Семантичні та прагматичні властивості аргументативних висловлювань у політичному дискурсі

Досвід історії аргументування повчальний: техніка аргументування, вироблена середньовічною схоластичною логікою, була в XVIII-XIX століттях з презирством знехтувана і забута, і лише вчені XX сторіччя не без здивування виявили, що багато принципових рішень математичної логіки відтворюють ідеї схоластичної логіки. Те ж відбувається і з риторичним аргументуванням.

Було б неправильним обмежити предмет риторики конкретними розрядами словесних творів - тільки ораторською мовою, проповіддю, публіцистикою, масовою інформацією, хоча риторика вивчає переважно твори саме такого роду. Аргументування міститься і в наукових, і у філософських, і навіть в художніх творах. Риторика вивчає будь-які твори слова, в яких міститься аргументування. Особливість риторики полягає в тому, що вивчення творів слова для неї не мета, а засіб [13, с. 203].

Риторика прагне відповісти на питання: як створити вислів в певним чином заданих умовах? Тому вона є швидше філологічною інженерією, чим фундаментальною наукою. Але з цього не виходить, що її понятійна система і склад розділів залежать від смаку автора, - риторика узагальнює досвід мистецтва аргументування і відображає реальні норми культури слова, що склалися історично.

Риторика включає два основні розділи - загальну риторику і приватну риторику. Загальна риторика вивчає принципи і прийоми створення задуму і його втілення в завершеному вислові. Приватна риторика вивчає особливості побудови словесних творів в різних родах і видах словесності.

Будова загальної риторики відображає хід створення ритором вислову від задуму до завершеного тексту. Загальна риторика містить вчення про ритора; вчення про аргументування, тобто про відношення аргументів до аудиторії, до якої вони звернені і яка ухвалює рішення про їх прийнятність; вчення про риторичну побудову, тобто про створення твору слова [19, c. 405].

Головна мета вивчення риторики - володіння мистецтвом доцільного слова. Мистецтво слова - найпотрібніше, але і найскладніше зі всіх мистецтв, тому освоєння його вимагає серйозної праці і ґрунтовної підготовки. Не існує легких шляхів до важких цілей [66, с. 51].

Вивчення риторики припускає довершене знання літературної мови - інструменту аргументування.

Щоб навчитися будувати письмову і усну промову, необхідно: розуміти, як влаштоване аргументування, тобто знати теорію; читати і розуміти класичні твори, розвинути в собі уміння розуміти будову твору і задум його автора; вправлятися в побудові різного роду усних і письмових висловів, засвоїти навики самостійної творчої роботи із словом; говорити і писати публічно.

Перші три завдання розв'язуються в навчальному курсі риторики, а четверта - в ході професійної діяльності ритора. Ритор вчиться все життя, але потрібно знати, чому і як вчитися.

Отже, риторика - мистецтво досягнення перемоги в суперечці, що використовується при аргументуванні і доказі.

Справа риторики, як вважав Аристотель, була не в переконанні в кожному конкретно випадку, а у пошуках способів переконання. Тому Аристотель і визначав риторику як «здатність знаходити можливі способи переконання щодо кожного даного предмету» [1, с. 43].

Риторика Аристотеля була на ділі неформальною логікою, логікою доказу і технікою ораторського виступу. Риторичне мистецтво, в його уявленні, було засновано на ентімемах - самих довершених і важливих способах переконання. Аристотель також дав визначення таким поняттям, як риторичні силогізми і аподиктичні способи переконання, тим самим встановивши тісний і непохитний зв'язок риторики і логіки, що не оспорювався протягом багатьох сторіч.

Заслуговує уваги і те, що саме Аристотель, відомий своєю прихильністю до логіки, першим висловив думку про те, що можна говорити достатньо аргументовано, не володіючи логічними правилами: «Разом з тим люди від природи в достатній мірі здібні до знаходження істини і здебільшого знаходять її, внаслідок цього швидким в справі відшукування правдоподібного повинен бути той, хто також швидкий в справі відшукування самої істини» [1, с. 95].

Проте теоретично ідея Аристотеля про те, що можна обійтися і без жорстких логічних побудов, що переконливість, привабливість виступів багато в чому визначаються оригінальністю і виразністю, була осмислена і почала активно розроблятися в рамках неориторики і інших суміжних дисциплін лише в XX столітті.

Формалізоване оформлення як уміння переконувати (міркувати і говорити) риторика одержала у софістів. Саме вони першими оцінили силу слова і його переконливий потенціал [7, с. 39]. Цей чинник визначив риторику софізму як науку переконання. Пізніше з єдиної науки виросли два напрями: риторика (уміння говорити) і схоластика (уміння формалізовано мислити із застосуванням техніки мислення) як втілення раціоналізму дедуктивно-метафізичного сенсу [7, с. 234].

Античним риторам були відомі просторові періоди, ритмічне розчленовування, пов'язане з періодичністю. Вони запропонували структуризацію матеріалу як вступ (щоб привернути читача), основну частину (щоб переконати), і висновок (щоб схвилювати, схилити до запропонованої точки зору). Були розроблені і перші критерії доказу, який повинен був бути правильним, коротким, ясним, доречним і пишним.

Розчленовування мови на декілька частин композиційно, приписуване Тісію і Кораку [21, с. 47], стало одним з перших компонентів теорії аргументації. Розчленовування лінійного дискурсу, покладене в основу всіх риторичних процедур, полегшувало завдання для ритора, сприйняття для аудиторії і стало згодом одним з головних принципів аргументування в риториці. Сегментація матеріалу була нічим іншим як введенням раціональності в аргументування.

Лінгвістичний аналіз риторичної комунікації, аргументативного дискурсу, що одночасно створювався і вивчався античною риторикою, став можливим тільки у середині XX століття, коли лінгвістика підійшла до вивчення тексту і дискурсу.

Риторична комунікація - це спілкування між окремим індивідом і аудиторією з яскраво вираженою спрямованістю на дію і контроль за свідомістю тих, що сприймають мову того, що із сторони говорить (адресанта, комунікатора, ритора) з метою внесення можливих змін в модель світу аудиторії і встановлення консенсусу між тим, що говорять і що слухають за допомогою переконливого тексту (аргументативного дискурсу).

Красномовство

У свій час ще Платон казав, що “красномовство належить до тих мистецтв, які усе здійснюють і усього досягають словом... Адже воно зібрало й тримає у своїх руках, можна сказати, сили усіх мистецтв!

Красномовству властиво захоплювати серця й хвилювати їх усякими способами. Воно то вривається в думки, то закрадається в них, сіє нове переконання, визволяє вкорінене” [16, с. 102].

Красномовство -- це мистецтво говорити так, щоб ті, до кого звертаються, слухали не лише без труднощів, але із задоволенням, і щоб захоплені метою й підбурені самолюбством, вони захотіли глибше у неї проникнути.

Завдяки красномовству може полонити людина, на яку звичайно не звертають уваги. Розум не лише одухотворює тіло, але певною мірою оновлює його; почуття й думки, які змінюють одне одного, оживляють обличчя і надають йому то одного, то іншого виразу; розумна промова надовго приковує увагу до однієї й тієї самої людини.

Красномовство досягло значної досконалості завдяки софістам, які вміли майстерно вести суперечку, відзначались кмітливістю в будь-яких словесних баталіях. Однак софістична система суджень склалась як система продуманого використання в полеміці неправильних доказів. Не випадково найбільш відомим постулатом софістики був вислів найвидатнішого із софістів - політичного діяча Протагора: „Про будь-який предмет можна висловити два судження, протилежних одне одному” [6, с. 84].

Майстром академічних бесід-діалогів у Греції був Сократ. Саме він вперше застосував іронію як засіб критичного ставлення до догматики. Сократ створив не лише нову етику, методику суперечки, але й нове мислення. Якщо Сократ був пов'язаний з вченням софістів, то його духовний спадкоємець Платон зрештою став його найбільшим критиком. Платонівські діалоги вважаються своєрідними філософськими драмами, що складаються з яскравих художніх образів, глибоких за змістом і відшліфованих за формою. Ці діалоги і досі викликають незмінний інтерес до бесіди і неухильно ведуть читача до потрібної мети.

Легендарний оратор древнього світу Демосфен жив у епоху, якою закінчувався період народовладдя. Будучи великим оратором і патріотом, Демосфен намагався зберегти віджитий державний лад і своїм життям заплатив за вірність переконанням та ідеалам. На демосфенівських промовах учились оратори різних поколінь не тільки Еллади, але й інших країн, особливо Риму. Уся тріумфальна слава римської риторики може бути позначена одним звучним іменем - Марк Тулій Цицерон. Видатний оратор і політичний діяч, письменник, філософ, автор трактатів на теми моралі і виховання, він став уособленням цілої епохи в римській історії і найвизначнішою постаттю в латинському красномовстві взагалі [9, c. 5].

Ораторське мистецтво чи красномовство має свою тисячолітню історію. І почалося воно, певно, із оракульства, яке виникло у релігіях Сходу, стародавніх Греції і Римі як пророцтво, котре ніби повідомляли людям боги устами жерців.

Саме слово оракул (від лат. oraculum - прорікання) - місце, де проголошувалося пророцтво; переносно ? людина, усі судження якої визнаються непохитною істиною, одкровенням. Звідси походить і слово оратор [43, с. 124].

Оратор (від лат. orare - говорити) вказує на:

1 ) особу, що виголошує промову, виступає з промовою на зборах;

2) красномовну людину, яка володіє даром майстерності слова.

Красномовство -- це не що інше, як уміння надати красу логічним структурам.

Зброя красномовства вимагає мудрості й чесності. Красномовство має однаково як свої небезпеки, так і користь: все залежить від використання; воно може бути й щитом невинності, й мечем мужності, й кинжалом зломовності.

Справжнє красномовство полягає у сутності, але зовсім не у словах.

Одне слово, сказане від щирого серця, діє на розум сильніше усіляких найважливіших доказів і переконливіше усіляких розмірковувань, а особливо, коли воно сказане саме тоді, коли треба...

Без природних якостей оратором бути неможливо, але теорія покаже початківцю, як слід користуватися такими фізичними засобами, які дала йому природа, як слід впливати на розум і серце його слухачів.

Той, хто бажає гарно говорити або писати, повинен обов'язково добре мислити й мати хороший смак [35, c. 300].

У красномовстві є своя міфологія. Згідно з нею спершу ним володіли божественні сили, а потім вони наділяли цим даром і своїх земних обранців та героїв.

Види й роди ораторського мистецтва поділяються на такі, що викладені в монологічній і діалогічній формах. П. Сопер вважав, що існує два види красномовства: інформаційне та агітаційне. Інші вчені виділяють п'ять різновидів красномовства: юридичне (судове); академічне; політичне; церковне; суспільно-побутове [9, с. 13].

Виділяють 10 різновидів красномовства: соціально-політичне; парламентське; академічне; соціально-побутове; судове; лекційно-пропогандистське; дипломатичне; військове; рекламне; церковно-богословське.

Соціально-політичне красномовство вважається найдавнішим родом красномовства, найвидатнішими представниками якого були Цицерон, Сократ та інші оратори античності пізнішого часу.

Справжньою колискою політичної культури і батьківщиною політичного красномовства стала антична Греція (слово «політика» походить від грецького -- місто). Політичне красномовство формується на ґрунті т.зв. епідейктичної (урочистої) риторики, але без пишнот та панегірично-урочистого тону. Політичне красномовство, як правило, пов'язане з соціальним розшаруванням суспільства, зіткненням інтересів різних класів і партій. Він може вкладати у свою промову яскраве особисте ставлення до тієї чи іншої проблеми, але сама проблема залишається надособистісною. Це визначає підвищену ідейність політичної промови [6, с. 14].

У наш час цей різновид красномовства зустрічаємо на зборах, мітингах, засіданнях Верховної Ради і місцевих Рад народних депутатів.

Парламентське красномовство. Світовий досвід учить: ступінь розвитку політичного монологу свідчить про ступінь розвитку демократії в суспільстві. Демократія ? це не тільки сукупність процедур і їх застосування, але й взаємодія між різними політичними партіями, громадськими рухами.

Політична мова взагалі і парламентська зокрема - це особлива знакова система, призначена для досягнення консенсусу, прийняття і обґрунтування політичних і соціально-політичних рішень в умовах плюралістичного суспільства, в якому людина є суб'єктом політичної дії [6, c. 16].

Академічне красномовство. Академічне красномовство -- це ораторська діяльність науковця, викладача, що доповідає про результати дослідження, популяризує досягнення науки.

Творцями українського академічного красномовства були видатні науковці й письменники Феофан Прокопович, Іоаникій Галятовський, Григорій Сковорода, Петро Могила. Під терміном академічне треба розуміти строго наукове за характером красномовство, основними рисами якого є глибока аргументованість, висока логічна культура, строгий мовний виклад, вживання великої кількості спеціальної термінології. Слово походить від грецького «акабеміа» -- так називалися сади, що начебто належали міфічному героєві Академу. Згодом цим почали називати філософську школу, засновану Платоном саме в цій місцевості.

Академічне красномовство поділяється на три різновиди: власне академічне (наукова доповідь, реферат, огляд); вузівське красномовство (лекція); шкільне красномовство (розповідь, бесіда, опис тощо).

Справжній розквіт мистецтва публічного слова нерелігійного напряму в Україні пов'язаний з розвитком університетського красномовства.

До жанрів академічного красномовства належать: наукова доповідь, наукове повідомлення, наукова лекція (вузівська та шкільна), реферат, виступ на семінарському занятті, науково-популярна (публічна) лекція, бесіда [6, c. 23].

Суспільно-побутове красномовство -- це влучне, гостре або урочисте слово з приводу якоїсь важливої події у приватному житті або певної гострої чи цікавої ситуації. Соціально-побутове красномовство охоплює соціально значущі побутові ситуації. Воно відображає певні суспільні відносини, разом з тим є втіленням давніх звичаїв, народних традицій [16, с. 103].

Склалося також як особливий жанр надгробне слово, яке існувало в усній формі (пригадаймо промову Перікла, присвячену безсмертній пам'яті афінських синів, що полягли в бою). Віршова форма утворила в цій сфері особливий жанр лірики -- епітафію («У цій бо могилі лежить рятівник Симоніда з Кеосу. Мертвий живому добром відплатив за добро»).

Сьогодні жанрами соціально-побутового красномовства є: ювілейні промови, привітальне слово, застільне слово (тости), надгробне (поминальне) слово. Тут найчастіше йдеться про величання, похвалу тієї чи іншої особистості, групи або явища, тобто можна сказати, що ці промови за своїм духом є панегіричними. Характерною рисою подібного красномовства є ритуальність (ситуація хрестин, весілля, похорону тощо), і це накладає певний відбиток на стиль промови.

Судове красномовство - це ораторські виступи юристів, підсудного та цивільних осіб у процесі розгляду судової справи з позицій законодавства [13, с. 63].

Судове красномовство виникло в Давній Греції як апології -- промови на захист самого себе, що їх писали для населення логографи-софісти. Тоді не було ані державного звинувачення, ані попереднього судового слідства. Судова промова мала приблизно таку структуру: вступ (у якому прагнули схилити до себе суддів); оповідь (виклад фактів справи з точки зору виступаючого); докази своєї правоти й полеміка з супротивником, якого чорнили скільки могли; висновок, що мав стандартний вигляд. Вступ та висновки були типовими шаблонами.

Сучасний суд дуже відрізняється від судочинства античної пори. Це складна процедура, учасники якої чітко розподіляють ролі: прокурор, адвокат, свідки і т.д. Судовий стиль характеризується чітким вираженням мети, відсутністю штучної розпливчастості, манірності, доступністю у сприйнятті, умінням доцільно використовувати художню літературу, засоби психологічного впливу на слухачів. Особливої уваги потребує підготовка судової промови. Важливо визначити її предмет, види та функції, специфіку словесного оформлення. Судова промова -- це промова, звернена до суду та інших учасників судочинства і присутніх при розгляді кримінальної, цивільної, адміністративної справи, в якій містяться висновки щодо тієї чи іншої справи.

Розрізняють такі різновиди судових промов: прокурорська; адвокатська; самозахисна; промова громадського обвинувача; промова захисника.

Судова промова мусить висвітлити громадську точку зору та оцінку злочину, особи підсудного з погляду того чи іншого учасника дебатів. Проте право пропонувати міру покарання або думку про невинність підсудного мають лише прокурор та адвокат; інші лише уточнюють деталі, які допомагають об'єктивно змалювати стан справи. Судова промова ефективно впливає на суд, допомагає формуванню переконань суддів та присутніх у залі суду громадян [6, c. 25].

Лекційно-пропагандистське красномовство активно розвивалось у 30-80-ті роки XX ст., але у 90-ті роки у зв'язку з глибокими соціально-політичними зрушеннями переживає певний кризовий період.

Цей вид ораторського мистецтва включає три основні підвиди: науково-теоретичні лекції; науково-популярні лекції (лекція-концерт, кінолекція, лекція-екскурсія); науково-методичні лекції.

Дипломатичне красномовство розвивається в тих країнах, які проводять активну державотворчу політику. Українське дипломатичне красномовство зазнавало розквіту в різні періоди державного будівництва, зокрема за часів Богдана Хмельницького, Запорізької Січі, а також у період розбудови незалежної України у 90-і роки XX ст.

Дипломатична промова - суто офіційний виступ особи, що є представником певної держави. Мета дипломатичної промови - досягти максимального взаєморозуміння між державами, утілити в життя плани про активне співробітництво на вигідних умовах [16, c. 19].

Військове красномовство веде своє походження з найдавніших часів. Руські князі та воєводи неодмінно звертались до своїх дружин перед виступом у похід, перед початком битви. „Слово о полку Ігоревім” містить промову Ігоря Святославовича перед вирішальною битвою з половцями. У „Повісті минулих літ” можемо познайомитися з промовою Святослава Ігоревича до дружинників.

Військове красномовство має такі різновиди: промова-наказ; інструктивна промова; виступ на військово-політичну тему; промова-заклик.

Рекламне красномовство - це один із різновидів соціального красномовства, що активно розвивається в країнах Західної Європи, Америки і тільки починає свій розвиток в Україні. Українська реклама ще існує переважно в усній формі [6, с. 88].

Церковне красномовство -- це проповіді, бесіди, напуття, коментування Біблії в практиці різноманітних християнських конфесій.

Тема церковного оратора вже сотні років визначена наперед церковним календарем. Але така визначеність зовсім не означає, що церковний оратор позбавлений клопотів: розумова робота тут так само потрібна, як і в галузі світського красномовства. Проповідникові навіть важче, бо він мусить знайти популярні ходи й прийоми, які б наблизили Святе Письмо до людини.

1.3 АРГУМЕНТАТИВНИЙ ДИСКУРС, ПОЛІТИЧНА ПОЛЕМІКА, ПОЛІТИЧНИЙ ДИСКУРС

Дискурс (від лат. discursus -- міркування, довід, аргумент) -- це текст, що містить міркування, тобто фіксована система певного руху думок. Існують два види дискурсу: по-перше, це текст-опис, що має свою логіку (у кращому випадку вона є структурним планом розповіді); по-друге, це комунікативний дискурс, тобто текст, що містить взаємозалежні міркування декількох суб'єктів (наприклад, протокол або стенограма «круглого столу», дискусії, суперечки) [21, с. 33].

Проблеми дискурсу є ключовими у дослідженнях таких зарубіжних науковців, як Тойн ван Дейк, Е. Бенвеніст, Ю. Габермас, М. Фуко, Г. Кук та інших. Серед вітчизняних дослідників дискурсом цікавились Г.А. Орлова, В.Г. Борботько, Ю.С. Степанов та інші.

Еволюцію в інтерпретації даного поняття у латинській мові простежують В.І. Герасимов та М.В. Ільїн. Вони спочатку трактують його, як "розмова", "бесіда", а згодом "пояснення", "аргумент" та "логічне міркування" [22, с. 62]. Загалом у своїй статті "Политический дискурс-анализ" згадувані науковці окреслюють його найважливіші параметри. В свою чергу, В.З. Дем'янков визначає дискурс передусім як текст у його становленні перед інтерпретатором [29, с. 32]. Проте, на мою думку, найвлучніша гіпотеза належить Т.А. ван Дейку стосовно того, що дискурс є комунікативним явищем, складовою якого є ще й соціальний контекст, тобто надання інформації про учасників комунікації та процеси сприйняття повідомлень [22, с. 62]. Не можна не погодитися з Г. Куком, який охарактеризував дискурс як "єдність і взаємодію тексту й контексту" [22, с. 33].

Сучасні лінгвісти послуговуються термінами "політичний дискурс" та "політична мова". Суперечки у лінгвістиці існують стосовно вживання цих двох понять. Серед науковців, що вживають концепт "політична мова", В.З. Дем'янков знаходить риси, які для нього характерні. Це - термінологічність лексики, особлива структура дискурсу та його реалізації [32, с. 34]. Російські дослідники А.М. Баранов та Є.Г. Казакевич переконані, що політична мова - це "особлива знакова система, призначена саме для політичної комунікації..." [29, с. 23]. Як стверджує В.В. Петренко, "політична мова" - дещо ширше поняття, оскільки охоплює не лише мову публічних політичних дискусій, але й міститьу собі мовні особливості політичних документів [52, с. 7].

Із наведених визначень випливає, що політичну комунікацію розглядають науковці як поняття широке, на базі якого й реалізується політичний дискурс. Щоб дослідити змістову суть цих термінів, потрібно звернутися до визначення концепту "мова" та повернутися до вже згаданого раніше поняття "дискурс".

Як стверджував Вільгельм фон Гумбольдт: "Мова - це світ, що лежить між світом зовнішніх явищ і внутрішнім світом людини" [56, с. 15]. Він продовжив: "У пошуках мови людина прагне відшукати знак, за допомогою якого вона могла б, враховуючи фрагменти своєї думки, представити ціле як сукупність єдностей" [33, с. 58]. Проаналізувавши дефініції концепту "політичний дискурс", Н.В. Кондратенко робить висновок, що однозначного розуміння та трактування зазначеного поняття серед учених немає: поняття "політичний дискурс" та "політична комунікація" О. Шейгал вважає синонімічними; Ю. Сорокін стверджує, що політичний дискурс є лише різновидом ідеологічного [41, с. 11].

Сучасний американський вчений Е. Буш наголошує на важливості використання "конституційних положень" ("constitutional issues") у політичній риториці [46, с. 28]. Сама ж науковець надзвичайно влучно охарактеризувала взаємозв'язок між поняттями "політична комунікація", "політичний дискурс" і "політична мова". Дослідник підсумувала, що "політична комунікація реалізується в різноманітних жанрових формах політичного дискурсу, а політичний дискурс обслуговується засобами політичної мови" [52, с. 24].

Дискурс складається з пропозицій або їх фрагментів, а зміст дискурсу часто, хоч і не завжди, концентрується навколо деякого «опорного» концепту, званого «топіком дискурсу». Пропозиції пов'язані між собою логічними відносинами (кон'юнкції, диз'юнкції, «якщо - то» і т.п.).

По ходу такої інтерпретації відтворюється - «реконструюється» - уявний світ, в якому, за презумпцією інтерпретатора, автор конструював дискурс і в якому описуються реальне і бажане (хай і не завжди досяжне), нереальне і т.п. положення справ. Цей уявний світ включає характеристики дійових осіб, об'єктів, часу, обставин подій (зокрема, вчинків дійових осіб), домислювані інтерпретатором (з його неповторним життєвим досвідом) деталі і оцінки [52, с. 18].

Аргументативний дискурс є складним комунікативним феноменом і уявлення про нього лише як про зв'язну послідовність повідомлень або мовних актів є вкрай недостатнім тоді, наприклад, коли виникає необхідність моделювати той спосіб, яким люди думають про аргументування, що здійснюється їхніми опонентами.

Аргументативний дискурс (дискурсивний текст), який розглядається як частина дискусії, реальної або уявної, визначається як низка висловлювань, промовлених або письмово зафіксованих, які були винесені на захист однієї або декількох точок зору [29,c. 17]. Поняття «аргументація» тісно пов'язане з поняттям «суперечка». Саме в суперечках найчастіше застосовують різні види аргументацій.

Суперечка -- це процес обміну протилежними думками.

Суперечка як вид аргументування також широко обговорюється в літературі, проте однозначного визначення його поняття в літературі немає. С. Поварнін кваліфікує суперечку як процедуру, в якій один доводить, що якась думка вірна, а інший -- що вона помилкова. До цієї точки зору приєднується А.А. Старченко, що трактує суперечку як відстоювання власної тези і спростування тези супротивника. Проти такого визначення заперечує А.Н. Соколов. Він вважає, що характеристика суперечки з позиції розбіжності тез і доказу істинності одного з них і помилковості іншого недостатня [31, c. 57].

Можна виділити наступні структурні композиційні і концептуальні риси суперечки:

1. Суб'єктна її структура характеризується наявністю щонайменше двох суб'єктів.

2. Суб'єкти суперечки рівнозначні по своїй ролі в процесі обміну думками, по ступеню активності, по зв'язках один з одним.

3. Предметом суперечки є спірне положення, про яке кожна сторона має власну думку, названу тезою.

4. Відмінність позицій сторін, виражена думками про спірне положення, робить суперечку обговоренням на рівні явища, а не на рівні суті.

5. Тезиси сторін суперечать один одному в контрадикторній формі.

6. Процедура обміну думками відповідно до взаємовиключних характеристик тез виражається в боротьбі думок [31, с. 58].

Обов'язковими учасниками суперечки, а, отже, й аргументативного процесу, є: пропонент; опонент; аудиторія.

Пропонент -- це той, хто висуває, обстоює певну тезу.

Без пропонента не може бути ані суперечки, ані аргументативного процесу, оскільки спірні питання не виникають самі собою, вони повинні бути кимось сформульовані і поставлені на обговорення. Пропонент може висловлювати власну думку або представляти колективну позицію з того чи іншого питання.

Опонент -- це той, хто заперечує, піддає сумніву істинність або слушність тези, яку висунув пропонент [37, с. 43].

Опонент може бути безпосередньо присутнім і особисто брати участь у спорі. Але можливою є ситуація, коли опонент безпосередньо не бере участі в аргументативному процесі.

Аудиторія -- це колективний суб'єкт суперечки. Однак вона не є пасивною масою людей, це колектив, який має свої переконання, свої позиції, точки зору з приводу питання, що обговорюється.

Аудиторія є основним об'єктом аргументативного впливу в суперечці.

Можна виділити кілька класифікацій суперечок. По-перше, суперечка за формою може бути: дискусією; диспутом; полемікою; дебатами.

Полеміка (грец. -- ворожий, войовничий) -- це суперечка, де є конфронтація, протистояння, протиборство сторін, ідей, думок [22, с. 93]. У зв'язку з цим її можна визначити як боротьбу принципово протилежних думок з якогось питання, як публічну суперечку з метою захисту, відстоювання своєї точки зору і спростування протилежної.

Якщо учасники дискусії або диспуту, відстоюючи протилежні думки, намагаються дійти консенсусу, якоїсь єдиної думки, знайти спільне рішення, встановити істину, то мета полеміки зовсім інша. Тут потрібно одержати перемогу над супротивником, відстояти і захистити свою власну позицію.

Принципами політичної полеміки є загальні положення, які виконують роль регулятивів.

До принципів, що мають функцію регулятивів відносять такі принципи: правдивості, повноти, корективності, предметності та раціональності.

Правдивість соціально-політичної аргументації характеризує об'єктивність, доказовість, істинність полеміки.

Повнота соціально-політичної аргументації обумовлюється відповідністю необхідністю і достатністю в аргументуванні певного питання. Повнота повинна бути організаційною, інформаційною, концептуальною, політико-ідеологічною. До засобів, які забезпечують повноту соціально-політичної аргументації належить раціональна організація політичної полеміки [21, c. 14].

Коректність аргументування - це передусім логічна, фактична, теоретична та соціально-політична несуперечність, за якою стоїть єдність слова (справи, лозунгу і дії програми і практичної політики).

Предметність соціально-політичної аргументації передбачає розуміння того, що становить предмет політичної полеміки.

Дані принципи соціально-політичної аргументації розробляються і застосовуються у політичних полеміках.

Соціально-політична аргументація як вид комунікативної діяльності розглядається в межах політичного дискурсу, який вважають засобом реалізації аргументації.

У сучасних дослідженнях використання мови політиками розглядається як реалізація її політичної функції (Г. Дасуел), “спонукальної функції” (Д. Блумфілд), “агітаційно-пропагандистської” (Н.А. Слюсарева).

Г.Г. Почепцов вважає, що “вербальна комунікація носить головний характер в будь-якій області людської діяльності” в тому числі і в області соціально-політичної аргументації.

Вербальна комунікація впливає на людину на багатьох рівнях.

Т.А. ван Дейк аналізуючи прояви ідеології в вербальних структурах, підкреслює, що “ідеологи повинні втілювати соціальне значення і думку” [22, с. 32].

Сучасна ситуація характеризується тим, що зараз більше, ніж будь-коли в політиці, мова є не тільки інструментом формування та вираження думок, але й засобом їх приховування. “Возможность манипулирования аудиторией с помощью языка заложена в медлетингтивности (неразчленённости) форм содержания языкового знака” [58, с. 103].

Отже, політичний дискурс - це проблема не тільки політична, але й лінгвістична та культурна, “…говорить о языке и не говорить о состоянии общества и общественного сознания невозможно” [29, с. 40].

Стосовно концептуальної основи політичного дискурсу, слід відзначити, що він складається з ієрархії цінностей з великим аргументативним потенціалом. Ціннісні структури формують міфологію суспільної свідомості, до якої часто звертаються політики.

Ровиток “політичного дискурсу” пов'язують з розвитком засобів масової інформації, котрі створюють “великомаштабний політичний дискурс” і зв'язують в одне ціле когнітивні та соціальні аспекти, цінності, фрейми, моделі, символи, міфи. На підставі оцінних суджень комунікант їх класифікує, формуючи таким чином певні предметні каталоги [52, с. 15].

Детальний аналіз та моделювання політичного дискурсу ведеться з 50-х років ХХ ст.

Незважаючи на те, що політичний дискурс є одним з найбільш авторитетних з видів аргументативного дискурса, його вивчення заслуговує особливої уваги.

Слід відзначити, що сам термін “дискурс” має декілька визначень. П. Серіо дає їх характеристику:

еквівалент поняття “мовлення”, тобто будь-яке конкретне висловлювання;

одиниця за розміром більша ніж фраза, висловлювання в глобальному смислі, тобто предмет вивчення “граматики тексту”, яка вивчає послідовність окремих висловлювань;

у рамках теорії висловлювання або прагматики “дискурсом” називають вплив висловлювання на його одержувача і його внесення в “мовленнєву ситуацію”, до складу якої входить суб'єкт висловлювання, адресат, момент та певне місце висловлювання;

мовлення мовця в протилежність “розповіді”, яка розвертається без експліцитного втручання суб'єкта висловлювання [22, с. 10].

Аналіз дискурсу традиційно визначає свій предмет дослідження розрізняючи “висловлювання” і “дискурс”.

П. Серіо вважає, що висловлювання - це послідовність фраз, яка міститься між двома семантичними пропусками, двома зупинками в комунікації; дискурс - це висловлювання, що розглядається з точки зору дискурсного механізму, який ним керує. Таким чином, погляд на текст з позицій його структурування “у мові” визначає даний текст як висловлювання, лінгвістичні дослідження умов виробництва текту визначає його як дискурс [52, с. 158].

Базуючись на визначенні П. Серіо ми вважаємо, що поняття “дискурсу” відкриває взаємодію між чисто лінгвістичним підходом і підходом, який розчиняє мову в ідеології.

Політичний дискурс формується на основі національної мови, яка використовується політиками, партіями або владними структурами для досягнення найрізноманітніших цілей:

- встановлення суспільного консенсусу;

- “промивання умів”, нав'язування масовій свідомості тієї або іншої ідеологічної думки [212, с. 22].

Під політологічним (політичним) дискурсом розуміється зв'язаний текст, зумовлений ситуацією політичного спілкування у сукупності з прагматичними, соціологічними, психологічними та іншими факторами. Політичний дискурс актуалізується у таких жанрах, як промова політика, інавгураційне звернення президента, політичний документ (указ президента, зміст закону, комюніке), звіти уряду у парламенті, затвердження або обговорення бюджету [2, с. 25].

У політичному мовленні визначною є потреба інформаційної повноти повідомлення: найбільш швидке, точне та ясне здійснення передачі важливих факторів. На лексичному рівні це можна досягти вибором політичних термінів, які забезпечують чіткість і однозначність висловлювання.

В дискурсі політиків-професіоналів виділяється особлива сфера - це мовленнєві жанри, суб'єктами яких можуть бути лише особи, що займають головні місця в політичній ієрархії - керівники держави, міжнародних об'єднань, політики установ та партій [29, с. 42].

Мовне маніпулювання політичною свідомістю у політичному дискурсі здійснюється за допомогою словесної імплікації за рахунок ідеологічності, оцінювання, модальності, рухомості, семантики та прагматики слова, варіативності денотативних та конотативних значень одних і тих же мовних знаків під впливом соціальних, культурних та інших факторів.

У контексті недемократичного політичного дискурсу кожна людина (група, колектив, співавторство) може фігурувати як об'єкт ідеологічного впливу (маніпулювання, репресії), так і суб'єкт політичної дії [562, с. 158].

Демократичний дискурс завжди орієнтований на створення таких умов за яких, по-перше, кожен його учасник мав би право самостійно вирішувати брати участь у ньому чи ні, по-друге, всі його учасники (тобто всі члени громадського суспільства) мали б реальну можливість впливати на політичну владу, по-третє, політична влада не могла б нехтувати думкою, як більшості, так і меншості [4, с. 26].

Політичний дискурс створений політиками, які переконують народ, спонукають його, схвалюють себе і свої дії, виступають з критикою опонентів. Особливою технікою переконання є пропаганда, яка використовується перед виборами, метою якої є нав'язування народові певної думки. Тільки той політик, який знаходить шляхи вирішення із проблемної ситуації, отримує лідерство.

За останні роки політичний дискурс став активним об'єктом лінгвістичних досліджень. У зв'язку з глобалізацією соціальних змін, технологізацією політичного дискурсу, соціологи, лінгвісти та інші спеціалісти, доходять висновку, що мова - це влада. У періоди радикального суспільно-політичного реформування закономірно підвищується увага до аспектів соціального життя, здатних визначити подальшу побудову нової системи аксіологічних координат з іншими акцентуваннями рубрик цілісних шкал [21, с. 60]. На особливу увагу заслуговує політичний дискурс, адже мова є невід'ємною від політики і владних відношень, і тільки у цьому контексті може стати адекватно зрозумілою.

Останнім часом змінився статус усної комунікації в політиці завдяки освітленню в засобах масової інформації політичних подій. Завдяки телебаченню адресат сприймає не тільки зміст повідомлення, але й зовнішній вигляд мовця разом з вербальною та невербальною поведінкою.

Осмислення даних реалій примушує лінгвістів піти за дійсно мовні межі і розглядати політичний дискурс як єдність вербального, невербального і екстралінгвістичного аспектів.

Політичний дискурс співвідноситься з широкою сферою свідомості суспільства, оскільки до її складу входить значна кількість суспільних відносин. Ідеологічна спрямованість політичного дискурсу тісно пов'язана з політикою яку запроваджує держава та уряд. Однак не тільки політика впливає на формування політичного дискурсу, який реалізується в вербальній формі, а й він сам є інструментом впливу на формування політики через свого адресата (читача, глядача, слухача). Функція впливу споруджує комплекс лінгвістичних засобів усіх мовних рівнів, а також на рівні текстової композиції.

Для політичного дискурсу характерні дві головні функції: інформаційна (комунікативна) та впливаюча (прагматична), які реалізуються у постійній єдності.

Соціальна спрямованість прагматичної комунікації політичного дискурсу - бути видом оперативного впливу на масову аудиторію у політичних та ідеологічних цілях [21, c. 47].

Політичний дискурс існує в усній та письмовій формах. Прикладом першої є - публічні виступи політиків, їх інтерв'ю, виступи по радіо і телебаченню, прес-конференції, парламентські дебати, блоки політичних новин у телерадіопередачах.

Традиції усної форми були закладені ще в античні часи. Підвидами політичного дискурсу вважають: дипломатичний та релігійно-проповідницький. Усна форма політичного дискурсу сприймається у єдності вербального, невербального та екстралінгвістичного факторів. Письмова форма політичного дискурсу охоплює різноманітні договори, протоколи, інформацію в газетах про політичні події, а також політичну рекламу.

Соціологічний аспект політичного дискурсу пов'язаний з його прагматичною функцією, тобто конотація слів змінюється в залежності від того, який прагматичний ефект йому надає адресант чи адресат [33, c. 67].

У світі сучасної теорії комунікації вивчення вербальної інтерапції привертає увагу багатьох лінгвістів (О. Ребуль, С. Пекареп, К. Кербра-Орекьоні та ін.), які розглядають політичний дискурс як комунікацію соціально-значущих факторів з метою певного впливу на означеного суспільного адресата.

Мова політика (за деякими виключеннями) оперує символами, а її успіх зумовлюється тим, наскільки ці символи співзвучні масовій свідомості: політик повинен уміти торкнутися потрібної струни в цій свідомості; вислови політика повинні укладатися в «всесвіт» думок і оцінок (тобто, у всю безліч внутрішніх світів) його адресатів, «споживачів» політичного дискурсу.

Далеко не завжди таке навіювання виглядає як аргументування: намагаючись привернути слухачів на свій бік, не завжди вдаються до логічно зв'язних аргументів. Іноді досить просто дати зрозуміти, що позиція, на користь якої виступає пропонент, лежить на користь адресата.

Політична промова представляє собою один із видів публічного монологічного мовлення, для якого характерні такі елементи мовної ситуації, як чисельна аудиторія та офіційна обстановка [38, с. 15]. Саме політична промова була і є основним об'єктом дослідження риторики.

З метою встановлення тіснішого контакту з аудиторією, оратор в політичних промовах намагається ідентифікувати свій образ через ототожнення себе зі слухачами. Це здійснювалося завдяки використанню займенників множини, таких як “wir”, ”unser”. [46, с. 27]. Наприклад, бундеспрезидент Австрії Гейнц Фішер на Асиль-дебатах промовив: Probleme lцsen wir nicht, in dem wir Volksbefragungen als Allheilmittel betrachten, aber auch nicht, in dem wir sie in Acht und Bann setzen und als Ьbel betrachten. Для здійснення подальшої сугестії оратори часто використовували засоби вираження авторської модальності через вживання таких дієслів як „ glauben, ьberzeugen ” та ін. [72, с. 87]. Наприклад, партія Зелених висунула кандидатом Цема Оцдеміра у Бундестагсваль 2009. На засіданні партії Цем Оцдемір сказав:“Wir ьberzeugen euch davon, viele neue Wдhlerinnen und Wдhler gewinnen zu kцnnen.“

На лексичному рівні образність та виразність мови публічних промов досягалася завдяки використанню тропів - засобів фігурального зображення предметів та явищ, до найпоширеніших з яких відносилися метафора, епітет, гра слів, іронія та ін. [69, с. 11].

„Bei unserer Klientel entsteht der Eindruck: Die kцnnen es auch nicht, das ist alles Murks“, жартує Георг Бруннгубер у замку Беллеву.

На синтаксичному і лексико-синтаксичному рівні поширеними виявилися такі засоби, що забезпечують реалізацію риторичної стратегії, як паралельні конструкції, риторичні питання, антитези, градації та ін. З синтаксичної точки зору для текстів політичних промов найбільш характерним було використання нееліптичних та складних речень [68, с. 43].

Отже, політичні промови, що представляють собою взірець ораторського мистецтва, використовуючи розвинутий інструментарій риторики для здійснення головної мети - переконання, - виявили наявність великої кількості засобів впливу, що дає змогу дійти висновку про велику сугестивну силу політичного виступу як типу тексту. Реалізація риторичної стратегії, що передбачає дотримання принципів і методів риторики як теорії переконуючої комунікації відбувається в таких промовах на кожному рівні мовної системи [52, с. 167].

ВИСНОВКИ ДО І РОЗДІЛУ

Слово комунікація прийшло до нас через англійську мову (communication) від латинського communicare, що означає "перебувати у зв'язку, брати участь, об'єднуватися".

Основними результатами успішного спілкування завжди є взаємопорозуміння й згода.

Аргументація є предметом дослідження багатьох наукових дисциплін -- логіки, риторики, психології, лінгвістики, соціології, дисциплін, що вивчають штучний інтелект тощо.

У курсі логіки вивчається процес обґрунтування, наполягання на певному положенні (твердження, гіпотези, концепції) на підставі використання інших положень. У структурі аргументації такого типу відрізняють: тезу; аргументи; форму (схему).

Риторика - наука про аргументування в публічній мові, необхідній при обговоренні питань практичного характеру. Риторика включає два основні розділи - загальну риторику і спеціальну риторику. Загальна риторика вивчає принципи і прийоми створення задуму і його втілення в завершеному вислові. Спеціальна риторика вивчає особливості побудови словесних творів в різних родах і видах словесності.

Аргументативний дискурс (дискурсивний текст), який розглядається як частина дискусії, реальної або уявної, визначається як низка висловлювань, промовлених або письмово зафіксованих, які були винесені на захист однієї або декількох точок зору. Поняття «аргументація» тісно пов'язане з поняттям «суперечка». Саме в суперечках найчастіше застосовують різні види аргументацій.

Суперечка -- це процес обміну протилежними думками.

Полеміка (грец. -- ворожий, войовничий) -- це суперечка, де є конфронтація, протистояння, протиборство сторін, ідей, думок. У зв'язку з цим її можна визначити як боротьбу принципово протилежних думок з якогось питання, як публічну суперечку з метою захисту, відстоювання своєї точки зору і спростування протилежної.

Види аргументації включають аргументацію від конкретного до абстрактного, від абстрактного до конкретного, асоціативну, описову, аналітичну аргументацію. Аргументування може бути прямим і непрямим; власне аргументуванням, контекстно-зумовленим аргументуванням і композиційно-зумовленим; імпліцитним і експліцитним.

Красномовство -- це мистецтво говорити так, щоб ті, до кого звертаються, слухали не лише без труднощів, але із задоволенням, і щоб захоплені метою й підбурені самолюбством, вони захотіли глибше у неї проникнути.

Виділяють 10 різновидів красномовства: соціально-політичне; парламентське; академічне; соціально-побутове; судове; лекційно-пропагандистське; дипломатичне; військове; рекламне; церковно-богословське.

аргументування риторичний політичний дискурс

РОЗДІЛ 2: РИТОРИЧНА СТРУКТУРА ТА СЕМАНТИКО - ПРАГМАТИЧНІ ВЛАСТИВОСТІ АРГУМЕНТАТИВНИХ ВИСЛОВЛЮВАНЬ У ПОЛІТИЧНОМУ ДИСКУРСІ

2.1 РИТОРИЧНА СТРУКТУРА ПОЛІТИЧНИХ ПРОМОВ

Будь-яка промова чимось подібна до наукового дослідження. Отже, промову слід будувати як певну проблему. Оратор, виступаючи перед аудиторією, завжди має проголошувати щось вагоме, нове. Виступ має бути актуальним, змістовним. Тільки за таких умов його слухатимуть.

Оратор повинен грунтовно володіти основними аспектами проблеми. Той, хто виступає перед аудиторією, має бути освічений в галузі знання, яку пропонує увазі своїх слухачів. Поверховість і малоерудованість одразу помітні, й довіри в аудиторії такий оратор не викликає.

Промова, як правило, потребує попередньої підготовки [52, c. 107].

Підготовка промови - творчий процес, який можна поділити на такі етапи: вибір теми -- складання плану -- збирання матеріалу -- запис промови -- розмітка тексту знаками партитури - тренування. Розглянемо докладніше кожний блок цього алгоритму.

1) Вибір теми.

Часто лекторові пропонують виступити на чітко визначену тему. Так, академічна доповідь у стінах вузу визначається навчальним планом чи науковим керівником; церковна проповідь визначена наперед євангельським текстом.

2) Складання плану.

Плани бувають трьох видів: простий, складний і цитатний. Простий план являє собою, по суті, ряд непоширених речень.

Складний план - це своєрідне поширення простого плану шляхом розгалуження основних питань. Крім того, сюди зазвичай вводять вступ та висновки (хоча це не обов'язково).

Цитатний план - це план, подібний, як правило, до простого, але замість непоширених речень тут вживаються цитати, які конденсують суть цього питання.

3) Збирання матеріалу.

Матеріал для промови може містити власний і чужий досвід. Матеріалом з власного життя можуть бути власні думки, спостереження, емоції тощо. Матеріал, що містить чужий досвід, - це, насамперед, книги, журнали, газети (хоча можуть бути й випадки з життя знайомих, друзів і т. ін.). Якщо промовець власні думки підкріплює цитатами, то вони набувають більшої ваги.

4) Запис промови.

Початківець (та й не лише) мусить після попередньої роботи записати зібраний матеріал у вигляді звичайного тексту. Після запису необхідно уважно проглянути отриманий текст. Перше, на що слід звернути увагу - чи правильно було дібрано слова. Далі йде робота над стилем: чи відповідають обрані слова меті промови? аудиторії, до якої буде вона звернена? чи не будуть деякі слова «випадати» з тексту стилістично? Прослідкуйте, чи не втратили логічність і доказовість думок, чи не перевантажений ваш текст цитатами та прикладами.

5) Розмітка тексту знаками партитури.

Навіть досвідчений оратор, не кажучи вже про початківця, стикається з потребою певної графічної підготовки написаного тексту: виділити найважливіші місця чи такі, що залишають простір для неточного витлумачення, тощо. Для цього використовуються знаки партитури, які допомагають зафіксувати наголошене слово, правильну інтонацію, паузи і т. ін. [70, c. 47].

Знаки партитури за місцем їх розташування в тексті поділяють на три групи: рядкові, надрядкові, підрядкові. Рядкові знаки

1. Фразові паузи: | коротка (на один рахунок); || на два рахунки (раз, два); ці на три рахунки (раз, два, три).

2. Дужки ромбічні <>, якими варто позначати вставні речення або слова.

3. Дужки квадратні [] вживаються, якщо варто додати слово (слова), що допомогло б утримати непевний зміст речення, знайти потрібну інтонацію.

4. Лапки «» в які беруть слова, що вимовляються з інтонацією іронії. Надрядкові знаки

5. Знак наголосу. Якщо для вас якісь слова в тексті нові і ви не знаєте, де правильно поставити наголос, подивіться у словник і позначте наголос на письмі.

^ 6. Підвищення тону. Цей знак використовується для інтонування і означає незавершеність вислову, питання, непевність, використовується в окличних реченнях, при звертанні тощо.

v 7. Пониження тону. Пониження тону використовується для позначення інтонації, що знаменує завершення вислову чи певної частини його.

/\8. Злам інтонації.. Використовується при зламі інтонаційного малюнка (від підвищення до пониження чи навпаки).

Підрядкові знаки

9. Логічний наголос _________. Логічний наголос не можна плутати з

наголосом граматичним: це знак партитури, що виділяє семантичний центр фрази (слово або групу слів). На відміну від граматичного наголосу, він може змінюватися залежно від мети, яку хоче досягти оратор. Зазвичай місце логічного наголосу підказує контекст.

10. Уповільнення темпу_ _. Цей прийом використовується для того, щоб зафіксувати увагу на слові (словах), що для промовця є ключовими.

-->11. Прискорення темпу. Використовується для позначення вторинності, додаткового характеру інформації (вставні речення або слова тощо).

U12. Легато. Використовується для позначення злиття слів у вимові, якщо вони вимовляються як одне ціле. Знак свідчить, що пауза тут непотрібна.

6) Тренування

Тим, хто тільки-но прагне стати оратором, необхідно потренуватися у проголошенні промови вдома, перш ніж виходити з нею до аудиторії. Можна проголошувати вголос чи «про себе». Це допоможе вам визначити час звучання промови, орієнтуючись приблизно на 100-120 слів на хвилину (саме такий темп найсприятливіший для аудиторії). Дуже зручними помічниками тут виступають відео-магнітофон, магнітофон чи дзеркало. З їх допомогою ви можете оцінити себе ніби «збоку», розробити систему жестів, попрацювати над виразом обличчя тощо [9, c. 244].

Логіка та емоції в промові

Система логічних доказів - авторитетних посилань, статистики, різноманітних прикладів і висновків - працює на переконання слухачів. У мисленні здавна виділяють два методи - індукцію та дедукцію. Індукція - це хід думки від часткового до загального. Дедукція, навпаки, - хід думки від загального до часткового.

Часто на практиці оратори при використанні індукції вдаються до доказу за аналогією, тобто висновком від часткового до часткового. Аналогія - це висновок, що базується на схожості суттєвих ознак явища. Обов'язковою умовою при наведенні аналогій є порівняння за суттєвими ознаками (а не випадковими).

Існують закони логіки, які не слід порушувати оратору. Саме слово «логіка» (від грец. побудований на міркуванні) означає науку про форми та засоби висловлення думки. Цей термін пов'язаний з відомим поняттям «логос» - слово, зміст, основа, наука. Антична та середньовічна наука вивела такі закони логіки:

1. Закон тотожності (всяка суть збігається сама із собою). На практиці це означає, що ми дотримуємося певного значення слова, уникаючи варіантів.

2. Закон протиріччя (ніяке судження не може бути водночас істинним і помилковим). Якщо вислови суперечать один одному, вони не можуть бути істинними.

3. Закон виключеного третього (істинним може бути або вислів, або його заперечення). Із двох висловів, що суперечать один одному в один і той самий час у відношенні до одного і того самого предмета (явища, особи) лише один - істинний.