Безпосередня демократія в сучасній Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

Безпосередня демократія в сучасній Україні

Вступ

демократія соціальний громадянський

Для того, щоб краще зрозуміти поняття демократії, треба його детальніше розглянути. Суть демократії полягає в тому, що народ є носієм державної влади. Зокрема, у ст. 5 Конституції України сказано: Україна є республікою, а єдиним джерелом влади в Україні є народ. Звичайно, нам і раніше говорили те саме. Але добре відомо, що влада народу була цілковитою фікцією, і тому виникає слушне запитання: а який же механізм здійснення народовладдя зафіксовано в новій Конституції? Звернімось до тексту: народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії. Отже, демократія - це вирішальна можливість народу впливати на ситуацію в державі шляхом не тільки всеукраїнського, але й місцевих референдумів і ставити на цих референдумах найбільш важливі питання. Народовладдя є вираженням демократії, яка реалізує себе у пануючому в країні політичному режимові, а також у формі правління, здійснюваного державою.

Сьогодні Україна рухається у напрямку побудови соціальної держави. Вихідною базою для такого реформаційного процесу є положення Основного Закону, в ст. З якого проголошується: «Людина, її.життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права й свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави».

Проблеми взаємозв'язку держави, суспільства, особи, державної влади і демократії є фундаментальними для будь-якого сучасного суспільства. Вони, безумовно, визначають і процес розбудови Української держави, формування суспільних відносин на нових демократичних засадах.

Аналіз цих проблем безпосередньо пов'язаний з дослідженням суспільства взагалі і громадянського суспільства зокрема. Для того, щоб осягнути співвідношення й механізми зв'язку суспільства, особи і держави, роль суспільства у формуванні державної влади і демократичних інститутів, слід чітко уявляти природу і сутність цього суспільства, його структуру і соціальний організм.

Певна річ, Україна, яка стала на шлях свого відродження, потребує опрацювання власної концепції співвідношення особи, суспільства і держави, механізмів формування влади й розвитку демократії. Цьому повинно передувати вивчення відповідного світового наукового і практичного досвіду. Йдеться, зокрема, як про теоретичні дослідження проблем громадянського суспільства, правової держави, прав і свобод людини і громадянина, так і про світову практику.

1. Демократія: поняття та основні засади

Протягом історії до ідеї демократії, заснованої на принципах гуманізму, віри в людину, поваги до її гідності, духовності, рівності, звертались найкращі представники людства, які збагатили і розвинули ці поняття: Перікл (Давня Греція), Б. Спіноза (Нідерланди, XVII ст.), Ж-Ж. Руссо (Франція, XVIII ст.), Т. Джефферсон (США, XVIII ст.), Т. Масарик (Чехія, ХІХ-ХХст.), В. Гавел (Чехія, XX ст.). Ця ідея знайшла свій відгук і в Україні. Різні форми народовладдя відстоювали й обґрунтовували у своїх працях СПодолинський, М. Драгоманов, М. Павлик, Г. Франко, МТрушевський. Останній писав, що «в конфліктах народу і влади вина лежить на боці влади, бо інтерес трудового народу - се найвищий закон всякої громадської організації, і коли в державі трудовому народу недобре, його право розраховуватися з нею».

Ідея народовладдя відбилася свого часу і в різних актах Української Народної Республіки - конституційних проектах, державних документах, нарешті, у Конституції УНР 1918 р. У проекті, створеному групою членів Української народної партії, який мав назву «Основний закон Самостійної України - Спілки народу українського» і датувався 1905 р., стверджувалося, «що уся влада належить народові українському. Основний закон встановлює, як нею користуватись». У Четвертому універсалі Центральної Ради зазначалось, що влада в Україні «буде належати тільки народу України, ім'ям якого, поки зберуться Українські Установчі Збори, будемо правити ми, Українська Центральна Рада, представництво робочого народу - селян, робітників і солдатів…». Що ж до Конституції УНР 1918 р., то друга її стаття визначала: «Суверенне право в Українській Народній Республіці належить народові України, цебто громадянам УНР всім разом».

Цілком зрозумілим є те, що кожна історична епоха вносила свої ознаки демократії і розставляла свої акценти на їх значущості. Основні риси демократії в цьому значенні знаходять свій вияв у наступному:

верховенстві права як загальній мірі свободи і рівності в суспільстві; принципі розподілу державної влади на законодавчу, виконавчу і

судову, які стримують і корегують одна одну;

принципі політичного плюралізму, одним із виявів якого є

багатопартійність;

принципі виборності представницьких органів державної влади і

колегіальності в роботі державного апарату;

розвиткові місцевого самоврядування.

Важливими ознаками демократичної держави є насамперед:

визнання народу найвищим джерелом влади;

розвинута система законодавства;

високий рівень розвитку прав і свобод людини;

дієвість гарантування цих прав і свобод;

панування в країні законності;

виборність основних органів держави;

рівноправність громадян і перш за все рівність їх виборчих прав;

підпорядкування меншостей більшості при прийнятті рішень.

Виходячи із сучасного наповнення демократії додатковим якісним змістом, можна дати визначення демократії як зразка, ідеалу, до якого прагнуть усі держави.

Демократія - це участь народу в своїй власній долі. Власне, демократія це не тільки державна формація, вона не є тільки тим, що записано в конституціях, демократія - це погляд на життя, який полягає в довірї до людей, в людяності, немає довіри без любові, немає любові без довіри. Демократія - це дискусія, а справжня дискусія можлива тільки там, де люди ставляться з довірою один до одного і чесно шукають правду. Демократія - це розмова між рівними, (розмірковування вільних громадян на очах усього суспільства. «- Сьогодні викликає здивування не тільки характер та зміст дискусій. Буває дуже важко збагнути ті критерії, за якими відбираються і затверджуються вищі посадові особи. Ознайомившись з біографією чергового зверхника, ми там знайдемо все, крім одного: які він має заслуги перед державою та її громадянами? Найбільша, мабуть, заслуга, що цей зверхник походить з певної території, яка дуже мила ще й вищій посадовій особі.

Дуже шкода, що філософ Антісфеь помер ще в IV ст. до не., а то було б йому з чим виступити на засіданні Верховної Ради чи Кабінету Міністрів. Адже одного разу, як свідчать очевидці, він запропонував народним зборам Афін прийняти постанову: «Вважати віслюків конями»., Антісфен відзначив: «Але ж ви простим голосуванням робите із невігласів - полководців». І ще він сказав: держави гинуть тоді, коли громадяни не вміють відрізняти добрих людей від поганих. І не дай Боже, що тут філософ мав рацію, бо тоді Українську державу треба розглядати як таку, що стоїть на краю загибелі.

Зрозуміло, що без здібних і винахідливих людей, без талановитих ватажків, без геніїв праці у суспільстві неможливо нічого розумного і справедливого організувати. Демократії потрібні ватажки, а не пани.

Повинна бути справедлива організація розподілу праці, а не привілеїв, не аристократичне панування, але взаємне служіння.

За останні століття в Україні було загублено стільки кращих людей, що це явно позначилось на елітарному доборі в вищих структурах влади. І коли спостерігаємо за дискусіями у Верховній Раді, то згадуються рядки філософа і поета Аркесілая: «Як тяжко сперечатись з поріддям рабів…»

Виникають й інші аналогії. Виходить, бувало, депутат на трибуну, говорить розумні речі, а його ніхто не слухає - хто пліткує, хто газету читає, хто прогулюється по залу… Зерно істини падає в сухий грунт. І тут можна було б порадити нашим парламентарям запозичити метод Діогена. Як пише очевидець, «одного разу він розмірковував уголос про важливі предмети, але ніхто його не слухав; тоді він раптом заверещав по-пташиному; зібрались люди, і він присоромив їх.

Він говорив, що люди змагаються, хто кого зіштовхне копняком у канаву, але ніхто не змагається у мистецтві бути прекрасним і добрим».

Сьогодні український народ переживає складний період відродження, і тому тяжко чекати результатів, які були б досконалими на віки. Але це не означає, що наша демократія і наші порядки не можуть бути кращими, ніж зараз. Демократія має свої недоліки, тому що люди також мають свої недоліки. Наш народ тілом і душею демократичний; тому ми повинні наполегливо долати всі недоліки, а не поборювати демократію.

Парламент обирається виборцями. Хто їх виховав політичне і морально? Старий режим. Досконалих депутатів, які виросли в республіці, ми ще не маємо. Демократія не може бути тільки на папері і в устах демагогів. Навіть найкращий парламент не завжди може проголосувати за те, що є справедливе, правове і моральне. Ми є очевидцями, що демократичні цінності відроджуються в наш час. Однак якщо простежити історію людства від Великої французької революції кінця XVIII ст. до виникнення однопартійних режимів у середині XX ст., то можна побачити, що демократичних держав було небагато. Причому більшість з них існували недовго. Проте цей факт не повинен викликати почуття песимізму чи відчаю. Навпаки, він є свого роду викликом. Якщо прагнення до свободи є вродженою властивістю людства, то здійсненню демократії на практиці треба вчитися.

Чи продовжуватиме історія відкривати двері свободі, залежить від відданості і колективної мудрості самих людей, а не від будь-яких законів історії і аж ніяк не від уявної доброзичливості самозваних лідерів.

Всупереч деяким уявленням здорове демократичне суспільство не є ареною, на якій окремі люди прямують до досягнення своїх цілей. Демократичні держави процвітають, якщо про них піклуються громадяни, готові використовувати свободу для активної участі в житті суспільства, які обирають до державних органів своїх представників, підзвітних за свої дії, якщо життя суспільства грунтується на засадах толерантності та компромісу.

Часто поняття «свобода» і «демократія» розглядаються як тотожності. Однак вони не є синонімами. Так, демократія - це справді поєднання ідей і принципів свободи, однак водночас вона містить низку звичаїв та процедур, сформованих протягом довгої, часто складної історії. Одним словом демократія - це свобода, вкладена в норми.

Демократичну державу визначають такі засади: 1) національний суверенітет; 2) уряд, заснований на злагоді тих, ким він управляє; 3) влада більшості і права меншості; 4) гарантія основних прав людини; 5) вільні та справедливі вибори; 6) рівність усіх перед законом; 7) справедливе правосуддя; 8) конституційне обмеження влади уряду; 9) соціальний, економічний і політичний плюралізм; 10) принципи толерантності, співпраці і компромісу.

і. Національний суверенітет - це сукупність повновладдя нації та прав, що гарантують незалежність особи. Він забезпечується насамперед державністю, комплексом конституційних прав і юридичних актів, а також традиціями і неписаними правилами поведінки. Істотну роль відіграють демократичні гарантії - соціальні, економічні, політичні, культурні.

Національний суверенітет як загальнолюдська гуманістична цінність за сучасних умов набуває особливого значення у зв'язку з відновленням пріоритету саме загальнолюдських цінностей. Визнання суверенних прав нації є аналогічним визнанню прав людини. Воно надає гуманістичної і демократичної спрямованості політичному розвиткові держави, яка прагне до не під владності іншим державам. Суверенітет - та основа на якій, внаслідок вільного самовизначення встановлюється той чи інший політичний характер державності, соціальної та культурної цілісності суспільства. Він передбачає узгодження природного невід'ємного права основної нації ні збереження і розвиток власної культури і самобутності з принципом забезпечення громадянських прав і культурного самоврядування всіх національних та етнічних груп.

Суверенітет - явище політичне, оскільки здійснюється в системі держави. Він передбачає обов'язкову наявність незалежної національної, державності. За відсутності національної держави народ приречений на загибель. Бездержавний народ не може бути суверенними

2. Уряд, заснований на злагоді тих, ким він управляє. Демократія - це щось більше, ніж ряд конституційних правил і процедур, які визначають функції уряду. В демократичній державі уряд є лише однією ланкою, що співіснує з суспільним ладом, який включає в себе багато різнорідних інститутів, політичних партій, рухів, організацій. Така різноманітність називається плюралізмом, який означає що в демократичному суспільстві безліч організованих груп та інститутів не завдячують своїм існуванням урядові.

В авторитарних суспільствах всі такого роду організації існують піл контролем, з дозволу, за умов нагляду і підзвітності урядові. В демократичному суспільстві влада уряду чітко визначена й суворо обмежена законом. Тому громадські організації вільні від урядового контролю. Навпаки, багато які з них намагаються впливати на рішення уряду і вимагати від нього підзвітності за рішення, які він приймає.

Уряд, заснований на злагоді тих, ким він управляє, може діяти впевнено і авторитетно, чого не може робити режим, влада якого спирається на військову силу або на не обраний голосуванням партійний апарат.

За висловом А. Лінкольна, демократія - це уряд народу, з народу і для народу

3. Влада більшості - права меншості. В усіх демократичних системах громадяни вільно приймають рішення за принципом більшості. Однак влада більшості не завжди є демократичною. Ніхто, наприклад, не назве чесною й справедливою таку систему, в які 51 відсоток населення гнобить решту 49 відсотків в ім'я поглядів більшості. У демократичному суспільстві влада більшості повинна включати в себе гарантії особистих прав людини, які в свою чергу мають захищати права меншин - етнічних, релігійних чи політичних або просто тих, хто програв у дебатах навколо спірного законопроекту. Права меншості не залежать від доброзичливості більшості і не можуть бути скасовані голосами останньої. Вони захищаються тому, що демократичні закони й інститути охороняють права всіх громадян.

Розвиваючи ідеї націоналізму, ми повинні виступати на захист інтересів не тільки українців, а й усіх націй і народностей, які проживають на території України.

Вказані вище риси визначають головні принципи усіх сучасних демократій без огляду на їх історичні, культурні та економічні відмінності. Незважаючи на відмінності між націями і суспільствами, засадчі елементи конституційного уряду - правління більшості в поєднанні з особистими правами і правами меншості та владою закону можна побачити у Канаді та Коста-Ріці, Франції та Японії.

4. Гарантія основних прав людини. Згідно з формулюванням філософів-просвітителів XVII і XVIII ст., невід'ємні права - це дані Богом природні права. Вони не зникають з появою людського суспільства. Ні суспільство, ні уряд не можуть усунути чи «відняти» їх.

Невід'ємні права включають в себе свободу слова, віросповідання, проведення зборів і право на однаковий захист законом. Це далеко не повний перелік прав, які мають громадяни у демократичній державі. Демократичні суспільства також обстоюють таке громадянське право, як право на справедливий суд (воно становить ядро прав, які будь-який демократичний уряд мусить підтримувати). Оскільки вказані права існують незалежно від уряду, вони не можуть бути скасовані законодавчими актами чи примхою виборної більшості.

Детальне формулювання законів і процедур, пов'язаних з основними правами людини, у різних суспільствах має свої особливості. Однак кожна демократична держава зобов'язана будувати такі конституційні, правові та соціальні структури, які забезпечують захист цих прав

З іншого боку, права, як і люди, не діють ізольовано. Вони не є приватною власністю окремих людей, існують лише в такому обсязі, в якому їх визначають члени суспільства. Виборці є охоронцями своєї власної свободи. У світлі цього демократичний уряд не є ворогом особистих прав громадян, а їх охоронцем. Громадяни демократичної держави беруть на себе суспільні обов'язки саме для того, щоб зміцнити свої права.

Ідея захисту прав людини дістала широке визнання. її включено до конституцій багатьох країн, а також до Статуту ООН і таких міжнародних документів, як Заключний акт Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі.

Водночас треба підкреслити, що держава повинна не тільки декларувати основні права людини, а й гарантувати їх.

5. Вільні та справедливі вибори. Вибори є центральним інститутом демократичних режимів, оскільки в умовах демократії влада грунтується виключно на злагоді тих, ким управляє уряд. Головним механізмом перетворення цієї злагоди в урядову владу є вільні та справедливі вибори.

Усі сучасні демократії проводять вибори. Однак не всі вибори є демократичними. Праві диктатури, комуністичні режими та однопартійні уряди також організовують вибори, щоб надати своєму правлінню законного вигляду. На таких виборах може бути лише один кандидат або список кандидатів, але без альтернативного вибору, можуть пропонуватись кілька кандидатів на одну посаду, але шляхом залякування або шахрайства обираються лише затверджені урядом кандидати. Інші вибори можуть пропонувати справжній вибір, але тільки в межах правлячої партії.

Демократичні вибори - це конкурентні, періодичні, всенародні й остаточні вибори, під час проведення яких найвищі особи, які прийматимуть урядові рішення, обираються громадянами, котрі користуються широкою свободою критикувати уряд, публікувати таку критику і висувати альтернативи.

Опозиційні партії та їх кандидати повинні мати свободу слова, проведення зборів та пересування, необхідну для відкритого висловлювання критики на адресу уряду і для ознайомлення виборців з альтернативною політикою. Вибори, під час підготовки яких опозиція не має доступу до засобів масової інформації, організовані нею мітинги зриваються, а газети піддаються цензурі, не є демократичними.

У демократичних державах не обирають диктаторів або президентів, які б займали цей пост довічно. Обрані офіційні особи є підзвітними народові. Вони повинні повертатися до виборців у визначені терміни, якщо бажають продовжити свій мандат ще на один період.

Визначення понять «громадянин» і «виборець» повинно бути настільки широким, щоб вони включали в себе значну частину дорослого населення. Влада, обрана невеликою, привілейованою групою, не є демократичною.

Демократичні вибори визначають керівництво держави. Кермо влади тримають у своїх руках обрані народом представники, які зобов'язані підкорятися законам і конституції країни.

Нарешті, демократичні вибори не обмежуються обранням кандидатів. Виборців можуть також просити вирішувати політичні питання під час проведення референдумів та шляхом висловлювання ініціативних пропозицій, вміщених у виборчих бюлетенях.

6. Рівність УСІХ перед законом. Право на рівність перед законом чи, як ще часто кажуть, право на рівний захист законом є фундаментальною основою будь-якого справедливого і демократичного суспільства. Багатий і бідний, член етнічної більшості та релігійної меншості, політичний союзник держави і її супротивник - всі вони мають право на рівний захист законом.

Демократична держава не може гарантувати однакового рівня життя для всіх та, зрештою, це й не є її обов'язком. Однак за будь-яких обставин держава не повинна породжувати додаткових нерівностей, вона зобов'язана поводитись справедливо з усіма своїми громадянами.

7. Справедливе правосуддя. Кожна держава повинна мати повноваження підтримувати правопорядок і карати за злочини. Однак правила й процедури, застосовувані державою при виконанні законів, мають бути відкритими й чіткими, виключати можливість здійснення державою свавільних політичних махінацій.

Міліція (поліція) не має права заходити в чиєсь помешкання і робити обшук без відповідного ордера, в якому повинні бути чітко викладені підстави для такого обшуку.

У демократичній державі принцип презумпції невинності гарантується. Особа вважається невинною доти, поки її вина не буде доведена в законному порядку і встановлена обвинувальним вироком суду, який набрав законної сили.

Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинність. За будь-яких умов міліція (поліція) не може піддавати тортурам осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, застосовувати до них фізичну силу чи методи психологічного впливу.

Ніхто не може бути підданий повторній судовій відповідальності, тобто нікого не можна звинувачувати двічі за той самий злочин.

Підозрюваний, обвинувачений і підсудний мають право на захист, адвокатську та іншу кваліфіковану правову допомогу.

Судове рішення повинно бути вмотивованим, неупередженим і ґрунтуватися на всебічно розглянутих та об'єктивно доведених фактах.

8. Конституційні обмеження влади уряду. Скеля, на якій побудовано демократичний уряд, - це конституція держави, офіційний звід її фундаментальних зобов'язань, певних обмежень, процедур та інститутів. Конституція - це основний закон держави. І всі її громадяни, від прем'єр-міністра до селянина, повинні підкорятися її положенням.

Представницька демократія, яка діє згідно з конституцією, що обмежує владу уряду і гарантує права всіх громадян, є конституційною демократією.

Серед прихильників авторитарної влади побутує уявлення про те, що демократичні держави, позбавлені здатності гнобити, не мають достатньої влади, щоб правити державою. Це помилковий погляд: демократичні держави вимагають, щоб їх уряди мали обмежену владу і водночас чітко і оперативно діяли в рамках визначених повноважень.

Одним з найважливіших елементів демократії є розвиток реально діючого механізму «ваг і стримувань». Завдяки йому кожна гілка влади не тільки виконує свої повноваження, але й увалено «слідкує», а в разі потреби має у своєму арсеналі засоби стримувань інших гілок влади при спробі ухилення їх від виконання своїх функцій чи узурпації чиїхось повноважень, ця система ґрунтується на глибокому усвідомленні того, що найкращим є той уряд, можливості якого гальмуються.

Зосередження всієї влади (законодавчої, виконавчої і судової) в одних руках можна з повним правом порівнювати з тиранією.

Поділ влади в американській системі є часто неефективним, але він дає важливу гарантію від потенційних зловживань владою з боку уряду.

9. Соціальний, економічний і політичний плюралізм. Плюралізм - це різноманітність інтересів, поглядів та їх відображення в системі управління суспільством та діяльності усіх його інститутів.

Лише плюралізм створює умови для реалізації демократії (рівноправності і свободи особи). Однією з умов існування політичного плюралізму є відповідність внутрішнього законодавства міжнародним правовим актам (зокрема, Загальній декларації прав людини).

Демократія не передбачає будь-якої економічної доктрини. До складу демократичних урядів входять як соціалісти, так і прихильники вільного ринку. Практично в будь-якому сучасному демократичному суспільстві широко дебатується питання про роль уряду в економіці. Але є всі підстави стверджувати, що прихильники демократії як правило вбачають в економічній свободі ключовий елемент будь-якого демократичного суспільства.

10. Принципи толерантності, співпраці і компромісу. Демократія не є машиною, яка працює сама по собі за умови, що вона сконструйована згідно з відповідними принципами і процедурами. Демократичне суспільство вимагає відданості від своїх громадян, які визнають неминучість конфлікту і потребу толерантності.

Важливо усвідомити, що багато конфліктів у демократичному суспільстві виникають не з причини чіткого визначення понять про правильність чи неправильність чогось, а завдяки різним тлумаченням демократичних прав і неоднакових пріоритетів.

Широкі правила демократії та її системи містять лише загальні вказівки про розгляд і вирішення тих або інших питань. 1 саме тому важливо розвивати культуру демократії. Окремі люди і групи мусять бути готовими толерувати відмінні погляди один одного, визнавати, що інша сторона має права і свою законну точку зору Різні сторони (на місцях чи у державному парламенті) мусять шукати компромісу, конкретного вирішення тієї або іншої проблеми, дотримуючись принципу влади більшості і прав меншості. У деяких випадках необхідно ставити питання на формальне голосування. Не виключено, що групи можуть досягти неформальної згоди шляхом дебатів і компромісу Такого роду процеси мають додаткову перевагу, оскільки вони породжують взаємодовіру, необхідну для розв'язання конкретних питань. Утворення коаліцій - це суть демократичного процесу. Вони привчають людей, що мають спільні інтереси, вести переговори з іншими, йти на компроміси і працювати в рамках конституційної системи.

2. Поняття, риси соціальної держави

Соціальною називають державу, яка прагне до забезпечення кожному громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності, співучасті в управління виробництвом, а в ідеалі - приблизно однакових життєвих шансів, можливостей самореалізації особистості. Соціальна держава є втіленням людського виміру політики. Під поняттям «соціальна держава», як зазначає Ф. Хаєк, часто розуміють усе, що пов'язано із зменшенням або усуненням розбіжностей у прибутках між різними групами населення.

Поняття «соціальна держава» не є абсолютно новим у політичній думці. Його введено в обіг ще в 1850 р. Лоренцом фон Штайном, однак активна теоретична розробка почалася у першій половині XX ст., переважно у німецькій літературі. Серед українських розробників цієї проблематики достатньо згадати про М. Костомарова, М. Драгоманова, М. Павлика, Ф. Тарановського, М. Ковалевського, С. Шелухіна та ін.

Як пише Л. Шкорута, сенс реформ, а отже перехідного періоду в Україні полягає саме у становленні та постійному розвитку правової та соціальної держави і лише досягнення цього ідеалу має вінчати весь процес реформ в економіці, політиці та духовній сфері. Як зауважує В. Бабкгн, соціальна держава завжди приділяє увагу гарантіям прав і свобод, які безпосередньо пов'язані з розквітом особи.

Соціальна держава передбачає:

необхідний для людини прожитковий мінімум;

соціальну рівність;

соціальне забезпечення;

підвищення загального добробуту.

Постіндустріальний розвиток багатьох країн Заходу характеризується пріоритетом соціальних функцій, підпорядкуванням виробництва інтересам людини. Це розцінюється як еволюційний, прогресуючий процес. Головним досягненням функціонування соціальної держави в західних державах є формування такого типу особистості, яка відрізняється економічною та політичною активністю, упевненістю в своїх силах та самоповагою, здатністю самостійно приймати рішення, характеризується раціональністю мислення та поведінки, котра базується на індивідуалізмі, тобто усвідомленні власних інтересів.,

Вважається, що Німеччина стала першою державою світу, в післявоєнній конституції якої було закріплено положення про соціальну державу; ставши головною умовою прогресу, соціальна державність була заснована на конструктивних засадах, що дозволило кожній людині відчувати певну стабільність у бурхливому потоці соціальних змін повоєнного періоду. Складовими поняття «соціальна держава» тут розглядають «справедливість» та «гідне людини існування для всіх». У ФРН сьогодні домінує трактування терміну «соціальна держава» як організації, яка допомагає слабким, прагне вплинути на розподіл економічних благ у дусі принципів справедливості, для забезпечення гідного людини існування. Соціальна держава керується уявленнями, відповідно до яких кожна людина має можливість і зобов'язана забезпечувати себе та утримувати сім'ю. Відповідальність суспільства настає лише тоді, коли вимоги людини не задовольняються державою належним чином, що іменується соціальною допомогою.

Досвід зарубіжних держав, і не лише Німеччини, Великобританії, але й інших держав, у т.ч. й тих які також перебувають на стадії побудови соціальних держав, повинні бути взяті до уваги при розробці заходів, спрямованих на побудову соціальної держави в Україні. До найгостріших проблем молодої Української держави, з якими вона стикається при набутті рис соціальної, можна віднести безробіття і пов'язана із ним проблема зарубіжного заробітчанства, заборгованості по зарплатах, недосконалість систем медичного обслуговування та пенсійного забезпечення, недостатня увага до т. зв. людей з особливими потребами, житлова проблема. Побудова соціальної держави в Україні відбувається повільніше, ніж, приміром, у Польщі. Польща, на відміну від України, не перебувала в таких жорстких тоталітарних лещатах; селяни там володіли землею, для громадян там існували можливості виїжджати і працювати за кордоном, мати іноземну валюту. Та й демократичні традиції у них не були втоптані так, як у нас.

У 2001 р. в Україні вперше було визнано існування бідності, визначено терміни «бідність», «рівень бідності», «межа бідності», що відобразилося у запропонованій Кабінетом Міністрів України «Стратегії подолання бідності». Зокрема, бідність визначається як «неможливість унаслідок нестачі коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в конкретний період часу». У 2000 р. до категорії бідних належали 26,7% населення, а вкрай бідних - ще 14,7%. 75% бідних становлять домогосподарства, де є діти до 18 років. Головними причинами виникнення та поширення бідності є зменшення рівня зайнятості населення, зростання рівня безробіття, низький рівень оплати праці та пенсійного забезпечення, заборгованість із заробітної плати і соціальних виплат, що мають суто економічне підґрунтя, відсутність розвинутої системи страхування життєвих ризиків та адресної соціальної допомоги. На сьогодні безробіття є одним із головних чинників поширення бідності; особливо це стосується сімейного безробіття (коли безробітними є кілька членів сім'ї). Найнебезпечніше те, що працююче населення також не гарантоване від ризику потрапити у категорію бідних. Діюча система пільг не забезпечує надання допомоги виключно бідним верствам населення, а сприяє, помітному збільшенню доходів заможних верств населення, зростанню економічної нерівності. Зростання бідності супроводжується поглибленням майнового розшарування, населення та появою прошарку багатих, чия заможність асоціюється з тіньовою та кримінальною діяльністю. З бідністю пов'язані також такі явища, як безпритульність та жебрацтво, низька народжуваність.

Високий рівень безробіття в Україні призвів до масової трудової міграції працездатного населення. Саме на державі лежить відповідальність за людей, які вимушені задля виживання, залишати свої сім'ї. Можемо взяти за приклад польський уряд, який піклується про поляків, які працюють за кордоном. Є відчутною відмінність у правовому статусі українців та поляків, котрі, приміром, працюють в Італії. Наші громадяни опиняються беззахисними у державах, в які приїздять. Люди часто гинуть, а їхня рідня навіть не має змоги похоронити їх на Батьківщині: приблизна вартість доставки тіла зі США - 5 тис. доларів, з Німеччини - 3 тис. євро. Саме людські трагедії зумовлюють поступове звернення уваги наших законотворців до проблем працевлаштування українців за кордоном. Так, Комітет у закордонних справах Верховної Ради України звернувся до іспанських парламентаріїв з проханням посприяти прискоренню процесу підписання Угоди між Україною та Іспанією про тимчасове працевлаштування українців у цій державі. Це вкрай актуально, бо понад 100 тис. громадян України перебувають в Іспанії та тимчасових роботах.

У жодній із держав, які перебували в стані бідності, остання не долалася лише шляхом підтримки нужденних, а з допомогою комплексного підходу, орієнтованого як на бідні, так і на відносно забезпечені верстви населення. Світовий досвід показує, що політика подолання бідності має поєднуватися з політикою становлення середнього класу. Необхідною передумовою подолання бідності є створення працездатним верствам населення умов для самостійного розв'язання проблем підвищення власного добробуту, що можливо лише в разі забезпечення продуктивної зайнятості, збалансування попиту і пропозиції на ринку праці, запобігання безробіттю.

Складністю на шляху до побудови соціальної держави в Україні є невирішеність житлової проблеми. На офіційному квартирному обліку стоять понад 2 мли. сімей та несімейних, тоді як одержати власне житло в державному фонді та кооперативах має змогу максимум 1,5% бажаючих. З 2,5 млн. молодих сімей 1/3 частина не мають нормальних житлових умов, а тому не поспішають заводити малюків.

Житлова проблема була і залишається вкрай гострою, а соціальне право громадян на індивідуальне житло лише декларується Конституцією України. Якщо в середньому на одного жителя України припадає 19,7 м' загальної площі, то в розвинутих країнах Європи - в 1,8-3,7 рази більше. Незважаючи на деяке збільшення темпів будівництва, його обсяги для майже 50-мільйонного населення України залишається краплею в морі, а схема «роздачі квартир» - найбільш несприятливою для людей з невеликими доходами.

3. Демократія як цінність для суспільства

Перш ніж навчитися демократії, кожен з нас повинен вникнути в суть демократичного суспільства. В чому вона полягає? Як функціонує таке суспільство?

Слово «демократія» часто вживають уряди, які зовсім не є демократичними. Багато державних систем називають себе «народними демократіями», незважаючи на те, що уся влада зосереджена в руках вузької керівної еліти, яка залишається при кермі рік за роком, ніколи не бере участі у вільних та відкритих виборах.

Що таке демократія? Демократія - це форма керівництва, за якої приймаються політичні рішення, що спираються на владу більшості.

Якщо рішення приймаються всіма громадянами, то це - демократія безпосередня, вона може практикуватися лише в невеликих групах. Наприклад, професійні спілки повинні діяти демократично і спиратись на збори всієї спілки, які обирають керівників та приймають рішення більшістю голосів.

Крім такої демократії, більш поширена виборна демократія (представницька). В місті, де налічується 100 тисяч мешканців, чи в країні з 50 млн. громадян неможливо провести загальні збори, тому мешканці повинні обирати представників для прийняття політичного рішення. Якщо така демократія діє у відповідності до Конституції, яка обмежує владу керівника, але гарантує права громадян, то така форма влади - конституційна демократія. В такій державі більшість господарює, а право меншості захищають заклади, створені для цієї мети.

Демократичне суспільство - це спосіб життя, який проникає в усі суспільні установи, а не лише в ті, які формально мають владу. В демократичному суспільстві влада - це лише один із багатьох заходів, який співіснує в плюралістичній суспільній тканині. У демократичному суспільстві уряд, керівництво вузько визначені й обмежуються правом. У демократичному суспільстві право однієї особи базується на праві, пов'язаному з переконаннями й щоденним життям людей.

Важливо пам'ятати, що демократія - це процес, форма життя і співпраці. Ця форма еволюційна, а не статична. Свобода означає відповідальність, а не свободу без відповідальності. Якщо люди самі керують собою, вони роблять багато помилок. Але демократичний процес гарантує викриття помилок, здійснення змін та перевиборів нової влади. Ні демократія, ні інша система влади не можуть створити ідеального суспільства.

Суть демократії полягає в тому, що «ми - народ» можемо самі керувати й створювати спосіб життя, співпрацюючи один з одним у межах законів та закладів, які охороняють свободу

Філософія демократії - прагматизм. Вартість теорії слід оцінювати після досягнення результатів у реальному житті. Вчорашні рішення можуть бути непридатними сьогодні. Ті, хто живе в демократичному суспільстві, переконані в тому, що добре змінювати час від часу керівництво. Нормальне явище - публічно проявляти розбіжності, не довіряти політичним догмам, опрацьовувати ідеї, теорії та методи. Якщо вони дієві, працювати над ними далі, якщо ні - відкинути і йти далі. У політиці основною характерною рисою демократії є те, що керівна влада виходить із вимог тих, якими керують. Влада існує для потреби людей, люди не повинні служити владі, для влади вони громадяни, а не піддані.

Одна з найважливіших вимог громадян - участь у незалежних виборах. Демократія вимагає багатопартійної системи, щоб голосуючи,

можна було вибирати з багатьох політичних кандидатів та програм. Голосування переважно таємне, щоб позбутися натиску керівної групи. Право голосу мають усі, за винятком дітей.

У конституційній демократії громадян поєднує демократична етика. Демократична етика - поєднання цінностей та постанов, які необхідні для самоврядування. Демократичну етику ще можна визначити як почуття толерантності та співпраці, спортивного руху та чесної гри. її дух вимагає чесних виборів, вході яких всі кандидати домагаються такої самої мети. Демократична етика вимагає від кандидатів цивілізованої поведінки. Ті, хто програв, повинні прийняти рішення обраних. Якщо дана партія і влада програли, то передача повноважень повинна відбуватися спокійно. Незалежно від того, хто виграє, обидві сторони погоджуються на співпрацю у вирішенні суспільних проблем. Ті, що програють, знають, що не втратять життя і не потраплять до в'язниці, а мають шанс змагатися на наступних виборах. Незгода з урядом не означає зради. Демократична етика допускає розбіжності, і це - нормальне явище; висловлювати протилежні думки з метою аналізу всіх можливих напрямків дій та доведення їх до відома публічної влади.

Всі конституційні демократії мають одну спільну рису: влада керівництва обмежена, а народ має права, які закріплені в конституції, і уряд не може позбавити їх. Громадянські права людям дає не влада, ці права належать людям і гарантовані конституцією. У конституційній демократії система урядування побудована таким чином, щоб жодна група чи орган не отримали надмірної влади. Наприклад, дуже важливо мати незалежне судновиробництво, але таке, щоб керівна влада до нього не втручалася, не порушувала прав громадян.

Демократія може зазнати поразки, якщо уряд має досить влади, і навпаки. Демократична система - найкраща форма влади, вона не; повинна породжувати анархію чи безладдя. Одночасно необхідно мати лідерів і розв'язувати проблеми так, щоб демократичний уряд діяв успішно. Всі демократичні парламенти дотримуються порядку і регламенту, щоб ретельно обговорити проблеми, завершити дебати та приступити до голосування.

У демократичному суспільстві уряд не керує культурним життям і не контролює його. Цим займаються інші організації, відомства. Кожен може брати участь у культурному житті незалежно від приналежності до добровільних організацій, молодіжних груп, спортивних товариств, робітничих спілок, релігійних товариств та інших вільно обраних видів діяльності.

Влада сприяє культурній діяльності, надаючи субсидії для музеїв та інших культурних закладів, але артисти, художники, письменники і музиканти не працюють на уряд.

У демократичному суспільстві влада не запроваджує цензури в пресі; вона не може ані призначити, ані відкликати редакторів газет. Вільна преса становить джерело контролю дій властей. Не може бути такого становища, щоб газетярі та історики боялися висловити свою думку. Якщо уряд - власник засобів масової інформації, друкарень та видавництв, то незалежні погляди в небезпеці. Отже, свобода преси, слова, думки необхідні не тільки тому, що це - добре, але й тому, що це - найкращий спосіб спостереження за діями влади, інформування суспільства і зміни поганої політики шляхом публічних дискусій.

У демократичному суспільстві газети, журнали, книжкові видавництва, радіомовлення незалежні, не контролюються урядом. Там, де телебачення - державна власність, воно дотримується нейтральності стосовно внутрішньої політики, не стає на бік жодної з сторін, не перетворюється в рупор керуючої партії.

Іншою важливою рисою культурного життя демократичного суспільства є релігійне життя. В демократичних державах у релігійне життя держава не втручається. Різноманітні релігійні конфесії незалежні від уряду, а тому поряд існують костели, синагоги, інші святині.

Освіта становить кістяк культурного життя кожного суспільства. В демократичному суспільстві доступ до освіти рівний для всіх.

У демократичному суспільстві міліція (поліція) та урядові особи підлягають закону як і вся решта владних структур. Оскільки закон - кодекс поведінки, його можна змінювати. Якщо хтось вважає, що закон неправильний, то громадянин може звернутися до суду, щоб його скасувати (змінити) або до представників у парламенті, щоб замінити цей Закон.

У демократичному суспільстві влада обмежена не лише щодо політики, але й щодо економіки. Слід зупинитися на економіці вільного ринку. Власне, навіть американська економіка не є повністю вільною від ринку. Вона поєднує в собі втручання уряду та приватні ринки.

Уряд надає певні послуги, але не є власником підприємств, заводів чи сільського господарства. Більшість американської економіки належить приватній власності. Отож, відносно продажу і попиту підприємства отримують успіх або поразку в залежності від того, чи пропоновані продукти та послуги є такими, яких хоче споживач. Зрозуміло, що підприємства, які виготовляють добрі товари, мають успіх, а інші втрачають ринок.

Втручання уряду допомагає змінювати ринкову систему багатьма способами. Федеральний уряд надає допомогу працівникам, які втратили роботу і підприємствам, які потрапили в скрутне становище, а також надає позички для малих підприємств, виділяє фонди для фермерів, врожай яких загинув через непогоду, дає гарантію на банківські заощадження, соціальне забезпечення, існування різних типів шкіл: загальноосвітніх, релігійних, приватних, створених громадянами, які не бажають, щоб їх діти відвідували загальноосвітні чи релігійні школи.

У демократичному суспільстві школа не є політичним засобом у руках властей. Проте учні повинні навчатися основ демократії - як стати активними громадянами, як голосувати і які погляди є політичне вірними. В навчальних закладах навчання здійснюється так, щоб студенти ставили питання, мислили, вирішували різні аспекти даної справи і виробляли власну думку

Наступним важливим аспектом демократичного суспільства є роль закону. Творять закон законодавчі органи. Закон - засіб, за допомогою якого здійснюється керівництво демократичним суспільством.

У демократичному суспільстві закон повинен трактувати всіх громадян як рівноправних, незважаючи на їх расу, походження чи політичні погляди. Не може бути особливих привілеїв для урядовців, посадових осіб, для багатих людей чи щось подібне. Оскільки демократія - це процес, а не готовий продукт, демократичні суспільства постійно переглядають закон, щоб усувати несправедливість і надати йому відповідного трактування.

Закон містить гарантію громадянських прав та політичних свобод. Він оберігає громадян від арештів та затримання без суду чи юридичної допомоги, від примусу свідчити проти себе; забороняє безпідставний обшук чи конфіскацію. В законі дослівно йдеться про те, на чому грунтуються права громадян у правильному судовому процесі, на медичну допомогу для престарілих, фінансову допомогу для убогих.

Уряд здійснює політику, спрямовану на зменшення податків, як стимул розвитку економіки, публічного будівництва житла або для досягнення інших важливих цілей суспільства.

Уряд відповідає за стан економіки і високий рівень життя громадян. Такий вплив здійснюється через податкову політику, бюджетну політику та визначений процент кредитів. Відповідно змінюючи податки, процент кредиту та витрати, уряд може впливати на інфляцію, рівень безробіття та споживчі витрати.

Представницька та місцева влада несуть відповідальність за міліцію (поліцію), за стан доріг, мостів, шкіл, санаторіїв та інших послуг. Що ж стосується найманих працівників, то джерелом їх сили в демократичному суспільстві є профспілковий рух. Вони вільні та незалежні від уряду Профспілки - добровільне об'єднання працівників, які за допомогою демократичних механізмів визнають його політику та дії. Профспілки не гарантують лояльних зв'яків з працедавцями та урядом.

Досвід показує, що система, яка спирається на поєднання «контролю та рівноваги» - відповідальна; прагнення до зиску стимулює власників та акціонерів виробляти те, чого потребує споживач; уряд регулює умови економіки для запобіганню крайностей, а вільні профспілки захищають інтереси працюючих.

4. Конституція України - передумова побудови соціальної демократичної, правової держави

Як відомо, в період розпаду радянської імперії та національного державотворення в Україні взято курс на побудову правової держави. Однак її реальне формування йде повільно, без належної системи. Причина полягає в тому, що тоталітарна держава створюється як інструмент насилля над особою, а правова держава розрахована на те, щоб охороняти права особи. Образно кажучи, вони відрізняються між собою так само, як тюрма і житловий будинок. Але зовнішньо вони, здається, схожі і будуються для людей. Але в будинку людина господар, а у тюрмі - в'язень.

На жаль, необхідно констатувати, що на сьогодні для законодавців України людина не стала головним об'єктом уваги. Вони приймають закони з розрахунку не на неї, а на підприємства, відомства та заклади, трудові колективи. І закони ці багато чому не можуть запрацювати тому, що захищеність інтересів держави й індивіда не знаходяться на одному рівні. Прикро, що вона так як і за минулих часів, розглядається як додаток до державного механізму.

Необхідно зазначити, що людина - основа та мета правової держави. Возвеличуючи й охороняючи її гідність, держава забезпечує, перш - за все, свою власну основу - існування особистості як морального суб'єкта права і громадянина держави. Саме це є вихідним постулатом нової Конституції України, яка проголосила соціальність держави.

Що ж таке соціальність держави, проголошена Конституцією? Це питання складне. Для чого взагалі потрібна суспільству деркава, тобто, для чого потрібна влада? Справді, ми не можемо обійтися без влади, яка встановлює загальні, обов'язкові для всіх правила, закони, бо інакше кожен робитиме своє, і в суспільстві запанує хаос. Держава потрібна, але вона повинна служити людям, тобто суспільству. Ст. З Конституції України проголошує, що людина, її життя, здоров'я, честь, гідність, недоторканість, безпека визнаються найвищою соціальною цінністю, а права і свободи людини визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Звичайно, ситуація не може змінитися в один день, адже ми вийшли з того суспільства, в якому все було навпаки, в якому ми всі служили державі, а можливість обійти закон, скажімо, вирішити справу через партійного начальника всупереч закону - вважалося нормальною⁸.

Єдиний розумний вихід із такого становища - це повне відновлення юридичних засад суспільного, громадського і політичного життя. Але для цього необхідно подолати теорію і практику, у відповідності з якими права особи є «засобом», «інструментом», «подарунком» властей. Необхідно раз і назавжди усвідомити, що права особи - це невід'ємна частка (аспект) самої людини як соціальної істоти, і тому вони повинні бути для держави метою, а не засобом.

Досягнути цього на практиці можливо тільки в тому випадку, якщо буде створено правову державу, яка зможе стати ефективним інструментом захисту прав. При цьому надзвичайно важливо якнайшвидше відійти від здеформованих комуністичною ідеологією принципів права, поняття самого права та правових зв'язків.

Основними засадами права є юридична рівність громадян і тісно пов'язаний з цим еквівалент у їхніх стосунках, у поступі й обміні благ і послуг, а також у призначенні покарань за правопорушення. До речі, у новій Конституції зафіксована рівність усіх перед законом.

Яким же чином наш Основний Закон забезпечує соціальність держави? У розділі «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина» записані норми, в яких йдеться про те, що держава гарантує кожному право на працю шляхом забезпечення рівних можливостей для працевлаштування за вільним вибором. Кожен наймач, чи то держава, чи приватне підприємство має здійснювати соціальний захист: наприклад, якщо ви захворіли, вам оплачують лікарняну допомогу. Держава встановлює санітарні й гігієнічні вимоги, і кожний наймач має їх дотримуватися. Чи може держава зробити більше? Очевидно, ні. Держава не може бути перетворена на відділ соціального забезпечення, який збирає зі всіх, а потім потроху роздає, чи борошно, чи пшеницю, чи одяг, чи взуття. Це не справа держави.

Вона має забезпечити можливість кожному з нас своєю працею заробити собі на життя. І ми повинні звикнути до того, що держава лише створює рівні умови, рівні можливості для нас, щоб кожен із нас завдяки своїм талантам, працелюбності мав можливість забезпечити собі гідне життя.

Але тим, хто не може цього зробити, держава повинна допомогти: інвалідам, пенсіонерам, одиноким матерям, багатодітним сім'ям. Ось у чому полягає соціальність держави, закладена в нашій Конституції.

Якщо говорити про демократичність майбутньої Української держави, то в Конституції сформульовано достатньо правових підстав, щоб таку державу побудувати. По-перше, у ст. 5 сказано: Україна є республікою. По-друге, вона реально формується народом. По-третє, законодавча, виконавча та судова влади набувають досвіду роботи щодо виконання своїх обов'язків і відходять від протистояння. А це забезпечує головне - стабільність у державі.

Велика увага приділяється розбудові політичної системи нашої країни та формуванню громадянського суспільства.

Одним із безперечних завоювань Української держави є свобода совісті, повернення церкві і релігії належного їм місця в суспільстві. Це особливо наочно видно при зіставленні картини сьогодення з десятиріччями державного атеїзму. В Україні представлені 52 віросповідання, в межах яких діють понад 27 тисячі релігійних організацій, 90-та конфесій, течій та напрямків. Діяльність Церков і релігійних організацій, міжконфесійні та церковно-державні відносини регулюються ст. 35 Конституції України та Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації». Чинне законодавство в цілому має демократичний характер і відповідає нормам міжнародного права, зокрема Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакту про громадянські та політичні права, рекомендаціям Парламентської Асамблеї Ради Європи №190 (і995 р.). Чи не головною проблемою у взаємовідносинах Української держави і церкви сьогодні є реституція майнових прав релігійних організацій. Тобто, йдеться про повернення релігійним організаціям того, що було відібрано у них в перші роки радянської влади. За роки незалежності України віруючим повернуто 3,4 тис. храмів і понад 10 тис. предметів культового вжитку. Кількість культових будівель та пристосованих приміщень, якими користуються церкви - 19 112. Серед 12,6 тис. храмів 3693 (29,4%) є пам'ятками архітектури. За цей період збудовано 2,6 тис. сакральних споруд, будується близько 2 тис. Згідно з графіком, складеним на виконання розпорядження Кабінету Міністрі» України під 7 травня 1998 р., віруючим мас бути повернуто 120 культових будівель, що не використовуються або використовуються не за призначенням. Проте забезпечення культовими спорудами залишається однією із найгостріших проблем релігійного життя в Україні.