Валютна політика центральних банків Європи в умовах глобалізації

Здобуття популярності теорією раціональних очікувань посилило акцент на монетарних факторах переваг від валютної уніфікації. Зокрема, в світлі моделі динамічної інконсистентності та інфляційного зміщення, формування валютної зони почало розглядатись як спосіб підвищення довіри до центрального банку, на основі чого вдалося би стабілізувати чи знизити рівноважні рівні інфляції. Можна стверджувати, що зміщення акцентів з проблеми симетричності шоків чи з можливості ефективної їх акомодації на проблему ефективності монетарної політики, перед якою ставиться вимога забезпечення цінової стабільності, відображає загальне посилення орієнтації центральних банків на внутрішню рівновагу і тенденцію до використання вигод від монетарної уніфікації у функціональному та цільовому напрямку, який, як показує досвід ЄВС, безпосередньо пов'язаний з контролем за інфляцією. Важливість монетарного аналізу валютної зони також спирається на проблему інтеграційної динаміки. Як видно з досвіду Європейського валютного союзу, реальна інтеграція на початку була більш швидкою, ніж номінальна, а потім ситуація змінюється: прискорення номінальної інтеграції може не позначатись на повній реальній інтеграції, що видно з досліджень Дорруци та Фірпо та табл. Е.3. додатку Е. Можна навести ще один приклад, прийнявши до уваги дисперсію рівнів інфляції та економічного зростання у розвинутих країнах. Так, за період 1995-2004 рр. середньоквадратичне відхилення темпів економічного зростання у розвинутих країнах практично в чотири рази перевищувало аналогічний показник по рівню інфляції, становлячи, відповідно, 0,80 та 0,21. Це також свідчить про те, що номінальна конвергенція відбувається швидше, ніж реальна. Зокрема, для прикладу, дисперсія бюджетних дефіцитів щодо ВВП у розвинутих країнах за аналогічний період становила 1,51, відображаючи те, що фіскальна конвергенція поступається не тільки монетарній, але й реальній. Проте подібна закономірність не підтверджується на рівні країн, що розвиваються, та трансформаційних економік. Для них дисперсія зростання ВВП, відповідно, складає 1,1 та 8,9, інфляції - 34,8 та 1396,4, бюджетних дефіцитів - 0,38 та 4,11, то згідно МакКаллума такою альтернативою можуть бути валютні союзі, необхідність формування яких потрібно розглядати під кутом зору теорії валютних криз. Наскільки актуальний розгляд питання про таку альтернативу плаванню як валютні союзи, видно з доповіді Е. Аніната на конференції, присвяченій викликам центральним банкам з боку глобалізації. Він стверджує: «Плаваючі курси не можуть бути застосовані у багатьох країнах, які не готові перейти повною мірою до таргетування інфляції і підтримують альтернативні йому монетарні режими. Часткова доларизація економіки робить проведення монетарної політики ще більш складним. Відповідно, такий варіант розв'язання проблеми як формування валютних курсів повинен стати дедалі більш популярним». На відміну від МакКаллума, Анінат основний наголос робить на тому, що глобалізація підштовхує до формування валютних союзів з огляду на те, що інтеграція фінансових ринків призводить до посилення ролі останніх у переливі капіталів, внаслідок чого звичні монетарні режими втрачають свою ефективність. Спільним знаменником в підходах МакКаллума та Аніната є проблема мобільності капіталів, хоча розглядається вона під різним кутом зору. Проте, глобалізаційні детермінанти формування валютних союзів повинні розглядатись у більш широкому і, водночас, системному контексті, відображаючи тенденції на різних рівнях глобальної економіки, усю повноту проблеми валютно-курсової нестабільності, трансформацій у сфері функціонування центральних банків та інтеграційних процесів.

Можна констатувати, що такі глобалізаційні детермінанти формування валютних союзів актуалізуються у наступних зрізах, які відображають достатньо відмінні, але значимі для монетарної політики, структурні зв'язки між національною та світовою економікою:

- відтворювальний зріз або інтеграційний варіант розвитку національної економіки в світлі трансформації джерел економічного зростання, отже і його моделей, та реагування на виклики глобалізації;

- макроекономічний зріз, що відображає функціональні зміни в системі монетарної політики, викликані еволюцією центральних банків, та зміни у її валютно-курсовому сегменті, зумовлені процесами регіональної інтеграції та фінансовою глобалізацією;

- інституціональний зріз, який відображає проблеми формування адекватного вимогам ефективного реагування на виклики глобалізації інституціонально-організаційного каркасу центральних банків.

Намагання розв'язати суперечність між вигодами від глобалізації і пов'язаною з нею відкритістю й алокаційною ефективністю та загрозами, що породжується такою відкритістю і які втілюються у підвищення залежності економічного зростання та національного добробуту від екзогенних факторів, простежується у процесах регіоналізації. Останні, по-суті, відображають формування своєрідного фрагменту глобальної економіки, який вміщує більшою мірою її позитивні риси, ніж вона сама в цілому може їх втілити, та обмежує вплив її негативних проявів. Можна стверджувати, що внаслідок глобалізації такі підсистеми міжнародної економіки як великі відносно закриті економіки втрачають більшість своїх позитивних ознак, що прямо випливають з більш низької чутливості до змін глобальної кон'юнктури, вищого рівня диференціації виробництва і споживання та менш вираженої потреби реагувати на коливання валютних курсів. Тобто, такі ознаки можна сформувати на рівні групи країн, які їх набувають в процесі регіональної інтеграції, перетворюючись на велику відносно закриту економіку на якісно новому рівні. Такий рівень повинен передбачати, що інтегрований економічний простір стає спроможним протистояти викликам глобалізації, забезпечуючи акомодацію шоків за рахунок внутрішньої трансформації своїх власних складових елементів.

Як наслідок, на відтворювальному рівні процеси регіональної інтеграції якісно трансформують модель економічного зростання. Якщо кейнсіанськоорієнтовані моделі з акцентуванням на управлінні попитом та індустріалізацію в напрямку імпортозаміщення можна ототожнити з моделлю ендогенного економічного зростання, а відкриття економік для підвищення значення світогосподарських зв'язків у формуванні джерел розвитку - з моделлю екзогенного зростання, то глобалізація та регіоналізація детермінують своєрідний сплав обох моделей. З одного боку, важливість світогосподарських зв'язків у забезпеченні джерел економічного зростання зберігається, віддзеркалюючи актуальність системних елементів екзогенної моделі, з іншого боку, - регіоналізація формує економічний простір, який внаслідок свого меншого рівня відкритості та вищого рівня диференційованості виробництва та споживання стає відносно структурно стійким та самодостатнім, що призводить до відтворення системних елементів ендогенної моделі. Відповідно, чим більшим буде масштаб та економічний потенціал такого простору, тим більшою мірою в ньому будуть домінувати детермінанти ендогенного зростання, роблячи його стійким та менш вразливим до коливань глобальної кон'юнктури, хоча елементи екзогенного зростання зберігатимуть свою значимість в розумінні того, що ринковий характер вихідних принципів формування та функціонування такого простору зберігатиме зовнішні зв'язки, тобто торгівельну та фінансову відкритість. Наприклад, Л. Зєвін визначає, що саме пристосування до глобалізації повинно супроводжуватися поєднанням елементів обох моделей зростання, але за збереження орієнтації на зовнішні ринки, втім на основі формування життєздатної глобальної структури. Оцінюючи емпіричні параметри такої структури, Зєвін відмічає, що «економічний простір з ємністю ринку приблизно 300 млн. споживачів з середньою забезпеченістю природними ресурсами може забезпечити створення життєздатних за глобальними критеріями структур… Опора на ендогенні джерела росту робить такі великі структури достатньо стійкими навіть за високої відкритості зовнішньому світу».

З цього випливає, що ендогенний розвиток, який ототожнюється із закритістю, приречений; адоптація ендогенного розвитку на тлі збереження інтенсивних зв'язків із зовнішнім економічним оточенням, що підвищуватиме його стійкість, можлива через формування цілісного масштабного диференційованого ринку з потужними відтворювальними структурами; такий ринок, якщо він не сформований в межах кордонів окремої держави, може сформуватись шляхом регіональної інтеграції.

За таких обставин створення валютних союзів відображатиме процес монетарної уніфікації в системі формування стійких до глобальних шоків структур, появу, цілісність, життєздатність та відтворення яких забезпечуватиме регіональна інтеграція. При цьому, валютні союзи виступатимуть в ролі функціонального інструмента цементування цілісності та інтегративності таких структур, і в аспекті їх генерації, і в аспекті їх подальшого існування. В цьому розумінні, вони відображатимуть утворення монетарного формату цілісності та інтегративності структури, що функціонуватиме в середовищі глобальних процесів. Власне, такий формат буде виконувати роль інструментального елемента, який буде не тільки забезпечувати інтегративність та цілісність, алей забезпечувати алокаційну ефективність у внутрішньому економічному просторі такої структури, що кристалізуватиме природну економічну ефективність її функціонування, отже відтворюватиме її на основі ринкової динаміки у координатах ринкової рівноваги.

Проте, одним з викликів формування таких структур на відтворювальному рівні є самі моделі ендогенного / екзогенного зростання, які в різний час та в різних регіонах заклали фундаментальні принципи економічного розвитку окремих частин світу і визначили особливості характеру їх господарських систем та їхніх теперішніх світогосподарських зв'язків. Так, експортоорієнтоване зростання, властиве азійським країнам, відображаючи актуальність екзогенних факторів збільшення виробництва та споживання, зумовило ситуацію, коли таке зростання не враховувало розвиток внутрішньо-регіональної торгівлі. Орієнтація на світову економіку в цілому як на потенційно єдиний ринок збуту робило внутрішньо-регіональну торгівлю не актуальною, або не значимою. Відповідно, і у випадку експортоорієнтованого зростання, і у випадку зростання на основі імпортозаміщення спільним є те, що перехід до нової глобальної структури, яка відображала би нове розуміння ендогенного зростання, обтяжується низьким рівнем регіональної інтеграції, в першу чергу зовнішньо-торгівельної. Внаслідок цього формується специфічна ситуація: збереження переваг глобалізації та послаблення її негативного впливу за рахунок створення масштабного та ємного у глобальному розумінні ринку можливе в інтеграційному процесі, але, водночас, зовнішня торгівля, як найпростіший та найбільш дієвий спосіб ущільнення зв'язків між країнами не може розглядатись як визначальне джерело акумулювання енергії для розвитку інтеграційних процесів, тому, що вона має орієнтацію на глобальний ринок загалом.

Макроекономічний зріз детермінант вибору на користь створення валютних союзів в умовах глобалізації, з одного боку, щільно пов'язаний з процесами, які відбуваються у відтворювальному зрізі, а з іншого - відображає специфічні закономірності розвитку самої монетарної політики та орієнтирів центральних банків. Можна виділити наступні аспекти макроекономічного зрізу.

По-перше, мобільність капіталів та інтеграція фінансових ринків стають викликом валютно-курсовій політиці, реалізація якої передбачає створення стимулів для розвитку внутрішньо-регіональної торгівлі. Важливість даного аспекту випливає як з усвідомлення того, що обмеження на коливання валютних курсів стають особливо важливими, коли країни, об'єднанні інтеграційними зусиллями переходять на рівень створення спільного ринку та прямують до економічного союзу, так і з досвіду функціонування Європейського валютно-курсового механізму, який розглядався з позиції стимулювання розвитку торгівлі всередині Західної Європи та з позиції підвищення макроекономічної гомогенності економік країн-учасниць європейського інтеграційного об'єднання. Однак, в умовах високої волатильності потоків капіталу та їх відірваності від фундаментальних макроекономічних змінних підтримка взаємних фіксованих чи прив'язаних валютних курсів виглядає дедалі неможливою. Накладання обмежень на мобільність капіталів з метою підтримання фіксованих курсів суперечить засадничим принципам інтеграційного процесу - забезпечення мобільності товарів та виробничих факторів. Більше того, спекулятивні атаки проти фіксованих валютних курсів розхитують усю систему політики обмеження курсових коливань, що здійснюється з метою стимулювання зовнішньої торгівлі. Якщо європейські країни не змогли подолати цю проблему під час кризи механізму «валютної змії» та турбулентності на валютних ринках 1992-1993 рр., то, найімовірніше процеси інтеграції у країнах третього світу будуть відбуватись шляхом набагато більш швидкої валютної уніфікації, без тривалої стадії підтримання взаємно фіксованих валютних курсів.

По-друге, поширення валютних криз має кластерний характер, в основу формування якого покладено зовнішньо-торгівельні зв'язки між країнами. На думку Р. Гліка та Е. Роуза, валютні кризи здебільшого є регіональними. При цьому, макроекономічні та фінансові передумови поширення чи міграції криз від країни до країни дуже часто є не актуальними. Саме торгівельні зв'язки є передумовою для кореляції валютних курсів різних країн впродовж кризових потрясінь на валютних ринках 344]. Подібної думки притримуються і фахівці МВФ, які вважають, що одним з головних джерел ризиків для пов'язаних валютних курсів є торгівля. Основна причина цього - недостатньо розвинутий національний фінансовий сектор та неспроможність запозичувати зовні у національній валюті, тобто те, що описується у категоріях гіпотези «первісного гріха», розглянутої як одне з гносеологічних підґрунть доларизації.

Однак, збільшення кількості країн-учасниць СОТ та реалізація регіональних інтеграційних процесів через створення зон вільної торгівлі, в принципі, звужують можливість для розвитку ситуації за алгоритмом «девальвація-підвищення тарифів». Так само девальвація не може розглядатись як постійно діючий інструмент макроекономічної політики, оскільки переваги від інтеграції з глобальними ринками капіталу знижуються, а ризик макроекономічної дестабілізації внаслідок відпливу капіталів зростає. Відповідно, це призводить до того, що регіональна інтеграція створюватиме стимули для розвитку економіки, а підтримання стабільних курсів стимулюватиме розвиток такої інтеграції, зокрема, за рахунок позитивних стимулів для торгівлі. Але, водночас, підтримання стабільних курсів породжує цілий ряд інших проблем, а саме: доларизація пасивів, нарощування нехеджованих зовнішніх зобов'язань, підвищення ризику втрат від девальвації; тоді як нарощування регіональної торгівлі породжуватиме ризик поширення валютних потрясінь на усіх учасників інтеграційного об'єднання згідно такого явища як регіоналізація валютних криз, виявленого Гліком та Роузом. За рахунок цього створюються передумови для того, що альтернативою підтриманню стабільних курсів для стимулювання регіональної інтеграції, яка через канали торгівельних стосунків підвищуватиме ризик підтримання такої стабільності, виступатиме усунення самих курсів, або валютна уніфікація.

Слід зазначити, що питання валютної уніфікації в рамках інтеграційних процесів також слід розглядати під кутом зору гіпотези «страху перед плаванням», висловленої К. Рейнхарт та Г. Кальво, і яка системно пов'язана з проблемою відкритості. Так, приклад еволюції Європейського валютного союзу демонструє імпліцитну прив'язку валют-країн членів до марки ФРН. Причому, як показують дослідження МВФ, чим більшою мірою такі валюти були жорсткіше прив'язані до марки, тим меншими були потрясіння впродовж кризи ЄВС у 1992-1993 рр. Так, курси валют Нідерландів, Бельгії, Австрії та Данії практично не вийшли за межі встановлених цільових паритетів. Такий досвід дещо суперечить ствердженням Б. Ейченгріна та Р. Хаузманна про те, що чим більшою мірою коливається валютний курс, тим м'якшими будуть наслідки для країни в разі настання кризових обставин на валютних ринках. Найімовірніше така розбіжність обумовлюється відмінною довірою ринків до центральних банків та їх сприйняттям факту обмежень на коливання валютного курсу. Попри відмінний азійський та європейський досвід, в світлі проблеми «страху перед плаванням» обмеження на коливання валютних курсів мають дуалістичний вплив на процеси валютної уніфікації: а) обмеження на коливання валютних курсів не дозволяє використовувати його як ефективний засіб стабілізаційної політики, отже відмова від нього не повина становити суттєвої проблеми; б) якщо кілька курсів відносно фіксовані по відношеню до третьої сильної валюти, то їхні крос-курси стають фіксованими між собою, створюючи стимули для розвитку внутрішньо інтеграційних процесів; в) така модель як «страх перед плаванням» не гарантує гомогенності в реакції на шоки, внаслідок чого може бути не достатньо стабільності крос-курсів для створення інтеграційних стимулів, внаслідок чого потрібні більш формальні обмеження на курсові коливання, зокрема - формування валютного союзу.

По-третє, валютна уніфікація створює додаткові стимули для розвитку регіонального фінансового ринку. Так, Б. Боссон та Ж._К. Лі стверджують, що інтеграція у сфері фінансів призводить до якісних змін у вигляді того, що утворення спільного фінансового простору має кумулятивний ефект. Інтеграція фінансових ринків значно перевищуватиме суму національних фінансових ринків, взятих окремо. Основна причина цього - поглиблення та диверсифікація ринку, підвищення його ліквідності та зростання економії на масштабі. Наприклад, валютна уніфікація в Європі вже призвела до того, що в структурі процентних ставок фактор суверенного ризику зведено до мінімуму. Процентні ставки для позичальників відображають тільки специфічний ризик того чи іншого сектора економіки, а не країни. Так само зниження процентних ставок у Європі внаслідок запровадження євро відображає зниження ролі суверенного та індивідуального ризику, оскільки в обох випадках проблема коливання валютних курсів ліквідована.

За рахунок ущільнення фінансової інтеграції, інспірованої функціонуванням валютного союзу, усувається цілий комплекс проблем, які випливають з так званого явища «первісного гріха», або нерозвинутого фінансового ринку. Інтеграційні стимули для розвитку останнього, розширюючи можливості для запозичень на тривалий строк та під нижчі проценти, порівняно з відокремленим національним ринком, зменшують ризик зовнішніх запозичень, деномінованих у інші валюти. Як наслідок, створюються передумови для підвищення загальної макроекономічної стійкості, а значимість валютно-фінансових детермінант «страху перед плаванням» послаблюватиметься, розширюючи поле для маневру центрального банку.

З валютною уніфікацією тісно переплітається проблема послаблення негативних наслідків імперфекцій глобальних ринків. Само по собі зменшення кількості валют звужує масштаби диверсифікаційних операцій у глобальному вимірі. Якщо імперфекції глобальних ринків відображають, що волатильність потоків капіталу не залежить від фундаментальних макроекономічних змінних та обсягу самого глобального ринку, а тільки від кількості інструментів та валют, що включені до нього, то формування валютних союзів зменшує кількість валют, які приймаються до уваги в процесі глобальної диверсифікації. За рахунок цього створюватимуться ендогенні передумови для зниження волатильності потоків капіталу, відображаючи зворотний процес щодо збільшення кількості доступних для диверсифікації валют внаслідок глобальної фінансової інтеграції.

По-четверте, валютний союз уможливлює реалізацію монетарної політики, зорієнтованої на внутрішню рівновагу, тенденція до чого має місце впродовж усього історичного розвитку центробанків. Остаточний перехід до домінуючого реагування з боку центрального банку на інфляцію та ВВП-розрив утвердився при запровадженні режимів плаваючих валютних курсів і став визначальною рисою монетарної політики розвинутих країн. Трансформація функцій реакцій центральних банків в умовах глобалізації в напрямку підвищення значення параметру відрази до інфляції та її варіації, підвищення їх незалежності та перехід до таргетування інфляції є зовнішнім проявом даного процесу. Наприклад, реалізація монетарної політики ЄЦБ також відображає суттєві зміни у його поведінці, порівняно з реакцією його попередників, зокрема Бундесбанку. Наприклад, Й. Фауст, Дж. Роджерс та Дж. Райт стверджують, що, якщо прийняти функцію реакцій Бундесбанку за основу функціонування ЄЦБ, то можна помітити, що функція реакцій останнього відрізняється від тої, яка була в його попередника. Згідно емпіричних досліджень згаданих економістів, на відміну від Бундесбанку, ЄЦБ більшою мірою реагує на показник ВВП-розриву. І показник інфляції і показник ВВП-розриву є елементами внутрішньої рівноваги. Однак можливість підвищення значення орієнтації на останній в рамках мандату на забезпечення цінової стабільності, що властиве статуту ЄЦБ, зумовлюється тим, що ЄВС є більш ємним та диференційованим ринком та більш масштабною в глобальному плані структурою, ніж економіка Німеччини, що і визначило трансформацію поведінки Європейського центрального банку, порівняно з його попередником - Бундесбанком.

Інституціональний зріз детермінант формування валютних союзів в умовах глобалізації відображає створення інтеграційних стимулів для підвищення ефективності монетарної політики через розбудову відповідного інституціонально-організаційного каркасу функціонування центрального банку. Так, Д. Веннер прямо стверджує, що формування валютних союзів повинно не обов'язково відображати відповідність критеріям оптимальних валютних зон. Аргумент Купера та Кемпфа можна було би вважати скоріше суто макроекономічним, ніж інституціональним. Але, оскільки в умовах глобалізації втрати від інфляції зростають, а можливість отримати вигоди у короткостроковому періоді від створення не передбачуваної інфляції знижуються, то орієнтація на стабільність цін стає своєрідним принципом макроекономічних пріоритетів країни, які закріплюється на рівні поведінки національних органів макроекономічної політики, а отже стають своєрідним інститутом. З огляду на те, що глобалізація загострює вразливість країни, в якій має місце інфляційне зміщення, та підвищує загальні втрати від інфляції, необхідність підвищення ефективності монетарної політики у боротьбі з останньою втілюється у конкретні інституціональні трансформації, пов'язані зі статусом центрального банку, а саме - у підвищення його незалежності. Власне, останнє і створює безпосередні рамкові умови для того, щоб здійснення політики цінової стабільності та низької оптимальної інфляції стало реальністю. Можна стверджувати, що підвищення ефективності монетарної політики у валютному союзі за рахунок її централізації не відбувається само по собі, оскільки дії центральних банків визначаються тими чи іншими інституціональними факторами. Д. Веннер зазначає, що існує певний консенсус - валютний союз буде тоді ефективний, коли забезпечуватиметься незалежність центрального банку та фіскальна дисципліна, які мають безпосередній інституціональний вимір.

Приклад Європейського валютного союзу демонструє, що в рамках політики інституціональної конвергенції підвищення рівня автономії національних монетарних органів розпочалось після підписання Маастрихтського договору, а інституціональна модель ЄЦБ багато в чому ґрунтувалась на позитивному прикладі функціонування Бундесбанку.

З одного боку, даний приклад демонструє, що одним з інтегральних факторів трансформації інституціонального каркасу монетарної політики виступає підвищення незалежності центральних банків країн-учасниць інтеграційного об'єднання, а єдиний центральний банк валютного союзу здобуває високий рівень автономії. Попри те, що у багатьох країнах ЄС відбулися реформи національних центральних банків саме в даному напрямку, рівень автономії ЄЦБ скоріше буде перевищувати рівень автономії кожного з них. Відповідно, принцип незалежності єдиного центрального банку в зоні валютної інтеграції стає визначальним в процесі формування та функціонування будь-яких інших інтеграційних об'єднань, оскільки він втілює інструментальну роль. Тобто, принцип стабільності цін та імпорту низької інфляції стає доцентровою силою формування валютного союзу. Даний принцип втілює ідею, що валютна інтеграція сама по собі бере за основу низьку інфляцію і створює передумови, коли інституціональні зміни відбувались в напрямку тих, які дозволять це забезпечувати. Сильний інституціональний захист незалежності центрального банку та низька інфляція, а не навпаки, стають фокусом доцентрових сил інтеграційних процесів. З іншого боку, приклад Європейського валютного союзу відображає, що делегування вищої незалежності єдиному центральному банку та очікування на підвищення ефективності монетарної політики пов'язані саме з наднаціональним інституціональним каркасом, акцептування якого може бути набагато простішим, порівняно з тим, якби реформи центрального банку відбувались на рівні окремої країни.

Для пояснення цього феномену необхідно більш детально розглянути процес інституціональної динаміки у категоріях теорії суспільного вибору як такої, що відображає принципи ухвалення політичних рішень у економічних категоріях. Так, легітимізація статусу центрального банку в світлі процесів валютної уніфікації може відбуватись на двох рівнях: національному та наднаціональному, або інтеграційному. У першому випадку визначення статусу монетарного органу буде задаватись на конституційному рівні, де є чинними правила голосування на основі кваліфікованої більшості, та на рівні, де є чинними правила голосування на основі простої більшості. Відповідно, політичний вибір щодо чіткої формалізації незалежного статусу центрального банку буде важчим, відповідно до рівня ухвалення рішення, з точки зору правил голосування. Зрозуміло, що наявність вимог до конституційної більшості суттєво ускладнює запровадження усіх атрибутів інституціонального захисту незалежності центрального банку на конституційному рівні, але дозволяє це зробити на рівні чинності правил більшості. Отже динаміка інституціональних змін на національному рівні буде визначатись гостротою політичного моменту в розумінні того, як реформи центрального банку, які би призвели до здійснення політики низької інфляції та унеможливлення маніпулювання ним з міркувань розгортання електорального циклу, будуть привабливими для політичних гравців.

Іншим варіантом легітимізації незалежного статусу центрального банку є підписання міждержавних угод на кшталт Маастрихтських чи окреслення рамкових вимог до макроекономічної політики по прикладу з Пактом про стабільність і зростання. В даному випадку, зверхність міжнародних договорів щодо національного законодавства є потужним засобом розв'язання проблеми калібрування юститабельних норм інституціонально-організаційного каркасу центрального банку у внутрішньополітичному процесі. Базовою передумовою цього варіанту є наявність інтеграційного об'єднання з потужним правовим апаратом та договірною базою.

Проте, забезпечення процесу визначення характеру автономії національного центрального банку з допомогою міжнародних зобов'язань в рамках інтеграційного об'єднання актуалізує дещо інші проблеми, відомі з теорії координації міжнародної політики. По-перше, для реалізації даного напрямку посилення незалежності центрального банку потрібна принаймні згода більшості учасників об'єднання та наявність інтенцій щодо цього на концептуальному рівні інтеграційної парадигми. Можна стверджувати, що в світлі досвіду ЄВС та затребуваності політики стабільності цін в умовах глобалізації такі інтенції в принципі є реальними.

По-друге, характер згоди кожного окремого учасника залежатиме від домінуючих внутрішньополітичних тенденцій щодо ролі монетарної автономії в системі макроекономічних регуляторів на національному рівні. Якщо інтеграційна доктрина та політичне схвалення монетарної автономії на національному рівні в цілому будуть гомогенними, то повноважні представники країни у такому об'єднанні скоріше погодяться на ухвалення таких норм, які підвищують рівень незалежності національних центральних банків, або визначають вищий рівень незалежності єдиного центрального банку, навіть всупереч існуючій правовій чи функціональній практиці чи короткостроковому кон'юнктурному консенсусу політичних гравців. Якщо ж вони гомогенними не будуть, то наявність внутрішньо інтеграційного тиску дозволить схилити країну до підписання таких угод, але ймовірність такого підписання та ефективність тиску залежатимуть скоріше від комплексного балансу втрат та вигод окремої країни, яких вона може зазнати / здобути в рамках інтеграційного об'єднання. Чим більшими будуть інші вигоди, тим більш ефективним буде внутрішньо інтеграційний тиск на користь підвищення монетарної автономії. Власне кажучи, приклад Європейського валютного союзу доводить, що країни з історично більш м'якими монетарними режимами погодились на посилення статусу центральних банків під впливом інтеграційного тиску.

Отже, інтеграційні стимули можуть бути достатньо ефективним спонукальним мотивом для забезпечення монетарної автономії, навіть у випадку, коли на внутрішньополітичному рівні бракує достатніх сил для досягнення консенсусу з цього питання. Своєрідна екстерналізація політичних засобів забезпечення монетарної автономії, в даному випадку, виступить фактором трансформації національних рамкових умов визначення інституціонального каркасу центрального банку в тому розумінні, що національні регулюючі норми повинні бути приведені у відповідність до норм, обумовлених інтеграційними рішеннями. Тобто, формування внутрішньополітичного консенсусу, з одного боку, посилюватиметься з огляду на зобов'язальний характер домовленостей на рівні інтеграції, з іншого, - наявність вигод у інших інтеграційних аспектах позначатиметься, якщо не на повній реструктуризації внутрішньої коаліції, що опонує підвищенню монетарної автономії, то, принаймні, до часткового розмивання її монолітності та ймовірності утворення альтернативних груп, інтереси яких збігаються. Це саме стосується і характеру визначення конкретних засобів забезпечення незалежності центральних банків й подальшої трансплантації домовленостей на національний рівень. Адже відсутність таких домовленостей на інтеграційному рівні створює потенційну небезпеку вихолощення загально інтеграційних принципів на національному рівні. А це вже може позначатись на формуванні асиметричного розподілу вигод і втрат від цього, з одного боку між країнами, а з іншого, - у коротко - та довгостроковому періоді в розрізі країн, що не сприятиме посиленню гомогенності національних економік, з яких складається інтеграційна зона. Подібна логіка стосується і національної політичної підтримки створення єдиного центрального банку з високим незалежним статусом.

Для демонстрації того, як інтеграційні стимули погодження на більш високий рівень незалежності центрального банку можуть позитивно вплинути на переформатування коаліції для ухвалення такого рішення скористаймося наступним модельним прикладом. Хай парламент країни, яка є учасником інтеграційного об'єднання і перед якою стоїть дилема погодитись на валютний союз, який передбачає сильний інституціональних захист жорсткої політики, зорієнтованої на стабільність цін, складається з 100 членів. При цьому, у випадку, коли би питання про підвищення автономного статусу центрального банку з відповідними очікуваними наслідками для зниження інфляції та підтримання цін стабільними розглядалось виключно у внутрішньо національному контексті розподіл голосів має наступний характер: 33 - за; 33 - проти; 33 - не визначились. За таких обставин ухвалення позитивного рішення матиме випадковий характер. У випадку, коли проблема інфляції стоїть більш гостро, а політична привабливість боротьби з нею висока, достатньо половини групи, що не визначилась, + 2 голоси для ухвалення позитивного рішення. У випадку, коли загострилась проблема безробіття, навіть якщо падіння зайнятості зумовлено структурними шоками і ця проблема не може бути вирішена з допомогою експансивної монетарної політики, вірогідність позитивного рішення зводиться до мінімуму, оскільки практика показала, що інфляційні стимули підвищення зайнятості ще довго залишаються привабливими в очах політиків, навіть якщо економісти визнають це неприпустимим.

У випадку, коли погодження на незалежний центральний банк з сильним статусом розглядається в пакеті з іншими інтеграційними пропозиціями, реалізація яких може підвищити добробут в цілому у довгостроковому періоді, але у короткостроковому матиме дистрибутивний характер, хоча і з перевагами для економіки країни, позитивне рішення може бути ухвалене.

Таблиця 3.7 Варіанти розподілу голосів при ухваленні рішення про статус центрального банку

2.3 Глобалізаційні фактори формування та функціонування сучасних валютних союзів

Формування та функціонування сучасних валютних союзів зумовлено багатьма факторами, домінування яких є відмінним втому чи іншому випадку. В світлі актуальних проблем аналізу глобалізаційних процесів можна стверджувати, що сучасні валютні союзи в більшості своїй виникли раніше, ніж розпочалась друга хвиля глобалізації, але її вплив на їх розвиток, становлення та еволюцію організаційно-функціонального механізму є чинним у кожному конкретному випадку. Тобто, з методологічної точки зору, внутрішньо інтеграційні детермінанти процесів валютної уніфікації є значимим, або ж домінуючими, оскільки відображають еволюційність поступу інтеграційних стосунків, але глобалізація справляє вплив на те, щоб такі інтеграційні процеси розглядались не тільки як самодостатні з точки зору самого факту інтеграційного поступу, але й як важелі реагування на виклики самої глобалізації. Остання, відповідно, в даному контексті може розглядатись і як фактор, що стимулює інтеграційні процеси для підвищення функціональної ефективності валютного союзу в умовах високої мобільності капіталів, і як фактор, що робить процес валютної уніфікації необхідною формою реагування на глобалізаційні виклики. Це саме стосується тенденції до формування валютних союзів в системі тих регіоналізаційних процесів, які ще не вийшли на рівень системного втілення валютної уніфікації, але які можна розглядати з позиції потенційного їх розвитку в напрямку валютної інтеграції.

Так, на сьогодні функціонує 4 валютних союзи: Європейський, Східно-Карибський, та 2 Західноафриканських, які утворюють так звану зону франка. Окрім цього, потенційними валютними союзами є практично усі зони регіональної інтеграції у світі, перш за все країни Перської затоки. Для виявлення глобалізаційних детермінант їх формування та функціонування необхідно провести системний аналіз процесів їх створення та еволюції їхніх організаційно-функціональних структур.

У грудні 1969 р. на гаазькій зустрічі лідерів Європейського співтовариства було прийнято рішення про створення комітету по розробці конкретних кроків з ліквідації системи внутрішньо-європейських коливань валютних курсів та централізації монетарних рішень в рамках спільної макроекономічної політики країн-членів об'єднання. А вже у 1971 р. П. Вернер виступив з доповіддю, в якій містився проект комплексної імплементації рішень з уніфікації валютно-курсових коливань та переходу до створення Європейського валютного союзу, в основі якого була б побудована система центральних банків на федеральних засадах. Як наріжний камінь уніфікації принципів макрополітики розглядалась система фіксації валютних курсів, а, отже, рішення національних центральних банків автоматично мали би підпорядковуватись принципам пріоритетності зовнішніх цілей монетарної політики.

Вибір на користь системи фіксованих валютних курсів на обмеженій інтеграційними процесами території відбувався на тлі істотних зрушень у царині внутрішньо-інтеграційної та світової торгівлі, ускладнення механізмів спільної структурної політики у Європі, появи ознак кризи Бретон-вудської системи та посилення мобільності капіталів. Внаслідок цього фіксація курсів покликана була розв'язати проблему залежності від політики ФРС, створити стимули для внутрішньо регіональної інтеграції та розв'язати суттєві адміністративні труднощі, пов'язані з номінальним виразом реалізації спільних структурних програм.

Дещо відмінною є позиція Р. Манделла з цього питання. Як фундаментальну передумову необхідності запровадження єдиної валюти у Європі він відзначає трансформацію фінансових ринків та ролі долара у міжнародних потоках капіталу, які перетворили «Атлантику, попросту кажучи, в американське озеро». Звертає на себе увагу той факт, що Манделл одним з перших визнав неспроможність окремо взятих європейських центральних банків протистояти наростаючим потокам капіталу, і це при тому, що операції з руху капіталів на той час не були лібералізовані ні в США, ні в Західній Європі.

Отже, згідно логіки Манделла необхідність валютної уніфікації в Європі випливає з ряду системних передумов які відображають, по-перше, необхідність виходу із зони монетарного диктату з боку ФРС, по-друге, можливість врівноважувати американський дефіцит платіжного балансу через створення альтернативного резервного активу, внаслідок чого американська макроекономічна політика стала би більш дисциплінованою, по-третє, неспроможність центральних банків Європи протиставити свої валютні резерви оборотам транснаціональних банків, по-четверте, вже існуючу залежність внутрішньої грошової пропозиції у Європі від динаміки доларових, а не золотих резервів, по-п'яте, послаблення зв'язку між грошовою пропозицією у Європі та сукупним попитом через функціонування транснаціональних банків та розвиток ринку євродоларів тощо. В цілому, створення єдиної європейської валюти перетворить євроінтеграційну зону на достатньо потужну структуру, яка буде стійкою і яка не набагато менш вразливою до спекулятивних операцій на міжнародних фінансових ринках в силу масштабу монетарно об'єднаної європейської економіки. З цього випливає, що однією з найпотужніших передумов, які детермінували процес валютної інтеграції у Європі, є ті процеси, які згодом лягли в основу другої хвилі глобалізації - розвиток міжнародних фінансових ринків.

Зазначимо, що Бретон-вудська система фіксованих, але коректованих валютних курсів, сама по собі передбачала стимули для розвитку міжнародної торгівлі. Фактично курси європейський валют були фіксовані між собою через крос-курси. Втім, сам по собі бретонвудський устрій виявився неефективним підґрунтям розвитку регіональної інтеграції, оскільки не створював передумов для монетарної дисципліни та субординації внутрішніх монетарних пріоритетів потребам створення стимулів для розвитку торгівлі та інвестицій на основі забезпечення курсової стабільності. Відповідно, ініційований процес фіксації валютних курсів відображав, що внутрішньо-інтеграційні зобов'язання з підтримання курсової стабільності можуть бути більш ефективними, порівняно з тими, які випливають з міжнародних зобов'язань та рамкових умов функціонування тогочасної світової валютної системи.

Однак потужні екзогенні шоки початку 1970_х рр. проявили себе як детермінанти небажання окремих європейських країн істотно обмежувати власну монетарну політику, скеровуючи її на досягнення зовнішніх цілей за рахунок внутрішніх. Крім того, об'єктивний характер переваг монетарної політики у гасінні багатьох екзогенних шоків зумовив появу більш м'якої форми імплементації пропозицій, що містилась у амбітних планах комісії Вернера.