Валютна політика центральних банків Європи в умовах глобалізації

Реалізація на практиці складного механізму взаємної фіксації валютних курсів потребувала істотних трансформацій у сфері, по-перше, макроекономічного регулювання зовнішніх щодо тенденцій у ЄЕС процесів, по-друге, побудови специфічної Європейської валютної системи.

Щодо першого, то домінування Німеччини та жорсткий антиінфляційний курс Бундесбанку позначились на тому, що прив'язка решти валют до марки означала своєрідний імпорт довіри і стабілізацію внутрішньої інфляції, тоді як курс щодо решти валют світу визначався політикою самого Бундесбанку щодо долара та інших провідних валют. Зокрема, Німеччина здійснювала коректування курсу марки щодо провідних валют світу, а заразом коректувались курси країн-партнерів по інтеграції, а останні коректували свої курси по відношенню до марки в рамках обмеженого діапазону допустимих коливань. Як наслідок, цінова стабільність у Європі почала розглядатись як функція грошової пропозиції Бундесбанку та його спроможності стерилізувати зростання грошової маси. На дану стабільність накладались обмеження у вигляді спроможності окремих країн дотримуватись взаємної фіксації курсів у випадку, коли її інфляційні преференції та Німеччини розходились. Втім, події 1990 р., коли відбулося надмірне розширення грошової пропозиції у ФРН, продемонстрували необхідність обмеження масштабів домінування Німеччини у ЄВС, хоча б у спосіб більш щільної монетарної інтеграції.

Щодо другого, то створення Європейської валютної системи пройшло досить складний шлях, започаткований ініціативами комісії Вернера. Так, у 1972 р. була створена система «валютної змії», коли: коливання валютних курсів країн-учасниць обмежувалось діапазоном +/-2,25% одна щодо одної; межі коливань щодо долара встановлювались на рівні +/-4,5%; утворювався Європейський фонд валютного співробітництва, який був покликаний створити фінансову базу для взаємних інтервенцій.

Створення щільної зони коливань валютних курсів не відповідало можливостям окремих країн щодо відмови від гнучкості власної монетарної політики та вузького діапазону курсових флуктуацій. Зазначене накладало істотні обмеження на ефективність функціонування режиму «валютної змії». Особливо це далось взнаки протягом нафтових шоків 1973-1975 рр. Хоча така більш м'яка імплементація пропозицій Вернера і була втілена, посилення інтеграційних намірів країн членів ЄЕС визначало подальші траєкторії розвитку валютної інтеграції. І вже у 1979 р. в Європі було зроблено спробу перейти на якісно новий щабель валютної інтеграції, у площині якого відповідальність за функціонування режиму взаємної фіксації валютних курсів була би окреслена чіткіше, а макроекономічна координація у монетарній сфері була би більш послідовною через підвищення ролі Європейського Монетарного Комітету та Комітету Президентів центральних банків у формулюванні та реалізації відповідних інтеграційних рішень. Власне кажучи, саме у 1979 р. і була створена Європейська валютна система, яка розпочала своє функціонування на базі більш потужного інституціонального та макроекономічного каркасу валютної інтеграції. Створення нових інститутів валютної інтеграції та підвищення ролі існуючих означало переведення інтеграційних процесів у макроекономічній та монетарній площині на якісно нову інституціональну основу.

На структурному рівні ЄВС складається з трьох елементів, що відображають новий інституціональний підхід до організації валютної координації.

По-перше, було створено Європейську валютну одиницю - ЕКЮ. Основним призначенням ЕКЮ було використання її як резервного активу та рахункової одиниці при організації розрахунків в межах ЄВС. Всі кредити зі структурних фондів, бюджет ЄЕС та взаємні вимоги та зобов'язання між цими країнами деномінувались в ЕКЮ. А організація спільного механізму інтервенцій автоматично зробило цю спільну одиницю резервним активом центральних банків не тільки в межах Європи, оскільки можливість здійснення розрахунків, деномінованих в ЕКЮ, отримав, зокрема, Банк міжнародних розрахунків.

По-друге, зі створенням ЕКЮ було оновлено механізм функціонування «валютної змії». Центральним паритетом, на основі якого визначились відхилення курсів національних валют, став курс ЕКЮ з відповідним встановленням граничного відхилення у розмірі 75% від встановленого паритету, по досягненню якого центральні банки мали розпочати процес інтервенцій для недопущення виходу курсового співвідношення за встановлені межі. Тобто, граничні коливання курсів в межах +/ - 2,5% зберігались, але по наближенню до такого відхилення на 75% потрібні були коректуючі інтервенції. Система останніх ускладнюється, оскільки передбачає вже зустрічний характер: центральні банки-емітенти обох пар валют, по яких має місце наближення до граничного відхилення від центрального паритету, повинні проводити спільні зустрічні інтервенції.

По-третє, суттєвого оновлення дістала організація ЄФВС, в основу функціонування якого було покладено цільові механізми кредитування, що покликані були забезпечити підтримку інтервенцій центральних банків. Так, капітал ЄФВС формувався за рахунок зважених внесків країн членів і складався на 20% з золота та на 80% з доларів США. Основним призначенням Фонду було надання тимчасової допомоги для підтримки платіжних балансів країн-членів та допомоги за для підвищення стабільності функціонування інтервенційного механізму центральних банків, який застосовувався з метою підтримки валютних курсів. Кредитні механізми Фонду складались з трьох елементів: 1) система свопових кредитів між центральними банками, чиї курси вийшли на межу 75% від центрального паритету, використання якої мало місце за умов, що нерівновага на ринках зумовлювалась тимчасовими кон'юнктурними факторами і центральні банки для вирівнювання ситуації не зазнають істотних втрат обсягів золотовалютних резервів; 2) фонд короткострокового кредитування, який на 1985 р. склав близько 14 млрд. ЕКЮ, і основним призначенням якого було кредитування країн-учасниць строком на 3-, 6-, 9 місяців для вирівнювання структурних чинників нерівноваги на валютних ринках, що тягли за собою стійкі виходи за межі встановлених паритетів; 3) фонд надання середньострокових кредитів терміном від 2_х до 5_ти років. Якщо укладання свопових угод між центральними банками та надання короткострокових кредитів, тобто реалізації першого та другого механізму ЄФВС, не носила обумовлений характер, то надання середньострокових кредитів передбачало схвалення макроекономічної політики країни-реципієнта Радою Міністрів ЄЕС. Зазначений підхід, хоч, в цілому, носив гнучкий характер, однак принцип обумовленості у наданні кредитів для структурного вирівнювання рівноваги на валютних ринках вже означав більш інтенсивний вплив інституцій інтеграційного об'єднання на формування макроекономічних преференцій окремої країни.

Розвиток Європейської валютної системи наприкінці 1980_х початку 1990_х відображає процеси посилення зближення макроекономічних політик, водночас інтегруючи у собі антагоністичні рухи в середині неї.

По-перше, функціонування механізму ЕКЮ, «валютної змії» та підвищення успішності макроекономічної політики у боротьбі з інфляцією окреслили горизонти для подальшого зближення у сфері функціонування ЄВС. Цьому процесу сприяла також еволюція інституціонального каркасу інтеграції: створення спеціального комітету по розробці рекомендацій щодо подальшої валютної уніфікації, схвалення багатьох резолюцій Європарламентом з цього питання та з питань підвищення ролі ЕКЮ у ЄВС, створення Європейського валютного фонду, Центрального банку Співтовариства тощо.

По-друге, в цей період намітились тенденції до дивергенції національних фіскальних політик особливо у царині соціального законодавства.

По-третє, подальші рішення щодо лібералізації руху капіталів, зняття валютних обмежень та послаблення валютного контролю як інструменти закріплення політики, зорієнтованої на забезпечення вільного руху виробничих факторів, створили передумови для можливості спекулятивних атак проти валют тих країн, національна макроекономічна влада яких допустилась помилок. Об'єктивно, що цьому сприяла і сама система фіксованих валютних курсів, яка обмежувала потенціал реагування на структурні викривлення та асиметричні збурення з допомогою важелів девальвації та ревальвації. Саме протягом кінця 1980_х початку 1990_х фінансова глобалізації набрала нових обертів. Через це, підвищення мобільності капіталів, інформатизація фінансових операцій, поява зон зі структурними викривленнями рівноваги на валютних ринках у Європі створили передумови для послаблення стабільності в межах ЄВС та посилення турбулентності на ринках європейських валют. У цей період проводяться потужні спекулятивні атаки проти англійського фунта, французького франка, італійської ліри, скандинавських валют тощо. Так, атаки проти скандинавських валют були початком турбулентності валютних ринків 1992-1993 рр.. На підтримку ліри Бундесбанк витратив 24 млрд. марок, після чого Рада ЄВС дозволила вийти лірі за межі загального паритету. А Банк Англії, втративши мільярди доларів, не зміг забезпечити стабільність на валютних ринках, після чого Велика Британія вийшла з ЄВС, слідуючи прикладу Італії. Пізніше, Бундесбанк витратив 50 млрд. дол. на підтримку франка, а Франція втратила всі резерви. Після цього діапазон коливання валют було розширено до +/- 15%, а скоординованість макроекономічної політики у зоні інтеграції виявилась недостатньою для синхронізації господарських процесів.

По-четверте, Європейська валютна система не вирішувала, а скоріше, загострювала проблему «трилеми». В результаті, центральні банки фактично втратили доступні важелі досягнення і внутрішніх і зовнішніх цілей національної монетарної політики, що тільки загострювалось глобалізацією фінансових ринків. Через це структурні шоки, дивергенція соціальної політики, уповільнення динаміки ВВП у ЄС та деякі егоїстичні кроки Німеччини створили передумови для вразливості функціонування ЄВС в цілому.

Стало зрозуміло, що протиставити глобалізаційним тенденціям такі вузькі діапазони коливання валют в умовах структурних та кон'юнктурних спадів у Європі неможливо. При чому, посилення валютно-курсової дивергенції відбулось на тлі Маастрихтської угоди, які визначили конфігурацію майбутнього Європейської валютної системи.

Така Угода фактично означала, що тільки ще більш тісна координація у макроекономічній та монетарній сфері на тлі перетворення ЄЕС у ЄС зможе виступити механізмом, функціонування якого забезпечить: вирішення багатьох макроекономічних та структурних проблем в середині Європейського Союзу та можливість успішніше протистояти викликам глобалізації через створення потужної монетарної структури. При чому, в рамках функціонування останньої проблема валютних флуктуацій та монетарної дивергенції, як передумови потрясінь на фінансових ринках та уповільнення розвитку реальних секторів національних економік, мала бути вирішена остаточно. Слід зазначити, що саме за чинності Маастрихтських домовленостей вдалося суттєво мінімізувати волатильність внутрішньо європейських ефективних валютних курсів. Як видно з даних табл. Е.3. додатку Е, в цілому масштаби флуктуацій ефективних валютних курсів за період 1979-1989 рр. та 1990-1999 рр. зменшились не значно, але за період 1995-1999 рр. - суттєво, і це при тому, що впродовж першого періоду функціонувала система «валютної змії» з можливим відхиленням від встановлених паритетів на рівні 2,5%, тоді як у 1990_х можливі відхилення було встановлено на рівні 15%. Така ситуація обумовлюється тим, що після кризи ЄВС у 1992-1993 рр. монетарна політика стала більш дисциплінованою, а також тим, що внаслідок чинності критеріїв євроконвергенції зближення рівнів інфляції та посиленої уваги до контролю за інфляцією з боку центральних банків було забезпечено суттєве елімінування інфляційного фактору коливання реальних ефективних курсів, що створило сприятливе підґрунтя для розвитку різних форм міжнародних відносин. Дану тенденцію також можна пояснювати в світлі того, що саме з другої половини 1990_х рр. номінальна конвергенція почала випереджати реальну.

Варто особливо наголосити, що імпульси подальшої інтеграції у монетарній сфері з часів Маастрихту відображають яскраво виражений вплив процесів глобалізації. Це випливає з того, що формування валютного союзу у Європі виходить за межі постулатів теорії оптимальних валютних зон, що особливо важливо з огляду на гносеологічну роль даної теорії в теоретичному забезпеченні процесів запровадження єдиної валюти. По-перше, у звіті так званої комісії Емерсона «Один ринок, одна валюта» прямо вказується на те, що хоч теорія оптимальних валютних зон базується на переконливих методологічних аргументах щодо формування валютного союзу, але вона не може бути застосована для обґрунтування процесу монетарної уніфікації у Європі. Ф. Монгеллі стверджує, що саме після 1980_х рр. проблема монетарної інтеграції у Європі вийшла за вузькі межі теорії оптимальних валютних зон і почала розглядатись у більш складному контексті. Звідси випливає, що той чи інший ступінь відповідності зони євроінтеграції критеріям оптимальних валютних зон не може розглядатись детермінантою формування валютного союзу із введенням в обіг спільної валюти та створенням єдиного центрального банку. Дане явище має продовження на операційному рівні монетарної політики. Ефективність функціонування механізму монетарної трансмісії у валютному союзі, як показують Б. Клементс, З. Контолеміс та Ж. Леві, багато в чому обумовлюється диференціацією функцій реакцій центральних банків у період, що передує інтеграційним процесам у монетарній сфері. Звідси випливає, що цільове зниження інфляційного диференціалу за рахунок гомогенізації преференцій центральних банків країн-учасниць інтеграційного процесу створює суттєві передумови для подальшого ефективного функціонування моновалютної зони за рахунок екстраполяції спільних рис механізму монетарної трансмісії на усі країни-учасниці з подальшим відтворенням таких рис. Формування ж таких преференцій неможливе без відповідних інституціональних трансформацій, інспірованих інтеграційними важелями.

По-друге, як переконливо доводять Е. Доруцці та С. Фірпо, в межах ЄС глибина та ступінь інтеграції є відмінною, що пов'язано з різношвидкісністю процесів розширення ЄС, внаслідок чого, природно, увесь ЄС не може відповідати критеріям оптимальності валютних зон. Але найбільш важливим є те, що чим більш глибшим стає процес інтеграції, тим більшою мірою зростає значення її інституціональних факторів, які напряму визначають прогрес у сфері зближення господарств. Причому, таке значення стає особливо актуальним в світлі того, що номінальна конвергенція з певного порогу починає випереджати реальну. Даний емпіричний факт має інше принципове значення. Повної реальної інтеграції може не відбутись ніколи, внаслідок чого не існує підстав чекати повної відповідності інтеграційної зони критеріям оптимальної валютної зони, а сприймати процес формування валютного союзу відповідно до того, як це дозволяє відреагувати на виклики глобалізації.

По-третє, П. Кругманн та М. Обстфельд виділяють наступні причини запровадження єдиної валюти: підвищення валютної ефективності через трансформацію системи з фіксованими валютними курсами у моновалютну систему; обмеження гегемонії Німеччини у визначенні пріоритетів монетарної політики ЄС; політична консолідація у Європі та підвищення її геоекономічного та геополітичного авторитету у світі. Окрім технічних аспектів функціонування Європейської валютної системи, які стосуються асиметричного статусу Німеччини, дані економісти наголошують на тому, що зростає геоекономічний потенціал Європи, на чому наполягав ще Манделл, а також усувається проблема фіксованих валютних курсів, які підтримувати в умовах глобалізації неможливо з огляду на мобільність капіталів та орієнтацію монетарної політики на внутрішню рівновагу.

По-четверте, у матеріалах Європейської Комісії прямо зазначається, що створення моновалютного простору - це спосіб, у який виявляється можливим покінчити з турбуленціями валютних курсів та відповідним чином відреагувати на виклики фінансової глобалізації. Тільки єдина валюта та оточення стабільності, яке вона має привнести у економічний простір ЄС, забезпечить наступні переваги: спільний ринок отримає єдину валюту, що a priori є ефективним рішенням; за рахунок цього матиме місце більш високий потенціал економічного зростання та зменшення безробіття; різниці в цінах, спричинені обігом багатьох валют, будуть еліміновані за введення єдиної валюти; зросте зовнішня та міжнародна стабільність ЄС; посилиться незалежність монетарної влади у країнах-членах. З даного формулювання видно, що валютна уніфікація забезпечуватиме не тільки прямі інтеграційні вигоди, але й забезпечить зняття проблеми валютних курсів, контролювати які в умовах високої глобальної мобільності капіталів є неможливим, та позитивні зміни у сфері трансформації інституціонального каркасу монетарної політики. Останнє відбуватиметься за рахунок того, що єдиний центральний банк буде мати вищий рівень незалежності, ніж національні центральні банки.

Фундаментальною новацією Маастрихтських угод, на відміну від попередніх рішень щодо валютної інтеграції, було схвалення започаткування трьох етапного створення єдиної монетарної системи ЄС із заснуванням централізованої системи грошової влади та емісією єдиної валюти, всупереч дивергенційним тенденціям початку 1990_х та невідповідності ЄВС ознакам оптимальної валютної зони. На першому етапі передбачалось запровадження тіснішої координації між центральними банками країн-членів, посилення ролі політики зближення основних макропоказників у системі макроекономічних пріоритетів кожної країни, подальша мінімізація інституціональних бар'єрів на шляху руху виробничих факторів.

На другий етап припадає чи не найбільше організаційних новацій щодо забезпечення імплементації маастрихтських рішень та подальших кроків, спрямованих на посилення незалежності центральних банків країн-членів. На цьому етапі у Франкфурті-на-Майні було створено Європейський монетарний інститут, якому відводилась роль розробки методології монетарної політики у зоні єдиної валюти, інструментів та базових інституціональних принципів її проведення - розробки методологічної та нормативної бази організації та функціонування Європейської системи центральних банків, Європейського центрального банку, національних центральних банків-членів ЄСЦБ. Крім того, у Європейському монетарному інституті централізовувалось 20% золотовалютних резервів центральних банків країн-учасниць.

У царині макроекономічної політики другий етап запровадження єдиної валюти передбачав проведення урядами країн-членів ЄС політики конвергенції, метою якої і досі залишається створення сприятливих передумов для забезпечення безінфляційного довготривалого економічного зростання та підвищення добробуту в усіх країнах. З цією метою були розроблені спеціальні критерії економічної конвергенції, які можна умовно поділити на фіскальні та монетарні. Додатково створювався Фонд сприяння конвергенції у розмірі 15 млрд. ЕКЮ для допомоги найбіднішим країнам ЄС.

Третій етап розвитку ЄВС розпочався зі створення моновалютної зони у ЄС. Запровадження євро радикально трансформує середовище функціонування центральних банків у Європі, а проведення єдиної монетарної політики з єдиного на багатьох членів монетарного союзу органу грошової влади стає радикальним інноваційним кроком.

Принциповою є проблеми незалежності ЄСЦБ та ЄЦБ. Вона випливає з ряду особливостей розвитку сучасних монетарних систем, проблеми макрокоординації у ЄС тощо. На концептуальному рівні дана проблема виводиться: по-перше, з набутого досвіду функціонування центральних банків, коли спостерігається кореляція між рівнем незалежності органів грошової влади та стабільністю цін; по-друге, з загальносвітової тенденції до підвищення незалежності центробанків, започаткованою саме у Європі; по-третє, з панівної ролі Німеччини у європейських структурах та її бачення монетарних проблем. Необхідність забезпечення авторитетності нового єдиного центробанку була поза сумнівом, а базовим важелем цього забезпечення і є високий рівень незалежності ЄЦБ; по-четверте, з інтеграційних передумов створення ЄСЦБ та ЄЦБ, коли забезпечення високого рівня автономії Європейського центрального банку виявилось поступальним кроком у координації макроекономічної політики в рамках Європейського монетарного союзу. Тобто, реалізовуючи політику зближення після підписання Маастрихтських домовленостей, в більшості країн ЄС та ЄВС рівень незалежності центральних банків було суттєво підвищено. Такі інституціональні трансформації розглядаються нами не тільки як передумова інституціональної гомогенності в зоні інтеграції, але й як функціональний важіль зменшення інфляційних диференціалів у ній та засіб протистояти викликам глобалізації; по-п'яте, з необхідності забезпечення принципу рівності всіх країн-членів ЄСЦБ щодо визначальних підвалин організації процесу монетарного регулювання, обігу єдиної валюти, через що стимулювання попиту та підвищення конкурентоспроможності за рахунок використання монетарних інструментів в одній країні за рахунок інших було би неможливим; по-шосте, з технічної зручності.

Важливо відмітити, що спеціалісти Європейської Комісії, обстоюючи такі переваги єдиної валюти, як забезпечення стабільного економічного зростання, підвищення зайнятості та зниження амплітуди коливань та регіональної дисперсії цін, прямо посилаються на незалежність ЄЦБ, його авторитет та довіру до нього з боку ринків. У матеріалах цього органу наголошується, що саме мандат на забезпечення цінової стабільності і сильний автономний статус забезпечать довіру ринків до єдиної монетарної політики і зниження процентних ставок. Фактор незалежності центрального банку Європи також розглядається як потужний макроекономічний важіль покращення алокації ресурсів, зокрема, як фундаментальний фактор запобігання інфляції та ефекту витіснення внаслідок публічних дефіцитів. Більше детальний аналіз інституціональних та технологічних засад монетарної політики ЄЦБ здійснено нами у.

Отже, макроекономічні та інституціональні засади побудови ЄВС та організації ЄЦБ відображають безпосереднє втілення принципу подолання викликів глобалізації за рахунок створення потужної глобально стійкої економічної структури, яка би була менш чутлива до волатильності валютних курсів і мобільності капіталів, ніж її складові, за реалізації політики з орієнтацією на забезпечення цінової стабільності.

Лібералізація руху капіталу та перехід до плаваючих курсів створили передумови для швидкого розвитку міжнародних валютних та фінансових ринків. Як наслідок, останні створили передумови для перегляду значення валютного курсу та валютних резервів в системі монетарної політики. При цьому, глобалізація детермінує складне переплетення затребуваності як гнучкості валютного курсу, так і підтримання його стабільності, що особливо яскраво простежується на прикладі країн, що розвиваються. Щодо валютних резервів, то їх співвідношення до масштабів фінансового ринку та волатильність у розвинутих країнах є мінімальню, відображаючи реальне послаблення їх ролі у монетарній політиці, тоді як у країнах, що розвиваються, простежується інша ситуація. При цьому, для розвинутих країн простежується суперечлива закономірність: частка резервів в активах центробанків корелює з рівнем торгівельної відкритості і не корелює з рівнем фінансової відкритості, підтверджуючи цим самим неефективність монетарної реакції на волатильні потоки капіталу. Якщо для розвинутих країн питання режиму валютного курсу вирішено, то країни, що розвиваються, попри оголошення плаваючого курсу, тяжіють до його фіксованого значення. Це породжує фундаментальні ризики для макрофінансової стабільності в умовах глобалізації, оскільки остання за конфлікту цілей монетарної політики щодо внутрішніх макрозмінних та валютного курсу є фактором валютних криз та руйнівних фінансових потрясінь. Відповідно, формується тенденція до підвищення гнучкості валютного курсу, або до усунення курсу як такого. Втім, доларизація не розв'язує дилеми суверенітету і дефляційного ризику, що актуалізує проблематику створення та функціонування валютних союзів в умовах глобалізації.

Так, в умовах глобалізації традиційні уявлення про передумови та детермінанти формування валютних союзів, представлені в основному теорією оптимальних валютних зон, потребують перегляду. Дана теорія вже не може вважатися гносеологічним підґрунтям формування валютних союзів в умовах глобалізації, оскільки остання породжує цілий комплекс передумов для монетарної уніфікації, серед яких слід виділити: утворення валютного союзу кореспондує з формуванням глобально стійкої економічної структури з масштабним внутрішнім споживчим ринком, внаслідок чого відбувається трансформація моделі економічного зростання у бік посилення ендогенності, а рівень відкритості такої структури знижується; за рахунок цього знижується ризик коливань валютних курсів, внаслідок чого монетарна політика за мобільності капіталів може здійснюватись відповідно до пріоритету внутрішньої рівноваги без ризику конфлікту цілей та відповідного провокування валютних спекуляцій; монетарна уніфікація усуває передумови для регіонального поширення валютних криз та створює передумови для розвитку інтрарегіональної торгівлі; зона єдиної валюти є потужним фактором розвитку та поглиблення фінансових ринків, внаслідок чого послаблюється залежність від зовнішніх потоків капіталу; створення монетарних інституцій валютного союзу забезпечує вищий рівень стабільності макроекономічної політики, внаслідок чого довіра до неї зростає, а ризик дестабілізації при глобальних потрясіннях зменшується.

Процеси валютної уніфікації у Західній Європі демонструють, що в кожному з випадків присутній елемент глобалізації при обґрунтуванні валютної уніфікації, хоча він зважується на певний набір факторів, пов'язаний з внутрішньою логікою регіональної інтеграції. Найбільшою мірою фактори глобалізації при формуванні валютного союзу простежуються у Європі, найменшою - у Західній Африці. Глобалізація створює також передумови для потенційної затребуваності монетарної уніфікації у Латинській Америці та в Південно-Східній Азії.

Підсумовуючи аналіз з виявлення глобалізаційних детермінант формування валютних союзів в сучасній світовій економіці, можна виділити ряд закономірностей. По-перше, в основі природи факторів глобалізації, що зумовлюють процеси валютної уніфікації знаходиться модус конфлікту цілей монетарної політики. Спільність природи таких факторів обумовлюється мета-принципами реалізації монетарної політики у відкритій економіці з волатильними потоками капіталу. Дані фактори, в принципі, діють у чистому вигляді і є загальними. Однак існують конкретні специфічні форми їх прояву, через що такі специфічні форми умовно можна поділити на дві групи:

а) ті, які погіршують макроекономічну ефективність або унеможливлюють роботу функціональних елементів стимулювання регіональної інтеграції по типу створення механізмів обмеження курсових коливань. Основна причина - мобільність капіталів, за якої підтримання курсової сталості конфліктує з орієнтацією монетарної політики на внутрішню рівновагу. Передумовою для актуалізації факторів даної групи є наявність відповідних інституціональних механізмів координації роботи центральних банків, що відповідає певному, вже сформованому, рівню регіональної інтеграції;

б) ті, які системно поєднують проблему недовіри до монетарної політики та імперфекції глобальних ринків капіталу. Причому, недовіра до центральних банків дуже часто з'являється на підґрунті феномену «страху перед плаванням» та усвідомлення їх недостатнього інституціонального захисту від фіскального домінування та політико-кон'юнктурного циклу. Дана група специфічних форм аналізованих факторів найбільшою мірою характерна для нових індустріальних країн та тих країн третього світу, які інтегровані з міжнародними ринками грошей та капіталів.

По-друге, на сьогодні саме тріада «глобалізація - регіональна інтеграція - оптимальні валютні зони» визначає конкретику політичних рішень щодо процесів валютної уніфікації. Причому, в рамках даної тріади формуються структурно взаємопов'язані діади: «глобалізація - регіональна інтеграція» та «регіональна інтеграція - оптимальні валютні зони». Незважаючи на те, що чим більше країна буде втягнута в процеси глобалізації, тим більш актуальними для неї будуть глобалізаційні детермінанти валютної уніфікації в межах певного інтеграційного вектора, домінування того чи іншого компоненту даної тріади в системі політичних рішень буде диференційоване за критерієм характеру економіки. Дану закономірність можна сформулювати наступним чином: чим більш розвинутою буде економіка та чим складнішою та диференційованішою буде її структура, тим більш важливого значення набувають фактори оптимальних валютних зон при виборі щодо формування валютного союзу, навіть попри сприятливе глобалізаційне підґрунтя для цього, оскільки тим більшою мірою формується затребуваність орієнтації монетарної політики на внутрішню рівновагу, що, зокрема, відповідає актуальному інституціональному баченню ролі центральних банків в сучасних демократичних суспільствах.

3. Аналіз функціонування глобальної фінансової архітектури

3.1 Проблеми глобального регулювання

Сформовані домінантні риси сучасного валютного устрою та фінансової архітектури, маючи тим більш безпосередні та значимі монетарні наслідки для центральних банків, чим більшою мірою країна інтегрована з глобальними ринками, вже тривалий час розглядаються під кутом зору співвідношення саморегуляційного - ринкового начала та начала, що відображає свідоме регулювання глобальних процесів. Саме на стику глобального регулювання та глобального лібералізму зустрічаються дві достатньо протилежні позиції. З одного боку, поточний стан речей згідно Дж. Сороса ідентифікується як «ринковий фундаменталізм»). У площині глобальних ринків він стосується вільного курсоутворення та свободи переливу капіталів. З іншого боку, глобалізація сприймається як спосіб уникнути провалів держави, її втручання у ринкові процеси за рахунок вислизання ринкової активності у площину функціонування глобальних ринків. Однак, такий неоліберальний погляд на глобалізацію, як на нас, є достатньо радикальним та таким, що не відповідає дійсності. Збереження національних держав з їх апаратом примусу, органами влади та національними монетарними системами, попри послаблення ефективності будь-якого втручання у ринкові процеси в умовах глобалізації, є загальною передумовою для того, щоб такий радикальний погляд на глобалізацію був ефемерний. Але, водночас, саме у площині прогресування ринкових сил, інспірованих глобалізацією, і збереження національних держав з атрибутивними ним органами макроекономічної політики, і породжується найбільша кількість проблем, порівняно з випадком, коли б гіпотетично не існувало би держав як таких, а весь світ був би глобальним ринковим плацдармом. Наявність провалів ринку є підставою для державного втручання з метою відновлення Парето-оптимальної алокації ресурсів.

Екстраполяція даної класичної проблеми теорії публічних фінансів на глобальний рівень здобуває абсолютно відмінного виразу, ніж на рівні окремої держави. Так, факт критики існуючого валютно-фінансового ладу у глобальній економіці можна вважати беззаперечним доказом наявності провалів глобального ринку. При цьому, попри розбіжність думок, більшість економістів приблизно однаково визначають коло принципових проблем глобальної економіки як передумови необхідності запровадження глобального регулювання. Наприклад, Дж. Сорос висловлює в цілому колективну думку більшості авторів, що основна проблема криється у високій мобільності капіталів та ринковому курсоутворенні, відірваному від будь-яких фундаментальних факторів. З. Луцишин вважає, що системний вимір проблеми базується на гіпертрофії глобального фінансового сектора, порівняно з розвитком фізичної економіки. С. Афонцев найбільш значимою вважає проблему того, що в умовах глобалізації та взаємозалежності валютно-фінансові кризи мають здатність мігрувати від однієї країни до іншої. Ф. Бергстен та О. Давані зауважують, що в основі проблеми знаходяться питання валютно-фінансової стабільності в окремих країнах, яка порушується браком довіри до національних макроекономічних органів. Мобільність капіталів, в даному випадку, виступає тільки механізмом актуалізації проблеми функціонування глобальної архітектури. У дослідженні МВФ основу проблеми кладуться питання загальної нестабільності у глобальній економіці, пов'язані з високою волатильністю валютних курсів та потоків капіталу, а сама дана проблема має три виміри: перша, - характер валютно-курсового режиму між трьома провідними валютами світу; друга - зростаючі і спадаючі потоки капіталів, розуміння чого є основою попередження криз; третя - характер побудови політики-відповіді на указані проблеми, яка би була ефективною в умовах високої мобільності капіталів. З такою постановкою питання збігається думка Р. Манделла, який вважає, що запровадження євро, відтворення блокового характеру поділу світу тощо знижуватиме рівень відкритості провідних економік, внаслідок чого їх інтерес до проблеми регулювання валютних курсів знижуватиметься, оскільки його значимість для внутрішньої макроекономічної стабільності та ефективності монетарної політики падатиме. А це, у свою чергу, підвищує загальну невизначеність в світі, оскільки треті країни лишаються на одинці з коливаннями провідних валют, тоді як наявність однієї провідної валюти спрощує вибір: або прив'язка, або плавання. Так само, існує широкий консенсус щодо того, що валютно-фінансові потрясіння 1990_х рр. і особливо Азійська криза є яскравим свідченням необхідності глобального регулювання.

Так, навіть на рівні держави проблема взаємодоповнення провалів ринку та державної активності не є остаточно вирішеним питанням. В умовах окремої держави з політичною організацією публічної влади такі питання вирішуються через складну систему демократичного представництва, взаємодію політичних ринків, на яких відбувається обмін рішень на голоси виборців, групи інтересів, що справляють вплив на суспільний вибір та, власне, інституціональний каркас, який забезпечує легітимні рамки реалізації суспільного вибору. Перенесення даного методологічного підходу на рівень глобальної економіки є цілком виправданий, оскільки, рішення щодо організації міжнародної валютної системи, функціонування світових організацій, координації заходів у тій чи іншій сфері міжнародного життя вирішується у середовищі політичного діалогу між державами. Тобто, згідно С. Афонцева «економіко-політичний підхід дає можливість економістам по-іншому подивитись на проблему координації економічної політики у глобальному масштабі». Відповідно, проблему глобального регулювання слід розглядати у контексті політико-економічних рамкових умов у сучасному світі та в світлі тих новацій, які привносить глобалізація у них.

По-перше, будь-яка постановка питання про заповнення провалів ринку державною активністю передбачає наявність уряду, який має фіскальний та адміністративний примус, внаслідок реалізації якого відбувається наближення до Парето-оптимального стану алокації ресурсів.

По-друге, заходи економічної активності держави, зокрема регулятивні, є наслідком утворення рівноваги на політичних ринках, коли виборці, або зацікавлені групи, обмінюють свої голоси на очікуване збільшення добробуту. Однак, в умовах глобалізації відбувається розрив між суспільним вибором, який є наслідком територіальної локалізації його носіїв, і суспільним вибором, який є фактичним проявом політико-економічної позиції усіх учасників політичних ринків країни. Така ситуація відбувається за рахунок того, що «кордони» політичного ринку окремої країни розмиваються, більше не репрезентуючи позицію територіально локалізованих учасників політичного процесу. Таке явище можна назвати глобалізаційною руйнацією політичного ринку окремої країни. Але, в міру того, як розмиваються границі останнього, утворюється глобальний політичний ринок. З одного боку, він відображатиме політико-економічну динаміку інтересів, які діють у наскрізному режимі щодо національних держав, але векторизуються в напрямку їх реалізації через активність таких держав. З іншого боку, він відображатиме динаміку інтересів, які мають глобальне значення і однаково стосуються усіх учасників глобалізованого політичного ринку.

По-третє, глобалізація відображає появу асиметрії між таким явищем як виникнення глобальних суспільних благ, тобто благ, які мали би бути запропоновані світу з огляду на те, що алокація ресурсів у глобальному вимірі відхиляється від Парето-оптимальної, та глобалізацією політичних ринків. Тобто, на рівні держави попит на суспільні блага формується в рамках суспільного вибору, а пропозиція - внаслідок державної активності, які взаємодіють через систему політичних ринків, але діють в інституціоналізованих та легітимних межах політичного процесу країни, в середовищі якого відбувається фіскальний обмін. Відповідно, виникнення глобальних суспільних благ і репрезентація попиту на них відбувається на глобалізованих політичних ринках, які не пройшли достатню інституціоналізацію для того, щоб забезпечувати пропозицію таких благ при тому, що навіть вплив таких політичних ринків на національні держави в даному конкретному випадку не буде ефективний, оскільки окрема держава не спроможна забезпечити пропозицію глобальних суспільних благ. Якщо на рівні окремої держави суспільні блага фінансуються з податкових джерел, то природно, що глобальні суспільні блага не можуть фінансуватися у подібний спосіб, оскільки не існує глобального оподаткування чи централізованого глобального перерозподілу бюджетних ресурсів окремих країн.

Ще одним важливим аспектом прояву глобальних суспільних благ є протидія сучасним валютно-фінансовим кризам. Однак, попри те, що в сучасних умовах взаємозалежності перелив кризової ситуації з ринку однієї країни на ринок другої вражає інші держави, а не тільки ті, де відбулися кризи, та детермінує рецесійні тенденції по всій глобальній економіці, розгляд даної проблеми потребує більш широкого погляду.

Так, в цьому плані доречні порівняння розвитку кризових ситуацій впродовж обох хвиль глобалізації та в періоди між ними.

Таблиця 4.5 Кількість криз в розрізі етапів еволюції міжнародного валютного устрою

Як видно з табл. 4.5, кількість валютних криз за період 1973-1997 рр. є більшою, порівняно з періодом 1880-1913 рр., і для розвинутих країн, і для країн з ринками, що виникають. Поряд з тим, у розвинутих країнах кількість валютних криз у міжвоєнний період та у повоєнний період не набагато менша порівняно з часом панування плаваючих курсів, тоді як для країн з ринками, що виникають, кількість валютних криз за часів Бретон-вудської системи є більшою порівняно з попередніми періодами, але за плаваючих курсів їх кількість радикально зростає. Стосовно банківських криз, то у перших їх кількість найбільшою є у міжвоєнний період, але за часів плаваючих курсів є вищою, ніж за період золотого стандарту, а у других, найбільша їх кількість припадає на періоди високої мобільності капіталів. Однак кількість подвійних криз у розвинутих країнах за плаваючих курсів є меншою тільки порівняно з періодом міжвоєнної нестабільності, тоді як у країнах з ринками, що виникають, найбільша кількість подвійних криз знову таки припадала на золотий стандарт та добу плаваючих курсів. Звідси можна зробити висновок, що незважаючи на загальне підвищення кількості криз після краху системи фіксованих курсів у 1973 р., попередні монетарні режими не розв'язували повною мірою проблему забезпечення валютно-фінансової стабільності у міжнародній економіці.

Найбільш суттєвою проблемою теперішнього етапу глобалізації є те, що валютні кризи перекидаються з ринку на ринок, а імперфекції глобальних ринків стають рушійним механізмом рознесення фінансової інфекції. Природно, що за таких обставин виникає проблема екстерналій, які глобалізуються відповідно до експансії фінансових ринків та інтеграції дедалі ширшого кола країн з ними. Усунення проблеми глобальних екстерналій в контексті підтримання фінансової стабільності у світі як глобального суспільного блага знову ставить питання про запровадження регулювання, що мало би зверхність щодо окремих держав.

Варто відзначити, що у сферах глобальної економіки, які забезпечують її експансію, на структурному та інституціональному рівні існує суттєва асиметрія. Так, сфера міжнародної торгівлі практично є глобально регульованою через функціонування Всесвітньої торгівельної організації. Подібні структури регулюють діяльність у сфері прямих іноземних інвестицій та міграції робочої сили, а у сфері монетарного устрою світу та його фінансової архітектури, які є матричними основами задавання макроекономічних рамкових умов розвитку глобалізації, такого регулювання не існує. Таку регулятивну модель у сучасній економіці можна описати наступним чином: макроекономічне підґрунті глобалізації, яке водночас забезпечує рамкові умови здійснення монетарної політики у відкритій економіці і, відповідно, валютно-фінансові зв'язки між країнами, існує у позарегулятивному режимі, а окремі сфери глобальної економіки, діяльність у яких забезпечує виникнення та відтворення на структурному рівні її рис, існує у режимі неоднорідного за глибиною та характером регулювання. З одного боку, формування такої моделі є прямим наслідком відмінного в часі виникнення інституціональної бази регулювання. З іншого боку, така асиметрія регулювання напряму випливає з відсутності єдиного регулятивного центру. Внаслідок цього ті чи інші сфери глобальної економіки будуть регулюватись відповідно до поточної можливості досягнути симетрії інтересів між учасниками політико-економічного простору світу та інституціоналізувати досягнутий компроміс. У свою чергу, утворюється фактична безсистемність такого регулювання, каталізуючи проблему глобалізації екстерналій політики однієї країни чи групи країн, розв'язання якої стає можливим за наявності інституціональної системи.

Однак, на міжнародному рівні «глобального уряду» не існує, а отже апелювати до нього як до інстанції, дія якої вирішує проблему, неможливо. Дане явище, згідно Дж. Сороса, відображає фундаментальну проблему глобалізації: наявність глобальної економіка та відсутність глобального суспільства, що і визначає передумови для відсутності глобального уряду. Це ставить питання про те, що для глобального регулювання потрібен глобальний уряд, який би діяв без утворення глобальної держави, виникнення якої скоріше є нереальним. З одного боку, це актуалізує положення так званих гегемоністських теорій стабільності, згідно яких одна держава-лідер повинна взяти на себе відповідальність за підтримання стабільності усієї системи, функціонування якої би спиралось на ліберальні засади ринкової економіки, а експансія ринкового лібералізму повсюдно забезпечувала би гомогенність економічних процесів у всьому світі, сприяючи максимізації загального світового добробуту. Під таким кутом зору у свій час розглядалось комплементарне явище першої хвилі глобалізації і феномен Pax Britannica. Сьогодні існують інтенції розглядати другу хвилю глобалізації у її зв'язку з Pax Americana. Тобто, наявність держави-гегемона усуває проблему неадекватності інституціональних рамок ухвалення політичних рішень на глобальному рівні актуальному рівню глобалізації економіки, а необхідність функціонування політичних ринків усувається, оскільки рішення такої держави a priori повинні спиратись на примат загального добробуту. З іншого боку, досвід показав не реалістичність припущень гегемоністських концепцій. А) З позиції тріадного поділу світу випливає, що окремий геоекономічний силовий блок не спроможний взяти на себе тягар відповідальності за глобальні процеси. Більше того, навіть США як найбільш потужна економіка світу, справляючи найсуттєвіший вплив на макроекономічні процеси глобального масштабу, не спроможні самотужки нести такий тягар. В сучасних умовах США самі по собі не спроможні подолати глобальну рецесію, забезпечуюси стабільне зростання глобального ВВП.

Утворення «глобального уряду» як альтернативи гегемоністській концепції повинно було би розв'язати наведені протиріччя. Однак, не кажучи про те, що «глобальний уряд» є викликом глобальному лібералізму, він залишається не життєздатною моделлю, яка могла би бути покладеною в основу радикальної трансформації монетарної системи світу та його фінансової архітектури. Відсутність інституціонального каркасу, в рамках якого би ефективно функціонувала система стимулів та покарань, a priori легітимізованих конвенціональними засадами виникнення самого цього каркасу як такого, ставить модель «глобального урядування» в залежність від симетрії інтересів учасників світової спільноти, реальність якої би означала, що для ухвалення рішення потрібно було би визначити тільки правила голосування, а одностайне схвалення призвело би до виникнення Парето-оптимального результату, а схвалення на основі правила більшості наближало би такий результат до Парето-оптимального з певним перерозподільчим зазором. Однак, це неможливо, оскільки світова спільнота не має симетричних інтересів, а тому вихід за межі переговорного процесу залишає стан речей незмінним. Відсутність стимулів та покарань і є тою іманентно важливою складовою міжнародного формату переговорів про «глобальний уряд», наявність якої уможливила би якщо не формування симетричних інтересів, то принаймні збереження переговорного процесу в актуалізованому стані. За рахунок цього модель «глобального урядування без глобального уряду» виглядає більш привабливою з міркувань політико-економічної життєздатності, але вона наперед визначає, що таке «урядування» не спиратиметься на легітимізовані інституціональні рамки, релевантні всім учасникам світової політики та економіки. Як наслідок, це наперед звужує можливі варіанти трансформації монетарного устрою світу та його фінансової архітектури відповідно до засад: спроможності різних країн об'єднуватись в групи; вагомості таких груп в геоекономічному плані та в плані впливу на глобальні процеси. В таких умовах «глобальне урядування» зводиться до переведення координації політик на системну основу з прецедентним розв'язанням проблеми формату ухвалення рішень та постановки питань щодо об'єктів координації. Незважаючи на те, що така модель зберігає status quo, на думку Афонцева, «враховуючи інтенсивність змін, що відбуваються у світогосподарській системі, видається малоймовірним, що консенсус з питань глобального управління світовою економікою зможе сформуватися ще до того, як виникне необхідність нового перегляду відповідних економічних та політичних уявлень». За рахунок цього, «глобальне урядування» базуватиметься на мета-принципах координації, потреба в якій буде актуальною для учасників мірою їх власних потреб, чи мірою реакції на потребу інших, зважену на те, як це, знову таки, позначається на можливості задоволення власної потреби.

Враховуючи вищесказане, трансформація монетарного устрою світу та його фінансової архітектури перебуватиме у достатньо вузьких рамках запровадження інновацій у сфері глобального регулювання. Це також означає, що повернення до будь-яких форм загальновизнаних резервних активів, які би були відмінними від існуючих провідних валют і нагадували би СДР, або навпаки, суттєво відрізнялися від СДР-івського стандарту МВФ, є неможливий. Усі варіанти щодо реформування монетарного устрою світу як визначального компонента системи глобального регулювання можна звести у наступні групи: перша група - радикальне реформування валютного устрою світу через запровадження нових резервних активів, що робило би коректування платіжних балансів симетричним і якомога більш автоматичним, внаслідок чого усувалась би проблема надмірної волатильності валютних курсів; друга група - посилення витоків координації у сфері валютної політики провідних країн та можлива формалізація зусиль, спрямованих на обмеження коливань валютних курсів; третя група - посилення витоків у координації у сфері монетарних пріоритетів для забезпечення більш щільного контролю за грошовою пропозицією на глобальному рівні з метою усунення монетарних передумов глобальної інфляції та волатильності валютних курсів як наслідку першої; четверта група - посилення витоків у координації у сфері монетарних пріоритетів через використання елементів таргетування глобальних макроекономічних показників.

3.2 Центральні банки в системі міжнародної координації макроекономічної політики

Проблеми системної трансформації міжнародного валютного устрою та побудови моделі глобального регулювання відображають ситуацію, коли докорінні та радикальні зміни у поточному якісному стані фундаментальних основ монетарної політики є неможливі. Втім, таке явище має свої переваги. Структурні відмінності економік геоекономічних центрів світу та цілих регіонів, які, наразі, не зменшуються навіть попри експансію глобалізації, роблять внутрішньо вразливою будь-яку систему монетарного регулювання глобального рівня, якщо вона передбачатиме новий інституціональний формат поведінки центральних банків та формалізацію наддержавних детермінант їх монетарних рішень. Якщо гнучкість економіки, відновлення якої пов'язується з глобалізацією, та органів грошової влади в пристосуванні до неї є відображенням багатополярної адаптивності до високо інтенсивних змін, породжуваних глибокими технологічними зрушеннями та експансією глобальних ринків, то модель міжнародної реакції на проблеми у сфері валютного устрою та фінансової архітектури світу також повинна будуватись на засадах гнучкості.

В даному випадку, гнучкість передбачатиме відсутність жорстких інституціональних рамок поведінки органів макроекономічної політики, наявність яких би змінювала базові алгоритми її реалізації у відкритій економіці, залишаючи можливою міжнародну координацію політики. Остання внутрішньо вміщує можливість створення системного виміру реакцій на глобальні проблеми без радикальної трансформації монетарного устрою світу. Так само, міжнародна координація є альтернативою цілісній системі глобального регулювання з її жорстким каркасом, який хоч і теоретично може розглядатись як потенційно ефективний, але наразі залишається неімплементабельним.