитів. Використання кредитної форми фінансування примушує інвесторів уважніше ставитися до ефективності інвестицій, щоб забезпечити не лише погашення кредиту, а й сплату відповідних процентів.

Довгострокове кредитування -- це кредитування прямих інвестиційних заходів (капітальних вкладень) -- витрат на придбання засобів праці (елементів основного капіталу).

Об'єктами такого кредитування є проекти:

-- будівництва нових підприємств;

--реконструкції, технічного переозброєння і розширення діючих підприємств;

-- обладнання спільних підприємств;

-- випуску нової продукції, придбання науково-технічної продукції, інтелектуальних цінностей та інших об'єктів власності;

-- природоохоронних заходів. [27, с.350]

Основні джерела ресурсів для довготермінового кредиту -- це власні кошти банків, кошти державного інвестиційного фонду, кошти підприємств і організацій, а також бюджетні кошти на рахунках у банках, вклади громадян і позички в інших банків.

Обов'язковими умовами довготермінового кредитування є: надійний статус позичальника як юридичної особи, екологічна безпека об'єкта кредитування, дотримання норм тривалості будівництва.

Потреба в довготерміновому кредиті визначається або як повна вартість витрат на об'єкт (захід), якщо кредит є єдиним джерелом фінансування, або як різниця між вартістю цих витрат і власними коштами позичальника, спрямованими на цей об'єкт.

Видача довготермінових позичок може проводитись одночасно або поетапно, у міру виконання будівельно-монтажних робіт, придбання товарно-матеріальних цінностей, верстатів, обладнання та ін.

Якщо розглянути загальний стан розвитку вітчизняного ринку довгострокового банківського кредитування промисловості, то ми можемо побачити, що динаміка обсягів наданих кредитів активно зростає, особливо на протязі останніх років (рис. 2.3).



Рис. 2.3. Динаміка довгострокового банківського кредитування промислових підприємств в Україні [24, с.86]

Стрімке зростання загальних обсягів довгострокових банківських вкладень в промисловість, на нашу думку, є наслідком стабілізації економічної ситуації в країні та зростання інвестиційної привабливості промислових вітчизняних підприємств.

Процентна ставка за користування кредитом обумовлюється кредитною угодою з урахуванням терміну позички, забезпечення своєчасних розрахунків позичальника за раніше отримані позички та рівня ризику.

Процентна ставка має бути регульованою (плаваючий процент) за умови щорічного перегляду в бік зростання (знижки) залежно від умов ринку, зміни процентів на депозити (вклади), офіційно оголошеного індексу інфляції та інших чинників.

Загальний термін користування кредитом складається з нормативного часу здійснення витрат і часу, протягом якого цей кредит повертатиметься банку. Термін погашення кредиту встановлюється у межах окупності витрат за проектом. [27, с.351]

Динаміка відсоткових ставок за довгостроковим кредитуванням суб'єктів господарювання наведена на рис. 2.4.

Як ми можемо бачити, на ринку довгострокового банківського кредитування підприємницьких структур спостерігається понижувальна тенденція динаміки відсоткових ставок. По мірі зниження рівня інфляції знижувався і розмір відсоткової ставки. Лише у 1998 - 1999 роках ставка кредитування зросла, що пов'язано з наслідками азійської економічної кризи.

Вже станом на 01.10.2004 року значення відсоткової ставки становило 17,3 %, що є вагомим пониженням порівняно з 1996 роком, коли процентна ставка дорівнювала 77,0 %.

Рис. 2.3. Динаміка процентних ставок комерційних банків України за довгостроковими кредитами господарським суб'єктам [24, с.70]

Найбільш поширеними методами довгострокового кредитування промислових підприємств є фінансовий лізинг, фінансове проектування, іпотека, андерайтинг та інше. Розглянемо деякі з них детальніше.

Відносини між суб'єктами лізингу регулюються Законом України "Про лізинг", іншими нормативно-правовими актами держави та укладеними відповідно до них договорами лізингу. Вже функціонує ряд лізингових компаній, більша частина з яких об'єднана у Всеукраїнську асоціацію лізингу "Укрлізинг". [63, с.31]

Договір лізингу укладається в Україні у формі тристоронньої угоди за участю лізингодавця, лізингоодержувача, продавця об'єкта лізингу або двосторонньої угоди між лізингодавцем і лізингоодержувачем. Договір лізингу має бути укладений у письмовій формі та відповідати вимогам законодавства України.

Лізинг, на відміну від оренди, має комплексний характер, об'єднує елементи фінансово-кредитних, інвестиційних та зовнішньоторговельних відносин.

Своєрідність лізингових операцій порівняно з традиційними орендними відносинами полягає у тому, що:

-- у лізингових відносинах поряд із лізингодавцем (ліссором), -- як правило, це лізингова компанія -- та лізингоотримувачем (рентером) 6еруть участь ще два суб'єкти: продавець лізингового майна та фінансуюча установа (банк).Фінансуюча установа може бути окремим суб'єктом лізингових відносин або виступати фінансовим засновником ліссору;

-- об'єкт угоди обирається лізингоотримувачем;

-- термін лізингу менший від терміну фізичного зношування устаткування та наближається до терміну податкової амортизації (3 -- 7 років);

-- по закінченню дії лізингової угоди рентер може продовжити термін оренди за пільговою ставкою чи викупити лізингуюче майно за залишковою вартістю;

-- ризики, пов'язані з правом власності, розподіляються між ліссором та рентером. Якщо об'єкт угоди буде випадково знищено не з вини сторін, рентер, на відміну від орендаря, зобов'язаний продовжувати вносити лізингові платежі чи погасити їх загальну суму, передбачену угодою. [49, с.87]

Традиційні фінансові послуги, які банки надають юридичним особам, не завжди допомагають останнім сповна розв'язати свої проблеми. Однак, як свідчить закордонний досвід, розвинутий ринок лізингових послуг зміцнює виробничий сектор економіки, створюючи умови для прискореного розвитку стратегічно важливих галузей. Крім того, це один із шляхів диверсифікації видів банківської діяльності. Завдяки лізинговим операціям банк може значно розширити коло клієнтів і підвищити свою прибутковість. Більше того, лізинг як альтернативна форма кредитування підсилює конкуренцію між банками і лізинговими компаніями, знижує вплив на позичковий відсоток, що, у свою чергу, стимулює приплив капіталів у виробничу сферу.

Найважливіші переваги лізингу полягають у великому пакеті послуг, які комерційний банк надає у рамках цієї форми інвестування. Зокрема, він включає: пошуки ліссора та рентера, розробку умов лізингової операції, консультаційні послуги, наприклад, щодо кредитоспроможності рентера, з питань оподаткування, дотримання митних формальностей; організаційні та інформаційні послуги. Можливість одержання устаткування "під ключ" економить час орендаря для розв'язання інших питань його діяльності. Усе це надає лізинговому інвестуванню гнучкості, дає змогу оперативно реагувати на зміни ринкової кон'юнктури при закупівлі необхідного устаткування. Клієнт сам бере участь у визначенні утримання та організації угоди, разом із лізинговою компанією погоджує основні умови кредитування: термін лізингу, суму та періодичність лізингової плати тощо. Таким чином, лізинг -- це демократична форма кредитування інвестицій, що відповідає прагненню господарських організацій до більшої самостійності.

Згідно з дослідженнями американських економістів, є два методи участі банківського капіталу в лізинговому бізнесі: прямий та опосередкований.

Через значку залежність українських лізингових компаній від фінансуючих установ, як правило банків, з одного боку, та недосконалість банківського законодавства, з іншого, поширений опосередкований метод участі банківського капіталу в лізинговому бізнесі. Тобто банк виступає єдиним чи більшим акціонером лізингової компанії, а лізингова компанія виступає в ролі його дочірнього підприємства. На таких засадах в Україні сьогодні діють лізингова компанія "Аваль-лізинг" (із 1992 р.), лізингова компанія "Укрсксімлізинг" (із 1997 р.), лізингова компанія "РЕАЛ-банк".

Так, за кордоном для здійснення своєї діяльності лізингові фірми загалом використовують позичкові кошти, за рахунок яких формується до 75 % обсягу їхніх ресурсів. Кредитні взаємовідносини між банками та лізинговими компаніями можуть будуватися по різному. Банки можуть надавати звичайні банківські кредити і гарантовані кредити, які видаються окремо за кожною операцією після вивчення платоспроможності клієнта.

Так, донедавна західні лізингові компанії, пропонуючи свої послуги на українському ринку, визнавали лише гарантії першокласних європейських банків. Нині ситуація дещо змінилася: приймаються гарантії і українських банків, передусім таких, як Приватбанк, Промінвестбанк. Деякі лізингові компанії ще лібералъніші, наприклад, ті, що обслуговуютъ автомобільний концерн ІVЕСО: крім вищезазначених банків, вони також визнають гарантії таких банків, як "Аваль", Енергобанк, Перший український міжнародний банк. Гарантії надаються під проценти від суми лізингової угоди: від 2 до 5 % на Заході, від 5 % і більше -- в Україні.

Розвиток лізингового бізнесу в нашій країні стримується проблемою мобілізації значних грошових коштів, які могли б стати джерелом для закупівлі обладнання з метою його подальшої передачі користувачу лізингу. Аналіз стану вітчизняного лізингового підприємництва дає можливість зробити висновок про те, що в наш час найбільш реальними господарюючими суб'єктами, які мають тимчасово вільні кошти чи мають доступ до них, виступають банківські установи. Закордонний досвід підтверджує правильність таких міркувань, а вітчизняна практика доводить доцільність включення лізингових операцій у діяльність банків.

Як відомо, в умовах ринкової економіки нестача власних коштів для інвестування покривається за допомогою довгострокових кредитів. Однією з нових для нас форм подолання проблем браку інвестиційних коштів є лізинг. Для банків лізинг -- це нові клієнти, значне розширення банківських операцій, і, як підсумок, -- поліпшення фінансового стану. В Україні є всі передумови для швидкого розвитку лізингу.

Вигоди від використання лізингу очевидні, тому поширення лізингової діяльності в українській економіці є важливим і необхідним. У сучасних умовах в Україні слід створити сприятливе економічне і психологічне середовище для розвитку лізингового кредиту, сформувати стабільний ринок лізингових послуг.

Відносини між суб'єктами лізингу регулюються Законом України "Про лізинг", іншими нормативно-правовими актами держави та укладеними відповідно до них договорами лізингу. Вже функціонує ряд лізингових компаній, більша частина з яких об'єднана у Всеукраїнську асоціацію лізингу "Укрлізинг".

Значні перспективи має використання вітчизняними підприємствами лізингу в сфері міжнародної торгівлі, що дозволяє фінансувати поставки сучасного обладнання в нашу країну. За допомогою міжнародних лізингових компаній кожне підприємство дістає змогу придбати в оренду потрібне йому обладнання з-за кордону.

В інвестиційних проектах в умовах української економіки важливо застосовувати змішані варіанти фінансування, тобто збалансовану фінансово-кредитну систему інвестування з включенням до неї лізингу як однієї із складових. Лізинг дає можливість зекономити кошти на початкових стадіях реалізації інвестиційних проектів.

В Україні перспективним є проведення лізингових операцій у сільському господарстві. Постановою Кабінету Міністрів України № 1031 від 18 вересня 1997 р. створено державний лізинговий фонд для технічного переоснащення вітчизняного сільського господарства. Мета його -- поліпшення матеріально-технічного та сервісного забезпечення сільськогосподарського виробництва. [63, с.33]

Кошти державного лізингового фонду мають використовуватися на придбання вітчизняної сільськогосподарської техніки на засадах платності (до 50 відсотків облікової ставки Національного банку, що діє на момент укладання угоди) та зворотності (не пізніше 5 років) згідно з укладеними договорами. Міністерство агропромислового комплексу (сільського господарства і продовольства) разом із Міністерством промислової політики щорічно мають затверджувати відповідно до вимог товаровиробників баланс потреби виробництва вітчизняної та закупівлі імпортної техніки і доводити вітчизняним заводам -- виробникам сільськогосподарської техніки обсяги її закупівлі для сільськогосподарських товаровиробників.

У 2001 р. на базі державного лізингового підприємства "Украгролізинг" було утворено відкрите акціонерне товариство Національна акціонерна компанія "Украгролізинг".

Підвищення попиту на технічні засоби виробництва сприятиме збільшенню обсягів угод, здійснюваних лізинговими компаніями. Обсяг банківських операцій з фінансовими лізингом станом на 01.10.2004 року становив 82 млн. грн., що на 32,7 % більше в минулому році.

Також варто зауважити, що останнім часом в Україні поступово набирає поширення так звана комерційна іпотека. В основному в світовій практиці іпотечне кредитування притаманне підприємствам агропромислового комплексу Об'єктом застави при цьому виступає земля. Активний розвиток даного ринку в Україні стане можливим лише з розвитком ринку землі.

Однією із нових форм довгострокового кредитування є андєрайтинг. Ця операція означає надання коштів клієнтам для реалізації ними довгострокових широкомасштабних проектів через викуп банками промислових облігацій, які емітують ці клієнти. Установи банку мають право здійснювати операції андерайтинrу тільки щодо провідних підприємств пріоритетних галузей України (літакобудування, суднобудування, хімічна промисловість тощо), продукція яких користується попитом на світовому ринку. Сума ліміту для одного клієнта не може перевищувати 10 % власного капіталу банку. Крім того, андерайтинг надається, як правило, тільки тим підприємствам, які не мають заборгованості за раніше одержані кредити. За андерайтингу банки викуповують тільки іменні промислові облігації із плаваючою процентною ставкою, забезпечені заставою майна позичальника і можливістю конвертації облігацій у звичайні акції підприємства. Такі облігації вважаються у світовій практиці найбільш привабливими для інвестора і надійно захищають його права з урахуванням інфляційних процесів.

Про можливість надання андерайтингу банки ухвалюють рішення після проведеної оцінки надійності облігацій підприємства на підставі поданих клієнтом матеріалів: проект проспекту емісії облігацій: розрахунок строку дії облігацій: розрахунок процентної ставки на облігації; проект договору застави на майно та інші матеріали. Винагорода банку за андерайтинг, крім процентних виплат на облігації, має бути в межах 20 % загальної вартості облігацій, виходячи з їхньої номінальної вартості, тобто облігації викуповуються банком за ціною, обов'язково нижчою за номінальну вартість облігацій. [27, с.352]

Запровадження андерайтингу є диверсифікацією інвестиційних операцій комерційних банків, сприяє розвитку ринку цінних паперів в Україні та просуває цінні папери українських підприємств на світовий ринок.

Існують і інші форми довгострокового банківського кредитування промислових підприємств, але через обмеження розмірів магістерської роботи ми їх розглядати не будемо.

Варто зауважити, що за своєю специфікою від інших відрізняється ринок довгострокового кредитування підприємств агропромислового комплексу. Розглянемо детальніше особливості даного ринку в Україні у наступному питанні.

2.4 Особливості, стан та динаміка розвитку кредитних відносин комерційних банків з агропромисловими підприємствами

Як відомо, протягом останніх років економіка України демонструє стабільне зростання, при чому тенденція зростання обсягів виробництва у такій важливій сфері народного господарства, як агропромисловий сектор, зберігається і надалі.

Позитивні зміни в економіці вимагають відповідного посилення кредитно-фінансової підтримки її суб'єктів. Таку допомогу господарюючі суб'єкти можуть отримати на фондовому ринку, в банківському секторі, за рахунок бюджетного фінансування, податкових пільг і товарних кредитів.

На жаль, розвиток вітчизняного фондового ринку поки що не відповідає вимогам сьогодення. На ринку діє недостатня кількість активних гравців та інвесторів, а основним видом цінних паперів залишаються облігації внутрішньої державної позики. [20, с.18]

Одним з джерел фінансування агропромисловими компаніями власних поточних та капітальних витрат можуть бути бюджетні кошти, але отримати їх для багатьох підприємств досить складно. Як правило, бюджетом фінансується реалізація великих державних програм, наприклад, створення племінних господарств, науково-селекційна робота, розвиток хмелярства і т. ін. Тому більшість підприємств агропромислового комплексу розраховують тільки на пільговий режим оподаткування сільського господарства і можливість отримати від держави компенсацію за здійснені витрати (наприклад, сплату процентів за користування банківськими кредитами).

Через обмежені можливості залучення бюджетних коштів підприємства агропромислового комплексу здебільшого вимушені вдаватися до відносно дорогого фінансування власних витрат шляхом отримання товарних кредитів від постачальників добрив, паливно-мастильних матеріалів та інших товарно-матеріальних цінностей. Крім того, з огляду на дефіцит сільськогосподарських машин, особливо комбайнів, поширилася практика сезонної оренди техніки або залучення сторонніх організацій для проведення сільськогосподарських робіт. Розрахунки за такі послуги та погашення товарних кредитів сільсько-господарські підприємства часто здійснюють за допомогою бартерних операцій із застосуванням завищених коефіцієнтів обміну. При цьому схеми товарного кредитування стають економічно недоцільними. Тому останнім часом питома вага товарного кредитування постійно зменшується, переважно внаслідок збільшення обсягів банківських кредитів. Значна частка короткострокових кредитів, наданих банками агропромисловим підприємствам, призначена для придбання паливно-мастильних матеріалів (36 %), мінеральних добрив (19 %) і т. ін.

Таким чином, банківське кредитування стає головним джерелом фінансування поточних та інвестиційних проектів підприємств агропромислового комплексу України. За даними Національного банку України, портфель кредитів, наданих сільськогосподарським, мисливським та лісогосподарським підприємствам за 2003 р., збільшився у 2,25 рази і досяг суми 2676 млн. грн. Кредитні вкладення банків в агропромисловий комплекс зростали і у 2004 р.: тільки за перші 8 місяців портфель таких кредитів збільшився на 1390 млн. грн., або на 42,9 % . [24, с.99 - 100]

На ринку банківських кредитів існує чітка тенденція до зниження процентних ставок. Так, тільки протягом липня 2004 р. середня вартість кредиту для економічних суб'єктів сільського, мисливського, лісового господарства знизилася на 1 процентний пункт -- до 25,3 % річних, а для суб'єктів обробної промисловості вона становила 24,5 % річних. [24, с.31]

Найактивніше комерційні банки кредитують галузі агропромислового комплексу, пов'язані з вирощуванням та переробкою рослинницької продукції. Це пояснюється більш швидким оборотом капіталу в даних галузях та можливістю позичальників погашати кредити протягом 8-10 місяців з моменту їх надання.

Останнім часом постійно збільшується (в абсолютному і відносному вираженні) портфель довгострокових кредитів, що, як правило, надаються банками для оновлення основних фондів підприємств, створення нових виробництв, формування основного стада у тваринництві і птахівництві, освоєння сучасних технологій. Питома вага довгострокових кредитів сягає 17 % у загальній сумі кредитів, наданих підприємствам агропромислового комплексу, з них 4 % призначені для купівлі сільськогосподарської техніки. Комерційні банки розгортають програми довгострокового кредитування, призначеного для оновлення основних фондів агропромислових підприємств з використанням власних ресурсів і ресурсів іноземних фінансово-кредитних установ. Наприклад, Акціонерний поштово-пенсійний банк “Аваль” у співпраці з установою “Банк Гезельшафт Берлін” та експортним кредитним агентством “Гермес” пропонує підприємствам програму довгострокового кредитування для купівлі сільськогосподарської техніки виробництва Німеччини. При цьому покупець сплачує щонайменше 15 % вартості техніки одразу, а для сплати решти суми контракту банк надає кредит на строк до 3 років. У заставу оформлюється сільськогосподарська техніка, що купується. [20, с.19]

Збільшення протягом останніх років обсягів сільськогосподарського виробництва та активізація кредитування комерційними банками агропромислового сектору економіки країни спонукають банкірів-практиків до пошуку методів оцінки фінансового стану сільськогосподарських підприємств та визначення впливу специфічних ризиків на кредитоспроможність позичальників. Головна мета -- мінімізувати потенційні втрати комерційного банку при проведенні активних операцій з сільськогосподарськими підприємствами. Оцінка фінансового стану підприємств переробної промисловості та посередників на агропромисловому ринку, в силу специфіки їх діяльності, повинна проводитись за окремою методикою.

Кредитні ризики пов'язані із загальним станом економіки, прогнозованістю її розвитку, проблемами законодавства. Якщо загальний стан економіки впливає на ділову активність суб'єктів господарювання, розвиток ринків, довіру до банківської та податкової систем, на обсяги позабанківськоrо обігу коштів (частку тіньового обороту та бартерних операцій), то чинне законодавство визначає, в першу чергу, ступінь захищеності прав кредиторів, можливість проведення різних комерційних операцій і т. ін.

Індивідуальні кредитні ризики стосуються поведінки конкретних позичальників, їх можливостей та бажання своєчасно розрахуватися з кредиторами.

Джерелами кредитних ризиків для виробників сільськогосподарської продукції е:

* сезонність виробництва продукції, особливо у рослинництві;

* несприятливі погодні умови, погіршення екології, особливо для рослинництва;

* зміни, в тому числі сезонні, у кон'юнктурі пропозиції та попиту на продукцію (стосується рослинництва і тваринництва);

* зміни у обсягах грошових потоків позичальників (цей фактор тісно пов'язаний з першими трьома);

* зниження платоспроможності позичальників (цей фактор є похідним від попереднього);

* державне регулювання агропромислового ринку, в тому числі обмеження або встановлення певного рівня цін і тарифів, введення нових стандартів до продуктів харчування і інше;

* зниження або недостатньо висока ліквідність застави, що пропонується позичальниками у забезпечення зобов'язань перед банками;

* зміни у курсі валют для кредитів у іноземній валюті:

* зміни у розмірі процентних ставок;

* недостатній рівень менеджменту та організації виробництва, відсутність кваліфікованого персоналу:

* відсутність реального власника підприємства. Проблема оцінки кредитних ризиків полягає в тому, що розроблена банком методика має бути з одного боку простою, а з іншого -- універсальною, користувач повинен мати можливість використовувати методику для різних цілей:

* при наданні різних видів кредитів;

* при проведенні документарних операцій (виставленні банком непокритих грошовими коштами клієнтів акредитивів, порук, гарантій, інкасо);

* при проведенні вексельних операцій (операцій врахування та звалювання векселів);

* при розрахунку резервів на покриття можливих втрат за кредитними операціями (відповідно до "Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків", затвердженого Постановою Правління Національного банку України від 06.07.2000р. за № 279 зі змінами і доповненнями);

* при визначенні якості кредитних вкладень в агропромисловий комплекс. [21, с.42]

Поряд з кредитними ризиками активізацію кредитування агро-промислового комплексу стримують також інші фактори, а саме:

-- необхідність формувати значні страхові резерви на покриття можливих втрат від проведення кредитних операцій, що, природно, знижує рентабельність цих операцій;

-- низький рівень капіталізації банківської системи і недостатній обсяг банківських ресурсів для середньо- й довгострокового кредитування інвестиційних проектів, що стримує технічне переоснащення підприємств-позичальників. Передбачений постановою Правління Національного банку України (від 2 серпня 2002 р.) механізм рефінансування банків, які здійснюють довгострокове -- на строк до 3 років кредитування інноваційно-інвестиційних проектів, ще не працює. Щоб вирішити це питання, доведеться подолати багато складностей; однією з них є необхідність отримати спеціальний документ, що засвідчує інноваційність проекту, прокредитованого комерційним банком. Порядок отримання такого документа остаточно ще не розроблено;

-- недостатній розвиток страхового ринку країни, який не може забезпечити компенсацію всіх потенційних втрат у такому ризикованому виді бізнесу, як сільськогосподарське виробництво;

-- досить високий (порівняно з європейським) рівень процентних ставок. Зазначимо, що протягом останніх років підприємства агропромислового комплексу отримують з Державного бюджету України часткову компенсацію витрат на сплату процентів за користування кредитами. На жаль, у минулому на поточному роках така компенсація не завжди надходила до підприємств своєчасно та в повному обсягу;

-- операційні ризики, пов'язані з недосконалістю технологій та відсутністю у банківського персоналу відповідного досвіду в роботі із сільськогосподарськими товаровиробниками. [20, с.20]

Сприятливі умови для активного кредитування агропромислових позичальників створюються економічним піднесенням, що спостерігається в сільському господарстві та пов'язаних з ним галузях переробної промисловості, наявністю у банків значних обсягів вільних кредитних ресурсів, набутим досвідом кредитування. Але для різкого збільшення кредитного портфеля банків цього ще замало. Першочерговим завданням має стати створення чіткої та стабільної законодавчо-нормативної бази, яка гарантовано захистить права банків-кредиторів, послабить податковий прес, забезпечить створення умов для функціонування та розвитку різних ринків -- землі, сільськогосподарської продукції, фондового, ринку застав.

Тепер відповідні органи державної влади розробляють законодавчі та нормативні акти, на основі яких можна буде впорядкувати функціонування ринків і захистити інтереси кредиторів. Велике значення для банківської системи має новий Закон України “Про банки і банківську діяльність”, яким врегульовано деякі особливості проведення банківських операцій та передбачено захист прав банків-кредиторів шляхом впровадження механізму примусового стягнення коштів з рахунків боржників. На жаль, закон встановлює можливість використання банками наказів про примусову сплату боргового зобов'язання тільки в межах власної установи, тому треба невідкладно вирішити проблему надійного збереження заставного майна; слід також законодавче врегулювати ринок заставного майна.

Одним із законодавчих актів, який частково розв'яже цю проблему, має стати нещодавно прийнятий закон "Про зерно та ринок зерна в Україні". Зерновий ринок є пріоритетним в економіці агропромислового комплексу України, і банки досить часто для забезпечення кредитів використовують заставу зернових культур та їх майбутнього врожаю. Новий закон покликаний врегулювати ринок зерна, поліпшити обпік і контроль якості зернової продукції, умови виробництва, зберігання, реалізації та використання.

У випадку оформлення в заставу зерна запроваджене новим законом заставне свідоцтво передаватиметься на зберігання в банк до моменту погашення заборгованості за кредитним договором. Строк такого кредиту не може перевищувати строк зберігання зерна. Законом передбачена відповідальність зернового складу перед держателем заставного свідоцтва за видачу зерна держателеві складського свідоцтва. який не погасив відповідну суму боргу. Таким чином, буде ліквідовано хибну практику безвідповідальності елеваторів за відпуск заставленого зерна без погашення позичальниками боргів перед банком. [20, с.21]

Закон регламентує також порядок проведення заставних закупівель зерна державними агентами й уповноваженими із забезпечення заставних закупівель зерна. Зерно при цьому зберігатиметься на складах не довше, ніж до 1 березня наступного року. Протягом цього строку сільськогосподарські товаровиробники після повернення коштів, отриманих за договором заставної закупівлі зерна, та відшкодування зерновим складам витрат на зберігання зерна мають право витребувати заставлене зерно. Механізм заставних закупівель забезпечить стабільність цін на зернові протягом року та дозволить сільськогосподарським товаровиробникам відносно дешево поповнювати власні оборотні кошти.

Зазначимо, що гальмує розвиток кредитних відносин комерційних банків з підприємствами агропромислового комплексу і неврегульованість таких питань, як оборот земельних ділянок сільськогосподарського призначення, реальна експертна грошова оцінка земельних ділянок, іпотека землі, випуск та обіг цінних іпотечних паперів, створення і функціонування спеціалізованих кредитних установ. Основною функцією останніх мають стати іпотечне кредитування та рефінансування через емісію іпотечних облігацій або інших цінних паперів.

Запровадження державою механізму ф'ючерсної торгівлі зерном, цукром та іншою сільськогосподарською продукцією, а також продуктами її переробки створить умови для одночасного вирішення кількох проблем. З одного боку, цей механізм може ефективніше, ніж механізм заставної закупівлі продукції, стабілізувати к зливання цін протягом року, зробити ринок більш прогнозованим, а з іншого боку, банки зможуть приймати в заставу за кредитами укладені позичальниками ф'ючерсні контракти.

Викладене підводить до висновку, що протягом останніх років усталилася тенденція до збільшення обсягів кредитних вкладень комерційних банків в агропромисловий комплекс країни. Позитивні зміни в економіці країни дають підстави для впевненості в успішному розвиткові кредитних відносин банків з агропромисловим сектором України.

Були створені умови для запровадження нових форм кредитування сільськогосподарських виробників. Однією з таких форм є іпотека землі.

Впровадження механізмів іпотеки сільськогосподарських земель нині розглядається як необхідна умова розвитку ринкових відносин у галузях економіки загалом та у сільському господарстві зокрема.

В науковій літературі під іпотекою в основному розуміють особливу форму кредиту, пов'язану з наданням позик під заставу нерухомого майна -- землі, виробничих або житлових будівель тощо. Іпотечні позики надаються на довгостроковій основі. Іпотечний кредит стає можливим лише за умови приватної власності на землю і нерухомість. [49, с.97]

Недостатність обсягів середньо- та довгострокового кредитування сільського господарства загострила необхідність широкого впровадження інституту застави земель сільськогосподарського призначення. Протягом короткого історичного періоду це питання ввійшло до переліку невідкладних, від вирішення яких залежать темпи підвищення ефективності сільського господарства, а отже, й рівня життя сільського населення.

Однак на сьогодні іпотека земель сільськогосподарського призначення не відіграє помітної ролі в кредитуванні сільського господарства. Ситуація, що склалася навколо застави земель сільськогосподарського призначення, є відображенням не тільки теперішнього стану земельних відносин, розвитку сільського господарства чи фінансового сектора економіки, а й суспільства загалом. [Кручок, с.57]

Становлення іпотечного ринку має безпосередній вплив на стан інвестиційного та інноваційного розвитку економіки. При цьому "ставиться за мету привести в дію вже створені в Україні економічні та правові передумови для широкомасштабного запровадження іпотечного кредитування. І, головне, для забезпечення його максимальної практичної віддачі" [14, с.7].

В "Основних напрямках земельної реформи в Україні на 2001 - 2005 роки", схвалених Указом Президента України від 30 травня 2001 року № 372, відзначається, що досі в країні не сформовано механізмів вільного обігу земельних ділянок та не вирішено проблеми іпотечного кредитування. Тому серед основних напрямів діяльності у сфері регулювання земельних відносин було визначено й розвиток кредитування під заставу землі, в тому числі іпотечного кредитування [9, с.5].

Мова йде про те, що з метою використання потенціалу застави землі у процесі реалізації Основних напрямків земельної реформи забезпечуватиметься:

-- розроблення механізму, який гарантуватиме іпотечному заставо-держателю в разі невиконання забезпеченого іпотекою зобов'язання,
одержання задоволення з вартості заставленої земельної ділянки;

-- розроблення заходів щодо захисту прав заставодавців;

-- використання іпотеки для забезпечення зобов'язань за договорами купівлі-продажу земельних ділянок;

-- проведення експериментів з кредитування під заставу землі;

-- підготовка та перепідготовка спеціалістів з іпотечного кредитування;

-- удосконалення нормативно-правової бази іпотеки землі.

Аргументом на користь застави землі, як джерело фінансового забезпечення економічного зростання1 сільського господарства є те, що "у світовій практиці кредити під заставу землі складають 95 % від інвестиційного ресурсу фермерів і тільки решта. 5 % -- це кошти від продажу земельних ділянок".

Земельні ділянки сільськогосподарського призначення розглядаються як потенційно достатня і ліквідна застава, що дозволить отримувати сільсько-господaрським товаровиробника середньо- та дoвгострокові банківські кредити. На сьогодні 10 % вартості цієї застави здатні поглинути повністю кредитні ресурси українських банків. При цьому наголошується, що застава таких земельних ділянок забезпечить: розвиток фінансової системи, підвищення рівня кредитування та інвестування аграрного сектора економіки; перехід до середньо- та довгострокового кредитування сільського господарства за низькими відсотковими ставками; диверсифікацію розвитку фондового ринку в аграрній сфері через емісію іпотечних облігацій; створення необхідних умов для інтеграції аграрного сектора України у світову економічну систему.

Як механізм залучення фінансових ресурсів у сільське господарство розглядається застава земель сільськогосподарського призначення і багатьма науковцями [57, с.134].

Аналізуючи правові акти та публікації, пов'язані з іпотекою, важко не помітити, що вагомим аргументом на користь запровадження механізмів застави земель сільськогосподарського призначення є наголос на її раціональності, науковій обґрунтованості та економічній доцільності.

Як відзначають вітчизняні дослідники, у зв'язку зі скасуванням приватної власності на землю в Росії після 1917 року іпотечні банки припинили діяльність, оскільки зникла основа для здійснення заставних операцій -- приватна власність на землю.

Приватизація земель сільськогосподарського призначення в сучасній Україні набула масового характеру тільки в процесі реалізації положень Указу Президента України "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки" від 3 грудня 1999 року № 1529. Законодавчо приватна власність на ці землі та можливості їх обігу закріплені тільки з прийняттям 25 жовтня 2001 року Земельного кодексу України. Отже, до введення в дію Земельного кодексу України не існувало правових підстав для визначення земель сільськогосподарського призначення предметом застави.

У сільському господарстві земля виступає основним засобом виробництва, із втратою якого неможливою є подальша діяльність у цій сфері. Перебуваючи у заставі та залишаючись власністю позичальника, земля приносить йому вигоди капіталізації. Тому заставодавець докладає максимум зусиль для уникнення власного банкрутства, в результаті якого предмет застави -- земля міг би стати власністю кредитора.

Отже, земля як гарантована застава могла б стати суттєвим фактором, який впливає на прийняття рішення кредитора про надання кредиту сільськогосподарським товаровиробникам.

Разом з тим ряд правових і організаційних проблем не дозволяє банкам використовувати земельні ділянки сільськогосподарського призначення як предмет застави.

Насамперед, мова йде про обмеження, встановлені пунктом 15 Перехідних положень нового Земельного кодексу України, які фактично унеможливлюють використання земель сільськогосподарського призначення як предмета застави до 1 січня 2005 року, оскільки "громадяни та юридичні особи, які мають у власності земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства та іншого товарного сільськогосподарського виробництва, а також громадяни України -- власники земельних часток (паїв) не вправі до 1 січня 2005 року продавати або іншим способом відчужувати належні їм земельні ділянки та земельні частки (паї), крім міни, передачі їх у спадщину та при вилученні земель для суспільних потреб)". [7, с.45]

Навіть після 1 січня 2005 року потрібен буде певний час для стабілізації политу і пропозиції на ринку землі, що приведе до встановлення реальних ринкових цін на земельні ділянки.

Перепоною розвитку іпотеки можна вважати й пункт 13 Перехідних положень Земельного кодексу, згідно з яким на період до 1 січня 2010 року громадяни і юридичні особи можуть набувати право власності на землі сільськогосподарського призначення загальною площею до 100 гектарів. Хоча ця площа може бути збільшена у разі успадкування земельних-ділянок за законом, постає питання про готовність банків працювати з такими масивами землі та можливість видавати відповідні розміри кредитів.

Крім того, створення системи забезпечення прав, кредиторів передбачає запровадження реєстрації нерухомого майна в складі земельного кодексу, розвитку системи оцінки земель, структуризації ринку земель та його правового й організаційного забезпечення. За межами цього дослідження залишилася спроможність банківської системи надавати довгострокові кредити під невисокі відсотки.

Як відзначають фахівці банківської справи, в Україні ще не сформовано довгострокового фінансового ринку. Іпотечні інструменти є складними фінансовими інструментами, тому не доводиться сподіватися на їхнє швидке масове впровадження. Окрім того, існує ще певна недовіра населення до банків, невпевненість у надійності фінансових продуктів, насамперед іпотечних облігацій.

Законом України "Про банки і банківську діяльність" встановлено, що банки в Україні можуть функціонувати як універсальні або як спеціалізовані. За спеціалізацією банки можуть бути й іпотечними [1, с.4]. При цьому Земельний кодекс визначає, що вимоги до банків-заставоутримувачів земельних ділянок, як і порядок застави, встановлюються тільки законами України. Порушення останнього є підставою для визнання таких угод недійсними за рішенням суду [7, с.31]. Порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, визначеному законодавством. Адже громадяни та юридичні особи несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність за укладення угод з порушенням норм земельного законодавства.

Відтак банки ще не можуть сьогодні широко використовувати землі сільськогосподарського призначення як предмет застави. Ці та деякі інші проблеми не дають підстав говорити про швидке створення спеціалізованого Земельного банку, основним завданням якого було б довгострокове кредитування сільського господарства.

Однією із необхідних умов розвитку іпотечного кредитування на вигідних для суб'єктів сільськогосподарської діяльності умовах є не тільки спроможність банків надати кредит, але насамперед спроможність позичальників повернути їх. Незважаючи на суттєве зростання протягом останніх трьох років суми кредитів для сільськогосподарських підприємств та збільшення обігів виробництва сільськогосподарської продукції, частка неприбуткових господарств у загальному їх обсязі майже не змінюється: 2000 рік -- 65 %, 2001 -- 56 %, 2002 -- 58 %., 2003 -- 59,5 %. Така тенденція не сприяє швидкому становленню іпотечного кредитування. Разом з тим в Україні існує багато стабільних прибуткових сільськогосподарських підприємств, які щороку вчасно повертають кредити, створюючи умови для довгострокового кредитування аграрної галузі. [52, с.3]

Сьогодні важко знайти вагому альтернативу іпотеці, зокрема, земель сільськогосподарського призначення, її становлення забезпечить прозорість надходження коштів для розвитку аграрного ринку, його інноваційно-інвесrиційних механізмів та зміцнення основ місцевого самоврядування.

Але при цьому, на нашу думку, створюючи нові фінансові механізми, не можна забувати, що вони мають бути прозорими, доступними, зрозумілими для людей, якомога простішими і зручними у користуванні. Адже іпотека, в кінцевому підсумку, має завершити процес формування ринку землі та капіталізації земельної власності.

Висновки до розділу 2

На нашу думку, на основі проведеного дослідження можна зробити наступні висновки:

а) за 9 місяців 2004 року промислове виробництво зросло майже в усіх регіонах України. Найвищі показники зафіксовано в Кіровоградській (37,5 %), Закарпатській (32,4 %) областях, Автономній Республіці Крим (31,1 %) та м. Севастополі (32,6 %). Що ж до банківського кредитування промислових підприємств в Україні, то останні радше розміщують свої кредитні ресурси у кредити короткотермінового характеру, що обумовлено специфічними ознаками перехідного до ринку періоду, хоча останнім часом зростання довгострокових кредитних вкладень і говорить про підвищення інвестиційної привабливості вітчизняної промисловості;

б) відповідності до виробничих потреб підприємницьких структур кредити прийнято розрізняти: кредити на поточну діяльність та кредити в інвестиційну діяльність. Необхідність короткострокового кредиту параметри для промислових підприємств пов'язана, в першу чергу, з особливостями кругообігу обігових коштів. У тих випадках, коли така невідповідність виникає в результаті перевищення суми необхідних термінових платежів над сумою надходжень, виникають умови для потреби (попиту) на грошові кошти, і. відповідно, на банківський кредит;