Управлінський облік

ДП ₁ (10%;20%;40%;30%)

(80000)

8000

16000

32000

24000

ДП ₂

-

(104000)

11556

46222

46222

ДП ₃

-

-

(91556)

34334

57222

Разом

-

-

-

112556

127444

Метод врахування взаємних послуг передбачає, що витрати допоміжних виробництв спочатку розподіляють між самими допоміжними виробництвами пропорційно обсягу наданих послуг, виходячи з суми витрат до розподілу, а потім сукупні витрати кожного допоміжного підрозділу списують на основні підрозділи за методом прямого розподілу (табл. 5.4).

Таблиця 5.4 - Списання витрат допоміжних виробництв методом врахування взаємних послуг

Показник	Допоміжні підрозділи	Основні підрозділи
	ДП 1	ДП 2	ДП 3	ОП 1	ОП 2
Сума накладних витрат, грн.	80000	96000	64000	-	-
Розподіл витрат допоміжних виробництв:
ДП 1	(24000)	8000	16000	-	-
ДП 2	9600	(19200)	9600	-	-
ДП 3	9600	3200	(12800)	-	-
Сума витрат до перерозподілу, грн.	75200	88000	76800	-	-
Розподіл витрат допоміжних виробництв на основні підрозділи:
ДП 1	(75200)	-	-	42972	32228
ДП 2	-	(88000)	-	44000	44000
ДП 3	-	-	(76800)	28800	48000
Разом	-	-	-	115772	124228

Метод одночасного розподілу дещо повторює метод врахування взаємних послуг, але при цьому для розподілу витрат між самими допоміжними підрозділами використовують систему рівнянь. Так, у нашому прикладі витрати допоміжних підрозділів з врахуванням взаємних послуг будуть мати такий вигляді:

ДП₁ = 80000 + 0,1ДП₂ + 0,15ДП₃;

ДП₂ = 96000 + 0,1ДП₁ + 0,05ДП₃;

ДП₃ = 64000 + 0,2ДП₁ + 0,1ДП₂;

Розв'яжемо цю систему рівнянь, для чого по черзі підставимо в перше та друге рівняння значення y₃ та виконаємо відповідні розрахунки:

ДП₁= 80000 + 0,1 ДП₂ + 0,15 (64000 + 0,2 ДП₁ + 0,1 ДП₂);

ДП₂ = 96000 + 0,1 ДП₁+ 0,05 (64000 + 0,2 ДП₁ + 0,1 ДП₂);

ДП₁= 80000 + 0,1 ДП₂ + 9600 + 0,03 ДП₁ + 0,015 ДП₂;

ДП₂ = 96000 + 0,1 ДП₁ + 3200 + 0,01 ДП₁ + 0,005 ДП₂;

0,97 ДП₁ = 89600 + 0,115 ДП₂;

0,995 ДП₂ = 99200 + 0,11 ДП_1.

Поділимо обидва рівняння на коефіцієнт при ДП₁ та ДП₂ відповідно:

ДП₁ = 92371,12 + 0,11856 ДП₂

ДП₂ = 99698,49 + 0,11055 ДП₁

Підставимо значення другого рівняння (ДП₂) у перше і виконаємо розрахунки:

ДП₁ = 936371,13 + 0,11856 (99698,49 + 0,11055 ДП₁)

ДП₁ = 92371,13 + 5910,127 + 0,01311 Ч ДП₁

0,98689 ДП₁ = 104187,38

ДП₁ = 105576

Визначимо значення ДП₂:

ДП₂ = 99698,49 + 0,11055 Ч 105576

ДП₂ = 99698,49 + 11671,36

ДП₂ = 111370

Тепер можна визначити значення ДП₃

ДП₃ = 64000+0,2 Ч 105576 +0,1 Ч 111370

ДП₃ = 96252.

Наступним етапом може буде розділ витрат допоміжних підрозділів відповідно до обсягу наданих послуг усім підрозділам, включаючи і взаємні послуги допоміжних підрозділів один одному (табл. 5.5).

Таблиця 5.5 - Списання витрат допоміжних виробництв методом одночасного розподілу

Показник	Допоміжні підрозділи	Основні підрозділи
	ДП 1	ДП 2	ДП 3	ОП 1	ОП 2
Сума витрат до розподілу, грн.	80000	96000	64000	-	-
Розподіл витрат допоміжних підрозділів:
ДП 1	(105576)	10558	21116	42230	31672
ДП 2	11138	(111370)	11136	44548	44548
ДП 3	14438	4812	(96252)	28876	48126
Разом	-	-	-	115654	124346

Розрахунки показують, що різні методи розподілу дають незначні відхилення суми витрат, віднесених на окремі підрозділи. Тому підприємству необхідно самому вибрати оптимальний метод розподілу, адекватний конкретним умовам.

В Україні ряд підприємств застосовують списання витрат допоміжних виробництв протягом звітного періоду за плановою собівартістю одиниці послуг, а в кінці звітного періоду розподіляють і списують лише калькуляційні різниці, використовуючи для цього метод прямого розподілу.

Сума розподілених витрат допоміжних виробництв, як правило, включається у загальновиробничі витрати основних виробничих підрозділів. Останні згідно з П(С)БО 16 «Витрати» в обліку поділяють на постійні і змінні. Підприємство саме повинно вирішити, які витрати доцільно віднести до постійних, а які до змінних. До останніх частіше всього відносять витрати на утримання і експлуатацію обладнання. Змінні загальновиробничі витрати розподіляють на основі фактичних показників діяльності, тобто фактичну суму витрат розподіляють і списують на об'єкти основного виробництва пропорційно фактичному обсягу бази розподілу (людино-годин, машино-годин і т. ін.).

Постійні загальновиробничі витрати розподіляють з урахуванням нормальної виробничої потужності. Для цього до початку звітного періоду визначають ставку накладних витрат на одиницю бази розподілу, розраховану, виходячи з нормальної виробничої потужності. Цю ставку застосовують до фактичного обсягу бази розподілу для списання витрат протягом звітного періоду. Якщо сума фактичних постійних загальновиробничих витрат виявиться більшою розподілених і списаних за нормативною ставкою, різниця відноситься на собівартість реалізованої продукції звітного періоду.

Для обліку виробничих накладних витрат використовують рахунок 91 «Загальновиробничі витрати», у складі якого доцільно передбачити окремі субрахунки для обліку постійних і змінних витрат, як цього вимагає П(С)БО 16. Крім того, як показує практика, облік загальновиробничих витрат бажано вести у розрізі виробничих підрозділів, що забезпечує можливість більш обґрунтованого їх розподілу.

У зарубіжних країнах застосовують два варіанти обліку виробничих накладних витрат:

1) на одному синтетичному рахунку «Виробничі накладні витрати»: на дебеті - накопичення фактичних витрат, а на кредиті - розподіл і списання;

2) на двох різних синтетичних рахунках - «Фактично понесені виробничі накладні витрати» та «Розподілені виробничі накладні витрати», різниця яких щомісяця списується на рахунок «Недорозподілені (зайво розподілені) накладні витрати». Якщо в кінці року сальдо цього рахунка буде незначним, його відносять на рахунок «Собівартість реалізації». Якщо ж це сальдо буде суттєвим, то його розподіляють та відносять на рахунки «Незавершене виробництво», «Готова продукція» та «Собівартість реалізації» пропорційно сумам сальдо на цих рахунках.

Таким чином, рахунки виробничих накладних витрат у кінці звітного періоду закриваються і у заключному балансі підприємства не відображаються.

ЛЕКЦІЯ 6. ОБЛІК І КАЛЬКУЛЮВАННЯ ЗА ЗМІННИМИ ВИТРАТАМИ

1. Відмінність між калькуляцією собівартості з повним розподілом витрат і калькуляцією собівартості за змінними витратами

Залежно від обліку в процесі калькуляції постійних накладних витрат усі методи можна розділити на калькуляції собівартості з повним розподілом витрат і калькуляції собівартості за змінними витратами (директ-костинг). Калькуляція собівартості з повним розподілом витрат (абзорпшен-костинг) - це метод калькуляції собівартості продукції з розподілом усіх виробничих витрат між реалізованою продукцією і залишками продукції на складі. Калькуляція собівартості за змінними витратами (директ-костинг) - це метод калькуляції собівартості, при якому змінні виробничі витрати трактуються як витрати на продукт (запасомісткі витрати), а постійні виробничі витрати відносять до витрат за період. Директ-костинг базується на таких принципах:

· витрати підрозділяють за елементами на постійні і змінні;

· собівартість вироблених і реалізованих виробів обчислюють тільки на основі розподілу змінних витрат;

· постійна спрямованість обліку на кінцевий результат, тобто визначення маржинального доходу по виробах, в цілому по підприємству і по виробничому результату;

· облік постійних витрат в цілому по підприємству і їх віднесення на зменшення маржинального доходу для визначення результату діяльності й рентабельності підприємства;

· визначення маржинального доходу за виробами як базою процесу оперативного управління цінами і ціноутворенням.

Відмінності між калькуляціями з повним розподілом витрат і за змінними витратами також виявляються при складанні звітності для внутрішніх і зовнішніх користувачів для оцінки собівартості товарно-матеріальних цінностей і фінансових результатів. Калькуляції з повним розподілом витрат використовуються в міжнародній практиці для підготовки Звітів про прибутки і збитки відповідно до міжнародних стандартів бухгалтерського обліку, а в національному обліку - для складання Балансу і Звіту про фінансові результати. Звіт про прибутки і збитки, підготовлений з використанням директ-костингу, застосовують для внутрішньої звітності. У цьому звіті показують маржинальний доход, який є різницею між доходом і всіма змінними витратами.

2. Переваги і недоліки калькуляції з повним розподілом витрат і директ-костингу

Директ-костинг (калькулювання змінних витрат) - це система обчислення собівартості тільки на основі прямих (змінних) виробничих витрат.

Метод директ-костинг базується на тому, що всі витрати поділяються на прямі і непрямі. Прямі витрати безпосередньо відносяться на той чи інший вид виробу. Непрямими витратами є накладні витрати по відношенню до виробу, так як їх сума складається з постійних і змінних частин.

Таблиця 6.1 - Переваги та недоліки системи директ-костинг та стандарт - костінг

Переваги	Недоліки
1	2
Директ-костинг
дані про собівартість, обсяг, прибутки, необхідні для цілей планування прибутку, завжди можна отримати з регулярної звітності. Отже, керівництву не потрібно вести паралельно два розрахунки для пов'язання їх один з одним;	труднощі полягають у виділенні постійних витрат. Значна частина напівзмінних витрат може розподілятись по-різному в залежності від методу, який використовується, а це, в свою чергу, буде позначатися на результатах;
прибуток за певний період не змінюється під впливом постійних накладних витрат при зміні залишків запасів	для потреб довгострокового планування та інших потреб управління необхідно паралельно розподіляти постійні накладні витрати в позасистемному порядку;
звіти про витрати виробництва і доходи, складені за системою директ-костинг, в більшій мірі відповідають інтересам керівництва фірми, ніж ті які складені за системою розподілу витрат між виробами	при переході від системи повного розподілу витрат до системи директ-костинг виникають серйозні проблеми у визначенні суми прибуткового податку;
підкреслюється вплив постійних витрат на прибуток, оскільки загальна сума цих витрат за даний період відображається у звіті про доходи
показники маржинального доходу дозволяють оперативно оцінити вироби, виходячи з базових критеріїв - території, яку вони займають, категорій замовників тощо
директ-костинг об'єднує такі ефективні засоби контролю, як стандарт-кост і гнучкі бюджети
система директ-костинг оцінює запаси відповідно до поточних витрат, не обхідних для виготовлення виробів.
Стандарт- костинг
На підставі встановлених стандартів можна заздалегідь визначити суму очікуваних витрат на виробництво і реалізацію виробів, обчислити собівартість одиниці виробу для визначення цін, а також скласти звіт про доходи	постійні і змінні затрати не відокремлюються, а тому для прийняття більшості рішень і, зокрема впливу вказаних затрат на прибуток, потребують додаткових розрахунків.
1	2
Менш складна техніка ведення обліку виробничих витрат і калькулювання собівартості продукції, оскільки картки стандартної собівартості друкуються заздалегідь із зазначенням нормативне» кількості виробничих витрат. Картка нормативної собівартості виробу показує всі повні витрати на його, виготовлення, що виключає повторне обчислення виробничих витрат по операціях або замовленнях.	сучасні складні ринкові умови суттєво впливають на коливання обсягу виробництва і реалізації продукції та сприяють збільшенню питомої ваги постійних затрат у їх загальному обсязі, що істотно відбивається на коливаннях собівартості продукції та прибутку.
Система «стандарт-кост» може використовуватися для оцінки виконання встановленого замовлення, корисна при прийнятті рішень, особливо якщо стандарти розроблені окремо по змінних і постійних елементах витрат, а також при правильному встановленні ціни на матеріали та норми витрат робочої сили.	стандарт-кост» поточний облік змін норм не передбачено, тим більше в розрізі причин і винуватців. Даний метод не регламентується законом і не має єдиної методики встановлення стандартів та ведення облікових регістрів, а тому на практиці застосовують найрізноманітніші норми всередині однієї фірми. У зв'язку з тим, що ціни на ринку часто змінюються, інфляційні процеси утруднюють обчислення вартості залишків матеріалів, готової продукції на складі і незавершеного виробництва
Система «стандарт-кост» використовується для розробки стандартів окремо за змінними елементами затрат, а також при правильно встановлених цінах на матеріали і нормах затрат на робочу силу.

ЛЕКЦІЯ 7. ОБЛІК І КАЛЬКУЛЮВАННЯ ЗА НОРМАТИВНИМИ ВИТРАТАМИ

1. Значення системи обліку та калькулювання собівартості продукції за нормативними витратами

У вітчизняній літературі широко використовується поняття методу обліку та калькулювання за нормативними витратами.

Причиною широкого використання системи калькуляції собівартості за нормативними витратами є формування на її основі інформації, корисної для досягнення багатьох цілей. Наприклад, для складання кошторисів, спрощення оцінки матеріально-виробничих запасів, прогнозування затрат майбутніх періодів, прийняття рішень, а також для контролю ефективного використання всіх видів ресурсів й оцінки ефективності діяльності підприємств у цілому. Система обліку та калькулювання за нормативними витратами базується на використанні методу обліку витрат і калькулювання за нормативними витратами.

Вона включає облік витрат, калькулювання нормативної собівартості продукції та надання інформації про відхилення фактичних витрат від нормативних. Норму можна розглядати як встановлений кількісний вираз ресурсу на виготовлення одиниці продукції за умови використання прогресивної технології та організації виробництва.

Нормативні витрати - це заздалегідь встановлені витрати з урахуванням нормальних рівнів використання матеріальних цінностей, праці, виробничих потужностей та діючих цін для досягнення цілей в умовах ефективного виробництва.

Нормальна виробнича потужність - це очікуваний середній обсяг діяльності, що може бути досягнутий за умови звичайної діяльності протягом кількох років або операційних циклів з урахуванням запланованого обслуговування виробництва. Можна також застосовувати фактичний рівень виробництва, якщо він наближається до нормальної потужності.

Для забезпечення максимального наближення нормативних витрат до фактичних нормативну базу, що містить норми витрат і нормативні ціни, слід регулярно переглядати. Оцінка матеріалів за нормативною собівартістю здійснюється за умови стабільності цін на матеріали.

Нормативний метод обліку затрат широко застосовується на підприємствах обробних галузей промисловості (машинобудівної, шинної, меблевої, швейної, шкіряної, харчової), які здійснюють масове та серійне виробництво різноманітної й складної продукції з великою кількістю деталей та вузлів. Нормативний облік використовується також у дрібносерійному та одиничному виробництвах, проте не отримав широкого застосування.

Нормативний облік витрат і калькулювання собівартості продукції передбачає управління господарськими процесами через відхилення, наявність яких є свідченням того, що в системі управління відбуваються небажані явища, або розроблені норми необґрунтовані.

Суть нормативного методу обліку витрат розкривається на основі таких основних особливостей:

· наявність норм споживання ресурсів та облікових цін на ці ресурси в процесі діяльності підприємства;

· відображення фактичних витрат з розподілом їх на витрати за нормами та відхилення від норм;

· оперативний облік відхилень від норм споживання ресурсів з визначенням величини відхилень за місцями виникнення, причинами і винуватцями цих відхилень для управління затратами;

· системний облік змін норм для перевірки обґрунтованості поточного рівня нормі контролю економічної ефективності, здійснення організаційно-технічних заходів;

· формування звітів про затрати та деталізація даних про виявлені відхилення з урахуванням конкретних чинників і винуватців цих відхилень.

Завдяки вказаним особливостям нормативний метод обліку є ефективним інструментом: 1) планування; 2) оперативного контролю й прийняття управлінських рішень; 3) аналізу.

2. Організація нормативного методу обліку витрат і калькулювання собівартості продукції

Суть нормативного обліку витрат полягає в нормуванні всіх витрат, складанні кошторису витрат за виробами, організації обліку з виділенням нормативних витрат і відхилень фактичних витрат від нормативних, калькулюванні фактичної собівартості за статтями калькуляції, яка визначається як алгебраїчна сума нормативних витрат і відхилень фактичних витрат від нормативних. Важливою передумовою ефективного функціонування нормативного методу обліку витрат і калькулювання собівартості продукції є наявність норм споживання ресурсів (витрат) та облікових цін на ці ресурси в процесі діяльності підприємства.

Нормативні витрати, або нормативи - це заздалегідь встановлені реальні прямі витрати на кожен із видів матеріальних ресурсів, оплату праці та загальновиробничі накладні витрати в розрахунку на одиницю продукції у розрізі статей облікової калькуляції. Під час визначення нормативних витрат виникає проблема встановлення вимог до норм. Існують два підходи залежно від вимог, які висувають до норм споживання ресурсів та облікових цін.

Перший підхід базується на нормах споживання виробничих ресурсів, що фактично склалися, тобто на основі даних минулих періодів. Другий підхід базується на розрахункових та експериментальних методах розроблення норм, у яких беруть участь конструкторські, технологічні та інші підрозділи (відділи головного механіка, енергетика, інженера, маркшейдера, економіста, бухгалтера).

Залежно від вимог, які висуваються, норми поділяють на такі основні види: базові, ідеальні та досяжні.

До базових належать нормативи, які не змінюються протягом тривалого періоду. Хоча базові нормативи не враховують змін зовнішнього середовища, однак на їх основі можна простежити тенденції, що відбудуться в перспективі. Ідеальні нормативи розробляють відповідно до ідеальних умов. Вони не включають непродуктивні втрати (природне вибування матеріалів, втрати від вимушених зупинок обладнання, технологічні відходи). Ідеальних норм практично неможливо досягти, проте їх можна використати для аналізу динаміки непродуктивних втрат.

Досяжні норми розробляються з урахуванням нормальних умов функціонування підприємства та включають поправку на природне вибування матеріалів, втрати від вимушених зупинок та інші витрати залежно від специфіки технології та організації виробництва. Такі норми реально досяжні, а виявлені на їх основі відхилення свідчать про низький рівень ефективності діяльності.

Норми та нормативи розробляють на матеріали, заробітну плату, загальновиробничі затрати та інші виробничі затрати. Норми використання матеріалів встановлюють експериментально. До їх складу включають можливі втрати та відходи в процесі виробництва. Так, витрати на сировину, матеріали, придбані напівфабрикати та комплектуючі вироби, паливо, енергію, що споживаються на технологічні цілі, визначають на основі технічно обґрунтованих норм витрат на виробництво одиниці продукції і встановлюють підприємством з урахуванням нормальних рівнів використання запасів, виробничих потужностей та діючихї цін.

Витрати на основну заробітну плату встановлюють з урахуванням трудомісткості робіт і системи оплати праці. В основу планування витрат покладено нормативні ставки основної заробітної плати, розраховані відповідно до переліку робочих місць і норм обслуговування.

Витрати на додаткову заробітну плату встановлюють в розмірах, передбачених законодавчими актами, колективними угодами із дотриманням норм та гарантій, передбачених законодавством і галузевими угодами.

Величину відрахувань на соціальне страхування встановлюють згідно з законодавством. Непрямі витрати включають до собівартості окремих видів продукції на основі баз розподілу. Важливим елементом нормативного методу обліку витрат на виробництво є складена ще до початку звітного періоду нормативна калькуляція. Нормативну калькуляцію застосовують для оцінки вартості виготовленої продукції, незавершеного виробництва, браку у виробництві, а також для планування та контролю. Зокрема, дані нормативних калькуляцій використовують під час розробки планів постачання, виробництва, прибутків (збитків) й безпосередньо для прийняття рішень стосовно планів виробництва та реалізації.

Основою складання нормативної калькуляції є технічно обґрунтовані норми споживання матеріалів і трудових витрат, стандарти та технічні умови, встановлені для конкретного виду продукції. Норми визначають на основі чинних (або очікуваних на початок планового періоду) нормативів з урахуванням економічної ефективності розроблених заходів для подальшого вдосконалення виробництва.

ЛЕКЦІЯ 8. АНАЛІЗ ВЗАЄМОЗВ'ЯЗКУ ВИТРАТ, ОБСЯГУ ДІЯЛЬНОСТІ ТА ПРИБУТКУ

1. Взаємозв'язок витрат, обсягу діяльності та прибутку

Діяльність будь-якого підприємства пов'язана із певним переліком взаємовідносин із покупцями та постачальниками. Саме попит на виготовлену продукцію визначає сферу діяльності та види реалізованого продукції. Збільшення продажів виготовленої власної продукції посилює, у свою чергу, взаємозв'язки із постачальниками сировини. Тому важливим елементом у діяльності будь-якого підприємства є процес планування виробничої діяльності, зоснований на дослідженні понесених та очікуваних витрат, планового обсягу виробництва та очікуваного прибутку від реалізації.

Аналіз взаємозв'язку «витрати - обсяг - прибуток» (В-О-П або CVP - аналізу, від англійського «Cost-Volume-Profit») - це метод системного дослідження взаємозв'язку витрат, обсягу діяльності та прибутку підприємства з метою одержання відповіді на такі питання:

· який обсяг діяльності забезпечить відшкодування всіх витрат (одержання очікуваного розміру прибутку);

· при якій ціні доходи покриють витрати (забезпечують отримання прибутку);

· як вплине на прибуток зміна ціни реалізації;

· яким повинен бути додатковий обсяг реалізації, якщо планується збільшити постійні витрати;

· як вплине на прибуток одночасне зменшення ціни і збільшення обсягу реалізації;

· яка структура витрат є найоптимальнішою.

Розрізняють дві групи методів аналізу взаємозв'язку «витрати - обсяг - прибуток»:

1. математичні: метод рівняння, маржинальний метод.

2. графічні: графік беззбитковості, взаємозв'язку «В-О-П», маржинального доходу.

2. Визначення та аналіз сфери беззбиткової діяльності

Аналіз співвідношення «витрати - обсяг - прибуток», на практиці називають аналізом точки беззбитковості.

Точка беззбитковості (поріг рентабельності) - це критичний обсяг реалізації (діяльності), при якому доходи підприємства дорівнюють його витратам, а прибуток відповідно дорівнює нулю. Цю точку також називають «критичною», «мертвою», або точкою «рівноваги».

Для обчислення точки беззбитковості використовують три методи: графічний; метод рівнянь; метод маржинального доходу.

При графічному методі знаходження точки беззбиткової зводиться до побудови комплексного графіка «В-О-П», послідовність побудови якого полягає у такому:

· наносять на графік лінію постійних витрат, для чого проводять пряму;

· вибирають відповідний обсяг виробництва (реалізації) продукції і визначають для нього розмір змінних витрат, на підставі якого будують лінію змінних витрат підприємства, яка виходить з точки перетину лінії постійних витрат з віссю ординат та утворює графік сумарних витрат підприємства;

· беруть той же обсяг продаж і на підставі ціни продукції визначають відповідну виручку від реалізації, на підставі якої здійснюють креслення лінії виручки;

· точка беззбитковості утворюється від перетину лінії виручки і лінії сумарних витрат.

3. Маржинальний підхід до аналізу діяльності підприємства

Показники маржинального доходу є основою аналізу взаємозв'язку «витрати-обсяг-прибуток». Метою такого аналізу є визначення :

· обсягу продаж, який забезпечує беззбитковість діяльності (критичного обсягу, точки беззбитковості, “мертвої” точки-інші назви цього показника);

· величини прибутку за певного обсягу продаж;

· впливу змін суми витрат, обсягу реалізації та ціни на суму прибутку;

· оптимальної структури витрат і т. ін.

Аналіз взаємозв'язку «витрати-обсяг-прибуток» можна виконувати різними методами: графічними або розрахунковими (математичними). Приклад графіка взаємозв'язку «витрати-обсяг-прибуток» (рис.8.1).

Такий графік можна побудувати як для окремих видів продукції, так і для підприємства в цілому, виразивши всю виготовлену продукцію у співставних одиницях. При побудові таких графіків виходять з допущення, що ціна реалізації та змінні витрати з розрахунку на одиницю продукції залишаються незмінними, а вся вироблена продукція реалізується у звітному періоді, хоча на практиці так буває не завжди.

Рисунок 8.1 - Графік співвідношення обсягу, витрат і прибутку

На графіку можна визначити координати точки перетину лінії сукупних витрат з лінією доходу від реалізації. Це і є значення точки беззбитковості, яка характеризує обсяг реалізації (Т_бн - точка беззбитковості у натуральному вимірнику), при якому сума витрат дорівнює сумі доходу (Т_бг - точка беззбитковості у грошовому вимірнику) і підприємство не має ні прибутку, ні збитку. На підставі такого графіка можна визначити очікуваний прибуток при зміні обсягів виробництва і реалізації продукції.

Аналіз беззбитковості ґрунтується на розподілі витрат на постійні і змінні, які в сумі визначають собівартість продукції. Для точки беззбитковості характерним є те, що у ній «сукупні витрати = доходу від реалізації».

Сукупні витрати можна виразити наступним рівнянням:

Сукупні витрати = Постійні витрати + (Питомі змінні витрати Кількість реалізованої продукції); (8.1)

Дохід від реалізації = Ціна реалізації одиниці продукції Кількість реалізованої продукції; (8.2)

Якщо ліві частини цих двох рівнянь рівні між собою, а це може бути лише в точці беззбитковості, то й праві частини також будуть рівними. Отже, у точці беззбитковості спостерігається така рівність:

Постійні витрати + Питомі змінні витрати Кількість продукції =

Ціна реалізації Ч Кількість продукції;(8.3)

Розв'яжемо наведене рівняння і визначимо значення кількості реалізованої продукції для точки беззбитковості:

Постійні витрати = (Ціна Кількість продукції) - (Питомі змінні витрати Кількість продукції);(8.4)

Постійні витрати = (Ціна - Питомі змінні витрати) Кількість продукції; (8.5)

Кількість продукції = ;(8.6)

Це і буде значення точки беззбитковості у натуральних вимірниках (Тбн):

Тбн = ;(8.7)

де Зм. витр * - змінні витрати на одиницю продукції; Ц - ціна реалізації одиниці продукції.

Знаменник цього розрахунку дістав назву маржинального доходу

МД*= Ц - Зм. витр.*;(8.8)

де МД* - маржинальний дохід з розрахунку на одиницю продукції.

Загальна сума маржинального доходу може бути визначена як різниця:

МД = В - Зм. витр;(8.9)

де МД - загальна сума маржинального доходу; В - виручка (доход) від реалізації продукції; Зм. витр. - загальна сума змінних витрат.

Для визначення точки беззбитковості у грошовому вимірнику (Т_бг) необхідно помножити натуральне значення точки беззбитковості (Т_бн) на ціну реалізації одиниці продукції:

Т_бг = Т_бн Ц = Ч Ц = ; (8.10)

Відношення суми питомого маржинального доходу до ціни реалізації продукції називають коефіцієнти маржинального доходу (К_МД):

К_МД = МД* : Ц = МД : В;(8.11)

Отже, коефіцієнт маржинального доходу показує частку маржинального доходу в сумі виручки від реалізації продукції.

Важливим напрямком аналізу «витрати-обсяг-прибуток» є прогнозування реакції прибутку на зміниу інших показників діяльності. Для такого аналізу використовують показники:

а) запас міцності (ЗМ) - величина, на яку досягнутий обсяг реалізації перевищує рівень беззбитковості (критичний обсяг):

ЗМ = Р - Т_б, (8.12)

де Р - обсяг реалізації.

Цей показник можна визначити як у грошовому (ЗМ_г), так і натуральних вимірниках (ЗМ_н). Він показує на скільки одиниць продукції або гривень можна скоротити обсяг реалізації без загрози попасти у зону збитку (див. рис. 8.2);

б) коефіцієнт запасу міцності (К_ЗМ) - відношення запасу міцності до обсягу реалізації:

К_ЗМ = ЗМ : Р;(8.13)

Цей показник коливається у межах від мінус безкінечності до плюс одиниці (від - до +1).

Наведені показники широко використовуються для аналізу залежності прибутку від обсягу реалізації. Взаємозв'язок між окремими показниками та їх використання у процесі такого аналізу можна визначити рівняннями:

Прибуток = Виручка - (Постійні витрати + Змінні витрати);

Маржинальний дохід = Виручка - Змінні витрати;

Прибуток = Маржинальний дохід - Постійні витрати;

Маржинальний дохід = Прибуток + Постійні витрати.

Для менеджера в процесі аналізу важливо визначити обсяги та ціну реалізації, які забезпечать одержання бажаного прибутку.

Обсяг реалізації для одержання бажаного прибутку визначають за такими відношеннями:

а) у натуральних вимірниках (Рн)

Обсяг реалізації, од. Р_н = ,

абоР_н = + Т_бн;(8.14)

б) у грошовому вимірнику (Р_г)

Р_г = =

= + Тбг;(8.15)

Для визначення суми очікуваного прибутку (ОП) при заданому обсягу реалізації використовують такі рівняння:

а) обсяг реалізації задано у натуральних вимірниках (Р_н):

ОП = (Р_н МД*) - Пост. витр = (Р_н - Т_бн) Ч МД*= ЗМ_н МД*; (8.16)

б) обсяг реалізації задано у грошовому вимірнику (Р_г):

ОП = (Р_г К_МД) - Пост. витр = (Р_г - Т_бг) К_МД = ЗМ_г К_МД; (8.17)

Одним із важливих завдань маржинального аналізу є визначення ціни беззбитковості, тобто рівня ціни, при якій підприємство не буде мати ні збитку ні прибутку. Знання такої ціни необхідне для вирішення питання про допустимі торговельні знижки, при встановлені договірних цін і т. ін.

Ціна беззбитковості (Ц_б) визначається за рівнянням:

Ц_б = + Змін. витр*;(8.18)

Для визначення ціни, необхідної для одержання бажаного прибутку при заданому обсягу реалізації (Ц_п) використовують рівняння:

Ц_п = + Змін. витр*;(8.19)

Таку ж методику доцільно застосувати і при визначенні інших показників, що впливають на суму прибутку. Розглянемо на прикладі методику застосування маржинального аналізу для визначення залежності суми прибутку від зміни витрат, обсягу реалізації та ціни.

При цьому можливі такі варіанти розвитку подій:

- збільшення (зменшення) обсягу реалізації при постійній ціні;

- збільшення (зменшення) обсягу реалізації при одночасній зміні ціни;

- зміна величини змінних витрат з розрахунку на одиницю продукції і т. ін.

Наприклад, якщо підприємство реалізує 10000 одиниць продукції за ціною 250 грн за одиницю, змінні витрати на одиницю продукції становлять 105 грн., загальна сума постійних витрат становить 560000 грн. за рік.

Необхідно визначити, як зміниться сума прибутку, якщо

обсяг реалізації збільшити на 10 % при одночасному зростанні суми постійних витрат на 150000 грн.;

обсяг реалізації зменшити на 10%, а ціну реалізації підвищити на 5 %;

підвищити змінні витрати на 5% при незмінних інших показниках.

У кожному з наведених варіантів розрахунки необхідно виконувати шляхом визначення маржинального доходу на одиницю продукції (табл. 8.1)

Таблиця 8.1 - Розрахунок чутливості прибутку до зміни параметрів діяльності підприємства

Варіант І	Варіант ІІ	Варіант ІІІ
1	2	3
Умови
сума маржинального доходу у базисному періоді становить: 10000 Ч (250 - 105) = 1450000 грн.; Прибутоу у базисному періоді: 10000 Ч (250 - 105) - 560000 = 890000 грн
Обсяг реалізації збільшується на 10%; Постійні витрати збільшуються на 150000; Ціна залишається не змінною	Обсяг реалізації зменшується на 10%; Ціна збільшується на 5%; Постійні витрати залишаються не змінними;	Змінні витрати збільшуються на 5% Обсяг релазації, постійні витрати і ціна не змінюються
Розрахунок показників діяльності
1) приріст обсягу реалізації на 10% становить: (10000 Ч 10%) : 100% = 1000 од. Рн = 11000 од.	1) зменшення обсягу реалізації на 10% становить: (10000 Ч 10%) : 100% = 1000 од. Рн = 9000 од.	1)збільшення змінних витрат Зм.витр = 105 Ч 0,05 =5,25 грн
2) маржинальний дохід на одиницю продукції не зміниться: МД* = 250 - 105 = 145 грн. приріст загальної суми маржинального доходу складе 1000 Ч 145 = 145000 грн.	2) зростання ціни (і маржинального доходу на одиницю продукції) становить: 250 Ч 0,05 = 12,5 грн. Ц = 262,5 грн МД* = 157,5 грн.	2)зростання маржинального доходу: МД* = 250 - (105+5,25)=139,75 грн МД = 10000 Ч 139,75 = 1397500
1	2	3
3) зміна суми прибутку: П = МД - Пост. витр. = =12000 -15000 = - 3000 грн.	3) сума очікуваного маржинального доходу становить 9000 Ч 157,5 = 1417500 грн..	3) сума прибутку: П = МД - Пост. витр. = = 1397500 - 560000 = 837500 грн
	4) зменшення суми маржинального доходу (а отже і прибутку) складе 1450000 - 1417500 = 32500 грн	4)зміна суми прибутку: ДП =837500 - 890000 = -52500 грн

Отже, в першому варіанті підприємство може розраховувати на зменшення суми прибутку на 3000 грн. У другому варіанті зменшення суми маржинального доходу (а отже і прибутку) складе 32500 грн. У третьому варіанті підвищення суми змінних витрат на 5%, призведе до зменшення суми маржинального доходу та зменшення суми прибутку на 52500 грн. Отже, розрахунки показують, що всі три варіанти розвитку подій на перспективу для підприємства є небажаними, усі вони ведуть до зменшення суми прибутку.

З наведених розрахунків можна зробити висновок, що характер реагування прибутку на зміни в діяльності підприємства залежить від структури витрат, тобто співвідношення постійних і змінних витрат. Розрахунки показують, що збільшення питомої ваги постійних витрат зумовлює зростання їх впливу на зміну суми прибутку підприємства (табл. 8.2).

Таблиця 8.2 - Вплив структури витрат на темпи зміни прибутку при зміні обсягу реалізації

Показник	Варіант А	Варіант Б
	Сума, грн.	%	Сума, грн.	%
Показники звітності:
дохід від реалізації (продажі)	600000	100	600000	100
змінні витрати	400000	66,7	100000	16,7
маржинальний дохід	200000	33,3	500000	83,3
постійні витрати	120000	20,0	420000	70,0
прибуток (збиток)	80000	13,3	80000	13,3
Розрахункові дані:
збільшення обсягу реалізації (Рг) на 10%, грн	60000		60000
коефіцієнт маржинального доходу (КМД)	0,333		0,833
зміна суми прибутку (ДП), грн.	20000		50000
%	25,0		62,5

Як видно, з таблиці 8.2, у варіанті А збільшення обсягу реалізації на 10% зумовило зростання суми прибутку на 25%, а у варіанті Б такі ж темпи зростання обсягу реалізації забезпечили зростання прибутку на 62,5 %. Зумовлено це різною структурою витрат або високим операційним лівериджем (важелем).

Операційний (виробничий) ліверидж (важіль) - це таке співвідношення постійних та змінних витрат, яке забезпечує більш високий процент зростання прибутку, ніж відповідний процент приросту обсягу реалізації. Високий операційний ліверидж характеризується значно вищими постійними витратами порівняно зі змінними (варіант Б у нашому прикладі) та більшим коефіцієнтом маржинального доходу.

Кількісним показником рівня операційного лівериджу (важеля) є фактор, або ефект операційного лівериджу, який визначається як відношення суми маржинального доходу (МД) до суми прибутку (П):

Е _о.л. = МД : П.(8.20)

Він показує на скільки відсотків зросте прибуток при зростанні обсягу реалізації на 1 %.

У нашому прикладі ефект операційного лівериджу становить:

- для варіанту А 200000 : 80000 = 2,5;

- для варіанту Б 500000 : 80000 = 6,25.

Це і пояснює той факт, що при однаковому зростанні обсягу реалізації на (60000 грн.) приріст суми прибутку був різним (20000 і 50000 грн., або 25 і 62, 5%).

Таким чином, з наведеного вище можна зробити висновок, що існують різні способи підвищення прибутковості бізнесу:

· збільшення обсягу продаж;

· покращення структури продаж;

· підвищення ціни на продукцію, що реалізується;

· зменшення змінних витрат на одиницю продукції;

· зменшення загальної суми постійних витрат.

У всіх наведених вище розрахунках розглядалися методи аналізу залежності операційного прибутку від зміни окремих факторів. У той же час менеджера може цікавити як буде змінюватися сума чистого прибутку, тобто прибутку, що залишається у розпорядженні підприємства після сплати податку на прибуток.

Взаємозв'язок операційного і чистого прибутку характеризується такою залежністю:

Чистий прибуток = Прибуток до оподаткування - Податок на прибуток;

Податок на прибуток = (Прибуток до оподаткування Ч Податкову ставку) :100 %;

Чистий прибуток = Прибуток до оподаткування - (Прибуток до оподаткування Ч Податкову ставку) : 100 %;

Чистий прибуток = Прибуток до оподаткування Ч (1 - Податкова ставка : 100 %);

Прибуток до оподаткування = Чистий прибуток : (1 - Податкова ставка : 100 %).

Необхідно вказати обмеження, які треба враховувати при застосуванні маржинального аналізу взаємозв'язку «витрати-обсяг-прибуток»:

складність, а інколи і неможливість, обґрунтованого поділу витрат на змінні та постійні;

сукупні витрати мають вигляд лінійної функції лише в межах релевантного діапазону. При суттєвому збільшенні обсягів діяльності зростають не лише змінні, а й постійні витрати. Одночасно і середній рівень змінних витрат на одиницю продукції може змінюватися;

функції ціни реалізації та загальної суми виручки також не завжди залишатимуться лінійними: збільшення обсягу виробництва і реалізації може зумовити зниження ціни;

маржинальний аналіз виконується для одного виду або для постійного асортименту продукції. При змінах асортименту порушується лінійність функції сумарних витрат і доходів;

невизначеність майбутніх змін ціни, змінних та постійних витрат,

короткостроковість виявлених залежностей. Цей метод застосовують лише для вирішення поточних завдань, короткострокового планування (терміном до одного року). У довгостроковому періоді всі витрати є змінними.

3. Показники рівня підприємницького ризику

У процесі керування ризиком особливий інтерес становить механізм оцінки ризику, тому що без знання можливих масштабів ризику неможливо приймати адекватні рішення про діяльність у його умовах. Виділяють два підходи до оцінки ризику: якісний і кількісний.

Завдання якісної оцінки ризику - визначити можливі види ризику, оцінити принциповий ступінь їх небезпеки і виділити фактори, що впливають на рівень ризику. Як правило, якісний аналіз підприємницького ризику проводиться на стадії розробки бізнес-плану. У повсякденному житті свої власні ризики люди найчастіше оцінюють на якісному рівні.

Кількісна оцінка ризику полягає у приписуванні ризику числового значення. Кількісна оцінка ризику значно складніша. Вона визначається:

- видом аналізованої діяльності,

- постановкою проблеми,

- перевагами особи, що приймає рішення (ОПР),

- ставленням ОПР до ризику,

- доступністю інформації, що характеризує ризик,

- кількістю часу, відведеного для ухвалення рішення,

- професійною підготовкою ОПР,

- факторами, що створюють ризик.

Складність класифікації підприємницьких ризиків полягає в їх різноманітті. З ризиком підприємницькі фірми стикаються завжди при рішенні як поточних, так і довгострокових задач. Існують певні види ризиків, до дії яких схильні всі без виключення підприємницькі організації, але разом із загальними є, специфічні види ризику, характерні для певних видів діяльності: так, банківські ризики відрізняються від ризиків в страховій діяльності, а останні у свою чергу від ризиків у виробничому підприємництві.

Видова різноманітність ризиків дуже велика - від пожеж і стихійних лих до міжнаціональних конфліктів, змін в законодавстві, регулюючому підприємницьку діяльність, і інфляційних коливань.

Окрім цього, економічний і політичний розвиток сучасного світу породжує новий вигляд ризику, який досить важко визначити, оцінити кількісно. Транснационалізация бізнесу супроводжується створенням складних фінансових і виробничих взаємозв'язків. Виникає «ефект доміно», який у разі краху однієї компанії спричиняє за собою ряд банкрутств компаній, пов'язаних з компанією-банкрутом. Посилення комп'ютеризації і автоматизації виробничо-господарської діяльності підприємницьких організацій приводить до можливості втрат в результаті збою комп'ютерної системи, збою обчислювальної техніки. Особливе значення останніми роками мають ризики, пов'язані з політичними чинниками, оскільки вони несуть з собою крупні втрати для підприємництва.

У економічній літературі, присвяченій проблемам підприємництва, немає чіткої системи класифікації підприємницьких ризиків. Існує безліч підходів до класифікації ризику. Певний інтерес представляє класифікація підприємницького ризику подана І. Шумпетером, який виділяє два види ризику:

- ризик, пов'язаний з можливим технічним провалом виробництва, сюди ж відноситься також небезпека втрати благ, породжена стихійними лихами;

- ризик, зв'язаний з відсутністю комерційного успіху.

З ризиком підприємець стикається на різних, етапах своєї діяльності, і, тому причин виникнення конкретної ризикової ситуації може бути дуже багато. Зазвичай під причиною виникнення розуміється якась умова, що викликає невизначеність результату ситуації. Для ризику такими джерелами є: безпосередньо господарська діяльність, діяльність самого підприємця, недолік інформації про стан зовнішнього середовища, що робить вплив на результат підприємницької діяльності. Виходячи з цього слід розрізняти:

- ризик, пов'язаний з господарською діяльністю;

- ризик, пов'язаний з особою підприємця;

-ризик, пов'язаний з недоліком інформації про стан зовнішнього середовища.

Групування ризиків можна проводити з використанням різних класифікаційних ознак (причини і сфери виникнення ; етапи господарювання; масштаби; ступінь допустимості; види господарської діяльності; тривалість дії; можливість страхування і т.п.)

У сучасних умовах господарювання виділяють два типи підприємницького ризику по рівню ухвалення рішень: макроекономічний (глобальний) ризик і ризик на рівні окремих фірм (локальний).

З погляду тривалості в часі підприємницькі ризики можна розділити на короткочасні і постійні.

Виділяють допустимий, критичний і катастрофічний ризики.

За ступенем правомірності підприємницького ризику можна виділити: виправданий (правомірний) і невиправданий (неправомірний) ризики.

Слід виділити ще дві великі групи ризиків: статистичні (прості) і динамічні (спекулятивні). Особливість статистичних ризиків полягає в тому, що вони практично завжди несуть в собі втрати для підприємницької діяльності.

При всій різноманітності підходів до класифікації ризиків можна виділи ти декілька основних його видів: виробничі; інвестиційні і інноваційні; фінансові (в т.ч. банківські); маркетингові.

Серед виробничих ризиків основними проявами є ризики зупинки виробництва, сезонності виробництва, неритмічності роботи підприємства, а також стихійних бід, катастроф, аварій (повеней, засухи, землетрусів, пожеж т.д.).

Виробничі ризики у свою чергу діляться на ризики у сфері промислового виробництва і в інших сферах (головним чином у сфері аграрного виробництва). Інвестиційні ризики для підприємств - виробників виявляються в основному на стадіях підготовки проекту і його реалізації.

Основним проявом фінансових ризиків для підприємств -виробників є загроза банкрутства.

Як і будь - яка економічна категорія, підприємницькі ризики виражають свою сутність у функціях. Самими загальноприйнятими вважаються дві функції:регулююча і захисна.

Регулююча функція ризиків має два аспекти -негативні і позитивні.

Негативний аспект полягає в тому, що ухвалення і реалізація рішень з необґрунтованим ризиком ведуть до волюнтаризму, крайнім проявом якого є авантюризм. Цей різновид ризику об'єктивно місти ть значну вірогідність неможливості досягнення мети при реалізації рішення. Дія негативного аспекту регулюючої функції ризику виступає як чинник, що дестабілізував, в господарській практиці.

Позитивний аспект даної функції ризику виконує роль своєрідного каталізатора при ухваленні економічних рішень. Практично цей аспект виявляється в діяльності інноваційних банків, інвестиційних фундацій, особливо венчурних (ризикових) фірм класичного західного типу.

Захисна функція ризику також має два аспекти: історико-генетичний і соціально-правовий. Перший аспект об'єктивно зв'язаний з тим, що для страхування ризиків окремі суб'єкти підприємницької діяльності вимушені створювати засоби захисту від негативних явищ, стихійних бід і т.п. у формі фундацій страховок (резерв них), фундацій ризику, фінансових резервів підприємств.

ЛЕКЦІЯ 9. АНАЛІЗ РЕЛЕВАНТНОСТІ ІНФОРМАЦІЇ ДЛЯ ПРИЙНЯТТЯ УПРАВЛІНСЬКИХ РІШЕНЬ

1. Підготовка управлінської інформації на основі даних обліку

Управлінський (внутрішньогосподарський) облік є складовою бухгалтерського обліку. Головне завдання - своєчасне забезпечення менеджменту достовірною інформацією, яка за допомогою відповідних інструментів трансформується і стає базою для формування проектів управлінських рішень. При цьому обліку властива певна особливість: інформація з його джерел формується за результатами виконаних у минулому дій.

Мета управлінського обліку досягається у рамках вказаних функцій за допомогою вирішення ряду завдань, які самі по собі можуть конкретизуватися завданнями нижчого рівня. Можна сформулювати безліч завдань, що вирішуються в системі управлінського обліку в організації. У всіх випадках вибір індивідуальний і залежить від цілей і завдань самої організації, від того, яка ситуація склалася в її бізнес-середовищі, якої ринкової стратегії і тактики дотримується її керівництво та наскільки формалізовані і стандартизовані обліково-аналітичні процедури і процес ухвалення рішень в самій організації. Як основні завдання, що вирішуються в системі управлінського обліку більшості організацій, у рамках названих функцій можна виділити такі:

1) подання інформації: оцінка запасів; обґрунтування продажних цін; числення прибули; формування інформаційних файлів про доходи і витрати; розробка і представлення керівництву організації різних внутрішніх звітів;

2) аналіз: визначення шляхів найбільш ефективного використання ресурсів, зокрема обмежених; виявлення можливості зростання фінансової результативності (внутрішніх резервів) і межперіодна оптимізація фінансового результату; підготовка інформації для ухвалення рішень про структуру та обсяги випуску продукції; підготовка інформації для ухвалення рішень про способи фінансування різних проектів, сегментів, видів діяльності і т. ін.; розробка варіантів інвестування;

3) планування: прогнозування майбутніх значень показників; розробка оперативних і тактичних планів; підготовка інформації для ухвалення рішень про систему і короткострокові або довгострокові цілі та завдання організації;

4) мотивація: мотивація співробітників і менеджерів; розробка способів участі співробітників і менеджерів в прибутку компанії; розмежування сфер відповідальності менеджерів; розробка способів оцінки ефективності роботи підрозділів і менеджерів;

5) координація: координація діяльності різних сегментів бізнесу; оптимізація структури бізнесу; вироблення політики у сфері розподілу накладних витрат між підрозділами організації і (або) продуктами; організація поточного обміну інформацією між підрозділами і менеджерами;

6) контроль: організація внутрішнього фінансового контролю; організація внутрішнього аудиту; порівняння фактично досягнутих з плановими показниками і розробка рекомендацій керівництву щодо усунення або недопущення виявлених відхилень в майбутньому.

Проте заключною стадією обліку є прийняття рішень. Основні етапи прийняття управлінських рішень:

· виявлення проблеми;

· попереднє формулювання мети та завдань;

· збір та аналіз інформації стосовно завдань, які покликані розв'язати певну проблему;

· визначення ключових факторів і вихідних характеристик для розв'язання проблеми з урахуванням існуючих обмежень та сильних сторін;

· уточнення та остаточне формулювання мети;

· обґрунтування та розробка формалізованої моделі проблеми, яку належить вирішити;

· розробка та вибір оптимального варіанта розв'язання проблеми;

· економічне обґрунтування вибраного варіанта розв'язання проблеми, погодження та остаточне затвердження рішення, реалізація рішення, контроль та оцінка його виконання.

До ключових принципів прийняття управлінських рішень належать:

· відповідність прийнятих рішень інтересам усіх груп зацікавлених осіб;

· орієнтація на ключові чинники успіху (витрати, якість, час, інновації);

· безперервне удосконалення;

· аналіз ланцюга цінностей і ланцюга поставок;

· аналіз зміни стратегії на різних стадіях розвитку бізнесу, в основу якого покладена крива життєвого циклу продукції.

2. Оцінка та вибір методів ціноутворення

У цілому всі методи ціноутворення можна поділити на: витратні та маркетингові (рис. 9.1).

Найпростіший спосіб ціноутворення полягає у нарахуванні певної націнки на собівартість товару.

Розрахунок ціни на підставі аналізу беззбитковості і забезпечення цільового прибутку. Це ще один метод ціноутворення на основі витрат. Фірма прагне встановити ціну, яка забезпечить їй бажаний обсяг прибутку.

Варіюючи ціною та іншими показниками, суб'єкт господарювання може досягати різних результатів. Такий метод ціноутворення вимагає від фірми розгляду різних варіантів цін, їх впливу на обсяг збуту, необхідний для подолання рівня беззбитковості та отримання цільового прибутку, а також аналізу ймовірності досягнення цього за кожною можливою ціною товару.

Рисунок 9.1 - Методи ціноутворення

Метод мінімальних витрат передбачає встановлення ціни на мінімальному рівні, достатньому для покриття витрат, пов'язаних із виробництвом конкретної продукції.

За методом надбавки до ціни, ціна розраховується шляхом множення ціни закупівлі, зберігання сировини і матеріалів на визначений коефіцієнт доданої вартості. Вказаний підвищуючий коефіцієнт визначається шляхом ділення загальної суми прибутку від продажу на собівартість.

На підставі методу цільового ціноутворення розраховується собівартість на одиницю продукції з урахуванням обсягу продажу, який забезпечує отримання наміченого прибутку.