Розділ 2. ОСНОВИ СІМЕЙНОГО ВИХОВАННЯ

2.1 ВПЛИВ СІМ"Ї НА ФОРМУВАННЯ ОСОБИСТОСТІ ДИТИНИ: ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНИЙ АСПЕКТ

ВИСНОВОК

ДОДАТКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

1.1 ПРОБЛЕМИ СІМЕЙНОГО ВИХОВАННЯ У СПАДЩИНІ ВИДАТНИХ ПЕДАГОГІВ

Сім'я та школа є тими важливими інститутами соціалізації, які паралельно з громадськістю, дитячими й молодіжними об'єднаннями сприяють прилученню індивіда до культури та формують його як повноправного громадянина суспільства, особистість з притаманними їй якостями, цінностями, характером.

Важливе значення у творенні емоційного світу дитини має сім'я, в умовах якої відбувається становлення особистості, укріплюються її якості, здібності, таланти. За умов тісної співпраці сім'ї з іншими виховними центрами нахили дітей постійно розвиватимуться, вдосконалюватимуться.

Школа ж від самого початку виникнення була не лише навчальним, але й виховним центром, хоча в залежності від суспільно-політичних умов мета й завдання виховання зазнавали постійних змін. Причому серед провідних функцій школи була і залишається педагогізація сім'ї й громадськості - питання, надзвичайно актуальне для сучасності. Отже, взаємозв'язок сім'ї та школи є очевидним, оскільки лише їх гармонійний вплив може забезпечити життєтворчість особистості.

Одним зі шляхів вирішення цього питання є вивчення педагогічного досвіду та якісна його інтерпретація з метою критичного осмислення й творчого використання здобутків минулого. Мова іде не про винайдення нових методів та форм виховання, а про застосування надбань історико-педагогічної теорії та практики.

Першими зародками педагогічної теорії були праці грецьких і римських філософів: Сократа, Платона, Арістотеля, які поширювали прогресивні ідеї про створення державної системи освіти, розширення змісту навчання, виховання дітей дошкільного віку в сім'ї. Одним із перших в історії педагогіки необхідність активної участі батьків у вихованні дітей, велике виховне значення сім'ї відстоював Арістотель, якому, до речі, належить і перша спроба вікової періодизації.

В епоху Відродження поширюється педагогіка гуманізму, що характеризується критикою попередньої середньовічної системи схоластичної освіти, посиленням уваги до людини. Це зумовлює пошук нових форм організації освіти і виховання. З метою гармонійного всебічного розвитку особистості педагоги намагаються оптимально поєднати переваги сімейного та шкільного виховання шляхом заборони тілесних покарань, врахування вікових та психологічних особливостей дитини, поглиблення і розширення змісту освіти.

Серед освітніх діячів другої половини XVIII - початку XIX ст. одним із тих, хто відстоював питання співпраці сім'ї та школи у вихованні дітей, був швейцарець Й. Песталоцці - представник соціальної педагогіки і водночас палкий прихильник сімейного виховання. Цю суперечність легко збагнути, якщо взяти до уваги, що Песталоцці трактував сім'ю як перший елементарний осередок соціального виховання, наголошуючи, однак, що школи не можуть охопити виховання людини в цілому, замінити собою повністю сім'ю, вони можуть служити лише доповненням до сімейного виховання. А зв'язок між сім'єю та школою є очевидним і необхідним.

У створених ним закладах ("Установа для бідних" в Нейгофі, "Притулок для сиріт" у Станці, Бургдорфський інститут) Песталоцці виконував роль турботливого батька, згуртовував вихованців в одну сім'ю. Не розкриваючи детально педагогічних поглядів ученого, зазначимо, що саме в Станці у нього зароджується ідея елементарної і освіти, за допомогою якої кожна сільська жінка могла б дати своїй дитині найпотрібніші знання.

Елементарна освіта в Песталоцці поділяється на інтелектуальну, фізичну й моральну. За його переконанням, всі ці три сторони освіти | повинні здійснюватися в нерозривній єдності, причому починаючи з першого дня життя людини. Виходячи з того, що "час народження дитини є першою годиною її навчання" [17, с. 80], Песталоцці висуває вимогу - різнобічно й гармонійно розвинути всі природні сили і здібності людини. Стосовно розумової освіти, то її елементи, як, зрештою, й фізичної та моральної, закладаються в сім'ї, проте мова йде не про загальне навчання, яке здійснюється в школі, а про виділення в процесі ознайомлення учнів з предметами найпростіших елементів для спостереження, оволодіння якими сприятиме розвиткові логічного мислення ітей та успішному здобуттю ними освіти в майбутньому. Тому педаг°г виділяє такі елементи навчання, як число, форма, назва, ігно-оуючи, проте, низку інших суттєвих ознак і властивостей предмета.

Велике значення, на думку вченого, має співпраця сім'ї та школи й для здійснення фізичного виховання дітей, оскільки в сім'ї мають місце його елементи - рухи суглобів, що є початком цього виду виховання. "Природно-домашня гімнастика" починається зразу після народження дитини, коли мати пеленає її, допомагає сидіти, стояти, вчить ходити. Отримавши природне фізичне виховання в сім'ї, дитина, переконаний Песталоцці, повинна засвоїти розроблену ним "шкільну елементарну гімнастику", яка складається з ряду вправ суглобів.

На "елементарній гімнастиці" базується у Песталоцці теорія елементарної професійної освіти. Враховуючи специфіку жіночої та чоловічої праці, він розробляє ряд послідовних вправ для хлопчиків, які б сформували силу їх руки, і дівчаток - для вироблення спритності пальців. Ці методи радить використовувати і в сім'ї, наприклад, у процесі в'язання, виготовлення мережива тощо.

Центром педагогічної системи Песталоцці є елементарна моральна освіта, в основі якої лежить формування почуття діяльної любові до людей. Тут зв'язок між школою і сім'єю беззаперечний і особливо сильний, оскільки в основі любові до людства лежить природна любов дитини до матері. Турбота матері про свою дитину викликає любов, яка є джерелом усіх інших моральних почуттів: вдячності, слухняності, довір'я. Мистецтво виховання полягає в тому (тут школа має докласти максимум зусиль), щоби цю любов перенести з матері на інших членів сім'ї, потім - на друзів, близьких людей, аж поки дитина не проникнеться любов'ю до всього людства. Отже, ведучи мову про співпрацю сім'ї та школи у вихованні дитини, Песталоцці розглядає і ряд інших важливих питань.

В контексті розроблення ученим завдань морального виховання варто наголосити й на тому, що він вперше дав глибоку розробку методики вивчення дітей, розробив схеми проведення спостережень, підведення підсумків та висновків. Він настоює на необхідності ведення щоденника учителями і, що цікаво, пропонує вносити в нього й записи батьків, які також зобов'язані спостерігати за поведінкою дітей у вільний від занять час. Така співпраця батьків і вчителів, за переконанням Песталоцці, уможливить правильний аналіз поведінки дітей та їх окремих рис. Вивчення задатків дітей, їх здібностей, нахилів рекомендує батькам і вчителям проводити в комплексі, цілісно В історії української педагогічної думки питання співпраці сім'ї та школи має свої глибокі корені. Уже в епоху родового суспільства в перших виховних закладах слов'янських народів - "будинках молоді" - вихованці знайомилися з історією свого роду, традиціями, моральними нормами [18, с. 5].

З прийняттям християнства в Київській Русі спостерігається активізація освітньої діяльності, проте на початку розвитку шкільної справи не доводиться говорити про співпрацю сім'ї та школи, оскільки, коли в 988 р. князь Володимир наказав віддавати дітей знаті "в ученье книжное", то це наштовхнулося на несприйняття з боку батьків, та й у новостворених навчальних закладах діти були ізольовані від домашнього впливу. Аж в кінці ХІ - на початку XII ст., коли у пам"ятках| давньоруської писемності з'являється термін "навчання грамоти", що було аналогічне елементарній початковій освіті, заможніші батька жертвують кошти на утримання такого типу шкіл.

В контексті висвітлюваної теми зазначимо, що у XV - XVI ст., час захоплення польською культурою, значна частина незаможної селянства й міщанства вчила своїх дітей у церковних школах або мандрівках дяків, оплачуючи курс навчання, оскільки міцно трималися своєї віри, так як вбачали в ній запоруку збереження своєї національності [12 с. 19].

Особливе місце в історії розвитку освіти в Україні посідають братства, які стали на захист православної віри й національної культури, засновували свої школи: в Перемишлі, Рогатині, Києві, Вінниці, Львові, Луцьку та інших містах. Організація навчального процесу Львівської братської школи зафіксована у Статуті, який став зразком для інших братських шкіл. Стосовно питання, що нами висвітлюється, то Статутом було передбачено такий порядок прийому учня у школу: коли батько приводив сина, то зобов'язаний був підписати угоду з учителем, в якій зазначалося, чого школа має навчити учня; крім того, визначалися обов'язки батьків чи опікунів - сприяти навчанню та вихованню своєї дитини. Угода підписувалася у присутності двох свідків, якими найчастіше були сусіди. До обов'язків батьків відносилася й перевірка домашніх завдань, виконаних сином-учнем [12].

Дотримуючись хронології", наведемо міркування Дмитра Туптала (св. Дмитрій Ростовський), вихованця Києво-Могилянської колегії, про плекання дітей в сім'ї: "Мала дитина подібна до дошки, приготовленої для картини (порівняй з Дж. Локком - душа дитини нагадує "чисту дошку"): який образ намалює на ній мистець..., такий назавжди й залишиться. Так і дитина: яке виховання дадуть їй батьки, якого способу життя ЇЇ навчать - боговгодноіо чи богоненависного, янгольського чи бісівського, в такому вона й залишиться на все життя".

Не деталізуючи стану освіти на Україні в XIX ст., згадаємо побіжно, що в І864 р. і 1871 р. було прийнято статути гімназій І прогімназій, які, поряд з Іншими, давали конкретні педагогічні вказівки щодо зв'язку гімназії і сім ї. Наголошувалося, що вчителі повинні бути у погоджених стосунках з батьками, що батьки не повинні самоусуватися від своїх обов'язків у зв'язку зі вступом дитини в гімназію. Рекомендувалося зміцнення стосунків між батьками та вчителями. Згідно з Циркуляром 1887 р., вводилася система класних наставників, в обов'язки яких входило спостереження за успіхами, розвитком І моральністю учнів, а також посередництво між школою й сім'єю.

У Галичині в кіпці XIX - на початку XX ст. питання співпраці сім'ї та школи теоретично обґрунтовували Г. Врецьона, О.Барвінський, О.Іванчук, В.Ільницький, І.Ющишин та інші. На практиці це проявлялося у влаштуванні свят, вечорів, концертів, фестивалів, сходин тощо національного спрямування.

У цей час вирішення складних проблем єдності та взаємозв'язку родинного і шкільного виховання на перший план висуває такі проблеми, як пропаганда поєднання виховного впливу сім'ї і школи з урахуванням вимог та специфіки кожного з них; пошуки конкретних форм взаємозв'язку сімейного та шкільного виховання з метою забезпечення комплексності виховних впливів на молоде покоління; посилення індивідуального підходу до конкретної сім'ї й дитини; визначення координаційної ролі школи у педагогічному всеобучі батьків та населення. Батьківський всеобуч, що здійснювався шляхом розроблення методичної літератури, проведення лекцій для батьків, був одним із засобів педагогїзації сім'ї.

Важливу роль у вихованні дисциплінованості І.Бартошевський відводив батьку: "Без участі батька материнська любов може легко виродитись у велику поблажливість і уступчивість дитині. То ж саме батько при своїй фізичній силі, духовній висшості є для дитини першим авторитетом, якого вона має безумовно поважати" .

Народна педагогіка виходить з того, що виховання дитини слід розпочинати в ранньому віці. Таке виховання, на думку Г. Ващенка, власне, слід розпочинати з раннього дитинства, основою для якого повинна слугувати гідна поведінка самих батьків та злагода в родинному житті, що потверджується словами самого педагога: "Дійсно любов і згода, що панують у родині, роблять життя її приємним і щасливим навіть за несприятливих зовнішніх умов і закладають основи для розвитку у дітей доброї вдачі, що є однією з передумов щасливого життя у зрілому віці. Особливо велике значення у родинному житті мають перші роки життя дитини і навіть умови народження її. Численні факти свідчать про те, що діти, які народилися в ненормальних умовах, або ті, що жили ненормальним утробним життям, часто в дозрілому віці мають великі хиби фізичні й психічні, а іноді - навіть родяться каліками. Усе це треба мати на увазі батькам, коли вони хочуть, щоб їхні діти виросли здоровими, працездатними й розумними" [2, 15 - 34] .

Народна педагогіка, сповідувана Г. Ващенком, широко використовує принцип природовідповідності, який в свою чергу висуває інші виховні принципи. Серед них - принцип гуманності у ставленні до дитини. Традиційне поняття, сформоване у народу в сиву давнину, що дитина, як і всі живі істоти, вимагає піклування від батьків, протягом зіків доповнюється емпіричним знанням дитячої психології, а з прийняттям християнства підсилюється впливом релегійної моралі, яка розглядає дитину як дар божий. Найбільш природовідповідним вихованням українська народна педагогіка вважає виховання в сім'ї. Сім'я, на думку народу, може забезпечити нормальний розвиток дитини, ЇЇ всебічне виховання. Українська народна педагогіка задовго до наукової довела, що у формуванні людини вирішальну роль відіграють перші роки її життя. Така педагогіка особливо високо підносить авторитет жінки-матері. Великої поваги заслуговує жінка й тому, що на ній лежить головна турбота про виховання дітей. Основним фактором виховання, як уже говорилося, в українській педагогіці є сім'я. Сім'ї відводиться роль первісного колективу, де в перші роки життя дитина формується і де в основному здійснюється її підготовка до життя. З сім'ї дитина виносить перші враження, поведінка членів сім'ї є першим прикладом для наслідувана дитиною. Від взаємин у сім'ї великою мірою залежить, якою буде дитина у своєму ставленні до людей. В сім'ї здійснюється перше трудове, моральне, естетичне, патріотичне виховання підростаючого покоління, і воно тим успішніше, чим розумніше будуються взаємини в ній [8, с. 314-315].

Історико-педагогічний досвід переконує в тому, що співпраця сім'ї та школи - надзвичайно важливий чинник становлення й розвитку особистості, запорука ефективності виховних впливів, гарант міцності сформованих ідеалів й переконань.

Зарубіжні соціологи розглядають сім"ю як соціальний інститут лише в тому випадку, якщо вона характеризується трьома основними видами сімейних відносин: шлюбом, батьківством і спорідненням, при відсутності одного з показників використовується поняття “сімейна група”.

Шлюб як стійкий союз між чоловіком і жінкою виник у родовому суспільстві. Основа шлюбних відносин породжує права й обов'язки.

Сімейний союз може бути зареєстрованим чи незареєстрованним (фактичним). Шлюбні відносини, зареєстровані державними установами (у РАГСах, Палацах одруження), називаються цивільними; освітлені релігією - церковними.

Шлюб - явище історичне, він пройшов визначені стадії свого розвитку - від полігамії до одношлюбності.

Урбанізація змінила уклад і ритм життя, що спричинило за собою зміну у сімейних відносинах. Міська сім"я, не обтяжена веденням великого господарства, орієнтована на самостійність і незалежність, перейшла в наступну фазу свого розвитку. На зміну патріархальній сім"ї прийшла подружня.

Слабка соціальна захищеність, матеріальні труднощі, випробовувані сім"єю в даний час, привели до скорочення народжуваності в Україні і формуванню нового типу сім"ї - бездітної.

По типу проживання сім"ї підрозділяються на патрилокальну, матрилокальну, неолокальну й унилокальну. Розглянемо кожну з цих форм.

Матрилокальний тип характеризується проживанням сім"ї в будинку дружини, де зятя називали “приймаком”. Тривалий період на Русі був розповсюджений патрилокальний тип, при якому дружина після заміжжя оселялася в будинку чоловіка і нарікалася “невісткою”.

Неолокальний тип шлюбних відносин знаходить висвітлення в прагненні молодят жити самостійно, окремо від батьків та інших родичів..

Для сучасної міської сім"ї характерним типом сімейних відносин можна вважати унилокальний тип, при якому чоловіки проживають там, де є можливість спільного проживання, у тому числі знімаючи житло в наймання.

Проведене серед молоді соціологічне опитування показало, що молоді люди, що вступають у шлюбний союз, не засуджують шлюби з розрахунку. Лише 33,3% респондентів засуджують такі шлюби, з розумінням до нього відносяться -50,2%, а 16,5% навіть “хотіли б мати таку можливість”.

Сучасні шлюби “постаріли”. Середній вік вступаючи до шлюбу за останні 10 років збільшився серед жінок на 2 роки, серед чоловіків - на 5 років. Тенденція, характерна для західних країн, створювати родину, вирішивши професійні, матеріальні, житлові й ін. проблеми, спостерігається й у Україні.

Шлюби в даний час, як правило, різновікові. Звичайно при цьому один із членів шлюбного союзу, частіше старший, бере на себе відповідальність за вирішення економічних, господарсько-побутових та інших проблем. І хоча сімейні психологи, наприклад, Бендлер, вважають оптимальною різницю у віці чоловіків 5-7 років, для сучасних шлюбів характерна різниця в 15-20 років (причому не завжди жінка є молодшою за чоловіка). Зміна суспільних відносин торкнулося і проблем сучасної родини. У практиці сімейних відносин мають місце фіктивні шлюби. У такій зареєстрованій формі шлюб характерний для столиці і великих промислових і культурних центрів Україні, основою їх стає одержання визначених вигод.

Сім"я - складна багатофункціональна система, вона виконує ряд взаємозалежних функцій. Функція сім"ї - це спосіб прояву активності, життєдіяльності її членів. До функцій варто віднести: економічну, господарсько-побутову, рекреативну чи психологічну, репродуктивну, виховну.

Так, соціолог А.Г.Харчев вважав репродуктивну функцію сім"ї головною суспільною функцією, в основі якої лежить інстинктивне прагнення людини до продовження свого роду. Але роль сім"ї не зводиться до ролі “біологічної” фабрики. Виконуючи цю функцію,сім"я є відповідальною за фізичний, психічний і інтелектуальний розвиток дитини, вона виступає своєрідним регулятором народжуваності. В даний час демографи відзначають зниження народжуваності на Україні.

Людина здобуває цінність для суспільства тільки тоді, коли вона стає особистістю, і становлення її вимагає цілеспрямованого, систематичного впливу. Саме сім"я з її постійним і природним характером впливу покликана формувати риси характеру, переконання, погляди, світогляд дитини. Тому виділення виховної функції сім"ї як основної має суспільний сенс.

Для кожної людини сім"я виконує емоційну і рекреативну функції, що захищають людину від стресових і екстремальних ситуацій. Затишок і тепло домашнього вогнища, реалізація потреби людини в довірливому й емоційному спілкуванні, співчуття, співпереживання, підтримка - усе це дозволяє людині бути більш стійким до умов сучасного неспокійного життя. Сутність і зміст економічної функції складається у веденні не тільки загального господарства, але й в економічній підтримці дітей та інших членів сім"ї в період їхньої непрацездатності.

У період соціально-економічних перетворень у суспільстві змінюються й функції сім"ї. Ведучої в історичному минулому була економічна функція сім"ї, що підкоряє собі всі інші: глава сім"ї - чоловік - був організатором загальної праці, діти рано включалися в життя дорослих. Економічна функція цілком визначала виховну і репродуктивну функції. В даний час економічна функція сім"ї не відмерла, але змінилася. Найбільш повно, на мій погляд, функції сучасної сім"ї представлені фінським педагогом Ю.Хямяляйнен. Виділяючи періоди формування сім"ї, він відзначає, що для кожного етапу сімейних відносин характерні визначені функції, що може бути представлено наступною таблицею.

Основні періоди розвитку сім"ї та функції членів сім"ї

Аналізуючи таблицю, можна зробити висновок, що в різні періоди становлення і розвитку сім"ї функції її членів змінюються.

З іншими проблемима, насамперед, матеріальними, стикаються діти із багатодітних сімей. Водночас проблема спілкування, взаємодопомоги, співчуття тощо у такій сім'ї є менш актуальною, ніж в однодітній.