На відміну від тверджень офіційної статистики існує думка, що банкіри між рядками фінансової звітності навчилися приховувати свої похибки.

Рис. 2.5. Характеристика банків за розмірами чистих та сукупних активів від операцій, пов'язаних з кредитуванням малого те середнього бізнесу [40, с.16].

Як відомо і як було вже наведено вище, в Україні останнім часом інтенсивного розвитку набуло мікрокредитування. Досвід з надання мікро- кредитів прийшов в Україну з-за кордону разом з програмою мікрокредитування Європейського банку реконструкції та розвитку, Німецько-Українського фонду та інших міжнародних фінансово-кредитних організацій. Термін “мікрокредит” з'явився у вжитку в 70-х роках ХХ століття, коли фінансові інститути почали проявляти зацікавленість дрібними продавцями, домашніми майстернями і т. д. Значного успіху в сфері мікрокредитування досягнули в країнах Латинської Америки, таких як Аргентина, Болівія, Бразілія, Чілі, Колумбія, Еквадор, Мексика, Перу та інші. З метою реальної оцінки досягнень України в цій сфері порівняємо вітчизняні фінансові показники з показниками деяких вище перерахованих країн (див. таблицю 2.3).

Вищенаведені дані свідчать про те, що за короткий період реалізації програми мікрокредитування в Україні було досягнуто досить значних результатів. Хоча кредитний портфель вітчизняних фінансових інститутів, що задіяні в програмі, ще не дуже великий (4,6 млн. дол.) порівняно з провідними

Таблиця 2.3

Фінансові показники ряду латиноамериканських країн у сфері мікрокредитування та України [50, с.63]

в даній сфері країнами Латинської Америки (порівняймо: Болівія -- 64 млн. дол., Перу -- 22 млн. дол., Парагвай і Уругвай -- по 19 млн. дол.), але якість кредитного портфелю є досить на високому рівні: частка прострочених кредитів в Україні лише 1,23 %, порівняно з 8,2 % в Парагваї або 7,1 % в Уругваї. Значний розмір середнього кредиту 1225 дол. (порівняймо: 539 дол. -- Колумбія або 593 -- Перу) та високий рівень прибутковості активів (4 % порівняно з 3 % -- Болівія та Парагвай) свідчать про непогані перспективи розвитку ринку мікрокредитів. Короткий період функціонування даного ринку є основною причиною того, що середній кредитний портфель на одного кредитного експерта в Україні є найменшим серед порівнюваних країн -- 21,69 тис. дол., порівняно з 3871 тис. дол. в Уругваї, 356 тис. дол. -- в Перу або 349 тис. дол. -- в Болівії [50, с.63].

Отже, як видно з наведених даних, Україна за невеликий період часу досягла досить значних результатів в реалізації програми мікрокредитування і, на мою думку, має широкі перспективи для її розвитку в майбутньому.

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ ІІ

РОЗДІЛ ІІІ. ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ БАНКІВСЬКОГО КРЕДИТУВАННЯ МАЛИХ І СЕРЕДНІХ ПІДПРИЄМСТВ В УМОВАХ ТРАНСФОРМАЦІЇ РИНКОВИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ

3.1 Новітні банківські послуги для малого та середнього бізнесу

Обмеженість засобів державної підтримки малого та середнього підприємництва змушує шукати якісно нові підходи, фінансові схеми і механізми підтримки суб'єктів підприємницької діяльності. Не тільки органи державної влади, але і комерційні структури не завжди чітко уявляють собі можливості й об'єктивні границі таких схем і механізмів. Тому, на мою думку, необхідно зробити короткий їхній огляд.

Для того, щоб прості і більш складні механізми були задіяні повною мірою, необхідно:

враховувати інтереси і самих підприємці, і тих, хто зацікавлений в їх підтримці;

реально оцінювати об'єктивні границі, що надає використання кожного механізму (таблиця 3.1) [21, с.24].

Розглядаючи детальніше кожен з механізмів підтримки малого та середнього бізнесу зі сторони комерційних банків, варто відзначити, що однією з найбільш актуальних для українського бізнесу проблем є гарантійне забезпечення первинних вкладень для відкриття своєї справи (див. дод. Е).

Припустимо, що для старту підприємцю необхідний мінімальний капітал у розмірі 100 тис. грн., а усі, хто готовий позичити йому гроші, розраховують одержати середню прибутковість на рівні ставки Національного банку України -- 7 - 8 % річних. При цьому кредитор припускає, що імовірність «неповер-нення» кредиту й очікуваних доходів від кредитування складає 10 %. Підрахунок середньої прибутковості з урахуванням ризику «неповернення»

дозволяє знайти ставку, по якій варто видавати кредит підприємцю, щоб забезпечити очікувану середню прибутковість на рівні 7 - 8 % річних. Розрахунок показує, що ставку по такому кредиті при відсутності гарантій найкраще установити на рівні 28 % річних.

Якщо ж кредитор має гарантію третьої особи, згідного погасити 20 % від суми кредиту й очікуваних процентних виплат, то він може видати кредит уже по ставці 25 % річних. Тільки 100 %-на гарантія дозволяє видавати кредити по ставці Національного банку (без обліку витрат по реалізації заставленого майна) [44, с.12].

Гарантійні зобов'язання, що перевищують вартість кредиту, переводять механізм кредитування в «пільговий режим», коли вартість предмету застави стає більшою, порівняно з сумою кредиту. Цим механізмом часто користаються кримінальні лихварі, що пропонують низькі ставки кредитування, а потім переводять «на лічильник» своїх позичальників [50, с. 66].

Наступним механізмом підтримки малого та середнього бізнесу є пільгове кредитування.

Характерним є те, що недавнє соціалістичне минуле постійно нагадує чиновникам і підприємцям про можливість одержати хоч що-небудь на пільгових умовах: наприклад дати кредит малому бізнесу на пільгових умовах. Однак наше ринкове сьогодення для видачі пільгових кредитів вимагає пільгових ресурсів. Якщо, наприклад, суми видаваних кредитів та депозитів рівні, то зменшення ставки по депозитах дозволяє скоротити ставку по кредитах на таку ж величин (без обліку резервування й операційних витрат). Якщо використовуються мультиплікативні схеми, наприклад, суми видаваних кредитів повинна перевищувати суму депозиту в 5 рази, то при рівні тарифної депозитної ставки 15 % річних при повній відмові від нарахування відсотків по депозитах пільгові ставки по кредитах не можуть бути зменшені більш ніж на 3 % [21, с.24].

Загальновідомо, що кредитування пов'язане з ризиком, і за інших рівних умов бажано ці ризики розділити з іншими учасниками проекту. Якщо при цьому хто-небудь з учасників може запропонувати більш дешеві ресурси, хоча б в обмеженому обсязі, то відсутні ресурси можна буде залучити з інших, більш дорогих джерел. В цьому і заключається суть співфінансування.

Візьмемо стандартну схему інвестиційних конкурсів, визнану в усьому світі: 20 % необхідних для реалізації проекту ресурсів повинний надати сам учасник конкурсу, держава виділяє 20 % -- на пільгових умовах (під 1/2 ставки Національного банку), 60 % -- необхідно одержати в комерційних структурах. Якщо припустити, що ефективність проекту дорівнює ставці рефінансування, то для його реалізації можна сміло брати комерційний кредит по ставці, рівної приблизно 1,5 ставки рефінансування Національного банку України.

Можна поставити зворотну задачу, а саме: розрахувати, якою буде середня ставка по всім приваблюваним для реалізації проекту ресурсам у залежності від співвідношення власних (безкоштовних) і позикових засобів, одержуваних на пільгових умовах [21, с.25].

Лізинг має багато переваг, але головне -- повернення обсягу кредиту вже забезпечене устаткуванням, що належить лізингодавцеві. Залишається лише прогарантувати повернення відсотків, які повинні сплатити лизингоотримувач. Порівняння цифр впливу гарантій при звичайному кредитуванні і в рамках лізингу доводить наступне:

1) при відсутності гарантій ставки кредитування лізингових операцій нижчі, ніж при звичайному кредитуванні;

2) наявність гарантій у лізингових операціях у меншій мірі впливає на зміну процентних ставок, чим при звичайному кредитуванні.

Якщо врахувати, що:

* лізингові платежі заміняють платежі з оподатковуваного прибутку;

* суб'єкти підприємницької діяльності мають можливість використовувати прискорену амортизацію отриманого в лізинг устаткування і розстрочку лізингових платежів, то стає зрозумілим привабливість лізингових операцій як для лізингоодержувача, так і для комерційних банків, що через механізм лізингових платежів можуть не тільки одержувати більш гарантований дохід, але і компенсувати частину своїх витрат по залученню ресурсів для лізингових операцій [21, с.25].

Згідно з дослідженнями американських економістів, є два методи участі банківського капіталу в лізинговому бізнесі: прямий та опосередкований.

Через значку залежність українських лізингових компаній від фінансуючих установ, як правило банків, з одного боку, та недосконалість банківського законодавства, з іншого, поширений опосередкований метод участі банківського капіталу в лізинговому бізнесі. Тобто банк виступає единим чи більшим акціонером лізингової компанії, а лізингова компанія виступає в ролі його дочірнього підприємства. На таких засадах в Україні сьогодні діють лізингова компанія "Аваль-лізинг" (із 1992 р.), лізингова компанія "Укрексімлізинг" (із 1997 р.), лізингова компанія "РЕАЛ-банк". Схематично взаємовідносини за такої форми співпраці зображено на рис. 3.1 [68, с.33].

Рис. 3.1. Схема здійснення опосередкованого лізингу [68, с.33]

Так, за кордоном для здійснення своєї діяльності лізингові фірми загалом використовують позичкові кошти, за рахунок яких формується до 75% обсягу їхніх ресурсів. Кредитні взаємовідносини між банками та лізинговими компаніями можуть будуватися по різному. Банки можуть надавати звичайні банківські кредити і гарантовані кредити, які видаються окремо за кожною операцією після вивчення платоспроможності клієнта.

Так, донедавна західні лізингові компанії, пропонуючи свої послуги на українському ринку, визнавали лише гарантії першокласних європейських банків. Нині ситуація дещо змінилася: приймаються гарантії і українських банків, передусім таких, як Приватбанк, Промінвестбанк. Деякі лізингові компанії ще ліберальніші, наприклад, ті, що обслуговують автомобільний концерн ІVЕСО: крім вищезазначених банків, вони також визнають гарантії таких банків, як "Аваль", Енергобанк, Перший український міжнародний банк. Гарантії надаються під проценти від суми лізингової угоди: від 2 до 5 % на Заході, від 5 % і більше -- в Україні.

У процесі кредитування комерційними банками лізингових операцій слід з'ясувати кредитоспроможність лізингових компаній та лізингоодержувачів. Фінансовий стан компанії можна оцінити за показниками платоспроможності, ліквідності, рентабельності, заборгованості тощо. Беручи до уваги довготерміновий характер лізингового бізнесу, необхідно особливо враховувати спроможність клієнтів виконувати платіжні зобов'язання впродовж усього терміну лізингової угоди [68, с.41].

Оскільки у вітчизняній практиці поки що немає єдиної методики визначення кредитоспроможності підприємств при довгостроковому кредитуванні, а отже, і при довгостроковому лізингу, слід приділяти увагу економічній стійкості підприємства, аналізу ринку, на якому воно діє, та місцю такого підприємства на ринку, а також перспективам його розвитку [18, с.112].

Розвиток лізингового бізнесу в нашій країні стримується проблемою мобілізації значних грошових коштів, які могли б стати джерелом для закупівлі обладнання з метою його подальшої передачі користувачу лізингу. Аналіз стану вітчизняного лізингового підприємництва дає можливість зробити висновок про те, що в наш час найбільш реальними господарюючими суб'єктами, які мають тимчасово вільні кошти чи мають доступ до них, виступають банківські установи. Закордонний досвід підтверджує правильність таких міркувань, а вітчизняна практика доводить доцільність включення лізингових операцій у діяльність банків.

Останнім часом на пострадянському просторі відроджується попит на поради консультантів-професіоналів. Найбільш кваліфіковані консультанти встановлюють оплату своїх послуг не тільки за окремі етапи виконаних робіт (як у колишніх радянських НІІ), але і прагнуть прийняти участь в розподілі доходів, одержуваних від кінцевої реалізації проекту. Часто використовуються комбіновані схеми, коли на початковій стадії відшкодовуються мінімальні витрати консультанта, а по завершенню робіт консультант одержує 5 - 10 % від залучених кредитних ресурсів, від отриманого доходу, рідше -- від отриманого прибутку.

Механізм пільг у даному випадку може бути пов'язаний із зниженням витрат на розробку й експертизу проектів малих підприємців. У рамках існуючих технологій підприємець змушений оплачувати послуги і розроблювача-консультанта, і банківського експерта, який переробляє той же обсяг інформації, що і консультант. Якщо розробку проекту із самого початку здійснює безпосередньо банк чи його довірена структура, то витрати на консалтинг можна знизити в два рази. У результаті витрати по кредитуванню проекту для підприємця скорочуються на 2,5 - 3 % [21, с.25].

Наступною послугою, що може запропонувати комерційний банк для малих та середніх підприємств є аудиторсько-консалтингове обслуговування.

Легально працююче підприємство сьогодні змушене витрачати на утримання головного бухгалтера з урахуванням нарахувань на заробітну плату, хвороби, відпустки і т.д. значні суми, У той же час підприємець може доручити цю роботу спеціалізованим аудиторським фірмам або спеціалізованим службам баку. Використовуючи ефект масштабу і високу кваліфікацію свого персоналу, такі фірми або служби встановлюють плату за свої послуги на рівні середньої заробітної плати бухгалтера малого підприємства плюс ПДВ. Таким чином, підприємець виграє визначений відсоток існуючих нарахувань на зарплату бухгалтера.

У цивілізованих країнах держава стимулює і підприємців, і аудиторів, і банки до такого роду взаємодій, надаючи пільги по оподатковуванню і тим, і іншим. Це дозволяє аудиторсько-консалтинговій фірмі або певному відділу банку, що нараховує 20 співробітників, обслуговувати до 2000 малих підприємств. При цьому:

податковий інспектор не розшукує по горищах і підвалам малих підприємців, а перевіряє всю документацію в аудиторській фірмі чи банку, що, до того ж несе відповідальність за вірогідність обліку;

підприємець спокійно займається своїм бізнесом і є позбавленим від державного рекету;

* банк або аудиторська фірма має пільги і стійку клієнтуру [21, с.26].

Іншим видом банківських послуг, яка мають непогані, на мою думку, перспективи розвитку на ринку України, є венчурне фінансування малого і середнього бізнесу.

Механізм венчурного фінансування будується на звичайній ризиковій схемі, що припускає, що хоча б частина, як правило, інноваційних проектів, що інвестуються, буде мати настільки високу прибутковість, що вона покриє збитки невдалої реалізації інших проектів. Якщо припустити, що не більше 20 % усіх проектів, що фінансуються, забезпечують таку високу прибутковість, а інші проекти, принаймні, не приносять збитків, то для отримання хоча б середнього доходу по всіх проектах на рівні ставки рефінансування НБУ (7 %) необхідно, щоб рентабельність високоприбуткових проектів у 5 разів перевищувала цю ставку рефінансування. У нашому випадку -- це 35 % річних! Однак варто пам'ятати, що така рентабельність спостерігається лише в 10 % випадків. Державна підтримка такого роду проектів повинна будуватись на механізмах співфінансуванні і забезпеченні гарантій авторських прав і безпеки проекту [21, с.25].

Розглянуті вище фінансові механізми носять базовий характер. На їхній основі можна побудувати більш складні схеми, засновані на комбінаціях простих механізмів з додаванням організаційних форм, які прямо не пов'язані з малим чи середнім бізнесом, але вдало вписуються в систему державної, банківської і комерційної підтримки малого перед підприємництва.

Самі по собі малі та середні підприємства не є сьогодні привабливими клієнтами для банків і інших комерційних структур. Однак у тих випадках, коли суб'єкти підприємницької діяльності одночасно користаються послугами аудиторських, консалтингових, юридичних, маркетингових, навчальних, страхових, лізингових компаній, то за рахунок комплексного обслуговування знижуються витрати по контролі за діяльністю малого підприємства, а саме підприємство одержує знижки на послуги, надані комплексом перерахованих фірм. Розрахунки показують, що такий бізнес проходить межу беззбитковості при обслуговуванні 150 малих підприємств, що одержують комплекс таких послуг. Госпрозрахункова ефективність дозволяє не створювати нові державні структури підтримки підприємництва, а сконцентрувати увагу на налагодженні конструктивних договірних взаємин між вже існуючими і тими, що довели свою життєздатність на ринку послуг для малого та середнього бізнесу [44, с.12].

У другій половині ХХ століття активно почала розвиватись діяльність банків і небанківських фінансових установ по наданню невеликих за розміром кредитів малому та середньому бізнесу, що отримала назву “мікрокредитування”. Розглянемо детальніше суть даного процесу, механізм і практику його застосування як закордоном, так і в Україні у наступному розділі.

3.2  Мікрокредитування -- діюча практика

На початку 70-х років, ще до того як з'явився термін “нові ринкові країни”, міжнародні організації і деякі фінансові інститути стали виявляти підвищену зацікавленість до дрібних вуличних торговців, фермерських господарств, сімейних майстерень, перукарень, кафе -- так званим “мікропідприємствам” (microenterprises), де була (і залишається) зайнята значна частина економічно активного населення [44, с.12].

Які ж насправді перспективи для банківського бізнесу в цій до кінця ще несформованій галузі? За останні 30 років тут відбулися кардинальні зміни, з погляду як економічної і регулятивної політики, так і створення нових організацій і інститутів, здатних робити послуги по мікрофінансуванню. Найбільш помітні й успішні кроки в цьому секторі, на думку експертів, були зроблені в країнах Латинської Америки, ЄС та США.

Термін "мікрофінансування", що недавно з'явився в побуті, сьогодні трактується по-різному, але, головним чином, він має на увазі комплекс фінансових послуг (кредити, депозити, страхові продукти й ін.), наданих приватним мікропідприємствам. Головною специфічною ознакою є мала чисельність персоналу (зазвичай не більш 5 - 10 співробітників, в окремих випадках такі підприємства, що функціонують протягом тривалого часу, можуть мати і більший штат) [44, с.12].

Мікрофінансування і мікрокредитування найчастіше розглядаються як синоніми, хоча мікрофінансування передбачає надання на мікрорівні пакета фінансових послуг, який включає мікрокредит, але не обмежується тільки ним. Однак саме операції з мікрокредитами визнаються найбільш розвинутим сегментом мікрофінансування.

Говорячи про мікрокредити, варто враховувати й те, що вони істотно відрізняються від звичайного банківського кредитування, оскільки в них менший розмір і короткі терміни погашення, крім того, потрібно мінімальну кількість документів для їх оформлення, а в якості їхнього забезпечення виступає не ліквідна застава, а ділова репутація тих осіб, яким вони надаються.

Незважаючи на те що головні об'єкти мікрофінансування і мікрокредитування -- мікропідприємства, це не означає, що клієнти позичають гроші тільки з метою ведення бізнесу. З урахуванням неформального характеру діяльності більшості мікропідприємств, коли сімейні справи і бізнес найчастіше збігаються чи перекривають один одного, такі позичальники можуть звертатися за позиками як для виробничих, так і для споживчих потреб. Весь секрет операцій з мікрокредитами саме й полягає в тім, щоб знайти оптимальні шляхи прийняття по них правильних рішень і зуміти як можна ефективніше керувати ризиком кредитування клієнтів, коли немає можливості перевірити рівень доходу чи оцінити вартість активів [50, с.58].

Сектор мікропідприємств країн, що розвиваються, являє собою величезний і перспективний ринок для галузі фінансових послуг. Наприклад, у країнах Латинської Америки і Карибського басейну функціонує більш 50 млн. малих підприємств (1,7 млн. в Україні), з яких близько 80% мають менш 10 службовців, хоча в цілому в них зайнято близько 120 млн. співробітників (для порівняння -- 1,72 млн. в Україні). Всупереч убогості офіційних даних і розбіжності в показниках по країнах регіону ряд досліджень свідчать про те, що на мікропідприємствах у Латинській Америці задіяна значна частина економічно активного населення -- від 32,4 % у Панамі, до 57,2 % у Парагваї. Їхня частка у виробництві валового національного продукту варіюється по країнах від 10 до 50 % (за даними офіційної статистики в Україні цей показник коливається вмежах 10 - 12 %). Згідно з інформацією Міжнародної організації праці, до кінця 90-х років на малих підприємствах Латинської Америки було зайнято майже 50 % робочої сили регіону, у той час як у державному секторі і на підприємствах з чисельністю більш 10 службовців -- тільки 44 % (інші 6 % зайняті в сфері домашніх послуг). З 70-х років частка зайнятих на латиноамериканських мікропідприємствах постійно росла [60, с.168].

Аналізуючи дані таблиці 3.1, що характеризують стан розвитку малого підприємництва у різних країнах світу, ми можемо бачити, що в економічно розвинених країнах обсяг ВВП, який виробляється групою малих підприємств, становить від 50 до 67 % ВВП. В Україні ж малі підприємства виробляють менше як 10 % валового внутрішнього продукту. [20, с.103] Але незважаючи на ці показники сфера малого та середнього бізнесу в Україні активно розвивається і являє собою перспективний ринок для реалізації фінансових послуг, в тому числі і надання мікрокредитів.

У 90-ті роки уряди більшості країн підсилили підтримку малого підприємництва і пішли по шляху створення сприятливих умов для мікрокредитування.

Цікавим є досвід впровадження практики мікрокредитування в США.

Американська історія мікрокредитування нараховує більш 30 років і бере початок з 70-х років, хоча довгий час їй не приділялося істотної уваги. Однак у 1991 році компанія Аccion International, що здійснювала програми кредитування мікропідприємців у Латинській Америці з 1973 року, відкрила свій офіс у США, переконавшись в тім, що різниця між бідними і багатими в країні продовжує стрімко рости, а тому зростає і попит на фінансові продукти для груп населення з мінімальними доходами [50, с.72].

Операції з мікрокредитами в США здійснюються в рамках програм мікрокредитування (Microloan Programs), що діють у різних графствах штатів. Так, наприклад, програма Boulder Microloan Program для графства Баулдер (штат Колорадо) -- ефективний інструмент мікрофінансування, яким може

Таблиця 3.1

Показники, що характеризують стан розвитку малих підприємств (МП) у різних країнах світу [20, с.103]

скористатися місцевий підприємець, що бажає створити нову компанію чи розширити свій бізнес, але не має доступу до звичайного споживчого банківського кредитування внаслідок невеликого розміру необхідної йому позики

У 1994 році до ринку мікрокредитування в США приєднався Світовий банк (World Bank), що прийняв тоді рішення про розробку спеціальної програми фінансування дрібних підприємців, у тому числі й у розвитих країнах. Разом з 23 іншими банками по розвитку World Bank зобов'язався виділити США 27 млн. дол. (із загальної суми в 200 млн. дол. США) через організацію Consultative Group to Assist the Poorest (CGAP), розраховуючи охопити послугами по мікрофінансуванню 7 млн. американських жінок і 38 млн. членів їхніх родин протягом 10 років [20, с.103].

Окрилений ініціативами Світового банку й успіхами міжнародних програм по мікрокредитуванню, міністр фінансів США Роберт Рубін, успішно пролобіювавши свої ідеї в Конгресі й у президента Клінтона, зробив у 1994 році сприяння в створенні фонду Community Development Financial Institutions Funds (СDFI). Його головною метою стало розширення можливостей по одержанню кредитів, інвестиційного капіталу і фінансових послуг у бідних міських і сільських районах США. Першим генеральним директором CDFI Рубін призначив Кирстена Моя, ведучого експерта в області іпотечного кредитування в бідних районах. Роберт Рубін знав, що робив: вже в 1995 році у CDFI надійшло 268 тис. заяв про надання фінансової допомоги на загальну суму 300 млн. дол. [20, с.72].

Розглядаючи досвід мікрокредитування, застосований у Європейському Союзі (ЄС), слід сказати, що там діє спеціальна програма, яка передбачає розподіл фінансової допомоги, призначеної для кредитування малого бізнесу через Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР), інші європейські фінансові інституції. Відповідно до програми ЄБРР відкриваються кредитні лінії для місцевих банків, що приєдналися до цієї програми. Максимальний розмір наданої позички становить 250 тис. євро. Однак 2/3 усіх грантів -- мікрокредити, сума яких коливається від 10 до 50 тис. євро. Для банків, що видають такі кредити, розроблена система винагород: якщо їх портфоліо демонструє відмінні результаті:, вони одержують від ЄС грошове асигнування на вигідних умовах у розмірі 3,4--5,5 % від суми виданих кредитів. На таких умовах ЄБРР тісно співробітничає з 23 банками у десяти країнах. Уже зараз загальний розмір позик зупинився на 180 млн. євро [20, с.104].

До цієї програми приєднався польський Bank Zachodni WBK, який отримав кошти для фінансування проекту з підготовки кредитування різних галузей польської економіки. У Чехії експерти банку Shorebank надають підтримку компанії Ceska Sporitelna у реалізації програм кредитування.

При цьому важлива роль відводиться забезпеченню позики. У Чехії набрав чинності закон, що надає право утримання за борги майна у тому числі у вигляді технологічного устаткування. У Словаччині працює закон згідно з яким дозволяється використовувати як заставу вантажний транспорт, легкові автомобілі, меблі і навіть інтелектуальну власність. Усе це стимулює стрімку появу нових підприємств у Польщі, Чехії й Угорщині, переважно малих і середніх. Зайнятість у цьому секторі становить 50 % від загальної кількості працюючих вони виробляють 55 -- 65 % ВВП [20, с.104].

Європейський інвестиційний банк підтримує малий бізнес, надаючи так звані глобальні кредити. На відміну від ЄБРР, що додатково здійснює технічну підтримку та контролює кожен проект окремо, Європейський інвестиційний банк довіряє місцевим банкам працювати з проектами самостійно. Гарантами Європейський інвестиційний банк обирає банки, акціонерами яких є ЄБРР, Міжнародна фінансова корпорація чи Німецький банк реконструкції (Kreditanstalt fur Wiederaufbau).

В також Україні спостерігається активізація діяльності банківських установ щодо кредитування малого та середнього бізнесу. Це пояснюється двома чинниками. Перший -- переорієнтація багатьох фінансових установ на малий бізнес, що стає пріоритетним не тільки для великих банків із розвиненою філіальною мережею, а й для середніх, які також готові активно працювати з населенням, малим і середнім бізнесом. Другим чинником збільшення частки кредитів суб'єктам малого бізнесу у кредитних портфелях банків є зростання попиту на відносно невеликі за розмірами позики. [20, с.105]

Крім кінцевої мети -- нарощення кредитних портфелів за рахунок видачі нових позик, при впровадженні програм кредитування малого та середнього бізнесу, банки мають можливість залучати нових клієнтів. Клієнти, яким надано кредит, у стислий термін на тривалий період отримують додаткові можливості для розвитку.

На українському ринку серйозно кредитують малий і середній бізнес Європейський банк реконструкції та розвитку, Світовий банк, фонд "Євразія", Німецький банк реконструкції (КfW). Ці організації співробітничають із вітчизняними фінансовими установами за такими програмами з кредитування малого та середнього бізнесу:

1. Кредитна лінія Національного банку України (НБУ) від Європейського банку реконструкції та розвитку (ЄБРР) для малих і середніх приватних підприємств. У грудні 1994 року було підписано угоду про відкриття кредитної лінії на суму 121,2 млн. дол., призначену для допомоги приватним малим і середнім підприємствам в Україні. Фінансування було надано НБУ чотирма траншами для подальшого кредитування українських компаній через уповноважені банки-учасники. У жовтні 1998 року окремо було виділено програму ЄБРР з мікрокредитування. У травні 1998 року ЄБРР відкрив другу кредитну лінію на суму 88,3 млн. дол. США для фінансування мікро-, малих і середніх підприємств. Проект націлений на продовження роботи, розпочатої у межах першої кредитної лінії для сприяння перспективним приватним банкам України в їхніх зусиллях стати ефективними фінансовими посередниками. Банки-учасники отримують технічну допомогу для впровадження інституційних програм розвитку та вдосконалення навичок кредитної оцінки.

Німецька кредитна лінія Національного банку України (НБУ) від Кредитної установи для відбудови (КfW) для малих та середніх підприємств.
Згідно з Договором про Грант між НБУ та Німецькою кредитною установою для відбудови (КfW), що був підписаний у грудні 1996 року у межах програми уряду Німеччини "Transform", було прийнято рішення про відкриття кредитної лінії з метою сприяння доступу до кредитів для малих і середніх підприємств в Україні. Після завершення її роботи було створено Німецько-український фонд зі статутним капіталом у 16 361340 євро, спрямований лише на рефінансування приватного малого та мікропідприємництва. Засновниками Німецько-українського фонду виступили КfW, Національний банк України і Міністерство фінансів України.

3. Кредитна лінія на підтримку підприємств мікро-, малого та середнього приватного бізнесу, відкрита Міністерством фінансів України у межах спільного зі Світовим банком проекту структурної перебудови вугільної галузі. За проектом Світового банку у межах кредиту для реструктуризації вугільної промисловості НБУ здійснює агентське обслуговування кредитних ліній Міністерства фінансів України для мікро-, малих і середніх підприємств у регіонах закриття вугільних шахт і органів місцевої виконавчої влади, які узяли на свій баланс об'єкти соціальної інфраструктури шахт [20, с.106].

Працюючи з іноземною валютою, вітчизняні банки розвивають власні кредитні лінії для малого і середнього бізнесу. Великі банки кредитують за рахунок власних коштів, поступово відмовляючись від ресурсів іноземних кредитних ліній. Відрізняються кредитні лінії ЄБРР від вітчизняних банківських вимогами до позичальників. В українських банках кредитні ресурси коштують дорожче. Банківські оцінювачі суттєво занижують вартість заставного майна, що коливається в межах 200 -- 300 % позики [60, с.172].

Структура портфеля за кредитами, виданими малим і середнім підприємствам по лініях ЄБРР МСП-1 та МСП-2 (кредитування малого і середнього бізнесу), наведена в таблиці 3.2.

Протягом 2002 року з коштів кредитної лінії ЄБРР МСП-2 кредит отримало 21 українське підприємство. З них 14 підприємств отримали кредит на 4 та 5 років. Загальна сума кредитів становить 22 млн. дол. (у 2002 році --

Таблиця 3.2

Кількість наданих кредитів по лініях ЄБРР МСП-1 та МСП-2 за секторами економіки [20, с.107]

15 млн. дол.). Усього за півтора року роботи лінії її кредитними ресурсами скористалися 30 підприємств.

Кредити надавалися через погоджені з ЄБРР комерційні банки-учасники на термін до 5 років під відсоткову ставку LIBOR + 8% річних. Застава повинна бути не меншою за 120 % від суми кредиту.

Незначні річні зміни в умовах кредитування стосувалися спрощення процедур кредитування обігового капіталу, внаслідок чого дещо зменшився термін оформлення кредиту, а методика розрахунку фінансових показників підприємства-позичальника стала адаптованішою до специфіки кредитування обігового капіталу.

Крім того, на темп упровадження кредитної лінії МСП-2 позитивно вплинуло зниження відсоткової ставки. Протягом 2002 року, завдяки коливанням ставки LIBOR, відсоткова ставка за користування кредитом знизилася до 9,40 % річних (для порівняння, наприкінці 2001 року вона становила 9,97 %, а 2000 рік завершився зі ставкою 14,7 %) [20, с.107].

За програмою мікрокредитування ЄБРР було надано 10 819 кредитів на загальну суму 88,5 млн. дол. Кредити переважно були надані у сфері торгівлі, виробництва та послуг. Дані представлено у таблиці 3.3.

Таблиця 3.3

Кредити, надані за програмою мікрокредитування ЄБРР [20, с.107]

За програмою кредитування й рефінансування приватного малого та мікропідприємництва Німецько-український фонд надав 6800 кредитів на суму 44,5 млн. євро. Групи позичальників розподілилися так:

-- 4028 кредитів мікропідприємствам (не більше як 20 співробітників; частка приватного капіталу понад 50 %) та індивідуальним підприємцям без права створення юридичної особи для розвитку виробництва, надання послуг та торгівлі. Сума кредиту до 7,5 тис. євро із процентною ставкою, що складається з EURIBOR + 2,5 % річних та маржі банку до 15 % річних;

2740 кредитів малим підприємствам (не більше як 250 співробітників;
частка приватного капіталу понад 50 %) для розвитку виробництва та надання
послуг. Сума кредиту до 25 тис. євро із процентною ставкою, що складається EURIBOR + 2,5 % річних та маржі банку до 10 % річних;

32 кредити середнім підприємствам, що мають німецького партнера для спільної діяльності (не більше як 500 співробітників; частка приватного капіталу понад 50 %, частка німецького партнера -- від 30 до 70 % статутного фонду підприємства), для розвитку виробництва. Сума кредиту до 250 тис. євро. Процентна ставка складається з EURIBOR + 2,5 % річних та маржі банку до 5 % річних [20, с.108].

Портфель наданих кредитів за секторами економіки подано в таблиці 3.4.

Таблиця 3.4

Кредити, надані за програмою кредитування Німецько-українським фондом [20, с.108]

І все ж таки незважаючи на вищенаведені показники, в економічній літературі існує думка, що доступ до кредитних ресурсів для малого підприємництва в нашій країні залишається незадовільним, хоча деякі комерційні банки без будь-яких стимулів з боку держави кредитують мале та середнє підприємництво. Ці приклади демонструють роботу ринкових механізмів, що розвиваються поза проголошеною державною політикою, інколи усупереч їй. На їх активізацію насамперед впливає загальний стан економіки та пожвавлення економічної діяльності на макрорівні.

В світовій економіці накопичений суттєвий досвід щодо здійснення кредитування малого та середнього бізнесу. Дещо з цього досвіду можливо застосувати і Україні. Розглянемо детальніше нові банківські продукти та технології, їх особливості та специфіку у наступному підпункті.

3.3 Досвід із провадження кредитної політики комерційних банків щодо малого та середнього бізнесу

Досліджуючи закордонну практику, ми можемо побачити, що світовим досвідом було розроблено ряд моделей реалізації процесу кредитування малого та середнього бізнесу. Як було вже наведено вище, найбільш суттєвих результатів у даній сфері досягли країни Латинської Америки та Карибського басейну. Розглянемо моделі, що застосовуються банківській практиці цих країн.

Характерно, що тут комерційний приватний сектор бере участь у кредитуванні малого та середнього підприємництва через систему офіційних кредитних інститутів, які створюються на базі, кредитних портфелів неприбуткових організацій (досить часто цей процес називають “upgrading”), або завдяки виходу комерційних банків і фінансових компаній на ринок мікрофінансування (модель "downscaling"). Розглянемо ці моделі більш детально [50, с.61].

Модель “upgrading”. Неурядові організації здійснюють кредитування мікропідприємств у більшості країн Латинської Америки з початку 70-х років. Хоча тривалий час вони діяли фактично за рамками банківського регулятивного середовища, в останні роки деякі з них трансформувалися в "нормальні" фінансові інститути, що вкладають інвестиції в приватний сектор. Частина їх стали акціонерами, що володіють контрольними пакетами акцій у нових банках чи фінансових компаніях, що спеціалізуються на мікрокредитуванні. Цей процес очолив болівійський Banco Sol, за яким пішли Caja de Los Andes (Болівія), Financiera Calpia (Сальвадор), Finansol (зараз -- Finamercia, Колумбія) і ряд інших інститутів у Перу, Венесуелі, Домініканській Республіці і на Гаїті.

Не всі трансформації неурядових організацій (non-governmental organization -- NGO), однак, були успішними. Благополучні “інститути, що займаються мікрокредитуванням” (Microfinance Institutions -- MFIs) регіону проходять сьогодні серйозну перевірку на міцність в умовах економічного спаду. Так, наприклад, у випадку з Finansol, фінансовою компанією, сформованою неурядовою організацією, зайнятою мікрокредитуванням у Колумбії, швидкий ріст кредитного портфеля маскує ті серйозні труднощі, що компанія переживає в даний час. Finansol запустила в реалізацію свої амбіційні нові продукти, використовуючи при цьому неперевірені методики і пропонуючи в деяких випадках одному клієнту два чи три види кредитів. Крім того, Finansol представила у вищестоящі регулятивні органи перекручені дані про темпи росту своїх активів, підготовлені на базі спірних методів ведення бухгалтерського обліку [50, с.61].

Терміном “downscaling” називають зазвичай операції комерційних банків, що вийшли на ринки кредитування малого та середнього бізнесу. Деякі комерційні банки, зокрема, Banco del Pacifico (Еквадор), Caja Social (Колумбія) і Banco del Desarrollo (Чилі), почали операції, не несучи ніякої соціальної відповідальності. Інші, наприклад Banco Weise в Перу, пропонували позики неурядовим організаціям, що потім надавали їх малим та середнім підприємствам, а зараз самі такі організації проводять експерименти з реалізацією власних продуктів мікрокредитування. Деякі банки і фінансові компанії, зокрема, Banco del Desarrollo (Чилі) і Financiera Vision (Парагвай), розширюють свою діяльність у секторі кредитування малого та середнього бізнесу на базі накопиченого досвіду й асортименту банківських продуктів. Поряд з цим, структура витрат і корпоративна культура комерційних банків створюють визначені труднощі для мікрокредитування, тому розробка спеціалізованих продуктів, кредитних технологій, інформаційних систем і наявність професійно підготовлених фахівців з надання мікропозик можуть сприяти ліквідації цих бар'єрів [50, с.62].

Існує також ряд і проміжних моделей. Для подолання проблем управлінського характеру, властивому виходу на ринок кредитування малих та середніх підприємств, деякі банки налагоджують співробітництво з неурядовими організаціями чи абсорбують їхні портфелі мікрокредитів, щоб прискорити своє проникнення на цей ринок. Як приклад можна привести венесуельський банк Bangente (Ваnсо de la Gente Empresarial -- "банк для підприємців" у перекладі з іспанського), що утворився в результаті партнерства між великим комерційним банком Ваnсо del Caribe і трьома неурядовими фондами, що приймають участь в кредитуванні малого та середнього бізнесу -- Fundacion Mendoza, Grupo Social CESAP і Fundcion para la Vivienda Popular. Банк Bangente, як дочірнє підприємство Ваnсо del Caribe, буде приймати депозити і видавати мікрокредити. Він планує проводити ці операції в співробітництві з партнерами -- неурядовими фондами, що мають значний досвід у мікрофінансуванні. Клієнти кредитного портфеля NGO повинні бути переведені в новий банк, а фонди потім почнуть спеціалізуватися на нефінансовому обслуговуванні цих і інших споживачів. На початковій стадії проекту виплата кредитів та інкасування будуть здійснюватися агентством Ваnсо del Caribe в Каракасі, а підготовка кредитів і їхнє наступне обслуговування ляже на неурядові організації.

Як інший приклад подібного роду можна привести діяльність еквадорської Ваnсо Solidario -- фінансової компанії, що сформувалася при технічному сприянні неурядових організацій, зайнятих кредитуванням малого та середнього підприємництва. Сьогодні Ваnсо Solidario пропонує консультаційні послуги таким же організаціям, що прагнуть обновити свої банківські технології і поліпшити якість послуг по наданню мікрокредитів власним клієнтам. У випадку з Ваnсо del Comercio в Коста-Риці ми маємо справу з іншою моделлю. Це комерційний банк, що викупив у неурядової організації портфель мікрокредитів і створив на цій основі новий бізнес, більш прибутковий, чим традиційні корпоративні фінансові операції Ваnсо del Comercio [59, с.134].

На мою думку, для України досить актуальним є питання використання у процесі надання кредитів малим та середнім підприємствам ресурсів закордонних фінансово-кредитних організацій, таких як: Європейський банк реконструкції та розвитку, Світовий банк, фонд "Євразія", Німецький банк реконструкції (КfW). При цьому прибутки від кредитних операцій в значній частині репатріюються за кордон. На основі вищенаведених даних ми можемо побачити, що країни Латинської Америки та Карибського басейну знайшли внутрішні джерела коштів для проведення мікрокредитування. Я вважаю, що практика цих країн заслуговує на увагу українських економістів, при цьому після відповідного аналізу може з'явитись можливість імпортувати не тільки прибуткові банківські продукти, але й ряд продуктів неприбуткових в країнах, де їх винайшли, але для яких існують чудові умови на українському ринку.

На ринку мікрокредитування діють і приватні фонди, що мають найчастіше соціальну і релігійну спрямованість і виступаючі, головним чином, акціонерами “інститутів, що займаються мікрокредитуванням” (Microfinance Institutions -- MFIs). До них відноситься, наприклад, Fundacion Social -- приватний фонд, що базується в Боготі (Колумбія) і контрольований єзуїтами. З моменту свого утворення в 1911 році він сформував консолідовані фонди на загальну суму 1,3 млрд. дол. Fundacion Social вийшов на ринок кредитування малого та середнього бізнесу в 1991 році, відкривши відділення свого банку Caja Social de Ahoros в самих бідних районах країни. Сьогодні цей банк -- один із самих прибуткових у Латинській Америці -- має біля мільйона депозитних рахунків (кожний, у середньому, на 200 дол.), а близько 75 % його кредитного портфеля складають позики, кожний з який, у середньому, не перевищує 3 тис. дол. [50, с.63].

На сьогоднішній день державні банки, що ще продовжують функціонувати в деяких країнах, досить повільно виходять на ринок мікрофінансування. Єдине помітне виключення -- це Banco del Estado в Чілі, який, вивчивши досвід кредитування малого та середнього підприємництва чілійського банку Ваnсо del Desarrollo, в даний час створює власні мікрофінансові продукти і розвивається в цьому напрямку досить швидкими темпами. У Banco del Estado міцна база дрібних вкладників з числа осіб з низькими і середніми доходами, що займаються, як сказали б у нас, індивідуальною трудовою діяльністю. Можливо, він створить на цій основі прибутковий портфель мікрокредитів, як це удалося зробити, наприклад, банку Саjа Social у Колумбії [44, с.14].

Муніципальні ощадні банки в Перу, що належать місцевій владі, являють собою ще один цікавий тип “інститутів, що займаються мікрокредитуванням”. Вони націлені на обслуговування багатих клієнтів і муніципальних урядів як потенційних вкладників, з одного боку, а, з іншої, видають підприємцям з низьким рівнем доходів короткострокові мікрокредити по високих процентних ставках. Деякі з них мають прекрасні фінансові показники, наприклад банк Caja Municipal de Arequipa.

Небанківські фінансові посередники в особі фінансових компаній і інших кредиторів, що діють у різному регулятивному й управлінському середовищі, можуть в остаточному підсумку стати самими важливими гравцями на ринку комерційного мікрофінансування як Латинської Америки, так і в країнах інших регіонів. Ними пропонуються продукти, дуже схожі на мікрокредити за умовами оформлення й оплати, однак, при цьому вони приймають до уваги дохід позичальника, для того щоб прорахувати його можливості по погашенню позички (тобто вони намагаються застосовувати такий метод как забезпечення кредиту). У Болівії, Чилі, Парагваї і Перу є чимало прикладів компаній споживчого фінансування, що розробляють нові методи оцінки і управління ризиком кредитування позичальників, у яких немає регулярної зарплати. По оцінках експертів, їхня чисельність у Латинській Америці та загалом в світі буде і далі рости [50, с.63].

Приватні небанківські фінансові посередники, зокрема, дрібні ощадні банки, кредитні спілки або спеціалізовані структури типу перуанських EDPYMEs чи болівійських FFPs, можуть пропонувати більш вигідні в порівнянні з комерційними банками продукти, з погляду вимог по достатності капіталу, резерву на покриття безнадійних боргів, гнучкості і безпеці. Деякі з них можуть займатися мобілізацією ощадних засобів. Багато небанківських фінансових посередників мають у своєму розпорядженні багаторічні досьє на своїх клієнтів-позичальників, що можуть бути адаптовані до оцінки ризику при кредитуванні малих та середніх підприємств із застосуванням методик визначення рейтингу кредитоспроможності, розроблених для інших ринків.

До нових інструментів мікрофінансування належать кредитні картки і платіжні смарт-карточки. Застосування кредитних карток дає можливість кредиторам скористатися такими перевагами як низькі витрати на проведення трансакцій, простота інформаційного керування і розширений доступ до клієнтів. МаsterCard і інші емітенти кредитних карток із усією серйозністю відносяться до тих потенційним можливостям, що відкриває для них ринок мікрокредитування. Вони враховують те, що в останні роки ринок їхніх гарантованих клієнтів усе більш насичується, і тому націлюються на споживачів з низьким рівнем доходів як на своїх потенційних і перспективних клієнтів.

Наприклад, у Домініканській Республіці такі компанії як ADEMI, Banco Popular та MasterCard об'єднали зусилля в цьому бізнесі і пропонують сьогодні картки MasterCard ADEMI Popular членам ADEMI. Їхні власники можуть одержувати наявні аванси, перевіряти залишки по рахунках і здійснювати платежі через 60 банкоматів і 45 відділень Banco Popular. Смарт-карточки забезпечують ефективне проведення трансакцій як у секторі депозитів, так і позикових засобів, однак їхнє застосування в галузі мікрофінансування Латинської Америки та світі в цілому залишається поки обмеженим [50, с.64].

В Україні, як відомо, відбувається стрімкий розвиток платіжних карток, поступово розширюється мережа банкоматів, з'являються нові банківські продукти, які банки пропонують отримати через платіжні картки. При цьому з подальшим розвитком даної сфери, на мою думку, може виникнути можливість надання невеликих за розміром кредитів малим та середнім підприємствам через платіжні картки без подання пакету тих документів, що на даний час є необхідними.

“Інститути, що займаються мікрокредитуванням” (MFIs) поки повільно здійснюють розробку продуктів, що задовольняють попит мікропідприємств у частині інструментів реалізації платежів, захисту коштів і акумуляції заощаджень. Комерційні, ощадні банки і кредитні союзи знаходяться в набагато більш сприятливих умовах для розробки таких продуктів, чим неурядові організації, оскільки у відношенні останніх не розроблені відповідні регулятивні нормативи, а в ряді країн їм узагалі заборонено приймати депозити в населення [51, с.64].