Управлінський облік

Важливу роль також відіграє метод визначення ціни з орієнтацією на конкуренцію. Якщо фірма займає монопольну позицію на ринку, вона здатна отримувати найбільші прибутки. Проте в умовах зрілості ринку з'являється багато фірм, які активно впроваджуються на нього і розвивають конкуренцію за рахунок здійснення стратегій диференціацій і диверсифікацій.

У таких умовах при визначенні ціни ефективний метод, який враховує конкурентне становище фірми і даного товару чи послуги, а також всю конкурентну ситуацію на ринку. В цьому випадку ціну на товари, які продаються, визначають шляхом аналізу і порівняння можливостей товарів даної фірми відносно фірм конкурентів на конкретному ринку, а також через аналіз і порівняння цін, які склались на ринку. Відповідно метод визнання ціни з такою орієнтацією полягає в уточненні ціни з урахуванням зміни конкурентної ситуації та конкурентного становища фірми на ринку. Тут застосовується метод визначення ціни шляхом орієнтації на ринкові ціни; метод формування ціни шляхом наслідування цін фірми-лідера на ринку; метод визначення ціни на підставі цін, прийнятих на даному ринку; метод визначення престижних цін і суперницький метод визначення цін.

Так, метод формування ціни шляхом орієнтації на ринкові ціни передбачає встановлення ціни відповідно до ціноутворення і рівня цін, які склалися на ринку, не порушуючи при цьому традиції ринку. Метод наслідування звичайному рівню ринкових цін застосовується при визначенні ціни на товари, які важко диференціювати: цемент, цукор і т.і. Встановлена таким чином ціна визначається в особливій ціновій зоні кожною фірмою самостійно.

Визначаючи ціну з врахуванням рівня поточних цін, фірма в основному враховує ціни усіх конкурентів і менше уваги звертає на показники власних витрат чи попиту. Цей загальний підхід має різноманітні модифікації встановлення ціни залежно від конкретних умов, в першу чергу від особливостей продукції і типу ринку. Такий метод ціноутворення є досить популярним. У випадку, коли еластичність попиту важко піддається виміру, фірмам здається, що рівень поточних цін уособлює колективну мудрість галузі. Вони відчувають, що підтримувати рівень поточних цін означає зберігати нормальну рівновагу в межах галузі.

Так, в умовах, близьких до чистої конкуренції і однорідної продукції, ціна встановлюється або на рівні поточної ринкової, або з міркувань конкурентної боротьби -- дещо нижче неї. Це означає, що підприємству необхідно аналізувати рівень своїх витрат на виробництво і збут товарів, а не шукати інформацію про ціни.

Різновидом методу встановлення ціни з урахуванням ринкових цін є тендерний метод. У цьому випадку іде конкурентна боротьба між товаровиробниками за підряди за контрактна виконання виробничо-технічного проекту під час торгів. В закритих торгах беруть участь 2-3 великі фірми, які мають великий авторитет на ринку. Мета кожного конкурента -- виграти тендер. У ситуаціях при призначенні ціни фірма враховує ділові відносини з конкурентами, а не співвідношення між ціною і показниками власних витрат чи попиту. Вона має право завоювати контракт, а для цього необхідно встановити ціну нижчу, ніж в інших. Проте ця ціна не може бути нижчою від рівня собівартості, за винятком ситуацій, якщо необхідно завантажити виробничі потужності підприємства, а раніше нагромаджені засоби дають змогу певний час працювати без прибутку.

На ринку монополістичної конкуренції, коли багато виробників пропонують продукцію одного призначення, ціна на конкретний товар встановлюється з урахуванням цін на аналогічні товари і співвідношення параметрів цих товарів. З цією метою широко застосовуються параметричні методи ціноутворення, засновані на кількісній залежності між ціною товару і його споживчими вартостями. Тому при встановленні ціни товаровиробник повинен прогнозувати якість свого товару і товару конкурентів, рівень цін порівняно з якістю, а також врахувати можливу поведінку покупців. При такому аналізі використовують так звані рівноважні ціни, які обумовлюють рівну ефективність використання товарів різної якості.

Також фірмі необхідно враховувати і ціни товарів-замінників. Адже саме низький попит на певний товар може пояснюватися суттєво нижчими цінами товарів-замінників. Тому, щоб «переключити» попит на свій товар, фірма має встановлювати дещо нижчі ціни і забезпечувати кращу якість свого товару.

Часто ринок певного товару може мати олігополістичний характер (невелика кількість фірм; однорідний чи диференційований продукт). Такі ринки характеризуються всезагальною взаємозалежністю. Тобто кількість фірм у галузі настільки мала, що кожна при формуванні своєї цінової політики повинна брати до уваги реакцію з боку конкурентів. Серед різних варіантів цього ринку трапляється такий, що передбачає лідерство в цінах. Це -- практика, відповідно до якої «пануюча фірма», найчастіше найбільша чи найбільш ефективна в галузі, змінює ціну, а всі інші фірми більш чи менш автоматично наслідують цю зміну.

Інакше кажучи, якщо фірма займає порівняно гірше становище на олігололістичному ринку, ніж «пануюча», то вона може встановлювати ціни шляхом наслідування цін офіційного лідера. Так, якщо фірма-лідер знизила свою ціну, інші фірми з метою недопущення зменшення частки свого ринку змушені будуть вирівнювати свої ціни.

Вивчення лідерства в ряді галузей говорить про те, що ціновий лідер дотримується такої тактики: оскільки зміни цін завжди пов'язані з певним ризиком, який полягає в тому, що конкуренти можуть не йти за лідером, коректування цін робиться рідко. Отож фірма, яка обрала такий метод ціноутворення, може розрахувати, що цільовий лідер не буде реагувати зміною цін на невеликі повсякденні зміни в умовах витрат чи попиту. Ціна зміниться лише тоді, якщо умови витрат чи попиту зміняться значною мірою і по всій галузі.

Слід зауважити, що цей метод ціноутворення має певні ризики, але при деяких типах ринку він є чи не єдиним можливим. Наприклад, якщо фірма, займає домінуюче становище на ринку, має великий ступінь довіри з боку покупців, а також широкі можливості для встановлення на ринку ціни на більш вигідному для себе рівні, ніж інший, здатна вільно формувати ціни з урахуванням конкуренції; а є фірми неконкурентні і за ступенем відомості, і за ступенем визнання покупцем їхньої торгової марки. Тому ці фірми будуть дотримуватися для своєї продукції рівня цін, визначеного фірмою-лідером. Ціни кожної фірми обмежені певними рамками і не бувають вищі, ніж відповідні ціни фірми-лідера.

Практикується ціноутворення на основі цін, прийнятих на даному ринку. Тут застосовуються ціни, які зберігаються на стабільному рівні відносно певних товарів протягом тривалого проміжку часу в конкретному ринковому просторі. В цьому випадку незалежно від обсягу ринкової частки, яку займає дана фірма, навіть при незначному підвищенні ціни, відбувається різке скорочення продажу відповідних товарів і навпаки: при невеликому зниженні можливе різке збільшення збуту. Можливим є також встановлення престижних цін (прикладами товарів такого ціноутворення можуть бути коштовності, норкові шуби і т.п).

Загальний метод ціноутворення, який використовується на центральних оптових ринках, товарних ринках, ринках цінних паперів і т.і. Існує 2 його різновиди: 1) підвищуючий метод ведення аукціону, коли вказується найнижча ціна, після чого іде її підвищення, а товар дістається тому, хто запропонує найвищу ціну; 2) понижуючий метод ведення аукціону, коли спочатку вказується найвища ціна. Якщо покупця за такою ціною немає, ціна знижується. Право на укладання угоди кулівлі - продажу на відповідний товар отримує покупець, який першим прийме ціну продавця і таким чином погодиться на найбільш високу ціну в порівнянні з іншими учасниками аукціону.

До маркетингових методів можна віднести метод встановлення ціни на основі відчуженої цінності товару. В умовах ринкової економіки багато товаровиробників при обґрунтуванні, розрахунку і встановленні ціни враховує цінність своїх товарів.

Основним фактором ціноутворення в даному випадку виступає споживацьке сприйняття. Для виявлення споживацьких оцінок використовують нецінові заходи впливу: спеціальні опитування, анкетування та інші маркетингові дослідження, які дають змогу формувати в свідомості споживачів уявлення про цінність товару.

Використання цього методу ціноутворення вимагає об'єктивного підходу до встановлення ціни: якщо вона виявиться більшою, ніж ціннісна значимість товару, яка визнається споживачем, збут продукції буде нижчий розрахункового; у випадку невиправданого заниження ціни існує ризик недотримання розрахункової суми прибутку.

На практиці маркетингові методи використовуються разом із витратними.

3. Аналіз формування оборотного капіталу за стадіями операційного циклу

Робочий капітал - це оборотні активи за мінусом короткострокових зобов'язань (запаси + дебіторська заборгованість + грошові кошти - кредиторська заборгованість - банківські овердрафти).

Управління складовими робочого капіталу - невід'ємна частина процесу короткострокового планування та оперативного контролю на підприємстві, адже існують витрати, зумовлені як надлишками, так і недостатнім обсягом кожного з елементів оборотних засобів.

Потреби конкретного підприємства у робочому капіталі постійно зміню-ються під впливом як зовнішніх, так і внутрішніх факторів, тому керівництво підприємства повинно постійно дбати про наявність необхідного обсягу інвес-тицій в окремі елементи робочого капіталу та контролювати їх розміри.

Рисунок 9.1 - Цикл робочого капіталу виробничого підприємства

Управління робочим капіталом включає:

· управління запасами;

· управління дебіторською заборгованістю;

· управління грошовими коштами;

· управління кредиторською заборгованістю;

· роботу з банківськими овердрафтами.

Мета контролю запасів - знайти «золоту середину»: запасів повинно бути не дуже багато, щоб не відволікати гроші з обігу, і не дуже мало, щоб уникнути “порожніх складів” і не допустити зупинки виробництва.

Наслідки надлишкових запасів:

· втрата відсотків за «зв'язаними» коштами;

· проблеми з ліквідністю;

· збільшення псування, крадіжок, неефективного використання;

· збільшення витрат на зберігання;

· проблеми з охороною навколишнього середовища та безпекою;

· збільшення страхових платежів.

Наслідки надто малих запасів:

· зростання витрат на розміщення замовлень;

· високі ціни за терміновість поставок;

· простої виробництва;

· втрата клієнтів, іміджу підприємства;

· обмежена можливість реагувати на проблеми у постачальників;

· обмежена можливість справлятися з сезонними коливаннями;

· чутливість до зростання цін, зміни валютних курсів тощо.

Для управління запасами використовують ряд процедур і технічних прийомів:

1) правильне бюджетування потреби у різних елементах запасів (сировини, готової продукції, товарів і т. ін.);

2) контроль за рівнем запасів згідно з бюджетом та нормативами, розрахунок коефіцієнта оборотності запасів та середнього періоду їх оборотності як в цілому, так і за видами запасів:

а) коефіцієнт оборотності запасів в цілому по підприємству

Коз = Собівартість реалізованої продукції + Середньорічні залишки запасів (9.1)

б) коефіцієнт оборотності окремих видів запасів

Кооз = Витрати даного виду запасів за рікСередньорічний залишок даного виду запасів;(9.2)

в) тривалість одного обороту запасів (в цілому або за їх видами)

Од = 365(360)Ко =

=Середньорічний залишок запасів *365(360) днівСобівартість реалізованої продукції (Вартість витрачених за рік запасів);(9.3)

3) контроль повторних замовлень сировини (товару), для чого необхідно знати щоденну потребу в сировині та час реалізації замовлення (час з моменту оформлення заявки до одержання сировини від постачальника). Це дасть мож-ливість визначити, при якому мінімально допустимому залишку сировини не-обхідно оформити повторне замовлення. Обсяг замовлення залежить від умов поставки, способу транспортування, порядку розрахунків тощо;

4) управління запасами за категоріями (за методом «АВС», або розподіл за принципом Парето):

а) категорія А - дорогі товари, що становлять значну питому вагу за вартістю до 70 % при відносно невеликій їх кількості. Для таких товарів необ-хідно організувати жорсткий індивідуальний облік і контроль за рухом, збере-женням і витрачанням;

б) категорія Б - питома вага за вартостю і кількітю (масі, обсягу) приблизно співпадають або близькі за значенням. Для таких запасів достатньо загаль-ного рівня контролю та аналізу;

в) категорія С - значна питома вага за кількістю (обсягом, масою) при по-рівняно невисокій питомій вазі за вартістю. Рівень обліку та управлінського кон-тролю за такими запасами може бути спрощеним.

5) використання моделі розрахунку економічного розміру замовлення (ЕРЗ), суть якої полягає у визначенні такого розміру замовлення, при якому сумарні витрати на оформлення замовлення та зберігання запасів будуть мінімальними (рис. 9.2).

ЕРЗ можна визначити за формулою:

ЕРЗ = 2ДСН;(9.4)

де Д - щорічний попит на даний вид запасів (одиниць); С - вартість розміщення та реалізації одного замовлення; Н - витрати на зберігання одиниці даного виду запасів протягом року.

Рисунок 9.2 - Динаміка витрат на зберігання запасів на розміщення замовлень

Практично визначений таким методом розмір замовлення може бути ско-ригованим з урахуванням різних факторів (умов постачання, коливань попиту, можливих знижок оптовим покупцям тощо);

6) система планування потреби в матеріалах (ППМ) згідно з планом виробництва (реалізації) - один із видів бюджетування витрат матеріалів на виробництво (реалізацію товарів);

7) оперативне управління запасами за принципом «якраз вчасно» - система JIT (just-in-time). Вперше цю систему застосувала компанія «Тойота» в середині 70-х років ХХ ст. Зараз її з успіхом використовують у багатьох країнах. Для позначення цієї системи в Японії використовують термін «канбан» («картка», або «візуальна система запису»). JIT - англійське позначення цієї системи. Вона пе-редбачає, що матеріали зберігаються на складі постачальника, а до покупця надходять в момент потреби в них для використання у виробництві або продажу. При такому методі витрати на зберігання запасів у споживача відсутні, але відповідно можуть бути підвищені ціни постачальником, необхідна чітка ко-ординація (взаємозв'язок) між ними і т. ін.

Управління дебіторською заборгованістю зумовлено витратами, пов'язаними з реалізацією товарів в кредит: адміністративні (облік заборгова-ності, контроль за її погашенням і т. ін.), безнадійні борги та втрата можливості використати ці кошти з більшим прибутком (вкласти в депозити, пустити в оборот та ін.). Але ці витрати необхідно порівняти з вигодами, одержаними від збільшення обсягу реалізації внаслідок надання клієнтам відстрочки платежу.

Продаж в кредит є нормою взаємовідносин виробничих підприємств. Вона передбачає чітку облікову політику з таких питань:

· кому надавати кредит;

· які терміни кредитування пропонувати;

· чи передбачаються знижки за дострокове (негайне) погашення боргу;

· яка процедура стягнення боргів.

При реалізації товару в кредит підприємство повинно враховувати ряд факторів, що зумовлюють п'ять принципів кредиту (п'ять «С» кредиту - від англ. слів: Capital - капітал, Capacity - можливості, Collateral - забезпечення, Conditions - умови, Character - характер):

а) капітал - вивчення фінансової стабільності клієнта, його прибутковості та ліквідності, фінансових зобов'язань і т. ін.;

б) можливості - клієнт повинен мати можливість погасити наданий кредит: треба співставити суму наданого кредиту з сумою фінансових ресурсів клієнта;

в) забезпеченість - в окремих випадках можна вимагати забезпечення за товари, передані в кредит;

г) умови - загальні економічні умови галузі, регіону, країни можуть істотно впливати на здатність клієнта своєчасно сплатити необхідну суму;

д) характер - треба знати характер клієнта й уміти його оцінити (чесність, порядність, відповідальність, добрий імідж і т. ін.).

Щоб оцінити фінансову стабільність клієнта можна використати: рекоме-ндації інших підприємств та банку, оприлюднену звітність, познайомитись з керівництвом компанії-клієнта та його неоприлюдненими фінансовими доку-ментами, використати інформацію спеціальних агентств.

Терміни, на які надаються кредити клієнтам, можуть суттєво відрізнятися під впливом таких факторів:

1) типові строки кредитування, прийняті в галузі;

2) рівень конкуренції в середині галузі;

3) купівельна спроможність окремих клієнтів;

4) ризик неплатежу;

5) можливості підприємства, пов'язані з пропозицією кредиту;

6) ринкова стратегія підприємства (бажання підвищення своєї частки на ри-нку).

Надання знижок за дострокове погашення боргу треба оцінювати, по-рівнюючи витрати від наданих знижок з можливими вигодами від зменшення витрат на фінансування дебіторів (у собівартості додаткового капіталу) та зме-ншення суми безнадійних боргів. У окремих випадках за прострочений борг можна передбачити нарахування відсотків (при монопольному становищі на ринку).

Методи стягнення боргу передбачають, перш за все, наявність ефективної системи обліку заборгованості та контролю за дотриманням термінів її пога-шення, періодичного нагадування клієнтам про наближення терміну погашення боргу, застосування погоджених процедур стягнення простроченого боргу. Але при цьому витрати на стягнення боргу не повинні перевищувати вигоди від їх застосування (наприклад, недоцільно звертатися до суду про примусове стяг-нення боргу, якщо клієнт не має коштів для його погашення, збанкрутував).

Аналіз дебіторської заборгованості включає:

· розрахунок середнього терміну оборотності дебіторської заборгованості;

· аналіз заборгованості за термінами оплати (класифікація, або періодізація боргу);

· аналіз грошових надходжень у відсотках від виручки (графік фактичного погашення);

· звіт про стан та зміни дебіторської заборгованості за місяць;

· одержані кошти у відсотках від суми боргу та ін.

Одним із методів контролю за ефективністю погашення боргу може бути визначення середнього терміну розрахунків дебіторів (інкасації боргів).

Одз = Середній залишок дебіторської заборгованості 365 днівОбсяг продаж в кредит; (9.5)

Розрахунок середнього терміну погашення дебіторської заборгованості методом зворотного рахунку виконують у такій послідовності:

1) від суми боргу на кінець звітного періоду віднімають виручку остан-нього місяця, потім попереднього (передостаннього) і т. д. до тих пір, поки не залишиться від'ємний залишок;

2) підраховують кількість днів погашення боргу, приймаючи кожен місяць за 30 днів, а той місяць, у якому одержано від'ємний залишок, - пропорційно відношенню суми боргу, що «погашається» у цьому місяці до суми виручки за цей місяць.

Термін оборотності дебіторської заборгованості бажано визначати щомі-сячно і для наочності зображати його динаміку на графіку.

Другим методом контролю є класифікація (періодизація) боргу, при якій складають зведений реєстр дебіторів за терміном виникнення (або прострочення) боргу: до 30 днів, 31- 60 днів, 61- 90 днів і т. ін.

Третій метод контролю базується на вивченні структури надходжень від продаж у кредит на щомісячній основі та її порівнянні з бюджетним графіком надходження коштів від продаж (табл. 9.1).

Таблиця 9.1 - Аналітичний графік надходження коштів від продаж

Показники	I	II	III	IV	V
Обсяг реалізації в січні, тис. грн	300	-	-	-	-
Надходження оплати, тис. грн	90	120	60	30	-
%	45	80	40	20	-
Передбачалося бюджетом, %	80	60	40	20	-
Обсяг реалізації в лютому, тис. грн	-	400	-	-	-
Надходження оплати, тис. грн	-	160	80	80	40
%	-	80	40	40	20
Передбачалося бюджетом, %	-	80	60	40	20

На підставі такого аналізу повинні бути внесені корективи в управління дебіторською заборгованістю.

Управління грошовими коштами передбачає перш за все, визначення суми грошей, необхідної підприємству як постійний їх залишок.

Розмір цієї суми залежить від декількох факторів:

· характер діяльності підприємства (сезонність тощо);

· можливі витрати, пов'язані зі зберіганням готівки;

· вплив рівня інфляції;

· наявність високоліквідних активів (може сприяти зменшенню залишку готівкових коштів);

· можливість одержати терміново кредит;

· витрати на відсотки за терміновий кредит;

· економічні умови країни (галузі, регіону): спад в економіці, пожвавлення і т. ін. впливають на потреби в залишках грошових коштів;

· взаємовідносини з постачальниками та покупцями і т. ін.

Другий важливий момент управління грошовими коштами - контроль за залишком грошей та ефективним використанням їх надлишку. Для цього мо-жуть бути встановлені верхня і нижня межі зовнішнього та внутрішнього ліміту грошових коштів. Вихід фактичного залишку за ці межі може бути поводом для критичної оцінки та прийняття відповідних заходів.

Важлива роль в управлінні грошовими коштами належить бюджетуванню цього виду активів. Бюджет грошових коштів дає можливість передбачати періодичні зміни залишків (надлишків або дефіциту) грошових коштів і вживати заходи для зниження їх негативного впливу, а також він є базою для порівняння фактичних надходжень, витрат і залишків з плановими і прийняття відповідних рішень по їх регулюванню.

При управлінні грошовими коштами важливо знати про операційний грошовий цикл, під якими розуміють період між витрачанням грошових коштів на придбання запасів та їх одержанням за реалізовану готову продукцію (товар)

Підприємство повинно, по можливості боротися за скорочення операційного грошового циклу, що сприяє зменшенню потреби в грошових коштах для його обслуговування і відповідно зменшенню ризиків втрати грошових коштів.

4. Аналіз і вибір альтернативних варіантів рішень

Комплекс дій з підготовки варіантів рішення включає насамперед розробку моделі (варіантів) аналізу. При цьому треба з'ясувати, чи немає готової моделі в матеріалах раніше прийнятих рішень в аналогічних чи подібних ситуаціях. Під моделлю розуміється відображення досліджуваного об'єкта чи процесу в спрощеному вигляді.

Залежно від характеру проблеми модель може бути простою (елементарною) чи складною. Прості моделі рішень найчастіше є стандартними, складні, залежно від ступеня формалізації, можуть бути частково чи повністю програмованими. З проблем управління виробництвом за повністю формалізованими моделями чітко визначаються цільова функція та критерії рішення, будуються економіко-математичні моделі - математичний опис економічного процесу чи об'єкта. Важлива властивість цих моделей - застосовність до рівних, на перший погляд несхожих ситуацій. Однак перед працівниками апарату управління найчастіше виникають проблеми частково формалізовані, з недостатнім інформаційним забезпеченням, що вимагають врахування безлічі різних факторів. Для побудови моделей рішення в таких випадках необхідно використовувати евристичні методи, що дозволяють більш повно охарактеризувати ситуацію з метою вибору кращого варіанта розв'язання задачі.

В обстановці, коли визначене рішення є єдино можливим, проблеми вибору не існує. Однак така ситуація трапляється рідко, бо підприємство існує в середовищі, де мають вплив як зовнішні, так і внутрішні чинники. Всі утруднення у виборі рішення визначаються наявністю його різних варіантів. Варіанти визначеного управлінського рішення чи альтернативи можливі практично в кожній ситуації.

Критерії вибору кращих варіантів - показники, за допомогою яких визначаються очікувані результати, вимірювані в категоріях «корисність», «збиток», «прибуток», «витрати» і т.д. Ці критерії можуть бути як кількісні, так і якісні. Вони визначають ефективність використання ресурсів при досягненні мети системи.

Вимоги й правила ухвалення рішення - альтернативні варіанти, напрямки дії для досягнення оптимального результату. Ці правила відбивають вимоги об'єктивних законів управління, особливості проблемних ситуацій: стандартних, структурованих, слабко структурованих чи змішаних, неструктурованих або якісно виражених нестандартних.

У процесі оцінки обстановки і взаємозв'язків системи факторів у ОПР виникає кілька варіантів дій, що розрізняються за способами ведення конкурентної боротьби; залученими ресурсами і їх розподілом за задачами; порядком забезпечення, взаємодії та управління.

Оптимальний чи раціональний варіант дій можна вибрати такими способами: за аналогією, ранжуванням вимог до рішення, побудовою математичної моделі дій і використанням різних критеріїв, інтуїтивно на основі евристичного алгоритму.

Вибір за аналогією робиться на основі існування в пам'яті серед ряду раніше успішно вирішених проблем повного чи часткового аналога проблеми, що виникла на цей момент. Коли аналог знайдено, приймається рішення, яке цілком чи з деякими виправленнями й уточненнями співпадає з раніше прийнятим. Цей спосіб вимагає наявності практичного досвіду чи проведення ділових ігор.

Ранжування вимог до рішення може застосовуватися при наявності невеликої кількості варіантів. Вибір здійснюється перевіркою варіантів на відповідність вимогам до них. Після того як вимоги ранжовані, всі можливі варіанти дій перевіряються на відповідність першій, найважливішій вимозі. Варіанти, що їй не відповідають, далі не розглядаються і виключаються. Потім інші варіанти перевіряються за другою по важливості вимогою, і знову частина можливих варіантів виключається і т.д. В остаточному підсумку залишається тільки один чи кілька варіантів, вибір з яких зробити простіше.

Побудовою математичної моделі можна зняти проблему, досить визначену (можливих варіантів дій багато і є прийнятний критерій для їх оцінки). Спосіб базується на математичному описі чи формалізації (у символах і знаках) того чи іншого процесу досягнення організацією цілей. Математична модель повинна враховувати всі параметри й особливості кожного з порівнюваних варіантів, дозволяти знаходити числові значення характеристики розв'язання задач, тобто масштабності, успішності, результативності, оптимальності й ефективності дій.

В обґрунтуванні рішення доводиться враховувати не один, а кілька критеріїв. Багатокритеріальні задачі можна об'єднати в такі умовні групи:

· зведення множини критеріїв до одного шляхом введення вагових коефіцієнтів для кожного критерію (більш важливий одержує більшу вагу);

· мінімізація максимальних відхилень від найкращих значень серед усіх критеріїв;

· оптимізація одного критерію (з якоїсь причини визнаного найбільш важливим), а решта критеріїв виступають як додаткові обмеження;

· упорядкування (ранжування) множини критеріїв і послідовна оптимізація за ними.

Вибір оптимального варіанта - складне багатокритеріальне завдання через труднощі врахування впливу різних факторів, неповноту, випадковість, протиріччя вихідних даних. Вибір оптимального варіанта спрощується, якщо попередні етапи ПР були проведені якісно. У протилежному випадку вибір варіанта буде необґрунтованим.

Виходячи з виразності проблеми, порядок її розв'язання можна подати як модель, що складається зі структурних і процесних компонентів. Незважаючи на те, що в моделях допущені істотні спрощення, вони ілюструють сутність діяльності ОПР у процесі управління.

Результати ПР впливають як на ОПР, так і на зовнішнє середовище. Наприклад, у середовищі виникають екологічні катастрофи, а керівники несуть відповідальність.

Сприйняття і точки зору особистості індивідуальні і часом протилежні в одній і тій же життєвій ситуації. Кожна людина на ту саму ситуацію може реагувати по-різному і приймати суб'єктивні рішення, що іноді не відповідають дійсності.

Для вибору альтернативної стратегії (рішення) використовують різні правила і критерії. Розглянемо деякі з них.

5. Сутність та види інвестиційної діяльності

Інвестиційні рішення - це рішення про поточні витрати з метою одержання доходів у майбутньому. Для них є характерним, що:

· витрати, як правило передують вигодам;

· витрати становлять одноразові і досить значні суми, а вигоди надходять у вигляді потока більш дрібних сум і протягом досить тривалого часу;

· після здійснення інвестицій вкладені в них ресурси стають зв'язаними на тривалий час і не можуть бути використані на інші цілі та не можуть швидко повернутися з прибутком;

· вкладені ресурси повинні будуть приносити дохід протягом всього періоду функціонування придбаних активів, при цьому норма їх дохідності повинна бути не меншою, ніж дохідність вкладень в інші (поточні) активи;

· в кінці періоду використання об'єкт інвестування може мати певну ліквідаційну вартість.

Таким чином, інвестиційні рішення - це рішення стратегічного характеру, розраховані на тривалий період часу та пов'язані з невизначеністю і ризиком. Вони стосуються, в першу чергу, планування та фінансування капітальних вкладень у будівництво нових об'єктів, заміну обладнання, автоматизацію виробничих процесів, реалізацію соціальних програм і т. ін.

Отже, інвестиції - це значні витрати для отримання майбутніх вигод через деякий час протягом тривалого періоду. А тривалий час очікування надходжень від інвестицій та їх значний обсяг визначають високий рівень ризику і тому зумовлюють необхідність детального аналізу всіх аспектів для прийняття рішення про капітальні вкладення.

Процес прийняття довгострокових рішень називають бюджетуванням капітальних вкладень. Він складається з декількох етапів:

1) визначення початкових інвестиційних ресурсів (джерел фінансування майбутніх капітальних вкладень);

2) відбір потенційних проектів капітальних вкладень;

3) визначення витрат і доходів, пов'язаних зі здійсненням кожного проекту. Вигоди повинні відшкодувати витрати. Вигоди можуть бути у вигляді економії поточних витрат або ж додаткового прибутку від зростання обсягу діяльності;

4) оцінка запропонованих проектів, порівняння їх характеристик та вибір кращого;

5) складання бюджету капітальних вкладень;

6) затвердження проекту;

7) контроль і управління проектом.

Для оцінки проектів капітальних вкладень найчастіше використовують показники чистих грошових потоків, тобто чистих грошових надходжень і чистих первинних інвестицій.

Чисті грошові надходження - це суми, на які грошові надходження перевищують поточні витрати за певний період часу. Вони включають: суми чистого прибутку від використання об'єкта інвестицій + суми амортизації об'єкта капітальних вкладень + ліквідаційна вартість цього об'єкта на час вибуття.

Чисті первинні інвестиції - це суми додаткових коштів, спрямованих на здійснення проекту капітальних вкладень ( за мінусом сум, що надійшли, як компенсація понесених витрат).

Проблема визначення витрат та вигод пов'язана, насамперед, з тривалістю і невизначеністю періоду використання об'єкта капітальних вкладень, який часто перевищує десятки років. У той же час цей показник має дуже важливе значення для розрахунку майбутніх грошових надходжень.

Методи оцінки інвестиційних проектів поділяють на дві групи:

- методи дисконтування грошових потоків;

- методи, що ігнорують зміну вартості грошей з часом.

Як відомо, вартість грошей з часом зменшується внаслідок зниження їх купівельної спроможності через інфляцію, в результаті невизначеності майбутніх надходжень, зміни політичної і економічної ситуації тощо. Інвестор завжди ризикує втратити свої кошти внаслідок непередбачених майбутніх подій (банкрутство, стихійне лихо, зловживання тощо). Тому одна і та ж сума грошей сьогодні краще за таку ж суму в майбутньому, бо їх можна уже зараз вигідно вкласти під відповідний відсоток.

Отже, виміром часової вартості грошей є сума відсотка на інвестиції, яка отримана або може бути отримана за деякий час. Часову вартість грошей визначають на основі складного відсотка.

Складний відсоток - це відсоток, який нараховують на суму первинних інвестицій та на суму раніше нарахованих відсотків. Складні відсотки забезпечують більші доходи, ніж прості. За допомогою складного відсотка можна визначити майбутню вартість інвестованих коштів, тобто вартість інвестицій через деякий час з урахуванням певної відсоткової ставки.

Майбутня вартість (FV) визначається за формулою:

 FV=PV (1 + і)ⁿ,(9.6)

де PV - теперішня (поточна) вартість вкладених ресурсів; і - ставка складного відсотка в коефіцієнтах ; n - кількість періодів нарахування відсотків.

Для спрощення розрахунків користуються спеціальними таблицями складних відсотків, у яких наведені значення фактора (1 + i)ⁿ для різних значень і та n.

Але для оцінки ефективності інвестиційних проектів доцільнішим є використання показника теперішньої (приведеної) вартості майбутніх грошових надходжень, яку значно простіше порівнювати з сумою первинних інвестицій:

PV= FV: (1+i)ⁿ = FV (1+і)^-n,(9.7)

Для нашого прикладу (табл. 9.1)

Таблиця 9.2 - Порівняння методики розрахунку простих і складних відсотків (сума початкового вкладу 2000 грн, відсоткова ставка 10%)

Рік	Простий відсоток	Складний відсоток
	Розрахунок	Сума відсотка, грн.	Накопичена сума на кінець року, грн	Розрахунок	Сума відсотка, грн.	Накопичена сума на кінець року
1	2000·10/100	200	2200	2000·10/100	200	2200
2	2000·10/100	200	2400	2200·10/100	220	2420
3	2000·10/100	200	2600	2420·10/100	242	2662
4	2000·10/100	200	2800	2662·10/100	266,2	2928,2
5	2000·10/100	200	3000	2928,2·10/100	292,82	3221,02
Всього	1000	x	Всього	1221,02	х

Отже, для визначення теперішньої вартості майбутніх грошових надходжень необхідно їх суму поділити на табличне значення виразу (1 + і)ⁿ, або помножити на значення (1 + і)-.ⁿ

Процес коригування майбутніх грошових потоків для визначення їх теперішньої вартості називають дисконтуванням, а відсоткову ставку, з використанням якої визначають теперішню вартість, називають ставкою дисконту.

Теперішню вартість майбутніх грошових надходжень часто називають приведеною, або дисконтованою, вартістю. Якщо такі грошові надходження одержують різних розмірів у кожному періоді, то їх теперішню вартість визначають як суму дисконтованих надходжень за кожний період окремо:

PV = + + + … + ,(9.8)

де FV₁ … FV_n -майбутні грошові надходження в i-й … n-ий періоди.

Якщо ж майбутні грошові надходження очікуються рівними сумами через рівні проміжки часу впродовж певного періоду, таке явище називають ануїтетом. Майбутня вартість ануїтету - це його вартість на момент останньої виплати, а теперішня вартість - це його дисконтована величина, яка визначається за формулою:

PVA = A [1 - (1 + і)-ⁿ] : i,(9.9)

де PVA - теперішня вартість ануїтету; А - сума ануїтету.

Для полегшення розрахунків можна скористатися «Таблицею значення теперішньої вартості ануїтету», у якій наводяться значення виразу [1 - (1 + і)-ⁿ] : i для різних значень показників і та n. Так при n = 5 та і = 10 % фактор теперішньої вартості дорівнює 3,79079, тому для визначення суми теперішньої вартості ануїтету необхідно його суму помножити на 3,791.

Порівняння теперішньої (приведеної) вартості майбутніх грошових надходжень з сумою первинних інвестицій дає можливість визначити ефективність проекту капітальних вкладень. Якщо приведена вартість грошових надходжень більша за первинні вкладення, такий проект вважається доцільним, бо він забезпечує прибуток на рівні ставки або більше ставки дисконтування. Порівняння теперішньої вартості інвестицій у різні проекти дає можливість визначити, який з них є більш доцільним (при рівних сумах первинних вкладень). Однак сума теперішньої вартості значною мірою залежить від ставки дисконту, від правильного вибору якої залежать результати розрахунків та об'єктивність оцінки проекту капітальних вкладень.

Ставку дисконту можна визначити, орієнтуючись на:

· сучасну рентабельність підприємства;

· кредитну ставку банку;

· ставку відсотка за абсолютно надійними інвестиціями (наприклад, у державні цінні папери);

· середньозважену вартість капіталу;

· альтернативну вартість капіталу (можливий дохід від вкладення капіталу у високоліквідні цінні папери);

· внутрішню норму прибутковості (рентабельності);

· ризикованість проекту.

Але на практиці здебільшого використовують з цією метою середню вартість капіталу.

Вартість капіталу - це середньозважений відсоток на капітал, який підприємство має сплачувати своїм інвесторам.

Для визначення середньозваженої вартості капіталу необхідно питому вагу окремих його складових (прості акції, привілейовані акції, облігації тощо) помножити на відсоткову ставку, що виплачується за цей капітал (дивіденди на акції, відсотки на облігації тощо), і взяти суму одержаних добутків (табл. 9.3).

Таблиця 9.3 - Розрахунок середньої вартості капіталу

Статті капіталу	Балансова вартість	Ринкова вартість однієї акції (облігації), грн	Дохід на одну акцію, облігацію, грн	Вартість капіталу (гр.5: гр.4)	Середньозважена вартість капіталу (гр. 3 · гр. 6)
	тис. грн.	питома вага
Прості акції	12000	0,60	80	12	0,3	0,18
Привілейовані акції	2000	0,10	200	20	0,2	0,02
Облігації	6000	0,30	400	40	0,2	0,06
Разом	20000	1,00	х	х	х	0,26

Ставка дисконту, що використовується для оцінювання проектів капітальних вкладень, як правило, завжди вища за середню вартість капіталу підприємства: вона повинна враховувати також ступінь невизначеності та ризику проектів капітальних вкладень. Тому для різних проектів застосовують, як правило, різні ставки дисконту.

6. Визначення вартості грошей у часі

Серед методів оцінки проектів капітальних вкладень найбільш поширеним є:

визначення чистої теперішньої (приведеної, дисконтованої) вартості;

розрахунок внутрішньої норми рентабельності (норми рентабельності дисконтованих грошових надходжень);

термін самоокупності інвестицій;

термін дисконтованої самоокупності інвестицій;

розрахунок облікової норми рентабельності (метод некоригованого повернення на інвестиції);

раціонування капіталу (розрахунок індексу прибутковості).

Як вказувалося раніше, методи оцінки проектів капіталовкладень можна поділити на дві групи:

· методи дисконтування грошових потоків;

· методи, що не враховують зміну вартості грошей з часом.

Розглянемо коротко порядок застосування найбільш поширених методів.

Облікова норма прибутку (ОНП) - це середній обліковий прибуток, який буде одержано від інвестицій, у процентному відношенні до середньої суми інвестицій протягом життєвого циклу проекту:

ОНП = , (9.10)

С_{ередня сума інвестиції} = (9.11)

Період окупності інвестицій (ПО) - це час, необхідний для того, щоб первинні інвестиції були відшкодовані з притоку чистих грошових коштів, одержаних від інвестиційного проекту. Якщо надходження від проекту щороку одинакові, то

ПО = (9.12)

Період (термін) окупності визначається роками або місяцями, необхідними для відшкодування чистими грошовими надходженнями суми первинних інвестицій. Цей показник, як ОНП, не враховує зміну вартості грошей з часом. ПО не бере до уваги також чисті потоки грошових коштів, що виникають після закінчення терміну окупності, а вони інколи можуть бути досить значними.

Рисунок 9.4 - Класифікація методів оцінки проектів капітальних вкладень

Чиста теперішня (приведена) вартість (ЧТВ) - це метод оцінки, що дає можливість врахувати усі витрати та вигоди кожної інвестиційної можливості, а також раціонально врахувати розподіл у часі цих витрат і надходжень.

Відомо, що гроші, які будуть отримані через рік і більше, нееквівалентні за вартістю грошам, які необхідно витратити сьогодні. Цьому є три основні причини:

· втрата відсотків за час використання інвестицій;

· ризик втратити гроші взагалі;

· вплив інфляційних процесів.

Тому прибуток від інвестицій повинен забезпечити рівень звичайної відсоткової ставки + надбавку за інфляцію + премію за ризик.

ЧТВ - це теперішня ( приведена, дисконтована) вартість чистих грошових надходжень за мінусом суми первинних інвестицій. Якщо ЧТВ 0, то проект прибутковий, він заслуговує на впровадження, бо забезпечує одержання бажаної норми прибутку, вираженої ставкою дисконту (рис9.5).

Рисунок 9.5 - Алгоритм розрахунку та інтерпретації чистої теперішньої вартості проекту капітальних вкладень

Внутрішня норма рентабельності (ВНР) конкретного інвестиційного проекту - це дисконтна ставка, яка при її застосуванні до майбутніх потоків грошових коштів дає значення ЧТВ, що дорівнює нулю.

ВНР показує рівень прибутковості проекту. При розрахунку ЧТВ береться «умовна» дисконтна ставка, виходячи з наведених нижче факторів : банківського відсотка, рівня інфляції, плати за ризик тощо. При такій дисконтній ставці ЧТВ може бути більше або менше нуля. Це лише дає загальне уявлення про ефективність проекту, тоді як ВНР показує рівень його прибутковості по відношенню до первісних (початкових) інвестицій.

Збільшуючи (або зменшуючи) дисконтну ставку, зменшується (або збільшується) суму ЧТВ, дисконтна ставка, при якій ЧТВ = 0, і буде ВНР.

Для визначення ВНР частіше за інші використовують метод ітерації (проб і помилок), підбираючи таку дисконтну ставку, при якій ЧТВ наближається до нуля.

Для оцінки рівня ВНР його бажано порівняти з можливими витратами на фінансування, тобто з середньою вартістю капіталу. При порівнянні декількох інвестиційних проектів, вибирають той, ВНР якого більша.

Дисконтований період окупності (ДПО) - це період часу, необхідний для відшкодування вартості первинної інвестиції за рахунок теперішньої (дисконтованої) вартості майбутніх грошових надходжень від цієї інвестиції.

Раціонування капіталу - це метод, який застосовують для вибору кращого з декількох прибуткових інвестиційних проектів. При цьому виходять з того, що проекти можуть мати різні грошові потоки, різну тривалість, по-різному впливати на загальний інвестиційний портфель підприємства. Для порівняння таких проектів доцільно розрахувати і порівняти індекси прибутковості, тобто відношення дисконтованих грошових надходжень до суми чистих первинних інвестицій.

При аналізі інвестиційних проектів виключно важливе значення має оцінка рівня ризику, тобто вірогідності того, що заплановані події не відбудуться, або відбудуться не так, як передбачається. Ризик зумовлено:

відносно тривалим періодом часу, на який ведуться розрахунки (більше часу для несприятливого розвитку подій);

значними розмірами одночасних інвестицій (великі вкладення можуть привести до великих витрат).

Одним із поширених способів оцінки рівня ризику є аналіз чутливості інвестиційного проекту, який передбачає визначення основних чинників, що впливають на показники ефективності з метою оцінки їх впливу на життєздатність проекту. Суть цього аналізу полягає в тому, що визначають «запас міцності» окремих показників, які впливають на ЧТВ проекту. Тобто, визначають, на скільки може знизитися кожен показник окремо (при незмінних інших складових), щоб ЧТВ досягла нуля (не стала від'ємною). Основні фактори, що впливають на чутливість розрахунків ЧТВ, наведені на рис. 9.6.

Рисунок 9.6 - Фактори, що впливають на чутливість розрахунків ЧТВ

Зміна кожного з наведених факторів може суттєво вплинути на значення ЧТВ, а відтак і на оцінку самого проекту.

Для такого аналізу досить ефективним є використання електронних таблиць, до яких можна вносити різні значення окремих складових і визначати їх вплив на відхилення результативного показника. Вручну такий аналіз виконується шляхом порівняння різних варіантів розвитку подій (варіантний метод аналізу).

Другим способом оцінки ризику є метод статистичних ймовірностей, за допомогою якого визначають очікувану чисту приведену вартість проекту (ОЧПВ). Для цього виділяють ряд допустимих значень кожного пункту вихідних даних та визначають вірогідність (ймовірність) виникнення кожного з цих значень (що є найбільш складним у цій методиці). На підставі цих даних визначають середньозважене значення ймовірних результатів, використовуючи показники ймовірності як вагові коефіцієнти.

Одним із способів реагування на ризик може бути збільшення дисконтної ставки, адже відомо, що чим ризикованіший проект, тим більшу суму премії за ризик вимагають інвестори, тобто більшу суму очікуваного прибутку (аналогічно більш високим відсоткам за ризикові кредити банку).

Премія за ризик, як правило, додається до звичайної дисконтної ставки, яка встановлюється на рівні ставки по цінних паперах державної позики (або на рівні середньої вартості капіталу + втрати від інфляції + премія за ризик).

На жаль, більшість з показників, якими визначається рівень ризику та розмір премії за ризик, залежить від суб'єктивної оцінки менеджерів і не завжди співпадають з думкою власників ( акціонерів, засновників).

Крім того, треба мати на увазі, що позитивне значення ЧТВ, визначене до початку освоєння проекту, не гарантує такої ж оцінки і протягом використання проекту. Тому періодично доцільно визначати ЧТВ за вже освоєнними проектами на залишковий період їх використання, тобто перевіряти, чи збереглося позитивне значення ЧТВ на залишковий період, враховуючи зміни в умовах діяльності.

Важливим елементом управління інвестиційним процесом є аудит після закінчення проекту з метою визначення, чи виправдали фактичні результати очікування та які відхилення мали місце (термін освоєння інвестиційних ресурсів та використання проектів, його первісна оцінка, одержані фінансові та нефінансові результати і т. ін.).

ЛЕКЦІЯ 10. БЮДЖЕТУВАННЯ І КОНТРОЛЬ НА ПІДПРИЄМСТВІ

1. Сутність бюджетування та види бюджетів

Бюджетування - це, з одного боку, процес складання планів і кошторисів, а з іншого - технологія фінансового планування, обліку і контролю доходів і витрат, що одержуються від бізнесу на всіх рівнях управління, яка дозволяє аналізувати прогнозовані фінансові показники з метою підвищення фінансової обґрунтованості схвалюваних управлінських рішень. Бюджетування виконує різні функції внутрішньофірмового планування:

· бюджет, як економічний прогноз є основою для прийняття планових рішень при розробці стратегічних напрямів діяльності підприємства; бюджет є основою для контролю фактичних результатів діяльності компанії;

· бюджет, як засіб координації є виражений у вартісних показниках план в галузі виробництва, закупівель сировини або товарів, реалізації продукції, інвестиційної діяльності і т.д.;

· бюджет, як основа для постановки завдання стимулює керівництво ухвалювати рішення завчасно, до початку діяльності на цей період.

Основними принципами бюджетування є:

· безперервне складання і коригування бюджетів;

· уніфікація форматів, процедур і регламентів;

· використання постулатів фінансового менеджменту в поєднанні з національною специфікою діяльності.

При побудові системи бюджетування на підприємстві виділяють такі об'єкти обліку:

· центри прибутку;

· центри доходів;

· центри витрат;

· центри інвестицій і т.ін.

Структура центрів відповідальності передбачає їх поділ за рівнями управління (центр відповідальності першого рівня, другого рівня і т.ін.) залежно від їх підпорядкування, цілей і завдань планування та контролю.

Розрізняють такі види бюджетів:

1) за об'єктом бюджетування:

· бюджети (кошториси) на виготовлення окремих виробів;

· функціональні бюджети - бюджети (кошториси) підрозділів підприємства

· бюджети центрів відповідальності;

· зведені бюджети - бюджети, що узагальнюють майбутні операції усіх підрозділів підприємства;

2) за цільовим призначенням:

· операційні бюджети - бюджети витрат і бюджети доходів, на підставі яких складають бюджет прибутку;

· фінансові бюджети - сукупність бюджетів, що відображають плановий рух грошових коштів і фінансовий стан підприємства;

3) за способом урахування впливу стохастичних факторів на діяльність підприємства:

· статичний бюджет - бюджет, у якому всі показники визначають на початку планового періоду і не коригують;

· змінний (динамічний) бюджет - бюджет, показники якого постійно коригують після завершення певного періоду (місяця, декади) у зв'язку зі зміною поточних умов діяльності підприємства;

· гнучкий бюджет - бюджет, складений для кількох можливих рівнів (обсягів) діяльності підприємства, які можуть бути досягнуті в межах релевантного періоду внаслідок впливу стохастичних факторів (зміни рівня інфляції, курсу валюти, податкових ставок тощо).

Розробку бюджетів здійснюють з використанням таких основних методів:

· метод нарощування, суть якого полягає в тому, що бюджетні показники розраховують на підставі звітних показників попереднього бюджетного періоду з урахуванням перспектив діяльності підприємства у майбутньому бюджетному періоді;

· пріоритетний метод, який також ґрунтується на даних попереднього бюджетного періоду, але передбачає обґрунтування пріоритетних напрямів відносного скорочення або збільшення бюджетних сум (наприклад, зменшення прямих матеріальних витрат на 5 %);

· метод бюджетування з нульової точки (2ВВ-бюджетування) - метод бюджетування, при якому менеджери обґрунтовують значення бюджетних показників на основі детального аналізу господарських операцій та нормативів витрачання ресурсів (наче його діяльність здійснюються «з нуля»). Застосування 2ВВ-бюджетування дозволяє отримати найточніші й об'єктивні планові показники, але вимагає значних затрат часу і коштів для розрахунків.

У фінансовому плануванні використовують чотири групи бюджетів:

1) основні бюджети;

2) операційні бюджети;

3) допоміжні бюджети;

4) додаткові бюджети.

2. Розробка бюджетів

В основі бюджетування лежить основний бюджет (майстер-бюджет), який скоординований за всіма підрозділами або функціями плану роботи для підприємства загалом. Процес створення основного бюджету умовно можна поділити на два етапи:

1) підготовка операційного (оперативного) бюджету;

2) підготовка фінансового бюджету.

Операційний бюджет відображає плановані показники діяльності підприємства на майбутній рік для окремих сегментів або функцій. У процесі його підготовки прогнозовані обсяги продажу і виробництва трансформуються в кількісні оцінки доходів і витрат для кожного з діючих підрозділів підприємства.

Бюджет реалізації продукції (продажу) показує щомісячний і щоквартальний обсяги продажу за видами продукції і в цілому по підприємству в натуральних і вартісних показниках упродовж бюджетного періоду. Прогноз обсягу продажу - це необхідний попередній етап роботи з підготовки бюджету продажу. Прогноз обсягу продажу перетворюється на бюджет продажу в тому випадку, якщо підприємство вважає, що прогнозований обсяг продажу може бути досягнутий.

Прогноз продажу здійснюється на підставі аналізу і обговорення різних мікро- і макроекономічних чинників:

- виробничої потужності;

-залежності продажу від загальноекономічних показників, рівня зайнятості, цін, рівня особистих доходів і т.д.;

- відносної прибутковості продукції;

- вивчення ринку, рекламної кампанія;

- цінової політики, якості продукції;

- конкуренції;

- сезонних коливань продажу;

- довгострокових тенденцій продажу для різних товарів.

Надійність прогнозу продажу підвищується у результаті використання комбінацій різних методів.

Бюджет реалізації продукції складають за даними про очікувані обсяги і ціни реалізації з диференціацією:

- за періодами (найчастіше за місяцями);

- за видами продукції;

- за географічними регіонами;

- за продавцями;

- за клієнтами.

3. Контроль та аналіз виконання бюджетів

У процесі господарської діяльності завжди виникають відхилення фактичних показників від запланованих (бюджетних). Для їх своєчасного виявлення і відповідного реагування на них необхідний систематичний контроль за виконанням бюджетів, тобто бюджетний контроль, завдання якого - привернути увагу менеджера до тих відхилень від бюджету, які вимагають його опера-тивного реагування. Це можуть бути або ж значні відхилення, або відхилення, що систематично повторюються. Усуненню та-ких відхилень сприяє управління за відхиленнями, при якому ме-неджер концентрує увагу лише на суттєвих відхиленнях від бюджету і, до певної міри, не звертає уваги на відхилення в межах допустимих коливань.