Гарантії права на судовий захист в кримінальному процесі України

Адвокат, уклавши угоду про участь у справі у суді, ще до судового розгляду справи повинен подбати про оформлення своїх повноважень і завчасно надіслати їх до суду: ордер та угоду про надання правової допомоги у конкретній справі, клопотання про надання справи для ознайомлення, колію, належно засвідчену, свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю, інші документи. Захисник повинен також підготувати скарги на дії слідчого і прокурора, якщо такі є, а також ті клопотання та заяви, які можуть бути„ розглянуті на попередньому слухані справи. Це потрібно зробити для того, щоб ще на попередньому слуханні справи суд розглянув та розв'язав ці скарги, а також інші клопотання, які захисник вважає доцільними для розгляду націй стадії справи.

Разом із підзахисним необхідно вирішити питання про розгляд справи у колегіальному складі, а також про повне фіксування судового процесу технічними засобами, що надасть додаткові можливості в плані захисту.

У судовому засіданні адвокат виступає як активний правозаступник обвинуваченого. Він за жодних обставин не має права визнавати доведеними факти, які заперечує підсудний, погоджуватись з доведеністю обвинувачення, яке той не визнає, заявляти про невідповідність його пояснень істині, бо такі дії є обвинуваченням.

Адвокат може не погоджуватись з діями суду або головуючого, проте оспорювати їх в судовому засіданні і перебивати суддю не має права. Він зобов'язаний підкоритися рішенням судді. Заперечення захисника, занесені до протоколу судового засідання, можуть бути доказом для оскарження дій судді після завершення судового розгляду. Неправильні дії судді можуть бути підставою для його відводу.

У судовому засіданні адвокат сприяє підсудному в здійсненні його прав і в захисті його законних інтересів, має право на побачення з підсудним, бере участь у дослідженні доказів.

Позиція підзахисного, який визнає свою вину, не виключає для захисника права доводити не винуватість підсудного, якщо у справі є докази, суперечливість яких і наявність в них сумнівів дають для цього підстави.

3.2 Оскарження дій органів досудового слідства як гарантія права на захист

Однією з гарантій права на судовий захист в кримінальному процесі України є право на оскарження дій органів досудового слідства.

На стадії досудового слідства можна оскаржувати дії органу дізнання, слідчого і прокурора, що передбачено статтями КПК: 110 „Дії і постанови органів дізнання можуть бути оскаржені прокуророві.” кримінально-процесуальний кодекс України. - Київ - Юрінком Інтер - 2001 року, - с. - 64, 234 „Дії слідчого можуть бути оскаржені прокуророві як безпосередньо, так і через слідчого.

Скарги можуть бути як письмові, так і усні. Усні скарги прокурор або слідчий заносять до протоколу.” Там же. - с. - 112, 236 „ Скарги на дії прокурора при проведенні ним досудового слідства або окремих слідчих дій у справі подаються вищестоящому прокуророві,... Дії прокурора можуть бути оскаржені до суду.” Там же. - с. - 113.

“Права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб...” Конституція України прийнята на п”ятій сесії Верховною Радою України 28 червня 1996 року. - ст.. - 55. - с.23

У сфері кримінального судочинства захист має особливе значення, оскільки саме тут нерідко виникають гострі конфліктні ситуації, пов'язані, перш за все, із втручанням з боку органів, які ведуть боротьбу зі злочинністю, в особисте життя людини, обмеження заходів процесуального примусу. Специфіка кримінально-процесуальної діяльності обумовлює необхідність надання цим органам широких владних повноважень щодо обмеження на законних підставах конституційних прав громадян. Здійснення цієї діяльності, розкриття та розслідування злочинів, встановлення істини у кримінальній справі, своєчасне вживання превентивних заходів у багатьох випадках є неможливим без таких обмежень.

Проте у співвідношенні: досягнення завдань кримінального судочинства - права та законні інтереси його учасників пріоритет мають останні. Тому нормативне врегулювання кримінально-процесуальної діяльності потребує збалансованого поєднання гарантій прав людини в кримінальному судочинстві із гарантіями виконання органами, які здійснюють боротьбу зі злочинністю, покладених на них державою обов'язків, балансу суспільних та особистих інтересів.

Саме з цих позицій слід вирішувати проблему доцільності розширення судового контролю за дотриманням прав громадян на стадії судового розслідування кримінальної справи. Чинне кримінально-процесуальне законодавство передбачає порядок оскарження до суду в стадії досудового розслідування тільки постанови про відмову в порушенні кримінальної справи (ст.236;236 КПК), постанови про закриття кримінальної справи (ст.236, 236 КПК), затримання особи як підозрюваного (ст.106 КПК).

Конституційний Суд України у справі за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції (конституційності) положень ч.3 ст.120, ч.6 ст.234, ч.3 ст. 236 КПК України (справа про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора) №3-рп /2003 від 30 січня 2003р., положення ч.6 ст.234, ч.3 ст.236 КПК, які унеможливлюють розгляд судом на стадій досудового слідства скарг на постанови слідчого, прокурора стосовно приводів, підстав і порядку порушення кримінальної справи щодо певної особи визнані такими, що не відповідають Конституції України.

Чинний КПК надає можливість оскарження до суду будь-яких дій слідчого. Ці скарги згідно з ч.6 ст.234 КПК розглядаються судом першої інстанції при попередньому розгляді справи або при розгляді її по суті.

У процесі розгляду скарги на постанови про порушення кримінальної справи щодо певної особи перед практиками постало багато питань, щодо, зокрема, порядку подачі скарги до суду та її розгляду, обсягу документів, які мають надаватися судді для перевірки законності та обґрунтованості винесеної постанови, рішень, які має прийняти суд в результаті розгляду скарги.

Щодо порядку оскарження цієї постанови, то можливе застосування аналогії кримінально-процесуального закону, зокрема тієї його частини, що регламентує порядок оскарження до суду постанови про відмову в порушенні кримінальної справи або постанови про закриття справи (236; 236⁵ КПК).

Проте зазначені статті передбачають семиденний строк оскарження постанови про порушення кримінальної справи. Вбачається що з урахуванням значення цього процесуального документу як правової підстави для провадження всіх наступних слідчих дій та застосування засобів процесуального примусу, строк його оскарження не повинен перевищувати трьох днів з моменту отримання копії (вручення копії цієї постанови також передбачено чинним законодавством, але воно повинно бути обов'язковим, адже це є важливою гарантією оскарження постанови до суду).” Оксана Ксиліна, Ольга Шило, Оскарження до суду постанов слідчого прокурора. Юридичний вісник України, - 2003 №30

У зв'язку з цим ст.323 проекту КПК України, який прийнятий за основу Верховною Радою, передбачає десятиденний строк оскарження постанови про порушення кримінальної справи щодо певної особи з моменту одержання нею або її захисником копії постанови.

Суб'єктами оскарження в даному випадку повинні бути визнані особа, щодо якої винесено постанову, її захисник та законний представник.

Захисник, якщо вважає, що для цього є підстави, зобов'язаний оскаржити в суді дії слідчого, органу дізнання, прокурора, суду щодо приводів, підстав або порядку порушення кримінальної справи.

Скарга на постанову слідчого та прокурора про порушення кримінальної справи щодо певної особи розглядається суддею одноособово. Статтею 236⁶ КПК України - в п'ятиденний, а у випадку складної справи - десятиденний строк розгляду скарги на постанову про закриття кримінальної справи. Обидва зазначені документи є завершальними для провадження у справі.

Про час розгляду скарги мають бути повідомлені прокурор, та особа, яка подала скаргу.

Розгляд її суддею здійснюється в судовому засіданні з обов'язковою участю прокурора. Неявка особи, яка подала скаргу не перешкоджає її розгляду. У судовому засіданні суддя оголошує скаргу, заслуховує прокурора, пояснення особи, яка подала скаргу, вивчає надані прокурором матеріали, які були підставою для порушення кримінальної справи і, оцінюючи це рішення з позиції наявності в матеріалах достатніх підстав та приводів, зазначених у законі, приймає рішення по скарзі. При цьому, досліджувати докази, давати їм оцінку, в інший спосіб перевіряти, чи доведена вина підозрюваного, обвинуваченого розглядати ті питання, які повинен вирішувати суд при розгляді кримінальної справи по суті, суд не вправі.

Як свідчить судова практика, в результаті розгляду скарги на постанову про порушення кримінальної справи щодо певної особи судді, дійшовши висновку про незаконність прийнятого рішення, в одних випадках визнають незаконним порушенням кримінальної справи і закривають провадження по ній, а в інших - скасовують постанову й направляють матеріали для проведення додаткової перевірки. Відповідно до ч.5 ст.324 проекту КПК України за результатами розгляду суддя виносить постанову, якою:

1) задовольняє скаргу, скасовує постанову про порушення кримінальної справи і повертає матеріали для проведення додаткової перевірки;

2) відхиляє скаргу.

Підсумовуючи, можна зазначити, що підозрюваний, підсудний, обвинувачений та їх захисники, якщо мають об'єктивні підстави вважати, що в ході досудового слідства були порушені їхні (їх підзахисних) права, або якщо слідчі дії, які мають важливе значення для справи, проводилися з порушенням вимог чинного законодавства, мають право оскаржити дії органу досудового слідства.

3.3 Право на апеляційне і касаційне оскарження рішень суду

Однією з суттєвих гарантій судового захисту прав, свобод і законних інтересів усіх суб'єктів правовідносин у сфері кримінального судочинства, спрямованого на всебічний, повний та об'єктивний розгляд справи, забезпечення законності судових рішень, є право учасників процесу та інших осіб у випадках та порядку, передбачених процесуальним законом, на апеляційне та касаційне оскарження судових рішень. Забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду нині проголошено конституційною засадою судочинства (п.8 ч.3 ст.129 Конституції України).

Інститут перегляду судових рішень має декілька причин. Перша - це необхідність виправлення судових помилок, оскільки, як свідчить практика, не завжди вироки та інші рішення суду першої інстанції виявляються законними, обґрунтованими та справедливими. Друга - забезпечення однакового розуміння суддями нижчестоящих судів закону та єдиної практики його застосування. Третя - сприяння підвищенню стабільності і правопорядку в державі вцілому. Всі названі причини взаємопов'язані і мають своїми наслідками необхідність захисту та охорони як спільного, публічного інтересу, так і захисту та охорони прав, свобод і законних інтересів окремих осіб.

Історично інститут перегляду судових рішень, у тому числі в кримінальних справах, складався саме у формі апеляції ще в стародавньому Римі. Цікавим є той факт, що в Римській республіці право вимагати апеляційного перегляду випливало не із інтересу, який певна особа мала в результаті процесу, а із загальногромадянського права нагляду за діями чиновників і повідомлення народу про їх зловживання. Отож, суб'єктами цього права були не тільки сторони, а й кожен римський громадянин, зовсім сторонній до справи. Саме апеляційне провадження було досить простим. Кожен громадянин до самого моменту виконання вироку мав право зупинити його словом: оскаржую. Тоді справа надходила в народні збори, і чиновник, який постановив рішення повинен був захищати його. Апеляційний розгляд провадився не між сторонами, а між особою, незадоволеною рішенням і чиновником, який його постановив. Народ, для впевненості в апеляції піддавав справу всебічному розгляду і, незалежно від самого вирішення справи по суті, накладав стягнення на апелятора чи суддю, враховуючи те, хто з них виявлявся неправим.

У подальшому інститут апеляцій зазнав видозмін, а в імператорський період право вимагати апеляційного перегляду зосередилося в руках сторін, які протягом певного часу могли заявити своє незадоволення рішенням словесно чи письмово. Подання апеляції зупиняло виконання вироку під загрозою покарання. Паралельно з цим апеляційне провадження перестало бути особливим спором між особами незадоволеними рішенням та суддею, а полягало у продовженні спору сторін, за тією ж справою що розглядалася по першій інстанції. Вищою апеляційною інстанцією став імператор.

Найбільшого розвитку апеляційна інстанція набула в Російській імперії із запровадженням у 1864р. Судової реформи. Її суть полягала у перегляді вищою інстанцією вироку нижчестоящого суду, який не вступив у законну силу як за його фактичною, так і юридичною стороною, але в межах поданої скарги. Апеляційний суд, подібно до суду першої інстанції розглядав справу по суті і встановлював по ній вирок, який повністю змінював попередній, хоча за змістом вони могли бути однаковими. Завданням апеляції було - дати новим розглядом додаткову гарантію справедливості судового вироку, під якою розуміли залучення до участі у справі вищого суду, більш досконалі пізнання і більшу досвідченість якого, розглядали як подальше забезпечення правосуддя. Суб'єктами апеляції визнавалися сторони справи: державний обвинувач і приватний, підсудний, цивільний позивач і цивільний відповідач, і їх представники. Обсяг права апеляції взагалі і для різних його суб'єктів, як правило, був загальним. Але прокурор, наприклад, мав право подавати апеляційний протест лише на ті вироки, які не збігалися з його висновками, і тільки з тих питань, з яких його вимоги не були враховані судом першої інстанції.

Предметом апеляції були вироки, що не набрали законної сили, та постанови і ухвали, або одночасно з оскарженням вироку по суті, або за передбаченим законом переліком, окремо.

Апеляційне провадження поділялося на провадження в суді першої інстанції та провадження в апеляційному суді.

Апеляційне провадження в суді першої інстанції починалося з подання апеляційного відзиву (протесту чи скарги). Апеляційний відзив мусив бути поданий у двотижневий термін з часу проголошення вироку. Протест прокурора був письмовим, скарга інших суб'єктів - як письмовою, так і усною. В останньому випадку вона протоколювалася судом першої інстанції. До форми відзиву якихось вимог, окрім зрозумілості, викладення та підпису суб'єкта оскарження не вимагалося. А обов'язковими елементами його змісту мусили бути лише:

1) вказівка на особу, яка подає відзив і її місце проживання;

2) чи приноситься відзив на весь вирок чи на певну його частину;

3) вказівка на міркування, за якими стосується вирок;

4) вказівка, чого саме просить оскаржник.

Отримавши відзив суд першої інстанції ставив до відома про це лише підсудних, які утримувалися під вартою. Протилежна сторона могла надати проти відзиву пояснення, в тому числі безпосередньо в апеляційний суд, а співучасники скаржника могли приєднатися до скарги одного з підсудних. Отримавши скарги чи протест, заяви про приєднання , суд першої інстанції розглядав, чи не були пропущені встановлені законом строки, встановлював запобіжний захід для підсудного і зі своїм рапортом негайно передавав усю справу в апеляційний суд. Провадження в апеляційному суді, в свою чергу, також поділялося на дві частини - підготовчу й кінцеву. Суть першої зводилася до визначення головою апеляційного суду дня засідання, призначення доповідача, повідомлення сторін про день слухання справи, витребування необхідних доказів. Друга частина починалася читанням принесених відзивів або доповіддю. Потім досліджувалися докази і суд видалявся в нарадчу кімнату для винесення резолюції, яка потім перетворювалася в докладний вирок.

“Апеляційний перегляд мав насідком постановляння нового вироку, яким оскаржуваний вирок скасовувався і повністю змінювався другим, або частково замінювався, або затверджувався.” Фойницький И.Я. Курс уголовного судопроизводства. T.II. - Спб., 1996, с.531.

Апеляційне провадження у такій формі проіснувало на теренах Російської імперії до подій 1917 року і було відкинуто вже першим декретом Радянської влади „Про суд”.

На сьогоднішній день розділ VI Кримінально-процесуального кодексу передбачає, залежно від її предмета, три види апеляції:

1) на вироки, які набрали законної сили, постановлені місцевими судами, та постанови про застосування чи незастосування примусових заходів виховного і медичного характеру, ухвалені місцевими судами (ч.1 ст.347 КПК);

2) на ухвали (постанови), ухвалені місцевим судом про закриття справи або направлення справи на додаткове розслідування та на окремі ухвали (постанови), ухвалені місцевим судом (п.1,2 ч.2 ст.374 КПК);

3) на інші постанови місцевих судів, у випадках, передбачених КПК.

За загальним правилом, суб'єктами апеляції визнані особи, які були учасниками судового розгляду в суді першої інстанції, а її межами - рішення у частині, що стосується їх інтересів та (чи) межі вимог, які той чи інший учасник підтримував у судовому розгляді кримінальної справи. Статтею 348 КПК, зокрема, передбачено, що апеляцію мають права подати:

1) засуджений, його законний представник і захисник - у частині, що стосується інтересів засудженого;

2) виправданий, його законний представник і захисник - у частині мотивів і підстав виправдання;

3) законний представник, захисник неповнолітнього та сам неповнолітній, щодо якого застосовано примусовий захід виховного характеру, - у частині інтересів неповнолітнього;

4) законний представник та захисник особи, щодо якої вирішувалося питання про застосування примусових заходів медичного характеру;

5) обвинувачений, щодо якого справу закрито, його законний представник та захисник - у частині мотивів та підстав закриття справи;

6) обвинувачений, щодо якого справу направлено на додаткове розслідування, його законний представник та захисник - у частині мотивів та підстав направлення справи на додаткове розслідування;

7) цивільний відповідач, або його законний представник - у частині, що стосується вирішення цивільного позову;

8) прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, а також прокурор, який затвердив обвинувальний висновок - у межах обвинувачення, що підтримував прокурор, який брав участь у розгляді справи в суді першої інстанції;

9) потерпілий і його представник - у частині, що стосується інтересів потерпілого, але в межах вимог, заявлених ним в суді першої інстанції;

10) цивільний позивач і його представник - у частині, що стосується позову;

11) особа, щодо якої винесено окрему ухвалу (постанову) суду;

12) інші особи у випадках, передбачених КПК.

Отже принциповими положеннями стосовно суб'єктів апеляції є їх участь у судовому розгляді справи. А предметом їх оскарження - рішення в частині, що стосується їх інтересів у справі та (чи) межі вимог, які вони підтримували в суді.

Закон не дає визначення інтересів суб'єктів апеляції. Свій інтерес у справі у кожному конкретному випадку визначає сам учасник процесу - апелянт, а чи обґрунтований він та законний - предмет вирішення апеляційного суду. Тому головуючий при прийнятті апеляцій і вирішенні питань, пов'язаних з їх рухом, не вправі входити в оцінку такого інтересу.

З огляду на право обвинуваченого мати захисника і правову допомогу з його сторони в будь-який момент провадження у справі та право на запрошення іншого захисника в подальших стадіях процесу (ч.1 ст.46 КПК), що правову допомогу обвинуваченому (засудженому, виправданому) у складанні апеляції може надавати захисник, який не був учасником процесу.

Сам порядок апеляційного провадження поділяється на дві частини: провадження в суді першої інстанції та розгляд справи за апеляцією апеляційним судом.

Провадження в суді першої інстанції ґрунтується на вітчизняному історичному досвіді. Закон досить детально регламентує порядок і строки апеляційного оскарження судових рішень (ст.439 КПК), форму та зміст апеляції (ст.350 КПК), дії та рішення суду щодо апеляції, що надійшла (ст.351, 352, 353 КПК), наслідки подання апеляції (ст.354 КПК).

Закон встановлює для всіх суб'єктів апеляції єдину, письмову форму апеляції, встановлює шість обов'язкових змістових елементів:

1) назва суду, якому адресується апеляція;

2) особа, яка подає апеляцію;

3) вирок, ухвала чи постанова, на які подається апеляція, і назва суду, який її постановив;

4) вказівка на те, в чому полягає незаконність вироку, ухвали, постанови та доводи на її обґрунтування;

5) прохання особи, яка подає апеляцію;

6) перелік документів, які додаються до апеляції. При обґрунтуванні прокурором та захисником необхідності зміни чи скасування вироку, ухвали, постанови апеляція повинна містити посилання на відповідні аркуші справи (ст.350 КПК).

У разі невиконання особою, яка подала апеляцію, зазначених вимог, головуючий своєю постановою залишає апеляцію без руху та повідомляє про необхідність виконання зазначених вимог закону протягом семи діб з моменту одержання повідомлення. Якщо у визначений строк ці вимоги не будуть виконані, то апеляція постановою головуючого визнається такою, що не підлягає розгляду (ст.352 КПК).

Про дату призначення справи до апеляційного розгляду суд першої інстанції оповіщає зацікавлених осіб направленням відповідних повідомлень та шляхом поміщення оголошень на дошці об'яв суду. Засудженому, що утримується під вартою, про призначення справи до апеляційного розгляду повідомляється через начальника відповідної установи.

Якщо в апеляції ставиться питання про погіршення становища засудженого чи виправданого, суд першої інстанції одночасно викликає до суду апеляційної інстанції цих осіб, їх законних представників, а також захисників, якщо їх участь у справі відповідно до вимог статті 45 КПК є обов'язковою.

Предметом касаційного провадження виступають рішення апеляційних та міжобласних судів, які ще не набрали законної сили, а також вироки місцевих (районних, міських, міжнародних) судів та ухвали щодо них апеляційних судів, які вже вступили в законну силу.

У порядку касаційного провадження можуть бути переглянуті:

1) вироки, ухвали і постанови апеляційного суду, постановлені ним як судом першої інстанції;

2) вироки, ухвали і постанови міжобласного суду;

3) вироки і постанови апеляційного суду, постановлені ним в апеляційному порядку;

4) вироки районного (міського), міжрайонного судів, військових судів гарнізонів, ухвали апеляційного суду, постановлені щодо цих вироків.

Касаційну скаргу на судові рішення, а саме на вироки, ухвали і постанови апеляційного суду, постановлені ним в апеляційному порядку, можуть подати:

1) засуджений, його законний представник і захисник - у частині, що стосується інтересів засудженого;

2) виправданий, його законний представник і захисник - у частині мотивів і підстав виправдання;

3) законний представник та захисник неповнолітнього і сам неповнолітній, щодо якого застосовано примусові заходи виховного характеру у частині, що стосується інтересів неповнолітнього;

4) законний представник та захисник особи, щодо якої вирішується питання про застосування примусових заходів медичного характеру;

5) обвинувачений, щодо якого справу закрито, його законні представник і захисник - у частині мотивів і підстав закриття справи;

6) обвинувачений, щодо якого справу направлено на додаткове розслідування;

7) цивільний відповідач або його представник - у частині, що стосується вирішення позову;

8) прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, а також прокурор, який затвердив обвинувальний висновок - у межах позиції прокурора, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції;

9) потерпілий і його представник - у частині, що стосується інтересів потерпілого, але в межах вимог, заявлених ним в суді першої інстанції;

10) цивільний позивач, або його законний представник - у частині, що стосується вирішення позову;

11) особа, щодо якої винесено окрему ухвалу (постанову) суду;

12) інші особи у випадках, передбачених законом.

Касаційне подання на названі судові рішення має право подати прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої чи апеляційної інстанції, чи прокурор, який затвердив обвинувальний висновок.

Касаційну скаргу на судові рішення місцевих судів, що вступили в законну силу, можуть подати:

1) засуджений, його законний представник захисник - у частині, що стосується інтересів засудженого;

2) виправданий, його законний представник і захисник - у частині мотивів і підстав виправдання;

3) позивач, відповідач, або їх представники - в частині, що стосується вирішення позову.

Касаційне подання на ці ж судові рішення має право подати прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої чи апеляційної інстанції, а також Генеральний прокурор України, та його заступники, прокурор АРК, прокурор області, міст Києва та Севастополя, прирівняні до них прокурори та їх заступники в межах їх повноважень - незалежно від їх участі в розгляді справи судом першої чи апеляційної інстанції.

Особам, які вправі подати касаційну скаргу, касаційне подання, надається можливість ознайомитися в суді з матеріалами справи для вирішення питання про внесення касаційної скарги чи подання.

Касаційні скарги і подання на вироки і судові рішення апеляційних і міжобласних судів можуть бути подані протягом одного місяця з моменту проголошення вироку чи оголошення ухвали або постанови, які оскаржуються, а засудженим, які перебувають під вартою, - в той самий строк з моменту вручення йому копії вироку чи постанови. Касаційні скарги і подання на судові рішення районних судів та ухвали апеляційних судів, постановлені щодо цих вироків, можуть бути подані протягом шести місяців з моменту набрання ними законної сили.

Протягом строку, встановленого на касаційне оскарження, справа ніким не може бути витребувана із суду, який виконує судове рішення, за винятком суду касаційної інстанції.

Прокурор, а також засуджений або виправданий і відповідно його захисник, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач і їх представники та інші зацікавлені учасники процесу вправі ознайомитися в суді з матеріалами справи і зі скаргою чи касаційним поданням, поданими в справі.

Вирок, який не підлягає оскарженню, набирає законної сили з моменту його проголошення. Будь-який інший вирок набирає законної сили після закінчення строку на касаційне оскарження.

Завдання, які стоять перед судом касаційної інстанції при перегляді кримінальної справи в порядку касаційного провадження, полягають у наступному:

1) забезпечити законність і справедливість правосуддя;

2) не допустити звернення до виконання незаконного, необґрунтованого і несправедливого вироку чи іншого судового рішення;

3) виправити допущені на попередніх стадіях помилки, прорахунки і порушення;

4) забезпечити відновлення, захист і реалізацію прав і законних інтересів учасників процесу;

5) забезпечити відшкодування завданої незаконними рішеннями шкоди;

6) сприяти однаковому розумінню і застосуванню законів судами першої та апеляційної інстанції.

Висновок

Тема дипломної роботи - „Гарантії права на судовий захист в кримінальному процесі України” є досить актуальною на сьогоднішній день у зв'язку з тим, що Україна впевнено крокує до Європи, і тому права людини, їх забезпечення і дотримання повинно бути одним з основних завдань.

Розвиток гарантій права на захист розпочався ще за часів Київської Русі.

Його подальше закріплення відбулося і в Литовських статутах, а в 1832 році Миколою І був прийнятий „Свод законов Росийской Империи”, збірка була введена в дію 1 січня 1835 року і передбачала ряд законодавчо закріплених позицій щодо проведення досудового слідства, розгляд кримінальних справ у суді, перегляд кримінальних справ в суді другої інстанції, тобто передбачала гарантії на захист від підозри, обвинувачення.

Таким чином, можна побачити, що кодифікація права розпочалася в першій половині XVIII ст.

2 жовтня 1922року Центральний Виконавчий Комітет України затвердив Положення Про адвокатуру, чим законодавчо закріпив участь професійного захисника в кримінальному процесі.

Конституційне закріплення право на захист вперше дістало в 1936 році, коли була прийнята Конституція СРСР.

Подальшого розвитку гарантії права на судовий захист зазнали з затвердженням Верховною Радою СРСР у грудні 1958 року Основ законодавства союзу РСР і союзних республік, Основ кримінального судочинства, а 28 грудня 1960 року був затверджений кримінально-процесуальний кодекс УРСР, більшість положень якого діють і на сьогоднішній день. Хоча з часу прийняття кримінально-процесуального кодексу в його положення вносились зміни та доповнення, існує багато прогалин, які виникли в процесі розвитку України, її досудового слідства, судового процесу, тактики та методики розслідування та розкриття злочинів. Тому кримінально-процесуальне законодавство потребує негайного вдосконалення.

Так, відповідно до теми дипломної роботи, питання щодо захисту підозрюваного, обвинуваченого, підсудного вимагають більшого регулювання з боку законодавства.

Конституція України надає вище згаданим особам ряд можливостей для захисту своїх прав та законних інтересів.. Серед них:

- підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист

- рівність усіх учасників судового процесу перед судом;

- змагальність сторін та свобода в наданні ними своїх доказів і у доведеності перед судом їх переконливості;

- забезпечення обвинуваченому права на захист;

- забезпечення апеляційного та касаційного оскарження.

Більш детально гарантії права на судовий захист зазначені в КПК України, до них належать:

- права обвинуваченого (ст.. 43);

- обов'язкова участь захисника (ст.. 45);

- змагальність сторін, та свобода надання ними своїх доказів суду;

- порядок запрошення і призначення захисника (ст..47);

- оскарження дій і постанов органу дізнання (ст.. 110);

- право на апеляційне та касаційне оскарження;

Так, на стадії досудового слідства можна оскаржувати дії органу дізнання, слідчого, прокурора, що передбачено статтями 110, 234, 236 КПК України. Рішенням Конституційного суду України від 30 січня 2003 року №3-рп/2003 (справа №1-12/200), визнано, що ще на стадії досудового слідства можуть бути оскаржені до суду дії слідчого і прокурора щодо приводів, підстав і порядку порушення кримінальної справи.

На цьому етапі недоліком змін до КПК України є неможливість негайного оскарження дій та постанов слідчого, особи, яка проводить дізнання та прокурора безпосередньо до суду. У змінах до КПК таке право задекларовано (інакше це суперечило б Конституції), але розгляд скарг віднесений аж до моменту розгляду справи по суті або при попередньому розгляді справи.

Безумовно, що право на оскарження дій слідчого і прокурора є серйозним захисним ресурсом. Але в КПК не достатньо визначений порядок розгляду цих скарг. Перенесення їх розгляду в одне судове засідання з розглядом справи по суті створю ряд невирішених питань.

У проекті КПК введено главу 35, яка передбачає порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності прокурора, слідчого, органу дізнання. Але принципові зміни не передбачаються. До суду можна оскаржувати тільки постанови про відмову в порушенні кримінальної справи або відмову у прийнятті заяви чи повідомлення про злочин, відсилаючи розгляд інших скарг на слідчого, орган дізнання, прокурора до розгляду справи по суті, або її вирішення під час попереднього розгляду справи. Проект нового КПК, як і чинне законодавство, не визначають порядку розгляду цих скарг.

Тому, на мою думку, існує об'єктивна необхідність внесення у перспективне законодавство положень, які б детально регламентували дану мантію на захист права.

Найбільш ефективним засобом забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист є участь захисника в кримінальному процесі, оскільки через юридичну необізнаність, а також через психологічний шок, стан пригніченості, викликані фактом затримання, пред'явлення обвинувачення і засудження, вони не спроможні самі повністю реалізувати свої процесуальні права, особливо тоді, коли перебувають під вартою, в ізоляції. Для надання юридичної допомоги, психологічної підтримки їм необхідно звернутися до сторонньої особи, незалежної від слідчих органів, прокурора і суду, якій би вони повністю довіряли і могли з нею радитись і спілкуватися на засадах довіри, конфіденційності.

За загальним правилом захисник допускається до участі в справі з моменту пред'явлення обвинувачення, ( крам випадків, передбачених у ст.. 44 КПК). Я вважаю, що до цього положення необхідно внести зміни, а саме, дозволити допуск захисника з моменту оголошення особі постанови про затримання, (і так само, відносно близьких родичів, опікунів, піклувальників, та осіб, що їх замінюють). Це б значно поліпшило становище осіб, яких затримали за підозрою у вчиненні злочину.

Отже, для забезпечення прав і законних інтересів громадян - учасників кримінального процесу закон встановлює сукупність правових засобів, які називаються процесуальними гарантіями.

На мою думку, наявність процесуальних гарантій права на захист, тобто можливостей захищати себе від обвинувачення, є недостатньою для того, щоб кожен пересічний громадянин міг відстоювати свої права самостійно. Адже, здебільшого, навіть після роз'яснення громадянам їх прав, вони до кінця не розуміють механізму здійснення такого захисту. Тому виникає необхідність поглиблення знань в галузі права, проведення роз'яснень, консультацій серед населення.

Список використаної літератури

1. Конституція України - київ: України, 1996

2. Конституція України. Офіційні тексти. Коментар законодавства України про права та свободи людини і громадянина. -К.: Парламентське видавництво. - 1999.

3. Бюлетень законодавства і юридичної практики України (Практика судів України у кримінальних справах) . - К. - 1993.

4. Кримінально-процесуальний кодекс України. - Київ, - Юрінком Інтер. - 2001.

5. Науково-практичний коментар кримінально-процесуального кодексу України. - Київ. - 1997.

6. Кримінально-поцесуальний кодекс України. Науово практичний коментар. За редакцією В.Т.Маляренко, В.Г.Гончаренко.- К. Форум.-2003.

7. Проект кримінально-процесуального кодексу України, підготовлений робочою групою Кабінету Міністрів України. - Київ, Право. 1995.

8. Закон України « Про дію міжнародних договорів на теоиторії України». Від 10 грудня 1991 року. /Закони України/- Т. 2 .- К.: Верховна Рада України. - 1996.

9. Постанова Пленуму Верховного Суду №7 від 30.05.97 «Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина».

10. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2003 року № 8 «Про застосування законодавства, яке забезпечує підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист.»

11. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права // права людини в Україні (інформаційно-політичний бюлетень Українсько-Американського Бюро захисту прав людини). - К. - 1998.

12. Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини. Від 4.11.96//Офіційний вісник України. - 1998.

13. Правда Русская в 2-х томах.- М.-Л.- 1947.

14. Адвокат в уголовном поцессе. - М. Новый юрист. - 1997.

15. Бірюченський О. , Паневін О. - Застосування судами України законів, що забезпечують підозрюваному, обвинуваченому, підсудному право на захист.// Право України. - №11.- 1995.

16. Брынцев В.Д., Чернухин В.Г. Защита прав и законных интересов человека в уголовном судопроизводстве. -М. - 1996.

17. Варфоломеева В.Т. Право на захист. //День - 11 червня 2003.

18. Гловацький І. Ю. - Діяльність адвоката - захисника в кримінальному процесі. - К. - Атіка.-2003.

19. Давыдов П.М., Сидоров Д.В., Якимов П.П. - Судопроизводство по новому УПК РСФСР - Свердловск - 1962.

20. Добровольская Т.Н. - Защита судебная. - М. - 1972.

21. Зейкан Я.П. - Захист у кримінальній справі. - К.: Вища школа. - 2002.

22. Карпачова Н.І. - Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні. - Харків. - Консум - 2003.

23. Каяліна О., Шило О. - Оскарження до суду постанови слідчого та прокурора. - Юридичний Вісник України. - 2003р. №30.

24. Кобликов А.С. - Право обвиняемого на защиту на предворительном следствии. - М. - 1961.

25. Конституційне право України. (За ред. Тація В.Я., Погорілка В.Ф.) - К. - 1996.

26. Кримінально-процесуальне право України. - 4-те видання. - К. - АСК - 2003.

27. Куцова. - Гарантии права личности в советском уголовном процессе. - М. - 1973.

28. Маляренко В.Т. - Окремі питання касаційного перегляду кримінальних справ за новими правилами. // Вісник Верховного суду України. - №4. - 2001.

29. Маляренко В.Т. - Про подання апеляції на судові рішення у кримінальних справах. // Вісник Верховног Суду України. - 2001.

30. Мотовиловкер Я.О. - Право на захист. - К. - 1986.

31. Мурадьян Е.М. - Право на судебную защиту. - М. - 1980.

32. Михайленко А.Р. - Расследование преступлений. Законность и обеспечение прав граждан. - К. - 1999.

33. Михайленко П.П. - Кримінальні права, кримінальний процес, кримінологія України. - К.: Генеза. - 1999.

34. Мюллерсон Р.А.Права человека: идеи, нормы, реальность. - М. - 1991.

35. Николайко Н.В. - Право человека в системе ООН. - К. - 1997.

36. Ніконенко М. - Деякі питання презумції невинуватості і права особи на захист в кримінальному процесі України. //Право України. - №4. - 1999.

37. Петрухин И.А. - Неприкосновенность личности и принуждение в уголовном процессе. - М, - Норма. - 2003.

38. Попелюшко В.О. - Закриття кримінальних справ з нереабілітуючих підстав і співучасть. //Адвокат №3. - 2003.

39. Попелюшко В.О. - «Мала» судова реформа в Україні та захист прав громадян. - К. - 2003.

40. Права громадян України. - К. - Сірін. - 1997.

41. Права та свободи людини і громадянина в Україні. - К. - ІнЮре. - 1997.

42. Права человека. - М. - Норма. - 2003.

43. Репешко Ш.П. - Принципы уголовного процесса в стадии судебного разбирательства уголовного дала в суде первой инстанции в Украине. - Николаев. - 2001.

44. Стецовский Ю.Ш., Ларин А.М. - Конституционный принцип обеспечения обвиняемому права на защиту. - М. - 1988.

45. Строгович М.С. - Право обвиняемого на защиту и презумция невиновности. - М. - 1961.

46. Сурков Д. - Історія становлення інституту адвркатури. - КМ.-ПОД, - 1995.

47. Тесленко М. - Про право кожного бути вільним у виборі захисника своїх прав. //Право України. - №3. - 2002.

48. Тиричев И.В. - Принципы уголовного процесса. - М. - 1983.

49. Титов А. - Участь захисника у кримінальних справах за призначенням: окремі проблеми. //Право України. - №3. - 2002.

50. Толчко О. - Європейський досвід застосування ст. 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини у кримінальному судочинстві. //Право України. - №6. - 2001.

51. Фиолевский Д.П. - Конституционное право на защиту. - К.: Полит Издат Украины. - 1981.

52. Фойницкий И.Я.. - Курс уголовного судопроизводства. - Т.- 2 - СПБ. - 1996.

53. Ципкин А.Л. - Право обвиняемого на защиту в советском уголовном процессе. - Саратов. - 1959.

54. Черечукіна Л. - оскарження до суду рішення про затримання підозрюваного.//Право України. - №11. - 1998.

55. Чубатий М. - До історії адвокатури на Україні. - Львів. - 1934.

56. Юридический словарь. - (под ред. П.Ш.Кудрявцева). - Т. - 1. - М. - 1956.

Додаток 1

Старшому слідчому в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України Петренку В.І.

Адвоката Тихоненка В.П.

Захисника Василюка І.С.

Мешканця м. Києва, вул. Васильківська, 111, кв.42

Клопотання

про допуск до участі в справі в порядку ст. 47 КПК України

Батько затриманого Василюка Івана Степановича уклав зі мною угоду про захист Ваислюка І.С. і кримінальній справі. Згідно пояснення батька, йому подзвонили о 10 годині ранку 7 грудня 2003 року з прокуратури і повідомили про те, що його син Василюк І.С. затриманий за підозрою у вчиненні злочину.

На підставі ордера №11 від 07.03.2003 року на ведення справи на досудовому слідстві, -

Прошу:

1. Допустити мене в якості захисника до участі в справі з 07.03.2003 року та винести постанову про допуск до участі в справі. Відповідно до п.1 ст. 48 КПК надати мені конфіденційне побачення з підозрюваним до першого допиту.

2. Відповідно до статті 12 Закону України „ Про попереднє ув'язнення” направити повідомлення в СІЗО про допуск мене в якості захисника для реалізації права на побачення з Василюка І.С. наодинці без обмеження кількості й тривалості побачень на весь період досудового слідства.

3. Надати мені для вивчення протоколи всіх слідчих дій, проведених з моїм підзахисним, а також матеріали, які обґрунтовують його затримання, обрання запобіжного заходу.

4. З цього моменту без моєї участі ніяких слідчих дій з Василюком І.С, не проводити й повідомити його про вступ в справу захисника.

5. Для вирішення питання про згоду Василюка І.С. на захист у кримінальній справі прошу забезпечити невідкладну зустріч з ним.

Додаток: Ордер №11 від 07.12.2003року, угода з батьком Василюком С.І., колія свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю від 10 лютого 1994 року. „ Я.П.зейкан Право на захист у кримінальному процесі. - Юридична практика. - 2005р. - с. - 40.

7 грудня 2003р. В.П. Тихоненко

Додаток 2

До Хмельницького районного суду

Хмельницької області

Адвоката Тихоненка В.П.

Захисника неповнолітнього

Василюка З.З.

На порушення кримінальної справи № 18/3354 слідчим Васько М.М.

Скарга

на постанову слідчого від 12 грудня 2003 року

Ст.. слідчий Васько М.М. 12 грудня 2003 року порушив кримінальну справу за ч.1 ст. 122 КК проти Василюк З.З. за несплату ним прибуткового податку. Згідно з постановою про порушення кримінальної справи Василюк одержав доходи за неосновним місцем роботи, однак декларації про ці доходи не подав, повідомлення про заборгованість одержав, але і після цього оплату не провів. Сума податку. Який було донараховано , становить 21 тис. грн.

Постанова слідчого є незаконною та підлягає скасуванню з таких міркувань:

Відповідно до чинного законодавства Василюк є платником податків. У зв'язку з тим, що він працював не тільки за основним місцем роботи, але і за трудовою угодою на ряді підприємств, він одержував доходи як за основним місцем роботи, так і за неосновним.

При донарахуванні податку ДПІ допустила помилку і неправильно обчислила суму, що підлягає до оплати за 2002 рік.

Як вбачається з листа ДПІ №4859/3/10 від 07.06.2003 року, обраховуючи суму донарахування, податкова служба включила до оплати доходи, одержані не за основним місцем роботи. Як на підставу такого підходу податкова служба посилається на Інструкцію „ Про прибутковий податок з громадян”. Однак задана інструкція суперечить Декрету Кабінету Міністрів „ Про прибутковий податок з громадян”.

Аналіз декрету та інструкції показує, що Інструкція істотно суперечить Декрету, а тому не підлягає до застосування....

Наведені обставини підтверджуються такими документами:

а) Розрахунок сум податків, згідно з яким у Василюка немає заборгованості перед бюджетом.

б) Висновок спеціаліста-аудитора, згідно з яким заборгованості перед бюджетом у Василюка немає.

в) Довідки за місцем роботи (4шт.) про фактично одержану плату за основною і неосновною роботою та фактично сплачені суми податків.

На підставі наведеного та керуючись ст.. 6 п. 1, ст.. 234, 236 КПК України та рішенням Конституційного Суду України №3 рп /2003 від 30 січня 2003 року, яким визнано неконституційними статті 234, 236 КПК України в частині, яка унеможливлює оскарження постанови слідчого, прокурора стосовно приводів, підстав і порядку порушення кримінальної справи щодо певної особи.

Прошу:

Постанову слідчого про порушення кримінальної справи проти Василюка З.З. від 12 грудня 2003 року скасувати, а порушену кримінальну справу провадженням закрити на підставі п.1 ст.6 КПК України.

Додаток:1) Рахунок сум податків, згідно якого у Василюка немає заборгованості перед бюджетом.

2) Висновок спеціаліста-аудитора, згідно з яким заборгованості перед бюджетом у Василюка немає.

1) Довідки за місцем роботи (4 шт.) про фактично одержану плату за основною і неосновною роботою та фактично сплачені суми податків.

2) Копії скарги.

3) Свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю.

4) Угода з підзахисним Василюком З.З. про надання правової допомоги.” Я.П. Зейкан. - Право на захист у кримінальному процесі. - Юридичиская практика. - 2005 - с. - 89-92.

30 березня 2003р.В.П. Тихоненко

Додаток 3

В судову палату з кримінальних справ

Верховного Суду України

01024, м. Київ

вул. П.Орлика, 4

Засудженого Кубіка В.С.

м. Київ, вул. Ентузіастів, 7/3

Касаційна скарга

Вироком апеляційного суду Хмельницької області від 10 жовтня 2003 року мене засуджено за ст.. 27 ч.5, 191 ч.5 КК України 2001 року з застосуванням ст..44КК України 1960 року, за ст..358 ч.2 КК України 2001 року, 42 КК України 1960 року на 5 років позбавлення волі з позбавленням права займати посади пов'язані з організаційно-розпорядчими функціями на три роки з конфіскацією половини приватного майна, крім житла.

Звинуватили мене в тому, що я , займаючи посаду директора Хмельницького обласного архіву, будучи знайомим з начальником Пенсійного фонду України Бондарем І.М., по рекомендації останнього організовував укладання трьохсторонніх договорів між конкретною фірмою, відділом Пенсійного фонду і підприємством - боржником, здійснював підробку цих договорів і в період з лютого по листопад 1996 року прийняв участь й викраденні 940,1 тони цукру, 20 тон вершкового масла, мастил автомобільних на суму 42634 грн.40 коп., а всього товару на загальну суму 113003грн.50 коп.

Вини своєї я не визнав на досудовому слідстві, при розгляді справи судом першої інстанції, не можу погодитись із постановленим вироком Апеляційного суду Хмельницької області.

Вважаю, що вирок Апеляційного суду Хмельницької області не може залишатися в силі так як він постановлений з порушенням вимог кримінального та кримінально-процесуального закону України. Так, в порушення вимог ч.5 ст. 362КПК України Апеляційний суд не провівши судового розслідування , вказав (аркуш 8 вироку), що Мацеха З.П. в ході попереднього слідства підтверджував, що по проханню Кубіка В.С. підшуковував клієнтів ля реалізації цукру. Він по комп'ютерній мережі виходив на країни СНД, шукав купців на цукор та іншу продукцію та їх адреси пропонував Кубіку В.С. називав укладені угоди на відправку цукру в замін на автомобілі в місто Нижній Новгород Російської Федерації, вершкового масла в місто Таган-Рог, цукру в Білорусію.

З таким висновком погодитись я не можу, тому що до реалізації цукру, масла я не був причетний. Про непричетність мене до вказаних обставин спростовано в суді першої інстанції. Апеляційним судом ці обставини не досліджувались, а тому не слід погоджуватись з вказаним у вироку (а.с.9), що , вказане узгоджується з показами Кубіка В.С., Павлова В.В., Скоропад О.М., та свідків.

Не погоджуюсь з висновком Апеляційного суду в тому, що я реалізуючи злочинні наміри та діючи відповідно до змови в період з лютого по листопад 1996 року приймав участь у викраденні цукру, вершкового масла, автомобільних мастил на загальну суму 1113003 грн.50 коп., тому що ніякими доказами не підтверджено змову у викраденні. Я ніяких товарів не отримував, не реалізував, коштів від їх реалізації мені не надходило. Я лише на прохання Бондара І.М. відвозив договори в певні райони для того, щоб після їх виконання кошти поступили в пенсійний фонд, а не щоб їх викрасти. Після поступлення їх він мав можливість розрахуватися за оренду ним приміщень в Хмельницькому обласному архіві.

Безпідставно Апеляційний суд дійшов висновку, що в моїх діях є склад злочину, передбаченого ч.5 ст. 191КК України 2001 року, тому що я не можу бути віднесений до посібників у вчиненні злочину по привласненню майна, розтраті або заволодінні ним шляхом зловживання службовим становищем. Я згідно ч.5 ст. 191 КК України не був особою, яка б порадами, вказівками, наданням засобів, знарядь або усуненням перешкод сприяла вчиненню злочину іншим співучасникам. Кожен з учасників злочинного товариства усвідомлює, що він разом з іншими особами бере участь у досягненні злочинної мети і бажає зробити в цю діяльність внесок.

Я не передбачав, не усвідомлював, не бажав що була здійснена злочинна мета, а тому відсутня в моїх діях суб'eктивна сторона злочину. Апеляційний суд не дав належної оцінки в цьому напрямку моїм діям, не прийняв до уваги, що моя конкретна участь абсолютно невагома.

Апеляційний суд не врахував конкретних моїх дій, безпідставно прийшов до висновку, що виправлення мене можливе лише в умовах ізоляції від суспільства, хоч і вказав, що я раніше до кримінальної відповідальності не притягувався, позитивно характеризуюся, маю на утриманні двох малолітніх дітей та батьків похилого віку.

Враховуючи всі ці обставини, вважаю, що апеляційний суд безпідставно прийшов до висновку, що судом першої інстанції було необґрунтоване відносно мене застосування ст.. 75 КК України з звільненням мене від відбування покарання з випробуванням.

Керуючись ст.ст. 383-384, 387, 396 КПК України,

Прошу:

Скасувати вирок апеляційного суду Хмельницької області від 10 жовтня 2003 року відносно мене і закрити кримінальну справу.” Архів Хмельницького апеляційного суду. - Кримінальна справа №18/1324. - По обвинуваченню Кубіка В.С. у вчиненні злочину, передбаченого ч.5 ст. 191 КК України

20.10.2003Кубік В.С.