Безпосередня демократія в сучасній Україні

Треба сказати, що в Україні вже визначились зі стратегічними підходами до реформування гуманітарної сфери загалом. 1 насамперед, культури, освіти, науки, охорони здоров'я. їх роль у житті країни, як базових цінностей державності, суспільної свідомості і національної безпеки, вимагає створення цілісної національної системи гуманітарної політики, пристосованої не до соціально-економічних реалій, а до завдань та перспектив нашого демократичного розвитку.

На демократичність нашої держави вказує і те, що в Конституції зазначено - єдиним джерелом влади в Україні є народ. Звичайно, нам і раніше говорили те саме, але добре відомо, що влада народу була цілковитою фікцією, і тому виникає слушне запитання: а який же механізм здійснення народовладдя зафіксовано в новій Конституцій Ст. 69 передбачає, що народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдуми та інші форми безпосередньої демократії. Народ має можливість впливати на ситуацію в державі шляхом не тільки всеукраїнського, але й місцевих референдумів і ставити на цих референдумах найбільш важливі питання. Що стосується виборів, то, гадаємо, історія не придумала кращого способу самоорганізації суспільства, ніж можливість діяти через обраних народом представників-депутатів, та це вже справа людей, кого вони оберуть.

Однією з найважливіших засад демократичної держави є незалежність судової влади, і в ст. 126 читаємо: незалежність і недоторканість суддів гарантується Конституцією України.

Судова влада має особливе значення для держави, яка претендує на те, щоб називатися правовою. Власне кажучи, суд - остання інстанція для вирішення правового спору з будь-яких питань. Це правило повинно не тільки проголошуватись, а й реально забезпечуватись. Але так буде лише в тому випадку, коли суд володітиме справжньою незалежністю і буде спроможний кваліфіковано вирішувати будь-яку справу.

На жаль, нині суд не відповідає цим вимогам. Передусім, просто не вистачає добре освічених фахівців-суддів. Недостатньою є загальна кількість суддів, та і спеціальна підготовка багатьох із них залишає бажати кращого. Це пояснюється шерегом чинників, у тому числі й тим, що фах судді тривалий час у нас не вважали престижним і відповідно його погано оплачували.

Ми хочемо збудувати правову державу, і тому Конституцією проголошено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, тобто в його основу покладені природні права людини.

У зв'язку з цим повчально знати, як інші народи йшли до правової держави. Вони не створювали великої кількості законів, які частково давали б людям права. Так, СІЛА відразу і в цілому прийняли Білль про права, у якому суспільство чітко окреслило свободи громадян та гарантії їх дотримання та поваги. Сьогодні жодне відомство, жоден заклад не сміє на них зазіхати. І тільки після того, як було закладено цей непорушний фундамент, на якому, властиво, і стоїть правова держава, американці почали створювати інститути влади, обумовлюючи при цьому, що вони повинні оберігати права людини. Ми ж поки ще далекі від цих реалій, так само як і від правової держави.

Для того, щоб ми могли наблизитись до проголошеного ідеалу демократичного правового суспільства, необхідно здійснити це на словах, а на ділі широку правову реформу, виробити принципи національного права, які б забезпечили верховенство закону в Україні. Власне кажучи, нормативні акти утворюють систему лише тоді, коли перебувають у ієрархічно-ступеневій співпідпорядкованості, легальне (формальна ієрархія на основі верховенства закону) і по суті (відповідність принципам права).

В іншому випадку виникає розлагодженість і деформація системи. Тоді врегулювання і порядок будуть досягатись не цивілізованими правовими шляхами, а за допомогою брутальної сили, авторитарних протиправних вказівок. У Конституції України саме і закладений принцип панування права і механізм його здійснення для того, щоб уникнути волюнтаризму і свавілля, зберегти суспільний правопорядок.

Адже конституція, в якій не дотримуються принципу панування права і верховенства закону, фактично ніколи не зможе стати верховним законом. Не передбачаючи правового характеру здійснення державної влади, вона стає половинчатою, непослідовною, суперечливою, а вся правова система приречена на неминучі деформації і переродження.

Верховенство права повинно бути не тільки у правотворчості, але й у право реалізації, в тому числі у правозастосувальній діяльності'. Принцип верховенство права передбачає, що утворена на його основі система нормативних актів повинна конкретизуватись у мережі правовідносин. Лише в такому випадку Україна матиме право у повному розумінні цього слова, тобто, діюче, живе право та реальний правопорядок.

Зрозуміло, що захист людини, передусім її права, повинен здійснювати суд. Конституцією передбачено, що правосуддя в Україні здійснюється лише судами. А оскільки суд - єдина установа, що стоїть на сторожі наших прав, то і вимоги до нього змінились. Нині, після прийняття Конституції, суд набуває прав, рівних із законодавчою та виконавчою гілками влади. І, згідно з принципом поділу влад, суд є незалежним, бо гарантом цього стала Конституція.

Величезне значення для побудови правової держави має ст. 8, яка передбачає, що Конституція України має найвищу юридичну силу, а норми Конституції є нормами прямої дії. Отже, ми зможемо реалізувати принцип відповідальності держави перед особою. Тобто, нарешті ми можемо прийти до суду та подати позов на державу чи конкретного її чиновника. У ст. 19 сформульовано принципово новий підхід до нашого життя. Діяльність держави обмежується Конституцією України та законами України, а особу ніхто не може примусити робити те, що не передбачено законом. Раніше на всяку позитивну дію вас змушували брати дозвіл у начальства. Тепер державу поставлено під контроль громадянського суспільства, і для захисту своїх прав громадянинові достатньо Конституції.

Важливим принципом побудови правової держави є ст. 6 Конституції України, згідно з якою влада здійснюється через спеціальні органи. Із цього випливають різні види влади: законодавча, виконавчо-розпорядча, судова. Як запобігти зловживанням і виникненню авторитарної, абсолютної влади, не пов'язаної правом? Перш за все ці влади не повинні бути сконцентровані в одному органі, тобто мають бути розмежовані (розподілені). Розподіл влад, таким чином, є структуроутворюючим і функціональним принципом з метою раціональної організації та контролю. Розмежування спрямоване на те, щоб утримати державну владу від можливих зловживань. Усі органи і гілки влади мають бути охоронцями Конституції України. Конституція ж, у свою чергу, повинна стояти над цими владами, а не влада над Конституцією. Необхідно акцентувати, що розмежування влади виражається у розподілі компетенції, взаємному контролі, у виробленні системи стримувань та противаг, збалансованості, рівноваги шляхом уладнання та погодження.

«Лише через розподіл влад правова держава зорганізується та функціонує правовим шляхом. Без розподілу влад настає деспотія, у чому ми мали Ще можливість переконатись на прикладі недавньої радянської імперії. Необхідно зазначити, що розподіл влад має два аспекти. По-перше, не розподіл влад між самими органами держави. Але жодному з органів не належить вся державна влада у повному обсязі. Забороняється здійснювати функції, які належать іншому органу. Отже, у правовій державі відсутня всяка необмежена влада, не пов'язана з правом і принципами конституції.

Розподіл влад - це засіб стримування влади держави у рамках принципів гуманного, цивілізованого суспільства, механізм захисту прав особи, які закріплені в конституції. Врешті-решт, розподіл влад виражається у системі стримувань і противаг так, щоб жоден із органів не зайняв авторитарно-абсолютистського становища, а відтак не зневажав право і конституцію.

Слід застерегти, що розподіл влад не є абсолютним. Одночасно він передбачає єдність влад на ґрунті загальних політико-правових принципів, мети цивілізованого демократичного суспільства. Розподіл влад - це не загальний стан відокремлених структур, а працюючий, дієвий механізм, який досягає єдності у складному процесі погодження та спеціальних правових процедур. Єдність досягається через динамічну рівновагу, через певну напруженість, сполученість і процес улагоджування. Але при цьому повинна бути обов'язкова умова: влада не може зосереджуватись у руках однієї особи або органу, інакше стануть неможливими взаємоконтроль, стримування, противага і, як наслідок - розподіл влад і правова держава.

Але при цьому якась влада повинна все ж таки вийти на перше місце, зайняти верховне становище. Це неминуче, інакше державний механізм виявиться уражений нездоровою боротьбою за фактичне верховенство або ж стане гальмівною силою. З точки зору логіки правової держави такою владою виступає законодавча влада, оскільки визначає масштаби і юридичні норми громадянського і державного життя, основних напрямів внутрішньої та зовнішньої політики. Верховенство таких норм, що відображені в законі, якраз і забезпечується чільним положенням законодавчих органів у державному механізмі.

При цьому верховенство законодавчої влади аж ніяк не означає її абсолютного характеру. Законодавець зв'язаний принципами права і Конституції України, правами людини. Окрім цього, він перебуває під контролем народу (система народного представництва та демократичних виборів). Влада законодавця не абсолютна в іншому відношенні: вона перебуває у системі різних влад (виконавча і судова влади). Надзвичайно важливе значення має Конституційний Суд. За його допомогою забезпечується конституційність не тільки підзаконних актів, але й самих законів.

«Утворення єдиного органу конституційної юрисдикції ми по праву вважаємо одним з найважливіших актів становлення України як демократичної, правової держави, як важливий крок до побудови громадянського суспільства, входження до європейської та світової спільноти. Є всі підстави для висновку, що цей акт об'єктивно відповідав одвічному прагненню українського народу жити у державі, яка б надійно забезпечувала його права та інтереси і базувалася на засадах загальновизнаних у світі цінностей, ідеалах гуманізму, справедливості, поваги до людини і громадянина.

[…] Конституційний Суд, сфорлюваний відразу ж після прийняття Основного Закону, мав стати одним з найсуттєвіших засобів його реалізації, захисту основ конституційного ладу, утвердження верховенства і прямої дії Конституції. А також: сприяти, керуючись її положеннями, нормами та вимогами, зваженому, правовому розв'язанню наявних проблем в суспільстві та попередженню появи нових. […] слід відзначити насамперед позитивну роль Конституційного Суду у створенні і розвитку нової політичної системи, забезпеченні цивілізованого вирішення спорів між - гілками влади, стабільності та утвердженні народовладдя. Не менш відчутним є і його вплив на взаємовідносини між: державою та політичними партіями, іншими об'єднаннями громадян, між державою і громадянином, на становлення конституційної моделі місцевого самоврядування та функціонування Автономної Республіки Крим.

[…] його діяльність є вагомим фактором стабільності в державі, який дозволяє вирішувати гострі і складні політичні проблеми у правовому полі, конституційними методами і конституційним шляхом. Забезпечення таким чином верховенства Конституції, непорушності її приписів відіграє дедалі помітнішу роль в функціонуванні всього механізму державної влади, збереженні конституційної рівноваги в системі ЇЇ органів».

У системі стримувань та противаг на випадок непродуманих, поспішних рішень законодавця помірковану позицію займає глава держави. Без цього механізму розподіл влад буде недосконалим. У період боротьби із авторитаризмом за встановлення конституціоналізму цей момент частково опиняється з тіньового боку. Але може скластись і така ситуація, коли необхідно угамувати самого законодавця. Для цього у правовій державі повинні бути відповідні юридичні важелі, інакше конфлікт буде вирішуватись не правовими, а суто силовими засобами.

Поточне життя держави складається із багаточисленних актів реалізацій тих норм, які прийняті законодавцем, тому на перший план висувається б диктували йому свою волю та фактично узурпували судову владу. Оптимальним варіантом найдійовішої форми для забезпечення незалежності й об'єктивності правосуддя є суд присяжних, а реальним підтвердженням рівності громадян перед законом є підсудність загальному суду, неприпустимість розширення юрисдикції спеціальних судів.

Верховенство права передбачає, що суд повинен виступати арбітром у суперечці про порушення права не тільки у правозастосувальному, але й правотворчому процесах. Суд повинен бути стримуючим чинником протії порушення права і Конституції не тільки з боку виконавця, але й з боку законодавця. Саме для цього створений Конституційний Суд України.

Щодо участі Президента України і Верховної Ради України у формуванні судової влади, то згідно зі ст. 128 Конституції перше призначення на посаду фахового судді строком на п'ять років здійснює Президент України. Всі інші судді, крім суддів Конституційного Суду України, обираються Верховною Радою України безстрокове. Таким чином, народ через своїх обранців - Президента України і народних депутатів - має можливість вплинути на судову гілку влади.

Виконавчу владу на місцях здійснюють місцеві державні адміністрації. Голів місцевих державних адміністрацій призначає і звільняє з посади Президент України. Це дає можливість главі держави контролювати ситуацію на місцях у частині, що стосується виконання Конституції України, законів України, актів органів виконавчої влади та реалізації наданих державою та делегованих Радами повноважень.

Отже, ми бачимо, що при побудові місцевої влади ми фактично вийшли на змішану форму правління, бо на місцях є також і сильні органи місцевого самоврядування, - Ради, які вирішують питання місцевої власності, місцевого господарства. У такий спосіб врівноважуються інтереси територій та інтереси загальнодержавні.

Підсумовуючи сказане, ми можемо стверджувати, що у нас є Конституція, яка дає змогу побудувати державу за формою демократичну, правову та соціальну; державу, яку можна поставити на службу громаді; державу, в якій права та свободи особи належно захищаються судом.

виконавчо-розпорядча гілка влади. Без належних стримувань виконавча влада неминуче підімне під себе і законодавчу владу, і судову. Тому проти неї потрібні особливі гарантії. Використовуючи позитивні якості виконавчо-розпорядчих органів як необхідного елементу раціонального державною механізму, важливо поставити заслін на шляху перетворення їх п узурпатора та монополіста влади. Викопавчо-розпорядча діяльність має базуватись на законі та в рамках закону». При цьому виконавча влада не може привласнювати собі повноважень і вимагає від громадян виконання будь-яких обов'язків, якщо це передбачено законом. Для забезпечення законності у діяльності виконавчої влади остання не повинна підмінювати законодавця. Відома нормотворчість і так зване делеговане законодавство повинні бути суто обмежені. Виникає питання: у зв'язку з чим? По-перше, відомча нормотворчість мусить не суперечити законові. По-друге, вона не повинна фактично підміняти закон, тобто вирішувати питання, що стосується сфери законодавця. Отже, принцип законності логічно взаємозв'язаний з принципом розподілу влад. У цілому проблема полягає не тільки в тому, щоб зробити відомчі акти такими, щоб вони не суперечили законові, але і в тому, щоб скоротити їх до мінімуму. І в першу чергу, необхідно заборонити приймати відомчі акти, що стосуються тих відносин, які повинні бути врегульовані законом, оскільки відносини відомства з громадянами не повинні регулюватись відомчими актами. На жаль, ця ситуація в Україні нині цілком зберігається.

Стримування виконавчої влади також досягається за допомогою її підзвітності та відповідальності перед народним представництвом. Мова йде про політичну відповідальність, яка забезпечується вотумом довір'я. Важливу роль у боротьбі із зловживанням виконавчої влади відіграє також інститут імпічменту.

Необхідно зауважити, що виконавець не повинен підмінювати не тільки законодавця, але й суддю, бо ніхто не може бути суддею у власній справі. Тому громадянин у правовій державі повинен мати право на оскарження в суді дій виконавчої влади: як окремих посадових осіб, так і виконавчо-розпорядчого органу в цілому. У протилежному випадку зловживання виконавця залишаються безкарними, і відкривається шлях до тиранії.

Суд, система правосуддя - третя необхідна гілка влади в механізмі розподілу влади. Це арбітр, який вирішує суперечки про право. У правовій державі правосуддя здійснюється тільки судом, у цьому одна з важливих гарантій прав і свобод громадян, правової національної державності в цілому. Але при цьому суд не повинен підміняти собою законодавця або виконавця, інакше він перетвориться на деспота. Водночас і законодавець, і виконавець не повинні привласнювати собі судові функції. У зв'язку з цим найголовнішим є забезпечення реальної незалежності суду від різного роду органів й осіб, які б диктували йому свою волю та фактично узурпували судову владу. Оптимальним варіантом найдієвішої форми для забезпечення незалежності й об'єктивності правосуддя є суд присяжних, а реальним підтвердженням рівності громадян перед законом є підсудність загальному суду, неприпустимість розширення юрисдикції спеціальних судів.

Верховенство права передбачає, що суд повинен виступати арбітром у суперечці про порушення права не тільки у правозастосувальному, але й правотворчому процесах. Суд повинен бути стримуючим чинником проти порушення права і Конституції не тільки з боку виконавця, але й з боку законодавця. Саме для цього створений Конституційний Суд України.

Щодо участі Президента України і Верховної Ради України у формуванні судової влади, то згідно зі ст. 128 Конституції перше призначення на посаду фахового судді строком на п'ять років здійснює Президент України. Всі інші судді, крім суддів Конституційного Суду України, обираються Верховною Радою України безстрокове. Таким чином, народ через своїх обранців - Президента України і народних депутатів - має можливість вплинути на судову гілку влади.

Виконавчу владу на місцях здійснюють місцеві державні адміністрації. Голів місцевих державних адміністрацій призначає і звільняє з посади Президент України. Це дає можливість главі держави контролювати ситуацію на місцях у частині, що стосується виконання Конституції України, законів України, актів органів виконавчої влади та реалізації наданих державою та делегованих Радами повноважень.

5. Шлях до громадянського суспільства - соціальна основа держави. влади і демократії

Поняття громадянського суспільства має історичний характер. Слідом за державою громадянське суспільство починає зароджуватись на певному ступені суспільного розвитку. Іншими словами, громадянське суспільство є продуктом природного історичного процесу, який передбачає гармонійний розвиток таких елементів цивілізації, як природа - суспільство - людина. Людство на певному етапі свого розвитку не могло не прийти саме до громадянського суспільства, соціальна і політична організація якого найбільшою мірою служать інтересам та проблемам конкретної людини.

Чи доцільно у зв'язку з історичним характером громадянського суспільства ставити питання про його історичні типи, чи доречний при його характеристиці формаційний підхід, яким користуються окремі дослідники цих проблем? ^и Гадаємо, що не слід вести мову не про історичні типи громадянського суспільства, а про ступені його зрілості. Побудові громадянського суспільства, безперечно, має передувати розробка його теоретичних основ. Хоча вважати, що таку працю треба починати з нуля, було б несправедливо. Теорія і практика громадянського суспільства сягають XVII ст. На сьогодні, не зважаючи на розмаїття думок і підходів до цього поняття, його складових елементів, його співвідношення з поняттям держави тощо, світова теорія громадянського суспільства в цілому сформувалась. Вона виробила загальне уявлення про цей суспільний феномен, основні його ознаки та інститути, даючи змогу виявити те спільне, що робить поняття громадянського суспільства світовим, загальнолюдським надбанням.

Аналізуючи погляди на громадянське суспільство таких видатних мислителів минулих століть, як Г. Гроцій, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо, Ш. Монтескє, В. Гумбольдт, Г. Гегель, а також сучасних дослідників, не можна дійти висновків про їх однозначну правильність чи помилковість. Усі вони, з певних кутів зору висвітлюючи різні аспекти проблеми, у своїй сукупності зробили вагомий внесок в теорію громадянського суспільства. А тому невиправданим є твердження, згідно з яким існують «західні» теорії громадянського суспільства, на противагу яким потрібно розвивати свою «східну» теорію цього суспільства. Гадаємо, що якогось особливого, зокрема французького, польського чи українського громадянського суспільства як поняття, не існує, як не існує якоїсь особливої французької, польської чи української демократії. Громадянське суспільство або ж є, або його немає, оскільки основні його риси - свобода, демократія, приватна власність, пріоритет прав людини - однакові для всіх цивілізованих країн.

Інша справа, коли йдеться про певні модифікації громадянського суспільства, які спираються на історичні, національні, політичні особливості тієї чи іншої країни. Але ці особливості не позначаються на самій суті громадянського суспільства. їх можна віднайти лише у реальному співвідношенні громадянського суспільства, конкретної держави і особи, в системі прав і свобод людини та їх гарантіях, у конкретних інститутах громадянського суспільства, тобто в його безпосередніх практичних моделях.

Усе сказане повною мірою стосується й України. Немає потреби в тому, щоб розробляти якусь особливу українську теорію громадянського суспільства. Але, спираючись на світовий науковий і практичний досвід, запозичивши з нього все краще, належить формувати свої національні інститути громадянського суспільства. При цьому йдеться не про механічне перенесення на наш український ґрунт тих чи інших моделей громадянського суспільства, які мають достатній ступінь зрілості, а про їх еволюційне запровадження з урахуванням внутрішніх особливостей і можливостей, а також фактору часу.

У чому полягає суть громадянського суспільства і які його основні ознаки?

Той безперечний факт, що в центрі суспільства перебуває людина, яка є його первинною і головною клітиною й основною дійовою особою, свідчить про те, що громадянське суспільство не за назвою, а за своєю глибинною суттю є людською спільнотою. А тому основні характеристики, що стосуються людини, зокрема її природного суверенітету, свободи і незалежності, переносяться й на громадянське суспільство, визначаючи його глибинну суть. Будучи добровільною асоціацією (союзом) вільних і незалежних індивідів, це суспільство, отже, й саме є суверенним, вільним і відкритим.

Якщо виходити з того, що головною дійовою особою суспільства, його первинною клітиною є конкретна людина, то громадянське суспільство не можна визначити як сукупність суспільних людських відносин і відповідних їм формальних та неформальних суспільних інститутів. Останні опосередковують приватне життя людини, допомагаючи їй задовольняти свої потреби та інтереси. Таке поняття громадянського суспільства пояснює і взаємостосунки людини, громадянина з цим суспільством.

Як відомо, в радянській філософській та правничій літературі домінувала позиція, згідно з якою визнавався пріоритет суспільства над особою, суспільних і державних інтересів над інтересами людини. В захваті виправдовування тоталітарного режиму становище особи було зведене до абсолютної відповідальності перед суспільством. Підпорядкованість йому людини обґрунтовувалася тим, що людина істота суспільна, яка не може жити в суспільстві і бути вільною від цього суспільства. Але ж насправді йдеться про те, що людина має бути вільною у суспільстві, а не від суспільства. Зв'язок між людиною і суспільством має таку природу, яка в принципі виключає будь-які антагонізми між ними.

Суспільство - це середовище життєдіяльності особи, яке формується зі спільної діяльності людей і є сукупністю їх формалізованих та природних зв'язків і відповідних суспільних інститутів, а тому воно не може бути чужим людині. Іншими словами, в центрі суспільства перебуває конкретна людина, потребам та інтересам якої підпорядковується весь суспільний механізм. У суспільстві не може бути іншого інтересу, окрім служіння кожній окремій людині. Не може існувати якогось загального суспільного чи державного інтересу, який би не відображав інтересів окремої людини. Інакше це інтерес не загальний, а корпоративний. Ось чому постановка питання про пріоритет суспільних чи державних інтересів і тим більше про забезпечення цього пріоритету є небезпечною.

Якщо ми прагнемо побудувати цивілізоване громадянське суспільство, тобто суспільство, яке є людською спільнотою, то мусимо ні на крок і ні за яких обставин не відступати від головного відправного принципу - пріоритету прав і свобод людини, її інтересів. Причому пріоритету як перед суспільним, так і перед державним інтересами. Йдеться не про протиставлення цих інтересів, а про їх, так би мовити, субординацію і підпорядкованість, первинність і вторинність.

Гарантуватись законом і забезпечуватись реально має пріоритет інтересів саме кожної конкретної людини; в цьому суть і мета як суспільного, так і державного інтересів. Беззастережне втілення в життя головної засади суспільства - «людина понад усе» - завжди виведе в кінцевому підсумку на оптимальне поєднання інтересів людини, суспільства і держави.

Суспільство, в якому інтереси людини підпорядковуються його власним інтересам, а тим більше інтересам держави, де мету і засоби досягнення цієї мети визначає сама держава, є тюрмою. В цій тюрмі навіть наглядачі - невільники.

Саме таке суспільство й було побудовано в колишньому СРСР. У цьому суспільстві панувала практика абсолютного знеособлення й зневаження конкретної людини, яка була гвинтиком, допоміжним матеріалом для досягнення абстрактної мети, - словом, «людським фактором». Це й зрозуміло: адже в основі згаданої практики лежала теорія тотального усуспільнення й одержавлення всього людського життя, апологетична теорія пріоритету загальнодержавних інтересів, тобто теорія ГУЛАГу, в якій немає місця для свободи людини.

Отже, громадянське суспільство несумісне з насильницькими формами і методами розвитку суспільства, з теорією класів, класової боротьби. Рівність людей від природи заперечує їх класифікацію за майновим станом, яка принижує людську гідність. Але це не виключає поділу людей на певні групи за іншими ознаками, зокрема, професійними, політичними, національними, релігійними тощо.

Абсолютизація класового підходу дістала свій вияв не лише у класовій теорії походження держави, айв уявленні про неї як про апарат насилля й пригноблення одного класу іншим. Таке уявлення, певна річ, не має нічого спільного з теорією громадянського суспільства як суспільства людської злагоди. Через те ця теорія була відкинута класиками марксизму як буржуазна. Повний вплив згаданої абсолютизації класового підходу спостерігається і н сучасних вітчизняних дослідженнях держави, в яких визнання громадянського суспільства межує з характеристикою держави як організації політичної влади домінуючої частини населення. Автору можуть заперечити, що й теорія договірного походження держави не виключає того, що держава за певних обставин може протистояти суспільству в цілому чи окремій його частині, використовуватися як знаряддя примусу. Однак відхилення від нормального природно-історичного процесу розвитку суспільства ще не дають підстав для того, щоб вважати ці відхилення визначальними, включаючи їх у сутнісні характеристики того чи іншого суспільного явища.

Мабуть, при визначенні суті й природи держави правильніше виходити з первинності й визначальності людини і суспільства. Ж. Боден вважав, що держава утворюється в результаті об'єднання розрізнених членів суспільства під єдиною верховною владою. Такої ж думки дотримувався і Т. Гоббс, який твердив, що держава дістає свою легітимність внаслідок договору між усіма членами суспільства. На думку Ж.-Ж. Руссо, люди, боячись втратити свої природні права, уклали громадський договір для захисту спільними силами особи та її майна. Саме з людської природи суспільства, яке утворює державу для забезпечення своїх інтересів, випливають сутнісні характеристики й ознаки держави, функції якої виконують члени цього ж суспільства.

Природа громадянського суспільства як добровільної асоціації вільних людей підтверджує теорію договірного походження держави, яка має бути знаряддям насильства над самим цим суспільством чи певною його частиною. Інша справа - конкретна держава за конкретних історичних, політичних і соціально-економічних умов та обставин. Приміром, держава диктатури пролетаріату, яка виникла в результаті жовтневого більшовицького насильницького перевороту, або фашистська диктатура, встановлена у Німеччині 1933 р. Можна навести й протилежні приклади, коли перемагають здорові природно-історичні тенденції, розпад насильницької держави-імперії - Радянського Союзу - й виникнення самостійних незалежних держав на підставі вільного волевиявлення народів.

Саме так було і грудня 1991 р., коли український народ у результаті всенародного референдуму утворив нову державу Україну. 1 хоч незалежна Україна поки що не має всіх ознак правової держави, так само як і українське суспільство не перетворилося на громадянське, проте народ, голосуючи за свою незалежність, поза всяким сумнівом, мав на увазі саме таку державу, яка стоятиме на сторожі інтересів усіх і кожного, а не якоїсь частини суспільства. Саме таке демократичне громадянське суспільство з відповідною йому демократичною правовою державою нам і належить будувати.

Отже, вихідна методологічна позиція у дослідженні проблеми співвідношення людини, суспільства і держави полягає в тому, що сутність і природу держави зумовлює й визначає сутність і природа самого суспільства, а в основі того й другого лежить позитивне людське начало, несумісне з класовим підходом. Більше того, держави, які відповідно до марксистсько-ленінського вчення довгі роки таврувалися як експлуататорські, нині постали зовсім в іншій подобі. Обсяг соціальних функцій цих держав, рівень життя суспільства, прав і свобод його членів годі й порівнювати з відповідними характеристиками колишніх соціалістичних держав, ідеологи яких нехтували теорією громадянського суспільства.

Якщо класова теорія прирікає суспільство і державу на одвічне взаємне протистояння, то природно-історичний процес передбачає їх гармонійне співіснування й розвиток як органічних частин одного цілого. Не випадково давні мислителі, які започаткували теорію громадянського суспільства, фактично ототожнювали державу з громадянським суспільством або принаймні не проводили між ними різкої межі. В державі вони вбачали виконавця не насильницьких, а насамперед загально соціальних функцій. Зокрема, Дж. Локк використовував поняття громадянського суспільства і держави як взаємо замінювані. Як синоніми вони вживаються також у І. Канта, не кажучи вже про Ж.-Ж. Руссо, засновника ідеї народного суверенітету, який майже не розрізняв цих понять. Саме завдяки працям згаданих та інших мислителів світова думка, на щастя, не збочила на манівці теорії насильницького розвитку суспільства, залишаючись у руслі природно-історичного процесу.

Отже, об'єктивна потреба в державно-політичному устрої суспільства зумовлена не розколом останнього на класи й потребою захисту інтересів одного з них, а необхідністю узгодження суспільних інтересів з індивідуальними, захисту як тих, так і інших, управління суспільством, координації його життєдіяльності. З цього погляду держава виступає як політична організація суспільства, втілена в системі політичних відносин, у яких реалізується влада. Тому проблема взаємозв'язку держави, особи і суспільства безпосередньо стосується саме політичної організації суспільства, питання про місце і роль у ній держави.

У цьому зв'язку погляд на політичну організацію суспільства як на результат взаємодії (боротьби, співробітництва, компромісів) його основних політичних сил дає змогу найбільш усвідомлено визначити роль і місце держави в системі політичної організації суспільства. Це також дає можливість з'ясувати характер її взаємин із суспільством, і як результат цих взаємин - характер відносин, які складаються між громадянами і державою.

В широкому розумінні політична організація суспільства виступає як його політична система, в якій держава займає одне з важливих місць. Навколо нього розташовується комплекс недержавних політичних організацій та інститутів (національних, професійних, релігійних тощо). Через цю структуру політичної системи суспільства й відповідні відносини відбувається оформлення політичної волі народу; політична система є механізмом, за допомогою якого народ здійснює свою установчу функцію з формування державної влади та законодавчу - з ухвалення законів.

Хоча деякі сутнісні характеристики громадянського суспільства і держави збігаються, а їх інститути тісно переплетені й органічно взаємозв'язані, однак ці поняття не тотожні. Громадянське суспільство є ширшим і глибшим поняттям, воно характеризується сукупністю більш різноманітних ознак і власних інститутів. Можна твердити, що держава, яка має власні ознаки правової, також є інститутом громадянського суспільства, яке її утворює для реалізації й захисту індивідуальних й суспільних інтересів.

Інколи кажуть, що держава і громадянське суспільство - це дві половини одного цілого. Але з таким уявленням неможливо погодитися, оскільки в ролі цього цілого власне й виступає громадянське суспільство. Отже, держава є невід'ємною частиною суспільства, хоч і з автономними механізмами функціонування.

Як держава немислима без відповідного їй суспільства, так і суспільство немислиме без відповідної йому держави. Громадянське суспільство - це соціальний фундамент держави й водночас соціальне середовище, в якому вона функціонує. Зв'язки між ними зворотні, але визначальним є зворотний зв'язок від суспільства. Саме воно формує державу, її інститути, спрямовує і контролює її діяльність.

Характеристики взаємозв'язку громадянського суспільства і держави можуть бути різнопланові й різноаспектні з погляду їх суті й форми, співвідношення державних і суспільних інститутів. З одного боку, держава - це форма, яка організує суспільство, є його зовнішньою політико-правовою оболонкою. Суспільство, в свою чергу, є соціальним середовищем, у якому функціонує держава; тобто оболонкою, але вже соціальною по відношенню до держави виступає уже саме суспільство. Громадянське суспільство може характеризуватись і як соціальний фундамент, з якого виростає державна надбудова.

Оскільки суспільство створює державу, формує її владні інститути, то вона стає органічною частиною цього суспільства. З іншого боку, будь-яке суспільство функціонує в межах конкретної держави, яка за своєю назвою охоплює і саме суспільство. Коли називається певна держава, то з нею асоціюється й відповідне суспільство, тобто наявний момент злиття держави і суспільства.

Народ як єдине джерело влади в Україні через відповідні суспільні інститути формує державу, роблячи тим самим і її інститутом громадянського суспільства. Цей інститут підпорядковується служінню насамперед людині, а через служіння людині - іншим інститутам громадянського суспільства і суспільству в цілому. Тому, як ми вже згадували, в принципі невиправданим є протиставлення держави громадянському суспільству Можна говорити не про їх протиставлення, а про певні суперечності об'єктивного і суб'єктивного характеру. Держава протистоїть суспільству тоді, коли вона, як це було в недавні часи нашої історії, стає над людиною і суспільством, узурпує й монополізує невластиві їй функції; коли її апарат задля власних інтересів експлуатує народ, чинить свавілля й безправ'я. Такій державі протистоїть не громадянське суспільство, а суспільство невільників, пригноблених людей. У свою чергу, такому суспільству, як правило, протистоять фашистські та іншого роду тоталітарні держави.

У таких випадках конфлікт між суспільством і державою об'єктивно не може не розв'язатися на певному етапі на користь суспільства. Тоді суспільство, як це сьогодні відбувається в Україні, заново починає утворювати свою державу, яка відповідає новому ступеню його зрілості.

Тоталітарна державна система, побудована на одержавленні всього суспільного життя та втручанні держави в сферу приватних відносин, небезпечна й для самої себе. Але вона спричинює омертвіння тих життєдайних джерел, економічних і духовних, без яких існування будь-якого суспільства неможливе. Як свідчить історія, крах тоталітарних систем неминучий, вони падають під власною вагою. Перемагають закони об'єктивного розвитку суспільства.

Отже, громадянському суспільству відповідає не просто держава, а держава демократична, соціальна, правова. Але це не виключає, як зазначалося, певних колізій між ними, які можуть виникати через недостатню зрілість суспільних інститутів, недосконалість законодавства, практики його застосування. Причиною таких колізій можуть, зокрема, виступати невідповідність між реальними суспільними процесами і чинним законодавством, збої в механізмах зворотного зв'язку між суспільством і державою тощо. Усе це за певних обставин може призвести до надмірного втручання держави у життя суспільства, особливо в його економічній «сфері, і, що найбільш небезпечно, у сфері приватних відносин. Однак у громадянському суспільстві такі колізії розв'язуються ненасильницькими методами й засобами через включення механізмів зворотного зв'язку між суспільством і державою.

Іншими словами, якщо на якомусь етапі держава починає монополізувати невластиві їй функції, а її апарат - перетворюватися на відірвану від суспільства корпорацію, тоді має спрацьовувати певний суспільний механізм, який би нейтралізував і попереджав анти громадянську діяльність держави, повертаючи її у належне русло. Йдеться саме про механізми зворотного зв'язку, зокрема про суспільний контроль над діяльністю держави та її органів. Такий механізм має бути законодавче визначений і закріплений, у тому числі й на конституційному рівні.

Становлення громадянського суспільства в Україні розпочалося із здобуттям нею державної незалежності, в надзвичайно складних умовах посттоталітарного періоду. За таких обставин налагоджувати демократичний процес - справа дуже непроста. Проблема полягає не лише в подоланні кризових явиш, які охопили політичну й особливо економічну сфери, а в необхідності - і це, мабуть, найголовніше і найважче - зміни суспільної та індивідуальної свідомості, що формувалася десятиліттями під згубним впливом тоталітарного режиму. Одним із стереотипів, що їх належить подолати передусім, є патерналістське уявлення про державу, ставлення до неї як до дарувальниці прав і свобод, матеріальних та інших благ.

Враховуючи ці особливості, в Конституції України закладена концепція, яка дає можливість змінити менталітет громадян, сприяти формуванню вільної особи з високою національною, економічною і правовою культурою. Згадана концепція виходить з того, що серцевиною громадянського суспільства є людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека.

Це означає, що всі інститути громадянського суспільства і держави утворюються постільки, поскільки існує необхідність створити умови для нормальної життєдіяльності людини, захисту її прав і свобод. Причому державні інститути мають нести подвійне навантаження. Вони покликані законодавче забезпечити, по-перше, однакові для всіх людей умови і можливості, а по-друге - нормальне функціонування громадянського суспільства в цілому

Отже, на конституційному рівні закладена якісно нова модель правової організації життя людини і суспільства, відповідно до якої весь державний і суспільний механізм переорієнтовується на здійснення й захист прав і свобод людини. Всі політичні, економічні, соціальні та культурні права людини мають дістати своє відображення у відповідних інститутах громадянського суспільства таких, як власність, підприємництво, сім'я, освіта, наука і культура, громадські об'єднання, свобода інформації тощо. Ці інститути повинні стати надійним матеріальним підґрунтям прав і свобод людини.

Одним із головних завдань держави у громадянському СУСПІЛЬСТВІ є створення однакових стартових умов для його членів в економічній і політичній сферах, забезпечення рівності усіх перед законом. Іншими словами, демократичний принцип організації суспільства полягає у створенні таких умов, за яких кожний громадянин міг би вільно обирати сферу й спосіб своєї життєдіяльності, безперешкодно брати участь в обговоренні законів держави чи безпосередньо їх затверджувати шляхом референдуму, вільно висувати своїх представників до органів влади і контролювати їх діяльність.

Основні засади громадянського суспільства, його визначальні характеристики ґрунтуються на загальнолюдських цінностях. Утвердження цих цінностей і є першорядним завданням будівництва в нашій державі.

Ті чинники, що визначають суть і зміст громадянського суспільства, лежать водночас в основі правової держави, яку ми прагнемо побудувати. Конституція і весь державно-правовий механізм, що закріплюється нею, спрямовані на зміцнення загальної злагоди, нормальне функціонування саме громадянського суспільства, подолання колізій і конфліктів цивілізованими засобами. У реальному житті поняття громадянського суспільства і правової держави нероздільні. Головні їх ознаки переплітаються між собою, логічно й об'єктивно створюючи одне ціле. Загальнолюдські цінності об'єднують громадянське суспільство і правову державу в єдиний суспільнийорганізм.

У громадянському суспільстві люди самостійно організуються в асоціації - чи то громадські, чи то виробничі, тим самим формуючи й розвиваючи відповідні суспільні відносини. У такому суспільстві утверджується атмосфера свободи, яка, у свою чергу, формує вільну людину. Залишаючись вільними, громадяни такого суспільства шанують закони, усвідомлюючи, що вони йдуть від них самих, від їхнього суспільства, відбивають і захищають їх права, свободи та інтереси.

Як тут не згадати Гегеля, який писав, що громадянське суспільство - це сфера приватних інтересів у рамках правового порядку. І справді, поза приватними інтересами немає громадянського суспільства; вони є його сутністю і джерелом розвитку. Але ж громадянського суспільства немає і поза рамками правового порядку, згідно з яким здійснення особою своїх прав і свобод не повинно порушувати прав і свобод інших членів громадянського суспільства. Отже, лише на грунті громадянського суспільства можлива правова держава. І чим зрілішим є громадянське суспільство, тим досконаліша й правова держава.

Зрілість громадянського суспільства залежить від багатьох чинників - соціально-економічних, політичних, ідеологічних. Кожен з них справляє безпосередній вплив як на відповідні інститути цього суспільства, так і на суспільну та індивідуальну свідомість. Чим різноманітніші й розвинутіші інститути громадянського суспільства, тим більше воно структуроване, тим помітніший його вплив на формування політичної влади, більші можливості контролю за їх діяльністю.

На сучасному етапі природно-історичного процесу чітко простежується тенденція до перетворення й оновлення громадянського суспільства, переходу його на вищий ступінь зрілості. Це перетворення відбувається на базі науково-технічного прогресу, який створює можливості для розширення соціальних функцій як держави, так і самого суспільства.

Сьогодні основними шляхами побудови громадянського суспільства в Україні є:

- розширення соціальної бази влади, підвищення політичної культури населення, створення нових можливостей участі громадян в управлінні державними і суспільними справами;

- активізація процесу роздержавлення усіх сфер суспільного життя, формування справжніх інститутів громадянського суспільства як ринкового, так і неринкового характеру (благодійні фонди, споживчі товариства, клуби за інтересами, асоціації тощо), розвиток різних форм громадського самоврядування і самодіяльності. До речі, у США існують сотні тисяч центральних, штатних, регіональних і місцевих асоціацій (політичних, економічних, культурних, релігійних, військово-патріотичних і т. ін.), які охоплюють дві третини населення США. Вони і є соціальною базою громадянського суспільства;

постійне удосконалення контрольних механізмів, тобто механізмів зворотного зв'язку від суспільства до держави;

максимальне розширення сфери судового захисту прав і свобод людини, формування поваги до права і закону;

виховання природного почуття патріотизму на основі поваги до національної історико-куяьтурної спадщини;

- зміцнення свободи інформації і гласності, відкритості суспільства на основі щонайширших зв'язків із зарубіжним світом;

- піднесення рівня суспільної свідомості, подолання явищ соціальної пасивності.

Адже справа не лише в наявності демократичних установ і процедур, поінформованості населення, але й в умінні жити в умовах демократії і користуватися її благами, в готовності до постійного удосконалення політичної системи відповідно до конкретно-історичних умов.

Іншими словами, має відбутися максимальне роздержавлення усіх сфер суспільного життя. Проте це роздержавлення зовсім не означає цілковитої відмови від державного - в межах закону - регулювання соціальних процесів. У зв'язку з цим постає проблема визначення меж допустимого втручання держави й закону у суспільне та приватне життя.

Визначальним у цій проблемі є те, що члени суспільства, утворюючи державу для регулювання спільних інтересів, наділяють її відповідними владними повноваженнями. Інакше кажучи, вони делегують їй частку своєї суверенної влади, тим самим добровільно обмежуючи власну свободу. Суспільство делегує державі стільки влади, скільки цього потребують самі ж суспільні інтереси. Йдеться про оптимальну межу державного впливу в економічній, соціальній, культурній, приватній та інших сферах громадянського суспільства.

Суспільство через закон делегує державі свою владу й встановлює межі державного регулювання суспільного життя, виходячи щоразу з конкретних історичних, соціально-економічних і політичних умов. Від обсягу делегованих державі функцій управління суспільством залежить обсяг сфери самоорганізації, саморегулювання і самодіяльності самого суспільства. Чим розвинутіші демократичні інститути громадянського суспільства, тим меншою є потреба державного втручання у його життєдіяльність.

Певною мірою проблема розв'язується у руслі загальноправових положень, закріплених у Конституції України. Відповідно до них правовий порядок ґрунтується на засадах, згідно з якими ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законом. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі повноважень, які передбачені Конституцією та законами України.

У новій Конституції України зазначені межі необхідного регулюючого впливу, «втручання» держави та її структур у життєдіяльність громадянського суспільства в політичній та інших сферах. Таке «втручання» може мати місце лише в рамках і на підставі закону І, головне, в кінцевому підсумку воно має бути спрямоване на нормальне функціонування самого ж громадянського суспільства, забезпечення прав і свобод людини, а значить, і самої демократії.

Роздержавлення суспільства згідно з Конституцією України передбачається здійснювати за такими напрямами:

- у галузі політичній: закріплення багатопартійності, створення державою на основі закону однакових умов для діяльності політичних партій чи організації присвоювати право здійснювати державну владу; проведення виборів на багатопартійній основі;

- у галузі економічній: приватизація державних і комунальних підприємств на основі приватної власності (індивідуальної та колективної); невтручання держави та її структур у безпосередню господарську діяльність підприємств незалежно від форм їх власності; свобода підприємництва і договорів;

- у галузі ідеологічній: жодна ідеологія не може зводитись у ранг державної й закріплюватись у законі, не кажучи про закріплення на конституційному рівні, як це було в попередніх радянських конституціях; відокремлення держави від церкви, невтручання держави у справи релігії; роздержавлення й деідеологізація освіти, науки і культури, всієї духовної сфери суспільства на основі конституційного гарантованого права на свободу думки, совісті і релігії.

І, нарешті, децентралізація державної влади, роздержавлення місцевих представницьких органів державної влади й створення на їх основі органів місцевого самоврядування, зняття надмірної державної опіки над територіями.

Ми виходимо з того, що Україна стала на шлях будівництва демократичної правової держави. А це означає, що держава не повинна протистояти суспільству, а суспільство - державі.

Слід усвідомлювати, що цей процес не буде легким. Адже самоуправління (самоорганізація) є такою формою управління, яка найбільш повно відповідає ринковій економіці й політичному плюралізму, тобто тим ознакам, які визначають громадянське суспільство і правову державу В кінцевому підсумку держава має стати офіційним представником громадянського суспільства не на словах, а на ділі, служачи всьому народові в цілому і кожному громадянину зокрема. Це висуває нагальну потребу створення ефективних механізмів волевиявлення людей.

У цьому зв'язку надзвичайно важливим є удосконалення виборчої системи як основного засобу реалізації народом своєї установчої функції з формування органів державної влади. Від виборчої системи вирішальною мірою залежить розвиток політичної системи суспільства, його структуризація, без чого практично неможлива й структуризація законодавчого органу. Політична система суспільства має сприяти визначенню конкретної політичної партії чи партійних блоків, які беруть на себе відповідальність за стан справ у державі й суспільстві, чого ми сьогодні не бачимо в Україні - далеко не найкращий її варіант) в умовах перехідного періоду за абсолютної неструктурованості суспільства, його політичної системи.