Національна специфіка семантики географічних назв в турецькій та українській мовах

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Київський університет "Східний світ"

Кафедра Близького Сходу

КВАЛІФІКАЦІЙНА РОБОТА

«НАЦІОНАЛЬНА СПЕЦИФІКА СЕМАНТИКИ ГЕОГРАФІЧНИХ НАЗВ В ТУРЕЦЬКІЙ ТА УКРАЇНСЬКІЙ МОВАХ»

студентки IV курсу

Єрохіної Тетяни Геннадіївни

Науковий керівник:

ст.в. Гаврилюк Оксана Романівна

Київ-2010

ЗМІСТ

ВСТУП

І. Загальна характеристика топонімів як лексико-семантичного пласту

1.1 Топонімія як учення про географічні назви

1.2 Види топонімів

ІІ. Етимологічний аналіз топонімів

2.1 Походження географічних назв в українській мові

2.2 Топоніми Кримського півострова

2.3 Походження географічних назв в турецькій мові

2.4 Період отуречення топонімів

ІІІ. Лексико-семантичний та структурний аналіз топонімів

3.1 Особливості творення географічних назв України

3.2 Способи словотворення географічних назв Туреччини

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Топоніміка - це галузь науки, яка вивчає різні географічні назви щодо їх значення та будови. До сьогодення турецькі географічні назви не були достатньо вивчені. В дослідженнях, які були проведені у певних країнах або районах, вивчались географічні назви, особливо брали до уваги кількість слів, з яких складались ці географічні назви.

У кваліфікаційній роботі досліджено топоніміку української та турецької мов на основі наукових доробок таких авторів, як: А.В. Суперанська, В.А. Ніконов, Е.М. Мурзаєв, К.К. Цілуйко, Махмуд Кашгарлі та інші.

Топоніміка (з грець. «топос» - місце, «онома» - ім'я, назва) - наука, яка вивчає географічні назви, їх походження, змістове значення, розвиток, сучасний стан, написання та вимову. Топоніміка є інтегральною науковою дисципліною, яка знаходиться на стику та використовує данні трьох галузей знань: географії, історії та лінгвістики. [10;8]

Актуальність теми визначена необхідністю детального аналізу походження географічних назв в турецькій та українській мовах. А також дослідження семантики топонімів, вивчення специфіки виникнення географічних назв в різні історичні періоди. Топонімія дає матеріал для характеристики певних моментів історії суспільства й конкретної мови (турецької та української), а подекуди є єдиною основою для вирішення багатьох питань історичної географії, діалектології, етнографії та історії народу.

Мета дослідження - виявити та дослідити закономірності формування топонімічної системи української та турецької мов, сформувати концептуальні уявлення щодо еволюції української та турецької топонімії, показати особливості утворення географічних назв України та Туреччини.

Мета роботи передбачає розв'язання таких завдань:

- дослідити історичні аспекти виникнення географічних назв;

- розподілити їх на певні періоди, а саме на: в турецькій мові - період отуречення топонімів та період запозичення іншомовних географічних назв, а в українській - язичницький, часи Київської Русі і феодальних князівств та післяжовтневий;

- визначити, як утворювалися географічні назви і що саме впливало на їх утворення;

- виявити та описати основні принципи та закономірності виникнення й розвитку кримських топонімів;

- розглянути соціально-економічні та історико-культурні передумови формування топонімічної системи української та турецької мови;

- проаналізувати з лексико-семантичної, структурно-словотвірної, фонетичної та етимологічної точок зору топоніми України та Туреччини.

Об'єктом дослідження топоніми української та турецької мов.

Предметом дослідження є географічні назви в турецькій та українській мові в процесі їх історичного розвитку.

Матеріалом дослідження послужили топоніми, дібрані із словників української та турецької мов.

Методи дослідження. Відповідно до мети і завдань роботи використано метод етимологічного аналізу, а також специфіка об'єкта і мета дослідження зумовили використання описового методу, що містить лінгвістичне спостереження, та порівняльно-зіставний аналіз, що полягає в порівнянні лексичних одиниць двох мов.

Теоретичне значення роботи полягає в розробці схеми аналізу географічних назв; в дослідженні географічних назв, які описують назву загалом; у виявленні константних змістовних ознак географічних назв; у вивченні специфіки географічних назв в турецькій мові; у розширенні та поглибленні сучасних уявлень щодо турецької культурології загалом та її втілення у лексикології, а саме національної специфіки семантики географічних назв в турецькій та українській мовах; у систематизації знань у цій галузі та класифікації та аналізі турецьких і українських топонімів, що мають відношення до створення картографії Туреччини та України.

Практична цінність роботи полягає в можливості використання її основних результатів при розробці теоретичних курсів, а також практичних курсів та турецької мови, як іноземної; у можливості застосування висновків та матеріалів дослідження в теорії та практиці перекладу, при вивченні між культурної комунікації. Отримані результати також можуть складати основу для створення словників топонімів.

Обсяг і структура роботи. Наукова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури та джерел, додатків - словника топонімів. Загальний обсяг роботи становить 36 сторінки, із них основний зміст дослідження - 29 сторінок.

І. Загальна характеристика топонімів, як лексико-семантичного пласту

1.1 Топонімія як учення про географічні назви

топонім семантика географічний мова

Часто в літературі географічну назву змінюють грецьким словом топонім (топос - місце, місцевість; онома - ім'я). [1; 322] Звідси і топоніміка - вчення географічних назв, їх походження, закономірності творення, зміст, граматичне оформлення. Звідси і ономастика - розділ лексикології, який вивчає власні назви: особисті, географічні, космічні, міфологічні та інші. Відрізняють топоніміку від топонімії. Останнім терміном позначають сукупність географічних назв якого-небудь району, регіону, краю та інших регіональних одиниць. Також використовували слово «топономастика», тобто частина ономастики, яка вивчає географічні назви. Це таж сама топоніміка.

Географічні топоніми - явище суспільне. Вони, як і все, що дійшло до нас з найдавніших часів - пам'ятки матеріальної і духовної культури, мова, писемність, світогляд, звичаї та інше, - є продуктом суспільних відносин. На складному історичному шляху розвитку географічних назв (це стосується сфери формування їх внутрішнього змісту, будови й становлення), у їх творенні, як і в творенні кожного суспільного явища, брали участь різні фактори, найголовніші з яких історичні, лінгвістичні та географічні.

Назви, як і всі інші слова, підпорядковуються законам мови і таким чином, підлягають лінгвістичному вивченню. Щодо структурно-морфологічної будови, топонімія творить одну з підсистем мови, яка характеризується сукупністю елементів, тобто однорідних за значенням твірних основ, і форматів, за мовним джерелом чи фономорфічним виявом.

Одержати інформацію про географічну назву за межами лінгвістики не можливо. Лінгвістика - ключ до розуміння і осмислення інформації назви. Без застосування лінгвістичних методів не можна також збагнути будови назв, оскільки лінгвістика “знаходить корінь власної географічної назви і, що незмірно важливе, слово, від якого ця назва утворена”. А це є основним і вихідним етапом як для мовних, так і позамовних досліджень топонімії. Значення лінгвістичних даних особливо пізнавальне для реконструкції давніх періодів історії і передусім у тих випадках, коли відсутні інші джерела. Вони завжди допомагають розкрити стан більш давній, ніж той, який відображено в писемній традиції.

Після лінгвістики у вивченні змісту топонімів друге місце належить географії, яка розглядає назву, створену людиною на основі суб'єктивних образів існуючого світу, через її об'єкт. При цьому дослідник звертається до соціального для топонімії світу реальностей, у якому фіксуються всі зміни, здійснені людиною і наближує топонімічні висновки безпосередньо до конкретного об'єкта, пов'язаного з географічним середовищем, населенням.

У зв'язку з тим, що топоніми є власними назвами окремих об'єктів, в їх основу покладена “цілком конкретна ознака, принципово повторювана у своїй реальності, хоч можливі сотні ситуацій, які повторюються і таким чином, з'являються сотні омонімічних, зовнішньо однакових назв”. Така ознака часто містить дуже точні географічні характеристики. До них належать особливості ландшафту, принцип заселення людиною території, природні багатств та інші географічні особливості терену. На окрему увагу заслуговують реалії об'єктів у Лісовій, Лісостеповій і Степовій зонах, у долинах великих рік, на морських узбережжях і гірських регіонах.

Ці факти дуже важливі для топоніміки, оскільки в них працюють прямі реалії назв (у цьому, зокрема, велике значення локальної номенклатури географічних термінів). Географічні характеристики використовуються при позначенні однотипних об'єктів, що знаходяться на значній відстані, але історично пов'язані між собою. На підставі географічної реалії уточнюються і підтверджується, а інколи й достовірно переглядається вихідне для топоніма слово. Паралельно ці реалії становлять основу для переходу від узагальненого, абстрактного слова до конкретного носія, тобто об'єкта.

Відомості про реалії об'єктів - не лише перевірка правильності етимологізації топонімів, а й людина (особливо при збігу з даними лінгвістичного аналізу) для висновків про місце розташування об'єкта, нерідко й про умови його виникнення, а при генералізації питання - й про загальну характеристику місцевості. Усе це становить істотний момент для історичного узагальнення. Загальне значення географічного фактора як джерела історичної інформації полягає в тому, що географічні назви - важливий елемент карти і що їх об'єкти входять у географічне середовище, зберігаючи просторову прив'язку.

Крім лінгвістичного й географічного аспектів дослідження процесу творення географічних назв не можна забувати й про третій - історичний. Цей аспект є чи не найважливішим, бо розкриває суспільні підстави виникнення об'єктів і різних історичний генезис назв. За своєю функціональністю історичний аспект універсальний. В. Ніконов говорить, що історизм виражений не в поодиноких назвах, а становить “основу всіх назв”. [13;112] Географічні назви історичні “не у вузькому розумінні, повідомляючи про якусь подію або наймення, а завжди”. Історія диктує суспільству вибір з-поміж навколишньої дійсності тих чи інших прикмет об'єкта, властивостей явища, які характеризують об'єкт, власні назви колективу або осіб, що заселяють об'єкт. Дані історії, рідше географії, у топонімії, крім самостійної функції оцінки як підстави реальної вказівки на відповідну одиницю географічного об'єкта, створюють передумови лінгвістичного аналізу назви. Вони надзвичайно важливі для визначення загальної мовної приналежності топонімів до певного часу чи регіону. При відсутності достатніх історичних відомостей ми не маємо можливості встановити значення багатьох стародавніх назв (лінгвістичне етимологізування не дає цілком повної розв'язки) навіть тоді, коли сама мова нам добре відома. Історія в таких випадках, зауважує Ю. Карпенко, може підказати етимологу сферу пошуку, запроектувати, наприклад, перелік мов, історично ймовірних на цих територіях, або, що дуже важливо, познайомити з духом часу, соціальною і етнічною структурою населення, а це, в свою чергу, не рідко дозволяє реконструювати з більшим чи меншим наближенням (і узагальненням) забуту мікро-історію виникнення власної географічної назви.[13;98] Історизм виявляється насамперед у властивості появи географічної назви. Чому виникла назва і яка конкретна історична ситуація послужила підставою для її утворення? Що стало реальною історією топоніма? У виникненні саме цієї, а не іншої історичної назви історично обґрунтоване, визначене відповідними факторами. Немає випадкових і позбавлених значення назв. Інша річ, що сам привід для називання в одних випадках міг бути вагомим та історично важливим, в інших - мало суттєвим.

Топонімія кожного народу - це продукт його історії й культури в широкому розумінні. Розвиток власних назв закладений в історичному потенціалі різноманітних сфер людської діяльності. Топоніми виникають у колективі виходячи з його потреб. Вони відображають головні риси способів мислення і поглядів колективу на певному ступені його історичного розвитку. Уже від найдавніших часів склалося так, що підставою для появи назв була необхідність позначення окремих природних об'єктів з метою орієнтації в місцевості, об'єктів, особливо важливих у господарському відношенні, хоч би це було ще в докласовому суспільстві (місце багатьох рибних місць, вдалих полювань тощо). Уже в глибоку давнину виникла й потреба в позиченні родових і племінних територій та інших.

Іншою важливою рисою історичності географічних назв є їх стійкість. Вони закладені у внутрішньому зв'язку назви й об'єкта, який зберігає суспільне життя назви. Проте не лише цим пояснюється “гідна подиву живучість” географічних назв. Часто об'єкт, прикмета якого стала підставою для утворення назви, знали поселенці (навіть цілі народи, які заселяли дану територію), забувалися їх імена, а географічна назва жила далі й живе понині. Історична стійкість географічних назв забезпечувалася стихійним, неусвідомленим, але закономірним прагненням зберегти назви, які ввійшли в ужиток, оскільки вони полегшували переміщення і спілкування між племенами й народами. Тривала прив'язка назв найчастіше поширювалась на постійні й значні природно-ландшафтні об'єкти (ріки, озера), а також на ті об'єкти, на долю яких випали важливі історичні події (“гради”, міста). Менш довготривалим є зв'язок назв сіл, полів, дрібних водойм з їх об'єктами, тобто тих назв, які мали обмежену сферу вжитку, були місцевими.

Суспільно-історичні факти, які впливають на утворення назв, більш загальні, вони аналогічно діють у всіх народів одного культурного рівня, оскільки базуються на суспільній психології людини в певну епоху її розвитку. Лінгвістичні фактори номінації, навпаки, більш конкретні й залежать від будови й стану розвитку мови, але завжди обумовлені часом і історичними умовами етносу. У конкретних ситуаціях на основі діалектичної єдності суспільно-історичного та лінгвістичного факторів утворюється певний топонімічний тип, що містить у собі загальні топонімічні ознаки як у структурно-граничній сфері, так і в сфері семантики.

У процесі вивчення географічних назв, як джерела історико-географічних досліджень, історично склалися два основних напрямки: 1) аналіз окремо взятих топонімів і 2) аналіз тієї чи іншої топонімічної сукупності, яка типологічно об'єднується на підставі лексико-сематичного значення основ чи структурно-морфологічної будови (або одного й другого) і досліджується в межах певного регіону (ареалу). Поряд з цим, історична наука черпає інформацію з топоніміки, як з галузі науки, що формується на стику різних суспільних наук, створюючи свої закони. Різний підхід до вивчення географічних назв породив різні методи дослідження, відповідно й принципи аналізу.

Протягом останніх десятиріч центр ваги топонімічних досліджень, передусім історико-географічного плану, переноситься з семантики назв у межах відповідних ареалів на їх словотвір, на дослідження їх морфологічної структури й певною мірою фонетичних топонімічних явищ, причому обмежуються не лише форма, а й функція форматів на різних історичних етапах.

Географічні назви - свідчення історичних умов діб, коли вони виникали, формувались та розповсюджувались в тих чи інших країнах, регіонах, краях. Історики, археологи, етнографи все частіше звертаються за допомогою до топоніміки. Адже вона пов'язана з історичною географією. За географічними назвами судять про минулі міграції, контактах різних націй між собою, стародавніх ареалах етносів. В свою чергу, без відомостей щодо певних історичних ситуацій, які співпадають із часом зародження топонімів, важко вірно зрозуміти їх первинний зміст.

Топонімі з'явились в глибокій давнині, їх джерела лежать у первісному суспільстві. Створюючи їх, людина виходила з необхідності відрізняти одне місце від іншого, хай буде то річка, гора, озеро. Первісна людина не мала великого лексичного запасу, тому його можливості під час присвоєння назв були обмежені. Водою від інколи називав і річку, і озеро, і море, а горою - і горб, і узвишшя, і хребет, і просто бугор. Це відбувалось на зорі людської цивілізації.

Географічні назви народжуються, у ході функціонування часто змінюється його форма та звучання, зживши свій вік, помирає. Тривалість життя топонімів дуже різна. У деяких вона вимірюється роками або десятиріччями, а у інших - багатьма сторіччями. Ієрусалім, Іордан, Єгипет, Греція, Рим, Афіни, Олександрія, Самарканд, Єреван існують і в наш час, хоча їх вік вимірюється тисячоліттями. Ассірія, Вавилон, Карфаген, Троя, Фінікія відомі нам лише з історичних джерел. [23;13]

Для з'ясування питань історичної географії, як і етногенезу ранніх слов'ян, наука використовує різні за походженням, формою, характером і обсягом інформації історичні джерела. Головні з них - писемні, археологічні та лінгвістичні, поряд з ними залучаються і антропологічні, етнографічні та частково фольклорні. Важливе місце в рамках лінгвістичної науки джерел належить топонімії. Такий стан справ з цілком об'єктивних причин висунув на порядок денний необхідність різнобічного дослідження проблем історичної географії, як полягає, з одного боку, у виявленні виявлених джерел, з другого - у використанні висновків досліджень різних галузей наук, інтереси яких торкаються ранньослов'янської епохи.

Проникнення науки в різні сфери, постійна її диференціація й спеціалізація на сучасному етапі стали причиною того, що й топоніміка - галузь науки, об'єктом дослідження якої є закономірності виникнення, розвитку і функціонування власних назв географічних об'єктів, з другорядних мовознавчих і немовознавчих позицій переміщається на першорядні. Посилений інтерес до дослідження географічних назв - явище не випадкове, а продиктоване насамперед науковими і практичними міркуваннями і тим значенням, яке вони посідають у розв'язанні різних питань суспільних наук. завдання історичної славістики полягає в тому, щоб якомога повніше зібрати і критично дослідити українську та турецьку топонімію, визначити нові, сучасні аспекти її виявлення, уважно оцінити її значення для зовнішньої і внутрішньої історії.

Топоніміка - це мова-архів, літопис землі. Вона дуже давня. Основу даної науки було закладено в Стародавньому світі, хоча тоді в ній було значно більше міфів, легенд, казок, ніж наукових відомостей. Частина назв населених пунктів настільки давня, що встановити походження і значення їх сьогодні неможливо. Вчені раз по раз звертаються до тлумачення тих чи інших назв населених пунктів зазираючи в глибини віків, і намагаються дати наукове пояснення кожній фразеологічній одиниці. Географічні назви розповідають нам про сиву давнину своєю загадковою мовою, а численні версії та гіпотези, що стосуються їх походження, обростають легендами й переказами, складаючи неповторний поетичний вінок, який завжди буде цікавити фольклористів й краєзнавців, а через них потраплять до мільйонів людей.

1.2 Види топонімів

Назви населених пунктів - єдина категорія назв, яка добре систематизована на території усієї країни. Всередині населеного пункту збираються назви частин селища: кінців, окремих кварталів, мікрорайонів, а також вулиць, провулків, прогонів, садів, парків, кладовищ. У сільських населених пунктах, де були церква, монастир, пустеля, також необхідно з'ясувати їх назви, тому що вони частенько отримували відображення в топонімії.

Існує багато різних класифікацій топонімів, але найпростішою здається розподіл географічних назв згідно об'єктів номінації:

1. Омоніми - імена елементів рельєфу, його форм: гір, пагорбів, вершин, бугрів, рівнин, плато, низовин, впадин, долин та ін..[2;118]

2. Гідроніми - назви річок, струмків, джерел, озер, морів, океанів, водосховищ, каналів. Походження гідронімів дає змогу з'ясувати, які народи жили на тій чи іншій території у минулому. Так, на території України є декілька гідронімів, що походять від давньоіранського (сарматського) кореня danu- , що означає «вода, ріка»: Дніпро, Донець, Дон, Дністер та Дунай.[2;96]

3. Назви рослинних угрупувань - лісів, парків, луків, степів, косовиць.

4. Ойконіми - назви населених місць: міст, сіл, різних станцій, селищ, хуторів, колгоспів, радгоспів та ін.. Ойконімія складає значну частину заселених територій. Походження ойконіма, його семантика, первинна форма й подальші зміни дають цінну інформацію про умови появи відповідного поселення, його первинні функція та розвиток. На відміну від фізико-географічних об'єктів населені пункти не можуть бути безіменними. Ойконіми виконують адресну функцію, розрізняючи поселення й указуючи на місцезнаходження. Вони утворені від антропонімів, народних, географічних термінів, фітонімів та від родоплемінних імен. [2;109]

5. Назви вулиць, площ, провулків, проїздів, мостів у містах, селищах, великих селах, станціях, де вже була складена така номенклатура.

6. Спелеоніми - назви підземних об'єктів. [2; 136]

Всі географічні назви мають своє значення. Жоден народ не називав річку, озеро або селище «просто так», випадковим сполученням звуків. Звідси висновок напрошується сам собою: пояснити можна будь-що, навіть найскладніше, та на перший погляд, незрозумілу географічну назву. У топоніміці району, який досліджується, най розповсюдженим є суфіксальний спосіб творення.

ІІ. Етимологічний аналіз топонімів

2.1 Походження географічних назв в українській мові

У нашій рідній українській мові не має бути чужих слів, бо вона настільки багатюща, що на витлумачення одного іноземного поняття має доста-кілканадцяти своїх відповідників. Що ж до назв поселень, то вони мусять залишатись недоторканими, нести у прийдешній світ нашу історичну топонімічну спадщину.

Окрему групу становлять антропонімічні назви, що походять від імен, прізвищ; етнонімічні - від найменування народів, родів, племен (с. Дуліби, с. Поляни,с. Ятвяги, с. Деревляни, смт. Печеніги, м. Ківерці, смт. Торчин, смт. Узин, с. Серби та ін..). [14;120] З минулого дійшла до нас група топонімів, які відображають соціальну нерівність - назви, пов'язані з іменами царів, поміщиків та такі, що відображали злиденне життя простого люди, а також назви виробничого характеру (с. Бортники, м. Бровари); збереглися топоніми культового походження, пов'язані з релігійними святами, храмами, церквами, мечетями тощо.

Значна кількість географічних назв України є пам'ятки відомим історичним особам, діячам культури та науки. Від їх імен походить багато назв великих та малих селищ України.

Наприклад: Хмельницький, Шевченково, Коцюбинський, Івано-Франківськ, Суворово та інші. [14;30]

Характерною особливістю давньоєвропейських гідронімів - давніх європеїзмів, тобто тих, які існували до виникнення індоєвропейської мовної спільності, є наявність у них основ на означення «вода», «джерело», «текти», «потік», а також кольорів - «білий», «блискучий» тощо.

Географічні назви України пройшли складний шлях розвитку і утворення. Значна їх частина успадкувала топонімічну систему цілого ряду епох, починаючи від доісторичної (дописемної) і кінчаючи нашим періодом. Упродовж тривалого історичного часу вони розвивалися в тісному зв'язку з топонімією багатьох племен і народів Євразії, залишаючись у своїй основі слов'янськими. Багато з них дійшли до нас із сивої давнини - з періоду індоєвропейської мовної спільності.

У VI ст. н.е. вперше згадуються предки українського народу під назвою анти. Вони жили на території, що простягалася від лінії Києва до Чорного та Азовського морів і від верхів'я Пруту до Дону. Назва анти, на думку дослідників, дана сусідами слов'ян індоіранськими хліборобськими племенами, які жили на півдні України, за їх окраїнне розміщення на південному сході східних слов'ян. Етнонім анти означав на мові цих племен «окраїнні».

Формування загальнослов'янської топонімії, яка згодом лягла в основу давньоруської, отже й української топонімії, відбувалося протягом тривалого історичного часу під впливом різних народів і племен, і насамперед сусідів слов'ян. Слов'янська топонімія в І тисячолітті н.е. була поширена на значній території Центральної та Східної Європи.

Певний вплив на українську топонімію справили також племена, що відносились до двох лінгвістичних груп індоєвропейської мовної спільності, - іллірійці і фракійці. Іллірійці, долмати, лібурни, яподи, дардани та інші, перші згадки про яких знаходимо у грецьких авторів VI і V ст. до н.е., жили на північному заході Балканського півострова між середньою течією Дунаю та Адріатичним морем. Фракійські племена гетів і даків жили на північному сході Балканського півострова у VIII - VII ст. до н.е.

У VII - IX ст., в умовах боротьби з кочівниками, відбувається процес об'єднання союзів племен східних слов'ян, внаслідок чого в Середньому Придніпров'ї утворилося велике об'єднання племен під назвою Русь. У IX - X ст. виникає давньоруська ранньофеодальна держава на чолі з Києвом - Київська Русь, формується давньоруська народність, її культура. Виникають давньоруські (українські) топоніми.

Топонімія України, як і інших країн, знаходилася в постійному русі і зміні, під мовним впливом інших народів. Особливо позначились на її формуванні російська, білоруська та польська топонімії. Українську мову, як і будь-яку іншу, не можна розглядати поза системою споріднених з нею мов, а в топонімічній лексикографії не бачити слідів попереднього розвитку.

Однак іншомовні вкраплення в топонімію України незначні, вони не змінили загальної картини її слов'янсько-україномовності. Українська мова «в галузі географічних назв виявила свої специфічні національні риси».

Людину здавна цікавили питання походження географічних назв, і в першу чергу своєї місцевості, їх зміст і значення. Не знаючи справжніх причин їх походження, вона пояснювала (і пояснює) ці назви за допомогою випадкової фонетичної подібності, без урахування мовних, географічних чи історичних закономірностей. Тульчин пов'язували з турчин, Ворскла - з вором скла тощо. І все ж, незважаючи на їх примітивність, такі пояснення заслуговують на увагу, вивчення.

Топоніміка - наука, якою одночасно займаються історія, географія і лінгвістика. Тільки спираючись на конкретну географічну обстановку, можна досліджувати географічні назви, в яких відбито природні особливості об'єктів, їх положення, господарську діяльність людей, назви народів, племен, імена видатних людей, народні звичаї тощо.

Усі географічні назви можна згрупувати у певні лексико-семантичні розряди, що мають різне походження, а саме: анторопонімічні, етнонімічні і назви, що походять від географічного середовища або вказують на характер господарства та різні види людської діяльності.

На території України в назвах поселень виділяють кілька історичних періодів:

1. Язичницький - від цього збереглися назви с. Данине, Стрибіж, Святець, Волос, Хоросна, р. Велесниця та інші. [10;212]

2. Часи Київської Русі і феодальних князівств - назви Бараші, Ждани, Немир, Томило, Хозари, Печеніги та інші. [10;212]

3. XVIII - XIX ст. - заселення Півдня України, так званої Новоросії.

4. Кінець XIX ст. - початок XX ст. - промисловий розвиток Донбасу і Придніпров'я, швидке розорення хуторів.

5. Післяжовтневий.

Досить важливе місце в топонімії посідає народна термінологія. Лексика говорів має багато своїх місцевих особливостей. У ряді випадків вони є єдиним джерелом для пояснення окремих, на перший погляд зовсім неясних топонімів. Місцеві географічні назви здавна брали активну участь в утворенні власних географічних назв - топонімів. Отож знання народної географічної термінології (як української, так і іншомовної), різних діалектів значно полегшує розкриття суті топонімів, їх значення, значною мірою служить для визначення їх смислу, «є універсальним ключем» до етимології багатьох, якщо не більшості географічних назв. При цьому роль народних географічних термінів в утворенні топонімів різних категорій - ойконімів, омонімів, гідронімів - різна.

2.2 Топоніми Кримського півострова

З точку зору вивчення топонімів України є географічні назви Кримського півострова. Територія Криму серед регіонів минулого СРСР найбільш відрізняється своїм багатим історичним минулим. Тут є назви, які належать до різних стародавніх народів. Мовознавці та історики у численних працях позначали наявність в Криму топонімів тюркського, іранського, грецького та кавказького походження. Але основний топонімічний пласт Кримського півострова є тюркським.

Кількість тюркських топонімів в Криму після 1943 року значно поменшала. Кримські тюрки у 1943 році були вигнані та частина тюркських топонімів була перекладена на слов'янські мови, а основну частину складали свавільно взяті географічні назви. В Криму, також як у Вірменії, відбувся топонімічний геноцид.

Відгадку багатьом неясним топонімам Криму надає звернення до родових імен та племінним назвам кочівників, які знаходились у цих місцях у період середньовіччя. Як відомо, кочівники рухались не хаотичною масою, а у суворо організованому порядку. Вони мали багато коней та домашньої худоби, необхідного для підтримування своєї життєздатності. У той же час вони постійно мали потребу у пасовиськах та водопоях, користування якими знаходилось у колективній власності кожного роду. Під час осідання на землі назви дрібних родоплемінних підрозділів закріплювалось за назвою урочищ (пасовиськ, ділянок лісу).

Внаслідок цього при творенні осілих селищ в Криму назви родоплемінних підрозділів виявились першим та головним мотивованим фактором для називання стаціонарних населених місць. Вони також мотивують назви багатьох річок, гір та інших природних об'єктів.

В українській топоніміці Криму чітко виділяються дві історичні групи: топоніми, які існували до 1954 року, та топоніми, які виникли після приєднання Криму до України.

До найдавніших українських топонімів належать більшість таких, які пов'язані зі вказівкою на місцевість. Це назви сіл: Глибокий Яр, Зелений Яр, Білоглинка, Левадки, Балки, Затишне, Копані. [14;111] Майже два столітті існує село Мазанка, яке засноване, за переказками, відставними козаками Чернігівського полку, якій брав участь у війні Росії за Крим. Українськими традиційно вважаються села Зоряне, Зоря, Колоски, Чоботарка, Червоне.[10;98]

До нових українських топонімів, які з'явилися після війни, належить більшість назв так званих переселенських сіл. Ряд назв з'явились на відзнаку відомих дореволюційних українських письменників та діячів, а також українських діячів радянських часів: Богданівка, Дорошенкове, Шевченкове, Осипенко, Литвиненкове, Бондаренкове і інші. [10;76]

Основну масу давніх українських топонімів Криму становлять топонімізовані загальновживані слова: Калачі, Ставки, Кринички, Копані, Виселки, Горлиця і інші. [4;24] Деякі із цих назв мають при собі конкретизуючи прикметники, що вказують на особливості чи приналежність: Яр (Глибокий, Зелений, Малий, Козачий), Кут (Великий), Балка (Карпова, Глибока) і інші.

Серед історичних шарів кримської топоніміки можна умовно виділити:

1. Давньоєвропейські доарійські назви, що дійшли до нас у сильно перекрученому виді ще від первинних мисливців епохи великого заледеніння Європи.

2. Арійські назви, які давали вже прадавні землеробські й пастушачі племена. У цій групі чітко відрізняються європейські, таврські (Авунда, Салгир, Кача, Альма), давньогрецькі (Феодосія) і північно-іранські галузі. [4;11]

3. Давньоугорські та тюркські назви, багато з яких є вже вторинним перекладом (калькою) або просто звуконаслідувальним копіюванням більш прадавніх назв. Приклад - Аюдаг (Ведмідь гора) раніше назвилася грецьким словом Айя-Свята. Тюркські назви існують зараз у варіантах принаймні трьох діалектів кримськотатарської мови. Тобто хоба (печера) на узбережжі відповідає коба - у Передгір'я.[4;12]

4. Слов'янські, у тому числі російські та українські, а також назви нових об'єктів, яких раніше не було. Приклади: Юркіни скелі - раніше Ернен-кая, від ер - земля й кая - скеля. Ще наприклад: Карасу (вода з-під землі) стала Карасівкою. [4;13]

2.3 Походження географічних назв в турецькій мові

У географічному розповсюдженні турецьких топонімів спостерігаються деякі властивості. Таким чином, основу географічних назв Туреччини складають топоніми тюркського походження. Географічні назви, які не належать до тюркських мов, тобто які з'явились до прибуття турків, інколи зустрічаються в турецьких топонімах та мають зазвичай підпорядкований характер. Проте розповсюдження топонімів тюркського походження у напрямку від центру території Туреччини до її периферій, особливо до узбережжя, частково слабшає. До географічних назв не тюркського походження (до X-XI ст) відносяться: Афон, Мендерес, Мілет, Бергаме, Ефес, Трабзон, Бодрум, Мерсин та інші. [12;118]

У тюркських топонімічних системах географічні імена є двокомпонентними.

Серед географічних назв Туреччини є багато численні топоніми, які пов'язані з кольором (зелений, чорний, сірий, жовтий та інші), такі, як Агдере (біла долина), Гарадаг (чорна гора), Кизилтепе (червоний пагорб), Саригьоль (жовте озеро). Велике місце займають фітотопоніми: Ярпагли (листоподібний), Соганли (цибульний). Зооніми: Бозкурт (сірий вовк), Кушадаси (пташиний острів); гідроніми: Кизилірмаг (червона ріка), Акчай (біла ріка); омоніми: Бінгьоль (тисяча озер), Думанли (туманний). [4]

Від назв корисних копалин виникли назви Гюмюшхана (місце народження срібла), Кірядж (гіпсовий), Гюмюшсу (срібна вода), Мармаріс (мармуровий) та інші. Є ряд географічних назв, які пов'язуються з кліматичними умовами. Узький гірський прохід, який часто провіюється вітрами був названий Кюлекбогази.[4]

Рельєф території Туреччини поданий в основному горами та міжгірними западинами. Такі природні умови обумовили формування ряду озер у западинах, численних річок, джерел. У наслідку взаємозв'язку орографії, клімату, гідрогеології, гідрології утворені численні топоніми. У багатоводних місцях з'явились такі ойконіми, як Суланюрт, Сумьова, Сушерхи. Форми рельєфу гір, їх зовнішній вигляд обумовили утворення географічних назв Сивріджа (мечеподібний), Дашуджу (кінчик загостреного каменя), Гаядібі (підніжжя скелі), Чухур (впадина) та інші. [4]

Є назви, які пов'язані з професією: Дашделен (каменотес), Демірчі (жерстяник), Девем (верблюжий). [4]

Гідроніми в основному класифікують за такими семантичними ознаками [17;136]:

1. Особливості географічних реалій. (Памуккале - бавовняний палац).

2. Особливості характеру гідронімічного об'єкта.

3. Колір води. (Акденіз - біле море).

4. Температура води, її запах і чистота.

5. Величина об'єкта. (Ван - велике солене озеро).

6. Люди й племена. (Ататюрк-Баражі - водосховище Ататюрка).

7. Образність, описовість, уподібнення й порівняння з іншими предметами. (Босфор - біла корова).

2.4 Період отуречення топонімів

Аналізуючи певні прояви внутрішньої політики Турецької Республіки, можна відмітити, що вони переважно несуть повсюдних характер отуречення. У новоутвореній Туреччині відбуваються всілякі процеси, які націлені на створення гомогенної турецької держави. Цей процес неминуче повинен був торкнутися також топонімів, оскільки на території Османської імперії була велика кількість місцевостей,які були перейменуванні на мови автохтоннів народів та являлися прямим доказом їх присутності. В той самий час, топоніми відображають історичне минуле, подробиці історії, образу мислення народів, які тут проживали. Саме тому під час становлення Турецької республіки отуреченню була відведена важлива функція.

Як політика отуречення у цілому, так і, зокрема, отуречення топонімів - явище не нове та почалось набагато раніше. Проте ця політика отримала найбільш підкреслений та систематичний характер у другій половині 19 ст. та ще більш поглибилась до часів правління младотюрків. Пропозиції щодо змінення топонімів у кемалістській Туреччині були зроблені ще на початку 1920-х років. У 1922 році були перейменовані деякі вірменські топоніми, які перекручувались і раніше, зокрема, історичний Моск, був перейменований на Мукюс, сьогодні ж він називається Бахчисарай (в перекладі з тур. «Палац у саду»). [4;17] У 1928 році були перейменовані та отуречені вірменські топоніми грецьких регіонів Егейського моря та південно-східних районів Туреччини. У обов'язковому порядку були змінені ті топоніми, у складі яких є слова «червоний», «дзвін», «церква», які явно показували їх не турецьке або не мусульманське походження, а слово «червоний» асоціювалось з комуністами.

Слід відзначити, що перейменування не уник і Стамбул, де головний акцент був поставлений на перейменування вулиць з «сторонніми» назвами. Отуречення назв вулиць у Стамбулі почалось у 1927 році, і головними «мішенями» були грецькі та вірменські квартали. Треба сказати, що у перейменуванні вулиць та кварталів Стамбулу явні певні тенденції, зокрема, у тих кварталах, де найбільш компактно проживають вірмени та греки, домінують шовіністичні топоніми або назви, які містять так звані «символічні погрози».

Проте не звертаючи увагу на зусилля турецької влади, деякі вірменські топоніми до сих пір продовжують використовуватись у старій формі.

Наприклад: сьогодні люди називають село Цронк (Муш) (перейменованого к Киркей) - Сронк, Ацекац - Асик. [12;134]

Політика отуречення топонімів в Османській імперії та Республіці Туреччини пройшла через декілька етапів:

1. Ще до кінця 19 сторіччя турецькі службовці та історики все ще продовжували використовувати назви «Вірменія» або «Вірменістан». В той же самий час, вони присвоювали та змінювали назви місць зайнятих територій.

2. Після російсько-турецької війни 1877-1888, коли Вірменське питання стало міжнародним результатом, процес отуречення вірменських, так як і інших християнських топонімів, був здійснений вже більш послідовно.

3. Цей процес зміцнив течію Молодих Турків та Кемалістських режимів, коли повномасштабне отуречення топонімів мало за мету зробити всі турецькі назви.

4. Та останній, після десятиріччя чищення Західної Вірменії його рідного вірменського населення, турецькі власті, боячись потенційної загрози, сформульованої курдським фактором, почали придавати новий вигляд та відновлювати оригінальні вірменські назви певних поселень для того, щоб супротивитись їх курдським варіантам. Але вони намагаються приписати турецькі корені цим вірменським топонімам.

Османська влада, спеціально перекручуючи вірменські та грецькі назви, приписувала їм турецьке або курдське походження. Спочатку, поки курдський чинник ще не уявляв собою небезпеки для імперії, їм маніпулювали проти «християнського світу».

За часи правління Абдул Гаміда старі назви перенаселених територій турецькими та курдськими біженцями місцевостей змінювались на нові; то були імена падишахів або назви кочових племен - Гамідіє, Решидіє, Азізіє, Маймудіє. [12;198] Подібна політика стала особливо очевидною у роки правління «Іттіхаду». Младотурки змінювали на свої імена не тільки топоніми з іменами османських падишахів, увічнюючи себе - Енвєріє, Шевкетіє, Махмудшекет паша та інші, але також перейменовували давні до османські християнські назви топонімів. [12;176]

Топоніми - це не просто мовні факти, але й безпристрасні аргументи. Турецька держава та історіографія, як і протурецькі наукові круги, не бажають визнавати вірмен корінними жителями Вірменського нагір'я, заперечують геноцид вірмен і, як наслідок, намагаються поставити під сумнів вірменське походження топонімів Вірменії.

ІІІ. Лексико-семантичний та структурний аналіз топонімів

3.1 Особливості творення географічних назв України

Кожна географічна назва має свою, притаманну їй форму або модель, побудовану за допомогою граматичних засобів і закономірностей. Якщо, скажімо, в тюркській топонімії перевага належить осново складанню, де кінцевим елементом виступає географічний термін (наприклад, Аюдаг, Ганновер, Онега, кінцевий елемент яких означає відповідно «гора», «берег», «річка»), то словотворення українських топонімів відбувається головним чином шляхом афіксації (афікс - частина слова, що має граматичне значення і впливає на зміну твірної основи топоніма, якою може бути географічний термін, апелятив, антронім, ентонім). По відношенню до кореня слова афіксом частіше бувають суфікс і префікс.

Більшість моделей утворена за допомогою суфіксації (Рокитн-а), певна частина топонімів утворена з допомогою префіксації (За-броди) або ж префіксації разом з суфіксацією (За-дуна-ївка, За-болот-ів). Деякі являють собою словосполучення (Нове Село, Перша Рудка, Асканія-Нова), інші - складні двоосновні слова (Звенигород, Ужгород) або утворені за допомогою інших граматичних засобів: флексій (закінчення) числа (Близнюки), відмінка (Федотова Коса), роду (Солоне - озеро). [29;318]

Географічні назви, що дійшли до нас з давньоруської і староукраїнської епох, успадкували від них і набір моделей, котрі й нині правлять як дійові в процесі топонімотворення, забезпечуючи безперервність і незмінність традицій від давнини до сучасності.

У топонімії велике значення має формант (топоформант) - словотворчий елемент (префікс, суфікс, граматичний показник числа і роду), який у мові самостійно не вживається і є лише додатком до основи для утворення географічної назви, наприклад, Брід-ок, За-дубр-івка тощо.

Серед найдавніших топонімів, утворених на загальнослов'янському грунті, до нас дійшли такі топонімічні типи з топоформантами:

1. -овичі: Сновидовичі.

2. -иль: Добромиль.

3. -ани(-яни): Добровляни.

4. -ськ: Турійськ.

5. -ен(-но): Листвен, Червен, Дубен (Дубно).

6. -ин: Пирятин.

7. -ов(-ев): Чернігов, Боричів (Боричевь).

8. -инці: Микулинці, Немиринці.

9. -овці(-івці): Баришківці.

Особливе місце у вивченні проблем історичної географії, в дослідженні географічних назв належить форманту -ичі, що проходить від спільнослов'янських топонімічних утворень. Перші утворення назв на -ичі припадають на період первіснообщинного ладу, а «його початок слід пов'язувати з періодом балтослов'янської єдності». Назва роду виступає як первісна історична база утворення географічних назв з цим дуже давнім формантом. Якщо наймення батька - родоначальника сім'ї Мал, нащадка - Малич, то назва родини - Маличі. Остання переходила на місце (дворище), а від назви дворища чи групи дворищ назва поселення - Маличі.[29;129]

Особливе місце в словотворенні географічних назв України, зокрема в гідронімії, займає суфіксальний спосіб.

Найбільш продуктивними топонімічними суфіксами в словотворенні українських географічних назв є: -ка (Каховка), -івка (Русанівка), -иця (Вирлиця), -ов (Ростов), -ів (Фастів), -ин (Ніжин), -ськ ( Дніпропетровськ), -н (Херсон). Особливо продуктивним суфікс -ка. В частині назв він приєднується безпосередньо до основи (Жарка). В сполученні з іншими словотвірними елементами утворює нові форманти: -івка/-ївка (Деміївка), -авка/-явка (Потавка), -енка/-енька (Біленька), -анка/-янка (Біянка), -унка/-юнка й форманти -ійка, -ойка, - уяка та інші. У назвах місцевостей, урочищ, лісів тощо ( які в подальшому могли перейти в гідроніми, омоніми чи ойконіми) помітне місце займає прикметниковий суфікс -н- (Ланна), при цьому в ряді випадків стародавнє -но перейшло в цілком сучасне -не: Комарне замість Комарно. [29;110]

До досить стародавніх слів віднести суфікси -ов/-ів, -ин (Чернігов/Чернигів, Ніжин), зменшувальні -ик, -ка, -ець (Довжик, Дуванка, Зубринець). Суфікс -ище вказує на місце, де щось було (город - Городище, млин - Млинище, став - Ставище). [29;118]

Для гідронімів характерні давні суфікси -иця, -ва, -ава меншою мірою -ня; досить поширений демінутивний суфікс -к(а). Нерідко з допомогою цього суфікса утворюється гідронім від ойконіма, причому ойконім може бути утворений з первісної назви річки (р. Уман-к(а)/м. Умань).[29;156]

3.2 Способи словотворення географічних назв Туреччини

Що стосується топоніміки Криму, то, як вже говорилося вище, вони мають таке ж творення, як і топоніми Туреччини.

Багато які геноніми включали компонент ай. Можливо, це пов'язано з давньою назвою тамгі ай - місяць. Як відомо, ряд ген онімів сходить до родових тамгів. Але не всяке ай - пов'язане з місяцем або з грецьким словом у значенні «святий». Наприклад, назва дугоподібного пагорба в Судаку Айбатли з варіантом Хейдатли неодноразово намагалися пояснити як «місяць впав» або «місяць на втраті», розглядаючи окреслення пагорба з високої гори. Назва ця може бути зіставлена з генонімом хейбет, який зберігся у узбеків, або з назвою середньовічного народу хейбатлу. [17;39]

Є у составі топонімів і компонент аю - «ведмідь». Але ведмедів в Криму не було, тому аю - назва родоплемінного підрозділу киргизів, яке може бути притягнуте до пояснення назв Аю-Кая та Аю-Даг. [4] Але ніколи генотопоніми не мають прямої топонімічної мотивації. У цьому виразно проявляється ономастична стратиграфія, при якій назви одного типу служать основою для назв іншого типу. На їх базі з'являються назви третього типу. У наслідку такої східчастості більш пізні топоніми мотивуються лише через сусідні ланки і не можуть бути зведені безпосередньо до апелятивів. Останні лежать лише у основі імен першого типу. Звернемо увагу на назву Демерджі. Воно також дано згідно назви роду (до речі, такий рід ще на початку XX сторіччя був відомим у каракалпаків), який випасав свою худобу на схилах цієї гори та яйлі. Назву свою він отримав за фахом - ковалі, яку міг вже втратити та забути до моменту переселення до Криму. Тому зведення гори безпосередньо до загального «коваль» неминуче веде до народження легенди заради оправдання топоніма. Те ж саме стосується і легенди про злого мурзу: була родоплемінна назва кара-мурзу. Згідно цього, все це генотопоніми. Найбільш характерні риси генотопонімів:

1. Багатоваріантність. Наприклад, топоніми Бойгаджи відомий у формах Байгаджи, Бойгаджа, Бай-Каджи.[4]

2. Часте повторення однаково звучних топонімів. Так, відомий Карасан, пов'язувався з перським Хорасан. Тим паче, що в Криму було ще два інших Карасана, які не мали ніякого відношення до Персії. [4]

3. Наявність великої кількості двокомпонентних та багатокомпонентних назв як відображення різних структурних перетворень родоплемінних підрозділів. Наприклад, в Криму знаходимо: Кара-Кіпчак, Донузлав-Кіпчак, Тав-Кіпчак, Яні-Кіпчак, Сари-Кіпчак та інші. [4]

Наведемо ще декілька прикладів топонімів, з яких творяться географічні назви Туреччини [4]:

- Ак - Акденіз (Біле море)

- Ада - Адана (на острів)

- Кара - Карабюк ( велика земля)

- Емір - Емірдаг ( скеля, яка поглинає)

- Балик - Баликесір (зловлена риба)

- Ескі - Ескішехір (старе місто)

ВИСНОВКИ

У топонімах, як і у її носія-народу - своя історія, своя доля. Здавна люди надавали навколишньому середовищу різні назви. Вони мусили якось називати самих себе і предмети, якими користувались, місцевість, на якій жили, ближні й віддалені території, на яких ходили, які обробляли, на яких полювали, завдяки яким жили, які охороняли. Кожна назва означала якусь характерну рису, притаманну тій чи іншій місцевості. У топоніміці відображено правдиву мудрість наших пращурів, які надаючи назви місцевостям, і не здогадувались, що у тому зашифровують свій час, своє буття, свою філософію.

У роботі було розглянуто загальну характеристику топонімів як лексико-семантичного пласту.

Географічні топоніми - явище суспільне. Вони, як і все, що дійшло до нас з найдавніших часів - пам'ятки матеріальної і духовної культури, мова, писемність, світогляд, звичаї та інше, - є продуктом суспільних відносин. На складному історичному шляху розвитку географічних назв (це стосується сфери формування їх внутрішнього змісту, будови й становлення), у їх творенні, як і в творенні кожного суспільного явища, брали участь різні фактори, найголовніші з яких історичні, лінгвістичні та географічні.

За ознаками, що лежать в основі найменувань, топоніми поділяються на лексико-семантичні групи, що подають доволі повну картину минулого, духовної культури, історичних подій, етнічного розміщення населення, приналежності людей до різних семантичних груп, побутових умов, типів житла , будівель і споруд, одягу, зброї тощо.

Також з'ясовано етимологію походження географічних назв у турецькій та українській мовах. Усі географічні назви можна згрупувати у певні лексико-семантичні розряди, що мають різне походження, а саме: анторопонімічні, етнонімічні і назви, що походять від географічного середовища або вказують на характер господарства та різні види людської діяльності.

На території України в назвах поселень виділяють кілька історичних періодів: язичницький, часи Київської Русі і феодальних князівств, XVIII - XIX ст. - заселення Півдня України, так званої Новоросії, кінець XIX ст. - початок XX ст. - промисловий розвиток Донбасу і Придніпров'я, швидке розорення хуторів та післяжовтневий.

Також окремо розглянуто топоніми Кримського півострова як цікавий аспект з точки зору історії.

З точку зору вивчення топонімів України, цікавим аспектом є географічні назви Кримського півострова. Територія Криму серед регіонів минулого СРСР найбільш відрізняється своїм багатим історичним минулим. Тут є назви, які належать до різних стародавніх народів. Мовознавці та історики у численних працях позначали наявність в Криму топонімів тюркського, іранського, грецького та кавказького походження. Але основний топонімічний пласт Кримського півострова є тюркським.

Щодо стосується Туреччини, то у географічному розповсюдженні турецьких топонімів спостерігаються деякі властивості: основу географічних назв Туреччини складають топоніми тюркського походження, географічні назви, які не належать до тюркських мов, тобто які з'явились до прибуття турків, інколи зустрічаються в турецьких топонімах та мають зазвичай підпорядкований характер. Проте розповсюдження топонімів тюркського походження у напрямку від центру території Туреччини до її периферій, особливо до узбережжя, частково слабшає. До географічних назв не тюркського походження (до X-XI ст) відносяться: Афон, Мендерес, Мілет, Бергаме, Ефес, Трабзон, Бодрум, Мерсин та інші. У номінації географічних об'єктів у тюркських топонімічних системах виділяються такі ознаки: колір, розмір, конфігурація, що зіставляється з частинами тіла, видавані звуки, розміщення у просторі.

В українській мові більшість моделей утворена за допомогою суфіксації (Рокитн-а), певна частина топонімів утворена з допомогою префіксації (За-броди) або ж префіксації разом з суфіксацією (За-дуна-ївка, За-болот-ів). Деякі являють собою словосполучення (Нове Село, Перша Рудка, Асканія-Нова), інші - складні двоосновні слова (Звенигород, Ужгород) або утворені за допомогою інших граматичних засобів: флексій (закінчення) числа (Близнюки), відмінка (Федотова Коса), роду (Солоне - озеро). А у турецькій - багато які геноніми включали компонент ай. Можливо, це пов'язано з давньою назвою тамгі ай - місяць. Є у составі топонімів і компонент аю - «ведмідь». Генотопоніми ніколи не мають прямої топонімічної мотивації. У цьому виразно проявляється ономастична стратиграфія, при якій назви одного типу служать основою для назв іншого типу. На їх базі з'являються назви третього типу. У наслідку такої східчастості більш пізні топоніми мотивуються лише через сусідні ланки і не можуть бути зведені безпосередньо до апелятивів. Останні лежать лише у основі імен першого типу. Найбільш характерні риси генотопонімів: багатоваріантність, часте повторення однаково звучних топонімів, наявність великої кількості двокомпонентних та багатокомпонентних назв як відображення різних структурних перетворень родоплемінних підрозділів.