Семантичні та прагматичні властивості аргументативних висловлювань у політичному дискурсі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Семантичні та прагматичні властивості аргументативних висловлювань у політичному дискурсі

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Теоретичні засади дослідження аргументативних висловлювань

1.1 Професійна масова комунікація. Аргументація як комунікативний процес

1.2 Поняття аргументації у наукових дослідженнях

1.2.1 У логіці

1.2.2 У риториці

1.3 Аргументативний дискурс, політична полеміка, політичний дискурс

Висновки до І розділу

Розділ 2. Риторична структура та семантико-прагматичні властивості аргументативних висловлювань у політичному дискурсі

2.1 Риторична структура політичних промов

2.2 Мовні особливості політичного дискурсу

2.3 Семантико-прагматичні характеристики аргументативних висловлювань у політичному дискурсі

Висновки до ІІ розділу

Загальні висновки

Список використаної літератури

Список джерел ілюстративного матеріалу

ВСТУП

Увага до проблем аргументації і, як наслідок, формування теорії аргументації обумовлені двома чинниками, а саме, соціологізацією знань і внутрішньонауковою спеціалізацією, результатом якої стала поява безлічі нових наукових дисциплін (соціологія комунікації, когнітологія, конфліктологія, епістемологія, праксеологія).

Аргументація є формою діяльності людини, в якій вона реалізує себе як мовна особистість, і в якій присутні її знання і уявлення, система цінностей і здоровий глузд, комунікативні навики і логічна культура, її емоційний стан, соціальні параметри аргументативної ситуації. Все це свідчить про складну природу аргументації як процесу і пояснює інтегральний характер теорії аргументації.

Аргументація реалізується як аргументативний дискурс, визначальними особливостями якого стають суперечність, що виражається в когнітивному або аксіологічному конфлікті, в зіткненні думок, і зіставлення як когнітивне моделювання повідомлення, як техніка переконання.

Якщо говорити про професійну діяльність, то в будь-якій професії, пов'язаній з впливом на людину, можна зіштовхнутися з феноменом аргументації. Якщо ж врахувати сферу політики, в якій сьогодні переважає авторитет довіри і здорового глузду, а також взаємовплив людей в сфері сім'ї, побуту, в суспільних організаціях, де також проявляються феномени доведення і переконання, то можна стверджувати, що область використання аргументації - там, де йдеться про комунікативний вплив людей один на одного.

Визначальною рисою процесу комунікації в політиці є його спрямованість на адресата з метою домогтися перлокутивного ефекту - спонукати аудиторію до суспільно-політичної реакції. Як правило, учасники політичної комунікації представляють певні суспільно-політичні позиції, а обмін інформацією відбувається з достатньо яскраво вираженими прагматичними цілями, тобто комунікативний процес у політиці завжди має інтенціональний характер. Для досягнення поставленої перлокутивної мети необхідні ретельний відбір і організація мовних засобів різних рівнів, сукупність котрих і створює особливий тип тексту - політичний виступ.

Актуальність дослідження аргументативних висловлювань у політичному дискурсі продиктована, по-перше, специфікою об'єкта дослідження, бо об'єктивно існує потреба в науковому обґрунтуванні феномена аргументації саме у політичному дискурсі, хоча й досі не існує узгодженості щодо розуміння політичного дискурсу представниками різних наук.

Мета дослідження соціально-політичної аргументації визначається як вивчення її специфіки та ролі в теорії і практиці політичних відношень, аналіз структури і особливостей аргументування, виявлення соціально-політичних аргументів, їх природи.

Не дивлячись на велику кількість робіт по різним аспектам аргументації, популярності аргументації як об'єкта дослідження (А.П. Алексєєв; Г.А. Брутян; А.А. Івін; В.І. Курбатов; Г.І. Рузавін), не можна сказати про наявність цілісної теорії. Сама проблема аргументації продовжує залишатися однією з самих важких в логіці, і майже не висвітленою в лінгвістиці (А.Н. Баранов; Є.Н. Бєлова; Т.В. Губаєва; Н.Н. Івакіна; Є.В. Клюєв; Н.Ю.Фанян). У сучасній українській філософії і логіці теорія аргументації розробляється в широкому контексті логічного аналізу дискурсу, семіотики та філософії мови в роботах К.К. Жоля, А.Т. Ішмуратова, А.Є. Конверського, С.Б. Кримського, В.Й. Омельянчика, Б.О. Парахонського, М.В. Поповича, Г.Г. Почепцова, І.В. Хоменко та інших.

Серед класичних робіт з теорії політичного дискурсу можна назвати праці Т.А. ван Дейка, Р. Барта, М. Фуко, Ю. Хабермаса, а також дослідження вітчизняних авторів: М.В. Ільїна, Є.І. Шейгала, О.М. Баранова, Г.Г. Почепцова.

Завдання дипломної роботи обумовлені її метою:

проаналізувати поняття аргументації у наукових дослідженнях, а саме: у логіці, риториці, лінгвістиці;

розкрити поняття аргументативного дискурсу, політичної полеміки;

охарактеризувати види аргументації;

проаналізувати поняття красномовства;

розкрити риторичну структуру політичних промов;

охарактеризувати аргументативні висловлювання у політичному дискурсі на прикладі виступів політичних діячів Німеччини.

Об'єктом дослідження є промови та інтерв'ю політичних діячів Німеччини.

Предметом є семантичні та прагматичні властивості аргументативних висловлювань у політичному дискурсі.

У роботі застосовані такі методи і прийоми лінгвістичного аналізу, як дескриптивний, контекстологічний, метод дистрибутивного аналізу, а також семантико-структурний та структурно-стилістичний методи.

Теоретична значущість дослідження полягає у тому, що в ньому вперше на матеріалі німецької мови вивчаються структурні, семантичні та прагматичні аспекти аргументативних висловлювань у політичному дискурсі, що сприятиме розвитку теорії аргументації.

Практична цінність визначається можливістю використання запропонованої моделі в дослідженні політичних виступів на матеріалі інших мов, а також застосування результатів на лекційних і семінарських заняттях з теорії комунікації; теорії мовленнєвої діяльності, теорії мовленнєвого впливу, в риториці, прагматиці, у практиці викладання німецької мови, в курсах з німецької стилістики, у спецкурсах з лінгвістики тексту, в написанні курсових і дипломних робіт.

Структура роботи. Магістерська робота складається з вступу, двох розділів, висновків до кожного розділу, списків наукових джерел та джерел ілюстративного матеріалу.

Робота викладена на 98 сторінках і містить 73 сторінок основного тексту, список використаної наукової літератури із 73 найменувань, та джерел ілюстративного матеріалу ( 13 позицій ).

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ АРГУМЕНТАТИВНИХ ВИСЛОВЛЮВАНЬ

1.1 ПРОФЕСІЙНА МАСОВА КОМУНІКАЦІЯ. АРГУМЕНТАЦІЯ ЯК КОМУНІКАТИВНИЙ ПРОЦЕС

Теорія комунікації як наукова субстанція формується переважно на ґрунті прикладних, орієнтованих на практику досліджень. У даному випадку наука народжується не у віртуальній уяві, а на основі теоретичного аналізу та узагальнення подій і явищ, що вже відбулися або відбуваються і зафіксовані на вербальному каналі комунікації.

Слово комунікація прийшло до нас через англійську мову (communication) від латинського communicare, що означає "перебувати у зв'язку, брати участь, об'єднуватися" [42, с. 23]. Слова communicate, community, communication однокореневі. Українськими відповідниками є сполучатися, спілкуватися, спілка, спільнота, спілкування. Російськими, відповідно, общий, общество, общаться, общение, приобщить. Ідея єдності, об'єднання, зв'язку зі спільнотою є визначальною для поняття комунікації, або спілкування. Спілкуватися - ставати членом спільноти, а це означає співпереживати, ставати духовно близьким, дотримуватися норм співжиття. Визначальним тут є зв'язок між членами спільноти, але безперечно цей зв'язок має бути не так фізичним, як духовним. Факт духовної єдності й наявність спільних форм духовного зв'язку творять спільноту. Спілкування, або комунікація, й означає встановлення такої єдності за допомогою відповідних форм духовного єднання (духовних зв'язків). Духовне єднання є нічим іншим, як роботою душі й розуму. Таким чином, порозуміння є важливим чинником спілкування, оскільки тільки розумове єднання може свідчити про спілчанську єдність, єдність думки і справи [46, c. 28].

Отже, спілкування, якщо воно відбувається, передбачає такі ознаки:

1) комунікаторів - тих, між ким відбувається спілкування, зокрема комуніканта - того, хто ініціює процес спілкування, виступає його адресантом, і комуніката - того, на кого спрямоване спілкування і хто є його адресатом;

2) духовно-інтелектуальну єдність тих, хто спілкується, - спільну свідомість, спільну культуру;

3) спільну форму духовного буття - мову;

4) при потребі загальнозрозумілі знакові системи, що замінюють мову в певних ситуаціях, - письмо, іноземні мови та ін. знакові системи;

5) при потребі створені спільнотою засоби спілкування - книги, періодичні видання тощо;

6) соціально-психологічну здатність до спілкування - здатність говорити, висловлювати думки, почуття згідно з виконуваною соціальною функцією й соціальними приписами та здатність слухати, сприймати й розуміти висловлене залежно від соціальної функції слухача/читача, а також соціальних вимог [51, с. 28].

Основними результатами успішного спілкування завжди є взаємопорозуміння й згода: згода слухача з мовцем, згода чинити, як того вимагає співрозмовник і ситуація. Процес спілкування може бути ускладнений суперечками, непорозумінням, але спілкування завжди має завершуватися повною згодою. Згода на 30% означає те, що спілкування, на жаль, теж відбулося лише на 30%. Тому важливими під час спілкування є вміння й методи переконання співрозмовника, аби забезпечити повну згоду й уникнути конфліктності у комунікативній ситуації. Ці вміння входять у професіограму фахівця з питань спілкування, а методи переконання є підґрунтям його професійних знань. Основний конфлікт під час спілкування - це конфлікт між співрозмовниками при відсутності згоди через непорозуміння. Комунікація завжди є тривалим процесом, що перебуває у стадії пошуку порозуміння і згоди. Комунікація - це не результат, це процес пошуку результату [49, c. 67].

Нині в науці існує сотня визначень комунікації. Ще в 70-х роках ХХ ст. F. Dance в статті про поняття комунікації зафіксував 95 дефініцій і згрупував їх у 15 категорій [13, с. 41]. Польська дослідниця H. Walinska de Hackbeil у 1975 році у своїй докторській дисертації "Поняття комунікація в американській теорії масової комунікації" зафіксувала понад 200 дефініцій, що віднайшла в американській літературі, і виділила в них 18 семантичних (значеннєвих) категорій. Польський комуніколог T. Goban-Klas у своєму підручнику "Засоби масової комунікації і масова комунікація" наводить сім типових визначень комунікації [55, с. 42]: комунікація як трансмісія (трансляція, передача) інформації, ідей, емоцій, умінь; комунікація як розуміння інших, коли ми й самі прагнемо, щоб нас зрозуміли (комунікація як порозуміння); комунікація як вплив за допомогою знаків і символів на людей; комунікація як об'єднання (творення спільноти) за допомогою мови чи знаків; комунікація як взаємодія за допомогою символів; комунікація як обмін значеннями між людьми, які мають спільне в сприйматті, прагненнях і позиціях; комунікація як складник суспільного процесу, який виражає групові норми, здійснює громадський контроль, розподіляє ролі, досягає координації зусиль тощо [56, c. 12].

Уважно аналізуючи ці визначення, можна прийти до висновку, що це не є дефініції, які суперечать одна одній, вони лише доповнюють одна одну; кожне з визначень охоплює певний бік явища, даючи більш глибоке осягнення комунікації. Як зауважує український дослідник комунікації Г.Г. Почепцов, не варто перейматися тим, що існує сотня дефініцій [55, с. 27]. Навіть той факт, що під комунікацією здавна розуміють ще й засоби транспорту, фізичного зв'язку (пошта, телефон, віз, коні, човен, потяг, річка, канал, море, каналізація тощо), зовсім не означає, що фізичні й знакові комунікації - абсолютно різні терміни. Ідея зв'язку в спілкуванні є домінуючою, і це дало підстави так широко вживати термін комунікація - на позначення засобів зв'язку взагалі.

Комунікація (спілкування, рос. общение, англ. communication) - це зумовлений ситуацією й соціально-психологічними особливостями комунікаторів процес встановлення і підтримання контактів між членами певної соціальної групи чи суспільства в цілому на основі духовного, професійного або іншого єднання учасників комунікації, який відбувається у вигляді взаємопов'язаних інтелектуально-мислительних та емоційно-вольових актів, опосередкованих мовою й дискретних у часі й просторі,- тобто у вигляді актів мовлення, актів паралінгвального характеру й психофізіологічного впливу, актів сприймання та розуміння і т.п. [73, c, 233]

Основним у цьому визначенні є розуміння комунікації як процесу, що виконує об'єднувальну функцію і не є тотожним мовленню. Звичайно, найприроднішими операціями, в яких відбувається спілкування, є мовні операції, або мовлення. Спілкування і мовлення ототожнювати не можна. Мовлення - це форма спілкування, до того ж не єдина. Скажімо, такі психофізіологічні форми впливу на співбесідника, як навіювання, поведінкові акти (певне демонстрування тіла, використання жестів), які можуть супроводжуватися й не супроводжуватися мовними актами, теж є формами комунікації й спрямовані на залучення учасника комунікації до свого гурту, колективу, до виконання ним певних фізичних або інтелектуальних дій, необхідних тому, хто ініціює комунікацію, або виражає інтереси тих, хто зацікавлений у цій комунікації, тобто у підпорядкуванні особи своїй спільноті. До речі, не у всіх комунікативних ситуаціях слово є дієвим, іноді погляд більше важить, ніж слово, і треба вміти добре орієнтуватися в ситуації й обирати оптимальну форму спілкування [12, c. 245].

Під масовою комунікацією (масовим спілкуванням, mass communication) розуміють організоване спілкування, що є видом суспільно-культурної діяльності, яка відбувається у вигляді взаємопов'язаних інтелектуально-мислительних та емоційно-вольових дій, спрямованих на духовне, професійне чи інше єднання маси людей (мас) [58, с. 67].

Основним у цьому визначенні є розуміння комунікації як організованого спілкування, або діяльності, тобто такої активності людей, яка має свої мотиви, свою структуру, яка складається з дій - актів, підпорядкованих меті. До речі, будь-яка діяльність не існує сама собою, вона завжди представлена конкретними діями і в них реалізується. Найприроднішими діями, в яких відбувається спілкування як діяльність, є мовні дії, або мовлення [18, c. 15].

Те, що масова комунікація є організованим спілкуванням, має принципове значення для розуміння формування й розвитку масовоінформаційних процесів у суспільстві. Ідея організованого спілкування може виникнути лише у ситуації відповідальності мовця (комуніканта) за свою "словесну роботу". Ця відповідальність рідко виникає під час спілкування двох людей, бо таке спілкування має рівень переважно побутової міжособистісної комунікації. Масовість акту мовлення, коли на тебе дивляться сотні очей, дає відчуття важливості виконуваної справи, тобто акту мовлення, і змушує серйозно ставитися до організації самого процесу спілкування. Окрім того, психологічно спілкування з масами - це є завжди вихід за межі свого звичного, непомітного для своєї ж свідомості "я". Актуалізація свого "я", тобто усвідомлення того, що і як ти робиш у цей момент, характерна для особливих ситуацій, в які потрапляє людина. До таких ситуацій відноситься й комунікативна ситуація, в якій доводиться тримати слово перед масою людей. Усвідомлення ж своїх вчинків, дій, операцій, цілей, мотивів і т.п., а через усвідомлення й керування ними лежить в основі професіоналізму, тобто майстерності. А це в свою чергу веде до професіоналізації дій, виникнення відповідної професії й підготовки відповідних фахівців. Таким чином, організоване спілкування, яким є масова комунікація, давним-давно набуло ознак професійної діяльності й поставлене у виробничі умови поряд з розвитком засобів масової комунікації, без яких ефективний зв'язок з масами неможливий, тобто поряд з виникненням індустрії мас-медіа [46, c. 35].

Отже, професійна масова комунікація - це майстерно організоване спілкування у вигляді суспільно-культурної діяльності, учасниками якого є, з одного боку, професійні мовці (комунікатори, або комуніканти), що чинять згідно з суспільно-етичними нормами, законами держави, вимогами технології організації мовлення й спілкування, і, з іншого боку, маса людей (маси, комунікат), на яку здійснюють вплив професійні мовці через засоби масової комунікації, що є продуктом професійної масовоінформаційної діяльності у сфері інформаційної індустрії як "інституалізованої форми виробництва і розповсюдження загальнодоступних (публічних) повідомлень, які поширюються у великому масштабі, включаючи значний розподіл праці в їхньому виробничому процесі та функціонуванні через складне посередництво друку, фільму, фотографії та звукозапису" [47, с. 22].

Спільне для усіх перерахованих наук полягає як в об'єкті (мовленнєвій діяльності), так і в предметі дослідження (тексті).

Для риторики особливий інтерес становить такий вид тексту, як публічне мовлення, яке за своїми характеристиками повинно бути правильним, ясним, точним, стислим, доцільним, виразним. Оскільки названі мовленнєві якості є предметом дослідження різних лінгвістичних наук, постільки взаємозв'язок риторики, культури мовлення, прагматики, стилістики не викликає ніяких сумнівів, навіть більше того, ці науки здатні бути джерелом розвитку одна одної (доповнювати, збагачувати).

Завдання риторики полягає у відборі й систематизації таких смислових компонентів з наведених вище мовленнєвих характеристик, які дозволяють публічному мовленню повноцінно здійснювати функцію переконання (ефективного впливу) [63, c. 117].

Аргументація є комунікативною діяльністю суб'єкта в триєдності вербального, невербального і екстралінгвістичного, метою якої є переконання адресата через обґрунтування правильності своєї позиції.

В процесі аргументування той, хто говорить реалізує себе як мовна особистість, демонструючи свою мовну, комунікативну і лінгвістичну компетенцію. Задіяними виявляються його знання, уявлення, здоровий глузд, ціннісна система, його емоційний стан, а також його соціальний статус і соціальні ролі, які йому доводиться «виконувати».

Аргументування є міжсуб'єктною грою [63, с. 27]. У цьому сенсі аргументування соціальне за своєю природою. Якщо розмова є структурованою соціальною діяльністю [16, с. 69], то аргументація тим більше, оскільки націлена на конкретного адресата. Правила гри повинні бути відомі співрозмовником (internalized), опонент повинен мати право і можливість застосувати прийоми і аргументи ті ж, що і пропонент. Аргументування успішне тільки в тому випадку, якщо її учасники утворюють "єдність розуму [26, ст. 15]. Якщо учасники суперечки вирішили домовитися і добитися спільного вирішення проблем, то в їх інтересах дотримуватися лінії співпраці і спільних дій, однієї стратегії аргументування і вносити корективи в свої дії. Це так звана імпліцитна згода або напівконвенціонали.

Представники комунікативної філософії сходяться в тому, що до неодмінних правил та передумов аргументації належать фундаментальні етичні норми. В.Кульман це пояснює так: пошуки суттєвих етичних норм серед правил аргументації мають сенс лише тоді, коли до умов можливості осмисленої аргументації, що має сенс, належать норми та правила, що стосуються взаємин суб'єктів, які діють разом або один проти одного. Тільки серед таких передумов аргументації можна шукати норми, котрі були б ядром етики [25, с. 79].

До основних норм комунікативної етики відносять наступні:. «Норма перша -- абсолютність волі до раціональності, що звучить у вигляді своєрідного категоричного імперативу: «аргументуй раціонально». Норма друга -- абсолютність волі до розумного консенсусу… Коли ми насправді хочемо розв'язати ті чи інші проблеми, ми повинні не просто застосовувати при цьому раціональні аргументи, а й пам'ятати, що раціональна аргументація можлива лише в необмеженій комунікативні спільноті та з урахуванням її вимог. Тому потрібно намагатися досягнути розумної згоди. Таке намагання є не лише обов'язком (особливо коли має справу з практичними питаннями), а й природним та закономірним. Адже аргументація… -- це водночас і об'єднання аргументуючих: «Перше, що повинні знати -- під час серйозного аргументованого розв'язання певної проблеми потрібна наявність об'єднання аргументуючих. Аргументація -- це форма комунікації, а комунікація без об'єднання, кооперації неможлива» [4, с. 99]... Третє положення -- «обов'язкова умова розумної згоди у розв'язанні практичних питань загалом, зокрема питання про особливості ідеальної та реальної комунікативної спільноти (норма четверта)» [4, с. 99].

Виходячи із загальної теорії комунікації, будь-який письмово зафіксований текст може розглядатися як окремий випадок створення комунікативної ситуації, в якій комунікантом, адресантом виступає автор тексту, а реципієнтом, адресатом - читач [1, с. 133]. Отже, одним із постулатів теорії комунікації може бути визначено розуміння тексту як прояву особливого типу дискурсу, в якому відбувається комунікативна інтеракція адресанта, тобто автора промови, й адресата, на якого спрямовано здійснення когнітивного, емоційного, інтелектуального, прагматичного, соціолінгвістичного впливу.

Аргументація також може розглядатися як особливий вид комунікації, суть якої міститься у специфічному впливі на свідомість адресата за допомогою мовних висловлювань, які організовані відповідно до прийнятих у даній культурі принципів переконування (Баранов А.Н. ).

Вважається, що аргументація як комунікативний процес, який здійснюється за допомогою природної мови, має семантику, синтактику і прагматику (Баранов А.Н.).

Під семантикою розуміють зміст аргументів і тез, який визначається відношенням актів аргументування до предмета бесіди [17, ст. 13].

Синтактика аргументації - це передусім послідовність тез, аргументів, контраргументів у процесі діалогу. Для синтактики аргументивного акту є суттєвим його позиція серед інших аргументативних актів.

До прагматичного аспекту аргументації належать принципи й правила, що забезпечують доречність, дієвість і успішність аргументації, стосовно аргументації суттєвим є вплив аргументування на процес прийняття рішень адресатом, який здійснюється за допомогою зміни його моделі світу.

1.2 ПОНЯТТЯ АРГУМЕНТАЦІЇ У НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕННЯХ

1.2.1 У логіці

Аргументація є предметом дослідження багатьох наукових дисциплін -- логіки, риторики, психології, лінгвістики, соціології, дисциплін, що вивчають штучний інтелект тощо. Теорія аргументації інтегрує різноманітні підходи, що розробляються засобами цих дисциплін, і це дозволяє їй виконувати певну методологічну функцію стосовно наукового дискурсу.

Аргументація у найбільш широкому розумінні слова -- це процес обґрунтування людиною певного положення (твердження, гіпотези, концепції) з метою переконання в його істинності, слушності [25, с. 23].

Обґрунтування може здійснюватися різними способами:

- положення можуть бути обґрунтовані шляхом безпосереднього звернення до дійсності (експеримент, спостереження тощо). Саме такий спосіб дуже часто застосовується у природничих науках;

- обґрунтування може бути здійснене за допомогою вже відомих положень (аргументів) шляхом побудови певних міркувань (доказів). У цьому випадку людина також певним чином звертається до дійсності, але вже не безпосередньо, а опосередковано. Такий спосіб переважно притаманний гуманітарним наукам [27, c. 14].

У курсі логіки вивчається саме аргументація другого типу, а саме процес обґрунтування, наполягання на певному положенні (твердження, гіпотези, концепції) на підставі використання інших положень.

У структурі аргументації такого типу відрізняють: тезу; аргументи; форму (схему).

Теза -- це положення, яке необхідно обґрунтувати.

Аргументи -- це твердження, за допомогою яких обґрунтовується теза.

Форма або схема аргументації -- це спосіб, який застосовується для обґрунтування тези [25, с. 15].

Теорія аргументації, що зробила свої перші кроки за часів Аристотеля, мала в своїй основі логічні правила. Логічний підхід до аргументування означав отримання висновку на підставі посилань. Тісний зв'язок аргументування і логіки і сьогодні не викликає ніяких сумнівів. Логічні правила складають основу аргументування, і їх не потрібно ні перебільшувати, ні зменшувати.

Важливість логіки для аргументування пояснюється біологічно і розуміється як принцип найменшої витрати сил або принцип економії мислення. Наявність логіки в мовних продуктах пов'язана з прагненням до ідеальності і раціональності, максимальної розумності, оскільки ідеальна тенденція логічного мислення, як такого, направлена у бік раціональності [35, с. 29]. Правила логіки є свого роду інтелектуальними інструментами, що дозволяють упорядковувати думки і міркування. Від логічної культури особи в значній мірі залежить комунікативний ефект повідомлення, оскільки ніякі аргументи не матимуть дії, якщо вони не зв'язані логічно. Логічно обґрунтована відмова або згода стають ефективнішими. Навіть команди і накази, що є крайніми, небажаними аргументами (реципієнта позбавляють вибору), сполучені логічними відносинами.

Порушення правил логіки із-за недбалості або непоінформованості приводить до появи паралогізмів, навмисне порушення - до софізмів. Сам факт порушення логічних правил в процесі природнономовного аргументування, тим більше емоційного, не усвідомлюється в процесі аргументування.

Взагалі кажучи, теорія аргументації досліджує різні способи обґрунтування і спростування, що вживаються в ході мовної комунікації, а не тільки логічне доведення і спростування, не зводить аргументування до логічного доведення істинності або хибності тверджень. В аргументуванні задіяні також процедури, які відсутні в чисто логічному доведенні: вибір методу аргументування, виправдання його мети тощо. Але тут аргументація буде розглядатися тільки як логічна діяльність і предметом обговорення будуть ті логічні методи, які дозволяють відобразити динаміку аргументування [39, с. 24].

Побудова правильної аргументації передбачає врахування того, що міркування здійснюються при неповній інформації і нові дані можуть послабити обґрунтованість переходу від вступу до висновку, через що останній може бути скасованим. Відповідні рекомендації щодо таких міркувань полягають у дозволі здійснювати висновок, якщо не відомі обмеження, наприклад, якщо немає підстав для виведення протилежного висновку. До таких міркувань природно застосовується гіпотеза замкнутого світу і так званий принцип інерції: міркування зберігає свій статус правильного міркування доти, доки не з'являться умови, які можуть змінити цей статус. Невідомі обставини вважаються не релевантними для оцінки таких міркувань [36, с. 48].

Аргументуючи, важливо дотримуватися певних правил, а також бути обізнаним з найтиповішими можливими помилками, що можуть зустрічатися в процесах аргументації та критики.

Відповідно до структури аргументації розрізняють три види правил:

правила щодо тези;

правила щодо аргументів;

правила щодо форми [1, с. 13].

Дотримання цих правил допоможе уникнути власних помилок і віднайти помилки та хитрощі, які застосовує опонент.

Правила, помилки і хитрощі щодо тези:

1. Теза повинна бути сформульована чітко й ясно.

Це правило виражає головну умову ефективності аргументації і критики.

Для того щоб з'ясувати якусь тезу, необхідно вирішити такі питання:

По-перше, чи всі терміни, слова, словосполучення, що застосовуються в тезі, є зрозумілими (тобто чи можете ви дати їм чітке визначення).

По-друге, чи можете ви встановити відношення між поняттями, які складають тезу. Іноді люди начебто розуміють поняття, що входять до тези, але для них важко встановити відношення між поняттями.

По-третє, оскільки тезу формулюють у вигляді певного твердження, слід визначити його кількісну характеристику, тобто з'ясувати, про яку кількість предметів у ньому йдеться (тобто про всі предмети чи про їх частину: більшість чи меншість, або окремий предмет).

Наприклад, хтось стверджує, що «люди -- егоїсти». У цьому випадку ще не ясно, про всіх чи про деяких людей йдеться у висловлюванні. Такі тези важко відстоювати й не менш важко критикувати саме через їхню невизначеність.

По-четверте, важливе значення має вирішення питання про модальність тези: чи є вона достовірним або проблематичним висловлюванням; чи стан справ, що в ній описується, має місце в дійсності або він є тільки можливим; теза претендує на логічну або фактичну істинність тощо [67, с. 36].

З першим правилом щодо тези пов'язані такі хитрощі:

- «Вимога надмірного уточнення тези», тобто вимога пояснення цілком очевидних речей і понять. Таке уточнення може призвести до нескінченної низки запитань і відповідей. Мета цих хитрощів -- затягування часу.

- «Умисне нерозуміння тези». У цьому випадку опонент змінює значення термінів, які застосовує в своїй тезі пропонент. Мета цих хитрощів -- зміна смислу тези не на користь пропонента.

- «Необґрунтоване звинувачення в неясності». Суть такого «звинувачення» полягає у тому, що з тези висмикуються окремі терміни, фрази, смисл яких поза контекстом стає незрозумілим; на підставі цього висувають звинувачення в неясності та заплутаності всієї тези пропонента.

- «Нечітке формулювання тези». У цьому випадку пропонент навмисно формулює тезу нечітко, використовуючи, наприклад, невідомі опоненту вислови [36, с. 35].

2. Теза повинна залишатись незмінною протягом усієї аргументації або критики.

Це правило випливає з вимог закону тотожності. Порушення цього закону в процесі аргументації призводить до помилки, яка отримала назву «підміна тези».

Підміна тези -- це логічна помилка, яка має місце тоді, коли якесь положення висувається як теза, а аргументується зовсім інше положення, яке лише схоже на перше.

Різновидами помилки «підміна тези» є також:

- «Підміна тези сильнішим твердженням». Твердження А є сильнішим, ніж твердження В тоді, коли твердження В випливає з твердження А, а не навпаки. Щодо доведення ця помилка називається «хто багато доводить, той нічого не доводить».

- «Підміна тези слабшим твердженням». Твердження А є слабшим, ніж твердження В тоді, коли твердження А випливає з твердження В, а не навпаки. Щодо спростування ця помилка називається «хто багато спростовує, той нічого не спростовує».

- «Посилення тези критики». У цьому випадку пропонент висуває тезу, а опонент замінює її на сильніше твердження. Потім він показує, що друге положення обґрунтувати неможливо, більше того, він навіть може його розкритикувати. В результаті опонент стверджує, що спростував тезу пропонента.

- «Логічна диверсія». У цьому випадку пропонент/опонент навмисно переводить розмову або суперечку на іншу тему, з якою він добре обізнаний [65, с. 16].

Правила, помилки і хитрощі щодо аргументів

1. Аргументи повинні бути сформульовані ясно й чітко.

Для того, щоб це правило виконувалося, необхідно:

- виявити всі аргументи, які передбачається застосовувати в процесі аргументації. Якщо протягом суперечки пропонент чи опонент відмовляється від деяких аргументів, змінює їх, наводить нові, то про все це повинно бути заздалегідь домовлено;

- уточнити терміни, що входять до складу аргументів; з'ясувати поняття, які їм відповідають, і дати їх визначення;

- з'ясувати кількісну характеристику аргументів, тобто визначити, про що в них йдеться: про увесь клас предметів, його частину чи окремий предмет;

2.Аргументи повинні бути висловлюваннями, які повністю або частково обґрунтовані.

У випадках доведення і спростування це правило має такий вигляд: аргументи повинні бути висловлюваннями, які повністю обґрунтовані й істинність яких встановлена заздалегідь.

Порушення цього правила може призвести до помилки, яка називається «необґрунтований аргумент». Розрізняють декілька різновидів цієї помилки:

- «Хибний аргумент». Сутність цієї помилки полягає у використанні в процесі аргументації хибного аргументу. Але про те, що аргумент є хибним, пропонент/опонент може й не знати. Аргумент може виявитися хибним якщо:

а) сукупність наведених аргументів виявилася суперечливою;

б) аргумент є твердженням, що суперечить саме собі (наприклад, вислів Сократа «Я знаю, що я нічого не знаю»);

в) в процесі аргументації як аргумент використовують твердження про факт, оцінити який можна буде лише в майбутньому («через півроку ми отримаємо прибуток у 60 відсотків», «зростання інфляції в майбутньому не відбудеться» тощо).

- «Брехливий аргумент». Помилка, яка полягає у використанні в процесі аргументації аргументу, хибність якого відома пропоненту/опоненту.

Причини такої помилки: використання як аргументу неіснуючого факту; посилання на подію, якої в дійсності не було; вказівка на неіснуючих свідків тощо [17, с. 123].

3. Обґрунтування аргументів повинне проводитися незалежно від тези.

Порушення цього правила призводить до помилки «коло в обґрунтуванні».

Коло в обґрунтуванні -- це помилка, в результаті якої тезу обґрунтовують за допомогою аргументів, які в свою чергу, обґрунтовуються цією самою тезою.

4. Аргументи повинні бути достатніми для обґрунтування тези.

Один аргумент майже ніколи не дає обґрунтування тези, його сила є дуже незначною. Але декілька аргументів, які взаємопов'язані між собою, здатні створити міцну основу для виведення тези.

Однак не слід наводити багато аргументів, це може призвести до логічної помилки, яка називається «надмірне обґрунтування».

Надмірне обґрунтування -- це помилка, сутність якої полягає в тому, що людина непомітно для себе в азарті суперечки наводить хибні, необґрунтовані, суперечливі аргументи.

З правилами щодо аргументів пов'язані хитрощі, які досить часто зустрічаються в процесах аргументації:

- «аргумент до особи». Супротивнику приписуються такі недоліки: реальні або уявні, які зображують його в кумедному вигляді, критикують його розумові здібності, підривають довіру до його міркувань. Мета застосування «аргументу до особи» -- відвернути увагу від змісту того, про що говорить супротивник, і представити його особу як предмет звинувачень та критики.

Навіть якщо зауваження щодо супротивника є слушними, цей прийом є некоректним, тому що змінює предмет суперечки;

- «аргумент до публіки». Замість обґрунтування тези, її істинності чи хибності об'єктивними аргументами, намагаються опертися на думку, почуття, настрій слухачів, які присутні під час суперечки. Скориставшись таким аргументом, людина звертається вже не до свого партнера по суперечці, а до інших учасників або навіть до аудиторії, намагаючись при цьому перетягнути на свій бік якомога більше людей, апелюючи не до їхнього розуму, а передусім до їхніх почуттів;

- «аргумент до людини». На підтримку власної позиції людина наводить підстави, які висуваються супротивною стороною в суперечці, або такі, що випливають з прийнятих нею аргументів.

«Аргумент до людини» буде некоректним лише в тому випадку, коли той, хто його використовує, не поділяє точку зору супротивника, а лише робить вигляд, ніби приєднується до загальної платформи;

- «аргумент до освіченості». Посилання на неосвіченість, не інформованість супротивника у питаннях, що належать до суті суперечки, згадування таких фактів або теоретичних положень, які невідомі нікому із сперечальників і які вони не мають можливості перевірити. Ставка робиться на те, що супротивнику буде соромно зізнатися в необізнаності з певного питання;

- «аргумент до жалю». Збудження жалю та співчуття у супротивника, посилання на тяжкі обставини, скрутне становище тощо;

[67, с. 49 ].

Перераховані вище аргументи у своїй більшості є некоректними прийомами захисту власної позиції. Однак якщо деякі з них можна зрозуміти і врешті-решт вибачити, то застосування інших у суперечках є неприпустимим: дії людини, що їх наводить, виправдати неможливо.

Правила, помилки і хитрощі щодо форми.

Існує одне загальне правило щодо форми аргументації: відношення між аргументами і тезою повинно бути принаймні відношенням підтвердження (у випадку доведення/ спростування це відношення повинне бути відношенням логічного слідування).

При порушенні цього правила виникає помилка «не підтверджує» (відносно доведення/спростування вона називається «не випливає») [1, с. 87].

Для того, щоб уникнути цієї помилки, необхідно застосовувати знання з логіки, які стосуються дедуктивних, індуктивних міркувань та міркувань за аналогією. Якщо аргументація чи критика будуть згідно з правилами відповідних міркувань, то помилка «не підтверджує» навряд чи виникне. З помилкою «не підтверджує» пов'язані такі хитрощі:

- Супротивника збивають з пантелику набором фраз, які не мають смислу. Ставка робиться на те, що людина, сприймаючи промову, навіть якщо вона її не розуміє, буде думати, що за словами співрозмовника все одно щось криється. Особливо це вдається, коли супротивник розуміє свою неосвіченість у питанні, що розглядається, але соромиться в цьому зізнатися, і тому робить вигляд, що йому все зрозуміло.

Такій людині ставлять питання: «Вам усе зрозуміло?» На що вона, як правило, відповідає: «Так!» І, врешті-решт, супротивник стверджує, що теза доведена.

Застосування цього різновиду хитрощів не має сенсу лише в тому випадку, коли співрозмовник чітко розрізняє, що йому зрозуміло, а що -- ні, і не соромиться в цьому зізнатися.

- Аргументацію будують за допомогою схем недедуктивних міркувань, однак у процесі суперечки намагаються переконати супротивника, що застосовується саме дедукція. У такому випадку тезу, яка має лише правдоподібний характер, видають за істинне твердження.

Існує практичне і теоретичне аргументування [11, с. 24]. У теоретичному аргументуванні важливі правила збереження істини (truth-preserving rule), щоб не дійти помилкових висновків. Об'єктом практичного аргументування є єдина нормативна думка. Практичне аргументування в спонтанній комунікації зводиться не до дійсних або помилкових тверджень, а швидше до вирішення конфліктної ситуації, що створилася.

Види аргументації включають аргументацію від конкретного до абстрактного, від абстрактного до конкретного, асоціативну, описову, аналітичну аргументацію. Аргументування може бути прямим і непрямим; власне аргументуванням, контекстно-зобумовленим аргументуванням і композиційно-зобумовленим; імпліцитним і експліцитним.

Розрізняють аргументування знакове і каузальне. Знакове аргументування виходить за межі вербальної комунікації, але найчастіше ці види аргументування переплітаються [36, c. 356].

Як підставу класифікації пропонують використовувати характер аудиторії, на яку розповсюджується дія аргументування. Тоді всі способи аргументування можна розділити на універсальні і контекстуальні.

Універсальне аргументування може застосовуватись в будь-якій аудиторії. До універсальних способів аргументування відносяться пряме (емпіричне) підтвердження, непряме емпіричне підтвердження (зокрема, підтвердження наслідків), багатообразні способи теоретичного аргументування: дедуктивне обґрунтування, системне аргументування, методологічне аргументування і ін. [65, c. 49].

Контекстуальне аргументування ефективне лише в певній аудиторії. Контекстуальні способи аргументування охоплюють аргументи до традиції і авторитету, до інтуїції і віри, до здорового глузду і смаку.

Універсальна аргументація іноді характеризується як «раціональна», а контекстуальна -- як «нераціональна» або навіть як «ірраціональна». Таке розмежування не є виправданим. Воно різко звужує сферу «раціонального», виключаючи з неї велику частину гуманітарних і практичних міркувань, немислимих без використання «класики» (авторитетів), продовження традиції, апеляції до здорового глузду, смаку і т.п.

Всі багатообразні способи універсальної аргументації можна розділити на емпіричні і теоретичні.

Емпіричне аргументування -- аргументування, невід'ємним елементом якого є посилання на досвід, на емпіричні дані.

Теоретичне аргументування -- аргументування, що спирається на міркування і не користується безпосередньо посиланнями на досвід [35, с. 44].

Відмінність між емпіричним і теоретичним аргументуванням відносне, як відносна сама межа між емпіричним і теоретичним знанням. Нерідкі випадки, коли в одному і тому ж процесі аргументування з'єднуються і посилання на досвід, і теоретичні міркування.

Доказова аргументація -- це не що інше, як доведення. Доведення можна визначити як встановлення істинності тези з використанням логічних засобів за допомогою аргументів, істинність яких уже встановлена. Формою такої аргументації повинно бути дедуктивне міркування. Теза в цьому випадку -- достовірне твердження [65, с. 36].

Іншим видом аргументації є недоказова аргументація.

Виділяють три види недоказової аргументації:

Перший вид: істинність аргументів, зокрема, деяких з них, не встановлена, тобто всі аргументи або деякі з них не є достовірними твердженнями, форма аргументації -- дедуктивне міркування; теза -- правдоподібне твердження.

Другий вид: аргументи є достовірними твердженнями, тобто їх істинність уже встановлена; форма аргументації -- недедуктивне (правдоподібне) міркування; теза -- правдоподібне твердження.

Третій вид: аргументи не є достовірними твердженнями; форма аргументації -- недедуктивне (правдоподібне міркування); теза -- правдоподібне твердження [1, c. 68].

Пряма аргументація -- це обґрунтування, спрямоване від аргументів до тези. Теза безпосередньо обґрунтовується аргументами.

Непряма аргументація -- це обґрунтування, в якому істинність тези обґрунтовується шляхом встановлення хибності антитези.

Непряма аргументація буває двох видів: апагогічна аргументація; розділова аргументація.

Апагогічна аргументація -- це обґрунтування тези шляхом встановлення хибності антитези на підставі виведення із антитези і наявних аргументів протиріччя.

Хід міркування у цьому випадку такий. Треба обґрунтувати деяку тезу (Т). Висувається твердження, яке є запереченням тези (не-Т). Воно називається антитезою. З аргументів та антитези виводять протиріччя, тобто два твердження, одне з яких є запереченням іншого. На підставі цього робиться висновок про хибність антитези й істинність тези [64, с. 102].

Розділова аргументація -- це обґрунтування тези, яка є членом певної диз'юнкції висловлювань, шляхом встановлення хибності й виключення всіх інших конкуруючих з тезою положень -- членів цієї диз'юнкції.

На відміну від апагогічної аргументації, де тезі (Т) суперечить антитеза (не-Т), у розділовій аргументації тезі (Т) протиставляють декілька положень, кожне з яких, по-перше, претендує на роль тези і, по-друге, повністю або частково виключає інші припущення.

Хід міркування у випадку розділової аргументації такий. У процесі обґрунтування доводять безпідставність усіх членів диз'юнкції, окрім одного. Тим самим опосередковано стверджують істинність тези, тобто висловлювання, що залишилось [64, с. 105].

Аргументація за формою може бути: дедуктивною; недедуктивною (правдоподібною).

Дедуктивна аргументація -- це аргументація, яка будується за схемами дедуктивних міркувань.

Дедуктивна аргументація, як правило, будується на підставі аргументів, які були прийняті раніше. Якщо вдалося дедуктивно обґрунтувати тезу, то вона набуває такого ж статусу достовірності, як і аргументи, з яких вона виводиться.

Хоча дедуктивна аргументація є досить сильним способом переконання, однак застосовувати її слід цілеспрямовано. Спроба використати таку аргументацію в тій області або для такої аудиторії, де вона не є придатною, може привести лише до ілюзії переконання. Супротивник легко розкритикує подібне обґрунтування.

Недедуктивна (правдоподібна) аргументація -- це аргументація, яка будується за схемами недедуктивних (правдоподібних) міркувань [64, с. 109].

Характерною рисою правдоподібної аргументації є те, що теза тут завжди має ймовірний характер і потребує подальшої перевірки. Істинність аргументів в такій аргументації ще не гарантує істинності тези, при детальнішому аналізі вона може виявитися хибною.

Види аргументації можуть відрізнятися один від одного методикою організації, структурою і композицією, механізмом обміну аргументами та ін. Часто суперечка і діалог, полеміка і дискусія розглядаються як синоніми, проте необхідно їх концептуально розрізняти [11, c. 17].

Промова, доповідь, лекція, бесіда як способи аргументування в методичній літературі вивчені достатньо повно. Структурні, композиційні і концептуальні особливості промови, доповіді, лекції і бесіди такі:

1. Суб'єктна структура даного виду аргументування відповідає процесу однонаправленого характеру по схемі: аргументатор -- адресат. У вказаній схемі аргументатор є суб'єктом аргументування, а адресат -- її об'єктом. Сторони аргументативного процесу відрізняються за ступенем активності: аргументатор активний, адресат пасивний.

2. Такий різновид аргументування не дає зразка боротьби думок, конфлікту, ігрової ситуації.

3. Основою аргументування служить не взаємодія, а однонаправлена дія, зокрема, передача інформації [14, с. 204].

Дискусія як вид аргументування нерідко ототожнюється з суперечкою і з полемікою. Термін «дискусія» в перекладі з латинського означає «досліджую». Історія науки показує, що роль дискусій у формуванні наукової картини світу дуже велика. Ознаки дискусії пов'язані з організованістю, впорядкованістю, колективною діяльністю по визначенню істинності і помилковості кожної тези.

Основні риси дискусії:

1. Суб'єктна структура зовні така ж, як і в суперечці. Але її суб'єкти представлені не аргументатором і адресатом, не опонентом і пропонентом, а співавторами в колективному процесі обговорення.

2. Тези сторін можуть бути не тільки взаємовиключними, але і взаємодоповнюючими.

3. Мета обговорення полягає не в спростуванні тези опонента, а у встановленні міри істинності і міри помилковості кожної (у тому числі і своєї) тези.

4. Дискусія характеризується як форма обговорення предмету на рівні суті.

5. Обговорення суперечного положення по зв'язане зі всебічністю аналізу, колективною діяльністю, формуванням універсального суб'єкта.

6. У структурному відношенні дискусія регламентована і організована.

Полеміка як вид аргументування (у перекладі із старогрецького -- ворожий, непримиренний) відрізняється від раніше проаналізованих форм, хоча в літературі вона часом висвітлюється то як синонім суперечки, то як рівнозначне поняттю дискусії [14, с. 123].

Л.В. Соловей виділяє наступні ознаки полеміки:

1. Це боротьба, конфлікт думок, що доходять до суперечності.

2. У полеміці засобами протистояння служать певні думки, доведені до підстав. Відмінність між думками і підставами пов'язана з тим, що перші виражають рівень явища, а другі -- сутнісний рівень. Відповідно до цього концептуальна суперечка про суть є полемікою. Отже, сенс полеміки полягає саме в тому, що боротьба думок, доведена до конфлікту підстав, виражається специфічним чином у формі суперечності. Суперечність характеризує позиції, що принципово не зводяться. Можна сказати, що полеміка є сутнісною суперечкою суперечливих підстав.

3. Якщо суперечка як боротьба думок полягає в затвердженні власної тези і в спростуванні, запереченні тези опонента, то полеміка є діалектичне заперечення, зняття підстави протилежної сторони.

4. Кваліфікація полеміки як зняття протилежностей, характеризує її як певну форму розвитку уявлень про предмет обговорення, хоча вона не досягається компромісом в області підведення тез під загальну підставу. Безкомпромісність полеміки обумовлена непримиренністю, протилежністю підстав, їх антагоністичним характером [64, с. 133].

Диспут, дебати як вид аргументування в літературі часто розглядаються як рівнозначні поняття. На думку А.Д. Бєлова, пануюча точка зору полягає в тому, що дані форми аргументування є формою наукової суперечки. Не викликає сумніву, що такий підхід не зважає на всю специфіку представлених форм аргументації.

Відмінними рисами диспуту, на відміну від суперечки, є наступні:

1. Диспут -- це завжди публічна суперечка (суперечка ж може здійснюватися і в міжособовій формі).

2. Предметом диспуту як публічної суперечки служить наукова або суспільно-значуща тема.

3. По організаційній структурі диспут характеризується широко змінною формою обговорення: публічний захист тез, обговорення дисертації і т.д. [23, с. 43].

1.2.2 У риториці

Риторика - одна з найстародавніших філологічних наук. Вона виникла в IV столітті до н.е. в Греції. Слово "Rhetorik" означає ораторське мистецтво або вчення про ораторське мистецтво, але головним змістом риторики вже у той час була теорія аргументування в публічній промові. Великий грецький філософ і вчений Аристотель (384-322 р. до н.е.) визначив цю науку як "здатність знаходити можливі способи переконання щодо кожного даного предмету" [6, c. 98].

Завдання риторики, за задумом Аристотеля, полягало в тому, щоб етичні принципи, на яких повинне ґрунтуватися суспільне життя, стали переконливішими, ніж егоїстичні і матеріально-практичні міркування: "Риторика корисна, тому що істина і справедливість за своєю природою сильніші за свої протилежності, а якщо рішення поставляються не належним чином, то істина і справедливість перемагаються своїми протилежностями, що гідно осуду" [63, c. 54].

Наука поділялася в Античності на три області: фізику - знання про природу; етику - знання про суспільні відношення; логіку - знання про слово як інструмента пізнання і діяльності [40, с. 13].

В основі освіти лежать саме логічні науки, або органон, як їх називали в Античності і Середньовіччі, оскільки перш за все повинен бути освоєний метод, на основі якого можливі теоретичне знання і практична діяльність.

Риторика - наука про аргументування в публічній мові, необхідній при обговоренні питань практичного характеру.

У XVII-XIX століттях риторику стали розуміти як науку про аргументування переважно в письмовій мові: суспільне значення ораторської мови в цей час знижується, а значення письмової літератури - богослов'я, релігійної і політичної публіцистики, філософії, історичної прози, документа - зростає. В результаті поступово розвивається приватна риторика, в якій формулюються правила створення конкретних видів творів: судових промов, проповідей, листів, ділових паперів, історичних, філософських, наукових творів і т.п. [9, c. 75].

Сучасна риторика - не просто технічна дисципліна, яка навчає умінню будувати переконливі вислови, а й інструмент самозахисту від тоталітарної свідомості. Тому вона і несе в собі повернення до спадщини християнської культури, але з урахуванням сучасного наукового знання. Разом з тим, якщо звернутися до суті аргументації, до того, як людина вирішує проблеми і винаходить ідеї і аргументи, можна переконатися, що наш час використовує ті ж прийоми думки, ті ж методи обґрунтування ідей, навіть ту ж техніку введення в оману, що і дві тисячі років тому, хоча змінюються форми, стиль і удосконалюються інструменти словесної дії [4, c. 246].