Композити російської мови в ономасіологічному аспекті

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ МОВОЗНАВСТВА ІМ. О.О. ПОТЕБНІ

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

10.02.02 - російська мова

Композити російської мови в ономасіологічному аспекті

Теркулов В'ячеслав Ісайович

Київ 2008

Дисертацією є рукопис.

Дисертаційне дослідження виконано на кафедрі мовознавства та російської мови Горлівського державного педагогічного інституту іноземних мов.

Науковий консультант: доктор філологічних наук, професор Глущенко Володимир Андрійович, Слов'янський державний педагогічний університет професор кафедри російської мови

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор Кудрявцева Людмила Олексіївна, Інститут філології Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка професор кафедри російської мови

доктор філологічних наук, професор Селіванова Олена Олександрівна, Черкаський національний університет ім. Богдана Хмельницького професор кафедри загального та російського мовознавства

доктор філологічних наук, професор Тропіна Ніна Павлівна, Херсонський державний університет завідувач кафедри російської мови та загального мовознавства

Захист відбудеться ”22” жовтня 2008 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.172.01 при Інституті мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України (м. Київ, вул. Грушевського, 4).

Із дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України (м. Київ, вул. Грушевського, 4).

Автореферат розіслано ”16” вересня 2008 року.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради кандидат філологічних наук Т.Я. Марченко

1. Загальна характеристика роботи

Композитом (складним словом) зазвичай вважається «лексична одиниця, яка складається з двох або декількох повнозначних елементів і характеризується єдністю значення й віднесеністю в лексико-граматичній системі мови до тієї або іншої частини мови». Таке визначення є досить широким і налаштованим на структуру вже утвореної одиниці без урахування того, як її було утворено. Згідно з ним композитом вважається будь-яка багатокоренева сутність - і юкстапозити (быстрорастворимый, вагон-ресторан), і власне композити (белобилетник, взяткодатель), і абревіатури (СНО, автомастерская), і складні запозичення (филология, вокзал), і складнопохідні слова (комсомолец, нефтедобытчик) тощо. За всієї методологічної суперечності такого підходу до визначення складних слів для нас він є цілком прийнятним на стадії добору матеріалу, оскільки встановлення внутрішньої ономасіологічної стратифікації композитної системи мови, в нашому випадку - російської, можливе лише на основі розгляду всіх наявних у ній типів багатокореневих утворень. Це, до речі, дозволяє нам використовувати термін «композити» у родовому значенні, тобто на позначення всіх складних слів, а не тільки основоскладань, як це було запропоновано в ряді досліджень (А.О. Білецький, Н.Ф. Клименко, Л.О. Кудрявцева, А.М. Нелюба).

Вивчення композитів у російській та інших мовах має досить тривалу історію: до них зверталися Д.І. Алексєєв, Е. Бенвеніст, В.О. Бєляєва, А.О. Білецький, О.А. Василевська, Р.Ф. Газізова, В.П. Григор'єв, К.А. Дюжикова, Н.Ф. Клименко, О.С. Кубрякова, Л.Ф. Омельченко, Г. Пауль, О.В. Петров, О.О. Селіванова, Е. Сепір, І.С. Уханов та інші.

Е. Бенвеніст свого часу констатував перевагу в науці «морфологічного» підходу до дослідження складних слів. Під «морфологічним» учений розумів аналіз, «що охоплює характерні зміни іменної основи в діапазоні від її стану як незв'язаної (вільної) форми до її стану як члена складного імені, оскільки ці зміни є одним з показників (часто єдиним) складання». Але «морфологічний аналіз залишає без відповіді, а по суті, навіть не дозволяє поставити основне питання: якою є функція складних імен? Що робить їх можливими й чому вони необхідні?». Інакше кажучи, Е. Бенвеніст досить чітко й однозначно сформулював проблему визначення ономасіологічного статусу композитів. Вирішення її є важливим уже тому, що «словотвірне правило породження композитних номінацій включає ономасіологічний і лінгвістичний модулі, серед яких пріоритетним є ономасіологічний (виділено нами. - В.Т.)» . ономасіологічний композит номінатема мова

Кількість робіт, присвячених «морфологічному» аналізу складних слів усіх типів, все ще є достатньо великою (Д.І. Алексєєв, А.В. Андронова, О.Л. Гінзбург, В.П. Григор'єв, Н.В. Громова, С.В. Гудилова, Н.Ф. Молчанова, Л.Ф. Омельченко, Л.Ф. Соловйова, Л.М. Чумак, Н.О. Чурилова та ін.). Однак останнім часом у науці стали переважати дослідження, що мають за мету перейти від власне структурного аналізу композитів до структурно-семантичного (структурно-функціонального). Можна визначити три взаємодіючі основні напрямки дослідження складних слів: лексикологічний, коли складне слово розглядається з погляду його лексико-семантичних характеристик - місця в лексико_семантичній системі мови, особливостей формування номінативного значення (О.А. Василевська, К.А. Дюжикова, Н.Ф. Клименко, О.С. Кубрякова, Л.А. Кухар, О.Д. Мєшков, Н.М. Малкіна, Н.М. Перцова, О.І. Смирницький, А.Г. Садикова, А.П. Шаповалова); комунікативно_функціональний, що вивчає особливості функціонування композитів у текстах різних типів (І.А. Гонта, В.З. Дем'янков, Л.Ф. Омельченко, Л.І. Рудницька, К.Л. Ряшенцев, О.А. Стішов, М.А. Ярмашевич); когнітивно_ономасіологічний, в якому «вважається, що основна одиниця - похідне слово є мовною структурою представлення знань, а словотвірна модель розглядається як формула регулярного згортання в слова певних знань про об'єкти, процеси й ознаки» (В.О. Бєляєва, О.Г. Васильєва, О.В. Деменчук, О.С. Кубрякова, О.О. Селіванова, О.А. Смирнова).

Недоліком цих робіт є лише те, що їх автори намагаються працювати з усім масивом складних слів тієї або іншої мови без урахування розходжень ономасіологічного статусу різних груп цих одиниць. Це пояснюється тим, що слово в традиційній лінгвістиці визнається основною мовною номінативною одиницею, і це відверто емпіричне й, як буде доведено нижче, досить сумнівне твердження дозволяє вченим апріорі вважати, що кожен з різновидів композитів є самостійною й самодостатньою ономасіологічною сутністю. Гіпотезою ж нашого дослідження є те, що слово являє собою субстантну мовленнєву модифікацію структурної за своєю природою основної мовної номінативної одиниці, яку ми називаємо номінатемою, і яка може, з одного боку, реалізуватися в мовленні як у слові, так і в надслівних субстанціях, а з іншого боку, - мати основною мовленнєвою модифікацією будь-яку субстантну номінативну одиницю. У цьому випадку композити закономірно розподіляються за двома номінативними групами: а) композити як домінантні реалізації словесних номінатем; б) композити як дублетні мовленнєві модифікації надслівних номінатем.

Актуальність теми дисертації, таким чином, обумовлена тим, що в сучасній лінгвістиці поки що немає комплексних досліджень, які формують уявлення про композити як про номінативну сутність. Визначення ж саме номінативного статусу різних груп складних слів допоможе встановити актуальні моделі й тактики композитної номінації в російській мові. Це важливо вже тому, що багатокореневі утворення в ній є однією з найбільших груп інновацій. Неодноразово говорилося про те, що «приблизно 40% нових російських слів - це слова, що містять у своєму склад дві або більше кореневі морфеми».

Крім того, ономасіологічний опис моделей продукування й функціонування композитів є актуальним і для сучасних прикладних наук з лінгвістичною домінантою - комп'ютерної лінгвістики, теорії перекладу, систематики машинного перекладу, - оскільки визначення особливостей мовленнєвої номінації й установлення механізмів лексичної конденсації дозволить розробити тактики адекватної заміни комплексних номінативних одиниць моновербальними в процесі створення комп'ютерних мов, зробити більш успішною практику перекладу, як у машинному, так і у традиційному його різновидах.

Зв'язок роботи з науковими темами. Роботу виконано в межах теми «Розвиток словникового складу російської мови: словотвір і запозичення» кафедри мовознавства й російської мови Горлівського державного педагогічного інституту іноземних мов (№ внутрішньої реєстрації 250709F21520).

Тема роботи в такому формулюванні затверджена на засіданні бюро Наукової ради “Закономірності розвитку мов і практика мовної діяльності” Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України (протокол №3 від 26.06.2007).

Мета представленої роботи полягає у визначенні номінативного статусу та розробці моделей структурного й ономасіологічного опису композитів російської мови, в першу чергу - композитів універбалізаційного типу, тобто складних слів, які виникли як вербальні еквіваленти словосполучень і які, внаслідок цього, функціонально й семантично їм тотожні, наприклад, газодобыча (=добыча газа), синеглазый (= с синими глазами), велостадион (= велосипедный стадион) тощо.

Задля досягнення поставленої мети передбачається розв'язати такі завдання:

1) установити параметри ономасіологічної класифікації композитів російської мови;

2) виявити особливості функціонування базової мовної номінативної одиниці, названої нами номінатемою;

3) визначити статус слова, сполучення слів (службове + повнозначне), словосполучення із погляду теорії номінатеми;

4) установити типи мотивації мовних і мовленнєвих одиниць;

5) визначити параметри розходження універбалізації як процесу створення вербального дублета (варіанта) номінатеми-словосполучення, з одного боку, і лексикалізації й деривації як процесів створення нових номінатем - з іншого;

6) виявити систему можливих моновербальних реалізацій номінатем_словосполучень як результатів еліптичної та композитної універбалізації;

7) визначити місце універбалізаційного композитоутворення серед суміжних явищ;

8) установити ономасіологічні класи універбалізаційних композитів;

9) розробити методику опису моделей універбалізаційного композитоутворення.

Об'єктом дослідження був весь масив композитів російської мови, серед яких особлива увага приділялася складним словам, утвореним внаслідок універбалізації, предметом - номінативний статус та механізми продукування композитів усіх типів.

Матеріалом дослідження стали більше 10000 складних слів російської мови, з яких було відібрано 1822 композити універбалізаційного типу. Джерелами фактичного матеріалу обрано тексти художнього, публіцистичного, наукового, офіційно-ділового й розмовного стилів російської мови всього ареалу її існування, різноманітні словники. Використані джерела ілюстративного матеріалу наводяться в дисертації окремим списком.

У роботі застосовувалися наступні методи дослідження: метод дистрибутивного аналізу, метод аналізу словникових дефініцій, метод ономасіологічного аналізу в термінах ономасіологічних моделей, трансформаційний метод, метод компонентного аналізу, метод формалізації, описовий метод.

Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що в роботі запропонована нова класифікація композитів з погляду їхнього ономасіологічного статусу. Вона передбачає виділення синтаксичних (дериваційних і універбалізаційних) і аналогійних (квазікомпозитів) складних слів. Уперше процеси формування композитів унаслідок перетворення словосполучень у слова без зміни їхнього значення трактуються як процеси утворення універбалізаційних дублетів цих словосполучень. Це твердження базується, по-перше, на визначенні базової мовної номінативної сутності як номінатеми, тобто мовної одиниці, що поєднує різноструктурні, але формально взаємозв'язані мовленнєві одиниці - слово, сполучення слів, словосполучення тощо - на основі їхньої лексико_граматико_семантичної (номінативної) тотожності, реалізованої як семантична ідентичність або семантична варіативність, а по-друге, на розмежуванні зовнішньої мотивації (мотивації однією номінатемою іншої) і внутрішньої мотивації (мотивації номінатемою її мовленнєвих модифікацій - глос). Для складних слів у цьому випадку актуальним є розмежування явищ деривації, тобто утворення нових композитів-номінатем шляхом зчленування семантик вихідного словосполучення й словотвірного форманта (зовнішня мотивація), і універбалізації, тобто формального перетворення словосполучення в його вербальний еквівалент (внутрішня мотивація). Нова стратифікація системи композитів російської мови й виведення як самостійної сутності універбалізаційних композитів визначила необхідність розробки нової системи методів їхнього опису, що реалізувалося в розроблених нами методиках розподілу композитів за ономасіологічними класами і моделями універбалізації. За зазначеними методиками у роботі було здійснено опис російських номінатем, що складаються з універбалізованих словосполучень і універбалізаційних композитів.

Практична значущість отриманих результатів полягає в можливості їхнього використання у вишівських курсах, присвячених проблемам синхронного й діахронічного словотвору, теорії номінації, семантики, лексикології. Розроблені моделі трансформації словосполучень у складне слово можуть бути використані в системах машинного перекладу, при створенні й удосконаленні мов програмування.

Особистий внесок дисертанта. Робота є цілком самостійним дослідженням, виконаним дисертантом без співавторів.

Апробація результатів дослідження. Результати дослідження знайшли своє відображення у вигляді тез, доповідей і анотацій наукових і науково-практичних конференцій: Міжнародної науково-практичної конференції «Проблеми загальної, германської, романської й слов'янської стилістики» (м. Горлівка, 2003; 2005); V Міжнародного форуму україністів (м. Донецьк, 2005); Міжнародної науково-практичної конференції «Російська мова та література: проблеми вивчення й викладання» (м. Київ, 2002; 2004; 2006); Міжнародних науково-практичних конференцій, присвячених Європейському Дню мов (м. Луганськ, 2004; 2005; 2006); Міжнародної науково-практичної конференції «Актуальні проблеми слов'янської філології» (м. Бердянськ, 2005); Міжнародної науково-практичної конференції «Проблеми статусу викладання російської мови у світлі взаємодії мов і культур держав-учасників СНД і країн Балтії в XXI столітті» (м. Москва, Росія, 2006); II Міжнародної наукової конференції «Текст: теорія й методика в контексті вузівської освіти» (м. Тольятті, Росія, 2006); IV Міжнародного форуму «Дні слов'янської писемності й культури», присвяченого 295-літтю від дня народження М.В. Ломоносова (м. Луганськ, 2006); VI Міжнародного форуму «Русистика України в слов'янознавчому контексті Європи й світу: підсумки й перспективи» (м. Ялта, 2006); VII Міжнародного форуму русистів України «Русистика України й проблеми збереження мов і культур малих народів світу в епоху глобалізації» (м. Ялта, 2007); Міжнародної наукової конференції «Теоретичні проблеми сучасної лінгвістики» (м. Сімферополь, 2006); Міжнародної науково-практичної конференції «Східнослов'янська філологія: від Нестора до сьогодення» (м. Горлівка, 2006); ІХ Міжнародної наукової конференції «Русистика й сучасність» (м. Одеса, 4-7 жовтня 2006); Міжнародної науково-практичної конференції «Актуальні проблеми дослідження граматики й лексикології» (м. Вінниця, 2006); VII Всеукраїнської науково-практичної конференції «Гуманітарні проблеми становлення сучасного фахівця» (м. Київ, 2006); Міжнародної наукової конференції «Донецька філологічна школа: підсумки й перспективи» (Донецьк-Горлівка, 2006), Міжнародної науково-практичної конференції «Еволюційні процеси в мові» (м. Миколаїв, 2007); ІІ Міжнародної наукової конференції «Лексико-граматичні інновації в сучасних східнослов'янських мовах» (м. Дніпропетровськ, 2007); Міжнародної наукової конференції «Граматичні читання - IV» (м. Донецьк, 2007); Міжнародної наукової конференції «Актуальні проблеми лексикографії» (м. Гродно, Білорусія, 2007); Міжнародної наукової конференції «Ономастичні читання» (Донецьк-Горлівка-Святогірськ, 2008). Крім того, апробацією дослідження були виступи з доповідями на звітних наукових конференціях професорсько_викладацького складу Горлівського державного педагогічного інституту іноземних мов (2002; 2003; 2004; 2005; 2006; 2007).

Публікації. Зміст дисертації відбито у 37 працях автора, серед яких - одна монографія загальним обсягом 15,0 др.арк., 20 статей у фахових наукових виданнях. Теоретичні положення дисертації викладено також в інших виданнях, матеріалах і тезах конференцій, які відбулися в Україні та Росії.

Структура роботи: Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (470 одиниць), списку джерел ілюстративного матеріалу (420 одиниць) і трьох додатків (окремим томом). Загальний обсяг роботи - 635 с., основний текст дисертації - 403 с. (16,75 др. арк.).

2. Основний зміст роботи

У вступі визначаються актуальність теми дослідження, її зв'язок з науковими темами, мета й завдання, предмет, об'єкт, матеріал, методи дослідження, наукова новизна й практична значущість, апробація роботи. Зазначається кількість публікацій автора.

У першому розділі - «Слово й номінатема: параметри існування основної номінативної одиниці мови» - після встановлення параметрів класифікації складних слів дається визначення основної номінативної одиниці мови - номінатеми, описуються параметри її існування. Це вмотивовано тим, що першим кроком у процесі розгляду номінативних властивостей композитів є саме визначення їхнього відношення до цієї одиниці.

Сучасні концепції типології композитів можна поділити на морфематичні та дериваційні.

Морфематичні концепції налаштовані на кінцеву структуру складного слова й абсолютизують факт наявності в ньому декількох коренів, незалежно від того, як ці корені були поєднані в слово. Як уже зазначалося, таке широке тлумачення є прийнятним тільки на стадії добору матеріалу. Воно є вочевидь формальним, пов'язаним не з інтерпретацією процесів формування номінативної сутності тих або інших складних слів, а з особливостями їхньої кінцевої морфемної організації. Такий підхід нічого не дає для розуміння місця різних типів композитів у номінативній системі російської мови - він тільки констатує їхню наявність. При цьому масив складних слів не диференційований - знак рівності ставиться між наступними явищами: зрощеннями (юкстапозитами), тобто власне вербальними інтерпретаціями словосполучень, наприклад, плащ-палатка, вышеупомянутый; осново- і словоскладаннями, наприклад, снегозадержание (< задержание снега), светолечение (<лечение светом), красноармеец (<Красная армия), белобилетник (<белый билет); посесивними атрибутивними композитами, утвореними на базі субстантивно_атрибутивних і субстантивно-нумеративних словосполучень в атрибутивній функції, наприклад, трехактный (<в трех актах), злонравный (<злого нрава), гладкоствольный (<с гладким стволом); різного роду абревіатурами, наприклад, автокатастрофа (<автомобильная катастрофа), дизель-электровоз (<дизельный электровоз), СНО (<студенческое научное общество), главред (<главный редактор); афіксоїдними похідними, коли утворення нової одиниці на базі простого слова здійснюється за допомогою афіксоїда, наприклад, правоведение (право + суфіксоїд -ведение), лжесвидетель (<префіксоїд лже- + свидетель); гендіадісами, тобто складними словами, у яких другий компонент є тільки «заримованим» формальним продовженням першого слова, наприклад, варенички-маленички, репетитор-англопитер, склероз-сколиоз, птенец-цыплец, чухча-мухча, супер-мупер, Илюшка-красноушка; складнопохідними словами, тобто афіксальними похідними від складних слів, наприклад, водопроводчик (<водопровод), зубоскальство (<зубоскал), работоспособность (<работоспособный); іншомовними композитами, реалізованими або як лексичні запозичення, наприклад, портфель (<фр. portefeuille), маршрут (<нім. Marschroute), або як кальки й напівкальки, наприклад, земледелие (<лат. agricultura), полуостров (нім. be-stehen).

Дериваційний підхід до опису складних слів спирається на диференціацію композитів за моделлю їхнього утворення. Він розподіляє складні слова між двома способами словотвору - морфологічним (осново- і словоскладання) і лексико-синтаксичним (зрощення). Слід сказати, що зазначені способи, якщо їх розглядати з точки зору ономасіології, анітрохи не суперечать один одному. Їхня формальна першооснова дозволяє визначити лише моделі перетворення словосполучень у слова, але не статуси композитів за їхнім відношенням до вихідних словосполучень і місцем у номінативній системі мови. Морфологічний і лексико_синтаксичний способи розрізняють, зважаючи лише на те, чи беруть участь в утворенні складних слів афікси чи ні. Якщо афікси використовуються, похідні композити вважають морфологічними дериватами (осново- і словоскладаннями), якщо ж їх нема - зрощеннями. Однак існує велика група випадків, що перебувають на межі між зазначеними способами, коли використання службових морфем виступає лише засобом оформлення словосполучення як слова без утворення нової номінативної одиниці. Композит у цьому випадку має значення, тотожне значенню базового словосполучення, але його компоненти кількісно, а досить часто і якісно, не ізоморфні компонентам вихідної одиниці. Наприклад, слово небожитель є еквівалентним словосполученню житель неба в значенні «бог», але відрізняється від нього й порядком розташування конструктів, і наявністю інтерфікса; слово вольнослушатель, семантично й граматично еквівалентне сполученню вольный слушатель, відрізняється від останнього наявністю інтерфікса. Такі одиниці не можна інтерпретувати ані як деривати, ані як зрощення в традиційному розумінні цих слів. Від перших їх відрізняє те, що вони мають значення, абсолютно тотожне значенню вихідного словосполучення, а від других - те, що структура композита не є еквівалентною структурі вихідного словосполучення.

Спробою примирити статичний і динамічний підходи в мовознавстві є домінуючий у сучасній лінгвістиці розгляд складних слів у межах трихотомії «композиція - юкстапозиція - абревіація», запропонований ще в 1962 році А.О. Білецьким. Під композицією тут розуміється ситуація, коли в одне слово поєднується декілька основ, наприклад, говорить скоро > скороговорка, торговать рыбой > рыботорговец, юкстапозицією вважається поєднання в слово декількох лексем, наприклад рассказ-анекдот, громкоговорящий, а абревіацією - поєднання в одне слово скорочених представників вихідного словосполучення, наприклад заготзерно, медсестра, райком, вуз.

На нашу думку, ця класифікація не спирається на констатацію реальних словотвірних зв'язків й ономасіологічного статусу твірних та похідних одиниць, а лише вказує на подібності - розходження між ними. По суті, тут представлене не динамічне трактування процесу формування номінації, а порівняльна модель: твірна - похідна одиниця. Внаслідок цього її використання досить часто дозволяє вважати однотипними одиниці, які насправді виникли внаслідок дії різних словотвірних та номінативних процесів. Наприклад, деякі дослідники розглядають як юкстапозит лексему вагон-городок, яка, швидше за все, є дефісною (на письмі) абревіатурою від вагонный городок. Підстави для такого твердження наступні. По-перше, якби слово вагон-городок було юкстапозитом, воно позначало б не містечко, що складається з вагонів, а вагон, що виконує функції містечка (порівн.: вагон-ресторан - не ресторан, що складається з вагонів, а «вагон, у якому розташовано ресторан», вагон-клуб не клуб, який складається з вагонів, а «вагон, який виконує функції клубу»), що абсолютно не відповідає дійсності. По-друге, саме словосполучення вагонный городок використовується паралельно з вагон_городком в абсолютно тотожному значенні «містечко з вагонів»: В Покачах горел вагонный городок й нижче в тому ж самому тексті В Покачах произошел пожар в вагон-городке. Горели 2 вагончика, гараж и микроавтобус «Фольксваген» [Тюменская линия. - 28.11.2006]. Крім того, саме абревіація є домінантною моделлю перетворення словосполучень із ідентифікатором городок у композити (порівн.: автогородок - автомобильный городок, детгородок - детский городок). Цілком очевидно, що при утворенні лексем типу вагон-городок діють дещо інші механізми, ніж при утворенні юкстапозитів, і вони мають у мові статус, відмінний від статусу юкстапозитів.

Зазначені проблеми у визначенні статусу композитів викликані тим, що абсолютно правомірний при описі словотвірних процесів принцип встановлення механізмів творення нових номінатем тут заступається простим пошуком формальних відповідностей між твірною й похідною одиницями. Ми ж уважаємо, що в основі класифікації композитів повинні лежати саме ті параметри, які визначають особливості формування номінативного статусу таких одиниць. Тобто, ця класифікація повинна бути ономасіологічною та враховувати ономасіологічний статус вихідної (твірної) одиниці, тип процесу перетворення вихідної одиниці в композит, статус композита стосовно вихідної одиниці, формальну модель утворення композита.

Базовими для розмежування моделей композитоутворення є перший та третій параметри. Всі інші залежать саме від первинного розподілу композитів за ономасіологічним статусом вихідної та кінцевої одиниць. У більшості випадків вихідною одиницею при утворенні композитів є словосполучення будь-якого типу (вільне словосполучення, колокація, фразеологізм), наприклад, видеть сны (> сновидение), проект закона (> законопроект), толочь воду в ступе (> водотолчение), водой не разлить (> неразлейвода). Крім словосполучень, джерелом для утворення композитів можуть бути й прості слова, стягнення яких у складне слово здійснюється не в синтагмі, а за аналогією до вже існуючих композитів, так би мовити, на рівні словника. Наприклад, слово трубопровод є не похідним від словосполучення *проводить трубы (оскільки в реальності трубопровід ніякі труби не проводить, а навпаки, у трубах проводиться щось - газ, нафта тощо), а виникло в результаті співчленування основ слів труба й проводить за аналогією до слів газопровод, водопровод, що виникли як результат деривації на базі словосполучень із семантичною структурою «дія + об'єкт» (проводить газ, проводить воду).

Отже, на першому рівні класифікування необхідно розрізняти синтаксичні композити, тобто складні слова, утворені від словосполучень, і аналогійні композити (квазікомпозити), тобто одиниці, утворені або за аналогією із синтаксичними композитами на базі синтагмно не зв'язаних лексем, або внаслідок запозичення іншомовних складних номінативних одиниць. Ономасіологічний статус як перших, так і других можна визначити лише на основі встановлення параметрів існування основної номінативної одиниці мови.

Традиційна лінгвістика базує свої пошуки на тому, що такою одиницею «вважається слово й аналіз починається з виділення слів, від яких потім відбувається перехід до виділення як більш коротких (морфем), так і більш протяжних (словосполучень, іноді й речень) одиниць мови». Однак аналіз різноманітних словоцентричних концепцій засвідчує, що, по-перше, слово не може бути визначено як комплексна одиниця - щоразу, говорячи про слово, ми повинні уточнювати, яке слово мається на увазі - фонетичне, лексичне чи морфологічне; а по-друге, воно не може бути визначене і як мовна універсалія, оскільки має різні параметри існування як у різних граматичних типах мов, так навіть і в однотипних чи споріднених мовах. Все це стає вагомою підставою для того, щоб стверджувати, що слово в теорії - «невловима» одиниця, визначення якої загалом є неможливим.

Критичний аналіз несловоцентричних теорій показав, що й для одиниць, які не збігаються за довжиною зі словом, але висунуті різними дослідниками в якості основної мовної одиниці (семантема в Ш. Баллі, монема в А. Мартіне, форма в Л. Блумфільда, словосполучення в Г.Г. Бєлоногова тощо), також неможливо дати всеосяжну й несуперечливу дефініцію. В одних випадках проблема полягає в тому, що пропонована одиниця не є співвідносною з явищем номінації (монема й форма), в інших - у тому, що її виділення не враховує особливостей процесу номінації загалом й налаштоване на абсолютизацію яких-небудь важливих, але все-таки не єдиних його сторін (семантема й словосполучення).

Як альтернатива згаданим теоріям нами пропонується визначення основної номінативної одиниці - номінатеми - не як субстантної, а як структурної сутності, як моделі, що реалізується в субстантних мовленнєвих одиницях. Це визначення ґрунтується на розмежуванні мовної та мовленнєвої номінацій (В.Г. Гак, О.С. Кубрякова) як статико_динамічних комплексів. Номінатема являє собою віртуальний знак - мовну сутність, орієнтовану на позначення референтів своїми мовленнєвими модифікаціями, кожна з яких є реальним втіленням цього віртуального утворення. При цьому, явище мовної номінації існує одночасно і як формула меж процесу позначення, і як система потенційних мовленнєвих номінативних знаків, а явище мовленнєвої номінації - як конкретна ситуація позначення і як використовувана при цьому конкретна одиниця - модифікація мовного інваріанта.

В основі тотожності номінатеми лежить її мовна семантична тотожність, підкріплена формальною зв'язаністю її мовленнєвих модифікацій. Вона має вигляд тотожності номінативної одиниці в усіх її лексико-семантичних варіантах, тобто тотожності як полісемії. Існує дві основні концепції полісемії - семасіологічна концепція дериваційних зв'язків між значеннями лексеми (концепція семантичної деривації) і ономасіологічна концепція спільного значення.

За домінуючою в сучасному мовознавстві концепцією семантичної деривації (Ю.Д. Апресян, Н.Д. Арутюнова, С.Д. Кацнельсон, Л.О. Кудрявцева, В.М. Русанівський, О.О. Тараненко, Н.П. Тропіна тощо) основою для об'єднання різних значень, пов'язаних однією матеріальною оболонкою, в цілісну мовну номінативну сутність є «актуальні дериваційні зв'язки значень лексеми». При такому підході проблема семантичної тотожності номінативної одиниці не вирішується, вона просто знімається. Згідно з нею, семантичної тотожності й семантичної окремості як таких немає, а отже, немає й необхідності в розмежуванні лексико-семантичних варіантів одного слова й омонімів. Ми можемо об'єднати їх за назвою різних «лексико-семантичних варіантів» однієї номінативної одиниці, оскільки як перші, так і другі виникають унаслідок семантичної деривації - завжди можна виявити «актуальні дериваційні зв'язки» між різними значеннями, пов'язаними однією звуковою оболонкою. У концепції «семантичної деривації» номінативне, лексичне визначається, по суті, як формальне (тотожність «оболонки»), що є абсолютно неприйнятним. При такому трактуванні поняття тотожності номінації стає невизначеним, точніше, визначеним на основі не чітких параметрів, а лише інтуїції носія мови, фікцією, гносеологічним, а не онтологічним феноменом. Причина полягає у невиправданому застосуванні семасіологічного, емпіричного підходу до визначення ономасіологічних сутностей. На нашу думку, до встановлення первинності того або іншого підходу до інтерпретації тих чи інших фактів необхідно підходити з огляду реалізації в цих фактах мовних функцій. У нашому випадку втілюваною функцією мови є номінативна, тобто функція позначення. Тому й варто тут інтерпретувати структуру, функції, моделі існування мовних одиниць (семасіологія) в аспекті реалізації ними номінативної функції (ономасіологія). А такий підхід закономірно приводить нас до ідеї існування мовного семантичного інваріанта й інтерпретації мовленнєвих значень як реалізацій, функцій цього інваріанта в мовленні.

Розуміння семантичної тотожності як ономасіологічної сутності представлене в роботах В.О. Губанової, В.О. Звегінцева, В.М. Маркова, О.О. Потебні, Р.М. Римар, Л.В. Щерби, які твердили, що в слові (номінатемі) може бути лише одне інваріантне мовне значення, зміна якого автоматично призводить до розпаду тотожності. Сутність співвідношення значення й лексико-семантичного варіювання в цій теорії полягає в тому, що поняття «значення» переноситься в сферу мови й визначається як семантичний мовний інваріант, реалізований у мовленні в своїх лексико-семантичних варіантах. Інакше кажучи, основою тотожності слова є тотожність його лексичного значення, реалізована за схемою: «інваріантне загальне значення» - «актуалізоване загальне значення» («часткове значення»): інваріантне, загальконцептуальне, сигніфікативне значення реалізується в мовленні у своїх денотативних, часткових, варіантних лексико-семантичних і граматичних модифікаціях

В інваріантному значенні номінатеми реалізуються як онтологічні, так і прагматичні аспекти ідентифікації референта (референції), що дозволяє припустити структурну тотожність цього феномена з концептом. Процес мовленнєвого позначення на базі мовного інваріантного значення завжди має вигляд актуалізації останнього у зв'язку із цілями номінації. Саме розходження цілей і формує лексико-семантичну варіативність. Існує два типи актуалізації значення номінатеми в її лексико-семантичних варіантах: семна актуалізація при збереженні тотожності денотата/референта (денотація) і абсолютизована семна актуалізація, що приводить до заміщення денотата/референта (конотація).

Під денотацією розуміється комунікативно значуща актуалізація тих або інших сем денотата при референції. Наприклад, значення слова иголка «загострений металевий стрижень із вушком для затягання нитки, уживаний для шиття» може бути реалізоване в конкретних контекстах і з актуалізацією семи «уживаний для шиття» («дай мне иголку, мне надо пришить пуговицу »), і з актуалізацією семи «загострений металевий стрижень (що несе небезпеку)» («смотрите, ваш ребенок взял иголку ») і т.д.

Конотація ж, тобто заміщення референта, заснована на його образному ототожненні з базовим референтом цієї номінативної одиниці. Саме тут реалізуються прагматичні компоненти інваріантної семантики номінатеми, зокрема, компоненти, які реалізують образне мислення номінанта, що відзначається, наприклад, у випадку співіснування значень «тварина сімейства ластоногих» і «людина, яка захоплюється зимовим купанням» у слова морж. Образ виникає тут як «цілісне» уявлення, створене наступним шляхом: один з відрізків дійсності («людина, яка захоплюється зимовим купанням») сприймається як інший відрізок дійсності («північна тварина») цілісно - він не в реальності, але в нашій свідомості, детермінованій нашим образним мисленням, так би мовити морж. Звичайно ж, таке образне ототожнення здійснюється в результаті актуалізації семи «який купається взимку», однак це не перенесення за подібністю, як це декларується теорією семантичної деривації, а образне усвідомлення одного через інше, уявлення одного іншим, мотивоване семною актуалізацією із заміщенням референта.

Питання про семантичну тотожність номінатеми вимагає адекватної оцінки статусу в її структурі й іншого семантичного комплексу - граматичного значення. Варто, як нам видається, погодитися з думкою В.М. Нікітевича, який визначив номінативне значення слова як «лексичне значення, у якому неодмінно є присутнім як обов'язковий елемент цілісне значення частини мови і його підкласу». Граматичне значення, що є інтегрованим у загальне інваріантне значення номінатеми, вводить концепт, визначений нами як її семантичне ядро, у систему світового членування, робить його співвідносним із уже усталеними в мові уявленнями про онтологічні типи референтів (предмет, дія, ознака й т.п.), актуалізує в ньому найбільш загальні ознаки цих типів і тим самим встановлює його місце у системі мови, наділяючи вже властивостями відповідності мовним моделям.

Отже, структура семантичного стрижня номінатеми - значення представляється нам у такий спосіб. На рівні мови це цілісне інваріантне значення_концепт, який являє собою систему граматичних і лексичних сем, що актуалізуються в мовленні у глосах у ситуаціях денотації та конотації.

Інваріантне значення, концепт, сигніфікат може реалізувати в мовленні свою тотожність двома способами: або як повну семантичну ідентичність, наприклад, у ситуаціях уживання номінатеми парашют у значенні «пристрій з куполом, що розкривається в повітрі, і стропами для стрибка з літака або спуску з висоти вантажу» у глосах парашюта // парашют у реченнях «изобретение принципа устройства парашюта относится к XIII столетью» і «попытку применить на практике для своего спасения парашют произвели 2 француза, Жак Гарнерен и Друэ, бывшие в плену у австрийцев», або як семантичну варіативність, коли глоси однієї номінатеми семантично різняться, наприклад, у ситуації вживання глос номінатеми кирпич «брусок з обпаленої глини (також із сумішей деяких осадових порід, вапна, піску), що використовується для будівництва» з актуалізацією різних сем: семи «уживаний для будівництва» (передай мне кирпич, надо закончить стенку) і семи «важкий предмет (вага)» (не надорвитесь - в портфеле кирпич) тощо.

Таке трактування структури значення словесної номінатеми розширює зону її модифікування. У цю зону закономірно включаються також сполучення повнозначних слів зі службовими й словосполучення різного типу, які виступають відповідно як аналітичні граматичні й лексико-семантичні модифікації номінативної одиниці.

Як писав І.Є. Анічков, «жодне слово не може вступати в сполучення з будь_яким іншим словом; кожне слово сполучається з обмеженою кількістю інших слів, і в кожному випадку межі можуть і повинні бути встановлені». Реєстр цих сполучень визначається саме особливостями значення головного слова. Продукування словосполучень має у своїй основі актуалізацію тих або інших семантичних множників останнього в залежній лексемі. Залежна ж лексема при такому трактуванні стає вербалізованим компонентом семантики головного компонента словосполучення. Наприклад, у словосполученнях зеленый дом, трехэтажный дом, дом у обочины, каменный дом, що мають тотожний референт, слова зеленый, трехэтажный, у обочины, каменный, що вказують лише на різні характеристики цього референта, є, по суті, реалізаторами семного наповнення семантичних множників «колір», «розмір», «місце розташування», «матеріал» значення слова дом як базової в цьому випадку одиниці номінації. Це й дозволяє припустити, що зазначені словосполучення є багатослівними, аналітичними лексико-семантичними варіантами номінатеми дом, а не самостійними мовними сутностями. Актуалізація сем номінативного центру абсолютно адекватна тут актуалізації сем монолексемних реалізацій номінатеми при денотації. Інакше кажучи, лексичне значення словосполучення - це значення базового компонента номінатеми, його носія, актуалізоване в залежному слові. Граматичне ж значення словосполучення - це саме граматичне значення головного компонента, оскільки залежні компоненти піддаються при утворенні аналітичних номінацій деграматикалізації. Отже, внутрішня організація номінативної семантики словосполучення налаштована на повну й беззастережну актуалізацію інваріантного значення номінатеми, щоправда, в аналітичній формі.

Семантична тотожність номінації дозволяє визначити й сполучення повнозначних слів зі службовими як реалізації (глоси) номінатеми. Абсолютно справедливою є думка В.В. Виноградова про те, що «службові слова позбавлені номінативної функції й відносяться до світу дійсності через посередництво слів_назв». Але в цьому випадку ми повинні констатувати монолітність номінативної функції сполучення повнозначного слова (слова-назви) зі службовим. Наприклад, прийменник за самостійно не виконує номінативної функції. Він стає номінативною одиницею лише в сполученні з повнозначною лексемою: за домом, за спичками тощо. При цьому лексична семантика автономних повнозначних слів-синтагм і повнозначних слів-синтагм у сполученні зі службовими одиницями абсолютно ідентична. Це й дозволяє нам припустити, що сполучення повнозначної одиниці зі службовою, коли повнозначна є самодостатнім виразником інваріантного номінативного значення, є цілісною глосою-словом, щоправда, в аналітичній його формі.

Отже, на мовленнєвому рівні номінативну функцію виконують слово, словосполучення, сполучення службового й повнозначного слів, які ми називаємо мовленнєвими глосами мовної номінативної одиниці. Таке трактування ставить під сумнів можливість її позначення термінами, що вказують на її моновербальний характер (слово, лексема тощо), оскільки навіть одиниці, які реалізують у мовленні слово, можуть не збігатися з ним за довжиною. Крім того, у мовленні можуть реалізуватися одиниці, які на рівні інваріанта ототожнюються з надслівними утвореннями - колокаціями, фраземами тощо. Моделі їхнього функціонування й реалізації глибинно абсолютно тотожні моделям функціонування й реалізації слова. Все це дозволяє вважати доцільним заміну терміна моновербального типу для найменування основної номінативної одиниці мови на термін «номінатема». Для позначення мовленнєвої одиниці ми використовуємо термін „глоса”.

Нами виділяються три типи мовленнєвого модифікування номінатеми: ідентичність, дублетність і варіативність. Визначення цих типів засноване на абсолютизації принципу дистрибуції глос.

Під ідентичністю розуміється абсолютна тотожність тих або інших компонентів структури глос, реалізованих в ідентичних або різних оточеннях. Наприклад, у реченнях Чтобы можно было передвигаться на высокой скорости не в ущерб мягкости хода и безопасности, усилили подвеску и поставили спортивные амортизаторы, и, конечно, тормоза сделали более эффективными [Итоги. - 17.07.07] и Как рассказал водитель автомобиля, у него неожиданно отказали тормоза [Твой день. - 17.07.07] глоса тормоза ідентична як на рівні лексичного значення «прилад, апарат для вповільнення або повного припинення руху машини», так і на рівні звучання [търмЛзa].

Під дублетністю розуміється розходження тих або інших компонентів глос, яке не є обумовленим розходженням їхніх оточень, тобто розходження, яке базується на відношеннях вільного модифікування. Це одиниці, «що виконують у мові (точніше, у мовленні - В.Т.) однакову функцію й різняться між собою за їхнім розподілом в соціальному або географічному просторі тієї або іншої мови, або за їхньою частотністю й продуктивністю». Наприклад, глоси галоши й калоши перебувають у відношеннях фонетичної дублетності, оскільки, розрізняючись у звучанні, можуть вільно взаємозамінюватись в однакових контекстах.

Під варіативністю розуміються внутрішньослівні розходження між глосами, обумовлені розходженнями контекстів, у яких вони вживаються. Варіанти лексеми перебувають у відношеннях додаткової дистрибуції й не можуть зустрічатися в однаковому оточенні - «кожний варіант чітко співвіднесений із певним набором позицій». Так, наприклад, у фразі «бесславный конец был уготован творению французского ювелира Абеля Лафлёра, который изготовил этот приз к первому чемпионату мира 1930 г.» [Футбол. - 20.06.2006] глоса конец звучить як [кЛн'йдз], оскільки перебуває в позиції перед початковим дзвінким приголосним наступного слова, а у фразі Конец пришел так внезапно: он только заснул, он ничего не сказал [Орловская искра. - 29.11.06] - як [кЛн'eц], оскільки перебуває перед початковим глухим приголосним наступного слова. При цьому [кЛн'eдз] не може бути вживана в тих самих контекстах, що й [кЛн'eц], і навпаки, що й дозволяє вважати ці глоси такими, що перебувають у відношеннях фонетичної варіативності.

Для кожного рівня структури глоси кожний із зазначених типів модифікування реалізується в тій або іншій формі модифікування. Наприклад, на фонетичному рівні реалізуються наступні форми модифікування: фонетична ідентичність, що припускає відсутність фонетичних розходжень між глосами, наприклад, у випадку вживання глос номінатеми класс: класс [клас] не был переполнен» - «он вошел в класс [клас]; фонетична варіативність, коли різні фонетичні модифікації перебувають у відношеннях додаткової дистрибуції й не можуть зустрічатися в однаковому оточенні, наприклад, фонетичні варіанти [мок] і [мог] номінатеми мочь, вибір яких залежить від якості першого звука одиниці, що знаходиться за ними в синтагмі: он [мок] прийти вчера, де звучання [к] визначене глухістю першого приголосного слова прийти, і он [мог] бороться со злом, де звучання [г] визначено дзвінкістю першого приголосного слова бороться; фонетична дублетність, коли розходження у звучанні глос не пов'язані ані з розходженням семантики глос, ані з розходженням їхньої фонетичної дистрибуції, наприклад: акцентні розходження позвунишь - позвонъшь, фонетичні розходження [г]ород - [г]ород, фонологічні розходження ноль - нуль і т.д. Те ж саме відзначається і для інших рівнів структури глоси.

У другому розділі - «Типологія композитів відповідно до їхнього ономасіологічного статусу» - на основі розмежування процесів деривації, лексикалізації й універбалізації пропонується класифікація композитів залежно від їхнього ономасіологічного статусу.

Цілком очевидним є розмежування тільки двох типів синтаксичного композитоутворення за лексико-граматико-семантичною відповідністю складних слів твірному словосполученню - дериваційного композитоутворення й композитної універбалізації. Їхнє розрізнення пов'язане, в першу чергу, з розходженням процесів утворення номінатем і процесів утворення вербальних модифікацій номінатем, тобто, власне, процесів формування композитних одиниць. Тому актуальним є встановлення моделей процесів словотвору й номінатемоутворення, визначення ономасіологічного статусу одиниць, що виникли в результаті зазначених процесів.

Базовими поняттями для розмежування різних типів словотвірних процесів є поняття мотивації, умотивованості й внутрішньої форми. У нашому розумінні мотивація й внутрішня форма співвідносяться як процес і результат. Умотивованість же є ознакою, атрибутом внутрішньої форми. Вона виступає як ланка, яка поєднує мотивацію й внутрішню форму. Внутрішня форма виступає як відбиття вмотивованості номінативної одиниці, заснованої на її мотивації іншою одиницею.

Зазвичай мотивація й внутрішня форма вивчаються в теорії словотвору в семасіологічному аспекті. Розрізняються два трактування зазначених явищ: широке й вузьке.

Відповідно до широкого трактування, будь-який новотвір, формально виведений з іншої одиниці, вважається вмотивованим цією одиницею, і, отже, перебуває з нею в словотвірних (дериваційних) відношеннях. Таке розуміння повністю нівелює розходження між словотвором і формотворенням, що призводить до нівелювання явищ нової номінації й заданого мовною системою модифікування в межах тотожності старої номінації. У вузькій концепції відношеннями вмотивованості поєднують взаємообумовлені, але все ж таки різні номінативні одиниці. Відповідно до цієї концепції, значення похідного слова або формується значенням його частин /словотвірної основи й форманта/ (морфологічна мотивація/деривація), або виникає внаслідок переосмислення (семантична мотивація/деривація). Але щоразу між мотивуючими й мотивованими номінативними одиницями повинні існувати розходження, що не можуть трактуватися як розходження в межах семантичної тотожності. Недоліком вузької концепції є лише те, що нею не встановлені параметри тотожності номінації. Внаслідок цього з поля зору випадають аналітичні одиниці (словосполучення й сполучення повнозначних слів зі службовими); трактування семантичної мотивації повністю стирає межі між семантичним варіюванням і власне семантичною деривацією тощо.

На нашу думку, для визначення моделей мотивації (умотивованості) семасіологічний підхід, налаштований на інтерпретацію мовних процесів, необхідно доповнити ономасіологічним підходом для того, щоб описати явище вмотивованості, мотивації з погляду тих механізмів, які забезпечують акт номінації, з погляду того, чим він є - формуванням нового номінативного комплексу із властивим саме йому новим номінативним інваріантом або реалізацією номінативного інваріанта в його модифікаціях.

Необхідно розрізняти два типи вмотивованості - внутрішню, мовленнєву, що виступає як фактор, що забезпечує модифікування цілісного номінативного інваріанта - номінатеми - в мовленні в її глосах, і зовнішню, мовну, що виступає як фактор утворення нових номінативних одиниць

Внутрішню вмотивованість ми визначаємо як умотивованість мовним номінативним інваріантом - номінатемою - її мовленнєвих модифікацій. Основним компонентом для глоси тут є номінативний інваріант, носій базового змісту та формальної взаємозалежності глос однієї номінатеми.

Зовнішня вмотивованість виступає у вигляді дериваційної вмотивованості, тобто у вигляді вмотивованості однієї номінатеми іншою. Тут варто говорити про семантичну домінанту цього явища, оскільки нова номінація - це пошук нової чи старої мовної форми для нового інваріантного значення. У мові існує дві моделі утворення нових номінатем: а) афіксація або власне деривація, коли засобом словотвору є дериваційні афікси, а структура нової номінатеми містить у собі як частину форму й семантику твірної одиниці; б) трансформація, а точніше - лексикалізація, тобто перетворення мовленнєвої реалізації або групи мовленнєвих реалізацій у самостійну номінатему внаслідок їхнього семантичного саморозвитку, що веде до розщеплення тотожності номінатеми-джерела.

Спільне у зазначених типів мовної мотивації - подвійна референція, тобто «властивість похідного слова мати й своє власне, і запозичене значення водночас», що виступають, з одного боку, як «референції до світу дійсності, типової для класу слів взагалі», а з іншого - «референції до світу слів, типової для вторинних одиниць номінації». Розходження полягає в тому, як у них реалізується ця подвійна референція.

При деривації вона формалізована й двокомпонентна. Референція до світу слів реалізується у твірній основі, яка представлена в дериваті й вказує на зовнішню обумовленість її первісного інваріантного значення. Наприклад, у номінатемі зачинщик референція до світу слів реалізується через виведення її форми й значення з форми й значення номінатеми зачинать. Однак ці форми й значення не тотожні. До твірного комплексу «форма + значення твірної одиниці» у похідній номінатемі закономірно додається форма й значення словотвірного форманта. Референція до світу дійсності саме й формується за рахунок формантної верифікації нового поняття. Схема формування номінації має такий вигляд: (твірна основа (форма) + значення твірного слова (зміст): референція до світу слів) + (формант + значення форманта: уточнення референції до світу слів) > (похідна одиниця (форма) + значення похідного слова (зміст): референція до дійсності).

При лексикалізації подвійна референція формально однокомпонентна. У її основі семантичний саморозвиток глос, не підкріплений додатковою семантикою зовнішніх форм. Відсутність можливості використання тут форманта реалізується в чистій референції нового інваріантного значення інваріантним значенням номінатеми-джерела (референція до світу слів) і одночасним формуванням у зв'язку з цим нової номінації у всіх її можливих і прогнозованих системою мови модифікаціях (референція до дійсності).