Ефективність виробництва зерна в сільськогосподарських підприємствах Кривоозерського району Миколаївської області

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ФОРМУВАННЯ РИНКУ ЗЕРНА

1.1 Значення і розвиток виробництва зерна в Україні

1.2 Проблеми підвищення економічної ефективності та конкурентоспроможності виробництва зерна

1.3 Характеристика і тенденції розвитку ринку зерна в Україні

РОЗДІЛ 2. ДОСЯГНУТИЙ РІВЕНЬ ЕФЕКТИВНОСТІ ВИРОБНИЦТВА ЗЕРНА І ДОСЛІДЖЕННЯ ЙОГО ТЕНДЕНЦІЙ

2.1 Організаційно-економічна характеристика підприємств Кривоозерського району

2.2 Місце і значення виробництва зерна у сільськогосподарських підприємствах Кривоозерського району

2.3 Динаміка посівних площ, урожайності та валових зборів зерна

2.4 Економічна ефективність виробництва зерна

РОЗДІЛ 3. НАПРЯМИ ПІДВИЩЕННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ ЕФЕКТИВНОСТІ ВИРОБНИЦТВА ЗЕРНА В СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВАХ КРИВООЗЕРСЬКОГО РАЙОНУ

3.1 Резерви збільшення обсягів виробництва зернових культур та підвищення їх економічної ефективності

3.2 Інтенсивно-інноваційний розвиток виробництва зерна

3.3 Удосконалення організаційно-економічного механізму зернопродуктового під комплексу

ВИСНОВКИ

ДОДАТКИ

ЛІТЕРАТУРА



ВСТУП

З самого початку виникнення землеробства і дотепер у більшості країн світу виробництво зерна є пріоритетною його складовою. В Україні зернове виробництво традиційно є основою сільського господарства. На всіх етапах розвитку нашого суспільства держава приділяла увагу підвищенню ефективності функціонування зернопродуктового підкомплексу. Зміни, що відбуваються у функціонуванні економічної системи України впливають на ефективність господарської діяльності підприємств усіх галузей народного господарства.

Зернове господарство визначається стратегічною та найбільш ефективною галуззю сільськогосподарського виробництва незалежно від організаційно-правових форм власності. Світове значення виробництва зерна узагальнюючого виду продукції при визначенні продовольчого забезпечення країни. Зернова галузь відіграє в економіці країни істотну роль у формуванні експортних поставок та надходження валютних коштів. В Україні зерновий комплекс експортоорієнтованний. У 2008 р. було експортовано 16,7 млн. т зерна, що становило 67,3% від загального обсягу його реалізації і 31,3% до валового збору.

Реалізація зерна - основне джерело надходження грошових коштів необхідних для розширеного відтворення. Досягнення стабільності та ефективності виробництва зерна та підвищення його валового збору має стратегічне значення для підйому національної економіки.

Метою дослідження є теоретико-методичні, прикладні аспекти економічної ефективності виробництва зерна та обґрунтування напрямів її підвищення у сільськогосподарських підприємствах Кривоозерського району. Для досягнення цієї мети були поставленні такі завдання:

· визначити народногосподарське значення зернового виробництва для національної економіки;

· узагальнити теоретико-методологічні питання підвищення ефективності виробництва зерна;

· здійснити оцінку розвитку потенціалу зернового підкомплексу в сільськогосподарських підприємствах Кривоозерського району, динаміку валових зборів зерна за період з 2005-2009рр.;

· дослідити економічну ефективність виробництва зерна, фактори які впливають на них;

· виявлення резервів та напрямів збільшення обсягів виробництва та підвищення економічної ефективності зернової галузі у сільськогосподарських підприємствах Кривоозерського району;

· розробити пропозиції щодо удосконалення організаційно-економічного механізму функціонування зернопродуктового під комплексу;

· визначити напрями інвестиційно-інноваційного процесу в зернопродуктовому підкомплексі та обґрунтувати шляхи їх реалізації;

· дослідити механізм державного регулювання ринку зерна в Україні.

Об'єктом дослідження є ефективність виробництва зерна в сільськогосподарських підприємствах Кривоозерського району.

Предметом дослідження є теоретико-методичні та практичні питання підвищення ефективності виробництва зерна в сільськогосподарських підприємствах Кривоозерського району Миколаївської області.

Теоретичною й методологічною основою дослідження є фундаментальні положення теорії економічної ефективності виробництва, принципи її регулювання в умовах переходу до соціально-орієнтованих можливостей природно-кліматичних зон України в нарощуванні виробництва зерна та підвищення його ефективності.

В якості джерел інформації використовувались законодавчі і нормативні акти, фундаментальні праці вітчизняних та зарубіжних вчених економічних аграрників за досліджуваною тематикою.

Під час дослідження застосовано методи: монографічний, абстрактно-логічний (теоретичне узагальнення та формування висновків), економіко-статистичний (для групування динамічних рядів), статистичних групувань (визначення впливу рівня спеціалізації та концентрації на економічну ефективність виробництва зерна), кореляційно-регресійний, розрахунково-конструкторський (аналіз сучасного стану зернового виробництва та рівня його ефективності), графічний та інші методи.

Інформаційною базою роботи й обґрунтування висновків та рекомендацій слугували чинні законодавчі та нормативно-правові акти з питань здійснення аграрної реформи та регулювання зерно продуктового під комплексу. Матеріали головного управління статистики Кривоозеоського району, річні звіти базових сільськогосподарських підприємств, довідково-нормативні матеріали і наукова література з теми дослідження, публікації.



РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ФОРМУВАННЯ РИНКУ ЗЕРНА

1.1 Значення і розвиток виробництва зерна в Україні

Пріоритетне місце серед основних галузей сільського господарства України займає виробництво зерна, що зумовлене наявністю сприятливих грунтово-кліматичних умовам для його розвитку. Важлива роль відводиться зерну у створені й розвитку повноцінної кормової бази тваринництва. Зерно хлібних злакових культур характеризується значним вмістом висококалорійних органічних речовин, зокрема вуглеводів, білків, жирів, а також вітамінів, ферментативних сполук, мінеральних речовин, що робить його незамінною сировиною. Зернові культури слугують сировиною для харчової промисловості, виготовлення біопалива та фармакологічної продукції. Зернове господарство є важливим потужним джерелом відновлення природної родючості ґрунту. Розвиток виробництва зерна в Україні має важливе соціально-економічне значення як галузь, що забезпечує зайнятість сільського населення.

Зернове господарство є обов'язковою частиною економіки будь-якої країни, яка забезпечує продовольчу безпеку громадян, а також гарантує фінансово-економічне благополуччя аграрних товаровиробників. Зернове виробництво відіграє в економіці країни істотну роль в формуванні експортних поставок та надходженні валютних коштів.

При зберіганні зерно практично не втрачає своїх якостей і тому придатне для створення державних резервів продуктів харчування і кормів. Загальна потреба країни в зерні визначається кількістю зерна, що йде на харчування, переробку, корми, насіння, експорт та створення державних резервів. У цьому обсязі найбільшу питому вагу має зерно, що споживається тваринництвом та використовується населенням як продукт харчування. В Україні від загальної кількості виробленого зерна на корм худобі і птиці використовують 52-57%, на харчування 15-17%, насіння 8-10%, переробку 3-4%, втрати при зберіганні і доробці становлять 6-8% [65].

У структурі використання орних земель в Україні на площі, зайняті під зерновими культурами, з урахуванням регіональних особливостей припадає 50-52%, що свідчить про чітко виражений галузевий характер розвитку сільськогосподарського виробництва. Визначальними чинниками територіального розміщення зернового виробництва значною мірою слугують національні традиції щодо цільового призначення вирощування зернових культур та використання зерна.

Зернове виробництво об'єктивно тісно пов'язане з розвитком інших галузей народногосподарського комплексу держави. Народногосподарські комплекси беруть активну участь у системному оновленні та заміні спожитих засобів аграрного виробництва в процесі його розширеного відтворення, що суттєво впливає на обсяги й ефективність виробництва зерна.[76]

В історичному плані під впливом соціально-економічних і політичних змін у розвитку продуктивних сил в сільському господарстві країни відбувається розвиток зернового господарства, як основної життєво визначальної галузі суспільства. Обсяги валових зборів зерна залежать від двох основних чинників - розміру посівних площ, та рівня урожайності зернових.

В першій половині минулого століття зернове господарство на території України мало екстенсивний характер розвитку. Так, у 1913 році зернові займали 24698 тис га, що становило 88,4% загальної посівної площі (27951 тис га). В 1940 загальна площа зернових зменшилась до 21364 тис га, а їх частка в площі орних земель дорівнювала 68,2%. Після завершення відбудови зруйнованого в роки війни сільського господарства у 1950 році було посіяно 20 млн. га зернових, або 65,4% посівної площі країни [77].

Починаючи з 1957 - 1958 рр. відбувалось нарощування посівних площ кормових культур, розширення посівів під цукровими буряками та соняшником відбувалось зменшення посівних площ зернових до 17 млн. га. Протягом 80-х років відбулась тенденція до стабілізації посівних площ у межах 16,2-14,8 млн. га [77].

Перед переходом України до розбудови незалежної суверенної держави у 1990 році було посіяно 14,6 млн. гектарів зернових культур. Основною провідною культурою в Україні досить тривалий період є цінна продовольча культура - озима пшениця, площі якої по окремих роках коливалися від 5,5 до 8 млн. гектарів. Друге місце посідає ячмінь, площі якого становили від 4,0 до 2,7 млн. гектарів. Під горох щорічно відводилось 1,0-1,5 млн. гектарів посівної площі. Таким чином, частка зернових культур у структурі посівних площ до 1990 року в Україні стабілізувались на рівні 47-50%.

Основними виробниками зерна в Україні є сільськогосподарські підприємства. У 2007 році на їхню частку припадало 78% усіх зернових. При цьому питома вага виробництва зерна в господарствах населення постійно зростає. Якщо 1990 році вона становила 2,2%, то у 2007-му - 22%.[33]

Сучасні обсяги фуражного зерна не задовольняють господарські потреби в ньому, що є одним із гальмуючих факторів розвитку тваринництва й призвело до скорочення поголів'я худоби. У комбікормову промисловість надходить невелика частина зерно в наслідок чого її потужності завантажені лише на 10% від можливого, що на 65% менше порівняно з 1990 роком. Основною причиною скорочення посівів зернофуражних культур є їхній зв'язок із тваринництвом і комбікормовим виробництвом.

Значно збільшились площі посівів круп'яних і фуражних культур, особливо ярого ячменю (з 15,1% у структурі посівних площ зернових у 1990 році до 29,2% у 2007-му) кукурудзи на зерно (відповідно з 8,5 до 13,8%). Такий стан можна пояснити досить стійким попитом і високим реалізаційною ціною [33].

Структурні зрушення в розмірах посівних площ автоматично відображаються й на обсягах і структурі валового збору зерна. Зменшення валового збору зерна за останні десятиліття пов'язане із зниженням урожайності (з 35,1 ц/га у 1990 році до 21,8 ц/га у 2007-му), внаслідок зниження культури землеробства в сільськогосподарських підприємствах. Хоча у 2004 році урожайності незначно зросла - до 28,3 ц/га, однак це майже не вплинуло на валовий збір.

Значно знизилась врожайність круп'яних культур, оскільки їм надається другорядне значення, незважаючи на те, що то їхня закупівельне ціна на 25% вища ніж пшениці. Основною причиною зниження врожайності є недотримання агротехнічних вимог процесу виробництва зернових, а також незадовільне фінансування господарств, що веде до несвоєчасних розрахунків за зерно [33].

У сучасній ситуації при відсутності державного замовлення й нестачі грошей на засоби захисту рослин, сільськогосподарські товаровиробники опинилися в досить скрутному становищі. За таких умов виробники зерна розраховуються з постачальниками матеріально-технічних засобів по суті шляхом бартерного обміну. Вони продають зернотрейдерам або переробляють його для внутрішніх потреб населення. Таким чином, комерційні фірми кредитують сільське господарство, для внутрішніх потреб населення. Таким чином, комерційні фірми кредитують сільське господарство, для якого важливим є своєчасне одержання вкладених коштів [50].

Гарантом одержання передоплати зерном для фірм-постачальників є держава, що забезпечує відшкодування. Така система дає змогу кредиторами мати певні гарантії, оскільки й сільськогосподарським товаровиробникам гарантується повернення коштів.

1.2 Проблеми підвищення економічної ефективності та конкурентоспроможності виробництва зерна

Основною метою економічної стратегії розвитку агропромислового комплексу України є неухильне піднесення матеріального рівня життя населення. Досягнення цієї мети вимагає насамперед вирішення продовольчої проблеми на основі підвищення економічної ефективності сільськогосподарського виробництва. Тому основне завдання сільського господарства полягає в забезпеченні подальшого зростання і сталості виробництва для повнішого задоволення населення в продуктах харчування і промисловості - в сировині [77].

Проблема підвищення економічної ефективності агропромислового виробництва - визначальний фактор економічного і соціального розвитку суспільства на сучасному етапі розвитку економіки України.

Розгляду питання підвищення ефективності виробництва зерна має передувати визначення сутності поняття «ефективність виробництва».

Ефективність виробництва, як економічна категорія, відображає дію об'єктивних економічних законів, що проявляються в подальшому зростанні результативності виробництва. Економічна ефективність показує кінцевий корисний ефект від застосування засобів виробництва і живої праці, а також сукупних її вкладень на одиницю корисного ефекту [41].

Економічна ефективність визначається відношенням обсягу виробництва до понесених витрат і характеризується системою натуральних та вартісних показників. Система показників економічної ефективності виробництва продукції рослинництва включає такі показники, як урожайність, продуктивність праці, собівартість, ціна реалізації, рівень рентабельності.

Економічна ефективність зернопродуктового підкомплексу в Україні має велике технологічне значення як для всього аграрного виробництва, так і економічного і соціального розвитку сільських територій.[76]

Підвищення економічної ефективності забезпечує зростання доходів господарств, що є основою розширення і вдосконалення виробництва, підвищення оплати праці, та поліпшення побутових і культурних умов працівників галузі.

На думку фахівців, для здійснення ефективного зерновиробництва мінімальна рентабельність виробництва зерна повинна становити 20%, а раціональна (в умовах України) - щонайменше 40%.

Тільки така рентабельність створює необхідні умови для оновлення основних фондів та застосування технологій виробництва зерна, які дозволяють у подальшому не зменшувати, а підвищувати врожайність [4].

Матеріально-технічне забезпечення зерновиробництва та ефективність праці не відповідають світовим стандартам і потребам галузі. Відсутність достатніх фінансових ресурсів стримує впровадження новітніх технологій, використання високоякісного насіння, обмежує застосування інших ресурсів. Виробництво зерна стає все більш залежним від впливів погодних факторів.

Нераціональне використання земельних ресурсів і низька культура землеробства призводить до виснаження і деградації ґрунтів, зменшення вмісту в них гумусу та поживних речовин. Недостатніми є якість трудових ресурсів та стан науково-дорадчого супроводження зерновиробництва [76].

Підвищення ефективності сільського господарства має народногосподарське значення і є важливою передумовою прискорення розвитку агропромислового комплексу і подальшого підвищення результативності функціонування економіки України.

Підвищення ефективності зернового господарства пов'язане з впливом на його розвиток великої кількості факторів: хімізація, меліорація, виведення нових сортів, підвищення загальної культури землеробства. В зв'язку з тим, що перелічені фактори не рівнозначні по ступеню впливу на збільшення виробництва зерна і потребують різних розмірів капіталовкладень та поточних затрат, важливо, куди будуть спрямовані ці капіталовкладення.

Зернопромисловий комплекс являє собою досить складну структуризовану структуру, в яку, крім зернового господарства, входять борошномельна, круп'яна, комбікормова, хлібопекарська та інші галузі промисловості. Тому концепція його розвитку передбачає модернізацію всіх галузей і складових, удосконалення економічних і технологічних зв'язків між ними, їх збалансований розвиток, кооперування виробництва, використання найновіших технологій, збільшення асортименту і поліпшення кінцевої продукції, підвищення економічної ефективності її виробництва і зниження цін на неї.

В умовах переходу економіки України до ринкових відносин ефективність виробництва зерна визначає його конкурентоспроможність, як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках, тобто здатність до розширеного відтворення, зростання обсягів виробництва, збільшення кількості робочих місць, підвищення заробітної плати працівників та інше. У цілому ефективність - це соціально-економічна проблема, позитивне вирішення якої зумовлює розвиток продуктивних сил і стан суспільства [33].

З цією метою розроблено ряд напрямків, що спрямовані на підвищення економічної ефективності зернового виробництва і передбачають збільшення виробництва, поліпшення якості зерна, забезпечення більшої сталості зернового господарства, ефективного використання його виробничих ресурсів. Основним напрямком подальшого зростання зернового господарства є інтенсифікація виробництва зерна на основі внесення оптимальної кількості органічних, мінеральних добрив, розширення посівів високоврожайних сортів і гібридів, впровадження комплексної механізації, інтенсивних та індустріальних технологій, застосування прогресивних форм організації і оплати праці з урахуванням кінцевого результату.

Одним із шляхів підвищення ефективності виробництва зерна є виведення і впровадження в господарствах високоврожайних сортів і гібридів, стійких проти хвороб і придатних для вирощування на зрошуваних землях. Особливого значення у цьому зв'язку набуває поліпшення селекції і насінництва зернових культур. Для прикладу: в економічно розвинутих країнах підвищення врожайності сільськогосподарських культур на 50% забезпечується використанням добрив, на 25% - поліпшенням обробітку ґрунту і на 25% - впровадженням високоврожайних і перспективних сортів [50].

Можна відмітити, що у підвищенні ефективності виробництва зерна значне місце займає оптимізація сортового складу. Під оптимальною розуміють таку структуру посівів, при якій на кожному полі, відведеному під відповідну культуру, висівають сорт, що забезпечує найбільш повне використання потенціальної родючості ґрунту. Одним з найважливіших факторів підвищення урожайності зернових культур є забезпечення посівів новими високоврожайними сортами, які забезпечують урожайність на 33% вищу. На думку вченого С.М. Чмиря прискорення впровадження нових сортів є значним резервом розвитку ринку зернових культур в Україні. Районовані нові вітчизняні сорти озимої пшениці «Ліона», «Фаворитка», «Журавка Одеська», «Шестопалівська» у 2008 році на виробництві забезпечили урожайність на рівні 70-80 ц/га, «Володарка», «Білосніжка», «Богдана», «Голубка Одеська» ? 81-85 ц/га, а «Лебідка Одеська» ? понад 100 центнерів з гектара; ярого ячменю «Еней» ? 45, «Санктрум» ? 43,0, «Геліос» ? 41,1, «Набат» ? 40 ц з гектара. Підвищення ефективності виробництва зернових тісно пов'язане також з технічним переозброєнням галузі [11].

Підвищення ефективності виробництва можна досягнути завдяки ряду організаційно-економічних заходів. Необхідно створювати оптимальні за розмірами виробництва, які забезпечують вищий рівень продуктивності праці та нижчу собівартість продукції порівняно з невеликим рівнем виробництва. На думку вченого В.Я. Месель-Веселяка оптимальні розміри сільськогосподарських підприємств на рівні 3 тис. га сільськогосподарських угідь і більше до 5-6 тис га. Збільшення урожайності пшениці з 30 до 50 ц/га дає змогу знизити собівартість на 55%.

У свою чергу розвиток зернопродуктового під комплексу залежить від розвинутого внутрішнього ринку зерна та конкурентоспроможності вітчизняного зерновиробництва на зовнішньому ринку.

Процес інтеграції України у світове економічне співтовариство повинен будуватися на спеціалізації української економіки з виявленням і нарощуванням унікальних конкурентних переваг галузевого рівня. Для України значним пріоритетом є існування продовольчого потенціалу який ґрунтується на родючих українських чорноземах, сприятливому кліматі [44].

Зернові культури завжди були та залишаються основними культурами експорту сільськогосподарської продукції України. Саме тому конкурентоспроможність зернових значною мірою визначається конкурентоспроможність усього сільського господарств країни.

Основи конкурентоспроможності виробництва зерна закладаються протягом усього виробничого циклу, коли кожний його етап має не лише забезпечувати належну якість робіт, а й бути економічно ефективним. Адже конкурентоспроможність виробництва зерна, поряд із кон'юнктурою ринку, буде визначатися також співвідношенням його цінових та якісних параметрів [26].

Конкурентоспроможність виробництва зерна розглядається у комплексі заходів, спрямованих на забезпечення необхідного рівня економічної ефективності підприємства-виробника зерна та сільського господарства в цілому, а сама конкурентоспроможність - як комплексна взаємопов`язана система показників: конкурентоспроможність товару - конкурентоспроможність підприємства - конкурентоспроможність галузі - конкурентоспроможність країни. Обрання такого підходу набуває особливого значення, якщо взяти до уваги, що обсяги виробництва зерна в Україні достатні для повного задоволення внутрішніх потреб, тобто передумови для включення України до складу провідних країн-експортерів зерна є об`єктивними. Україна має сприятливі ґрунтово-кліматичні умови для вирощування зернових культур в усіх природно-кліматичних зонах і здатна розширити свою присутність на світовому ринку зерна, у тому числі через розвиток відносин із СОТ.

Для поліпшення якості вітчизняної продукції та її конкурентоспроможності необхідно: удосконалити систему техніко-технологічних і агротехнічних заходів виробництва продукції та її збуту; впроваджувати у виробництво нові енергозберігаючі технології вирощування, транспортування, зберігання, переробки й реалізації продукції; здійснювати незалежний контроль за якістю продукції на всіх етапах її виробництва і збуту; впроваджувати у виробництво нові високоврожайні сорти та гібриди сільськогосподарських культур і високопродуктивні природи [26].

Зростання конкурентоспроможності відбувається завдяки зниженню індивідуальних витрат та підвищенню якості продукції. Зазначені аспекти заслуговують уваги у процесі виявлення резервів забезпечення ринкової та фінансової стабільності підприємств.

Важливим аспектом забезпечення конкурентоспроможності аграрної продукції є підвищення її якості. Підвищення якості не виключає, а передбачає аналіз обсягів витрат, кількості вироблених товарів, інших напрямів виробничо-збутової діяльності.

Категорія якість продукції включає в себе сукупність властивостей, що характеризують міру споживання даної продукції задовольняти потреби споживачів згідно з цільовим призначенням. Якість зернових культур має важливе значення, оскільки закупівельні ціни на зерно встановлюється з урахуванням його якості [27].

Таким чином, суттєве підвищення вимог до конкурентоспроможного виробництва і реалізації кожного виду зерна в Україні набуває важливого державного значення, пов'язаного з вирішенням проблеми вдосконалення регіонального розміщення виробництва певних злакових культур з врахуванням кон'юнктури ринку та найповнішого використання грунтово-кліматичних і економічних умов їх вирощування. Першочергового значення набуває створення організаційно-технологічних і економічних умов нарощування конкурентоспроможного виробництва пшениці, ячменю та кукурудзи. Збільшення виробництва цих видів зернових зумовлюється, з одного боку, господарсько-економічною діяльністю, повнішого використання її наявного біологічного потенціалу та відповідних природних чинників підвищення урожайності, а з другого - можливостями розширення обсягів реалізації одержаної продукції, як безпосередньо в господарських структурах, так і на внутрішньодержавному рівні та міждержавному продовольчому ринках.

Згідно наказу Держспоживстандарту України від 29.07.2009 №272 існують такі показники якості пшениці (додаток А, Б) Залежно від показників якості м'яку пшеницю поділяють на 6 класів (класи 1-3 група -А, класи 4-5 група - Б і клас 6 ). Тверду пшеницю залежно від показників якості поділяють на 5 класів. М'яку пшеницю групи А використовують для продовольчих ( переважно борошномельна та хлібопекарська промислової) потреб і для експортування. Пшеницю групи Б і 6-й клас використовується на продовольчі і непродовольчі потреби та для експорту. За вимогою замовника у зерні м'якої та твердої пшениць можуть визначатися інші показники якості. Які є не класоутворюючими (кількість і якість клейковини,сила борошна за альвеографом, індекс седиментації тощо) у відповідності із визнаними у світі затвердженими методиками. Зерно твердої та м'якої пшениці всіх класів має бути у здоровому стані, не зіпріле та без теплового пошкодження за сушіння, мати властивий здоровому зерну запах та нормальний колір [61].

Збільшення виробництва і поліпшення якості зерна сприяють підвищенню дохідності зернового господарства, а отже, і зміцнення економіки сільськогосподарських підприємств.

Однак, складне економічне становище сучасного сільського господарства і, особливо, відсутність необхідної кількості мінеральних добрив, засобів захисту рослин призвели до зниження родючості ґрунтів і погіршення основних показників ефективного господарювання в рослинництві - урожайності та якості продукції.

Таким чином, в умовах конкуренції аграрні підприємства України зможуть успішно функціонувати лише тоді, коли постійно дбатимуть про поліпшення якості продукції та задоволення платоспроможного попиту споживачів.

Нині, в умовах ринкової економіки зможе конкурувати зі світовими аналогами лише високоякісна продукція, яка матиме низьку собівартість. Слід відзначити, що важливість собівартості як чинника конкурентоспроможності продукції посилюється у зв'язку із залежністю від її рівня досягнення основних критеріїв конкурентоспроможної продукції: ефективності виробництва, збільшення прибутку, підвищення рентабельності, запровадження інновацій [44].

Одним з найважливіших напрямів підвищення конкурентоспроможності продукції є її цінова перевага, для забезпечення якої собівартість як базова величина ціни повинна формуватись за низьковитратним принципом, що досягається за рахунок удосконалення галузевої структури суб'єктів господарювання, впровадження науково обґрунтованої спеціалізації та концентрації виробництва, підвищення продуктивності праці; ефективного використання ресурсів і виробничого потенціалу й урахування вимог ринку. Унаслідок зростання в нашій країні неплатоспроможності підприємницьких структур і населення, втрати мотивації праці на виробництві високоякісної продукції, підвищення продуктивності праці та ефективності виробництва знизився рівень конкурентоспроможності сільськогосподарської продукції. Для усунення цього та з метою забезпечення конкурентоспроможності зернових необхідно відпрацювати фінансово-кредитну, податкову й цінову політику в агропромисловому виробництві, стимулювати розвиток підприємства з різними формами власності та господарювання, розвитку ринкової інфраструктури та ін. [25].

Одним з основних завдань, що стоять перед вітчизняними агропідприємствами на сучасному етапі їх функціонування і розвитку, є нейтралізація негативного ефекту “індукованої неконкурентоспроможності”, наслідком якої є масова втрата конкурентоспроможності підприємствами, викликана вступом України до СОТ, відкритістю вітчизняних ринків для іноземних товаровиробників, виникненням психологічного бар'єру недовіри у свідомості споживачів відносно товарів, вироблених українськими продуцентами перед іноземними товарами, тощо. Гарантом конкурентоспроможності країни та її регіонів повинні стати адаптаційні механізми щодо створення економічно ефективної і соціально захищеної системи виробництва і реалізації товарів та послуг [49].

Адаптаційний механізм підвищення конкурентоспроможності українського зерна на внутрішньому та зовнішньому ринках необхідно орієнтувати на реалізацію невикористаних конкурентних переваг вітчизняної агропродукції, поклавши в його основу такі принципи:

· системний розвиток всіх параметрів конкурентоспроможності зернових культур, а не домінування окремих складових (зокрема, економічних);

· збалансування різноспрямованих економічних інтересів виробників, експортерів та держави в процесі забезпечення та використання конкурентного потенціалу українського зерновогоринку;

· реалізація певних конкурентних переваг українського зерна на світовому ринку не повинназнижувати конкурентоспроможність вітчизняних зерновиробників та їх продукції на внутрішньому ринку.

Враховуючи наведені принципи, до складових механізму підвищення конкурентоспроможності вітчизняного зерна на внутрішньому та зовнішньому ринках можна віднести такі організаційно-економічні заходи:

-- стимулювання національного виробництва високоякісних продовольчих зернових культур. Стимулюючими інструментами можуть бути використані як нові (наприклад, дотації за “класність” зерна), так і вже діючі дотаційні системи; важливо при цьому забезпечити доступність, прозорість та справедливість розподілу дотацій між товаровиробниками;

-- цінова підтримка зерновиробників шляхом підвищення ефективності діючого механізму державного цінового регулювання. Так, проведення держзакупівель зерна не за мінімальними, а за ринковими цінами сприятиме подоланню залежності аграріїв від монопсонічної ціни зернотрейдерів, зростанню рентабельності зерновиробництва, інвестицій у його якісний інноваційний розвиток;

-- спрямування товарних потоків зерна із непрозорих каналів реалізації до організованих збутових систем, зокрема, оптових ринків сільськогосподарської продукції (ОРСП). Створення мережі регіональних ОРСП сприятиме справедливому ціноутворенню, подоланню інформаційної асиметрії ринку, збільшенню обсягів товаропотоків між аграрним та переробним секторами внутрішнього ринку зерна, становленню рівноправних економічних відносин між суб'єктами даних секторів [49];

-- посилення державного контролю за процесом визначення „класності” зерна на елеваторах шляхом створення та забезпечення функціонування регіональних незалежних лабораторій якості зернових культур. Такі лабораторії можуть функціонувати і в складі регіональних ОРСП;

-- посилення державного контролю за експортно-імпортними операціями на зерновому ринку України; стимулювання тих експортерів українського зерна, які забезпечують конкурентоспроможність продукції на світовому ринку не за рахунок демпінгових цін, а завдяки її високій якості, екологічній чистоті та безпеці, за рахунок розвитку систем стратегічного маркетингу та логістики;

-- підвищення якості зернозберігаючих та фумігаційних послуг, їх сертифікація відповідно до вимог міжнародних стандартів, оптимізація тарифної політики;

-- вдосконалення діючих національних стандартів якості зернових культур з урахуванням досвіду стандартизації провідних зернових держав, їх гармонізація з міжнародними нормами та стандартами;

-- стимулювання впровадження екологічно чистих технологій у зерновому господарстві, створення ринку екологічно чистої аграрної продукції [49].

Таким чином, проведений аналіз конкурентоспроможності вітчизняних зернових культур в розрізі економічних, консументних, нормативних, екологічних та маркетингових параметрів дозволив визначити низку проблем у реалізації конкурентних переваг даного товару на внутрішньому та зовнішньому ринках. До таких проблем слід віднести, зокрема, занижені експортні ціни вітчизняного зерна, посередню якість та завищені тарифи на зернозберігаючі та фумігаційні послуги, високі інфраструктурні витрати зерноекспортерів, недосконалість діючих національних стандартів якості зернових культур, нерозвиненість внутрішнього ринку органічної агропродукції, систем стратегічного маркетингу і логістики тощо [9].

Завдання підвищення конкурентоспроможності вітчизняного зерна на державному та світовому ринках особливої актуальності та значимості набуває у сучасних економічних умовах, коли вступ України до СОТ може викликати ефект „індукованої неконкурентоспроможності” вітчизняних агропідприємств, втрату ними частини зернового ринку, падіння доходності та занепад зернового господарства. Запропонований механізм підвищення конкурентоспроможності вітчизняних зернових культур на внутрішньому та зовнішньому ринках передбачає вдосконалення системи управління якістю зерна в аграрному, переробному та інфраструктурному секторах ринку, становлення рівноправних економічних відносин між суб'єктами даних секторів, підвищення ефективності механізму державного регулювання та управління внутрішнім зерновим ринком, стимулювання органічного зерновиробництва в Україні. Перспективи подальших досліджень у даному напряму полягають у пошуку інноваційних методів підвищення конкурентоспроможності продукції вітчизняних зернопродуктового підкомплексу на внутрішньому та зовнішньому ринках [49].

Отже, найголовнішими чинниками підвищення конкурентоспроможності продукції є якість, собівартість і ціна реалізації продукції. Вони впливають на рівень конкурентоспроможності продукції, а тому повинні мати оптимальне економічно обґрунтоване співвідношення. Необхідно враховувати й чинники непрямої дії, такі як продуктивність праці, матеріально-технічне забезпечення, спеціалізація виробництва, економічна політика держави, оскільки вони також впливають на конкурентоспроможність продукції. При цьому без втручання держави при розв'язанні проблеми підвищення конкурентоспроможності виробництва зерна не обійтись.

1.3 Характеристика і тенденції розвитку ринку зерна в Україні

У процесі реформування аграрного сектору економіки України одночасно відбулись зміни економічних відносин і відносин власності та утворення різноманітних форм господарювання, і як результат, розвиток аграрного ринку на її теренах. Утворення ринкової моделі економіки на практиці вимагає осмислення й розуміння сутності ринку. Розуміння категорія «ринок» багатогранне, але здебільшого трактування зводиться до того, що є взаємодія продавців та покупців з приводу продажу-купівлі товару. Це основа основ ринкового механізму, яка формує інститут кон'юнктури, ціни, регулює ринкові відносини і визначає політику держави щодо ринку єдиного загальноприйнятого поняття ринку не існує.

Ринок - це сукупність покупців та продавців, які взаємодіють, у результаті чого з'являється можливість обміну; це сукупність продавців і покупців, які здійснюють або можуть укладати угоди. [67]

Інтенсивності впровадження відносин ринкового типу завадила наявна інертність сільськогосподарських виробників в яких у минулому були надійні та гарантовані державою способи реалізації їх продукції та відсутність відповідної інфраструктури ринкового типу. Крім того, ринок розвивається з порушенням дії ринкового механізму, внаслідок чого виникає дисбаланс співвідношення між попитом та пропозицією. Даний процес також характеризується наявністю протиріч у підходах влади та підприємців до розуміння ролі й значення і специфіки функціонування структур ринкового типу в аграрному секторі через що його становлення значно відстало від динаміки політичних та соціально-економічних обставин розвитку суспільства.

Розвиток ринкових відносин в Україні характеризувався здійсненням глибоких інституційних змін, наявністю та боротьбою протилежностей економічних механізмів планової й ринкової економіки, нестабільністю та недосконалістю законодавчої бази, неузгодженість урядових рішень щодо функціонування ринку [55]

З 31.07.2002 року набрав чинності Закон України “Про зерно та ринок зерна в Україні” (№37-IV від 04.07.02). Даним Законом передбачені досить ефективні напрями державної політики по регулюванню ринку зерна, серед яких удосконалення механізму заставних та інтервенційних операції на зерновому ринку, посилення контролю за якістю, обліком та зберіганням зернових ресурсів, активізації експорту зерна тощо. Крім того, передбачене удосконалення діяльності ринкової інфраструктури, без чого неможливе успішне функціонування самого ринку.

Останніми роками спостерігаються певні зміни в структурі каналів збуту зерна. Наприкінці 80-х - початку 90-х років частка зерна за державним замовленням становила 70-80% від його валового збору. З 1995 року почала діяти контрактна система формування продовольчих ресурсів шляхом реалізації державних, національних і комерційних контрактів. [33]

Однак низький рівень закупівельних цін порівняно з вартістю матеріально-технічних ресурсів, а також фіскальна податкова політика ускладнили фінансовий стан сільськогосподарських підприємств. Як наслідок, починаючи з 1995 року значно збільшилась частка зерна, що реалізується на ринку й населенню.

Ринок зерна і зернове господарство є тим складником економіки будь-якої країни який опосередковує фінансово-економічне благополуччя аграрних товаровиробників. Зернове господарство - ключова галузь для сільськогосподарського виробництва [78]

З позиції структурної організації зернового ринку вирішальне значення має кількість виробників та кількість споживачів, які беруть участь у процесі обміну. Саме кількість виробників і споживачів та структура зв'язків між ними визначають тип взаємодії попиту і пропозиції. Від того, наскільки вигідно кожен з них реалізує свою потребу, залежить перспектива їхнього існування, а також визначає ефективність ринку.

Відмінною рисою сучасного розвитку вітчизняного ринку зерна є швидкоплинність змін у зовнішньому середовищі його суб'єктів. Зростання експортного потенціалу України, входження її до світового ринку зерна, розмивання галузевих меж, прихід на ринок могутніх глобальних компаній докорінно змінили умови й способи ведення бізнесу і гостро поставили проблему розробки та застосування сучасних технологій управління зерновими компаніями, які б забезпечили їхню адаптацію в конкурентне середовище. [30]

Перш ніж розглянути основних суб'єктів ринку зерна, потрібно вказати, що зерно є товаром з високою споживчою цінністю й нееластичним попитом за ціною. Через залежність виробництва зерна з кліматичними умовами, які впливають на врожайність зернових. Даний фактор зумовлює необхідність впровадження державного регулювання через основних суб'єктів зернового ринку з метою забезпечення продовольчої безпеки країни шляхом стабілізації цін на зерно та борошно при їх значних коливаннях.

Основними суб'єктами зернового ринку в забезпеченні продовольчої безпеки є державне регулювання та суб'єкти операційної діяльності. Суб'єкти державного регулювання це група основних суб'єктів, яка відповідно до чинного законодавства здійснює державні заставні закупки зерна та інтервенційні операції. Крім інтервенційного фонду зерна в Україні також формують: фонд державного резерву; державний резервний насіннєвий фонд; регіональні фонди зерна. Зазначені операції нині доручено державним операторам на ринку зерна: ДАК «Хліб України», Держкомрезерву та Аграрному фонду.

До класу основних суб'єктів виробничої діяльності доцільно віднести: сільськогосподарські підприємства, що вирощують зернові культури, сільськогосподарські підприємства, що вирощують зерно на насіння, насіннєві заводи та хлібоприймальні підприємства. [30]

До суб'єктів, що за місцем у структурі обміну входять до розподілу, передусім слід віднести зернотрейдерів, які на ринку представлені як великими комерційними фірмами, так і середніми та дрібними скупниками зерна.

Відповідно до сучасного визначення функції розподілу маркетингу до її складу відносять не тільки операції, пов'язані безпосередньо із торгівлею, а також транспортування і складування. Перший вид діяльності здійснюють транспортні підприємства. Особливість зерна дає змогу транспортувати його різними способами: автомобільним, залізничним, морським транспортом, і в кожному окремому випадку знаходити найефективніші засоби. Останнім часом поширюється ще один вид транспортування зернових вантажів - контейнерні перевезення [30].

Що стосується функції складування, то її на зерновому ринку виконують портові зернові термінали, які хоча за статистикою формально належать до хлібоприймальних підприємств, але призначені для тимчасового накопичення та підготовки однорідних за якістю партій зерна для відправлення за кордон морським транспортом. Тобто такі ємності використовують лише у логістичних цілях - для складування. Таким чином, до суб'єктів розподілу за місцем у структурі обміну слід віднести: зернотрейдерів, транспортні підприємства і портові зернові термінали. [30]

Через те, що не тільки суб'єкти зернового ринку за своїм складом досить численні й неоднорідні, а й допоміжні та обслуговуючі мають таку ж властиві сит, то в кожному із згаданих класів також доцільно ввести по ієрархічному рівню. [30]

Виходячи з того, що допоміжні суб'єкти забезпечують основні певними ресурсами, то й їх класифікація буде формуватись видами ресурсів:

· засобів виробництва;

· хімічні засоби;

· енергетичні ресурси.

Що стосується обслуговуючих суб'єктів, то їх потрібно класифікувати за напрямом обслуговування:

· організаційний - забезпечує функціонування біржового зернового ринку, надає необхідні інформаційні послуги та послуги з сертифікації зерна ті ін.;

· фінансово-кредитний - забезпечує фінансовими ресурсами;

· науково-дослідний - забезпечує інноваційну діяльність - створення нових сортів зернових культур, нових технологій і продуктів харчування.

Головна проблема ринку зерна для усіх учасників, а особливо для аграріїв - безпосередніх виробників - скачкоподібність цін, прибутків, тобто фінансових результатів.

Через хаотичність ринкових змін досить важко спрогнозувати ціни на продукцію на довготерміновий період. Підприємствам, які закуповують зерно, бракує банківських кредитів, тому вони неспроможні закупити велику кількість збіжжя в короткостроковому періоді, тому пропонують низьку ціну або не купують взагалі. Дана ситуація спричинена ціноутворенням на світових ринках аграрно-продовольчих товарів, до того ж світове виробництво за обсягами значно перевищує обсяги виробництва зерна в Україні, особливо по фуражному зерні, ціни закономірно знижуються і така тенденція з огляду на кон'юнктуру може зберегтися. Внаслідок входження в глобальні ринки, національна економіка України повністю підпадає під вплив тенденцій розвитку світової економіки, фінансової системи зокрема. Певним заручником даних процесів є аграрний продовольчий ринок, але у міру його ув'язки із світовим необхідно врахувати можливі зміни, у тому числі за рахунок фінансових проблем: ціноутворення, інвестування, кредитування, страхування тощо [30].

Коли аграрний сектор, який займає значне місце у національній економіці, яка буде втянута у процеси пов'язані із фінансовою кризою, необхідним кроком з боку держави має стати посилення регуляторного впливу на ринок та економіку сільського господарства загалом.

Для розв'язання фінансових проблем учасників ринку зерна необхідні:

· активізація експорту зернових, зокрема обсягів, які не можуть бути спожиті на внутрішній арені ринку;

· масштабна закупівля Зена для створення достатніх його резервів на внутрішньому ринку, яка повинна здійснюватись за цінами, не нижчими за встановлений Урядом рівень;

· кредитування підприємств, які бажають купувати зерно у вітчизняних виробників;

· підвищення ролі Аграрного фонду у формуванні внутрішнього ринку зерна через виділення йому достатніх обсягів, а нині вже й понад норму, обсягів коштів на здійснення фінансових інвестицій, виділення коштів у необхідному обсязі насамперед з перших днів збирання урожаю, тобто у піковий період щодо пропозицій;

· максимальне нагромадження можливих запасів зерна на майбутнє, що сприятиме стабілізації цін як в урожайний, так і неврожайний роки;

· розвиток біржової торгівлі зерновими як індикатора ціноутворення та ін.

Значимою для ринку зерна є проблема хаотичності експорту зернових і фактичної відсутності експортної політики, що негативно позначається на ціновій кон'юнктурі та доходах безпосередніх виробників зерна. Проте найбільш значимою проблемою зернового ринку, яка породжує усі інші, є відсутність збалансованості між попитом і пропозицією зерна [30].

Зерновий ринок включає в себе практично всі елементи ринкових відносин, ефективність його функціонування впливає на рівень розвитку продовольчих ринків країни. З урахуванням масштабів і повноти елементів економічних відносин зерновий ринок може виступати в якості своєрідної моделі розвитку для інших ринків сільськогосподарської продукції, сировини та продуктів харчування, а в сучасних умовах перехідного періоду зернове виробництво може стати ключовим елементом в організаційно-економічному механізмі виходу АПК із кризового стану. Мультиплікативний ефект від розвитку зернового ринку дає можливість підвищити ефективність функціонування агропромислового комплексу в цілому, оскільки стабільне виробництво зерна є важливою складовою формування доходної частини бюджету в результаті надходження податків від його переробки та реалізації, використання як сировини у харчовій та переробній промисловості, а також накопичення для самої зернової галузі [66] .

Наведене свідчить про вагому роль ринку зернових культур у розвитку аграрного сектора економіки України. Водночас існуючі тенденції до зниження рентабельності зерновиробництва, поглиблення нерівномірності розподілу доходів між товаровиробниками та посередниками, посилення залежності аграріїв від зернотрейдерів, які сьогодні контролюють переважну частину товаропотоків зерна та істотно впливають на внутрішню цінову політику, зростання розриву між імпортними та експортними цінами зернових культур обумовлюють об'єктивну необхідність пошуку інноваційних шляхів підвищення конкурентоспроможності продукції українських зерновиробників як на внутрішньому, так і зовнішньому ринках.

Державне регулювання ринку зерна не відіграє стимулюючої ролі щодо виробництва зерна та не здатне ринковими методами ефективно реагувати на впливи світового зернового ринку.

Ефективність та прогнозованість державного регулювання ринку зерна є об'єктивною передумовою зростання зернового сектору України. Недостатня системність та неузгодженість законодавства України, а також його вибіркове виконання, має суттєві негативні впливи на стан зерновиробництва та ефективність маркетингу зерна, що призводить до втрат для учасників зернового ринку та економіки в цілому [2].

Стратегічний підхід до державного регулювання зернового ринку та вдосконалення законодавчої та нормативно-правової бази, що регулює правовідносини на ринку зерна, можуть істотно покращити результативні показники функціонування як окремих суб'єктів зернового ринку, так і в цілому агро продовольчого сектору України.

Зі вступом України до Світової організації торгівлі (СОТ) припиняє діяти режим акумуляції сільськогосподарськими підприємствами податку на додану вартість, що, за оцінками, призведе до додаткових втрат сільськогосподарських виробників у розмірі 4 млрд. гривень. В разі не прийняття адекватних заходів це призведе до збитковості виробництва зернових. Крім того, вступ України до СОТ вимагає перегляду існуючої системи підтримки виробників зерна. Відсутність досвіду застосування альтернативних заходів підтримки галузі негативно впливатиме на показники діяльності виробників зерна [3].

Відсутність системного підходу до регулювання зернового ринку може призвести до подальшого зменшення показників урожайності та обсягів виробництва зерна в Україні, скорочення доходів сільськогосподарських виробників, що зокрема загрожуватиме продовольчій безпеці країни. Крім того, втрати понесуть учасники ринку, що пов'язані із постачанням товарів для зерновиробництва та маркетингом зерна, зокрема елеваторна промисловість, транспортна інфраструктура тощо.

Необхідність комплексного удосконалення функціонування ринку зерна, нарощування обсягів виробництва зерна належної якості, створення умов для реалізації експортного потенціалу галузі ґрунтуються на основних державних пріоритетах аграрної політики, визначених Законом України «Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року», відповідає законодавчо визначеним стратегічним цілям аграрної політики, зокрема в частині гарантування продовольчої безпеки держави та перетворення аграрного сектору на високоефективний, конкурентоспроможний на внутрішньому та зовнішньому ринках сектор економіки держави. [3]

Об'єктивний процес становлення ринкового середовища в Україні вимагає створення відповідної інфраструктури ринку агропромислової продукції. Утверджується усвідомлення того, що виробити продукцію - це лише половина справи, важливою складовою є її реалізація. Саме інфраструктура ринку повинна виконувати функцію генератора ринкових цін, на основі яких формуються ціни пропозицій і попиту [50]

Враховуючи різноманітність елементів інфраструктури зернового ринку, потрібно розглянути сучасні проблеми деяких з них. Розвиток інфраструктури зернового ринку й інтеграційних процесів у зернопродуктовому підкомплексі повинні враховувати стан, який склався після приватизації у переробній галузі та у сфері агробізнесу. Напруженим залишається процес узгодження інтересів сільськогосподарських товаровиробників і суб'єктів підприємницької діяльності суміжних галузей і сфер. Виробники зерна економічно потерпають від впливу монополії посередницьких структур (елеватори, хлібоприймальні пункти, зернотрейдери, постачальники матеріальних ресурсів, лізингові та страхові компанії) внаслідок того, що вони встановлюють занадто високу ціну на свої матеріали та послуги і не завжди бажану для виробника ціну на зерно.

Існуюча інфраструктура зернового ринку не забезпечує повною мірою руху продукції від виробника до споживача без посередницьких структур, що призводить до втрат як на підприємницькому рівні, так і на рівні держави в цілому.

Як відомо на ринку зерна конкурують не ціни, а якість і витрати. Кращі підприємства країни вже давно сповідують дану аксіому класичної економіки, а тому не занадто переймаються кон'юнктурними коливаннями на ринку. Сучасні технології, новітня високопродуктивна техніка, перспективні сорти та гібриди, позитивна кредитна історія, власні можливості тривалого зберігання збіжжя, опора на науку та прогресивний менеджмент - дають змогу одержувати протягом тривалого періоду досить позитивний економічний зиск від зернового бізнесу. Питома вага таких підприємств у країні щорічно зростає і досягла розміру 10%. На їхню частку в 2008 році припадало близько 41% валового виробництва зернових і майже половина ї експорту. Таким чино аграрним підприємствам, агрохолдингам, що орендують десятки й сотні тисяч гектарів сільськогосподарських угідь, нічого не загрожує [50].