Завдання та галузі педагогічної науки

Размещено на http://www.allbest.ru/

1.

Педагогіка як наука посідає особливе місце в системі наук про людину, колектив, суспільство, людство. Вона вивчає, досліджує і розв'язує проблеми освіти, навчання і виховання людини, що виникають або можуть виникнути в усі періоди життя. Проте найактуальнішими й найвідповідальнішими є дитячий, підлітковий та юнацький періоди життя. Вони збігаються з часом навчання, вибору основної сфери діяльності, взаємостосунків між людьми, з періодом створення сім'ї. Розвиток людства, сутність людини вказують на те, що освіта і навчання мають здійснюватись не тільки в молоді, а й в наступні роки, охоплюючи увесь період життя людини (дитячий, підлітковий, юнацький період, вік зрілості і старіння). Тому й сформувався загальний підхід до освіти та навчання як всебічного і гармонійного розвитку особистості з урахуванням індивідуальності і характеру розвитку суспільства.

Оскільки, педагогіка - це наука про виховання людини, то об'єктом педагогіки є процес виховання людини. Тобто, об'єктом педагогіки є ті явища об'єктивної дійсності, які обумовлюють розвиток людського індивіда в процесі цілеспрямованої діяльності його в суспільстві. Предметом педагогіки є об'єктивні закони конкретно-історичного процесу виховання, органічно пов'язані з законами розвитку суспільних відносин, а також реальна суспільна виховна практика формування підростаючих поколінь, особливості й умови організації педагогічного процесу. Функції педагогічної науки обумовлені її об'єктом, предметом і завданнями. Головна функція педагогіки - пізнавати закони виховання, освіти й навчання людей і на цій основі пропонувати педагогічній практиці найоптимальніші засоби досягнення накреслених завдань. Н.Бордовська та А.Реан виділяють три основні функції педагогіки як науки: теоретичну, прикладну і практичну (спрямовану на удосконалення навчання і виховання людини).

Найзагальнішою основою, що регулює процес вироблення і прийняття вчителем певних рішень, виступає категоріальний (понятійний) апарат педагогічного мислення. Слід мати на увазі, що теоретичні знання не переносяться безпосередньо у практику. Тут ми маємо справу зі складним процесом, що включає ряд перехідних ланок, пов'язаних з трансформацією теоретичних (методологічних, психолого-педагогічних, методичних тощо) знань у певну специфічну систему, побудовану відповідно до логіки практичного розв'язання педагогічних задач.

К.Д. Ушинський, розмірковуючи про сутність педагогіки як науки, пише: "Педагогіка - не наука, а мистецтво - найобширніше, складне, найвище й найнеобхідніше з усіх мистецтв. Мистецтво виховання спирається на науку. Як мистецтво складне і обширне, воно спирається на безліч обширних і складних наук; як мистецтво воно, крім знань, вимагає здібності й нахилу, і як мистецтво ж воно прагне до ідеалу, якого вічно намагаються досягти і який ніколи цілком недосяжний: до ідеалу довершеної людини. Сприяти розвиткові мистецтва виховання можна тільки взагалі поширенням серед вихователів тих найрізноманітніших антропологічних знань, на яких воно ґрунтується". І далі продовжує: "Ми не кажемо педагогам - робіть так чи інакше; але кажемо їм: вивчайте закони психічних явищ, якими ви хочете керувати, і робіть, керуючись цими законами і тими обставинами, в яких ви хочете їх застосувати. Не тільки обставини ці без краю різноманітні, але й самі вдачі вихованців не схожі одна на одну.

2.

Велике значення для розвитку педагогіки мають її зв'язки з іншими науками: філософією, психологією, фізіологією людини, генетикою, етнографією, математикою та ін. Зміцнюючи і удосконалюючи ці зв'язки, педагогіка запозичує й інтерпретує відповідно до предмета свого дослідження ідеї інших наук, які допомагають глибше проникнути в суть виховання і розробляти його теоретичні основи. Зв'язок педагогіки з філософією є найбільш тривалим і продуктивним. Філософські ідеї продукували педагогічні концепції і теорії, визначали перспективу педагогічного пошуку і слугували її методологічною основою. Особливе значення для педагогіки має її зв'язок з психологією. Спираючись на знання закономірностей і механізмів психічного розвитку людини, її особистісного формування, психологічних зв'язків і залежностей, характерних для педагогічного процесу, педагогіка обґрунтовує ефективні шляхи і способи, які призводять до бажаних змін у внутрішньому світі й поведінці людини. Кожний розділ педагогіки знаходить опору у відповідному розділі психології: дидактика, наприклад, опирається на теорію пізнавальних процесів і розумового розвитку; теорія виховання базується на психології особистості, теорія управління навчальним закладом - на психології управління. Щодо поділу педагогічних наук за галузями, то їх нараховується близько двадцяти. Це самостійні науки, що мають свій предмет, методи дослідження, понятійно-категорійний апарат. Вони спираються певною мірою на структуру та принципи загальної педагогіки і є «дочірніми» науками. Такою є: вікова педагогіка - дошкільна, шкільна педагогіка, педагогіка дорослих, що вивчає вікові аспекти навчання і виховання, які визначають специфіку навчально-виховної роботи з певними віковими групами. Вікова педагогіка охоплює всю систему загальної середньої освіти: різні типи загальноосвітніх шкіл, професійно-технічні училища, середні спеціальні навчальні заклади, вечірні (змінні, заочні) школи; корекційна педагогіка - спеціальна наука, що досліджує навчання і виховання дітей з певними вадами: сурдопедагогіка (навчання і виховання глухонімих, глухих та туговухих дітей), тифлопедагогіка (навчання і виховання сліпих та слабкозорих дітей), олігофренопедагогіка (навчання і виховання розумово відсталих дітей), логопедія (навчання і виховання дітей з порушенням мовлення), виправно-трудова педагогіка (перевиховання неповнолітніх і дорослих злочинців); окремі методики - предметні дидактики, які досліджують специфіку застосування загальних закономірностей навчання до викладання окремих навчальних предметів у закладах освіти всіх типів; історія педагогіки і освіти - наука, що вивчає розвиток педагогічних ідей і освітньої практики видатними вітчизняними і зарубіжними педагогами в різні історичні епохи;галузева педагогіка (вищої школи, військова, медична, інженерна, спортивна, виробнича і под.) - вивчає галузеві аспекти освіти, які визначають специфіку навчально-виховного процесу в тих чи інших умовах, розкриває його закономірності; порівняльна педагогіка - наука про порівняння систем народної освіти в різних країнах (порівняно з вітчизняною); соціальна педагогіка - наука, яка вивчає вплив на педагогічний процес конкретних соціальних інститутів: сім'ї, школи, підліткового чи молодіжного об'єднання, закладів культури, спорту тощо; розглядає особистість як фокус системи соціально-педагогічного впливу, як об'єкт і суб'єкт соціальних відносин.

Завдяки педагогам-реформаторам виникли нові галузі знань: педологія, порівняльна педагогіка, експериментальна педагогіка тощо. Педагогіка є галузевою тому, що має власну галузеву структуру і складається з різних педагогічних наук.

1) Загальна педагогіка - наука, яка вивчає основні закономірності здійснення навчально-виховної діяльності і функціонування освіти.

2) Вікова педагогіка - це педагогічна наука, яка вивчає особливості здійснення навчально-виховної діяльності з урахуванням вікових особливостей людини. Тут можна також навести також таку науку, як андрагогіка - педагогіка дорослих.

3) Історія педагогіки - наука, що вивчає минуле педагогіки і відбирає той досвід, що може бути використаний в наш час.

4) Порівняльна педагогіка - вивчає особливості здійснення педагогічної діяльності в різних країнах з метою визначення позитивного педагогічного досвіду для вітчизняної системи освіти.

5) Дидактика - це теорія навчання.

6) Теорія виховання.

7) Соціальна педагогіка.

8) Спеціальна педагогіка.

Декотрі з цих наук вже стали галузевими. Так наприклад дидактика поділяється на дидактику загальну і дидактику галузеву. Загальна дидактика вивчає основні закономірності здійснення навчальної діяльності, а галузева дидактика в свою чергу вивчає особливості здійснення навчальної діяльності в конкретних умовах (соціальних, вікових). Галузева дидактика поділяється ще на дві науки - галузева дидактика (часто називають галузева дидактика №2) і методика викладання. Галузева дидактика 2 вивчає особливості здійснення навчальної діяльності в конкретному соціальному середовищі. Методика викладання вивчає основні закономірності та особливості здійснення навчальної діяльності в умовах вивчення конкретного навчального предмету (тобто методика викладання фізики, методика викладання політології тощо).

Соціальна педагогіка - це галузева педагогічна наука, яка вивчає особливості здійснення навчально-виховної діяльності в соціально-стандартному середовищі. Але це не є найголовнішою рисою. Соціальна педагогіка вивчає вплив соціального середовища на ефективність навчальної діяльності.

До педагогіки соціальної відносяться:

1) педагогіка праці - вивчає здійснення навчально-виховної діяльності в умовах виробничих відносин;

2) педафтологія - вивчає особливості формування особистості вчителя-викладача;

3) професійна педагогіка (в західній педагогіці як підрозділ соціальної педагогіки, у нас - окрема наука).

Спеціальна педагогіка - галузева педагогічна наука, яка вивчає особливості здійснення навчально-виховної діяльності в соціально-нестандартному середовищі.

Спеціальна педагогіка підрозділяється на такі науки:

1) олігофренопедагогіка - здійснення навчально-виховної діяльності в середовищі розумово-відсталих людей;

2) тифлопедагогіка - здійснення навчально-виховної діяльності у середовищі людей з порушенням зору;

3) сурдопедагогіка - здійснення навчально-виховної діяльності у середовищі людей з порушенням слуху

4) логопедагогіка - здійснення навчально-виховної діяльності у середовищі людей з порушенням вимови;

5) дефектологія - вивчає особливості впливу різних фізичних та психічних вад на навчально-виховний процес;

6) пенітенціарна педагогіка - здійснення навчально-виховної діяльності у середовищі в'язнів (порушення волі).

7) ресоціалізаційна педагогіка - вивчає закономірності здійснення навчально-виховної діяльності з метою соціальної адаптації людей, які відбули покарання або таких, які перенесли тривалі хвороби;

8) ревалідаційна педагогіка - це педагогічна наука, яка вивчає особливості здійснення навчально-виховної діяльності в середовищі фізично або психічно ослаблених людей (не хворих, а саме ослаблених!);

9) педагогіка превентивна - це педагогічна наука, яка вивчає особливості здійснення навчально-виховної діяльності з метою запобігання вчинення суспільно-небезпечних дій.

Альтернативна педагогіка - це або напрямок розвитку сучасної педагогічної думки, який є в багатьох відношеннях антиподом традиційній педагогіці.

3.

Педагогічна практика є важливою частиною навчально-виховного процесу в ході якого проходить безпосереднє поєднання і реалізація теоретичних знань, що отримують студенти на заняттях з їх практичною діяльністю в якості педагогів. Це дозволяє з одного боку, закріпити і поглибити знання теорії, а з іншого - набути вміння і навички необхідні для майбутньої самостійної роботи. Основними завданнями педагогічної практики є:

виховання професійно значущих якостей особистості педагога;

формування потреби в педагогічній самоосвіті;

виховання інтересу й любові до професії;

закріплення, поглиблення та збагачення знань в процесі вирішення педагогічних завдань;

формування і розвиток професійних умінь та навичок;вироблення творчого, дослідницького підходу до педагогічної діяльності;

ознайомлення з сучасним станом навчально-виховного процесу в освітніх закладах, передовим педагогічним досвідом;

надання допомоги освітнім закладам у вирішенні завдань навчання та виховання дітей.

Педагогічна практика спрямована на оволодіння майбутніми педагогами формами, засобами, методами, технологіями організації навчання та виховання в різних типах освітньо-виховних закладів, а також на практичне розв'язання дидактичних та методологічних завдань, закріплення умінь педагогічної діяльності на основі безпосередньої участі в навчально-виховному процесі.

Педагоги-новатори беручи за основу теоретичні напрацювання психологів сучасної епохи запропонували якісно відмінні підходи у вихованні та навчанні школярів. Нове педагогічне мислення базується на ідеї гуманізації. В атмосфері любові, довіри, співпереживання, поваги учень охоче і легко бере участь в учбово-пізнавальному процесі, максимально проявляє свої навички та не боїться бути ініціативним. Розвинути, виховати в дітей творче мислення - завдання кожного педагога, при цьому особливо вражаючим є досвід педагогів-новаторів. Вони, впроваджуючи нові, нестандартні методи навчання, роблять неймовірне - прищеплюють дітям жадобу знань, насаджують в них зернята творчості, а в результаті отримують розумних, талановитих учнів, які люблять навчатися, прагнуть нових знань, здібні до творчого мислення, творчої діяльності. Один з таких педагогів-новаторів, Лисенкова Софія Миколаївна, працює в молодшій школі вже близько 40 років.

Особливості виховання творчого мислення дітей молодшого шкільного віку

Молодший шкільний вік - важливий етап виховання творчого мислення дитини. Але у пошуках методів розвитку творчого потенціалу слід враховувати особливість психіки, своєрідність пізнавальної та емоційної сфер дітей цього віку. І тут особливу увагу потрібно звернути на такі моменти:

1. Організувати спостереження. Молодші школярі "дивляться”, але "не бачуть”. Потрібно акцентувати увагу дітей на суттєвому, новому, тому, що робить роботу оригінальною.

2. Стимулювати творчу уяву. Діти 6-9 років яскраво сприймають світ, для них характерна особлива емоційність уяви. Потрібно допомогти зрозуміти побачене, почуте, пережите, допомогти віднайти зв'язки, відношення між явищами та предметами, і тим самим закласти основи творчого мислення.

3. Розвинути потребу творчості. Створити атмосферу престижності творчого процесу. Варто використати притаманну дітям цього віку імпульсивність та спрямувати її на творчість: запропонувати придумати риму, загадку, казку, самостійно віднайти що-небудь цікаве у природі тощо.

4. Підтримувати позитивні емоції. Відомо, що діти молодшого шкільного віку сильно цінують думку дорослих, радіють власним і чужим успіхам. Тому завдання педагога - дозволити дитині отримати почуття задоволення від власних досягнень, від власної творчої праці.

5. Виховувати вольові риси характеру. У творчому процесі, а зокрема у творчому мисленні, важливу роль відіграють такі вольові риси характеру як самостійність, сміливість, наполегливість, цілеспрямованість, рішучість, здатність піти на ризик. За словами відомого педагога А. С. Макаренко: "відмова від ризику означає відмову від творчості”. Одним з ефективних засобів виховання вольових рис характеру можуть бути різноманітні ігри.

6. Будь-який вид діяльності повинен містити елементи творчості. Для того, щоб здатність до творчого мислення не залишалася лише в пасивному стані, щоб отримати певні результати, потрібен постійний стимул, двигун, котрий буде активізувати творчість. Таким двигуном можуть стати гуртки, конкурси, олімпіади, змагання тощо.

Ось основні етапи роботи за темою:

1. Повільне, поступове знайомство з новими поняттями, розкриття теми. На цьому етапі активний розвиток мови доведень, використання опорних схем. Практичні роботи лише з коментованим управлінням.

2. Робота з підручником: уточнення понять, узагальнення матеріалу. Учні володіють доведеннями, виконують самостійні завдання. Домашні завдання даються лише на добре опрацьованому матеріалі. На цьому етапі відбувається випередження через те, що багато завдань з підручника виконано ще на попередньому етапі.

3. Використання залишившегося часу (створеного випередження). Схеми вже не потрібні, формуються навички автоматичної дії, є час для виконання творчих завдань. Можна переходити завчасно до нової, більш складної теми.

4.

Особистість - це конкретна, жива людина, яка, як член суспільства, перебуває в певних відношеннях з іншими людьми. Щоб стати особистістю, людина повинна досягти певного рівня психологічного розвитку і бути спроможною сприймати себе, як єдине ціле, відмінне від інших людей. Виховання, є ведучим і визначальним фактором розвитку і формування особистості в наших умовах, де основною метою всього суспільства є забезпечення умов для усестороннього розвитку людини. До теперішнього часу багато науковців зверталось і звертаються до аналізу змісту навчання, але і тепер ще тяжко з впевненістю сказати, як впливають, на розвиток особистості школяра різні структури навчального плану. Вивчення ролі факультативних предметів і класів з поглибленим навчанням тих чи інших предметів дозволило висунути тільки деякі положення про важливість структури навчального плану. Вплив методів і організаційних форм навчальної діяльності на розвиток особистості школяра розглядаються нерідко окремо, як і вплив змісту освіти, однак на особистість впливає навчання - зміст, методи, організаційні форми і те, як вони вписуються в систему інших факторів, впливаючи на розвиток особистості. Такий підхід до проблеми може бути плідним. Для цього необхідні узгоджені зусилля спеціалістів в галузі психології, теорії виховання, дидактики. Навчаючи і виховуючи учнів, вчителі привчають їх до різних сфер загальної культури і на базі засвоєних знань, умінь і навиків, способів поведінки формують особисту спрямованість, світогляд, виявляють і розвивають творчу індивідуальність кожного учня. На практиці ці процеси проходять зовсім не злито і навіть неодноразово, бо вони різні по своїй суті і без спеціальної педагогічної настанови можуть бути ізольованими. Так, знання, уміння і навики у визначеній галузі культури можуть розглядатися учнями як власне, особисто придбане без всякої тенденції поділитися ними з іншими, збагатити ними свій колектив.

Визнаючи необхідність вікового та індивідуального підходу до дитини, сучасна педагогіка спирається на ідеї української етнопедагогіки, яка закумулювала психолого-педагогічні знання про вікові та індивідуальні особливості дітей і виховання. Українське дитинознавство найбільшу увагу приділяє характеристиці дітей від народження до п'яти років. Це свідчить про те, що народ емпірично дійшов висновку про вирішальну роль раннього дитинства у формуванні особистості.

Народне дитинознавство дає психолого-педагогічну характеристику кожному року життя дитини до п'ятирічного віку.

1. Про новонароджену дитину кажуть «пискля», «народженяточко». Назви кількамісячної дитини характеризують її дії як здобутки розвитку. Дитина, яка емоційно спілкується з дорослим, - «сміюн», «плакса»; починає сидіти і повзати, - «сидун», «плазун», «лазуночка»; ходить, - «дибун», «ходун»; вчиться говорити, - «сокотун», «белькотун», «воркота»; має успіхи в оволодінні мовою, - «щебетун», «цвіркотун»; повільно вчиться говорити, - «мовчун». Уже в цьому віці звертали увагу на індивідуальні особливості дітей: швидка дитина - «бігунець», голосна - «зіпун», любить хвалитися - «хвастунець».

2. Дворічну дитину називають «стрижак», «друга каша», «друге літо», її як індивідуальність характеризують словами «балакуча», «нишкла», «понура», «тихоня».

3. На третьому році життя: «третяки», «третє літо», «гулячки», бо допитливість і активність у пізнанні світу є головною ознакою цього віку.

4. Чотирирічна дитина - «четвертак», «четверте літо», «четверта каша», її рухливість і самостійність позначають назвами «метунець», «шмиглик» та ін.

5. П'ятирічна дитина - «п'ятак», «п'ятиліток», «підпасок» (готується допомагати старшим дітям по господарству, виявляє інтерес до праці).

Індивідуально-психологічні відмінності - стійкі особливості психічних процесів, за якими люди відрізняються один від одного.

Індивідуальність характеризують природні задатки, темперамент, особливості перебігу психічних процесів (сприймання, пам'ять, уява, увага, мислення), інтереси і потреби, воля і почуття, здобутий у процесі розвитку досвід. Дітей однакового віку розрізняють за типологічними особливостями вищої нервової діяльності, фізичного і духовного розвитку, здібностями та інтересами. Знання педагогом темпу індивідуального розвитку дитини, її «психологічного портрета» на кожному етапі дошкільного дитинства допомагає йому в конкретизації, спрямуванні педагогічних умов розвитку, оскільки, як зауважувала Софія Русова, індивідуалізація є найважливішою вимогою справедливого виховання.

Теоретична, літературно-педагогічна творчість і практична діяльність видатного українського педагога Василя Олександровича Сухомлинського (1918-1970) увійшла до історії вітчизняної педагогічної думки помітною сторінкою, його педагогічні, публіцистичні та літературні праці й учительський досвід значно вплинули на практичну діяльність школи, збагатили педагогіку України новими положеннями і думками. Книга «Серце віддаю дітям» перекладена на 30 мов світу і витримала 54 видання. В період з 1945 по 1970 рр. надруковано 463 статті; у 1971-1986 рр. - 105 статей. Так, у праці "Серце віддаю дітям" він надає казці таку роль: "Діти розуміють ідею лише тоді, коли вона втілена у яскравих образах. Казка - благородне і нічим не замінне джерело виховання любові до Вітчизни. Патріотична ідея казки - в глибині її змісту, створені народом казкові образи, що живуть тисячоліття, доносять до серця і розуму дитини могутній творчий дух трудового народу, його погляди на життя, ідеали, прагнення. Казка виховує любов до рідної землі вже тому, що вона - творіння народу". Така ж висока оцінка у вихованні дітей дається народній пісні, традиціям тощо.

5.

Соціалізація являє собою процес становлення особистості, поступове засвоєння нею вимог суспільства, придбання соціально значимих характеристик свідомості і поведінки, які регулюють її взаємини із суспільством. Соціалізація особистості припускає, що об'єктом дослідження є не одна чи декілька, а весь комплекс суспільно значимих якостей людини в їхній тісній єдності і взаємодії. Вони охоплюють усю сукупність рис свідомості і поведінки: знання, переконаність, працьовитість, культуру, вихованість, прагнення жити за законами краси, фізичну підготовку, і т.д. Соціалізація особистості починається з перших років життя і закінчується періодом громадської зрілості людини, хоча, зрозуміло, повноваження, права й обов'язки, набуті нею, не говорять про те, що процес соціалізації цілком завершений: по деяких аспектах він продовжується все життя. Для успішної соціалізації, по Д. Смелзеру, необхідна дія трьох фактів: сподівання, зміна поведінки і прагнення відповідати цим сподіванням. Процес формування, на його думку, відбувається на трьох різних стадіях: 1) стадії наслідування і копіювання дітьми поведінки дорослих; 2) ігрової стадії, коли діти усвідомлюють поведінку як виконання ролі; 3) стадії групових ігор, на якій діти учаться розуміти, що від них чекає ціла група людей.

Основні етапи соціалізації особистості.

Дитинство

Соціалізація повинна починатися в дитинстві, коли приблизно на 70% формується людська особистість. Варто запізнитися, як почнуться необоротні процеси. У дитинстві закладається фундамент соціалізації, і в теж час це самий незахищений її етап. Діти ізольовані від суспільства, у соціальному плані програють, хоча багато дорослі свідомо шукають самітності й ізоляції, щоб віддаватися заглибленим міркуванням і спогляданню. Частіше коли дорослі потрапляють в ізоляцію мимо своєї волі і на тривалий термін, вони духовно і соціально не гинуть. Навпроти, переборюючи труднощі, вони розвивають свою особистість, пізнають у собі нові грані.

Юність

Юність завершує активний період соціалізації. До юнаків звичайно відносять підлітків і молодих людей у віці від 13 до 19 років. Їх ще називають тинейджерами. У цьому віці відбуваються важливі фізіологічні зміни (одне з них - настання статевої зрілості), яке спричиняє визначені психологічні зрушення: поява потягу до протилежної статі, агресивність, яка нерідко невмотивована, виявляється схильність до необміркованого ризику і не уміння оцінити ступінь його небезпеки, підкреслене прагнення до незалежності і самостійності.

Батьківство

Взаємини, що складаються між батьками (матір'ю і батьком) і дітьми, є вирішальним моментом соціалізації. Вони виявляють себе в самий відповідальний момент - коли людина найбільш сприйнятлива до добра і зла, коли вона найбільш довірлива і відкрита усьому новому, а саме в період дитинства. Друга характерна риса - взаємини продовжуються все життя і, отже, роблять найбільш тривалий вплив. Третя риса - батьківсько-дитячі відносини є самими тісними і близькими відносинами, які тільки можуть існувати в людському суспільстві.

Зрілий вік

У зрілому віці переборюється рольовий конфлікт (рольове безправ'я). Психофізіологічне подорослішання збігається із соціальним і економічним дорослішанням, домагання, амбіції і надії юності одержують задоволення пропорційне витраченим зусиллям і придбаним знанням. Зрілий вік характеризує розквіт людської особистості.

Старість

Конкретний вік, у тому числі літній, визначає придатність чи непридатність, до виконання соціальних ролей і видів діяльності. З виходом на пенсію завершується активний період соціалізації, зменшується потреба старших у родині. Літня людина перестає виконувати найголовнішу функцію - бути виробниками матеріальних цінностей. З виробника вона перетворюється в споживача, а тим самим в утриманця. Хоча стара людина найчастіше така ж беззахисна, слабка і безпомічна, як і дитина, але на відміну від дитини старша людина не є метою життя для когось. Батьки шукають емоційне задоволення в спілкуванні з дітьми, а в спілкуванні зі своїми літніми батьками вони найчастіше бачать тільки обов'язок.



6.

Методологія педагогіки становить учення про педагогічне знання та процес його добування, тобто вчення про ключові положення, структуру, функції і методи науково-педагогічного дослідження. З цього визначення методології педагогіки випливають вимоги до вибору методологічних основ педагогічного дослідження. Вони мають урахувати єдність історичного і логічного у вивченні проблеми, необхідність використання дійового, комплексного, системно-структурного підходів до аналізу педагогічних явищ, закономірні зв'язки і протиріччя навчально-виховного процесу та ін. Отже, методологія педагогіки - це система знань про основні положення педагогічної теорії, про принципи підходу до розгляду педагогічних явищ і методів їх дослідження, а також про шляхи впровадження здобутих знань в практику виховання, навчання і освіти. Методологія педагогіки визначає загальні підходи до пізнання, використання закономірностей навчання, виховання і розвитку особистості. Предметом методології педагогіки є закономірності процесу формування всебічно розвинутої, творчої, соціального активної ї особистості.

Методика дослідження - процедура, послідовність здійснюваних пізнавальних і перетворюючих дій, операцій та впливів, спрямованих на вирішення дослідницьких завдань. Добираючи методики дослідження, важливо дотримуватися таких вимог:

- застосовувати поєднання методів, яке б відкривало різнобічні відомості про розвиток особистості, колективу, іншого об'єкта виховання чи навчання;

- використовувані методи мають забезпечити одночасно вивчення діяльності, спілкування та інформованості особистості;

- методи мають відображати динаміку розвитку певних якостей, як у віковому плані, так і протягом певного проміжку часу;

- використовувати такі методи, які дають змогу одержати відомості про учня з багатьох джерел, від найкомпетентніших осіб, які постійно спілкуються з ним.

Логіка (етапи) педагогічного дослідження.

При організації та проведенні психолого-педагогічного дослідження необхідно дотримуватися певної послідовності дій:

1. Визначення проблеми дослідження. Вона має бути актуальною, значимою, відображеною у темі дослідження. Розпочинаючи психолого-педагогічне дослідження з'ясовують його об'єкт, предмет та мету.

2. Ґрунтовне і всебічне вивчення наукових фактів, положень, висновків. Спрямоване на з'ясування під час вивчення літературних джерел головної ідеї, позиції автора та особливостей наукового доробку з досліджуваної проблеми. Важливо простежити логіку полеміки автора з іншими дослідниками, особливості його аргументації, виробити власну думку щодо його позиції, сформулювати завдання для глибшого вивчення проблеми.

3. Вивчення шкільної практики. Передбачає аналіз літератури про досвід школи, з'ясування проблем, які змушений вирішувати вчитель, типових недоліків у його роботі.

4. Формулювання гіпотези дослідження. Гіпотезу дослідження (наукове передбачення його результатів) потрібно формулювати так, щоб виявити положення, які потребують перевірки у процесі дослідження.

5. Виконання експериментальної роботи. Передбачає: взаємодію з предметом дослідження, з'ясування його ознак, властивостей; вибір методики, процедури дослідження; організацію експериментальної роботи за обраною методикою.

6. Зіставлення експериментальних даних з масовою практикою. Порівняння одержаних результатів дослідної роботи з існуючими в шкільній практиці, опублікованими в науковій, психолого-педагогічній літературі.

7. Узагальнення результатів дослідження, формулювання наукових висновків, доведення або спростування гіпотези. Використовують спеціальні методи (контент-аналіз -- для узагальнення змістовної інформації), кореляційний, факторний та інші види аналізу -- для узагальнення інформації переважно кількісного характеру та підтвердження закономірних зв'язків між явищами).

8. Оформлення результатів дослідження, втілення їх у життя. Подання результатів та висновків дослідження найбільш інформативним способом (графічне, схематичне моделювання, ілюстративне відображення), планування та організація перетворюючих, розвиваючих впливів на сутність досліджуваних явищ.

Одним з основних компонентів методологічної культури педагога є усвідомлення, формулювання і творче вирішення педагогічних завдань, що передбачає розвиток у студентів умінь: бачити проблему і співвідносити з нею фактичний матеріал; представити проблему в конкретному педагогічному завданні; висунути гіпотезу і здійснити мисленнєвий експеримент: «що було б, якби»; ясно бачити декілька різних можливих шляхів і мислиннєво обирати найбільш ефективний;розподілити рішення на «кроки» в оптимальній послідовності.

Іншим важливим компонентом методологічної культури педагога є конструювання і проектування навчально-виховного процесу. Саме тут можуть знайти широке застосування знання, отримані в результаті прикладних педагогічних досліджень. Володіння конструюванням і проектуванням навчально-виховного процесу передбачає розвиток таких умінь: проектувати зміст майбутньої діяльності (вивчаючи зміст і способи впливу на інших людей); проектувати систему і послідовність власних дій (вивчаючи особливості процесу і результати власної діяльності, її позитивні сторони і недоліки); проектувати систему і послідовність дій вихованців (вивчаючи їх вікові та індивідуальні особливості).

Наступним компонентом методологічної культури є методична рефлексія, яка потребує розвитку у майбутніх фахівців дошкільної освіти умінь здійснювати: самоаналіз у процесі навчання (самоспостереження, самоконтроль, самооцінка); самоаналіз ретроспективного типу, звернений у минуле, що передбачає осмислення і аналіз своєї діяльності в термінах науки; самоаналіз прогнозуючого типу, звернений у майбутнє (самопередбачення, самозобов'язаність, самозвіт).

7.

Педагогічний процес - внутрішньо зв'язана сукупність багатьох процесів, у ньому воєдино злиті процеси формування, розвитку, виховання і навчання разом із всіма умовами, формами і методами їхнього протікання. Педагогічний процес являє собою не механічне з'єднання зазначених процесів, а нове якісне утворення, що підкоряється своїм особливим закономірностям. Цілісність, спільність, єдність - головні характеристики педагогічного процесу, що підкреслюють підпорядкування всіх складових його процесів єдиній меті. Складна діалектика відносин усередині педагогічного процесу полягає в:

· єдності і самостійності процесів, його утворюючих;

· цілісності і співпідпорядкованості вхідних у нього відособлених систем;

· наявності загального і збереженні специфічного.

Специфіка процесів, що утворюють цілісний педагогічний процес, виявляється при виділенні домінуючих функцій. Домінуюча функція процесу навчання - навчання, виховання - виховання, розвитку - розвиток. Але кожний з названих процесів виконує в цілісному процесі і супутні функції. Виховання здійснює не тільки виховну, але і розвиваючу, і освітню функції, а навчання немислиме без супутніх йому виховання і розвитку. Діалектика взаємозв'язків накладає відбиток на цілі, завдання, зміст, форми і методи здійснення органічно нерозривних процесів, при аналізі яких приходиться також виділяти домінуючі характеристики. Цілісний педагогічний процес не зводиться до єдності процесів навчання і виховання, що об'єктивно функціонують як частина і ціле. Є єдиний і неподільний педагогічний процес, що зусиллями педагогів повинний постійно наближатися до рівня цілісності через вирішення протиріччя між цілісністю особистості студента і спеціально організованими впливами на нього в процесі життєдіяльності. Педагогічна теорія розглядає педагогічний процес не тільки як цілісну, але і як динамічну систему. Крім чіткого виділення складених компонентів, таке представлення дозволяє аналізувати багаточисельні зв'язки і відносини між компонентами, а це головне в практиці управління педагогічним процесом. Педагогічний процес як діяльна система знаходиться в постійному розвитку, самовдосконаленні за умови чіткої, наукової організації правління ним. Поступальний рух педагогічного процесу припускає рішення задач від простих до надскладних і відповідальних. Рушійною силою педагогічного процесу, як і будь-якого іншого, є протиріччя. Тільки науково обґрунтоване вирішення об'єктивних протиріч, усвідомлення й усунення суб'єктивних педагогічних протиріч, що є наслідком помилкових педагогічних рішень, забезпечує динамічність педагогічної системи.

8.

педагогіка дидактика виховання соціалізація

Педагогічна система - це втілення положень і узагальнень педагогічної теорії в конкретних стосунках педагога з вихованцями, в повсякденному їх спілкуванні в найрізноманітніших сферах духовного життя, активної діяльності. Педагогічна система є живою творчістю живої людини - вихователя. Враховуючи те, що особа вихователя має широкі можливості для індивідуальної творчості у виховному впливі на колектив і особистість вихованця, отже, вдосконалення педагогічної майстерності безмежне, у кожного справжнього майстра створюється своя педагогічна система. Педагогічна система - це, образно кажучи, жива особистість справжнього майстра, це те притаманне тільки йому, що відрізняє майстерність і мистецтво його виховного впливу від майстерності й мистецтва виховного впливу інших справжніх майстрів. Педагогічна система завжди ґрунтується на системі поглядів і переконань учителя, які не є механічним повторенням педагогічної теорії, а містять у собі щось глибоко індивідуальне. Педагогічна система охоплює всі сфери спілкування педагога з колективом і особою учня - урок, інші багатогранні засоби передачі інтелектуальних багатств від старшого до молодшого покоління, позакласна робота, виконання громадянських обов'язків,, суспільно корисна праця. Всеосяжність діяльності, яку охоплює педагогічна система, застерігає від механічного перенесення в педагогічну систему істин дидактики і теорії виховання. Педагогічна система - це передусім вплив особистості вчителя на думку, почуття, волю живого школяра - активної, діяльної сили виховного процесу. Ефективність педагогічної системи залежить від того, наскільки органічно поєднується вплив особи педагога з самовихованням школярів.

Інноваційність сучасної освіти, як і суспільства в цілому, зумовлена об'єктивними причинами еволюційного розвитку соціуму. Як зазначає В.І.Слободчиков, з 60-х років минулого століття феномен "інноваційність" став ключовим у характеристиці постіндустріальної формації - її становлення і розвитку. Тобто загальновизнаним стало положення, що введення новацій в економічний обіг (з наступною їх комерціалізацією) посилює економічні основи всіх форм виробництва, а також різко підвищує рівень та якість життя людей. Тобто у кінці ХХ століття та в сьогоденні мають місце процеси осмислення накопиченого людством досвіду, на цій основі - формування нових підходів до сенсу буття, самого способу життя як творчої самореалізації кожної особистості, творчого розвитку та існування суспільства в цілому, в якому інноваційність є однією з найважливіших ознак будь-якої діяльності, утворення, явища тощо. Тому цілком закономірним є прийняття відповідних нормативних актів на рівні держав, наприклад, в Україні прийнято закони "Про інноваційну діяльність" та "Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні", в яких визначено механізми впровадження інноваційної діяльності в суспільстві та які орієнтують його на інноваційний розвиток, а саме: створення необхідних (правових, економічних та організаційних) умов для оновлення, подальшого розвитку і використання науково-технічного потенціалу країни, відродження духовності, інтелекту держави, формування інноваційної культури нації тощо. У Російській Федерації питання інноваційності розвитку держави також розроблено та висвітлено в цілій низці документів, зокрема в Концепції інноваційної політики Російської Федерації на 1998-2000 роки, Концепції державної інноваційної політики Російської Федерації на 2001-2005 роки та в інших документах. Тому логічним є висновок, що і для педагогіки як науки про виховання, освіту і навчання, якій протягом довгого періоду часу було притаманним педагогічне новаторство як оновлення освітньої системи, провідним і визначальним критерієм її життєздатності, відповідності соціальним запитам і потребам, конкурентоспроможності є інноваційність. Приєднуюся до думки С.Черней про те, що "теоретична педагогіка змушена буде перебудувати власну філософсько-методологічну базу і, що найважливіше, звикнути до подібних інновацій як до норм, тоді як стабільність, усталеність форми надалі буде рідким виключенням. Без усвідомлення цього факту освіта просто перестане виконувати покладену на неї культуротворчу функцію, не здатна буде відповідати за розвиток духовності".

9.

Сучасна школа, як соціально-педагогічна система, покликана забезпечити досягнення таких освітніх результатів, які б відповідали цілям розвитку особистості й сучасним вимогам суспільства. Щоб гідно жити в сучасному суспільстві, особистість повинна бути компетентною в різних сферах діяльності. Школа має допомогти учням в володінні технологіями життєтворчості створити умови для розкриття потенціалу самопізнання, самооцінки, саморегуляції та самореалізації, інтеграції в соціокультурний простір. Метою освіти є формування такого рівня соціальної зрілості учнів, який буде достатнім для забезпечення їхньої самостійності в різних серах життєдіяльності. Компетентісний підхід у освіті покликаний подолати прірву між освітою та життям. Формування компетентностей учнів відбувається у процесі обов'язкової взаємодії всіх суб'єктів освітнього процесу. Тому в сучасних умовах виникла потреба в диференційованому навчанні всіх але не за однаковими навчальними планами та програмами. Альтернативою цього є спеціалізація та профілізація шкіл. Концепція профільного навчання загальноосвітньої школи спрямована на реалізацію Національної доктрини розвитку освіти та тому ґрунтується на принципах:

- наступності й альтернативності;

- варіативності і альтернативності;

- диференціації;

-гнучкості.

Але, на мою думку, вирішити ці завдання допоможе створення єдиною безперервної системи, яку можна представити як освітній округ, проект якого я хочу презентувати. Центром такого округу буде заклад нового типу - навчально-виховний комплекс.

Головна ідея творення освітнього округу полягає в:

- організації безперервного, гармонійного розвитку особистості дитини;

- раціональному поєднанні діяльності дошкільних, шкільних, позашкільних закладів освіти.

Структура освітнього округу:

- об'єднання «Початкова школа - дитячий садок (садки) мікрорайону»;

- мережа загальноосвітніх шкіл (ІІ ступеня) у двох рівнях: гімназійні класи та загальноосвітні класи;

- мережа профільних шкіл округу;

- міжшкільний виробничий комбінат;

- центр (центри) розвитку творчості і здоров'я дітей.

Створення такого освітнього округу дозволить:

- Створити систему неперервної освіти на основі тісного взаємозв'язку вихователів, учителів, керівників творчих колективів та спортивних секцій, наукових працівників.

- Реалізувати принцип наступності в освіті та вихованні через розробку нового (єдиного) змісту освіти, яке забезпечить єдність культурного та освітнього просторів з центром формування духовно-моральних основ розвитку дитини.

- Забезпечити єдність навчання та виховання як показника економічного і політичного розвитку суспільства.

- Організувати ранню діагностику фізичного, психічного, соціального і духовного розвитку дитини та реалізувати на цій основі особистісно зорієнтований підхід у навчанні.

- Скорегувати функції центру і регіонів, сформувати освітньо-культурний простір для задоволення потреб громадян і регіонального ринку праці, врегулювати взаємодію середньої та вищої школи.

Основні принципи побудови освітнього округу:

- особистісно зорієнтоване навчання;

- цілісність і безперервність;

- природовідповідальність і диференціація навчання та виховання;

- гуманізація та демократизація навчально-виховного процесу;

- цільного компонентів освіти, розвитку та виховання;

- варіативність і практична спрямованість навчання.

Основні напрями роботи:

- формування творчо працюючих колективів із високим рівнем професіоналізму.

- удосконалення системи управління.

-Матеріально-технічне забезпечення навчальних та виховних закладів округу: література, навчально-наочні та методичні посібники комп'ютерне та програмне забезпечення, аудіовізуальна апаратура тощо.

- модифікація змісту навчально-виховного процесу. структури його організації; пошуки і впровадження сучасних педтехнологій; оволодіння системою дистанційної освіти.

- розробка та впровадження авторських програм та використання варіативних навчальних планів.

- здійснення передпрофільної підготовки в основній школі (широка варіативність курсів за вибором).

- організаційне поєднання виховного та навчального процесів із науково-дослідницькою, творчою діяльністю всіх ланок округу.

- спеціалізація і профілізація шкіл ІІІ ступеня, що забезпечить наступноперспективні зв'язки між середньою і професійною освітою.

- розвиток взаємодії профільних та ліцейних класів і провідних вищих навчальних закладів регіону.

10.

Вчитель початкових класів - це особливий вчитель, кожна дитина мріє про добру, розумну, першу вчительку, про те, щоб школа приносила радість.

Процес оволодіння знаннями, вміннями і навичками становить пізнавальну діяльність учнів, якою керує вчитель. Роль керівника навчального процесу не обмежується поясненням нового навчального матеріалу. Головний зміст керівництва полягає в тому, що вчитель е насамперед організатором і керівником пізнавальної діяльності учнів, створює умови, за яких вони можуть найраціональніше і найпродуктивніше вчитися (навчальна дисципліна, психологічний клімат, чергування занять, нормування домашньої навчальної роботи, постановка перед учнями мети і завдання). Здійснюючи контроль за навчанням, він повинен бути готовий допомогти, коли в них виникають труднощі. Водночас учитель є вихователем, дбає про розумовий, фізичний, духовний розвиток учнів. Щоб повноцінно здійснювати процес викладання, вчитель має усвідомлювати загальну мету освіти і місце свого предмета в її реалізації. Виходячи із загальної мети виховання - формування всебічно і гармонійно розвиненої особистості, - він визначає загальну освітню, виховну і розвиваючу мету свого предмета і кожного уроку. Учитель повинен глибоко знати предмет на сучасному науковому рівні. А. Макаренко справедливо зауважив, що учні вибачать своїм учителям і суворість, і сухість, і навіть прискіпливість, проте не вибачать поганого знання своєї справи. Здійснення міжпредметних зв'язків у процесі навчання потребує від учителя певних знань із суміжних дисциплін. Особлива роль належить методичній підготовці вчителя. Адже недостатньо мати знання зі свого предмета, треба вміти зробити їх надбанням учнів. Оскільки у процесі навчання реалізуються його виховна і розвиваюча функції, вчитель повинен мати добру психолого-педагогічну підготовку, знати методику організації виховної роботи. Міцні знання з методики, психології та педагогіки - підґрунтя розвитку педагогічної майстерності. В удосконаленні цієї майстерності важливим є досвід роботи самого вчителя і його колег. Він потребує постійного аналізу, уза­гальнення, використання в педагогічній діяльності всього кращого і прогресивного. Для успішного виконання функції викладання вчитель повинен добре знати особливості учнів. Це є запорукою управління їх пізнавальною діяльністю (учитель може правильно обрати тон і стиль спілкування з учнями, управляти увагою, як своєю, так і вихованців, знаходити потрібний темп навчально-пізнавальної діяльності тощо). Діяльність учителя в процесі викладання охоплює планування діяльності (тематичне й поурочне); організацію навчальної роботи; організацію діяльності, стимулювання активності учнів; здійснення поточного контролю за нав­чальним процесом, його регулювання, коригування. У цій справі, безумовно, не обійтися без аналізу результатів.

ФУНКЦІЇ ВЧИТЕЛЯ:

а) діагностична;

б) орієнтаційно-прогностична;

в) конструктивно-проектувальна;

г) організаторська;

д) інформаційно-пояснювальна;

є) комунікативно-стимуляційна;

ж) аналітико-оцінна;

з) дослідницько-творча.

Особистісно-орієнтоване навчання і виховання молодших школярів можливе лише за умови сформованості у сучасного вчителя високого рівня педагогічної культури і її етики. В основі етики вчителя лежать гуманістичні цінності. Любов до людей доброта, довіра, розуміння позиції іншого, прагнення до саморозвитку і само актуалізації, відкритість до нового досвіду тощо. Гуманістична природа педагогічної етики має значення для правильної постановки вчителем цілей, завдань, вибір форм і методів навчання, допомагає відшукати правильну лінію у кожній унікальній ситуації діяльності. Найвимогливіший до вияву етичної поведінки вчителя молодші школярі, як показали результати опитування. Діти цієї вікової групи високо цінують моральні якості вчителя, практично ігноруючи професійні.

Школярі підкреслили, що вони поважають вчителя за його доброту, лагідність, справедливість, уміння добре навчати і зрозуміти проблеми учня. Такі високі вимоги до вчителя початкових класів з боку дітей пояснюються їхніми віковими потребами й особливостями:- зміною соціальної ситуації розвитку, складністю адаптації до неї;

- підвищенням вразливості, виникненням тривожності;

- активним формуванням самооцінки як компонента самосвідомості;

- емоційною залежністю від учителя;

- схильністю віку до формування моральних норм життя шляхом наслідування поведінки дорослих, особливо вчителя;

- безмежною довірою до вчителя, визнанням його авторитету, лідерства.

Педагог-гуманіст у багатьох працях розкриває суть педагогічної культури вчителя, показує, в чому ж полягає романтика такої професії, незважаючи на її складності.

Золоті правила англійського педагога В. Локсона

1. Якщо дитина не хоче щось робити - не примушуйте її. Залишіть завдання і поверніться до нього, коли у дитини з'явиться відповідний настрій, визріє інтерес.

2. Завжди пристосовуйтеся до потреб та інтересів дитини.

3. Частіше хваліть і підбадьорюйте дитину, навіть якщо в неї щось не виходить.

4. Не поспішайте робити висновки. Дитина може довго не виявляти помітних ознак прогресу, а потім стрімко просунутися вперед.

5. Не порівнюйте дитину з іншими. Діти всі різні, якби це було не так, світ би став нецікавим.

6. Не виявляйте негативізму, якщо в дитини якесь уміння виробляється не тоді, коли ви на це чекаєте. Деякі діти повільно набирають запас знань і слів.

7. Не старайтесь переключати дитину на іншу діяльність, навіть якщо вважаєте, що вона виконує її надто довго; дитина сама знає, коли їй треба зупинитись.

8. Вашим супутником має бути допитливість дітей, а міркою - ставлення дитини до вихователя.

11.

Ямн Аммос Коммемнський (28 березня 1592 - 1670) - чеський мислитель, педагог, письменник («Велика дидактика», «Материнська школа», «Світ чуттєвих речей в картинках»). Великою заслугою Коменського було те, що він вперше зібрав і систематизував всі відомості по педагогіці а також розробив революційні на той час ідеї, зокрема до таких належать ідея класно-урочної системи. Коменський вважав, що починати навчання треба якомога раніше, що навчальний матеріал повинен обов'язково відповідати вікові учнів і був переконаний у тому, що розум людини спроможний охопити все, що завгодно. Тільки для цього потрібно дотримуватися в навчанні послідовного і поступового просування вперед, слідуючи безсмертним та універсальним дидактичним правилам: «від близького до далекого», «від цілого до окремого», «від знайомого до незнайомого» для того, щоб учні засвоювали систему знань, а не уривчасті відомості. Коменський вважав також, що необхідно з дитинства виробляти позитивні етичні риси (справедливість, поміркованість, мужність; цікаво зазначити, що під останньою він розумів також наполегливість у праці). Важливу роль в етичному вихованні вчитель відводив прикладу дорослих, систематичному привчанню дітей до корисної діяльності і до виконання правил поведінки. До навчального плану гімназії Коменський ввів, нарівні з традиційними «сьома вільними мистецтвами», природознавство, історію, географію.

Й.Г. Песталоцці Вищу освіту здобував у Каролінському колегіумі. Протягом третини століття керував навчально-виховними закладами, де на основі дослідної роботи здійснював i розвивав свої педагогічні ідеї. Спочатку організував у своїй садибі “Нойгоф” “Установу для бідних“ (1774-1780 рр.) - один з перших в історії дослідний навчально-виховний заклад. З 1798 по 1799 рр. створив і утримував притулок для сиріт у м. Станці. У період 1800-1804 рр. Песталоцці керував інститутом у Бургдорфi, який являв собою комплекс середніх шкіл - базу для підготовки учителів. Цей інститут у 1804 р. переводить до м. Iвердон i там керує ним до 1825 р. Роботу свого закладу поставив на високому рівні, чим здобув світову славу. Свій багатий педагогічний досвід Песталоцці теоретично узагальнив у творах “Лінгард i Гертруда“ (1781-1787), “Як Гертруда вчить своїх дітей“ (1801), “Лебедина пісня“ (1826) та ін. У його працях спостерігається великий вплив Руссо, особливо ідея зосередження головної уваги на особі вихованця як центральної точки всіх виховних дій; створення теорії початкового навчання з опертям на психологічні засади; опрацювання методики початкового навчання. Освіту та виховання Песталоцці розглядав як основний засіб перебудови суспільства на розумних і справедливих началах. Він одним із перших серед педагогів звернувся до питання всенародної загальної освіти, оскільки головну причину бідувань простих людей вбачав у їх неуцтві та невмінні раціонально вести господарство. Спрямувавши свої зусилля на покращання життя селян, Песталоцці вважав, що виховання їх дітей повинно полягати у тому, що тільки власні сили людської природи є основою, яка формує людину, Песталоцці вважав метою виховання розвиток усіх природних сил та здібностей дитини, причому цей розвиток має бути різнобічним і гармонійним. Педагог не повинен придушувати природного розвитку дитини. Головний принцип виховання -- його відповідність природі. Властиві кожній дитині від народження задатки здібностей треба розвивати, вправляючи у послідовності, яка відповідає природному порядку та законам розвитку дитини. Розвитку всебічної здатності до праці та “діяльної любові один до одного“. Вагому роль у релігійно-моральному вихованні він відводив сім'ї, родинному, зокрема материнському, вихованню. На його думку, родина -- це перший зразок науки життя в спільноті, науки взаємної допомоги. Важливим засобом морального виховання вважав вправляння дітей у моральних вчинках, які потребують самовладання і формують волю. Народну школу Песталоцці бачив, передусім, як трудову. Підготовку дітей до праці він мислив собі у тісному поєднанні з їх фізичним, моральним і розумовим розвитком. Песталоцці висунув ідею поєднання навчання дітей з їх продуктивною працею, яку реалізував у “Нойгофі“. Проте це поєднання у нього носило механічний характер. Головним методологічним положенням у поглядах Песталоцці виступає його твердження, що моральні, розумові та фізичні сили людської природи (за його термінологією сили серця, розуму і руки) мають властивість до саморозвитку, до діяльності. Виховання ж покликане допомогти саморозвитку і спрямувати його у потрібному напрямку. Основним у вихованні Песталоцці називає принцип природовідповідності. Властиві кожній дитині від народження задатки сил і здібностей треба розвивати, вправляючи їх у тій послідовності, яка відповідає природному порядку та законам розвитку дитини, тобто починати з найпростішого і поступово підніматися до дедалі складнішого. Метою виховання повинен бути різнобічний і гармонійний розвиток всіх природних сил та здібностей дитини.