Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти та науки України

Мала академія наук України

Хмельницьке територіальне відділення

Малої академії наук України

Хмельницьке міське наукове товариство

Українська мова як генетичний код нації

м. Хмельницький, 2008

Вступ

Єдиний скарб у тебе - рідна мова,

Заклятий для сусіднього хижацтва.

Вона твого життя міцна основа,

Певніша над усі скарби й багатства.

П. Куліш

У наш час у світі спостерігається масове зацікавлення мовними проблемами. Буквально вибухового характеру воно набуло в Україні, особливо у східних її регіонах. Люди свідомо чи, здебільшого, інтуїтивно відчувають життєву важливість вирішення цих проблем для перспектив національного розвою.

Останніми роками про українську мову з'явилося понад 300 пісень. Уже цей факт свідчить про те, як ставиться наш народ до своєї мови. Видається, що українці мають не тільки більше пісень, ніж будь-який інший народ у світі, але й найбільше пісень про мову. На жаль, наукових та науково-популярних праць про українську мову останніми роками майже не виходило.

А потреба в таких книжках відчувається неабияка. У масового читача зростає зацікавленість ними у зв'язку із запровадженням «Закону про мови в Україні», проблемами українізації (дерусифікації) та спротиву цьому процесові, зокрема під виглядом вимоги державної двомовності, що на практиці означає намір увіковічити російську одномовність в Україні.

Ще одна причина зацікавлення такими книжками - це нестримний процес національного самоусвідомлення українців, їхнє прагнення глибше і ширше пізнати свою історію, культуру, ментальність, ключем до яких є рідна мова.

Національне самоутвердження, бажання зайняти належне місце серед народів світу неможливе без подолання комплексу меншовартості. Не можна погодитись із упослідженим становищем рідної мови, зневажливим трактуванням її чужинцями на основі фальсифікацій та псевдонаукових теорій.

Противники ж української мови, тобто вороги української національної ідеї, часу не гають. Вони усвідомлюють, що боротьба за державність української мови - це боротьба за державність української нації.

Численні публікації на мовну тематику в пресі мають переважно полемічний, агітаційно-величальний чи безадресно-звинувачувальний характер. Певній частині публікацій властива псевдонауковість, нерідко в отруйному поєднанні з антиукраїнським підтекстом.

Мовні проблеми є актуальними в будь-якому суспільстві. Особливо гостро вони відчуваються в полі етнічних утвореннях, де переплітаються з економічними, соціально-політичними, національними, релігійно-конфесійними інтересами націй, народностей, племен.

Новітня історія свідчить, що фундаментальні, доленосні проблеми свободи, незалежності, суверенітету, прав людини не можуть бути вирішені без у ладнання мовних питань. Мало того - саме з боротьби за мову здебільшого починається боротьба народів за свої права.

Ось уже два століття ведеться свідома боротьба за мову в Україні. Чого тільки не застосовували губителі нашої мови! І офіційно забороняли (укази Петра І, Валуєвський циркуляр, Емський указ, політика міжвоєнної Польщі), і оголошували неіснуючою чи придуманою німцями, і вважали діалектом російської чи, відповідно, польської мови, і тримали в мовних гетто, і оцінювали як «хлопську», «колхозну» чи навіть «курдупельну», і підлаштовували її під іншу мову з метою прискорення їх злиття в ім'я світлого майбутнього всього людства, і прославляли її «небувалий розквіт» завдяки дружнім впливам, - а вона таки живе.

Боротьба за українську мову, що останніми роками набула масового характеру й одержала організаційне оформлення у вигляді Товариства української мови ім. Т. Шевченка (ТУМ) «Просвіта», породжена не тільки дією внутрішніх, національних процесів, а є виявом загальносвітових тенденцій.

Зацікавлення в Україні національно-мовними питаннями, причому не тільки серед українців, не згасає, а в окремих регіонах навіть наростає.

Нажаль, нинішні умови в Україні ще далекі від нормальних. Українська мова і нині потребує мотивації, бо чаша терезів ще остаточно не перехилилась у її бік. “Вік науки й технології” зовсім не припинив, а, навпаки, прискорив занепад української мови і з нею всього того, що робить наш народ українським не лише за географічною ознакою.

З огляду на це і раціонально-об'єктивний, і емоційно-поетичний, і прагматичний, і містичний і будь-який інший підхід українця до своєї мови не може не включати народозахисні компоненти. Це буде доти, доки існуванню нашої мови, отже і нації, загрожуватиме небезпека.

Метою роботи є ознайомлення з основами мовного світогляду, з різноманітними питаннями, що виникають на мовному грунті в суспільстві, зі значенням рідної мови в життєдіяльності народу й окремої людини, з діяльністю Товариства української мови імені Тараса Шевченка “Просвіта”.

Також маю на меті подати матеріал, необхідний для вироблення мовознавчого світогляду, належного ставлення до рідної та інших мов.

Він допоможе кожному визначити своє місце в боротьбі за утвердження української мови, за національне відродження. Об'єктом дослідження стала мова нації, її функціонування у суспільстві.

Предметом дослідження стала діяльність Товариства української мови імені Тараса Шевченка “Просвіта”, вживання рідної мови молоддю у різних сфарах життя. Завдання дослідження:

· висвітлення мовознавчої проблематики, пов'язаної із суттю, роллю та функціонуванням мови в суспільстві;

· розкриття механізму денаціоналізації народу на мовному грунті;

· з'ясувати роль мови у суспільстві, сформувати мовознавчий світогляд та належне ставлення до рідної мови;

· висвітлення ролі Товариства “Просвіта” у формуванні духовності та ментальності українця;

· з'ясувати ставлення молоді до спілкування українською мовою.

Розділ 1. Історія розвитку та походження української мови

Немає в світі ані одного національного імені, яке викликало б проти себе стільки ненависті, злоби й нападів та пропаганди, як слов'янська назва території й народу: «Україна», «український». Це свідчить про органічну змістовність і важливість зв'язаних з цим іменем народних прав і інтересів. Це слово вже багато століть живе в народній душі як персоніфікація й символ ідеалів, мрій і надій народу.

«Русь» - це самоназва корінного народу середньовічної Київської держави, а також назва самої цієї держави. Це слово і його похідні: «руський», «русин», «русинський», «руснак» та ін. - на західних окраїнах розселення українського етносу збереглись до наших днів.

Згодом (у писемних пам'ятках від 1187 року стосовно наддніпрянської частини Русі і від 1189 року стосовно Галичини) з'являється слово «Україна». Протягом століть слова Русь і Україна вживалась як синоніми. Так, і Хмельницький, і письменники його епохи використовували паралельно слова Україна-Русь-Росія; український-руський-російський.

Але звідки на Русі взялись слова «Росія», «російський»? Слово «Росія» - це слово «Русь» у середньо грецькому (візантійському) мовному оформленні. Кожен народ пристосовує чужі назви до своєї мови: поляки кажуть «Польска», а ми - «Польща», хорвати називають свою країну «Хрватска», а українці іменують її «Хорватія». Отож і середньовічні греки називали країну наших предків не «Русь», а «Росія». «Малою Руссю» в XІV столітті називали в протиставленні Великій Русі, тобто Київській Русі, Галицько-Волинське князівство, яке займало нинішню Західну Україну з прилеглими територіями (до Дніпра на сході і Чорного моря на півдні; значна частина західних територій Галицько-Волинського князівства згодом відійшла до інших народів - Польщі, Румунії, Угорщини, Словаччини). До самого кінця XІV століття Київ - «мати городів руських» включався в територію Великої Русі.

Можна було б зарахувати до росіян Б. Хмельницького, котрий казав до польського посла: «Я став уже паном усієї Русі і не віддам її ніколи». Або ще одного Гетьмана, який підписав «Гадяцький трактат»: «Іван Виговський, гетьман військ руських власною рукою». І Маркіяна Шашкевича з його щемливими рядками:

Руська мати нас родила,

Руська мати нас повила,

Руська мати нас любила.

Бо й справді: «... Як могли себе усвідомлювати росіянами споконвічні українці, які одвічно жили на берегах Дніпра, більш як за сім століть до народження Москви, заснованої київським князем, і яка потім уже стала столицею Російської держави?» (Б. Олійник).

Тож хіба не ясно, якої території і якого народу перш за все стосувались слова з коренем рус-? І хіба не зрозуміло, чому бідкались «малороси» у XVІІІ столітті: «Відомо ж бо, що раніше були ми те, що тепер Московці: уряд, першість і сама назва Русі від нас до них перейшли» (История Русовъ или Малой Росіи, 1846, с. 204).

Окремі автори пропонують з метою виправлення становища не вживати щодо росіян етнонім, перебраний ними від українців. Так, Л. Кіпніс пише: «Певен, що корінній русі (тобто українцям) для випрямлення власної історичної свідомості слід відновити свою звичку називати велику братню націю в колишній спосіб, як називали її раніше, тільки її і нікого, крім неї. Йдеться, власне, про етнонім «москалі» (або ж «москальство», «москва», «московський» і т. ін.)». Полтавський губернатор у 1914 році в рапорті міністрові внутрішніх справ Росії пропонував «слово «Україна» пояснювати як «окраїну» Російської держави в давні часи»… Більшість гіпотез щодо прабатьківщини слов'ян локалізує її цілком або частково на території сучасної України, а за географічні орієнтири переважно беруться Дніпро, Дністер і Карпати. За відомостями, зафіксованими в пам'ятках писемності, історія східних слов'ян «почалась у VІ столітті на самому краю, в самому кутку нашої рівнини, на північно-східних схилах і передгір'ях Карпат» (В. Ключевський), де утворився військовий союз слов'ян, очолюваний дулібським князем. Подібні форми політичної організації суспільства були властиві й іншим племенам.

На думку ж М. Грушевського: «За поріг історичних часів для українського народу можна прийняти ІV століття нашої ери, коли ми маємо вже всі домості, котрі можна прикласти спеціально до нього. До цього часу ми можемо говорити про нього, як про частину слов'янської групи племен...».

Зрозуміло, що початок формування мови збігається з початком формування народу.

Унаслідок міграційної взаємодії людності дулібського та інших племінних об'єднань, а можливо, за певної участі й неслов'янських племен, сформувався етнос, котрий на початку ІX століття створив державу, відому під назвою Київська Русь.

Чимало авторитетних учених (Ф. Міклошич, А. Шляйхер, О. Бодянський, П. Житецький, О. Потебня та ін.) вважали, що українська мова виникла значно раніше XІV століття і бере свій початок зі спільнослов'янської мови. Академік А. Кримський писав, що українська мова уже в XІ столітті існувала «як цілком рельєфна, певно означена, яскраво-індивідуальна одиниця».

Звертає на себе увагу те, що ніхто не говорить ні про спільнозахіднослов'янську, ні про спільнопівденнослов'янську народності і мови. Чому ж так настирливо говорять про спільносхіднослов'янську народність і мову? Чи не для того, аби за допомогою псевдоісторичних маніпуляцій довести, що українці - «молодший брат»?

Твердження чи хоча б припущення про давність української мови зразу отримували не тільки науковий, але й політичний присуд.

На питання: «Як говорили в Київській Русі?» академік В. Ключевський відповідав: «Так, як говорять малороси». За М. Максимовичем, говір руських князів тотожний говорові сучасного малоруського селянина Київщини. «У Києві XІІ-XІV століть говорили по-малоруськи, але з відомими відмінностями від малоруського наріччя Волині і Галичини; ця відмінність наріччя збереглась і до нашого часу», - писав В. Ягич.

Зауважимо, що між давніми русичами і сучасними українцями існує не тільки мовна, а й психо-характерологічна ідентичність, однаковість ментальності. «Українці були реальністю ще за Київської Русі, інша річ, що вони ще не називалися українцями (як і стародавні англійці - англійцями, індійці - індійцями, німці - німцями),»- цілком слушно пише П. Кононенко, грунтуючись на народознавчому аналізі: хіба в «Повчанні дітям» Володимира Мономаха не відчувається у всій повноті так властива українцям «філософія серця», що її згодом науково осмислили Сковорода і Юркевич?

М. Драгоманов мав усі підстави сказати: «Слово» - перша українська дума, а плач Ярославни- пісня українки». А. Павловський з приводу іншої славетної пам'ятки писемності зауважив: «Читаючи історію літописця Російського преподобного Нестора, я в багатьох місцях відчував, що потрібно б знати мову малоросіян».

«Українізована старослов'янщина» - давньоруська писемна мова поширювалась по всій території Київської держави. Ця старослов'янська мова лягла в основу російської літературної мови, що було аргументовано доведено найвидатнішими дослідниками російської мови та її історії. Можна констатувати, що сучасна літературна мова українців генетично пов'язана з розмовною (живою, народною) мовою Київської Русі, а літературна мова росіян - з писемною мовою Київської Русі, тобто перенесеною з Болгарії і «давньорусифікованою» (українізованою) в Києві церковнослов'янською мовою.

Останніми роками в Україні з'являються публікації, автори яких коренів української мови дошукують в індоєвропейській прамові. Поновлюються в обігу дослідження учених минулого століття (Е. Классен, А. Чертков, М. Красуський та ін.), за якими українська - одна з найперших індоєвропейських мов, а наш народ - один із найстаріших державних етносів. Поглиблюється вивчення спорідненості української мови з санскритом - літературною мовою індійських аріїв, котрі декілька тисяч років тому проживали в північному Причорномор'ї.

Дослідниками доведено, що найдавніший шар «Рігведи» (бл. 4500-2500 р.р. до н.е.) - книги давньоіндійських священних гімнів, пов'язаний з територією на північ від Чорного моря.

Гіпотези такого типу заохочують до пошуків історичних витоків народу, до відновлення історичної пам'яті, стимулюють наукові дослідження, не кажучи вже про позбавлення народу від комплексу меншовартості і зміцнення національної гідності. Цілком природно, що вони викликають гнів і обурення тих, хто відмовляє українській мові та її носієві не лише в праві на власну історію, але й у праві на існування.

Розділ 2. Що таке мова

Мова займає одне з найвищих місць на шкалі національних вартостей.

Мова існує не сама по собі, а в людському суспільстві, похідним від якого вона є. Водночас мова - один із факторів самоорганізації суспільства і невід'ємна ознака таких спільнот, як рід, плем'я, народність, нація. «Мова народу - це його дух, і дух народу - це його мова» (В. фон Гумбольдт). У ній акумулюється духовна енергія народу. Вона є головною ознакою і символом нації. Мова - найважливіший засіб спілкування людей, тобто засіб вираження і передавання думок, почуттів, волевиявлень. Мова - явище суспільне. Вона виникає, розвивається, живе і функціонує в суспільстві. Між мовою і суспільством існує взаємний зв'язок: не лише загибель суспільства призводить до загибелі мови, але й загибель мови веде до зникнення суспільства, що не вберегло свою мову.

Мова - не тільки витвір історії суспільства, але й активний чинник цієї історії: не тільки об'єкт, а й суб'єкт історії. Перестаючи бути засобом спілкування, мова стає мертвою. Головними компонентами мови є фонетика, лексика, граматика.

Мова - це генетичний код начії, який поєднує минуле з сучасним, програмує майбутнє і забезпечує буття нації у вічності.

2.1 Науки про мову

Вивченням мови займається власне лінгвістика, а також ціла низка інтердисциплінарних наук, що виникли на стику мовознавства з іншими науками. Лінгвістика, тобто мовознавство, вивчає мову з погляду її походження, розвитку і функціонування в суспільстві.

Загальне мовознавство вивчає, що таке мова взагалі, як вона побудована, як пов'язана з позамовними явищами, які бувають мови, як вони розвиваються, взаємодіють тощо.

Історичне мовознавство вивчає мови з погляду їх походження та розвитку.

Описове мовознавство з'ясовує будову мови та її функціонування на певному проміжку часу.

Теоретичне мовознавство має за мету наукове осмислення мовознавчих проблем.

Прикладне мовознавство спрямоване на вирішення практичних потреб суспільства, пов'язаних з використанням мови.

Внутрішньо наука про мову членується залежно від того, які складові частини мови та в якому аспекті вивчаються:

- фонетика - наука про звукову сторону мови;

- семантика - наука про значення мовних одиниць;

- лексикологія - наука про словниковий склад мови;

- дериватологія - наука про способи творення нових слів;

- морфологія - наука про будову та граматичні форми слів;

- синтаксис - наука про сполучуваність слів, словосполучення та речення;

- стилістика - наука про стилі мови та їх функціонування.

Наука про мову не повинна бути наукою для науки чи, тим більше, тільки для науковців. Її призначення - бути наукою для народу, його сьогодення і його прийдешнього.

2.2 Функції мови

Комунікативна функція. Суть її в тому, що мова використовується для інформаційного зв'язку між членами суспільства. Ця функція є надзвичайно важливою як для суспільства, так і для самої мови: мова, якою не спілкуються, стає мертвою; народ, який втрачає свою мову, зникає.

Експресивна функція. Вона полягає в тому, що мова є універсальним засобом вираження внутрішнього світу індивіда. Вона дає можливість перетворити внутрішнє, суб'єктивне в зовнішнє, об'єктивне, доступне для сприйняття. «Говори - і я тебе побачу», - стверджували мудреці античності.

Гносеологічна функція. Мова є засобом пізнання світу. Людина, на відміну від тварини, користується не тільки індивідуальним досвідом, але й усім тим, що досягли її попередники та сучасники, тобто суспільним досвідом. Вона має два види пам'яті: емоційну і логічну.

Мислетворча функція. Вона полягає в тому, що мова є засобом формування думки - людина мислить у мовних формах. Є мислення конкретне (образно-чуттєве) і абстрактне (понятійне). Суто людське мислення, понятійне, - це оперування поняттями, які позначені словами і які не могли б без слів існувати. Крім того, у процесі мислення ці поняття зіставляються, протиставляються, поєднуються, заперечуються, порівнюються тощо, для чого в мові існують спеціальні засоби. Тому мислити - означає оперувати мовним матеріалом.

Естетична функція. Мова є знаряддям і водночас матеріалом створення культурних цінностей. Вона - першоелемент культури. Фольклор, художня література, театр, пісня тощо - усе це дає підстави стверджувати, що мова - становий хребет культури, її робітня, її храм.

Культуроносна функція. Мова - носій культури. Культура кожного народу зафіксована у його мові.

Номінативна функція. Це функція називання. Мовні одиниці, передусім слова, служать назвами предметів, процесів, якостей, кількостей, ознак тощо. Усе пізнане людиною одержує свою назву і тільки так існує в свідомості. Цей процес називається лінгвалізацією, «омовленням» світу.

Лінгвістична наука розрізняє також інші функції мови.

Фатична, або контактовстановлювальна, функція - звертання на себе уваги, «підготовка» потенційного співрозмовника до сприйняття інформації.

Волюнтативна функція - вираження волі щодо співрозмовника: прохання, запрошення, порада, спонукання тощо.

Магічно-містична проявляється, зокрема, у тому, що слова здатні викликати уявлення, образи предметів, істот, які не існують взагалі. Люди живуть не лише у світі реальних речей, а й у словесному світі, в якому реальне та ірреальне не мають між собою чітких меж.

Демонстративна функція - підкреслене вираження за допомогою мови своєї етнічної, національної приналежності.

Ми перелічили найголовніші функції мови, усвідомлення яких суттєво впливає на ставлення до мови, глибину і повноту її вивчення, на її використання.

Мова - явище системне. Її функції виступають не ізольовано, вони проявляються у взаємодії. Відсутність чи неповнота використання якоїсь із них згубно впливає на мову в цілому, а це, своєю чергою, відбивається на долі народу.

Розділ 3. Лінгвоцит

Лінгвоцит (мововбиство) - це свідоме, цілеспрямоване нищення певної мови як головної ознаки етносу - народності, нації. Лінгвоцит спрямовується в першу чергу проти писемної форми мовлення. Кінцевою метою лінгвоциту є не геноцид, тобто фізичне винищення певного народу, а етноцид - ліквідація цього народу як окремої культурно-історичної спільноти, винародовлення етносу.

Лінгвоцит щодо української мови має довгу історію, сторінки якої рясніють підступом, погордою, нахабством, лицемірством поневолювачів та щедро политі сльозами і кров'ю їхньої жертви - нашого народу. Торкнемось лише окремих сторін та епізодів цієї історії.

3.1 Лінгвоцит через заборону мови чужою державою (Церквою)

- 1753 р. Указ про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії.

- 1769 р. Заборона Синоду Російської православної Церкви на друкування та використання українського «Букваря».

- 1784 р. Переведення викладання у Києво-Могилянській академії на російську мову.

- 1786 р. Київський митрополит С. Мисливський наказав, аби в усіх церквах дяки та священики читали молитви і правили службу Божу «голосомъ, свойственнымъ россійскому наречію». Те ж саме було заведено і в школах України.

- 1789 р. Розпорядження Едукаційної комісії Польського сейму про закриття руських (українських) церковних шкіл та усунення з усіх інших шкіл руської мови.

- 1808 р. Закриття Руського інституту Львівського університету, на двох факультетах якого (філософському і богословському) низка предметів викладалася українською мовою.

- 1817 р. Постанова про викладання в школах Західної України лише польською мовою. - 1863 р. Циркуляр міністра внутрішніх справ П. Валуєва про заборону видавати підручники, літературу для народного читання та книжки релігійного змісту українською мовою, якої «не было, нет и быть не может». Цього ж року заборонено ввіз і поширення в Російській імперії львівської газети «Мета».

- 1864 р. Статут про початкову школу: навчання має провадитись лише російською мовою.

- 1876 р. Указ Олександра ІІ (Емський указ) про заборону ввозу до імперії будь-яких книжок і брошур «малоросійським наріччям», заборону друкування оригінальних творів і перекладів, крім історичних документів та творів художньої літератури, в яких «не допускати жодних відхилень від загальновизнаного російського правопису». Заборонялись також сценічні вистави й читання та друкування текстів до нот українською мовою.

Москвофіли Галичини привітали указ 1876 року про заборону української мови.

- 1881 р. Заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей українською мовою.

- 1884 р. Заборона українських театральних вистав у всіх губерніях Малоросії.

- 1892 р. Заборона перекладати твори з російської мови на українську.

-1895 р. Головне управління у справах друку заборонило видавати українською мовою книжки для дитячого читання.

- 1914 р. Заборона в окупованій російською армією Галичині й на Буковині друкування книг, газет і журналів українською мовою, розгром товариства «Просвіта», гоніння на Українську Церкву.

Коли Брусиловські війська у 1914 році захопили Львів, козача команда відразу поскакала до бібліотеки Наукового товариства імені Т. Шевченка - і вона була знищена. Звертає на себе увагу той факт, що російська військова адміністрація в Галичині і на Буковині заборонила всю українську пресу, навчальні заклади тощо, однак вона не чіпала німецьких, польських, єврейських інституцій. Воістину дивна, на перший погляд, російська любов до України!

- 1938 р. Постанова «Про обов'язкове вивчення російської мови в національних республіках СРСР».

- 1958 р. Положення про вивчення другої мови «за бажанням учнів і батьків». Оскільки постанову 1938 року не було відмінено, то за цими двома документами російську мову в Україні треба було вивчати обов'язково, а українську - хто як захоче. «Можна було відмовитись від будь-якої мови, але відмова від російської - кримінал» (Є. Сверстюк).

3.2 Лінгвоцит через приниження статусу й престижу мови

український мова лiнгвоцид молодь

«Поетична мова України стала предметом зневаги і насмішок», - писав у минулому столітті М. Костомаров. «Вы говорите серьезно или по-украински?» - демонструвало свою дотепність «русскоязычное население» Радянської України в 30-і роки в чергах за хлібом, відібраним в українських селян, котрі тим часом корчились, але не зі сміху, а від передсмертних голодових мук.

Ієрархи російської православної Церкви, різко виступивши проти спроб запровадити українську мову в богослужінні, переконували віруючих, що ця мова непридатна для служби Божої і взагалі неугодна Богові. Подекуди після українськомовних богослужінь навіть проводилось переосвячування церков.

3.3 Лінгвоцит через оголошення мови неприродною

Польські загарбники оголосили українську мову діалектною відміною польської мови. Так, римо-католицький архиєпископ Львова граф А.Анквич стверджував, що в Галичині є лише один народ - польський і що русини говорять польським діалектом. Однак, коли греко-католицький митрополит М. Левицький запропонував запровадити в школах Галичини навчання українською мовою, від поляків до папи римського і австрійського цісаря полетіли доноси: Левицький сіє розбрат між народами імперії Габсбургів (вже тоді цінували «дружбу народів»), бо українська мова є «породою московської».Папський нунцій Северолі під тиском поляків рекомендував М. Левицькому занехаяти підготовку шкільних підручників рідною мовою, з чим митрополит, до його честі, не погодився.

У Росії теж була поширена думка, що українська мова - діалект польської. Так уважав, наприклад, відомий мовознавець німецького походження Н. Греч. Щоб дискредитувати це «наріччя», яке вперто завойовувало місце серед слов'янських мов, була придумана нова версія, що її дружно підхопили і польські і російські україножери: українську мову буцімто створили австрійські німці, зосібна герцог Франц Стадіон, призначений 1847 року губернаторм Галичини.

3.4 Лінгвоцит через «зближення» і уподібнення

Однією з догм XІX століття було твердження про злиття народів у єдину загальнолюдську націю з загальнолюдською мовою. За практичне втілення цієї догми у життя взялись російські більшовики.

Деформації був підданий правопис, фонетика, граматика і особливо лексика. Коли вживали «валіза», а не «чемодан», «фотель», а не «крісло», «від дня народження», а не «з дня народження», то це вже трактувалось як інакомислення (Л. Кореневич). Не прийнято було вживати і слова типу «денаціоналізація», «асиміляція», «русифікація» тощо.

У ставленні до української мови більшовики і тут не видумали пороху: ще у 1905 році П. Стебницький писав, що цензурою «виключаються такі слова, як «козак», «москаль», «Україна», «український», «Січ», «Запоріжжя».

Якщо в Польщі, Румунії, Чехословаччині, Угорщині українську мову душили лише ззовні - шляхом усякого роду заборон на її вживання, то в СРСР - і ззовні, і зсередини: втручанням у внутрішню структуру. За допомогою методу, відомого у медицині як вівісекція (живорізання), намагались зробити українську мову копією російської.

«Зливання» мов призвело до розквіту мовної химери - суржика, що знайшло своє відображення в київському фольклорі шістдесятих років:

Говорила баба дєду:

-Ти купи мінє «Побєду»,

Я поєду к Бєлодєду.

Хай він дасть мінє отвєт:

є в нас мова ілі нєт?

3.5 Лінгвоцит через ставлення до носіїв мови

Указ 1876 року зобов'язував «прийняти як загальне правило», щоб в Україні призначати вчителів - великоросів, а малоросів посилати до Петербурзької, Казанської і Оренбурзької округи. Тільки з Київської округи у 1876 році було вислано 8 педагогів.

Не набагато кращим, якщо взагалі кращим, було ставлення до української мови і її носіїв у Польщі.

У під російській Україні директори гімназій мали обов'язок давати кураторові шкільної округи таємну «референцію» про кожного абітурієнта: якою мовою він користується в розмові, чи дбає про вдосконалення себе в російській мові, чи виявляє відданість Росії і взагалі до всього російського. У миргородській гімназії був напис: «Въ стенахъ гимназіи строго воспрещается воспитанникамъ говорить на малорусскомъ наречіи».

Подібна, тільки більш жорстока політика провадилась і в пізніші, «пожовтневі», часи. Першими, хто підлягав масовим репресіям тридцятих років, були викладачі української мови, літератури, історії.

3.6 Лінгвоцит через освіту

«Народ повинен учитися, народ хоче учитися; якщо ми не дамо йому умов і засобів учитися на своїй мові - він стане учитися на чужій - і наша народність загине з освітою народу», - писав на початку 60-их років минулого століття М. Костомаров. Російські правителі і їхні чиновники в Україні прекрасно це усвідомлювали за сто років до цих слів Костомарова і сто років після них. І робили все для того, щоб українці «загинули з освітою», тобто за допомогою російськомовної освіти Коли 1905 року 1400 студентів Київського університету подали петицію з вимогою відкрити в університеті 4 кафедри україністики з українською мовою викладання, ректор відповів, що університет - це «загальнодержавна інституція» і в його стінах не може бути жодної мови, крім російської.

У Галичині відкрити початкову українську школу можна було за умови, що в населеному пункті мешкає мінімум 25% українців і коли було щонайменше 40 нотаріально засвідчених заяв батьків.

У відносно ліберальний (геноциду таки не було) хрущовсько-брежнєвський період кількість дітей, що навчались в українських школах, неухильно зменшувалась. Цей процес продовжувався аж до самого скону СРСР. Якщо в 1985-1986 навчальному році українською мовою навчалось 48,2% дітей республіки, то в 1990-1991 році частка таких дітей зменшилась до 47,9%. За п'ять років «перебудови» приріст контингенту російськомовних учнів перевищив приріст українськомовного контингенту в 2,7 раза.

3.7 Лінгвоцит через привілеї для панівної мови і її носіїв

Будь-які cпроби змінити статус української мови викликали шалений опір не лише можновладців і обивателів, а й певної частини вчених, у тому числі й філологів. Для прикладу наведемо слова мовознавця, члена-кореспондента АН СРСР О. Трубачова: «Чи етично скарги про становище української мови починати з того, що вона «не є державною» (з листа Ю. Заплетіна, Ужгород)? Чи не вимагає цей товариш привілеїв, котрих явно не має російська мова ?»

У першій половині 80-х років, було запроваджено положення, за яким учителі російської мови проводили уроки не з цілим класом, а в підгрупах і одержували зарплатню на 15% більшу, ніж учителі національних мов. Цей дискримінаційний захід посилив відчуття другосортності pідної мови, її упослідженості.

3.8 Лінгвоцит через «свободу вибору» мови

У житті мов спостерігається «воля до влади» (Ф. Ніцше), і незахищені мови опиняються в ролі попелюшки або й щезають з лінгвістичної карти світу.

Слова про права людини у виборі мови були в законах СРСР, Румунії, Угорщини, Польщі, однак реальна дійсність завжди чомусь зводилась до вибору не української мови, а наслідок цього «вибору» теж відомий: великі масиви нашого етносу були денаціоналізовані й асимільовані сусідніми народами.

Зараз, коли українська мова оголошена державною, знову чується галас про права людини, про свободу вибору мови. А йдеться про одне: як би, живучи в Україні, не вчити і не користуватись українською мовою.

«Свобода» вибору мови в нинішній Україні означає свободу невибору української мови. Демократичне гасло прийшло на місце колишніх гласних і негласних заборон.

3.9 Лінгвоцит через звуження соціальної приналежності мови

Вороги української мови, отже - і українського народу, з давніх часів стверджували, що вона низька, некультурна, оскільки цією мовою ніхто, крім неписьменних селян, не послуговується. З погляду полонізаторів, нею розмовляють лише «поп і хлоп», за словами обрусителів, це мужицька (у новіші часи - колхозна) мова. Ще в минулому столітті було відомо, що українська мова - «Це не мова простолюду тільки, як твердять московські невігласи, а мова цілої нації, політичне майбутнє якої іще попереду, але чиє місце на право самостійного розвитку в ряду цивілізованих народів уже завойоване й не може бути зайняте ніким іншим» (М. Драгоманов). «Другосортність» української мови у сфері науки є результатом колоніальної залежності України. Видатний учений І. Огієнко свого часу не отримав докторської стипендії лише тому, що писав української мовою і друкувався в українськомовних журналах.

3.10 Лінгвоцит через «розквіт» мови

Однією з вершин марксистської діалектики є теза про відмирання через розквіт. Не останньою чергою вона стосувалась і національних мов.

Їх відмирання велося з прискоренням, отож треба було показати і іхній розквіт. «Одним з яскравих прикладів розквіту мов соціалістичних націй СРСР є українська літературна мова», - писав академік І. Білодід у 1967 році.

3.11 Інші форми лінгвоциту

«Упродовж останніх років кожен, хто вимушено чинив шкоду українській культурі і усвідомлює це, міг би висловитися і засудити минулу мовну практику і свою в ній участь. А проте таких голосів не чути» (С. Караванський). Одним із головних напрямків здійснення лінгвоциду є боротьба з друкованим словом. Недостатньо було заборони на імена і твори. Ще - спалювали бібліотеки. Першою згоріла книгозбірня Києво-Печерської Лаври ще за Петра І. Вночі з 21 на 22 квітня 1718 року православні монахи - царські агенти підпалили приміщення Києво-Печерської Лаври, де знаходилася її бібліотека та архів. За Катерини ІІ згоріла бібліотека Києво-Могилянської академії (1780 р.). Пізніше горіли в основному лише книжки. Так, за розпорядженням куратора Київської округи князя Ширинського-Шихматова було спалено 500 книжок із байками Л. Глібова. Спалення бібліотек відновилося у радянські часи. Найбільш відому бібліотечну пожежу було влаштовано у відділі україністики Бібліотеки АН УРСР у Києві у 1964 році.

А ще неухильно зменшували тиражі українськомовних видань: від 60% у 60-і роки до 19% у 1990 році.

Чи поліпшились справи після проголошення Україною незалежності? «Комуністична система планомірно йшла до знищення національної видавничої справи, але робила це «медленно, но верно»; сьогоднішній шовінізм пішов у атаку на українське слово навально й цинічно, не приховуючи свого справжнього обличчя» («Літературна Україна», 1993, 31 березня).

Протистояти явному чи скритому лінгвоцидові можна тільки з позиції знання, усвідомлення того, що являє собою мова, як і за якими законами вона живе, яка її роль у житті людини і народу.

Розділ 4. Мовна діяльність в державі та Товариство української мови імені Тараса Шевченка “Просвіта”

Майстри слова - поети, прозаїки, публіцисти зробили і роблять чимало для функціонування і розвитку української мови. Однак їм не під силу освоїти всі сфери функціонування мови, особливо в тих ділянках, де домінують певні субкоди.

Звідси - велика відповідальність за мову та її майбутнє, яка лягає на науковців, технічну інтелігенцію, виробничників, адміністративно-управлінський апарат, організаторів фізкультури і спорту, духовенство тощо.

Мова нації та її культура становлять органічне ціле. Між ними не можна ставити знак рівності, але й відірвати одну від одної теж неможливо. Смерть мови означає загибель культури.

Розвиток культури починається з розвитку мови. Відродження культури починається з боротьби за мовні права. Між мовою і культурою існує взаємозалежний зв'язок.

Отже, кожен із нас повинен дбати про «мову спільноти» - нашу національну мову як засіб творення національної духовності і національної культури. Мова забезпечує вічність культури. Вона пов'язує культуру етносу в один безперервний процес від минулого через сучасне до майбутнього. Що міцніші позиції займає мова в суспільстві, то надійніші перспективи культури.

Наш обов'язок - зміцнювати ці позиції, а передусім - не допустити, щоб на нашому поколінні обірвався цей предковічний мовно-культурний зв'язок поколінь українського народу, що йде у майбуття з глибин тисячоліть. Мовна політика - поняття, що виникло не сьогодні. Вона ведеться і в одномовних, і особливо в багатомовних країнах, де так чи інакше стикаються інтереси різних народів, у тому числі мовні.

У час «перебудови» мови союзних республік одержали державний статус, що мало послужити захистом проти цілковитого витіснення цих мов на периферію суспільного буття. Завдання полягає в тому, щоб декларовану державність мови втілити в життя.

Радянська ідеологічна машина настирливо підкреслювала факт багато національності як України в цілому, так і окремих її частин. Українська мова у світлі такої політики ставала однією з багатьох «національних» мов, хоча вона була рідною для більшості населення. Тривожно, що й у суверенній Україні продовжується русифікація майбутньої національної інтелігенції через вищу школу.

Катастрофічно не вистачає українських підручників, словників, довідкової літератури тощо, зникають українські газети й журнали, майже не видається українська художня література, як і раніше, не демонструються фільми українською мовою. Не переводиться на українську мову діловодство, сфера виробництва, торгівлі, послуг і т.д.

Україна переповнена російськомовними художніми, рекламними, інформаційними та періодичними виданнями. Їх мета - не задоволення потреб росіян в Україні, а русифікація українців на рідній землі та інших народів України. Від 28 жовтня 1989 року № 8312-ХІ набув чинності «Закон про мови в Українській РСР», який утверджує державність української мови. Це означає, що держава бере на себе конкретні обов'язки стосовно забезпечення всебічного розвитку та функціонування української мови. Цей закон прийнято через необхідність захисту української мови, яка виявилася відтиснутою на периферію суспільного функціонування в найбільш важливих сферах життя.

Гарантом національно-мовних прав народів, як і прав окремих громадян, буде незалежна, демократична національна Українська Держава.

Двомовність (білінгвізм) - досить поширене явище в багатьох країнах світу. Воно полягає в масовому використанні двох мов у процесах щоденного спілкування, коли людина змушена переходити з мови на мову в залежності від того, де і з ким вона спілкується. Двомовність більшою мірою поширена серед народів, що не мають власної державності.

Двомовність ставала в Україні чимраз масовішою серед українців, причому вимушеною, непропорційною. Склалося так, що можна десятиліттями жити в Україні, не будучи «двомовним» - достатньо знати одну мову, звичайно, не українську, а російську.

«Суржикізація» української мови всіляко підтримувалась. Боротьба за чистоту української мови, яка по суті являла собою боротьбу із засміченням її русизмами, вважалась одним із виявів українського буржуазного націоналізму.

Таким чином, обов'язком осередків «Просвіти» є, по-перше, боротьба за усунення передумов вимушеної двомовності, передусім - за перехід установ, підприємств, закладів тощо на державну мову республіки; по-друге, за те, щоб у випадках двомовності провідну роль відігравала українська мова. Багато зусиль докладає товариство до справи формування особистості , яке має відбуватися тільки рідною мовою свого народу, нею повинен здійснюватися навчально-виховний процес у всіх ланках народної освіти. Просвіта - це культуро-освітня громадська організація. Основним у діяльності «Просвіти» було поширення освіти й національної свідомості шляхом видання книжок і часописів. Матірна „ Просвіта” була зароджена ще 8 грудня 1868р. у Львові гуртом молодих просвітян-народовців. Своїм завданням вони ставили піднесення освіти простого народу, популяризацію знань, які б сприяли інтелектуалізації і духовному відродженню української нації. Девізом товариства, закріпленим у його статуті, стало „пізнання і освіта народу. Основні завдання «Просвіти»:

· сприяти виконанню Закону України «Про мови»;

· сприяти виданню та розповсюдженню друкованого українського слова, української книжки;

· брати активну участь у конституційному процесі;

· планомірно та ефективно проводити «економічне просвітництво»;

· займатися культурно - просвітницькою діяльністю;

· проводити «педагогічне просвітництво»;

· активізувати роботу з військом у сфері патріотичного виховання та українізації Збройних військ України;

· сприяти духовному та моральному розвитку і самовдосконаленню кожного громадянина України;

· підтримувати тісні зв'язки з діаспорою у суспільному прагненні до розбудови української держави.

На Східній Україні „ Просвіти” почали формуватись значно пізніше. Це було зумовлено жорсткою антиукраїнською політикою яку проводив царський уряд. На початок січня 1906р, в Камянці-Подільському вже існувала „Просвіта”, заснована гуртом українських патріотів. Просвітяни склали статут своєї організації, який було затверджено 19 квітня 1906р. Саме ж товариство було внесено в реєстр під № 1 21 квітня того ж року. Цю дату можна вважати початком офіційної роботи подільської „ Просвіти”.

Сьогодні просвітяни зосереджуються увагу на поширені знань з народознавства, української мови, поверненні із забуття репресованих і замовчуваних імен, переосмислені суспільно - політичних , історико - культурних і національних інтересів, відроджені національної церкви, протистоянні наступу антикультури. Справжні просвітяни поділля - мобілізуюча сила, яка спроможна згуртувати навколо себе все вагоме , все національно - повноцінне, все серцевинне, аби зробити Україну передовсім духовно незалежною.

Отже, є кому наслідувати їхній приклад нині, є кому протидіяти новому процесу русифікації та навелюванню української культури і дискретизації української ідеї.

Говорячи про Статути та напрями діяльності, форми та види роботи просвітян Хмельниччини на сучасному етапі розвитку Товариства, можна констатувати той факт, що вони багато у чому є ідентичними та майже однаковими, оскільки мають певну мету - боротьба за українську мову, формування національної свідомості, духовності, патріотизму у підростаючого покоління.

Народний Дім Хмельницької міської «Просвіти» хоча й мініатюрний за розмірами, але переповнений ідеями, проектами, діяннями. Очолює його Діденко Зоя Олександрівна. За 13 років свого існування він перетворився в штаб духовності Поділля, став окрасою і гордістю духовної культури України, храмом української душі. Завдяки освітянським зв'язкам Народний Дім відомий не лише на Україні, а й далеко по за її межами.

Народний Дім відкритий для всіх. Під його дахом діють громадські організації державницького спрямування, як от: міський осередок ОУН, осередки Товариства Григорія Ващенка, Івана Огієнка, Олени Теліги, міське відділення комітету виборців України, обласне відділення Товариства «Україна - Світ», які разом створили об'єднання «Народний Дім». Хмельницька «Просвіта» створила заохочувальний фонд для обдарованих дітей [Додаток Б]. 2008 рік за Указом Президента України визнаний “Роком “Просвіти”.

Розділ 5. Українська мова в житті сучасної молоді

Тривалий час нам нав'язували думку, що спілкування українською мовою, а особливо в російськомовному оточенні є неприйнятним. Проте зараз кожен з нас починає усвідомлювати, що українська мова не є ознакою другосортності, а є мовою народу, який завжди був частиною цивілізованого світу та має глибокі європейські традиції. Отже, українська мова повинна стати консолідуючим фактором для українського суспільства, що принесе українцям впевненість у собі та назавжди поверне їх у лоно цивілізованих народів Європи.

Громадська акція “Не будь байдужим!” започаткована багатьма людьми, серед яких є як відомі особистості, так і прості люди, що переймаються долею України. Ця акція не є політичною, вона нікого не рекламує, не була і не буде пов'язана з жодними політичними силами. Її проведення - це добра воля й ентузіазм небайдужих людей: артистів, музикантів та просто однодумців.

Організатори акції ведуть щиру і відверту розмову про наші помилки та досягнення. Сьогодні кожен українець повинен нарешті усвідомити свою особисту відповідальність за майбутнє України.

Будь вільним і сильним! Будь українцем!

“Не будь байдужим!” - це заклик, звернення до всіх українців. Небайдужість - це сучасний світогляд і світосприйняття. Це активне ставлення кожного з нас до своєї долі. Це вироблення власної позиції, здатності твердо захищати свої переконання, це вміння слухати і поважати співрозмовника, Небайдужість - це риса людини, яка може, хоче, а значить і буде жити у вільному суспільстві.

Від себе хочу додати, що я також беру участь у патріотичному русі молоді Хмельниччині, бувала на фестивалях, на тій же самій акції «Не будь байдужим!» (саме тоді я замислилась над проблемою ролі української мови в житті молоді і почала спілкуватись тільки українською).

У 2006 році, влітку, вперше проходила акція «Не будь байдужим!». Тоді все дійство відбувалось біля пам'ятника Шевченка. Тоді, проходячи поряд, я зацікавилася, навіщо стільки журналів, книжок. І вирішила спитати у дівчини, яка стояла поруч:

- Я извиняюсь, Вы не подскажете, что здесь происходит?

- Тут проходить акція «Не будь байдужим», яка спрямована на боротьбу із засиллям російських видань.

Після цього мені дали значок з емблемою акції «Не будь байдужим» і запросили приєднатись до спалювання російського видання. Тоді рух ще не був таким популярним. Але в 2007 році, 10 травня, акція «Не будь байдужим» приїхала з концертом у наше місто [Додаток B]. Рух був уже досить популярним, почали видавати значки у більшій кількості, різні брошурки, футболки, сумки та багато інших подібних речей [Додаток Г]. На концерт тоді прийшло дуже багато молоді. Варто зауважити, що більшість з них спілкувалась російською мовою, та й на концерт просто йшли заради розваги. Більшість з них навіть не уявляла, з якого приводу концерт. Проте, потрапляючи у зал, вони отримували брошурки з повною інформацією про акцію. Перед виступом кожного гурту лідер виголошував промову до глядачів - як заклик спілкуватись українською! Концерт пройшов чудово! Звучало багато української музики. Присутня велика кількість молоді.

Завдяки таким акціям не лише я стала спілкуватись українською мовою. Я помітила, що коли до людини звертаєшся українською, вона також відповідає українською. Хочеться, щоб всі ми почали спілкуватись однією мовою, нашою рідною українською мовою. І тому для цього потрібні такі дослідницькі роботи, просвітницькі заходи. І можливо тоді ми станемо краще розуміти один одного?!

5.1 Молодь і культура мовлення

Культура мовлення - це система вимог, регламентацій стосовно вживання мови в мовленнєвій діяльності (усній і писемній). Належна культура мовлення - це свідчення розвинутого інтелекту і високої загальної культури особистості. Одним із завдань культури мови є подолання мовних стереотипів: стереотипи мовлення - це стереотипи мислення. Тільки через високу культуру мовлення проявляються невичерпні потенції мови, гармонія її функцій. Культура мовлення має велике національне і соціальне значення: вона забезпечує високий рівень мовного спілкування, ефективне здійснення всіх функцій мови, ошляхетнює стосунки між людьми, сприяє підвищенню загальної культури особистості та суспільства в цілому. Через культуру мовлення відбувається культивування самої мови, її вдосконалення.

Мова наша багата, їй властива розвинена синоніміка та варіантність на фонетичному, лексичному і граматичному рівнях. Наше завдання - розвинути в собі здатність оптимального вибору мовних засобів відповідно до предмета розмови, співрозмовника, мовленнєвої ситуації.

Нинішній низький рівень мовленнєвої культури в Україні - породження її колоніального становища.

Культура мовлення суспільства - це чи не найяскравіший показник стану його моральності, духовності, культури взагалі. Словесний бруд, що заполонив мовлення наших співгромадян, мовленнєвий примітивізм, вульгарщина - тривожні симптоми духовного нездоров'я народу.

Експериментально доведено, що грубе слово як негативний подразник діє кілька секунд, але реакція на нього триває декілька годин і навіть днів. Як наслідок - порушення нервової та серцево-судинної діяльності людини, її хвороба, а іноді й смерть.

Тому висока культура мовлення - це не інтелігентська забаганка, а життєва необхідність для народу.

Мною було проведене опитування серед користувачів Інтернету. Я мала на меті з'ясувати, хто пише українською мовою на форумі. Результати мого дослідження такі:

· постійно пишу українською мовою 23% - 157

· пишу українською і російською мовами 51% - 352

· пишу російською, бо соромлюсь українською 1% - 12

· «русский на всю жизнь» 16% - 113

· російською мовою, так легше виразити думку 7% ----50

· утримались 2% ----18

Респонденти вважають, що російською мовою спілкуватися зручніше, до того ж не всі сайти мережі, особливо програми-«шукачі» інформації, адаптовані до української мови.

Також було проведене опитування серед учнів 9-11 класів НВК№10. Серед питань було таке: «Як часто спілкуєтесь українською мовою в різних ситуаціях повсякденного життя?» Аналіз результатів опитування показав, що найчастіше користуються українською мовою під час навчання та у спілкуванні з рідними. Учні самі зробили висновки, що рейтинг української мови невпинно зростає.

Проте, культура мовлення залишає бажати кращого. Про це свідчать зразки висловлювань моїх однолітків на сторінках різноманітних форумів.

«Я считаю,что украинский язык деградирует, так как всё больше и больше людей общается на русском языке, так как он считается модным и престижным. Не смотря на то, что я общаюсь на русском языке, украинский язык я люблю и потдержываю любые действия, которые направлены на его сохранение и розвитие.» Катя,15 лет.

«Я думаю шо українська мова не деградує, бо вона дуже популярна і вже багато людей нею розмовляє.Але все одно, люди часто міняють мову в завісі мості від совбєсєдніка.» Діма,14 років.