Гарантії права на судовий захист в кримінальному процесі України

41

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ УНІВКРСИТЕТ УПРАВЛІННЯ ТА ПРАВА

Кафедра кримінального права та процесу

ДИПЛОМНА РОБОТА

ТЕМА:

Гарантії права на судовий захист в кримінальному процесі України

Виконала: студентVI курсу

заочного відділення

юридичного факультету

Науковий керівник:

Стьопіна Наталя Олександрівна

старший викладач

Хмельницький

2005

План

Вступ

1. Історичний розвиток гарантій права на захист у кримінальному процесі

1.1 Поняття права на захист

1.2 Гарантії права на захист у дожовтневий період та у період радянської доби

2. Конституційні гарантії права на захист

2.1 Презумпція невинуватості

2.2 Право на судовий захист

2.3 Право вільного вибору захисника

3. Кримінально-процесуальні гарантії особи на захист

3.1 Участь захисника в кримінальному судочинстві

3.2 Оскарження дій органів досудового слідства, як гарантія права на захист

3.3 Право на апеляційне і касаційне оскарження рішень суду

Висновок

Список використаної літератури

Додаток 1

Додаток 2

Додаток 3

Вступ

Проголосивши свою незалежність, Україна стала на шлях побудови власної держави і громадянського суспільства. На сучасному етапі розвитку української державності неабияке значення має повага до людини, її життя, честі й гідності, як найвищої соціальної цінності, забезпечення прав людини, звинуваченої у вчиненні злочину, на швидкий і справедливий суд.

Поняття прав людини, як окрема категорія виникла ще в епоху просвітництва. Вже в той час сформувалися думки, що природа наділяє людину певними невід'ємними фундаментальними можливостями, які можуть бути протиставлені урядові, однак мають ним охоронятися. З того часу права людини розглядають як елементарні передумови рівного людського існування.

Отже, основним у характеристиці прав людини є те, що вони повинні бути під захистом держави та закону. Більше того, будь-які суперечки щодо прав мають розглядатися компетентним, безстороннім і незалежним судом, який міг би застосувати процедури що забезпечать повну рівноправність та справедливість щодо широкої громадськості та відкритого проголошення прийнятих рішень.

Ідея сформувати основні права виникла з потреби захистити людину від впливу державної влади.

Специфічна природа прав людини є істотною передумовою розвитку людства і впливає на відносини між людьми, та між людьми і державою.

Верховна Рада України від імені українського народу - громадян України всіх національностей, виражаючи суверенну волю народу, спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійсненого українською нацією, усім українським народом права на самовизначення, дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, піклуючись про зміцнення громадської злагоди на землі України, прагнучи розвивати і зміцнювати соціальну, правову державу, керуючись Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, схваленим 1 грудня 1991 року всенародним голосуванням, прийняла Основний Закон України - Конституцію.

Конституція України, як і відповідні міжнародно-правові акти про права людини, визначає юридичні гарантії забезпечення прав і свобод, однією з яких є право на судовий захист.

Стаття 3 Конституції України проголошує людину, її життя та здоров'я, честь і гідність, недоторканість, безпеку найвищою соціальною цінністю. Держава бере на себе обов'язок забезпечення прав і свобод людини. Людина наділена правом захищатися від обвинувачення саме тому, що за Конституцією вона вважається невинуватою, поки її не буде визнано винною обвинувальним вироком суду, який набрав законної сили

Частина 1 ст. 29 Конституції проголошує право людини на свободу. Це, зокрема, означає, що людина може бути піддана обмеженням, пов'язаним із застосуванням таких примусових заходів, як затримання, арешт або позбавлення волі, тільки за вмотивованим рішенням суду і її не можна утримувати під вартою понад встановлені строки.

Конституція гарантує підозрюваному, обвинуваченому і підсудному право на захист (ч. 2 ст. 63). Цим суб'єктам кримінально-процесуальної діяльності надається право на юридичну допомогу, в тому числі у випадках, передбачених законом, безоплатно.

Ці конституційні норми є засадами здійснення права на захист і закріплюються в законодавстві про кримінальне судочинство - кримінально-процесуальний кодекс України. Підозрюваний, обвинувачений і підсудний наділені комплексом прав, які дозволяють їм захищати себе особисто, або з допомогою захисника, адвоката. На посадових осіб, які ведуть судочинство, покладаються обов'язки вчиняти дії, що сприяють здійсненню захисту.

Конституція (п. 8 ст. 129) гарантує підсудному право оскаржити вирок суду в апеляційному і касаційному порядку. Це - також складова частина права на захист.

Чинний КПК вказує, що касаційна інстанція перевіряє законність та обґрунтованість судового рішення за наявними в справі і додатково поданими матеріалами в тій частині, в якій воно було оскаржено. Суд касаційної інстанції вправі вийти за межі касаційних вимог, якщо цим не погіршується становище засудженого чи виправданого.

Якщо задоволення скарги чи подання дає підстави для прийняття рішення на користь інших засуджених, від яких не надійшло скарги або щодо яких не внесено подання, касаційний суд зобов'язаний прийняти таке рішення.

Складовою частиною права на захист підозрюваного, обвинуваченого і підсудного є їх право користуватися послугами захисника.

На сьогоднішній день питання захисту від обвинувачення є досить актуальним, так як відбувається стрімка зміна законодавства, і пересічним громадянам важко зорієнтуватися як краще себе захистити від обвинувачення. Саме тому, на мою думку, участь у таких справах кваліфікованого захисника надає реальну можливість протистояти обвинуваченню.

1. Історичний розвиток гарантій права на захист у кримінальному процесі

1.1 Поняття права на захист

У слов'янських мовах словом “право” одночасно позначаються поняття, які відбивають принаймні два різних соціальних явища. Перше з них існує до виникнення держави у будь-якому людському суспільстві й тому має загально соціальну природу, становлячи загально соціальний феномен. Друге ж є результатом власне державної діяльності, проявом волевиявлення держави. Кожному з цих явищ відповідають й належні поняття, котрі можна розрізняти з допомогою таких термінологічних словосполучень, як “загальносоціальне право” і “спеціально соціальне” право.

Загальносоціальне право - це певні можливості суб'єктів суспільного життя, що об'єктивно зумовлюються досягнутим рівнем розвиту суспільства і мають бути загальними та рівними для усіх однойменних суб'єктів.

Залежно від виду носіїв таких можливостей розрізняються права людини, права сім'ї, народу, класу або іншої соціальної спільноти.

Основні права людини - це певні її можливості, необхідні для існування та розвитку в конкретно історичних умовах. Вони об'єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства . мають бути загальними і рівними для усіх людей.

У різноманітних документах зокрема, міжнародно-правових, в національному законодавстві досить часто вживається вираз “права і свободи людини”. Проте відмінність між правами і свободами, як соціальними явищами, а також між відповідними поняттями (якщо не вважати їх тотожними) ще й до нині не з'ясована на загальнотеоретичному рівні. Тому терміни “права” і “свободи” практично використовуються як синоніми. Якщо зміст поняття прав людини розкривається через філософську категорію “можливість”, то така його інтерпретація, мабуть, обіймає й поняття свободи людини.

Основні права людини закріплені у широко визнаних міжнародно-правових актах. Створені й функціонують спеціальні міжнародні органи з контролю за їх дотриманням та захистом. Мюллесон Р.А. Права человека: идеи, нормы, и реальность. М.,1991 - с.95-127: Николайко Н.В. Права человека в системе ООН. - к., 1991. - с.40-78. Поступове утвердження на міжнародному рівні ідеї про людину, як вищу соціальну цінність, процес розвитку міжнародних стандартів з прав людини, підвищення ролі та значущості міжнародних механізмів у їх забезпеченні дозволяють зробити висновок про формування у сучасний період ще одного з прав людини - права на міжнародний захист.

Але реальна можливість здійснення основних прав людини конкретною людиною, забезпечується, насамперед, юридичними механізмами відповідної

держави. Інакше, основними гарантами прав людини має бути національне законодавство держави, на території якої проживає особа. Про це, зокрема, свідчать і встановлені процедури міжнародного правозахисту: особа може реалізувати своє право на міжнародний захист лише в тому випадку, якщо вона вичерпала усі внутрішньодержавні засоби правового захисту (до речі, слід зазначити, що громадяни не кожної держави можуть скористатися таким правом, а лише тієї, яка визнала юрисдикцію відповідних міжнародних органів). Тому, саме держава (відповідно до ч. 3 ст. 2 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права) зобов'язана забезпечити кожну людину, права якої порушено, ефективними засобами захисту.

Юридичний механізм забезпечення прав людини - це система ефективних юридичних засобів реалізації, охорони і захисту прав людини. Він складається з:

- національного законодавства;

- юридичних засобів (процедур) реалізації прав людини;

- юридичних засобів охорони прав людини;

- юридичних засобів захисту прав людини.

Національне законодавство є основою юридичного механізму забезпечення прав людини. Визначаючи зміст позитивних законів держави, будучи їх соціальним джерелом, права людини, щоб перетворитися з можливості на дійсність, мають бути піднесені до рангу юридичних. Тому особливого значення набуває визнання закріплення у національному законодавстві основних прав людини відповідно до міжнародно-правових актів. Хоча Україна і допускає нині безпосереднє застосування укладених і належним чином ратифікованих нею договорів нарівні з внутрішнім законодавством, домінуюче значення останнього полягає в тому, що воно передбачає і юридичні засоби реалізації, охорони та захисту прав людини.

У Законі України „Про дію міжнародних договорів на території України” підкреслюється, що „... адекватне забезпечення прав людини потребує, щоб усі люди мали можливість безперешкодно користуватися допомогою, здійснюваною незалежною юридичною професією”.² Закон України „Про дію міжнародних договорів на території України” від 10 грудня 1991 року. Закони України - т. - 2, - К. : Верховна Рада України. - 1996. - с.362

Будь-яке право людини здійснюється у певному порядку, певній послідовності. Порядок його реалізації визначається тільки самою людиною. Але реалізація більшості прав, визнаних і зафіксованих у законодавстві, потребує встановлення відповідних процедур з боку держави, оскільки без них вона взагалі не може статися.

Юридична процедура реалізації прав людини - це встановлена в законі і спрямована на здобуття людиною певних особистих чи соціальних цінностей, послідовність і узгодженість дій уповноважених суб'єктів, а саме: підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, цивільного відповідача, законного представника, захисника, адвоката ; а також зміст, обсяг, форми, способи, методи та строки вчинення таких дій.

Основним критерієм важливості юридичної процедури для реалізації прав людини є тип (характер) юридичного обов'язку, яким забезпечується це право. Інакше кажучи, цим критерієм є активність або пасивність зобов'язаної особи. Але так чи інакше юридична процедура - це оптимальний засіб реалізації прав людини, здатний забезпечити максимальне задоволення її потреб.

Права людини потребують не лише гарантій їх належної реалізації, а таких засобів, які б могли захистити людину від можливих посягань на їх права. Тому у правовій системі держави існують різноманітні юридичні засоби охорони прав людини. До них відносяться всі юридичні засоби, що виконують превентивну, запобіжну функцію.

Зважаючи на різноманітність правоохоронних засобів, їх можна поділити за певними критеріями на відповідні групи. За онтологічним статусом у правовій системі юридичні засоби охорони прав людини розрізняються за такими видами:

-норми права, які встановлюють заборони;

-завданнями і компетенцією відповідних органів по охороні цих прав;

-конкретними заходами запобігання порушенням прав, заходами юридичної відповідальності, що застосовується до правопорушника;

-певним процесуальним порядком здійснення превентивних державних заходів;

- діяльністю компетентних органів по застосуванню юридичних норм, яка має на меті запобігти можливим порушенням прав;

- правозастосовними актами, спрямованими на запобігання правопорушенням.

Залежно від найближчої мети правоохоронного впливу на суб'єкта розрізняються: засоби фізичного впливу, що безпосередньо спрямовані на обмеження, недопущення, перешкоджання здійсненню вчинків, які можуть призвести до порушень прав людини, і засоби психічного впливу, тобто такі, які цієї мети не переслідують.

Серед різноманітних правоохоронних засобів слід підкреслити особливу роль юридичної відповідальності. ЇЇ застосування щодо правопорушника покликане утримати його від порушень прав людини у майбутньому, а також застерегти інших суб'єктів, схильних до правопорушень, від вчинення протиправних дій.

У разі порушення прав або виникнення перешкод на шляху їх здійснення кожна людина має право на захист з боку держави. З цією метою держава має створити систему відповідних юридичних засобів. Йдеться про засоби, за допомогою яких припиняється порушення прав людини, усуваються перешкоди в їх реалізації і відновлюються порушені права.

Існують такі види юридичних засобів правозахисту: залежно від його суб'єктів - судові, парламентські, адміністративні, контрольно-наглядові, адвокатські. Залежно від змісту захисту цими засобами є: припинення порушень прав людини; усунення перешкод.

Серед юридичних засобів захисту прав людини чільне місце належить адвокатурі.

Забезпеченню належного рівня захисту покликані сприяти приписи “Основних принципів, що стосуються ролі юристів”, які стосуються загальних обов'язків адвокатів. В них, зокрема, зазначено, що обов'язками адвокатів є: консультування клієнта про його права і обов'язки; надання допомоги клієнту законними способом і здійснення певних дій для захисту його інтересів; надання клієнту допомоги в судах.

Важливі постанови вміщено у “Основних принципах, що стосуються ролі юристів” щодо забезпечення доступності юридичної допомоги, яку покликані надавати адвокати. А саме: обов'язок державних органів гарантувати реальний і рівний доступ до адвокатури для усіх осіб, які проживають на її території, зокрема, забезпечити фінансування юридичної допомоги незаможним людям. Особлива увага приділяється проблемам забезпечення адвокатської допомоги у кримінальному провадженні. Держава зобов'язана гарантувати кожній людині право на адвокатську допомогу в разі її арешту, затримання або обвинувачення у вчиненні злочину, зокрема, забезпечити доступ до адвоката не пізніше 48 годин з моменту арешту або затримання; фінансувати послуги адвоката, якщо людина не має необхідних коштів для їх сплати; створити умови для зустрічей адвоката з особою, яка затримана, заарештована, ув'язнена, без перешкод.

Головна соціальна місія, фундаментальне призначення адвокатури - це захист прав людини. Дане положення має бути основоположним у вирішенні проблеми досконалого функціонування цього інституту.

Реальна здійсненність і надійна захищеність прав людини - найвищий критерій гуманності, прогресивності.

Дослідивши виникнення права на захист, його історичний розвиток відносно змін, що відбувалися у суспільстві, можна зробити висновок, що право на захист - це право кожної людини захищатися від підозри, обвинувачення у вчиненні злочину, всіма доступними їй способами і засобами, які закріплені в законодавстві держави , і тими, що не суперечать йому. Тобто, кожна людина у сучасному світі від народження є вільною і не може бути позбавлена волі інакше як за вироком суду, який набрав законної сили.

1.2 Гарантії права на захист у дожовтневий період та в період радянської доби

За часів Київської Русі роль захисників у судах виконували рідні та приятелі сторін, послухи - свідки вчиненого стороною, або спірного факту Правдв Русская :в 2-х т. М. - Л. - 1947 ст.18, 21,22,34,37,46,49,66,85.. В цей період коли українське судочинство характеризувалося суцільним пануванням звичаєвого права та повною його перевагою над писаним законом, праця захисника у судах мала характер громадського. Його роль полягала виключно в моральній підтримці своєї сторони. Чубатий М. До історії адвокатури на Україні. Львів, - 1934 с. 31.

Привнесення на Україну прогресивного права зумовило витіснення звичаєвого права законом. В міру того, як право писане (закон) витісняє право звичаєве, захисником вже може бути людина, яка добре обізнана з писаним правом. Таким чином, коли в Українських містах було запроваджено магдебурзьке право, в міських судах вперше у ХV ст. з'являється захисник, як професійний юрист. Однак в ці часи ще були відсутні будь-які норми, які б встановлювали умови, на підставі яких певна особа могла виступити у суді у ролі захисника. Захисником міг бути кожен повноправний мешканець міста. Там же. - с. 32.

Уже в XVI ст. з'являться новий тип захисника - прокуратора, або речника. Так Литовський статут, який діяв на українських землях аж до 1842р. в усіх своїх трьох редакціях (1529, 1566, 1588рр.) встановлює умови, необхідні для виконання обов'язків прокуратора в судах. Найдокладніше регулює порядок судового захисту третій Литовський статут, який прокураторам присвячує п'ять артикулів (57 - 61) IV розділу.

Зокрема встановлювалося, що захисником могла бути кожна вільна людина (навіть не шляхтич) за винятком духовних осіб та судового персоналу у своїх округах. Тобто остання категорія осіб могла виконувати обов'язки захисника але в інших округах.

Литовський статут передбачає, що прокуратор у суді може виступати як представником сторони, так і її помічником. Прокуратор повинен був подати судді засвідчений письмовий документ на право представляти інтереси сторони. Якщо сторона була присутня у суді, то вона лише усно підтверджувала це.

Литовський статут передбачає, що прокуратор у суді може виступати як представником сторони, так і її помічником. Прокуратор повинен був подати судді засвідчений письмовий документ на право представляти інтереси сторони. Якщо сторона була присутня у суді, то вона лише усно підтверджувала це.

Важливо, що у Литовському статуті вже передбачений спеціальний урядовий захисник для убогих людей, удів і сиріт, які не могли себе захищати.

Окремі норми Статуту передбачали досить гострі санкції за порушення захисником основ етики. Так, прокуратор, який виконуючи свої функції, з матеріалів справи довідався про певні факти, корисні для протилежної сторони, й намагався стати її прокуратором, позбавлявся права адвокатської практики. Ще суворіші санкції передбачалися за свідоме вчинення шкоди клієнтові. Зокрема, якщо прокуратор маючи справу, без поважних причин не з'являвся в судове засідання й не довів через присягу причину своєї відсутності перед судом, за такі дії передбачалося покарання у вигляді смертної кари

У першій половині XVIII ст. розпочалась кодифікація українського права. В цьому кодексі українського права крім професійних адвокатів “Права” до судового захисту, в окремих випадках, передбачався допуск непрофесійних захисників - батьків, опікунів, визначених судом, обраних за бажанням сторін.

До адвокатів пред'являлися великі вимоги. Ними могли бути чоловіки без будь-яких відхилень, повнолітні, християни, розумово й фізично дужі, світського стану. Нехристияни могли захищати тільки своїх одновірців, а духовні - лише духовних, церкви, монастирі. Адвокатською діяльністю не могли займатися судові службовці у своїх округах.

Якщо адвокат порушував свої обов'язки, які спричинили шкоду підзахисному, то на нього покладався обов'язок відшкодувати її в подвійному розмірі. Крім того суд у цьому випадку зобов'язаний був позбавити права захисника займатися адвокатською практикою, заарештувати його або піддати тілесним покаранням. У винятково важливих випадках за умисне порушення адвокатом своїх обов'язків передбачалося відрізання язика (Литовський статут за це узаконював смертну кару). За навмисні порушення, тобто недбале виконання адвокатом своїх обов'язків, що завдає клієнтові шкоди “Права” вимагають відшкодування її в повному обсязі. Крім того, суд міг покарати цього захисника тюремним ув'язненням строком на чотири тижні.

Як самостійний правовий інститут адвокатура в Україні була запроваджена після проведення на початку 60-х років XIXст. Судової реформи, в результаті якої поряд із проголошенням таких буржуазно - демократичних принципів як відокремлення його від адміністрації, загальний і рівний для всіх суд, гласність процесу, було закріплене й право обвинуваченого на захист. Правову регламентацію це положення дістало за “Судовими статутами”, затвердженими в 1864р.

Адвокати йменувалися повіреними й поділялися на дві категорії - присяжних повірених і приватних повірених.

Присяжними повіреними могли бути особи, що мали вищу юридичну освіту й практичний стаж відповідної судової роботи, а також як помічники присяжного повіреного - не менше п'яти років.

Присяжні повірені організовували свою діяльність на засадах самоврядування, шляхом обрання при округу судової палати рад присяжних повірених, які обирали голову ради та його заступника. В Україні до Жовтневої революції існували тільки три округи судових палат - Харківський, Київський та Одеський.

Присяжні повірені не мали права захищати в суді інтереси своїх рідних, їм також заборонялося розголошувати таємниці свого довірителя як під час ведення справи, так і після її закінчення. За умисне порушення цієї гарантії присяжний повірений міг бути притягнутий до кримінальної відповідальності.

Тоді ж вводився інститут приватних повірених, якими могли бути громадяни, що досягли 18 років, за винятком жінок, які не мали права представляти на суді чужі інтереси.

В 1832р. Миколою I був прийнятий “Свод законов Росийской Империи” (16 томів), розроблених комісією законодавчих пропозицій під керівництвом М.М.Сперанського. Збірка була введена в дію 1 січня 1835 року. XV том збірки становили Закони кримінальні. В нього входили дві книги:

1) “Про злочини і покарання загалом” - перший кримінальний кодекс Росії

2) “Про судочинство по злочинах” - перший кримінально-процесуальний кодекс Росії.

В певному розумінні це була надзвичайна подія. Вперше закони кримінальні були чітко виділені з інших законів, і, крім того, закони, що встановлювали порядок і процедуру притягнення до кримінальної відповідальності, судочинства і призначення покарання були відокремлені від законів, що передбачали відповідальність за вчинення злочину.

Цікавою була структура Кримінально-процесуального кодексу, який складався з семи розділів:

1) Про кримінальне судочинство загалом;

2) Про попереднє слідство;

3) Про формальне слідство (під формальним слідством розуміли обов'язкове проведення всіх слідчих дій для вирішення питання про винуватість і покарання підслідного);

4) Про розгляд справ кримінальних в перший інстанції суду;

5) Про перегляд справ кримінальних в другій інстанцій суду;

6) Про виконання вироку по справах кримінальних;

7) Про окремі види судочинства по справах кримінальних.

Провадження по кримінальній справі починалося слідчим провадженням в міський або земській міліції, в обов'язки якої входило збирання доказів, викриття і притягнення винних, підставами для початку розслідування були:

1) повідомлення про злочин;

2) скарга потерпілого;

3) повідомлення сторонньої особи;

4) повідомлення прокурорів і стряпчих;

5) явка з повинною.

Повідомленням вважалося обґрунтоване обвинувачення у вчиненні злочину, яке ґрунтувалося на незаперечних доказах. За справедливе повідомлення передбачалася винагорода.

За положенням 1849р. адвокатами могли бути юристи, які мали ступінь доктора права і не менш як трирічну практику в органах суду й прокуратури або в адвоката.

В Україні Центральна Рада на підставі закону від 30 грудня 1917р. провела реорганізацію судової системи, але інститут присяжних і приватних повірених залишився без будь-яких змін.

Після проголошення на території України радянської влади Народний секретаріат 4 січня 1918 року прийняв постанову, якою було ліквідовано інститут присяжних і приватних повірених. У цій постанові зазначалося, що всі громадяни, які досягли 18 років, мали право бути захисниками на суді і на досудовому слідстві. Аналогічно вирішувалося питання про захист і в революційних трибуналах за положенням, затвердженим 23 лютого 1918 року.14 лютого 1919 року вдруге було ліквідовано присяжну й приватну адвокатуру, яка була відновлена Центральною радою.

2 жовтня 1922 року Центральний Виконавчий Комітет України затвердив Положення про адвокатуру. За загальним правилом, захисниками, в той час їх називали оборонцями, могли бути особи не менш як з дворічним стажем роботи в органах юстиції. Як виняток дозволялося приймати осіб з теоретичною й практичною підготовкою, ступінь такої підготовки перевіряв НКО. Не могли бути захисниками особи судимі, а також ті, відносно яких порушено кримінальну справу, або які позбавлені виборчих прав.

З прийняттям нових конституцій: 3 грудня 1936р. Конституції СРСР, а 30 січня 1937р. - Конституції Української РСР, були законодавчо закріплені гарантії права на захист, зокрема, такі норми Конституцій, як забезпечення обвинуваченому права на захист, відповідно ст.52 „ Громадянам Української РСР гарантується недоторканість особи. Ніхто не може бути заарештований інакше як на основі судового рішення, або з санкції прокурора.” Контитуция ( основной закон ) Украинской ССР, - Киев, - Издательство политической литературы Украины, - 1989г. - с.11., ст.56 „ Громадяни Української РСР мають право оскаржити посадових осіб, державних і громадських органів. Скарги мають бути розглянуті в порядку і в строки, встановлені законом.

Дії посадових осіб, вчинені з порушенням закону, з перевищенням повноважень, що порушують права громадян, можуть бути в установленому законом порядку оскаржені до суду.”⁶, недоторканість особи, відповідно ст.55 „ Повага особи, охорона прав і свобод громадян - обов'язок всіх державних органів, громадських організацій, посадових осіб. Громадяни Української РСР мають право на судовий захист від зазіхання на честь і гідність, життя та здоров'я, на особисту свободу та майно.” Там же. - розширювали можливості захисту.

У грудні 1958 року Верховна Рада СРСР затвердила Основи законодавства союзу РСР і союзних республік, Основи кримінального судочинства, а 28 грудня 1960р. затвердила новий кримінальний та кримінально-процесуальний кодекси УРСР.

За цим кримінально-процесуальним законом адвокат допускався до участі в розгляді будь-якої кримінальної справи. КПК значно розширив права захисника. Згідно зі ст..44 КПК України захисник допускався до участі в справі з моменту оголошення обвинуваченому про закінчення досудового слідства й пред'явлення йому всіх матеріалів справи для ознайомлення. У справах неповнолітніх, а також осіб, які через свої фізичні або психічні вади не могли здійснювати своє право на захист, захисник допускався з моменту пред'явлення обвинувачення. У справах, в яких попереднє слідство не проводилось, захисник міг здійснювати захист тільки після віддання обвинуваченого до суду.

Ст..45 КПК України розширила кількість випадків обов'язкової участі захисника в розгляді справ у суді, а саме, коли підсудний є неповнолітнім, коли через свої фізичні або психічні вади не міг сам здійснювати свого права на захист: коли не володів мовою якою велося судочинство; за наявності суперечностей між інтересами підсудних, коли хоча б один з них мав захисника; коли санкція статі, за якою кваліфікувався злочин, передбачала смертну кару; коли в судовому розгляді справи брав участь прокурор або громадський обвинувач при відсутності громадського захисника; при розгляді в суді справи, про застосування примусових заходів медичного характеру.

На сьогоднішній день положення статей 44, та 45 КПК України зазнали змін. Так, відповідно у ст.. 44 сказано, захисник допускається до участі в справі в будь-якій стадії процесу. Близькі родичі обвинуваченого, його опікуни, піклувальники в якості захисників допускаються до участі в справі з моменту пред`явлення обвинуваченому для ознайомлення матеріалів досудового слідства. У випадках, коли відповідно до ст.. 45 цього кодексу участь захисника є обов'язковою, близькі родичі обвинуваченого, його опікуни, піклувальники в якості захисників можуть брати участь у справі лише одночасно з захисником - адвокатом чи іншим фахівцем у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто, чи за дорученням юридичної особи.

Про допуск захисника до участі в справі особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, суддя вносять постанову, а суд - ухвалу.

У ст.. 45 КПК України сказано, що участь захисника при провадженні дізнання, досудового слідства і при розгляді кримінальної справи в суді першої інстанції є обов'язковою:

1) у справах осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочину у віці до 18 років, з моменту визнання особи підозрюваною, або з моменту пред'явлення її обвинувачення;

2) у справах про злочини осіб, які через свої фізичні або психічні вади ( німі, глухі, сліпі тощо ) не можуть самі реалізувати своє право на захист, - з моменту затримання особи чи пред'явлення її обвинувачення, або з моменту встановлення цих вад;

3) у справах осіб, які не володіють мовою, якою ведеться судочинство, - з моменту затримання особи чи пред'явлення її обвинувачення;

4) коли санкція статті, за якою кваліфікується злочин, передбачає довічне ув'язнення - з моменту затримання особи чи пред'явлення її обвинувачення;

5) при провадженні справи про застосування примусових заходів медичного характеру - з моменту встановлення факту наявності у особи душевної хвороби;

6) при провадженні справи про застосування примусових заходів виховного характеру - з моменту першого допиту неповнолітнього або з моменту поміщення його до приймальника-розподільника.

У суді апеляційної інстанції участь захисника у випадках, передбачених частиною першою цієї статті, є обов'язковою, якщо в апеляції ставиться питання про погіршення становища засудженого чи виправданого.

Гарантії права на судовий захист до сьогодення пройшли значний шлях розвитку. Їх витоки сягають ще часів Київської Русі. На території сучасної України найбільш стрімкого розвитку такі гарантії досягли у XV -XVIII столітті, коли з'явилися перші кодифіковані зібрання українського права.

На теперішньому етапі розвитку України, на шляху до Європи, перед державою стоїть завдання вивести права людини на високий рівень, у відповідності з міжнародним стандартами.

Саме тому, на мою думку, гарантії права на судовий захист в кримінальному процесі України будуть вдосконалюватися і в найближчому майбутньому.

2. Конституційні гарантії права на захист

2.1 Презумпція невинуватості

Гарантії права на судовий захист ( принципи, основні засади здійснення судочинства ) - це закріплені в законі панівні в державі політичні і правові ідеї щодо завдань і способу здійснення судочинства в кримінальних справах, які визначають спрямованість і побудову кримінального процесу в цілому, форму і зміст його стадій та інститутів, порушення яких обов'язково тягне за собою скасування вироку та інших рішень у справі.

В системі принципів кримінального процесу доцільно вирізняти конституційні принципи, бо вони мають особливе політико-юридичне значення. Закріплення певних принципів судочинства в Конституції пояснюється значенням їх для сфери основних громадянських прав і свобод, для врегулювання діяльності органів правосуддя, а також історичними традиціями. Можна з впевненістю констатувати, що політичне і юридичне значення конституційних принципів в Україні останнім часом значно зросло.

Вирізнення конституційних принципів зовсім не означає приниження фундаментального значення інших принципів кримінального процесу, які закріплені в Кримінально-процесуальному кодексі, а не в Конституції. Важливим є зміст певного положення, його значення для побудови і функціонування системи кримінально-процесуального права, регулювання ним діяльності суб'єктів кримінального процесу і правовідносин між ними.

Конституція України проголошує, що основними засадами судочинства є: законність, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, забезпечення доведеності вини, змагальність сторін і свобода в наданні ними своїх доказів і в доведеності перед судом їх переконливості, забезпечення обвинуваченому права на захист, гласність судового процесу та повне його фіксування технічними засобами, забезпечення апеляційного та касаційного оскарження.

Всі принципи тісно пов'язані між собою, постійно взаємодіють, і тому цілком обґрунтовано можна говорити не просто про сукупність, а про систему принципів кримінального процесу. Кожен з принципів, поряд з тим, що він тісно стикається, взаємодіє з іншими принципами, зберігає свою власну цінність для побудови й перебігу процесу, свій власний зміст.

Звичайно за обсягом змісту і сферою дії принципи кримінального процесу розрізняються, іноді значно, але відмінність ця суто кількісна, а не якісна. Будучи в тісній взаємодії, одні принципи сприяють здійсненню інших.

Принципи законності в кримінального му процесі - це вимога нормативного характеру, яка зобов'язує суд, суддю, прокурора, слідчого. орган дізнання, особу яка провадить дізнання, а також усіх осіб які беруть участь у справі, неухильно й точно виконувати всі норми Конституції України, кримінального й кримінально-процесуального законодавства. Ніщо не може виправдати порушення законності. Враховуючи вимоги життя, закони можуть змінюватися, але в жодному разі й ні під яким приводом не повинні порушуватися.

В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції і повинні відповідати її. Норми Конституції є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини безпосередньо на підставі Конституції гарантується.

Принцип законності є загально правовим, однак у кримінально-процесуальному праві він має специфічний зміст і цілком правомірно розглядається як принцип кримінального процесу. КПК України передбачає зокрема, що одним із завдань кримінального судочинства є забезпечення правильного застосування закону, і що ніхто не може бути притягнутий як обвинувачений інакше, ніж на підставі і в порядку, встановлених законом.

Принцип рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом полягає в тому, що у відповідності з Конституцією України всі люди є вільні та рівні у своїй гідності та правах, громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань. Статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками, іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть ті ж самі обов'язки, як і громадяни України.

Принцип права на свободу та особисту недоторканість означає, що ніхто не може бути засуджений до позбавлення волі, заарештований, затриманий за підозрою у вчиненні злочину, підданий особистому обшуку, освідуванню, судовій експертизі, примусовому приводу, інакше, як на підставі і в порядку, передбаченому законом.

Принцип з'ясування істини - це вимога закону, яка зобов'язує суд, прокурора, слідчого та особу, яка провадить дізнання, всебічно, повно і об'єктивно дослідити обставини справи з тим, щоб з'ясувати істотні, юридично значущі факти, дати їм правильну правову оцінку і тим самим забезпечити правильне вирішення справи.

Принцип забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист передбачений в кількох статтях Конституції України. В ній говориться, що для забезпечення права на захист від обвинувачення в Україні діє адвокатура, підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист, забезпечення обвинуваченому права на захист є однією з основних засад судочинства. Суть цього принципу полягає в тому, що закон:

а) наділяє згаданих учасників процесу такою сукупністю процесуальних прав, використання яких дає їм змогу особисто захищатися від підозри чи обвинувачення у вчиненні злочину, відстоювати свої законні інтереси;

б) надає згаданим особам право скористатися допомогою захисника, а в окремих випадках визнає обов'язковим призначення захисника за рахунок держави;

в) покладає на особу, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, суддю і суд обов'язок до першого допиту підсудного, підозрюваного, обвинуваченого, роз'яснити їм право мати захисника та інші права, а також надати їм можливість захищатися всіма встановленими законом засобами від підозри чи обвинувачення.

Всі ці принципи є важливими гарантіями забезпечення права на судовий захист, але, на мою думку, вихідною гарантією має бути презумпція не винуватості, так як жодна особа не може бути безпідставно звинуваченою, а вже після того, як вона затримана на законних підставах вона має право захищатися від підозри, обвинувачення.

Вперше на території сучасної України презумпція не винуватості була законодавчо закріплена 24 листопада 1917р. Декретом про суд, який підписав В.І. Ленін. В ньому затверджувалися принципи нового народного правосуддя. Декрет передбачає право обвинуваченого на захист і на захисника. Принцип забезпечення обвинуваченому права на захист був пізніше закріплений в ст.111 Конституції СРСР 1946р.

Розслідування і судовий розгляд по кримінальній справі має на меті вирішення питання про винність, протиправність, карність діянь певної особи - обвинуваченого. Сама процедура судочинства, і тим більше її наслідки, нерозривно пов'язані з порушенням прав, свобод і законних інтересів особи. Таким чином, справа стосується соціальних цінностей першочергового значення, тому необхідна юридична позиція, яка б забезпечила вірне вирішення цього питання, такою позицією і є презумпція невинуватості.

Наприкінці 50-х - початку 60-х років, коли обговорювались проекти Основ кримінального судочинства, була внесена пропозиція внести в текст закону формулу презумпції не винуватості, хоча на сьогоднішній день вони не діють, але дане положення знайшло своє відображення в сучасному законодавстві.

Презумпція невинуватості - це правове положення, відповідно до якого обвинувачений визнається невинуватим, поки його вина не буде доведена вироком суду, що вступив в законну силу.

Держава завжди зацікавлена в тому, щоб покаранню підлягали ті, і лише ті, хто вчинив злочин.

Стаття 62 Конституції України закріпила принцип презумпції не винуватості, згідно з якою, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину, і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях.

Таким чином, нова Конституція України усунула прогалину в законі щодо правомірності пред'явлення особі обвинувачення. Адже в Конституції 1978р. зазначалося про пред'явлення обвинувачення особі за наявності для того передбачених законом підстав. Що давало підґрунтя по різному розуміти діяльність органів попереднього розслідування щодо пред'явлення особі обвинувачення. Проте дане питання залишається актуальним і на сьогодні, оскільки принцип презумпції невинуватості в тому визначенні, в якому він був закріплений в ст.153 Конституції 1978р., знайшов відображення у ст.15 КПК України, який є нині чином.

Так згідно з названою статтею, ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також піддаватися кримінальному покаранню інакше як за вироком суду й відповідно до закону.

У ч.2 ст.140 КПК вказано: слідчий, упевнившись в особі обвинуваченого, оголошує йому постанову про притягнення як обвинуваченого і роз'яснює суть пред'явленого обвинувачення, та вручає копію постанови про притягнення як обвинуваченого.

А згідно ч.1 ст.143 КПК слідчий зобов'язаний допитати обвинуваченого негайно після його явки або приводу останнього і в усякому разі не пізніше доби після пред'явлення йому обвинувачення. У ч.6 ст.143 КПК вказано, що на початку допиту слідчий повинен запитати обвинуваченого, чи визнає він себе винним у пред'явленому обвинуваченні, після чого пропонує йому дати показання по суті обвинувачення. І в цьому запитанні спостерігається на перший погляд невідповідність норми ч.2 ст.15 КПК іншим нормам статей КПК, що регулюють пред'явлення особі, обвинувачення. Але слідчий повинен запитати у обвинуваченого, чи визнає він себе винним, тобто про суб'єктивне розуміння особою, яка обвинувачується у вчиненні злочину, своєї ролі в ньому.

Отже, слідчий не визнає винною особу у вчиненні злочину, а тільки запитує її думку про причетність до злочину, в якому ту обвинувачують, з точки зору саме цієї особи.

Крім того у ст.131 КПК вказано: слідчий тільки тоді виносить мотивовану постанову про притягнення особи як обвинуваченого, коли є досить доказів, які вказують на вчинення злочину певною особою. Проте, притягнення особи як обвинуваченої не можна ототожнювати з визнанням її винною.

На основі проведених досліджень, Ніконенко М. у своїй статті „Деякі питання презумпції невинуватості і права особи на захист в кримінальному процесі України” стверджує, що “Окремі слідчі пропонують відмовитися від притягнення особи як обвинуваченого при розслідуванні кримінальних справ, а обмежитись лише збиранням доказів, а все інше - то є робота суддів: нехай вони, оцінивши докази, самі приходять до висновків пред'являти чи ні обвинувачення особі і визнавати чи ні її винною. Але це є змішуванням докорінно різних актів - притягнення особи як обвинуваченого і визнання її винною. Перше здійснюється шляхом внесення та оголошення слідчим на стадії розслідування постанови про притягнення особи як обвинуваченого, роз'яснення прав, а визнати особу винною може тільки суд в судовому засіданні шляхом винесення обвинувального вироку” Ніконенко М. Деякі питяння презумції невинуватосі і права особи на захист в кримінальному процесі України.// право України №4 1999р. С.40.

Якщо скасувати норми про притягнення особи як обвинуваченого, що повинно передувати винесенню обвинувального вироку, то відразу ж можна зіткнутися з порушенням права останньої на захист. Не притягуючи особу як обвинуваченого до участі у справі і, таким чином не роз'яснюючи належних їй прав, особа автоматично залишається без правового захисту.

Відсутність положення про притягнення особи як обвинуваченого перешкоджало б подальшому перебігу кримінального судочинства і на практиці ставило б під сумнів законність винесення вироків, тобто висновки суддів про винуватість чи невинуватість особи, щодо якої є всі підстави вважати її причетною до вчинення злочину.

Сьогодні із змісту ст.62 нової Конституції України випливає: особі може пред'являтися у встановленому порядку обвинувачення. При цьому слід зауважити, що Конституція 1978 року даного положення не заперечувала але й не закріплювала.

Проте, передбачене у ч.3-й ст.62 Конституції України право пред'являти обвинувачення якраз і є підтвердженням висловленої позиції про необхідність пред'явлення у відповідності з вимогами закону обвинувачення, як акту, що є одним з елементів кримінально-процесуальних гарантій забезпечення прав особи, щодо якої є провадження у справі.

Виходячи з вище наведеного, принцип презумпції невинуватості, як один з основних принципів кримінального процесу, закріплений у ст.62 Конституції України, тобто він є однією з основних гарантій права на захист в кримінально-процесуальному праві і не може бути порушений в процесі здійснення судочинства. Презумпція невинуватості - це об'єктивне правове положення, згідно з яким:

а)ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданих кримінальному покаранню інакше, як за вироком суду і згідно з законом;

б) обвинувачений (підозрюваний, підсудний) не вважається винним доки його вину не буде доведено в передбаченому законом порядку і встановлено вироком суду, що набрав законної сили;

в) обов'язок встановлення об'єктивної істини в справі покладається на орган дізнання, слідчого, прокурора, суд, (суддю). Обвинувачений (підозрюваний, підсудний) не повинен доводити свою невинуватість. Ненадання ним доказів своєї невинуватості ні за яких обставин не може бути розтлумачено як доказ його вини;

г) постанова про притягнення особи як обвинуваченого та про обрання запобіжного заходу, обвинувальний висновок та обвинувальний вирок повинні ґрунтуватися на сукупності неспростовних та вірогідних доказів;

д) усі сумніви в справі, в тому числі сумніви відносно допустимості та вірогідності наявних або наданих для використання фактичних даних, якщо вичерпані всі способи для їх усунення,, повинні тлумачитися та розв'язуватися на користь обвинуваченого, підозрюваного;

е) недоведена вина дорівнюється доведеній невинуватості. Суд виголошує виправдувальний вирок, а орган дізнання слідчий та прокурор закривають кримінальну справу за відсутністю складу злочину, якщо вину обвинуваченого або підозрюваного у вчиненні злочину не доведено.

2.2 Право на судовий захист

Дослідивши історичний розвиток права на судовий захист, можна побачити, що з вдосконаленням таких гарантій, паралельно відбувалася їх систематизація, головним чином це розподіл в залежності від того, в якому законодавчому акті вони закріплені. Так можна виділити конституційні та кримінально-процесуальні гарантії (принципи ) здійснення правосуддя.

Правові норми є гарантом демократії в цілому й права громадян на правовій захист, зокрема. Таке право належить будь-якій особі, що поставлена у статус підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого. Державні органи зобов'язані детально роз'яснити підозрюваному, обвинуваченому, підсудному, потерпілому, свідкові, цивільному позивачеві й відповідачеві їх процесуальні права і вжити заходів до забезпечення цих прав.

Своє значення кримінальне судочинство вбачає в охороні прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, що беруть у ньому участь, а також у швидкому й повному розкритті злочинів, викритті винних та забезпеченні правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний. З аналізу даної норми випливає фактично, що на слідчого, прокурора й суд покладено функцію захисту від необґрунтованого обвинувачення. Але така функція захисту має характер лише дотичний, опосередкований дією засади законності, а не прямий. Фактично слідчий і прокурор виконують функцію обвинувачення. Вони формулюють обвинувачення, застосовують примусові заходи впливу до особи. Суд також не виконує чисто функцію захисту, оскільки його завдання - бути нейтральним щодо сторін.

В юридичному словнику за редакцією П.І.Кудрявцева дається наступне визначення: „Захист в кримінальному процесі -сукупність процесуальних дій, спрямованих на заперечення обвинувачення ( повністю або частково ), на доказування невинуватості обвинуваченого або меншої його вини”. Юридический словарьпод ред. П.И.Кудрявцева, - М. - 19566, - Т. - 1. - с.340.

Розглядаючи загальне поняття захисту в кримінальному процесі, слід зазначити, що вивченням цих питань займалися такі вчені - правознавці, як М.С.Строгович, Я.О.Мотовиловкер, Т.Н.Добровольська, Г.П.Саркисяц.

Як вважає Т.Н. Добровольська, захист слід розуміти як “сукупність процесуальних дій, спрямованих на заперечення обвинувачення або пом'якшення відповідальності обвинуваченого (підсудного).” Добровольская Т.Н. Защита судебная. - м., 1972. - Т.9 - с.394.

Ну думку Я.О. Мотовиловкера, “в кримінально-процесуальній літературі прийнято розмежовувати:

а) право обвинуваченого на захист;

б) принцип забезпечення права на захист;

в) сам захист як сукупність процесуальних дій, спрямованих на реалізацію права на захист;

г) функцію захисту в системі трьох основних кримінально-процесуальних функцій, під якою...будемо розуміти регламентований законом напрямок діяльності суб'єктів захисту (обвинуваченого, захисника, законного представника), наділених правом (або обов'язком) використовувати всі вказані в законі засоби та способи для охорони законних інтересів обвинуваченого”. Мотовиловкерр Я.О. Зазнам. праця. - с.84

„Кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника.” Конституція України. - К.: „Просвіта”. - 1996. - ст.. 59. - с. - 25.

„Захисник запрошується підозрюваним, обвинуваченим, підсудним чи засудженим, їх законними представниками, а також іншими особами за проханням чи згодою підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого.

Підозрюваний, обвинувачений, підсудний вправі запросити собі кількох захисників.” Кримінально-процесуальний кодекс України. - К.: Юрінком Інтер. - 2001. - ст..47. - с.31.

Право обвинуваченого на захист - це, перш за все, сукупність процесуальних форм на здійснення захисту. Це право стосується всіх стадій кримінального процесу. На будь-якому етапі процесу підозрюваний, обвинувачений, підсудний, і навіть засуджений мають право на захист, хоча зміст права на захист змінюється.

Право особи на захист у кримінальному судочинстві є одним з найважливіших інститутів забезпечення прав і свобод людини. Забезпечення такого права є конституційним принципом і повинно суворо виконуватись на всіх стадіях кримінального процесу, як важлива гарантія встановлення істини і винесення законного, обґрунтованого, справедливого вироку. Реальне забезпечення права підозрюваного, обвинуваченого, підсудного на захист можливе лише за умови неухильного додержання на всіх стадіях розслідування та судового розгляду кримінальних справ, норм кримінально-процесуального законодавства, що гарантують і регламентують реалізацію цього права. Крім того, точне і неухильне виконання вимог кримінально-процесуального закону про захист прав та інтересів обвинуваченого (підсудного) є обов'язковою умовою зміцнення законності. Тому розробка питань пов'язаних із забезпеченням обвинуваченому права на захист, потрібна як для теорії кримінального процесу, та і для практики слідчих, прокурорських і судових органів.