Етюди з "Короткого етимологічного словника топонімів України"

Паралельна назва Богатирка постала за допомогою суф. -к(а) в релят. функції від мікро- топоніма *Богатир; пор. 3 нп з такою назвою [АТП, с. 585].

Вінниця - місто, Вінниц. обл. [АТП, с. 7]; уперше згадується з XIV ст., засн. лит. князями Коріятовичами для оборони від татар [ГЕУ 1, с. 182], відоме з 1363 р. як лит. фортеця, Винница (1981) [СЭС, с. 225]. Ойконім виник семант. способом від апелятива винниця «винокурня», «виноградник» [Грінч. 1, с. 173], «підприємство, де виготовляли горілку і спирт; гуральня» [СУМ 1, с. 441]. Збереження етимологічного -і- й пом'якшеного -в- у корені (пор. псл. *vino «вино») зумовлено спочатку польськомовним (засн. місто в Литовськ. князівстві, центр Брацлавськ. воєводства), а з кін. XVIII ст. російськомовним впливом (1795 р. Вінниця перейшла до Росії); пор. похідну назву р. Вінничка, Винница (1825) [СГУ, с. 112], ур. Вінниця, де раніше був винний завод у Сум. обл. [Черепанова, с. 61], перенесення ойконіма Вінниця на горб у Прикарпатті [Габорак, с. 75-76], сс. Вінниця на Дніпропетровщині, Вінницьке (2), кілька складених ойконімів з компонентом Вінницькі [АТП, с. 601] і назви НП з кореневим Вин-: Винарка, Винники, Виноградів, Виноградне (див.).

Віньківці - селище міського типу, Хмельниц. обл. [АТП, с. 477]; відоме з 1493 р. [ГЕУ 1, с. 192]; V0nkowczе (1493), Vonikowcze (1583), Winkofcze (2-а чв. XVIII ст.), Wonkowce (1787), Воньковцы (1805), Воньківці (1926), Затонське (1927-1938), Віньківці (1938) [Торч.-Торч., с. 112]. Ойконім виник семант. способом унаслідок онімізації групової назви людей віньківці «підлеглі чи нащадки Вінька» або «вихідці з *Віньківки».

Тимчасова назва Затонське постала як меморіальна на честь радян. партійного діяча, акад. В. П. Затонського.

Віта - річки: 1) л. рук. Десни л. Дніпра; Вить (1765-1769), Въть (1859), Вить, Витъ (1913), Віта, Віть (1964); 2) п. Дніпра, Києво-Святошин. р-ну Київ. обл.; Вета (1159), Въта (1892), Віть (1865), Вита (1908); 3) м. Чигирин Черкас. обл.; Вета (1854) [СГУ, с. 112]. Назви належать до давніх і.є. двоскладових гідронімів з фіналлю -а-, основа яких постала за допомогою детермінатива *-t-, приєднаним до основи псл. *viti, *viti «вити; звивати, скручувати» (пор. похідне в цьому гнізді псл. *vitb, tb «верба; гілка, прут, лоза»), що походить від іє. *иі- / *иеі- «крутити, гнути» [ЕСУМ 1, с. 384, с. 406-407]. Можливе виникнення назви у формі Vitb / *Vёtb за допомогою архаїч. власне гідронімного форманта *-jb, який приєднувався до односкладових основ (пор. гідроніми з і.є. витоками Поть, Рось, Літь, Реть, Таль, Лань, Рать, Веть [8, с. 148]), фемінізація якої відбулася приєднанням морфеми -а; пор. споріднені іменні основи в діал. апелятивній лексиці: витка «мотузка з пруття; обруч з молодої ялини або ліщини», «вірьовка; обруч; ганчірка для обмотування», витиця «вдвоє сплетена свічка», вітівка «коса (жіноча)» [ЕСУМ 1, 383], витутка «звивалка, самотечка» [26, с. 180], а також назву р. Вітка в бас. Прип'яті [СГУ, с. 112].

Віча - річка, л. Латориці л. Бодрогу п. Тиси л. Дунаю в Закарпат. обл.; В'еча, В'ич'а (1972), «на р. Вичі» (2-а пол. ХХ ст.), «inter 2 lacus Vechke» (1270), Виїча (1929), Vica, Вича (1935), Віча (1957); пор. ур. Вички (1929) [СГУ, с. 112]. Гідронім виник за допомогою суф. *-j(a) в топо- німній функції від основи *vit- < псл. *viti, vёti «вити; звивати, скручувати» з іє. *иі- / *иеі- «крутити, гнути» [ЕСУМ 1, с. 384] (див. Віта). Форма Vechke і назва ур. Вички постали як демінутиви у мн. до гідроніма Віча. Етимологічно назва не пов'язана з поширеним на Закарпатті антропонімом Віч [Чучка, с. 119].

Вішка - річка, п. Уборті п. Прип'яті п. Дніпра (1925) в Житомир. обл.; Вишка (1913); пор. там само торф. Вишки (1959), р. Вішки л. Пд. Бугу на Вінничині [СГУ, с. 112]. Гідронім виник за допомогою суф. -к(а) в релят. чи демін. функції від д.рус. вишь «зелені гілки; хворост» або від ГТ віш / віша, вішар у значенні «болото», «болотяна осока», «місця на березі в затоці, де лежить суха болотяна трава», «не придатне для вживання болотяне сіно», «низина, що заросла травою; трава, що росте на болотах», «болотяна осока» тощо [15, с. 27-28; Мурзаев, с. 123], основа якого, можливо, пов'язана з псл. *vis- «рідина; розливатися, текти» (див. Велика Вись).

Власівка - селище міського типу, Світло- водськ. м/р Кіровоград. обл. [АТП, с. 233; ГЕУ 1, с. 194]; Власовка [ТВТК]. Ойконім виник за допомогою суф. -к(а) в релят.-посес. функції від антропоніма Власов або за допомогою -івк(а) від особ. імені Влас; пор. нп Власівка на Лівобережній Україні [АТП, с. 601], р. Влсісівський, Власовка (1876) в Кіровоград. обл., бб. Власова в Луган. і Запоріз. обл. [СГУ, с. 112-113], мікротопоніми з компонентами

Власова, Власове, утворені від імені Влас, на Волині [СММПЗУ 1, с. 131].

Внуди - річка, пр. Свиги л. Десни л. Дніпра на Сумщині; Внуди [СГУ, с. 113]. Гідронім ізольований в укр. та слов. топонімному просторі й містить архаїч. основу з неясною етимологією. Очевидно, вона має нехарактерне для топонімії відзайменникове (дейктичне) походження і є семант. утворенням від утраченого д.рус. *онуды з просторовим значенням (пор. укр. діал. нуди, пол. діал. onqdy), яке зводиться до псл. *onQde, *onQdy «там, туди, з того боку» [ЕСУМ 4, с. 116], тобто виникла за ознакою «річка, що тече з того боку», «місцевість з того боку річки» тощо. У фонет. плані зміна лабіалізованого -о- на у-нескладовий або -в- такої самої артикуляції перед носовим -н- і наступним наголошеним -у- є природною для укр. мови: пор., напр., внук, унук < онук < псл. *onukb [ЕСУМ 1, с. 410] та похідні від нього.

Вовк - річки: 1) п. Пд. Бугу в Хмельниц. обл. (ХІХ ст); Волк (1825), Wolk, Wowk (1893); пор. с. Заволк у бас. річки, нп Вищі Вовківці й Нижчі Вовківці (кол. Нижчі Вовковинці Хмельниц. р-ну і обл. і пр. Вовкар. Вовчок [СГУ, с. 113, с. 115]; 2) пр. Лімниці бас. Дністра (згадується поряд з р. Нічва, 1898) [СГУ, с. 113]. Гідроніми являють собою давні утворення у формі *Vblkъ < псл. *?ъ1къ (< іє. *ulk^u-os), яке, крім основного значення «вовк», зберігало архаїч. семантику «той, що роздирає», «те, що відірване від основної частини; відгалуження», закріплену в співвідносному іє. *шІ- «рвати» або *шШ- «тягти, волокти» [ЕСУМ 1, с. 411]. Про таку актуальну для гідронімів семантику свідчить демінутив вовчок «пагін деревного кореня», «сережка на вербі», «зуб у коня, який заважає їді» та ін. [Грінч. 1, с. 246], рос. діал. волчок «дикий пагін, паросток від кореня плодового дерева», волчец «загальна назва колючих засмічених трав» [Даль 1, с. 233], тобто таких, що здатні роздирати, розривати тіло, предмет і т. ін.; пор. кілька гідронімів і пов'язаних з ними ойконімів Вовчок [СГУ, с. 115; АТП, с. 602] на території поширення відповідного апелятива з геогр. значенням «відгалуження, притока», в основі яких відбулося характерне для укр. мови чергування в кінці закритих складів -л- > -у- > -в-, а також гідроніми Волок, Волока (див.) з іншим ступенем вокалізації та збереженим етимологічним -л- перед голосним. Імовірним є вплив назви хижого звіра вовк на номінацію річок, що було характерно для язич. онімії на ранньому етапі розвитку і.є. мов.

Вовкан - гора, с. Липовиця Рожнятів. р-ну Івано-Франків. обл.; Вулкан (1981), «z pod Wuikanu» (1880), Voйkan, Wdikan (1939), Wowkan (2000); [Габорак, с. 76]. Припускають, що оро- нім виник семант. способом від антропоніма Вовкан, в основі якого вовкун «вовкулак», а форма Вулкан є помилковим записом на картах [5, с. 76]. Така етимологія є сумнівною насамперед через відсутність в усіх варіантах словотвірних засобів, які б указували на відношення об'єкта до людини з відповідним прізвищем. Можливо, оронім Вовкан, як і тотожний антро- понім, постали від незасвідченого апелятива *вовкан (< волканъ) у значенні «подібний до вовка», носієм якого є суф. -ан в атрибут, функції, або ж за допомогою -ан у топонімній функції подібно до йотованого варіанта -ань / -янь з локальною семантикою у гідронімах типу Березань (< береза), Птань (< *p^a «птиця»), Лебедянь (< лебідь) [19, с. 225-241]. Імовірною є також мотивація ороніма дієприкм. Шапъ з архаїч. основою *ulk- / *uelk- «тягти, волокти» (див. Вовк), який виражав ознаку «протяжна, відірвана»; пор. р. Жван, бойк. жванка «живиця, яку жують як ліки» < псл. *гьуапъ < *zwati «жувати» [4, с. 79], Рваїнець [СГУ, с. 458] від *гъуапъ «рваний» та ін. Варіант Вулкан може мати як фонет. природу (чергування -о- / -у- в основі), так і бути наслідком асоціативного впливу ГТ вулкан (див. Вовкани).

Вовками - хребет, с. Бистриця Надвірн. р-ну Івано-Франків. обл.; Вовкани (2003) [Габорак, с. 76]. Оронім пояснюють як утворений семант. способом від однойменного мікротопоніма (назви полонини й присілка), в основі якого родова назва Вовкани [5, с. 76]. Імовірніше, що оронім у формі мн. виник у прямому значенні як назва хребта, на якому височать дві гори - Великий Вовксін і Малий Вовксін [Габорак, с. 55, с. 229], що окреслюють протяжність і «розірваність» ними хребта (див. Вовкан).

Вовковимці - селище міського типу, Деражн. р-н Хмельниц. обл. [АТП, с. 480]; Volkovya (1493), Волковинцы (1530), Wolkowinicze (1507), Wolkowincy (1552); пор. ур. Вовковиї, де було засн. поселення з відповідною назвою [Торч. -Торч., с. 113-114]. Суч. ойконім виник від групової назви людей вовковинці «підлеглі або нащадки поміщиків Вовковинських», яким належало село в XVI ст. [23, с. 114]. Прізв. поміщиків утворено за продуктивною в Зх. Україні та Польщі моделлю із суф. -ськ(ий) у релят. функції, приєднаним до основи топоніма (у даному разі - Вовковия).

Вовнянка - річки (5), джерело, село [СГУ, с. 113]. Назви виникли за допомогою суф. -янк(а) від діал. вовна «хвиля» з д.рус. вълна < псл. *vьіпа «хвиля» [ЕСУМ 1, с. 412] за ознакою «така, що має хвилі; хвиляста»; пор. варіант Волнянка, який мають дві назви річки. Суміж. ойконіми Вовнянка на Полтавщині та Велика Вовнянка й Мала Вов- нянка в Таращан. р-ні Київ. обл. виникли семант. способом від гідроніма з додаванням означень у складених назвах; пор. пот. і нп Вівня, Вовня на Львівщині, руч. і с. Вовня на Чернігівщині, що постали внаслідок онімізації укр. діал. вовна «хвиля» з переходом етимологічного -л- в -у-, а на письмі у -в-, та -о- в -і- на Львівщині в закритому складі [2, с. 17-18].

Вовча, Вовче, Вовчий, Вовчі - численні балки, потоки, яри, річки, гори, урочища, ліси, поля тощо [СГУ, с. 113-115; СММПЗУ 1, с. 132135; АТП, с. 602; Габорак, с. 77; Черепанова, с. 62]. Як самостійні назви, топоніми виникли внаслідок субстантивації та онімізації відповідних форм прикм. вовчий «стос. до вовк; належний або властивий вовкові», утвореного за допомогою суф. *-j- у релят.-посес. функції; пор. поліс. ГТ вовча «густий ліс, де водились вовки» [Данилюк, 21], сформований у зв'язку з високою регулярністю використання стос. геогр. об'єктів відповідного прикм. В основі складених топонімів такий компонент є означенням, причому Вовчі у формі мн. як окрема назва не фіксується, хоч і можлива. З-поміж сотень геогр. назв з основою Вовч- не всі мають безпосередній мотиваційний зв'язок з назвою поширеного по всьому світу дикого звіра вовк. Негативне ставлення людини до цього хижака (крім культового в язич. добу) сформувало в прикм. вовчий переносні значення «злий; дикий, необроблений, некультивований; не займаний рукою людини; небезпечний, непридатний для вживання, шкідливий, отруйний» тощо, які разом з відповідними явищами могли відбитися в місц. топонімії; пор. бот. вовча лата, вовче лико, вовчий горох, вовчий сон, вовчі ягоди; мед. вовча паща, вовчий лишай; мисл. і військ. вовча яма та ін. [СУМ 1, с. 712]; пор. поліс. ГТ вовчиці «поганий ліс» [Данилюк, с. 21]. Крім того, деякі топоніми цього ряду могли сформуватися внаслідок омонімії або паронімії з похідними від етимологічно спорідненого ГТ волок, волока (див. Волок, Волока) або запозиченого з пол. мови вільга «вогкість, волога», вільгий «вологий, сирий» з псл. *уькъ «вогкий», паралельного до *volgb, звідки вологий [ЕСУМ 1, с. 399, с. 413, с. 418; 20, с. 114-122]. Топоніми, які мають основу Вовків- / Вовков-, належать переважно до релят.-посес. утворень від антропонімів Вовк, Волков, Вовків або Вовка (< Вова): гідроніми Вовків (3), Вовків Ярок, Вовківка [СГУ, с. 113], ойконіми Вовки, Вовків, Вовківка, Вовкове, Вовківці (через посередництво катойконіма або родового прізвища) [АТП, с. 601].

Вовчанськ - місто, Харків. обл. [АТП, с. 442]; засн. 1674 р. як Вовчі Води (1674) [Абдула, с. 33], до 1776 - Вовче [ГЕУ 1, с. 198], Волчанск (1981) [СЭС, с. 245]. Суч. назва виникла за допомогою суф. -анськ у релят. функції від означення Вовчі в структурі первинного ойконіма або від назви суміж. р. Вовча, Волчьи Воды [СГУ, с. 114], що способом метонімії переносилася на нп. Твірне для складеного гідроніма словосп. вовчі води могло мати як пряме значення, так і переносне «погані води» (див. Вовча, Вовче, Вовчий, Вовчі).

Вовче Горло - річки: 1) пр. Темної п. Дніпра на Дніпропетровщині; Волчье-Горло (1913); 2) л. Дніпра, між рр. Стариця і Кабан у Київ. обл.; Волчье Горло (1913); 3) п. Дніпра на Черкащині; Вовче горло (1979) [СГУ, с. 114]. Гідроніми виникли внаслідок лексикалізації та онімізації словосп. вовче горло, до структури якого входить прикм. вовче «таке, як у вовка (про горло, пащу)» або «погане, непристосоване, небезпечне і т. ін.» і ГТ горло «протока між внутрішнім і окраїнним морями або при впадінні річки в озеро чи море» [ВТССУМ, с. 192]; пор. горловина «звужене русло річки» [СНГТК, с. 63]. Про формування в укр. мові складеного ГТ вовче горло свідчить досить регулярне утворення відповідних мікротопонімів; пор. на Чернігівсько-Сумськ. Поліссі Вовче Горло: 1) залив на річці Десна; 2) вузьке місце, переправа на річці; 3) лука біля вузького русла річки Крюкова [Черепанова, с. 62].

Вовчоярівка - селище міського типу, Лисичанськ. р-н Луган. обл. [АТП, с. 65]; засн. 1783 р. [ГЕУ 1, с. 198]. Ойконім виник складно-суф. способом за допомогою -івк(а) в релят. функції на основі гідроніма Вовчий і співвідносного номенклатурного імені яр [СГУ, с. 114-115].

Водава - річка, л. Свинюхи п. Серету л. Дністра в Тернопіл. обл.; Водава (1917), Wodawa (1884) [СГУ, с. 115]. Гідронім є давн. утворенням, що виникло за допомогою і.є. за походженням суф. -ав(а) в атрибут, функції від псл. *voda «вода» за ознакою «така, що має воду, водяна»; пор. укр. діал. водеівий «водяний» [ЕСУМ 1, с. 414], д.рус. літоп. назву м. Водава (1240) в суч. Холмськ. воєводстві Польщі [ЕСЛГНПР, с. 32], котра, можливо, пов'язана зі ст.пол. назвою р. Wodynia (< woda + -ynia) (XV ст.), від якої семант. способом постав суміж. ойконім Wodynie, що функціонує в межиріччі Вісли й Зх. Бугу, імовірно, в Холмськ. воєводстві [31, с. 431].

Водиця - річка, п. Дніпра, починається на Оболоні в м. Києві; Водицьа (1634), Водица (1892), Пуща-Водица (1920); пор. Пуща-Водиця в передмісті Києва [СГУ, с. 115]. Гідронім виник семант. способом від апелятива водиця, зменш.- пестл. до вода, який набув в укр. мові сакр. значення. Імовірним є утворення назви за допомогою суф. -иц(я) в гідронімній функції від ГТ вода. Така модель продуктивна в давній слов. гідронімії з автохтонними іменними основами: пор. Бистриця, Вікниця, Всілиця, Кривїіця, Річиця, Студенщя [СГУ, с. 50, с. 107, с. 119, с. 287, с. 464, с. 536]. Складена назва Пуща- Водица постала синтакс. способом унаслідок приєднання до гідроніма онімізованого ГТ пуща «дрімучий ліс» (< псл. *pustja від *pustb «дикий, пустий»), який указує на характер місцевості, де протікала річка на момент її номінації; пор. відомий поліс. дрімонім на території Білорусі та Польщі Біловезька Пуща. Можливо, складений гідронім сформувався під впливом назви курортної зони Пуща-Водиця, що в лісовому масиві під Києвом з боку протікання р. Водиця, або ж він був помилково перенесений на річку в картографічних джерелах. Основа апелятива водіїця відбита в оронімах Водицъ, В. Водицъ, М. Водичкы на Закарпатті, похідних назвах потоків Водтний (3) там само й Водтна БСня (1788) на Івано- Франківщині [СГУ, с. 115-116].

Водолага - річка, п. Можу п. Сіверськ. Дінця п. Дону (1676, 1686, 1779); Адалага, Адалаг (Ада- лах) (XVII ст.), Одалагъ (1571), Отдалага (1639), Водолака (1781), Водолаги, мн. (1850), Водо- лажка (1779); пор. нп Водолага (1686), Стара Водолага Нововодолаз. р-ну Харків. обл., р. Водолажка пр. Водолаги (1686), б. Водолевька п. Луганчика п. Сіверськ. Дінця [СГУ, с. 116]. Гідронім тюрк. походження. Його вихідною формою є Адалаг, що виникла за допомогою тюрк. релят. суф. -лаг зі словотвірним значенням «місцевість або місце, де наявні предмети, які названі твірним словом», від ГТ ада «острів» [Мурзаев, с. 38-39] за ознакою «річка з островами, насипами». Найперша фіксація Одалагъ відбиває характерне для іншомовних топонімів чергування голосних -а- / -о-, яке сприяло розвитку протетичного В- перед лабіал. у слов. мовному середовищі. Ця та інші фонет. зміни зумовлені відповідними асоціативними зв'язками: Отдалага - з дієсл. отдала, Водолага - з продуктивним у гідронімії вода. Закінчення -а з'явилося як засіб грам. узгодження гідроніма з номенкл. іменем річка. Словотвірний варіант Водолажка і відповідна назва притоки постали за допомогою -к(а) в демін. функції, можливо, під взаємним впливом. Ойконім Водолага утворено семант. способом від назви річки. Семантично близькими є гідроніми укр. походження Острів, Острівець, Острівська Річка та ін. [СГУ, с. 406].

Водяна, Водяне, Водяний - численні переважно водні об'єкти невеликих розмірів: балки, ручаї, потоки, яри тощо [СГУ, с. 116-118; АТП, с. 602]. Назви виникли способом субстантивації та онімізації відповідної форми відн. прикм. водяний «водний», водяний «багатий на воду; багатоводний» [СУМ 1, с. 723]. їхнє панування в мікрогідронімії зумовлено тим, що саме для дрібних водних об'єктів здебільшого степової зони актуальною є ознака «наявність води, багатоводність», за якою вони часто протиставляються маловодним або сухим балкам, ярам, джерелам і т. ін. Форми мікротопонімів виявляють послідовну залежність від грам. категорій номенкл. імен: Водяна - це майже всі балки (річок з такою назвою не зафіксовано, бо вони завжди з водою); Водяний - це потічки та яри [СГУ, с. 116-118], Водяне - це переважно села [АТП, с. 602] і джерела або криниці на них [15, с. 148]. Назв у формі мн. «Словник гідронімів України» не фіксує.

Водянське - селище міського типу, Добро- піл. м/р Донец. обл. [АТП, с. 101]. Ойконім виник способом субстантивації та онімізації форми серед. роду відн. прикм. на -ськ(е) в релят. функції з основою назви б. Водяна [СГУ, с. 116].

Воєводина - водоспад на потоці Воєводин, побл. с. Тур'я Поляна Перечин. р-ну Закарпат. обл. [ГЕУ 1, с. 206]. Мікрогідронім виник унаслідок трансонімізації варіанта назви потоку Vojvodina [СГУ, с. 118], що є посесивом на -ина (про місцевість) від ст.укр. воєвода «титул правителів у Молдавському князівстві», «намісник короля або великого князя в Польському королівстві й Литовській державі» [ССУМ 1, с. 184]; пор. інший потік Воєводин з варіантом Воєводина в бас. Тиси на Закарпатті [СГУ, с. 118].

Вознесенськ - місто, Миколаїв. обл. [АТП, 309]; Вознесенське, засн. 1789 р. на місці запорозького зимівника [ЕУ 1, 301], за іншими джерелами - 1795 р. [ГЕУ 1, 207], Вознесёнск (1981) [СЭС, 240]. Суч. ойконім сформувався на основі первинної назви пос. Вознесенське, яка, у свою чергу, виникла внаслідок субстантивації та онімізації відн. прикм., утвореного за допомогою суф. -ськ(е) від назви христ. свята й календарної дати Вознесіння (Христове, Господнє), у зв'язку з чим було побудовано церкву й поселення.

Войкове - селища міського типу: 1) Макіїв. м/р Донец. обл.; засн. 1938 р. [Янко, с. 87]; 2) Харцизьк. м/р Донец. обл. [АТП, с. 101]; засн. 1957 р. [Янко, с. 87]. Ойконіми виникли внаслідок трансонімізації прізв. відомого на Донбасі радян. діяча 20-х рр. ХХ ст. П. Л. Войкова [29, с. 87], суф. -ов- у якому виражає релят. значення меморіальних ойконімів, а закінчення -е узгоджує його з номенкл. іменем селище; пор. назву б. Войкова і с. Войкове в Старобешів. р-ні Донец. обл. [СГУ, с. 118].

Войковський - селище міського типу, Амв- росіїв. р-н Донец. обл. [АТП, с. 111]; засн. у XIX ст., до 1940 р. - Капани [ГЕУ 1, с. 207]. Ойконім виник унаслідок субстантивації та онімізації відн. прикм. на -ськ(ий), похідного від топоніма Войкове (див.), можливо, від ергоніма з іменем П. Л. Войкова. Форма чол. роду узгоджує ойконім з рос. ГТ посёлок.

Істор. ойконім постав унаслідок трансонімі- зації родової назви людей за прізв. Капани в мн., якщо це не спотворене Копані [Янко, с. 87].

Войнилів - селище міського типу, Калус. р-н Івано-Франків. обл. [АТП, с. 193]; відоме з 1443 р. [ГЕУ 1, с. 208], WOjmtdw (1893) [SGKP 13, с. 754]. Ойконім виник як посесив на -ів з основою антропоніма Войнило, у якій кореневе -о- на місці очікуваного укр. -і- закріпилося під пол. впливом [32, с. 694]; пор. суміж. оронім Войнїілівська височина [ГЕУ 1, с. 208].

Волбочка - річка, л. Дніпра в Запоріз. р-ні і обл. (1967); пор. там само стр. Волба, оз. Велика ВолбайМалаВолба [СГУ, с. 118]. Гідронім являє собою демінутив на -очк(а) від вихідного Волба, етимологія якого залишається не поясненою [22, с. 96]. У слов. та і.є. топонімії явних відповідників укр. Волба немає. Можливо, це перенесення часів монг.-тат. або ще гун. навали зі сх.тюрк. діалектів, у яких функціонує відповідний ГТ: пор. якут, олба «котловина, яка утворилася на місці спущеного озера», уолба «озеро, яке висихає, або сухе озеро; часто заболочена впадина на місці кол. спущеного озера; стариця», нп Олба, оз. Уолба, оз. Уолба-Юряге та ін. в Якутії [Мур- заев, с. 411, с. 578]. У такому разі початкове В- є природною протезою перед лабіалізованим -о- або ж трансформованим нескладовим -у- перед -о-, що зумовлено потребою усунення нетипового для слов. мовлення зіяння в уолба, а переміщення тюрк. наголосу з останнього на перший склад - аналогією до вобла (< псл. *оЬь1ъ, *obh>) [Фасмер 1, 329-330] або колба.

Волинь - 1) історико-етнографічна територія в пн.-зх. частині України; Волынь (1077), «въ Велынь» (1282), «на Волыню» (1498); 2) місто, у Волинськ. землі; «приде Волыню» (1018), «приде Велыню» (1018), «из Велыня» (1350), Волынь (б. д.) [ЕСЛГНПР, с. 34]. Назва виникла за допомогою суф. -инь (< псл. *-упь / *-упъ) у топонімній функції від псл. *vol- / *vel- / *vъ1- «мокрий, вологий», про що свідчить закріплення основи переважно на поліс. землях з відповідними властивостями місцевості; пор. укр. рр. Волинь л. Вельми л. Десни, Волинка (2) п. Дніпра і п. Убеді п. Десни, Волинець п. Псла л. Дніпра на Сумщині [ЕСЛГНПР, с. 34; СГУ, с. 118-119], пол. р. Wielen, гідронім Wlawie (< wly «води»; пор. «z ieziorkami albo wlami»; 1647 [Rospond, с. 421]), р. Волынь у бас. Оки, чес. Volyne , нім. Wollin у Помор'ї [ЕСЛГНПР, с. 34]. Можливим є походження топоніма від псл. *vol- (< *velti) з вихідним значенням «нерівність, округлість, випуклість», відбитим в укр. всіло «зоб; жирний підбородок; підгрудок (у бика)», рос. волдырь «опухоль, наріст на дереві» тощо (пор. ороніми Волинська височина та Волинське пасмо). Малоймовірним є його відантропонімне утворення за допомогою суф. *-уь у посес. функції та ін. (огляд етимологій хороніма Волинь і споріднених назв див. у [25, с. 347; 7, с. 34; 27, с. 181-189]); пор. ще похідні від Волинь д.рус. Велыняне, Волыньци, Волыньская земля, «из Велыньской земли», суч. Волинська височина/, Волинське пасмо, Волинське Полісся, Волинський заказник та ін. [ГЕУ 1, с. 209-215].

Волиця - населені пункти (20) [АТП, с. 602], річки (3) [СГУ, с. 119], частини нп (2) [СММПЗУ 1, с. 138]. Топоніми виникли семант. способом від ГТ волиця «вільне поселення, слобода, слобідка» [ЕСУМ 1, с. 417], волиця «вільне поселення; село, населене вільними людьми», поширеного переважно в топонімії Західної України та Східної Польщі [Мурзаев, с. 126]. Твірний ГТ пов'язаний як демінутивним або демінутивно-експресивним утворенням з апелятивом воля в соціально-економічному значенні, що в істор. часи називав поселення з мешканцями, звільненими від сплати податків; пор. нп Воля, а також складені ойконіми з компонентами Волиця й Воля [АТП, с. 602-603].

Волноваха - місто, Донец. обл.; засн. 1881 р. [АТП, с. 114; ГЕУ 1, с. 216], Волноваха (1981) [СЭС, с. 243]. Ойконім виник унаслідок трансонімізації опорного компонента суміж. гідроніма Мокра Волноваха (див.), утвореного за допомогою експрес. суф. -ах(а) в атрибут.-релят. функції від рос. волновой «який створює хвилі, хвилястий» або волновс/тый «дещо хвилястий», що відбиває характер місцевості, розчленованої яружно-балковою сіткою. Російськомовне походження назви р. і м. Волноваха позначилося і на тому, що в їхній основі не відбувся притаманний укр. мові перехід -л- / -в- у кін. складу; пор. укр. вовна з д.рус. вълна (< псл. *vblna «вовна») [ЕСУМ 1, с. 412], нижньонаддніпр. волнуве/ть «хвилювати, тривожити» [Чабаненко 1, с. 193].

Воловець - 1) селище міського типу, Закар- пат. обл. [АТП, с. 159]; відоме з XV ст. [ГЕУ 1, с. 216], Воловец (1981) [СЭС, с. 244]; 2) Воловець - потоки (3) в бас. Тиси на Закарпатті [СГУ, с. 119]. Назви виникли за допомогою суф. -ець у топонімній функції від відн. прикм. воловий «стос. до віл», який указує на місце, де волів випасали, напували, утримували тощо; пор. гідроніми Волова (9), Воловіїк, Воловий (3), Волове Джерело), Воловиця [СГУ, с. 119], похідні ороніми Воловецький переват, Волов^цька верховина - низькогірна область Карпат у межах Закарпат. обл. [ГЕУ 1, с. 216].

Володарка - селище міського типу, Київ. обл. [АТП, с. 214; ГЕУ 1, с. 218; СГУ, с. 119]; м. Володарєвь (1150), Wlodarka (1616), Wolodarka (XVII ст.), Володарка (1775) [ЕСЛГНПР, с. 33]. Суч. ойконім виник семант. способом від назви суміж. р. Володарка л. Росі п. Дніпра (1594) [СГУ, с. 119] за допомогою суф. -к(а) в релят. функції від первинної назви м. Володарєвъ, заміна якої на Володарка була зумовлена перетворенням міста на село (ст.укр. вєсь) після занепаду Київської Русі. Д.рус. ойконім постав як посесив на -євь від згаданого 1083 р. особ. імені Володарь [7, с. 33]. Похідними від істор. ойконіма, крім гідроніма Володарка, є назви ц. Володарская (1764), ур. Володарський (1500), х. Володарский (до 1791), дорога Володарська у Володарськ. р-ні на Київщині, прізв. Володарський та ін. [ЕСЛГНПР, с. 33].

Володарськ - селище міського типу, Свердловськ. м/р Луган. обл. [АТП, с. 56]; засн. 1905 р., до 1923 - селище шахти № 10 [ГЕУ 1, с. 218], рос. Володарск (1981); пор. Володарск у Росії [СЭС, с. 244]. Ойконім виник унаслідок усічення закінчення антропоніма Володарський (прізв. відомого радян. діяча) і набуття суф. -ськ типового для ойконімів релят. значення (пор., напр., Дзержинськ від Дзержинський).

Володарськ-Волинський - селище міського типу, Житомир. обл. [АТП, с. 132]; відоме з 1545 р. під назвою Олександрополь, потім Горошки (до 1912), з 1912 до 1921 - Кутузове, у 1921-1927 - Володарськ [ГЕУ 1, с. 218]. Суч. ойконім виник синтакс. способом унаслідок додавання до попередньої назви Володарськ означення Волинський, яке вказує на місцевість і протиставляє поселення іншим з назвою Володарськ, Володарське (див.).

Первинна назва Олександрополь постала складанням основ особ. імені Олександр та апе- лятива поль (з д.гр. nohg «місто-держава») за моделлю д.гр. топонімії; пор., напр., відоме м. Константинополь або Ольгопіль у Вінниц. і Миколаїв. обл. [АТП, с. 690] з давн. Ольгополь [18, с. 307; 14, с. 170].

Істор. ойконіми Горошки та Кутузове є відан- тропонімними: перший походить від родової назви за прізв. Горошко (можливо, Хорошко [Янко, с. 89]), а другий постав як меморіальна назва на честь В. Кутузова.

Володарське - селище міського типу, Донец. обл. [АТП, с. 115]; засн. в ХІХ ст. як х. Гладкий, до 1924 р. - с. Нікопольське [ГЕУ 1, с. 218]. Суч. назва виникла внаслідок трансонімізації за допомогою закінчення -е антропоніма Володарський - прізв. відомого радян. діяча.

За аналогічною моделлю постав попередній ойконім Нікопольське, а первинна назва Гладкий - способом субстантивації та онімізації прикм. гладкий, що вказував на рельєфні властивості місцевості.

Володймир-Волйнський - місто, Волин. обл. [АТП, с. 38]; градъ Володимирь, столиця Волинськ. землі, «и посадиша... Володимери» (988), Володимерь (1054), «в Володимеръ» (1055), «из Володимира», «в Володимиръ» (989), «въ Володимери градъ» (1185), «в ВолодимеръВольїнскій» (1331) [ЕСЛГНПР, с. 33]. Суч. ойконім виник у XIV ст. синтакс. способом унаслідок приєднання означення Вольнскій до первинного Володимеръ для протиставлення поселення іншому місту Київської Русі - Володимерь (суч. Володимир), що постало в ХІІ ст. як фортеця на р. Клязьма на честь Володимира Мономаха [18, с. 86]. Найдавніша форма Володимеръ являє собою посесив на *-)(ь) від особ. імені київ. князя Володимъръ / Володимиръ (Святославовичь) [7, с. 34], у якій кінцеве -р стверділо під впливом д.укр. вимови та за аналогією до особ. імені.

Володймирець - селище міського типу, Рівн. обл. [АТП, с. 372]; відоме з 1570 р. [ГЕУ 1, с. 220], Wlodzimierzec, Wladimirec, Wladzimierska, Wolodymierek (1893) [SGKP 13, с. 716], Владимирец (1981) [СЭС, с. 231]. Ойконім виник за допомогою суф. -ець у релят. функції, очевидно, від назви суміж. м. Володймир-Волйнський (див.); пор. ойконіми аналогічного типу Яросла- вець, Богуславець, Яковець, Ворошиловець [Бучко, с. 321-322].

Володймирівка - селище міського типу, Волновас. р-н Донец. обл. [АТП, с. 114]; засн. 1840 р. [ГЕУ 1, с. 221]. Ойконім виник за допомогою суф. -к(а) в релят.-посес. функції від прізв. місц. землевласника Володимиров [29, с. 89]; пор. кілька десятків аналогічних назв нп в Україні [АТП, с. 603], утворених переважно від імені Володимир приєднанням суф. -івк(а).

Володймирська Дубйна - ландшафтний заказник держ. значення, Жмерин. р-н Вінниц. обл. [ГЕУ 1, с. 221]. Назва виникла внаслідок лексикалізації та онімізації словосп. з опорним ГТ дубйна «дубовий ліс, гай; дубова памолодь» [СУМ 2, с. 429] й означення у формі відн. прикм. на -ськ, похідного від суміж. ойконіма Володимирка в Шаргород. р-ні [АТП, с. 33].

Волок - річки: 1) л. Постолової л. Пд. Бугу (1967); 2) пр. Сули л. Дніпра в Сум. обл.; Волокъ (1785); 3) ручай, с. Могилівка Жмерин. р-ну Вінниц. обл. [СГУ, с. 119]. Гідроніми виникли семант. способом унаслідок онімізації ГТ волок «місце найближчого зближення двох судноплавних річок, де суходолом перетягали від однієї до іншої човни та вантажі» [СУМ 1, с. 729], що постав у псл. гнізді *velkti «волокти, тягти» [ЕСУМ 1, с. 420], пов'язаному з *v^^ «вовк; той, що розриває, волочить (жертву)» (див. Вовк). Апелятив волок з псл. *volкъ у значенні «те, що волочуть; те, що тягнеться» характерний для різних слов. мов (пор. серб., хорв., болг. влак, чес. vlak «невід; рибальська сіть»), але найвищу продуктивність у геогр. значенні він виявив у сх.слов. мовах, у т. ч. стосовно суші з семантикою «володіння, земельна ділянка, яку окреслювали борозною, волокушею» та ін. [Мурзаев, с. 127-128], відбивши важливість відповідного виду транспорту та господарської діяльності для сх. слов'ян; пор. нп Волок у Генічеськ. р-ні Херсон. обл. [АТП, с. 466].

Волока - річки: 1) л. Пд. Бугу (1975) у Вінниц. обл.; 2) пр. Корчика л. Случі п. Горині п. Прип'яті п. Дніпра; Woloka (1893) [СГУ, с. 119]. Гідроніми виникли семант. способом від ГТ волока, який є морфол. варіантом апелятива волок (див. Волок) і так само розвинув розгалужену систему геогр. та інших значень, пов'язаних з твірним псл. *velkti «волокти, тягти» [ЕСУМ 1, с. 420; Мурзаев, с. 127-128; Шульгач, с. 315]; пор. ойконіми Волока у Вижниц. і Глибоц. р-нах Чернівец. обл. [АТП, с. 519, с. 520], мікротопо- німи (переважно назви об'єктів на суші) Волока (5) і Волоки (7) у Пн.-Зх. Україні [СММПЗУ 1, 139-140], відойконімну назву р. Волс>чсінка в Чернівец. обл. [СГУ, 120].

Волосянка - річки: 1) л. Гнилого Тікичу л. Тікичу п. Синюхи л. Пд. Бугу (1864); Wolosianka (1893); 2) п. Берди п. Ясениці п. Дністра; Wolosianka; пор у бас. річки потоки й нп Велика Волосянка і Мала Волосянка Старосамбір. р-ну Львів. обл. [СГУ, с. 120, с. 185, с. 339]. Гідроніми виникли семант. способом від діал. волосянка «волосінь (зб.), волосяниця» [ЕСУМ 1, с. 420], що називає також актуальну для річок відповідної форми тверду водну траву: пор. поліс. волосінь «трава з дуже тонким стеблом», бойк. воло- сань «очерет», рос. діал. волосянка «трава» [Вербич, 7$]. Мотиваційною ознакою була насиченість води травою, подібною до волосся.

Волоська Балаклійка - річка, л. Балаклійки л. Сіверськ. Дінця п. Дону (1957); Волоская Бала- клейка (1850), Сухая БалаклЬя (1745), Балаклейка Средняя (1850), БалаклЬя (1745), Малая Балаклейка (1843); пор. сл. Волос(с)кая Балаклейка (1773), суч. с. Волоська Балаклія Шевченків. р-ну Харків. обл. [СГУ, с. 120]. Суч. гідронім виник семант. способом від ойконіма Волос(с)кая Балаклейка, який сформувався на основі назви р. БалаклЬя, Балаклейка синтаксичним способом унаслідок приєднання означення, що вказувало на поселення волохів - представників сх.ром. народів: молдованів або румунів; пор. гідроніми Волоська, Волоський, Волоський Потік, Волохів, Волошина [СГУ, с. 120], ойконіми Волоське, Воло- хівка, Волохів Яр, Волохове [АТП, с. 603], оронім Волоська [Габорак, с. 78]. Найдавніша фіксація Сухая БалаклЬя, БалаклЬя постала за допомогою атрибутива Сухая, що вказує на незначні розміри річки, яка є маловодною або навіть пересихає. Згодом такі властивості об'єкта почав відбивати формант -к(а) в демін. функції та означення Малая (про походження опорного компонента див. Балаклія).

Волочйськ - місто, Хмельниц. обл. [АТП, с. 477]; Волочища (1463), Volocziszcza (1518), Волочиски (1545), Wlocziszcze (1583), Wolocziszcze (1630), Woloczyska (1765), Волочискъ (1850), Воло- чиска (1901), Волочиськ (1925) [Торч.-Торч., с. 119]. Первинна назва пос. Волочища виникла семант. способом від незасвідченого апелятива *волочища в мн., що являє собою пейоративне утворення на -ищ(е) від ГТ волок, волока (див. Волок, Воложа); пор. багнище «велика калюжа, грузьке місце» [СУМ 1, с. 84], річище «великий водний потік» [СУМ 8, с. 578]. Форма Волочиски розвинулася як паралельна до Волочища із синонімічним суф. -ськ- (пор. збільш. вовчисько - вовчище, багнжько - багниіще тощо) під впливом пол. мови, у якій укр. -ищ(е) відповідає -isk(o) і також указує на поширеність торговельного промислу за допомогою перетягування (волочіння) човнів та вантажів між річками Збруч, де лежить місто, і Пд. Буг. Згодом відбулася сингуляризація обох форм ойконіма, з яких як основна закріпилася Волочїіськ завдяки високій продуктивності в укр. топонімії утворень із суф. -ськ. Суч. назва міста зберігає акцент переважно наголошуваних пейорат. суф. -їіщ(е) та -їіськ(о).

Волошанська дача - орнітологічний заказник держ. значення, Павлоград. р-ну Дніпропе- тров. обл. [ГЕУ 1, с. 222]. Назва виникла внаслідок лексикалізації та онімізації словосп. з опорним ГТ дача «дарована земля» [Мурзаев, с. 173] й означенням у формі жін. роду відн. прикм. на -(ан)ськ- з незафіксованою топоосно- вою Волошан- або Волох- / Волош-.Волсвйнка - річка, п. Зх. Бугу п. Вісли; Wolswinka (1965), Wolswin (1883); пор. с. Волсвин Сокал. р-ну Львів. обл. [СГУ, с. 120]. Назва ізольована в слов. топонімії. Суч. форма гідроніма утворена за допомогою суф. -к(а) в релят.-демін. функції від попередньої назви р. й с. Волсвин, етимологія якої неясна. Формально вона має ознаки відантропонімного посесива на -ин, але власної назви людей *Волсва, *Олсва не засвідчено. Імовірніше, що це архаїч. композит, в основі якого псл. *vol- / *vel- / *vbl- «мокрий, вологий» (див. Волинь) і ГТ *sw^ / *sbvina «кривизна, звивина» (див. Свтка).

Воля - назви або компонент у складених назвах населених пунктів (22) переважно в Зх. Україні [АТП, с. 603], річки, частин нп та прилеглих до них полів, лісів, сінокосів [СММПЗУ 1, с. 141]: Wola (1895); пор. у бас. р. Воля п. Вижівки п. Прип'яті п. Дніпра с. Галина Воля [СГУ, с. 120]. Топоніми виникли семант. способом від апеля- тива воля в його соціально-економічному та геогр. значеннях «вільне поселення; село, населене вільними людьми» [Мурзаев, с. 126] (див. Волиця); пор. Волинське озеро в Ратн. р-ні Волин. обл. на схід від с. Щитинської Волі [ГЕУ 1, с. 222].

Вонючка - 1) річка, п. Синюхи л. Пд. Бугу; Woniuczka (1893); 2) яр, п. Лозовенької л. Уди п. Сіверськ. Дінця п. Дону (1863) [СГУ, с. 121]. Гідроніми виникли за допомогою суф. -к(а) в топонімній функції від розм. вонючий «смердючий» [СУМ 1, с. 737] за ознакою «вода, що має неприємний, поганий запах; сморідна»; пор. назви балок (7) і ручая Вонюча [СГУ, с. 121]. Можливе семант. утворення гідронімів від апе- лятива вонючка з відповідним значенням, який закріпився в укр. мові переважно за рослинами, що відзначаються різким запахом [СУМ 1, с. 737]; пор.споріднені гідроніми Всінич, Вотчий Ярок, Вонючка [СГУ, с. 121], останній з яких є семант. похідним від діал. вонючка «річка з брудною водою» [Вербич, с. 19].

Воргол - 1) річка, л. Клевені п. Сейму л. Десни л. Дніпра; Вороглъ (1183-1184), Ворголъ (1283), «при Ворглъ» (1859), Воргла, Ворговъ (1856), Варговъ, Wolhol (1913); 2) с. Ворголь, там само у Сум. обл. [СГУ, с. 121]; «отъ Ворогла» (1283), «к Ворлогу» (1377), Воръгълъ (б. д.) [ЕСЛГНПР, 35]. Первинним є гідронім, що належить до тюрк. утворень. Він походить від двох основ: тюрк. ор «рів, фортечний вал, укріплення, яма, горб, пагорб», антонімічні значення якого зумовлені комплексною дією «рити рів (яму) + зводити вал», і татар. гол «річка, яр» з д.тюрк. qol«долина»; пор. татар. топонім Ор у Криму, назву р. Ворскла (в минулому Ворскол) [Мурзаев, с. 148, с. 283, с. 415], а також літоп. «и приидоша Татарове ратью къ городу Ворлогу» [ЕСЛГНПР, с. 35]. Протетичний В- закономірно постав у слов. мовленні перед лабіал. -о- на початку слова. Фонет. варіанти топоніма, зокрема метатезна форма Ворлог, зумовлені як його іншомовним походженням, так і діал. особливостями тюрк. мов: пор. алт. оро «яма; рів; яр; впадина» [Мурзаев, с. 415], яке пояснює «природу повноголосся» у формах Ворогол, Ворогълъ, чуваш. вар «річка; яр; долина; русло» [Мурзаев, с. 415], яке відбилося у Варговъ (якщо тут не акання) тощо. Ойконім утворено семант. способом (шляхом метонімії) від назви річки; пор. назву р. Ворголка і поле Воргоільська на Сумщині [Черепанова, с. 64]. Імовірним є слов. походження назви у зв'язку з псл. *уьг^1ъ / *vwgbla < *vwgati «кидати, жбурляти», реконструйованим на основі серб. вергл «шарманка», чес. vergl «коловорот», н. луж. wergel «скоба, згорток, сувій», укр. вириґлі «особливі па в танцях» [10, с. 57].

Ворзель - селище міського типу й курортна місцевість, Ірпін. м/р Київ. обл. [АТП, с. 207]; засн. 1900 р. [ГЕУ 1, с. 222], Ворзель (1981) [СЭС, с. 248]. Ойконім етимологічно затемнений. Припускають його походження від антропоніма Ворзель, що належав другові поміщика Пеховського, який наполіг на присвоєнні такої назви поселенню [29, с. 90-91]. У такому разі трансонімізації антропоніма міг сприяти наявний у його структурі архаїч. суф. -ель, який уживався і в топонімній функції. Щодо етимології основи, то вона, імовірно, сягає утраченого після занепаду язичництва псл. *vbrzelb «щось пов'язане з уявою, фантазіями», реконструйованого в гнізді *vbrzti «зв'язувати» ( < і.є. *uer- «крутити, гнути»), до якого зводяться укр. верзти «базікати, говорити дурниці», верзтися «снитися, ввижатися», діал. верзун «постіл; виплетена з соломи посудина», рос. діал. верзить «говорити нісенітниці», блр. вярзці «тс.», д.рус. верзати «в'язати» зі значенням, відбитим в інших слов. мовах [ЕСУМ 1, с. 355], блр. топонім Варзэлы, рос. відантропонімний топонім Варзелово, ст.пол. антропонім Wrzel з випадінням етимологічного -о-, пол. діал. warzel «якийсь міфічний птах» [10, с. 48] з іншим ступенем вокалізації редукованого -ь- та відмінною семантикою, що, очевидно, зазнала впливу з боку сх.слов. діалектів з переважно вторинним значенням «говоріння», похідним від первинного «плести, зв'язувати», і голосними -о- або -а- на місці -ь- в наголошуваних іменних основах.

Можливим є також етимологічний зв'язок топоніма з псл. *variti «варити», що зводиться до балтослов. *ver- «кипіти, клекотати» [ЕСУМ 1, с. 332] і віддалено може бути спорідненим з попереднім гніздом; пор. пол. warzelnia «варниця», warzelnia sjli «солеварня», антропонім Warz-el (1581), у якому виділяють корінь war- «окріп, кип'яток; спека; кількість пива, отримана з одноразового варіння» [32, с. 653]. Ядром поширення твірного псл. ^'vwzeh є полісся; пор. ще можливо споріднені поліс. назви рр. Ворзна л. Дніпра й Ворзенка п. Ворзни л. Дніпра [СГУ, с. 121], а також топоніми на -ель / -ела Ворохтель [СГУ, с. 122; Габорак, с. 79], Кривела [СГУ, с. 285].

Ворожба - річки: 1) п. Псельчика п. рук. Псла л. Дніпра; Ворожба, Ольшанка (1913); с. Ворожба Лебедин. р-ну Сум. обл.; 2) пр. Сейму л. Десни л. Дніпра; Ворожба (1965); 3) місто, Білопіл. р-н Сум. обл. на р. Ворожба пр. Сейму (XVII ст.) [СГУ, с. 121; АТП, с. 389]; відоме з 1653 р. [ГЕУ 1, с. 222], за іншими джерелами - з 1672, Ворожба (1981) [СЭС, с. 248], старі назви Ворожба Білопільська і Підгорна Слобода [Іваненко, с. 43]. Ойконім виник семант. способом від суміж. гідроніма, етимологія якого залишається затемненою у зв'язку з непродуктивністю в слов. топонімії словотвірного типу на -б(а). З цієї причини О. М. Трубачов припускав, що Ворожба є народно-етимологічним осмисленням давнішого > Воробжа, пов'язаного з волзько-фін. «лісовими» гідронімами, куди він відносить Варгов, Воргол (див.), Ворскла (див.), Вороніж (див.) [24, с. 48], що сумнівно з формального погляду (варіант Ворожба не фіксується в укр. гідронімії [СГУ, с. 121]) та з погляду непереконливості генетичних зв'язків між зазначеними топонімами. Очевидно, гідронім є семант. утворенням від псл. ^orz^a «щось пов'язане з ворожінням, чаклунством», похідним від *vorziti < *vorgitei «кидати жереб» < *vergti «схиляти, повертати» [ЕСУМ 1, с. 352, с. 427] і постав за відношенням до місця проведення язич. культу ворожіння, чаклунства; пор. Ворзель. Можливо, топонім виник від псл. *vorzьва із суф. *-Ьа в збір. значенні, приєднаним до *vorga «щось опукле, комок» (пор. болг. врага «гуля на голові від удару; наріст на тілі людини, стовбурі дерева»), яке належить до рефлексів іє. *uorg- «гній, нарив, фурункул» [Мапп, 1578] разом з укр. ворожіля «підземні пагони картоплі»; пор. рос. топонім Ворохба від ворох на позначення нагромадження предметів [10, с. 59, с. 100].

Складена назва Ворожба Білопільська постала синтакс. способом унаслідок приєднання до опорного компонента означення, що є релятивом на -ськ- від ойконіма Білопілля, а інша паралельна назва Підгорна Слобода - шляхом лексикалізації та онімізації відповідного сло- восп. з прозорою етимологією [9, с. 43].

Ворожеське озеро - озеро льодовикового походження, Рахів. р-н Закарпат. обл. [ГЕУ 1, с. 222]. Лімнонім виник унаслідок лексикалізації та онімізації словосп. з опорним ГТ озеро й означенням у формі відн. прикм. на -еське, похідним від незафіксованого мікротопоніма з основою Ворож-. Ворон - річки: 1) п. Ваги л. Цати п. Снову п. Десни л. Дніпра в Чернігів. обл.; Воронъ (1898), Воринъ (1913); 2) бас. Чорн. моря в Криму; Ворона (1910), Воронька; пор. там само с. Ворон (1865) [СГУ, с. 121]. Гідроніми виникли внаслідок субстантивації та онімізації кол. короткої форми прикм. ворон «вороний» (пор. Ворон коню, біжи швидко) [Грінч. 1, с. 255], який указував на чорний, вугляний колір річки: води, дна, берега тощо. Здатність основи ворон уживатися в атрибут, функції зумовлена походженням псл. *vorrn «ворон», *vorna «ворона» як балто-слов. прикм., що утворився за допомогою суф. *-пъ, *-па від іє. *uer- «палити; спалювати; обгорати; робитися чорним» і перейшов в іменник, заступившись повним прикм. вороний [Черных 1, 166]; пор. колодязь Ворон на Чернігівщині [Черепанова, с. 64], ур. Ворон на Волині [СММПЗУ 1, с. 143]. Форма чол. роду гідронімів, ойконіма та ороніма зумовлена їхнім узгодженням з утраченим або зміненим номенкл. іменем яр, рос. посёлок (у Криму) тощо, хоч назва села, найімовірніше, постала внаслідок трансонімізації гідроніма (див. Ворона ).

Ворона - балки (2) в бас. Сіверськ. Дінця, річки (5) в різних регіонах України, села (3) на відповідних річках [СГУ, с. 121-122]. Назви утворено способом субстантивації та онімізації прикм. вороний «чорний» з кінцевим наголосом; пор. Посередині колодязь, а там вода аж ворона [Грінч. 1, с. 255], гідроніми Вороненька, Воронець, Вороний [СГУ, с. 122]. Зміна наголосу в окремих акцентних варіантах (пор. ще Ворона в бас. Дністра [СГУ, с. 121]) зумовлена аналогією до назви птаха ворона, яка є того самого походження, що й прикм. ворон, вороний (< псл. *vorrn / *отуь [Черных 1, с. 167]). Відповідники укр. Вороної наявні, крім російської та білоруської, переважно в пд.слов. гідронімії [Вербич, с. 19; Іліаді, с. 320]; пор. ще ур. і ліс Ворона на Волині, оз. Ворона на Чернігівщині [Черепанова, с. 64].

Воронівка - населені пункти (11) [АТП, с. 604], річки (4) [СГУ, с. 122]. Назви виникли за допомогою суф. -івк(а) в релят.-посес. функції від антропоніма Ворон або Ворона (стосовно чоловіка); пор. ойконіми й гідроніми на -ів (Воронів), -ов(а) (Воронова), -ов(е) (Воронове), -ин (Воронин), -ин(а) (Воронина), -ин(е) (Воронине) [АТП, с. 604; СГУ, с. 122], які постали способом субстантивації та онімізації відантропо- німних прикм. із суфіксами в релят.-посес. значенні. З огляду на природніше утворення назв поселень від антропонімів частина гідронімів із зазначеними афіксами може мати відойконімне походження (до таких, очевидно, належить назва р. Воронове на Рівненщині [СГУ, с. 122], яка узгоджується з номенкл. іменем село).