Главная Коллекция "Otherreferats" Иностранные языки и языкознание Фонетичні та лексичні особливості південно-західних діалектів (на прикладі діалектів Поділля)

Фонетичні та лексичні особливості південно-західних діалектів (на прикладі діалектів Поділля)

Південно-західна макросистема діалектних систем української мови: походження, характеристика. Специфіка діалектів Поділля: фонетичні особливості, вивчення лексики подільських говірок. Короткий аналіз сучасного етапу розвитку української діалектології.

Рубрика Иностранные языки и языкознание
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 26.11.2018
Размер файла 51,2 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Страница:

Размещено на http://www.allbest.ru/

[Введите текст]

Хмельницька гуманітарно-педагогічна академія

Кафедра педагогіки

Курсова робота

на тему: «Фонетичні та лексичні особливості південно-західних діалектів (на прикладі діалектів Поділля)»

м. Хмельницький - 2017 рік

Вступ

Актуальність теми. Мова - характерний для людського суспільства специфічний вид знакової діяльності, який полягає у застосуванні історично усталених у певній етнічній спільності артикуляційно-звукових актів для позначення явиш об'єктивної дійсності, їх ідеальних відображень у свідомості з метою обміну між членами спільноти осмислюваною інформацією та фіксації інформації шляхом механічного звукозапису або переведення звукових мовних актів у письмові знаки. Мовна діяльність є основним засобом організації та координації всіх інших видів суспільної діяльності в галузі виробництва, обслуговування, побуту, культури, освіти, науки. Мова є формою існування людської свідомості, найхарактернішою з ознак, якими людське суспільство відрізняється від тваринного стада.

Українська загальнонародна мова виявляється у двох різновидах або формах, які виступають під назвами літературна і діалектна мова. Літературна мова унормована мова суспільного спілкування, зафіксована в писемній та усній практиці. Літературна мова становить культурне надбання нації, виступає важливим чинником єдності національного мовного простору. Духовний і матеріальний розвиток народу відбивається у його літературній мові.

Українська діалектна мова складається з більших і менших одиниць, кожна з яких виступає на певній обмеженій території. Вона є складною ієрархією мовно-територіальних утворень.

Територіальний діалект - різновид національної мови, якому властива відносна структурна близькість і який є засобом спілкування людей, об'єднаних спільністю території, а також елементів матеріальної і духовної культури, історико-культурних традицій, самосвідомості. Діалектизми відзначаються великою стійкістю. Усне і писемне мовлення багатьох українців, які мають не тільки середню, а й вищу освіту, позначене діалектизмами.

Південно-західна макросистема діалектних систем української мови є старожитньою. Це наріччя характеризується діалектною розчленованістю, яка зумовлена різними чинниками: відбиттям певною мірою мови давніх племен, стабільністю меж колишніх феодальних і державно-адміністративних утворень, помірною інтенсивністю міграційних рухів населення.

Уперше подільський говір виокремив і лаконічно охарактеризував І.М. Вагилевич у вступі до граматики української мови для галичан, виданої у Львові 1845 р.

Подільський говір виокремлювали й наступні дослідники українських діалектів - Я. Ф. Головацький (у межах волинсько-подільського наріччя), О.О. Потебня, Н.П Шеремета,В.М. Пащенко.

Актуальність дослідження північно-західних, подільських говірок зумовлена необхідністю вивчити їх особливості на фонетичному рівні, адже саме діалектне мовлення творить територіальну диференціацію мови. Важливо розрізняти говірки тієї чи іншої території, навіть якщо їхні межі дуже хиткі, а також вміти порівнювати норми діалектного мовлення з нормами сучасної української літературної мови. Крім того, через швидкі темпи урбанізації, розвиток освіти й техніки, телебачення носіями говіркового мовлення є літні люди, разом з якими зникають локалізми. Тому є необхідність досліджувати говірки як цінний матеріал для історії мови, археології, етнографії та інших наук.

Мета роботи: дослідити фонетичні та лексичні особливості південно-західних діалектів (на прикладі діалектів Поділля).

Завдання:

дослідити походження південно-західних діалектів;

вивчити лексику подільських говірок;

описати фонетичні особливості південно-західних діалектів;

дати характеристику південно-західним діалектам.

Об'єкт - південно-західного наріччя.

Предмет - фонетичні та лексичні особливості південно-західних діалектів (на прикладі діалектів Поділля)

Методи дослідження. Для розв'язання поставлених завдань використано такі методи дослідження: описовий метод, діахронно-зіставний, метод компонентного аналізу, прийоми класифікації та систематизації діалектного матеріалу.

Наукова новизна полягає в тому, що в курсовій роботі зроблено спробу класифікувати фонетичні та лексичні особливості подільського говору.

Теоретичне значення. Курсова робота сприяє розв'язанню теоретичних питань лексикології, стилістики, діалектології української мови, систематизації термінологічного апарату розділів українського мовознавства. Запропонована методологія дослідження, на наш погляд, є перспективною для подальших ґрунтовних діалектологічних студій.

Практичне значення. Матеріали курсової роботи можуть бути використані під час підготовки до практичних занять з лексикології й діалектології сучасної української літературної мови.

Структура курсової роботи. Дослідження складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури( 26 використаних джерел). Обсяг основного змісту роботи - 35 сторінок, загальний обсяг роботи - 40 сторінок.

Розділ 1. Південно-західна макросистема діалектних систем української мови

1.1 Походження південно-західних діалектів

Діалектна мова характеризується відсутністю писаних для неї правил, яскравістю своєї будови в різних частинах етнічної території, переважно усною формою вияву і відносно обмеженою сферою вживання. Відносна обмеженість сфери вживання діалектної мови, порівняно з літературною, ніякою мірою не позначається на потребі дослідження її. Вивчення української загальнонародної мови в однаковій мірі передбачає дослідження як літературної, так і діалектної мови.

У сучасній науковій літературі діалектна мова вже не трактується з означеннями “неправильна", “безсистемна”, “відмираючи” і т.н. Тривале існування негативного погляду на справжню сутність цього феномена пояснюється недостатньою глибиною вивченості його у перші пореволюційні десятиріччя. Основна увага приділялася спробам класифікації українських говорів, а також дослідженню діалектної фонетики та морфології. Лексичний і синтаксичний рівні народнорозмовної мови залишалися вивченими недостатньо. Особливості діалектної мови вивчалися лише для виявлення відмінностей її від мови літературної, для визначення типових форм взаємовідношень діалектів та літературної мови. Усе це зводилося до боротьби за поступове розчинення говірок і діалектів у єдиній універсальній мові, до “злиття націй”.

Питання походження південно-західних діалектів української мови давно вже постало в науці. Дослідники вивчали утворення окремих меж деяких південно-західних діалектів, а також і походження діалектів.

Південно-західні говори як окрема діалектна сукупність визначилися на старожитній території українського народу в межах південної діалектної групи. Формування діалектної сукупності зумовлене, з одного боку, виникненням давнього пасма ізоглос - межі південної і північної (поліської) діалектної груп і, з другого боку, - пасом ізоглос пізнішого походження - межі південно-західної і південно-східної діалектних сукупностей [17, c.5].

Територія Поділля складалася поступово ще з часів Київської Русі, про що свідчать писемні джерела, датовані ХІІ-ХІV ст. Тривалий час Подільська земля була об'єктом татарських нападів, а після їх припинення стала приваблювати нових поселенців з Волині, Галичини і Полісся. Немає одностайності серед науковців щодо визначення територіальних меж, але незаперечним є факт адміністративно-територіальних і географічних розчленувань Поділля у складі західноукраїнських земель (XIV - п.п. ХХ ст.), коли “чітко окреслилося зі своїми етнокультурними особливостями Галицьке або Західне Поділля (загалом [Тернопільщина), у складі Правобережної України - Східне Поділля (переважно Вінниччина, Хмельниччина)”. Наступні територіально-адміністративні зміни зумовили “багатоманіття зональних варіантів подільського типу традиційно-побутової культури” [8, c.19].

В історії дослідження подільського говору виділяють чотири етапи:

Перший етап хронологічно обмежений ІІ половиною ХІХ ст. і пов'язаний із нагромадженням емпіричного матеріалу та вичленуванням подільського говору з-поміж інших діалектних ареалів.

Уперше подільський говір виокремив і лаконічно охарактеризував І.М. Вагилевич у вступові до граматики української мови для галичан, виданої у Львові 1845 р.

Подільський говір виокремлювали й наступні дослідники українських діалектів - Я. Ф. Головацький (у межах волинсько-подільського наріччя), О.О. Потебня.

Другий етап дослідження подільського говору тривав упродовж І половини ХХ ст. (переважно до 1917 р.). Це перші спроби лінгвістичного осягнення говору. Відомі розвідки - невеликі статті, присвячені здебільшого аналізові зафіксованих авторами фонетичних, граматичних і лексичних особливостей окремих говірок сіл.

Третій етап вивчення подільського говору (ІІ пол. ХХ ст.) пов'язаний із активізацією діалектологічних студій після Другої світової війни.

Четвертий етап вивчення подільського говору - кінець ХХ ст. - початок ХХІ ст. Усвідомивши, що мовознавство має прогалини у вивченні діалектної лексики, здатність лексичної системи до динаміки, вплив позамовних чинників на діалектні межі, діалектологи визначили завданнями своїх монографічних досліджень вивчення лексико-семантичної системи говору, встановлення зовнішніх меж подільського говору та внутрішнього членування.

Подільські говірки належать до волинсько-подільської групи говорів південно-західного наріччя, мають загальноукраїнську мовну основу, є старожитніми за визначальними рисами. Завдяки дозаселенням території Поділля вихідцями з Наддністрянщини, Волині, Буковини та тісним економічним, культурним зв'язкам із сусідніми регіонами подільський говір зазнав впливів інших південно-західних та суміжних південно-східних говорів. “Активні діалектотворчі процеси спричинили появу і специфічно подільських мовних рис, які не відзначено в інших діалектних зонах або фіксуються в них тише зрідка” [8, c.19].

Подільські говірки поширені на значній території колишнього Поділля, зокрема у південній частині Хмельницької та Вінницької областей, східній -- Тернопільської області, південно-західні райони Київської і західні Черкаської, північно-західні території Кіровоградської, північні Миколаївської та північно-західні Одеської областей [1, с.216]. Отже, що подільські говірки через велику територію поширення, межують з багатьма іншими, зокрема буковинськими, південноволинськими, наддністрянськими та ін. Звичайно, ця межа є не зовсім чіткою, із значною смугою суміжних говірок. Оскільки подільські говірки неодноманітні та мають певні види, що зумовлено ареалом поширення і функціонування та фонетичними, морфологічними, лексичними та синтаксичними особливостями, прийнято розмежовувати західноподільські, східноподільські, південноподільські та північноподільські говірки [15, с.498]. Зауважимо, що південноподільські та північноподільські завжди протиставляються одні одному, адже останні зазнають чималого впливу південноволинської говірки. Західноподільські локалізми проходять приблизною лінією через міста Гусятин -- Чемерівці - Смотрич - Дунаївці [11, с.71].

Отже, південно-західні говори - це окрема діалектна сукупність, яка визначилися на старожитній території українського народу в межах південної діалектної групи. Формування діалектної сукупності зумовлене виникненням давнього пасма ізоглос - межі південної і північної (поліської) діалектної груп і пасом ізоглос пізнішого походження - межі південно-західної і південно-східної діалектних сукупностей. Подільські говірки мають велику територію поширення, межують з багатьма іншими, зокрема буковинськими, південноволинськими, наддністрянськими та ін. Подільські говірки поширені на значній території колишнього Поділля, зокрема у південній частині Хмельницької та Вінницької областей, східній -- Тернопільської області, південно-західні райони Київської і західні Черкаської, північно-західні території Кіровоградської, північні Миколаївської та північно-західні Одеської областей.

1.2 Характеристика південно-західних діалектів

Південно-західне наріччя - одне з трьох наріч української діалектної мови. Охоплює говори на території південно-західних областей України, а також на суміжних землях Молдови, Словаччини, Польщі; говірки південно-західного типу як окремі анклави поширені також в Югославії, Канаді, США.

На південь і захід межа південно-західного наріччя є одночасно межею з сусідніми мовами; на півночі умовна лінія Володимир-Волинський - Луцьк - Рівне - Новоград-Волинський - Житомир - Фастів відмежовує південно-західне наріччя від північного наріччя; умовна лінія Фастів - Біла Церква - Ставище - Тальне - Первомайськ - Ананьїв - нижня течія Дністра відмежовує південно-західне наріччя від південно-східного наріччя [13, c.4].

Південно-західне наріччя об'єднує старожитні говори. Складна історія людності південно-західного регіону України від доби Київської Русі до середини XX століття, насамперед тривалих у часі адміністративних меж, розчленування території наріччя між різними діалектами, що супроводжувалося у певних зонах південно-західного наріччя відмінними інтенсивними впливами інших мов, зумовила значну діалектну диференціацію цієї макросистеми.

Південно-західні діалекти української мови характеризуються великою строкатістю. Ця строкатість зумовлена передусім етнічними чинниками. Мова давніх східнослов'янських племен волинян, уличів, тиверців, білих хорватів, яким відповідає населення південно-західної України, найправдоподібніше характеризувалася певними відмінностями.

У південно-західній макросистемі діалектних систем виділяються три діалекти:

волинсько-подільський, який об'єднує південноволинські говори і подільські говори, що поширені на території історичних Волині і Поділля;

галицько-буковинський діалект, що об'єднує наддніпрянські говори, покутсько-буковинські (надпрутські) говори, гуцульські, чи східнокарпатські говори, надсянські говори, що поширені на території історичних Галичини і Буковини;

карпатський діалект, що об'єднує бойківські говори (північнокарпатські, або північнопідкарпатські), середньокарпатські говори (закарпатські, підкарпатські, південно карпатські), лемківські говори (західнокарпатські) [13, c.4-5].

Південноволинські та подільські говори відповідають мові давніх південних волинян та уличів. Галицько-буковинські говори разом з гуцульськими, очевидно, походять від мови тиверців. Карпатські говори, правдоподібно, своїми предками мали мову білих хорватів.

В.М. Пащенко виділяє їх наступні морфологічні ознаки [13, c.6-7]:

а) у дав., а також у місц. відм. однини іменники чол. і середн. роду мають закінчення -ови (-еви), хоч у східних подільських і південно-волинських - ові (-еві) (братови, д'ідови, кон'ови, селови, на братови, на тел'ови та ін.);

б) в іменниках І відміни м'якої групи в дав. і місц. відм. однини і в іменниках II відміни м'якої групи в місц. відм. однини в більшості південно-західних говорів звичайне закінчення - и (земли - на земли, на кони, на конци та ін.);

в) частіше і послідовніше вживання в іменниках 3 відміни закінчення -и (-и) в род., дав. і місц. відм. однини та в наз. і знах. множини (соли, т'іни, вісти та ін.);

г) іменники типу люди, гості в род. відм. множини здебільшого мають закінчення -ий (л'удий, д'ітий, гостий, печий та ін.);

д) в орудн. відм. однини іменники жін. роду та узгоджувані з ними прикметники, порядкові числівники і деякі займенники в більшості південно-західних говорів мають стягнене закінчення -оу, -еу (- оіу, -еіу) (рукоу, землеу, сол'оу, зеиленоу, трет'оу, мноу, тобоу, собоу, неу та ін.), а в деяких -ом (руком, земл'ом, зеленом, мном, собом та ін.); у східній же частині волинських і подільських говірок - повне закінчення -оjу (рукоjу, зеимл'оjу, мноjу та ін.);

е) збереження в багатьох говорах рефлексів давніх закінчень дав. і місц. відм. множини іменників -ом, -ім, -ох, -іх (сином, брат'ім, д'іт'ом, л'уд'ім та ін., на синох, по л'уд'ох, на куріх, у груд'іх та ін.);

є) вирівнювання в багатьох південно-західних говорах прикметників м'якої групи під впливом твердої (синий, син'ий, л'ітн'ий та ін.);

ж) збереження (у фонетично видозміненому вигляді) в більшості говорів давніх форм Дав. і Знах. відм. однини особових і зворотного займенників (ми, ти, си, н'а, т'а, c'a), а також знах. однини предметно-особового займенника жін. роду (jy, н'у);

з) поширеність усічених (скорочених) форм род. і дав. однини предметно-особового займенника (го - його, му -- йому, ji - їй та ін.), а також редуплікованих вказівних займенників (сес', сес'а, сесе, тот, тота, того та ін.); и) числівники один, чотири мають форми jіден, іеден, оден, пітири та ін.;

і) наявність інфінітива на -ти (нести, вести, брати, ходити та ін.), а від основ на [г], [к] на чи (бі(г)чи, мо(г)чи, печи та ін.);

ї) зберігання, як правило, дієслівних форм 1-ої ос. однини тепер, часу з чергуванням приголосних [д] - [дж], [з] - [ж], [г] - [ч], [с] - [ш] та ін. (ходжу, вожу, кручу, прошу, пушчу та ін.) при відсутності такого чергування в окремих говірках, зокрема подільських (ход'у, нос'у, воз'у та ін.);

й) наявність твердого [т] у закінченнях дієслівних форм 3-ої ос. однини і множини тепер, часу і 2-ої ос. множини наказового способу в більшості говорів (ходит, носит, ход'ат, ід'іт, нес'іт та ін.);

к) наявність різного типу складених форм майбутн. часу недоконаного виду: буду ходити, будеш ходити і т.д. (останні, зокрема, в наддніпрянських говірках та в західній частині південноволинських і подільських говірок);

л) наявність складних форм мин. часу в 1-2-ій ос. однини і множини типу ходив-jeм (ходив-ем), ходила-м, ходиу -jec' (ходив-ес'), ходила-c', ходили-с'мо, ходили-с'те і подібного типу форм передминулого часу (був-ем ходиу та ін.);

м) наявність форм умовного способу типу ходиу бих, ходиу бим, буу бим ходиу тощо в багатьох південно-західних говорах, зокрема карпатських та галицько-буковинських;

н) широке вживання іменникового суфікса -ис(')ко відповідно до південно-східного -ишче, дієслівного суфікса -ова- (куповані та ін.), зокрема в говорах району Карпат, префіксальних утворень прикметників і прислівників типу замалий, замало та ін.

Даним діалектам характерні наступні синтаксичні ознаки [13, c.7-8]:

а) вживання конструкцій типу «нас було двох», «ішло тр'ох»;

б) вживання конструкцій знах. відм. типу «Majy д'іти”, «Majy хлопц'і”;

в) вживання безприйменникових конструкцій дав. відм. типу «отец' д'іт'ом”, «мен'і болит голова” тощо;

г) вживання конструкцій дав. відм. з прийменником к і його фонетичними варіантами ґ, ґу, д, ід (к собі, д н'ому, г вечору та ін.);

д) вживання конструкцій знах. відм. з прийменником за відповідно до конструкцій з прийменником про південно-східних діалектів (за него говорили, казау ji за брата та ін.);

е) зворотна частка c'a може виступати як у препозиції, так і в постпозиції, не зливаючись з дієсловом (jм c'a хотіло, тим c'a под'ілу, ме сердити си та ін.);

є) поширеність сполучників же, ож, жеби (відповідно до літературних що, щоб), кой, коби, кобйс', кед' тощо, заки, заким, закл'а (відповідно до літературного поки, доки) тощо в підрядних реченнях (каже, же не мац; одновіу, ож не вйд'іу; заким море перелечу, крилечка з'ітру) та ін.

Отже, у південно-західній макросистемі діалектних систем виділяються три діалекти:

волинсько-подільський, який об'єднує південноволинські говори і подільські говори, що поширені на території історичних Волині і Поділля;

галицько-буковинський діалект, що об'єднує наддніпрянські говори, покутсько-буковинські (надпрутські) говори, гуцульські, чи східнокарпатські говори, надсянські говори, що поширені на території історичних Галичини і Буковини;

карпатський діалект, що об'єднує бойківські говори (північнокарпатські, або північнопідкарпатські), середиьокарпатські говори (закарпатські, підкарпатські, південно карпатські), лемківські говори (західнокарпатські).

Південно-західне наріччя - одне з трьох наріч української діалектної мови.

Охоплює говори на території південно-західних областей України, а також на суміжних землях Молдови, Словаччини, Польщі; говірки південно-західного типу як окремі анклави поширені також в Югославії, Канаді, США. Південно-західне наріччя об'єднує старожитні говори.

Розділ 2. Специфіка діалектів Поділля

2.1 Фонетичні особливості

Поділля загалом є архаїчною зоною, тому на цій території до сьогодні збережені архаїчні риси на всіх мовних рівнях, в тому числі, і на фонетичному, тому значення зафіксованих мовних фактів зростає для пізнання мовлення на сучасному етапі розвитку та діахронії мовних явищ.

Різні мовно-структурні рівні подільських говірок були і є об'єктом дослідження багатьох українських мовознавців. Так, фонетичні особливості досліджував П.Є. Ткачук [23].

Розглянемо найголовніші ознаки південно-західної макросистеми діалектних систем. В.М. Пащенко виділяє наступні фонетичні ознаки [13, c.5]:

давні етимологічні [о], [е] в новозакритих складах як у наголошеній, так і в ненаголошеній позиціях звичайно переходять в [і] (кін', віл, прин'іс, прив'із, шіст', піч, ос'ін' та ін.), крім частини карпатських говорів, у яких у цій позиції виступають монофтонги [у], [я], [и] (кун, вул, прин'ус, привіуз, кун', вул, прин'ус, привуз, кин', вил та ін.);

на місці давнього [?] послідовно в усіх говорах, включаючи й карпатські, як у наголошеній, так і в ненаголошеній позиціях, виступає [і] (л'іс, д'ідо, біда, бес'іда, л'ітати, пісок та ін.);

фонема /а/ незалежно від походження (як із [е,], так і з етимологічного [а]) в усіх позиціях у більшості говорів (у волинсько-подільській і карпатських групах) зберігається (пjат', м'іс'ац, уз'ау, ход'ат, часто, кон'а та ін.), хоч у галицько-буковинській групі говорів вона в позиції після м'яких приголосних і шиплячих переходить в [е] чи [і], [и], а також [и], [и] (д'екуіу, д'икуіу, ч'ес, ч'ис, душ'е, душ'и, душ'і, тел'і, тел'и, жит'и, жит'і, з'іл'е, з'іл'и, з'іл'і та ін.);

ненаголошені [е], [и] зближуються між собою у вимові (сеило, веиена, жиеве та ін.);

ненаголошене [о] зазнає помірного чи сильного «укання”, тобто зближується у вимові з [у] (тубі, субі, кужух, гулубка, курова та ін.);

ширша, дещо обнижена артикуляція [и] в напрямі до [е] в багатьох південно-західних говорах, зокрема в галицько-буковинській групі, а найбільше - в східнокарпатських і буковинських говірках (вед'іти, жед'іти, вускей, беке та ін.), в карпатській же групі говорів наявність задньорядного [ы] (быкы, сыны, быу, бывало та ін.);

тверде [р] у багатьох говорах (крім карпатських та деяких інших), а в деяких говірках, зокрема в частині наддністрянських, після стверділого [р'] появився [j] (зора - зopja, рад - рjад, вару - варjу та ін.);

дзвінкі приголосні перед глухими і в кінці слів звичайно втрачають свою дзвінкість (вітказати, вашко, солоткий, сторош, зуп та ін.);

нема подовження приголосних в іменниках середи, роду типу зілля в майже усіх південно-західних говорах, крім окремих південно-волинських говірок (зіл'а - з'іл'е, жит'а - жит'е, знан'а - знан'е та ін.);

нема вставного [л] після губних у дієслівних формах 1-ої ос. однини та 3-ї ос. множини в частині говірок, зокрема в галицько-буковинських (бавіу, л'убіу, лoмjy, вони ловjет, робjет, л'убіе, куіуе та ін.), при широкому вживанні в більшості говірок вставних [л], [н] після губних в інших категоріях слів (здороул'а - здороул'е, дереул'аний, жабл'ачий, памн'ат', с'їмн'а, соломн'аний та ін.);

поширеність у багатьох говірках переходу палатальних приголосних [н'], [д'], [т'] в позиції перед наступними приголосними в [й] (сонейко, д'івойка, двайц'іт, шіснайц'іт' та ін.;

дорсально-палатальна (дуже м'яка, з домішкою шиплячого елемента) вимова [с'], [з'], [ц'], [дз'] як [с"], [з"], [ц"], [дз"] в ряді говірок, зокрема в західній частині наддністрянських, надсянських та ін. (с''віт, з''вір, ц''віл', дз''він та ін.);

перехід м'яких [т'], [д'], у [к'], [ґ] в галицько-буковинській групі говорів, особливо в східнокарпатських і покутсько-буковинських говірках, де він вилився в системне явище (ґіука, ґ'іло, ґ'ековати, к'існо, к'емити та ін.);

відсутність у багатьох говорах заміни етимологічного [о] на [а] в словах типу гаразд тощо (кочан, гор'ачий, бо гати й та ін.);

наявність звукосполук [ир], [ил],[ер], [ел], а в карпатських говорах і [ыр], [ыл] поряд із звичайними [ри], [ли] з колишніх [ръ],[лъ],[рь],[ль] у багатьох південно-західних говорах (кривавий, гриміти, гилтати, кервавий, кырвавий, кырвавиц'а та ін.; також кирниц'а, керниц'а) та ін.

Подільська система діалектних мікросистем поширена на території колишнього Поділля, тобто в південній частині Хмельницької і Вінницької областей, охоплюючи частково й східну частину Тернопільської області, в південно-західних районах Київської і в західних Черкаської, в північно-західних Кіровоградської, на півночі Миколаївської та на північному заході Одеської областей. На півночі подільські говірки межують з південноволинськими. Ця межа не зовсім чітка, із значною смугою перехідних говірок. Східна ж межа збігається з межею південно-західних і південно-східних діалектів, а західна тягнеться з півночі на південь приблизно по р. Збруч, переходячи, зокрема в північній частині на території Тернопільської області, місцями на її правий берег, а на півдні йде приблизно по Дністру.

Подільські говірки також неоднорідні: західноподільські говірки мають ряд ознак, зокрема в граматиці, спільних із сусідніми галицько-буковинськими, а схілноподільські і південноподільські - з говірками південно-східного діалектного типу.

Крім ознак, спільних з південноволинськими говірками, ці говірки мають ще й свої, характерні для них. Фонетичні ознаки подільських говірок [13, c.11]:

а) ненаголошене [о] більш-менш сильно зближується з [у], а в західноподільських говірках нерідко зовсім заступається [у] (доурога, дурога, коурова, курова, тобі, тубі та ін.);

б) наявне вставне [л] після [б], [п], [в] замість [j] (жабл'ачий, рибл'ачий, рипл'ах, здороу'а та ін.);

в) вживається вставне [н] після [м] на місці [j] (памн'ат, мн'ати, т'імн'а, вімн'а, зи'мн'а та ін.);

г) звукосполука [вн] нерідко переходить у [мн] (рімний, рімн'ати та ін.);

д) звукосполука [ст] часто переходить у [с'ц'] (гос'ц'і, гіс'ц', с'ц'іна, пус'ц'іт, мас'ц'у, трас'ц'а та ін.);

е) у звукосполуках [с'в'], [цв'] звичайно відбувається повне ствердіння [в] (с'вато, с'ватий, ц'вах та ін.), а в сполуці [зв] перед [j] нерідко [в] втрачається азати, підказати та ін.);

є) дзвінкі приголосні в кінці слів звичайно зберігають свою дзвінкість (дід, горб, мороз, ніж, ріж та ін.);

ж) приголосний [т] у формах 3-ої ос. множини наказового способу звичайно твердий (ходит, носит, ход'ат, нос'ат, йд'іт, нес'іт);

з) фонетично видозмінені форми числівників j ідеї і, штири і похідних від них та ін.

До найголовніших особливостей системи консонантизму західноподільської говірки відносять асиміляцію (артикуляційне уподібнення звуків один одному в межах слова або словосполучення [24, с.33]):

а) регресивна асиміляція за глухістю усередині слова та вкінці, зокрема губний [б] переходить у [п]: 'бапка, хл'іп, зуп, оп'сипати, дуп;

б) оглушення зазнає зубний звук [з] і змінюється в потоці мовлення на [с]: каска, росказати, росфалити, роскручена, с того;

в) дзвінкий фрикативний звук [ж] у позиції перед глухими приголосними зазнає уподібнення: замуш ше, книшки, дорошча, крушка, подрушками, друшка;

г) глухі приголосні у позиції перед дзвінкими вимовляються дзвінко: айаґже, анегдот, вилигдень;

д) у результаті прогресивної асиміляції за місцем творення середньоязиковий звук переходить у передньоязиковий, зокрема звукосполука [зй] змінюється на звук [з':]: зйіу - з':іу, зйісти - з':істи;

е) приголосні звуки [т] або [ч] у позиції перед м'яким приголосним [ц'] переходять у звук [цц']: качка - кац';i, річка - у ріц':і, рука -- наруц':і, тачка --у тац':і.

є) у звукосполученні [с'т'] відбувається регресивна асиміляція за способом творення, в результаті якої утворюється сполучення звуків [с'ц']: пос'ц'іл, гос 'ці,

ж) твердий приголосний звук у препозиції перед м'яким приголосним зазнає регресивної асиміляції за м'якістю: гос'ц'і, чес'ц, с'в'ат, пус'тіт, пан'с'кого;

з) звукосполука [т'с'] унаслідок регресивної асиміляції за способом творення змінюється на [ц':]: сход'ац 'а, улаз'ац'а, дас'ц, дивиц:'а, просиц':а;

и) звукосполуки [д'ц'), [т`ц'] унаслідок регресивної асиміляції за способом творення змінюються на [ц':],[ц:]: кориц:е, т'риц'ат',

і) часто трапляється прогресивна асиміляція в займенниках родового відмінка однини чоловічого і середнього родів: мо'йего - [чого, твойего - твого, мо'йейу - мойу [14, c.154-155].

Фіксується також також розподібнення приголосних в межах слова (дисиміляцію) у західноподільських говірках:

а) внаслідок дисимілятивного процесу звукосполучення [чн] переходить у [шн]: сердешний, пас'ішник;

б) розподібнюється звукосполука [чт], унаслідок чого переходить у [шт]: штири,

в) відбувається також регресивна суміжна дисиміляція зміни [кт] на [хт]: дохт'ір, квохтати;

г) прогресивна суміжна дисиміляція простежується в сполученні двох фрикативних приголосних [сш], [зш] - [шш] - [шч]: ближчий, нишчий, вишчий [14, c.157].

Для західноподільських говіроки характерним є спрощення в групах приголосних: стн - сн (масний, чесний), стц' - с'ц' (невіс'ц'і), дс'к - ц'к гороц'кий, завоц'кий, сус'іц'кий).

Досить часто простежується в досліджуваних говірках збереження давніх рефлексів -ри-, -ли-, -ир-, -ро- та інших, що виникли внаслідок занепаду слабких зредукованих у сполуках типу -trъt-, -tlъt-, -trьt-, -tlьt- [1]: кривавиї, ки'рниц'а, крил'і.

Найбільш поширеним фонетичним явищем є депалаталізація та [р] у середині слова та на початку: бурачки, у'вечеир, ва'ру, об'рад, го'раче, `радом.Депалаталізація характерна і для приголосного [т] у дієслівному суфіксі -ть: проси'т, приход'ат, дайут, з'найут, кол'адуйут, с'лухайут, `падайут.

Варто зазначити, що у досліджуваних говірках простежується порівняно обмежене вживання африкати [дж], зокрема в дієслівних формах 1-ої особи однини теперішнього часу вона заступається фонемами [д'] та [ж]: хожу, хо'ду, си'д'у.

Яскраво виявляється зміна епентичного звука [й] на [л']: здороул'а, караул'ачиї. Крім того, фонема [й] у потоці мовлення не лише може замінюватися іншим, а й втрачатися після голосного звука префікса [1, с.80]: пришили - пришли.

Досить поширеним є явище апокопи (опускання одного чи кількох звуків у кінці слова внаслідок акцентно-фонетичних процесів, що призводять до скорочення слова [24, с.30]): тереби - тре, зараз - зара, може - мо, дивис' - диви. Також фіксується явище синкопи (втрату звука чи складу усередині слова [1, с.35]), яка найчастіше трапляється в таких лексемах: можна - мона, т'іл'ки -- т'іки, йаблуко -- йапко.

Зауважимо, що у західноподільських говірках простежуємо вживання протетичних звуків [г], [в], які приєднуються до початкового голосного у слові: гоу'нуки, горнуча, гиндик, го'б'ідати, сократи, воко, востриї. Явище субституції (заміщення одного звука іншим [24, с.662]) зокрема реалізується у звукосполуці [хв] та звукові [к], що змінюються на [ф], а приголосний [ф] переходить у звук [в] або [х]: фатати, ф'іст, ф'іртка, фалити, фастун, кохта.

Система вокалізму західноподільських говірок представлена такими особливостями:

у ненаголошеній позиції фонема [е] зближується з фонемою [и]: гричан, нивдахи, Ви'лиґден', бури'калис `а, вис'іл'не;

для західноподільських говірок характерне помірне «укання», тобто вимова ненаголошеного [о] з відтінком [у] -- [оу]. Варто зазначити, що на відміну від суміжних південноволинських говірок процес помірного «укання» спостерігається лише в препозиції до наголошеного [у] чи [і]: со`бі, загор'ну, тоб'і, зозул'а;

фонема [и] заступає [і] в середині слова та наприкінці: Любови, ночи, сим, радости.

З фонетичними особливостями тісно зв'язані їх наступні морфологічні ознаки [13, c.12]:

іменники середн. роду на -а як II, так і IV відмін в орудн. відм. однини мають закінчення -ом (з'іл'ом, нас'ін'ом, с'міт'ом, клочом та ін.);

іменники жін. роду III відміни в орудн. відм. однини мають закінчення -ojy (coлojy, тіноjу, мaзojy та ін.);

ці ж іменники в род. відм. однини мають нерідко паралельні закінчення -и, -і, зокрема в східноподільських і південноподільських говірках (соли - сол і, слабости - слабое'ц'і та ін.);

у дав. і місц. відм. однини прикметників та неособових займенників жін. роду наявні звичайні усічені закінчення з опущеним [й] (зелені траві - на зелені траві, ті д'іучин'і - на ті д'іучин'і та ін.);

у формах 1-ої ос. однини іепер. часу чергування голосних [д] - [дж], [з] - [ж], [t] - [ч], [с] - [ш] звичайно немає (ход'у, воз'у, нос'у та ін.), як і в дієприкметниках (виход'аний, кос'аний, скрут'аний та ін.) та в інфінітивних формах перед суфіксом -ува- (виход'увати, скручувати та ін.);

у дієсловах II дієвідміни в 3-ій ос. однини тепер. часу поряд із широко знаними формами з особовим закінченням -т у південноподільських говірках зустрічаються й форми типу ходе, носе, просе;

поряд із широко відомими формами майб. часу недоконаного виду типу буду ходити в західноподільських говірках вживаються й форми типу буду ходиу, що знані в наддністрянських говірках;

у західноподільських говірках, як і в наддністрянських, зустрічаються й “складні” форми минулого часу типу ходилис-мо, ходилис-те;

у них же говірках відоме й препозитивне вживання частки c'a (щоб c'a знало, jaк c'a доведе та ін.);

у формах вищого й найвищого ступенів порівняння широко знані утворення з суфіксами -ішч-, -ч- (добрішчий, молодчий, мен'че та ін.).

Отже, тише в західнополіських говірках, особливо в західній частині, інфінітив набуває суфікс -ти: робити, копати (як у сусідніх південно-західних говорах). Крім того, в такому інфінітиві після г, к зрідка зберігається давній суфікс -чи: б'і'гчи, берегчи', пекчи', тож західноподільські говірки досить різноманітні, мають вплив інших територій, тому що знаходяться на суміжжі та перебувають у постійній взаємодії.

2.2 Вивчення лексики подільських говірок

Українська літературна мова завжди збагачувалася народними говорами, розкриваючи свої виражальні та стилістичні можливості. Саме діалектна лексика поповнює загальнонародну мову одиницями, досить часто не відомими мові літературній.

Головним джерелом мовотворчості подолян Н.П. Шеремета називає народнорозмовне подільське мовлення [26, с.17]. Це засвідчують усі мовні рівні: а) фонетичний - їдная [18, с.196], вчера, ізвечера [18, с.82], буяри [18, с.42], чамойдан [20, с. 177], сядаймо [18, с.23], коляндар “календар” [20, с.32], коливорот [20, с.85], горати [18, с.21], гоірки [20, с.239], керниченька [18, с.120], штири [18, с.212,254], здоровлячко [18, с.127]. тогді [18, с.23], жнють [20, с.192]; б) словотвірний - городець “город" [18, с.148], дімки “від дім" [20, с.257], ввечір “ввечері" [18, с.89]. взавтра [20, с.141], всамперед [20, с.115], позавтру [20, с.102]; в) морфологічний - ніччю [18, с.23], не йди до класа [20, с.141], дві великі ділі [18, с.24], поведу тя в чужую [18, с.137], сміялись з його на все село [20, с.80], его [18, с.127], за ню [20, с.191 ], свойому дитяті [18, с.26]. наваре [20, с.78], давно бим ся утопив [18, с. 131], як ся маєте [19, с.272]. сидячи плаче [18, с. 199]; г) синтаксичний - хто попід скали [20, с.257], їдна к другій припливає [18, с.101], по останнім гулянні благословляться [18, с.47]. поведу тя в чужую, Заким свою збудую [18, с. 137] коби я знав [19, с.272]; г) лексичний надибав “зустрів" [18, с.73], гуляння “танці” [18, с.47], толкока “гуртова допомога" [18, с.211], шурин “чоловік сестри" [18, с 42], ружа “троянда" [18, с.115, 245], споминаю “згадую” [18, с.116. 245]. врем'я “час" [18, с.223], ниньки “сьогодні" [18, с.88], лучче “краще"[20, с.26], коралі “намисто" [20, с.27], не жалував “не шкодував" [20, с.45], катрага “курінь" [19, с.272], трусок “дрібні тріски" [19, с.272], полонина [19, с.272], не годен “не може” [19, с.272]; д) семантичний - мандрувати додому “повертатись додому” [18, с.75], тік “подвір'я” [20, с. 187]; е) фразеологічний - то її батько якби спостеріг, то було б бідній сорок святих і Юра, аж попадалась шкура; вірив у пана, як турчин в місяць; чи в ворота, чи через перелази, а ця штука дійшла до Масі; а Паню видно по носі, що рилась в горосі [19, с.242-243]; турок немирований “недалека, нерозумна людина”, бодай вас за зуби взяло “побажання найгіршого”, як бог приказав “розумно, розважливо, лагідно”, падку мій “нещасна доленька моя”, кинути лоском “залишитися в безладді”, стояти лоском “бути неприбраним”.

Найчастіше діалектизми входять до літературного вжитку зі статусом номінативних одиниць. У кожній із говірок Поділля зафіксовано широке коло традиційних і сучасних народних термінів, що репрезентують різноманітні реалії, поняття, дії, пов'язані з економічним, політичним і культурним життям краян. Систематизувавши лексичний матеріал, виявляємо своєрідні ряди міжговіркових синонімів. Наприклад, на позначення сала з нутрощів свині вживається багатокомпонентна група назв: середове сало, середкове сало, кишкове сало, середовий жир, внутренє сало, здір, здьор, здюр; маніфестантами семи “молоко береться крупинками сиру при його проварюванні” є лексеми: вурдиця, скіпаєця; синонімічний ряд семи “загальна назва свійських тварин" утворюють номени: худоба, товар, скот, скотина, бидло; сема “загальна будівля для свійських тварин” репрезентується такими словами: хлів, сарай, шопа, стайня . Кількома лексемами реалізується сема “перше молоко від молодої корови”: молозиво, сира, куляста (колястра, колестра), молоде молоко. Таке явище підтверджує тезу про широкі номінативні можливості діалектної лексики. Названі вище синоніми урізноманітнюють виразові можливості мови. Окремі лексеми можуть передавати додаткові розрізнювальні семантичні ознаки тієї чи іншої реалії або поняття. Наприклад, на Поділлі свиню, як-то кажуть, можна вбити по-різному: заколоти (гострим предметом), зарізати (ножем) або забити (важким предметом по голові). Деякі синоніми вживаються з певною стилістичною настановою, як-от: бидло - “загальна назва свійських тварин”.

Внаслідок взаємодії діалектної і літературної лексики відбувається цікаве явище, зафіксоване у багатьох говірках Поділля: цілісне значення нормативного двослівного сполучення замінює один говірковий елемент (здебільшого іменник): дрібна солома - мерва; зернові відходи - послід, полова; солома гороху - горохлянка (горофлянка, гороф'янка, городян - ка); кисле молоко - кисляк; молоко з гурту корів - удій; сушені фрукти - сушеня; капуста, що не розвинулася в головку - храпустиня; ручна вага - кантур, безман, шайки; гумові чоботи - гумаки; маленька подушка - ясик; стара хата - халупа; тривалий дощ - сльота тощо.

Для досліджуваних говірок досить характерними є здрібніло-пестливі форми іменників. Частина з них звуковим складом повністю збігається з літературними: ялівка “молода корова, яка не парувалась"; дійничка “відро, у яке постійно доять корів"; барилко, барильце “діжечка на воду для пастухів, яку возять постійно з собою”; будка “приміщення для сторожа” та інші. Окремі назви з ознаками демінутивності (здрібнілості) вживаються лише у говірковому мовленні: ступєньки “сходи”; кабанчик “плитка для облицювання будинків” та ін. [26, с.23].

Деякі діалектні назви втратили здрібніло-пестливе значення, наприклад: комінок “димар над покрівлею хати”; кутасики “бахрома”; припічок “куток за піччю”; квасок “щавель”; пацьорки “намисто”; бузьок “лелека”; вуздечка “мотузка, за яку водить погонич коня при оранці”.

У лексичному складі подільського говору відбуваються процеси, що визначають своєрідність даного діалектного континууму. Часто трапляються випадки, коли говіркова назва не відбита в унормованій мові. Так, специфічно діалектними є лексеми: бебехи, тельбухи, утроба “нутрощі”; бутелька “пляшка”; велян “фата”; верета “рядно”; голобіски '`босоніж”; драглі, гишки “холодець”; здибати “зустріти”; зимно “голодно”; капці “взуття”; квасок, квасець “щавель”; китиці, кутасики, торочки, френзлі “бахрома”; кугут “півень"; купирація “магазин”; лапати “ловити”; мерва “безлад“; морва “шовковиця“; павонія “піони"; пантрувати “пильнувати"; парне, парове, спіднє “свіже (про молоко)"; паця “свиня”; пацьорки, каралі “намисто”; писок “рот”; пожички “порічки”; ровер, лісапет “велосипед”, рискаль “лопата”; ружа “троянда”; свербивус “шипшина”; слуп “стовп”; струдлі “завиванці з яблуками”; фіра, васаг “підвода”; хазяйка “господиня"; халєра “халепа”; царатка “скатерка”; ціпата “курчата”; шуфля “лопата совкова” та ін. Частина з цих назв характеризується мовними ознаками, не відомими іншим українським говорам.

У подільському говорі зафіксовано лексику, яка належить до реліктової. Уже зникли або зникають реалії, а відповідні назви продовжують вживатися у мовленні людей, символізуючи збереження традицій краю. Наведемо деякі приклади із гончарської групи лексики: панівка “старовинний тип гончарського круга на шпицях”; клік “інструмент, яким збивали пласти глини”; гляц “місце видобування глини”; могила, тичок “місце, де складали глину”; мулька “сіра глина”; опуха, гопака, мертвиця “сторонні домішки, що трапляються в глині” та інші. Подібні назви поповнюють архаїчний шар української лексики.

Отже, у подільському говорі, як і в інших говірках української мови, на позначення однієї й тієї ж реалії чи поняття існує значно більше лексем, ніж у літературній мові, що урізноманітнює виразові можливості мови. Тому діалектна лексика, у тому числі й подільська, продовжує бути одним із джерел збагачення української літературної мови і в наш час.

У реєстри загальномовних словників уводяться також лексеми-етнографізми (діалектизми, які називають такі місцеві реалії, що не використовуються на решті національної території). Значну кількість подільських локалізмів уміщують словники А.І. Кремера, О.C. Мельничука та різноманітні діалектологічні й етнографічні описи Поділля: аркуш “свячений білий хліб”; бульба “ріпа”; балагура, бурса “юрба, натовп”; батати “різати, панахати (хліб ножем)”; банувати “в'янути, зупинятися в рості (про рослину)”; бруніти “шуміти під час польоту, бриніти”; бадя “чоловік старшої сестри”; виртута “різновид пирога”; вуйма “пропуск у полотні”; гадируба “виїмка в печі в бік комина”; гиртопи “яри, вибоїни”; ґралі “залізні вила”; ґрис “висівки”; допіру “тільки що”; калабатина “калюжа"; клисати “чіпляти нога за ногу під час ходу”; лиг “ковток"; мерва “дрібна солома, потерть”; оденки “відвідини на цілий день зі своєю роботою”; опхаювати “обчищати”; писки “губи, уста”; рипа “урвище, прірва"; турма “отара"; терло “гарман - місце обмолоту колоскових", царина “вруна” [3, с.79-80] та ін.

Домінування в економічному житті окремих регіонів певних видів сільськогосподарського виробництва, ремесел, промислів, для яких не має природних умов в інших місцевостях, є одним із чинників для утвердження такої лексики. Так, в окремих говірках подільського говору поширеними є, наприклад, гончарська, млинарська лексика. Однак окремі реалії, характерні для певної місцевості, інколи набувають популярності на всій етнічній території, тому відповідні назви закріплюються у літературній мові. Саме так увійшли в активний словниковий запас національної мови слова трембіта, флояра, ватра, колиба, кептар, тронка тощо.

В аспекті взаємодії діалектів і літературної мови постає питання про характер змін семантики діалектних слів, про їх закономірності та причини. Вивчення лексики подільського говору уможливило вияв багатьох назв із широкою семантичною структурою. У процесі історичного розвитку мови моносемантичне слово набуває нових значень, що з'являються в ньому з різних причин. Однією з них є розширення семантики за схожістю якоїсь ознаки, внаслідок чого відбувається перенесення назви з одного предмета на інший, з однієї ознаки на іншу.

Наприклад, лексема ялова у подільському говорі може виступати у багатьох фонетичних та словотвірних варіантах і має широку семантичну структуру:

1) молода корова, яка не парувалась;

2) стара корова, яка не парувалась;

3) корова, яка родила, але 1-2 роки не парувалась;

4) вівця, що народила на сезон пізніше;

5) недійна корова (вівця);

6) жінка, яка не здатна мати дітей;

7) картопля або пшениця, які не зійшли навесні.

Ця та інші давні спільності сигналізують, можливо, про наявність у минулому спільної тематичної групи лексики, що об'єднувала нині віддалені групи - лексику тваринництва і хліборобства.

Лексичні риси подільського говору значною мірою зумовлені не лише специфікою внутрішнього розвитку говору, а й міждіалектними та міжмовними контактами у цій діалектній зоні. Тому серед лексичних особливостей подільського говору відзначено чимало рис, які єднають цей говір з іншими сусідніми українськими і молдавськими говорами: валашити “каструвати”; коновка “маленьке відро”; капа “покривало”, кульчик “сережки”, начиня -“посуд”; подра - “горище”; фастригувати - “зметувати” та ін. Відомо, що іншомовне (чи іншодіалектне) слово запозичується, якщо в мові (чи діалекті) немає лексеми для позначення певної реалії або ж запозичене слово краще вкорінюється і витісняє власне, незапозичене. Однак, наприклад, з лексемою вурда “сироватка з овечого молока” цього трапитись не могло, оскільки на Поділлі, очевидно, не займались переробкою овечого молока, а в мові вже була наявна власна система назв молочних продуктів від великої рогатої худоби. Тому в кореляції, що склалась, іншомовний термін виявився слабшим і вжилося не слово вурда (поширене у південнослов'янських, румунській, угорській мовах, карпатоукраїнських і словацьких говорах), а його деривати, які витіснили в окремих говірках власні лексеми або зайняли ті вакансії, що позначали чи мали позначати процеси, при переробці коров'ячого молока другорядні, не обов'язкові і навіть небажані. Цим пояснюється наявність у подільському говорі дієслів вурдиця, гурди ця та їх варіантів, які репрезентують, зазвичай, семи “молоко, яке скипілося” і “молоко береться крупинками сиру при його проварюванні”.

Процеси динаміки словникового складу подільського говору пов'язані також з появою нових слів як результату побутування нових реалій, наприклад: сірвант, синка, дівай, люстра, кофемолка, штори, крамплін, ліноль. Потреба називати нові поняття, різноманітні мовні ситуації викликають природну необхідність у носіїв говірки звертатися до літературної мови. Однак лексичні елементи літературної мови, потрапляючи в говірку, нерідко піддаються фонетичному чи морфологічному переоформленню, різним семантичним зміщенням, Наприклад: калідор “коридор”, постеля “постіль”. лісаиед “велосипед”, лазони “вазони”, моціклет “мотоцикл”, дікалон “одеколон” тощо.

У діалектній лексиці досліджуваного ареалу спостережено цікаве явище семантичної нейтралізації, яка породжує накладання лексем одна на одну, на що вказує типологія семних репрезентантів: смалець “топлене свиняче сало” і “сало з нутрощів свині”; кисляк “кисле молоко” і “прокисле молоко”.

Розширення семантики окремих лексем відбувається унаслідок метафоризації. Найчастіше фіксуються переносні апелятиви, пов'язані з людиною, її анатомією, характером і способом житія, як-от: первістка “жінка, яка щойно народила першу дитину”; шута “лиса людина”; кастрат, нуграк “чоловік, який не здатний мати дітей”; худобина, скотина “підла, підступна людина”; шкапа “стара людина” та інші. Наведені приклади свідчать, що така лексика несе найчастіше емоційне забарвлення і вживається з певною стилістичною настановою.

Безперервне збагачення лексики та її семантичний розвиток призводить до виникнення омонімів. Омонімія мовних одиниць у досліджуваному регіоні може бути невираженою (гетерогенною) і вираженою (гомогенною). Гак, наприклад, до невиражених омонімів віднесено значення лексем: бугай “дорослий самець корови, некастрований” та “димар - печі”, бичок “теля-самець до року” і “недокурена цигарка”; кабанчик - порося-самець до року», та “плитка для облицювання будинків”; до виражених омонімів такі; первак “перше теля-бичок" і “міцна горілка жидівка “шматок солі, який лежить на місці постійної годівлі тварин” та “холодна вода '; сирове “молоко для виготовлення сиру', сирова “земля навесні”, сирве “свіже молоко” і сирва - “жінка, яка щойно народила” та ін.

Вплив діалектів на лексико-семантичну систему літературної мови багатогранний. Поповнення діалектизмами синонімічного багатства української мови найвиразніше демонструють лексикографічні праці. Наприклад, у cловнику синонімів української мови до літературних лексем подається цілий ряд синонімічних відповідників діалектного походження (із позначкою діал.): гаманець “вмістилище для грошей” - пулярес, кабза, камза, мошонка (у формі торбинки) [21, с.325]; водоспад - гоц, шипіт [21, с.297]. У цій лексикографічній праці розгорнутою синонімічною палітрою діалектних еквівалентів (із позначкою діал.) репрезентовано чимало лексико-семантичних варіантів, серед яких знаходимо і подільські локалізми: камізелька “безрукавка” [21, с.44]; фіра, підвода “віз” [21, с.280], губи “гриби”; [21, с.374]; стирка, онуча “ганчірка” [21, с.325] - нами зафіксовано ще назви гонучка, катран; під “горище” [21, с.361], люстро “дзеркало” [21, с.410); бараболя, бульба “картопля” [21, с.662]; цвинтар “кладовище” [21, с.678]; заступ, рискаль “лопата” [21, с.782]; клевець “молоток” [21, с.843]; когут “півень” [21, с.198]; бутелька “пляшка” [21, с.247]; лєнта, бинда “стрічка як прикраса” [21, с.698]; френзелі, пацьорки “торочки, бахрома” [21, с.755]; морва “шовковиця” [21, с.915]; швагер “шурин, чоловік сестри” [21, с.924] та ін.

Діалектне мовлення, як відомо, не є чимось застарілим та незрозумілим. Воно перебуває в постійному русі, змінах, взаємопроникненні, взаємодії різних рівнів мовної системи. Це суперечлива єдність постійної внутрішньої боротьби. Літературні форми сприймаються носіями говірок як інновації і належать до престижних форм серед освіченої частини населення, оскільки усвідомлюються як літературна норма, як форма більш правильна, ніж місцева діалектна, престижна. Але усвідомлення переваг літературної мови над діалектним мовленням саме собою ще не забезпечує повного переходу до літературного мовлення. Останнє залежить від мовного оточення, рівня освіти, професії, а тому вплив літературної мови на різних носіїв однієї говірки неоднаковий. Але навіть тим носіям місцевих говірок, які прагнуть розмовляти літературною мовою, у кращому разі вдається уникати тільки найбільш виразних і легко усвідомлюваних діалектизмів у лексиці, словотворі й словозміні. При цьому поза усвідомленням залишаються семантичні, фонетичні, синтаксичні діалектизми. Однак надзвичайно важливим, першорядним фактором сучасного діалектного мовлення є його сильна і дедалі стрімко зростаюча взаємодія з українським літературним.

Страница:


Подобные документы

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.

© 2000 — 2023, ООО «Олбест» Все права защищены