Законодавче регулювання поземельних відносин та його соціальні наслідки для Правобережної України (1793-1886 роки)

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

07.00.01 - історія України

ЗАКОНОДАВЧЕ РЕГУЛЮВАННЯ

ПОЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН ТА ЙОГО СОЦІАЛЬНІ

НАСЛІДКИ ДЛЯ ПРАВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ

(1793-1886 роки)

БОРИСЕВИЧ Сергій Олександрович

Київ - 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі історії України XIX - початку XX ст. Інституту історії України НАН України.

Науковий доктор історичних наук

консультант: ШАНДРА Валентина Степанівна

Інститут Історії України НАН України,

провідний науковий співробітник відділу

історії України XIX - початку XX ст.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

КРИЖАНІВСЬКИЙ Олег Прокопович,

завідувач кафедрою історії стародавнього світу

та середніх віків історичного факультету

Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка;

доктор історичних наук, професор

ОРЛИК Василь Михайлович,

Кіровоградський національний технічний університет,

завідувач кафедрою гуманітарних наук і документознавства;

доктор історичних наук, професор

ТЕМІРОВА Надія Романівна,

Донецький національний університет,

професор кафедри історіографії,

джерелознавства, археології та методики викладання історії.

Захист відбудеться “27” листопада 2009 р. о _14.00__ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.235.01 у Інституті історії України НАН України за адресою: 01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту історії України НАН України (01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4).

Автореферат розісланий “__19___” жовтня 2009 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради,

доктор історичних наук, професор О.І. Гуржій

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ

Законодавче унормування тих чи інших сторін суспільних відносин як багатоаспектний об'єкт дослідження, привертає увагу науковців, адже динаміка формування законодавства є однією з основ для розуміння закономірностей і специфічних особливостей історичного процесу.

Актуальність теми має три аспекти: законодавчий, економічний та історичний. «Земельне питання», зумовлене проблемами володіння, користування і розпорядження землею, її оренди та іпотеки, вагомість якого постало на порядок денний в процесі руйнування засад натурального господарства в 30-х роках XIX ст., - в Україні не втратило свого значення і впливу на соціально-економічні та політичні процеси і на початку XXI ст. Декілька кардинальних спроб розв'язати це питання (в другій половині XIX ст., на початку XX ст.) не спромоглись встановити гармонію в поземельних відносинах в Україні. Новий етап реформування аграрних відносин розпочався в Україні з набуттям незалежності в 90-х роках XX ст., але й досі «земельне питання» далеке від вирішення. Історичний досвід свідчить, що результативність і ефективність реформування поземельних відносин залежить від трьох компонентів: політичної волі, філософії реформаторської політики та дієвості сформованої законодавчої бази. Саме останній компонент став поштовхом для дослідження реформування законодавчого регулювання поземельних відносин в Україні, адже роль закону та його функціональних можливостей для врегулювання аграрних відносин у значній мірі формує вектор розв'язання «земельного питання». Актуальність ретроспективного аналізу законодавчого регулювання поземельних відносин в Україні полягає ще й в тому, що завдання сучасної аграрної реформи багато в чому співпадають з її завданнями в другій половині XIX ст. (формування земельного кадастру; розмежування земель; методика оцінки земельних угідь; товаризація земельних відносин; формування сталих, результативних та ефективних інститутів володіння, розпорядження, користування землею, її оренди та чинність сервітутних відносин; розвиток інфраструктури іпотечного кредитування; формування системи ефективного та екологічного землекористування тощо). Отже, історичний досвід законодавчого розв'язання цих питань в Україні в другій половині XIX ст. має надзвичайно вагоме значення в сучасних умовах реформування поземельних відносин.

Сучасна українська історична наука, як і праці дореволюційної та радянської доби недостатньо уваги приділяє законодавчому врегулюванню поземельних відносин у різні часи, як одній із суттєвих граней суспільних відносин у вітчизняній історії. Історики звертались до вивчення законодавчих норм лише в контексті власних досліджень, з метою їх більшої доказовості та ілюстрації. Як наслідок, науковці лише побіжно приділяли увагу законодавчим питанням, аналізуючи ті чи інші суспільні процеси. Одні з них, з'ясовують певні проблеми, і задля ефективного їх аналізу звертаються до деяких моментів законодавчого унормування, вважаючи недоцільним заглиблюватись у цей бік державної діяльності. Другі - вважають вивчення історії шляхом залучення законодавчих актів справою юристів. Треті - до подібної практики ставляться негативно. Недооцінюючи законодавче поле, в якому діяли наші предки, не можливо уникнути крайніх позицій в аналізі тих чи інших подій та процесів. І все ж, дослідники приділяли певну увагу законодавчому унормуванню різноманітних історичних процесів, але не існувало систематичного вивчення законодавства, яке регулювало поземельні взаємовідносини та їх соціальні наслідки для всіх верств населення Правобережної України. Саме це спонукало автора дисертації комплексно і системно зайнятись законодавчим регулюванням поземельних відносин.

Юридичний закон - це суб'єктивно обов'язковий зв'язок між причинами і наслідками тих чи інших суспільних явищ. Отже, законодавство є відображенням інтересів держави, яке в тій чи іншій мірі враховує інтереси тих чи інших верств населення, і утворюється як наслідок сформованих взаємовідносин. З іншого боку, враховуючи те, що законодавчий процес більш інертний, ніж зміна інтересів різних прошарків суспільства, він також впливає на їх еволюцію.

Історія поземельних відносин найсуттєвішим чином вплинула на долю українського народу. Недостатнє вивчення законодавчого регулювання поземельних інтересів, їх строкатість і значення для суспільства зумовлює актуальність цієї теми, яка висвітлює провідний аспект взаємовідносин між державою і різними верствами населення.

Існує тісний зв'язок дисертаційної роботи з науковою темою відділу історії України XIX - початку XX ст. Інституту історії України НАН України «Держава-спільноти-особа: державне управління та соціальні практики в українських губерніях Російської імперії (XIX - початок XX ст.)» (номер державної реєстрації 1040/0), в межах тематичних напрямів якої здійснювалось дисертаційне дослідження.

Мета дисертаційного дослідження спрямована на аналіз законодавства, яке регламентувало зміни в поземельних відносинах Правобережній Україні в продовж 1793-1886 рр., діалектично зумовлених законодавчою політикою російського самодержавства, що обумовило вибір географічних меж дисертації. Правобережна Україна була давнім землеробським краєм, де земля високо цінувалась, і навколо якої постійно загострювалися суспільні відносини. Особливість цього регіону полягала в тому, що до кінця XYIII ст. він перебував у складі Речі Посполитої, яка була становою монархією, в котрій приватні права землевласників охоронялись державою. Специфіка Російської імперії полягала в тому, що вона була абсолютною монархією, де приватні права не були гарантовані державою. Хоча з другої половини XYIII ст. імперська влада декларує принцип недоторканності приватних прав, зокрема на землю, але залишає за собою право гарантувати їх. В кінці XYIII ст. - початку XIX ст. в краї ще панувало натуральне господарство та феодально-кріпосницькій устрій, котрий мав свої особливості. По-перше, майже все XYIII ст. відбувалось заселення краю після його спустошення в другій половині XYIII ст. внаслідок посилення кріпацької експлуатації, політичної нестабільності та окупації Поділля Туреччиною в 1672-1699 рр. Воно проходило шляхом утворення слобідських поселень і поступового відродження фільваркової системи господарювання, котрі на початку XIX ст. ще мали перспективи свого еволюційного розвитку. По-друге, етно-релігійний фактор. Поміщиками тут були майже виключно поляки-католики або сполячені українці-католики, а кріпаками - українське селянство. Ця соціально-етнічна особливість кріпацтва в Правобережній Україні стала причиною посилення та консервації феодальної експлуатації в першій половині XIX ст. По-третє, в краї і на початку XIX ст. відчувався слабкий вплив на поземельні стосунки товарно-грошових факторів. Про панування феодально-кріпосницьких стосунків у поземельних відносинах свідчило і те, що власниками землі були переважно два суб'єкти: держава та польські поміщики. В середовищі поміщиків існувала диференціація: великопомісні, середньопомісні та дрібнопомісні власники земельних угідь. Хоча її стан залишався незмінним, поміж землевласників відбувалась постійна ротація, яка набирала могутності з усе більшим проникненням в їх господарство товарно-грошових відносин, що загострювало кризу кріпацтва в поземельних відносинах Правобережної України. Четверте, селяни краю користувались поміщицькою і державною землею на підставі подвірного розподілу земельних ділянок, а не общинного, що було властиво для російських губерній. П'яте, державні маєтки перебували в обмеженому володінні польських землевласників. Ця форма землеволодіння не була відома в Російській імперії. Шосте, експлуатація селян поміщиками і тимчасовими власниками державних маєтків здійснювалась у формі поєднання панщини та оброку, що і зумовлювало її більшу інтенсивність, ніж у Росії.

Розглянуті особливості Правобережної України зумовили територіальні межі дисертації, які охоплюють три українські губернії (Подільська, Київська та Волинська). Цей регіон відрізнявся від губерній Лівобережжя та Півдня України як історією свого попереднього розвитку, так і своєрідними географічно-кліматичними умовами, національним та соціальним складом населення, традиціями, рівнем економічного розвитку та політичними процесами, які відбувалися на його теренах. Усі ці фактори зумовили особливості аграрних відносин у різних регіонах України та самодержавного політико-правового регулювання в них поземельних взаємовідносин. У російському імперському законодавстві чітко простежується відмінність соціально-економічних, політичних, культурних і історичних традиції в Правобережній Україні порівняно з іншими регіонами, приєднаними від Речі Посполитої до Російської імперії.

Виходячи з цього, для досягнення на основі аналізу 605 законодавчих актів Російської імперії, що були затверджені імператором протягом 1793-1886 рр. і стосувалися поземельних відносин різних верств населення Правобережної України, автором було поставлено такі завдання:

-проаналізувати соціальні наслідки законодавчого регулювання поземельних відносин;

-вивчити польську законодавчу практику регулювання поземельних відносин та виявити суттєві відмінності принципів їх регулювання польським і російським законодавством, які співіснували на теренах краю, а також процес подолання протиріч між ними, простеживши поширення російського законодавства в аграрних відносинах регіону;

-запропонувати періодизацію розвитку російського законодавства щодо регулювання поземельних відносин у краї;

-з'ясувати причини перманентних законодавчих змін у регулюванні поземельних відносин у регіоні в XIX ст.;

-визначити вплив Листопадового 1830 р. і Січневого 1863 р. повстань на законодавче регулювання поземельних відносин у краї;

-прослудкувати еволюцію ставлення правлячих кіл Російської імперії до правового принципу недоторканності приватної власності зі збереженням інституту конфіскації маєтків, а також дослідити процес законодавчого закріплення державного контролю за поміщицьким землеволодінням та правові засади формування удільного землеволодіння;

-розкрити правовий статус державного і приватного землеволодіння в краї після його приєднання до Російської імперії та розглянути законодавче регулювання відходу від польської традиції управління державною земельною власністю;

-охарактеризувати еволюцію законодавчого регламентування і регулювання оренди державних та поміщицьких маєтків, змін в іпотечному кредитуванні, землекористуванні державних і поміщицьких селян та законодавчі особливості аграрної реформи в краї, а також визначити особливості законодавчого регулювання церковного землеволодіння і політики секуляризації церковних земель;

-узагальнити законодавчу політику стосовно змін у землеволодінні та землекористуванні міщан, купців, колоністів і єврейського населення та причини і законодавчі принципи реформування земельного статусу «вільних людей» та чиншовиків;

-виявити причини генерального межування в краї і особливості його законодавчого регламентування;

-дослідити наслідки законодавчого регламентування політики легітимації польської шляхти та правові заходи російської влади проти польської шляхти і землевласників.

Об'єктом дослідження є законодавча політика регулювання поземельних відносин та її соціальні наслідки для всіх верств населення в губерніях Правобережної України з 1793 по 1886 рр.

Предметом дослідження є законодавство, яке регулювало поземельні відносини усіх верств населення в Правобережній Україні внаслідок приєднання краю до Російської імперії, Листопадового 1830 р. і Січневого 1863 р. повстань та розвитку товарно-грошових відносин у пореформений період.

Хронологічні рамки дисертаційної роботи охоплюють період, який розпочинається в 1793 р. з приєднання Правобережної України до Російської імперії, що зумовило суттєвий взаємовплив двох правових культур. Для цього часу було властивим панування натурального господарства та кріпацтва, яке входило в стадію загальної кризи внаслідок розвитку товарно-грошових відносин, руйнування натурального господарства, подальшої товаризації сільськогосподарського виробництва, перетворення землі на товар, ціна якого неухильно зростала. Цей трансформаційний процес поставив на порядок денний «земельне питання», яке революціонізувало соціальні відносини і аграрну реформу другої половини XIX ст. 1886 рік є роком започаткування чиншової реформи, яка була завершальним етапом аграрної реформи як у Російській імперії взагалі, так і в Правобережній Україні зокрема.

Автор у дисертації застосував такі методи дослідження:

-принцип історизму, за допомогою якого Правобережна Україна аналізується як система, в якій простежуються закономірності розвитку поземельних відносин та їх правового регулювання;

-тісно пов'язаний з попереднім метод порівняльно-історичного аналізу розвитку поземельних відносин у досліджуваному регіоні, який порівнюються з іншими регіонами Російської імперії. Метод забезпечив виділення та зіставлення законодавчої палітри, на якій базувалося польське землеволодіння, і дав змогу чітко встановити спрямованість російського законодавства;

-метод системного поєднання загальноісторичних та спеціальних наукових методів, притаманних історичним та правовим дослідженням, історіографії, джерелознавству, археографії;

-прийоми макро-мікроаналізу політико-економічного та соціального середовища, в якому розвивались поземельні відносини;

-метод інтерпретаційного синтезу, за допомогою якого аналізуються законодавчі акти;

-хронологічний метод, визначив систему викладу дисертаційної роботи та аналіз законодавчої бази;

-проблемно-соціологічні методи, які дали змогу проаналізувати правове регулювання поземельних відносин усіх верств населення регіону та визначити його соціальні наслідки.

Отже, за допомогою загальнонаукової методології (дедуктивного, гіпотетико-дедуктивного, хронологічного, системно-структурного методів) та специфічних історичних і правових методів здійснено систематичне вивчення об'єкта та предмета дослідження і наукову реконструкцію законодавчого регулювання еволюції поземельних відносин у Правобережній Україні протягом 1793-1886 років. Спеціальні наукові методи дали змогу встановити провідні тенденції розвитку історичного феномену законодавчого регулювання суспільних відносин. Методи евристики, системи виявлення інформації за логічною горизонталлю, порівняльного аналізу, класифікації та критики історичних і правових джерел використовувалися в процесі пошуку інформації про особливості правового регулювання поземельних відносин усіх верств суспільства обраного регіону та його соціальні наслідки.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вона є першим системним дослідженням законодавчого регулювання поземельних відносин у Правобережній Україні, специфіці яких у зводі законів Російської імперії було приділено чи не найбільше уваги. Цей правовий процес переважно зумовлювався більше політичними, ніж соціально-економічними чинниками. В дослідженні вперше проаналізовано весь комплекс відповідних законодавчих актів, сформований владою в 1793-1886 рр.

На підставі порівняльного аналізу в дисертації вперше:

-за допомогою аналізу російських законодавчих норм розкрито зміни у ставленні правлячих кіл імперії до правового принципу недоторканності приватної власності. На відміну від Російської імперії, в Речі Посполитій законодавчо фіксувалась безумовна недоторканість приватних прав, зокрема на землю. В Росії відповідна законодавча регламентація почала формуватись з другої половини XYIII ст., але влада ігнорувала цей принцип, коли виникала загроза для неї;

-зазначено, що причиною збереження чинності правових норм Литовського статуту та сеймових ухвал було те, що в російській правовій системі були відсутні механізми регулювання орендних відносин та форм неповного володіння державними маєтками, а також небажанням влади порушувати приватні права польських землевласників.

-аналіз російського законодавства дав змогу розкрити правовий статус емфітеутичного, поєзуїтського, погаліцейського та ленного землеволодіння, проілюструвати і довести відмінність форм управління державними маєтками в Правобережній Україні та в російських губерніях та характеру іпотечного кредитування до і після аграрної реформи та причини і напрям його еволюції;

-проаналізовані законодавчі зміни в оцінці земельних угідь у процесі перетворення землі в товар. На підставі законодавчих актів розкрито реакцію влади на руйнацію монопольного права дворянства на приватне володіння землею;

-висвітлено реакцію влади на руйнування монопольного права дворянства на приватне володіння землею;

-встановлено, що на законодавче регулювання поземельних відносин у краї суттєво впливали політичні чинники, зумовлені потребами в цілеспрямованій інтеграції Правобережжя України з Російською імперією, з гострою протидією якій центральній владі доводилось боротися, а також лобізм інтересів панівних верств населення краю;

-доведено, що саме в цей період чітко формується юридичне тлумачення принципу володіння, розпорядження та користування майном;

-встановлено, що законодавче регулювання поземельних відносин диктувалось потребами у формуванні державного контролю над всіма суспільними процесами та фінансовими потребами влади і доведено, що саме цим зумовлена законодавча регламентація інституцій конфіскації, секвестру, опіки, оренди, застави, успадкування та продажу майна.

-запропонована періодизація правового регулювання поземельних відносин в Правобережній Україні протягом 1793-1886 рр.

Дістало подальшого розвитку:

-дослідження суттєвих відмінностей польської і російської законодавчої практики, які співіснували на теренах краю і регулювали поземельні відносини.

-аналіз причин поступового відходу від польської законодавчої традиції управління державними маєтностями, який завершився після аграрної реформи;

-доведення положення про те, що скасування чинності Литовського статуту та його доповнень сеймовими постановами, готувалось шляхом системного поширення російських законодавчих норм на теренах Правобережної України, що зумовлювало поступове встановлення державного контролю за поміщицьким землеволодінням у краї.

-через окреслення специфічних рис аналіз особливостей генерального межування в краї, що зумовило відповідне законодавче реагування влади;

-твердження, що, незважаючи на законодавчу і урядову уніфікацію, поземельні відносини в Правобережній Україні зберігали свою специфіку, яку змушена була враховувати імперська влада, і саме тому з'ясування цих регіональних особливостей дає змогу спростувати спрощені трактування експлуататорської та класової сутності законодавчої політики влади у регулюванні поземельних відносин.

Комплекс проаналізованих законодавчих актів виступає як джерельна база для з'ясування не лише еволюції поземельних відносин, а й історії державних установ, які опікувались ними.

Практичне значення одержаних результатів дисертаційної роботи випливає з того, що вони дають можливість збагатити систему знань з законотворення, починаючи з кінця XYIII ст. до 80-х років XIX ст., реконструювати еволюцію форм землеволодіння та землекористування, оренди, застави, успадкування, принципів іпотечного кредитування і критеріїв оцінки нерухомого майна. Результати дослідження можуть бути використані в конкретно-проблемних і узагальнюючих працях з історії України кінця XYIII - XIX ст., при підготовці вузівських підручників для гуманітарних факультетів, на яких вивчається історія України та історія держави і права, написання статей для енциклопедичних та бібліографічних довідників, а також як прикладний матеріал для подальшого впровадження аграрної реформи в сучасній Україні, обґрунтування неефективності державної підтримки віджилих форм господарювання в сільськогосподарському виробництві, необхідності підвищення його інтенсивності, кредитування сільських господарств, а також шкідливості обмеження виробничої ініціативи та ринкової свободи тощо. Дисертаційні висновки дадуть змогу сформувати більш чітке уявлення аграрних реформаторів про те, які форми землеволодіння та розміри товарних сільськогосподарських виробництв найбільш оптимальні в сучасних українських реаліях.

Апробація результатів дослідження та публікації. Наукові розвідки і висновки, покладені в основу дисертації, використані при підготовці монографії, викладання лекційного курсу з історії поземельних відносин у Подільському аграрно-технічному університеті. Їх результати оприлюднені на наукових конференціях: IY регіональній науково-практичній конференції «Волинь незабутня» (Рівне, 1993), Міжнародній краєзнавчій конференції «Велика Волинь: минуле й сучасне» (Житомир, 1993), «I генеалогічні читання пам'яті Вадима Модзалевського» (Київ, 1995), «II генеалогічні читання пам'яті Вадима Модзалевського» (Київ, 1996), «III генеалогічні читання пам'яті Вадима Модзалевського» (Київ, 1997), Наукова конференція «На пошану професора Леоніда Антоновича Коваленка» (Кам'янець-Подільський, 1997), міжнародних наукових конференціях «Поляки на Поділлі. Погляд крізь віки» (Хмельницький, 1999), «Україна - Біларусь - Польща і Литва: крізь колізії історичного минулого до нових перспектив співробітництва» (Чернівці, 2008), Міжнародна наукова конференція «Сучасна україністика: наукові парадигми мови, історії, філософії» (Харків, 2008), XII Подільській історико-краєзнавчій конференції. (Кам'янець-Подільський, 2000), Міжнародній конференції «Виклики сучасної історіографії: світовий та український контексти» (Львів, 2001), XYI Волинській історико-краєзнавчій конференції, присвяченій 65-річчю Волинської державної обласної університетської наукової бібліотеки ім. Олени Пчілки (Луцьк, 2005), Всеукраїнській науково-практичній конференції (Луцьк, 2006), X міжнародній науковій Кирило-Мефодіївській конференції (Одеса, 2007).

Публікації. За темою дисертації опубліковано 25 робіт, у тому числі одна монографія, а також 24 статті, з яких 20 розміщені у фахових виданнях.

Структура дисертації обумовленана метою, завданнями і характером дослідження. Дисертація складається з переліку умовних позначень, скорочень і термінів, вступу, шести розділів, поділених на 25 підрозділ, висновків, додатків, списку використаних джерел і літератури. Загальний обсяг дисертації 525 с., додатки розміщені на 14 с., список використаних джерел і літератури складається з 918 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі визначено актуальність, об'єкт, предмет, хронологічні та географічні межі, мету дослідження, наукову новизну отриманих результатів, методологічну основу, наведено дані щодо практичного значення та апробації результатів наукового роботи.

У першому розділі „Джерельна база дослідження та історіографія проблеми” - з'ясовується коло джерел і їх інформаційні можливості для дослідження законодавчого регулювання поземельних відносин і їх соціальних наслідків у Правобережній Україні в XIX ст. Установлено ступінь досліджуваності проблеми, що розглядається.

У підрозділ 1.1: „Джерельна база” окреслюється структура „Полного собрания законов Российской империи” (ПСЗ) як головного джерела дисертаційного дослідження. На підставі його вивчення робиться висновок, що в XIX ст. не існувало чіткого юридичного визначення поняття „закон” і тому в ПСЗ поряд із законодавчими були включені і підзаконні акти, що зумовлювалось відсутністю їх формалізації. Охарактеризовані різновиди законодавчих актів. Через відсутність формалізації в укладанні законів у перші десятиріччя XIX ст. в них подавався перебіг подій, міркування щодо них автора законопроекту і лише в кінці - рішення, яке схвалював імператор. Тому вони містили в собі величезний фактичний матеріал, важливий для історичного дослідження. Проаналізований характер формальних змін у законодавчих актах. Хоча закони ніколи не відображали всієї палітри суспільних відносин, але вони певною мірою ілюстрували закономірність суспільного розвитку та зумовлювались суб'єктивними чинниками в зміні державної політики і менталітетом правлячої еліти. Саме тому для дослідника законодавчі акти становлять історичне і юридичне джерело, в якому розкрито механізм упровадження державної політики, але вони, незалежно від своєї інформативності все ж не в змозі відтворити всі її напрями та нюанси, які доповнюються діловодною документацією.

До джерел діловодної документації належать архівний фонд Канцелярії київського, подільського і волинського генерал-губернатора Центрального державного історичного архіву України м. Київ, а фонди Подільських, Київських та Волинських канцелярій губернаторів, губернських правлінь та казенних палат (Державний архів Хмельницької області, Державний архів Київської області і Державний архів Житомирської області). Документи цих регіональних органів влади фіксували повсякденну реакцію місцевої влади та тих чи інших верств населення на законодавчі новації верховної влади. Значне місце серед цих джерел посідає звітна документація (звіти, доповідні записки, рапорти), яка була практичною формою контролю вищих інстанцій влади за нижчими. В статистичних матеріалах відображається демографічна ситуація, розміри землеволодіння та землекористування, а також кредитні операції. В зазначених архівних фондах існують посилання на інструктивні законодавчі акти, які не були надруковані у ПСЗ і стосувались конкретних спірних справ. Отже, діловодні документи органічно доповнюють законодавчі акти у висвітленні законотворчого реагування верховної влади на потреби в корекції практики поземельних відносин.

Зазначена джерельна база доволі інформативна і дає можливість розкрити та проаналізувати законодавче регулювання еволюції поземельних відносин усіх верст населення в Правобережній Україні, яка відбувалась унаслідок приєднання краю до Російської імперії, поширення на його терени російського законодавства, репресивних дій самодержавної влади проти польської шляхти та великих землевласників, спричинених Листопадовим 1830 р. та Січневим 1863 р. повстаннями, а також аграрною реформою 1861 р. і розвитком товарно-грошових відносин.

У підрозділі 1.2 - „Історіографія проблеми”- зазначається, що в дореволюційній, радянській, українській та зарубіжній історіографії значна увага приділялась соціальним наслідкам зумовленим поширенням у Правобережній Україні російського законодавства та зазначеними вище суспільно-політичними та економічними подіями, але з метою більш ґрунтовного розкриття теми дослідження науковці лише побіжно аналізували законодавство, яке регулювало поземельні відносини в краї. Не зважаючи на це наукова проблема законодавчого регулювання поземельних відносин у Правобережній Україні має свою історіографічну базу з відповідною періодизацію, в якій можна виділити три етапи:

-дореволюційний (50-ті рр. XIX ст. - 1917 р.), який мав такі напрями: а) прикладний - дослідження здійснювали державні чиновники, виходячи із суто прикладних потреб; б) юридичний - проблему досліджували юристи з метою використання відповідних знань у юридичній практиці та розробки навчальних курсів для студентів юридичних факультетів; в) історико-публіцистичний - представники цього напряму ілюстрували історичні дослідження юридичними нормами;

-радянський (20-90-ті рр. XX ст.), який можна розділити на довоєнний (20-30-ті р. XX ст.) та післявоєнний (40-90 рр. XX ст.);

-сучасний (90-ті рр. XX - початок XXI ст.), в якому виділяється українська та зарубіжна історіографія.

Кожний із цих етапів характеризується певними акцентами у висвітлені досліджуваної проблеми, зумовленими загальною суспільно-політичною ситуацією та пов'язаним з нею ступенем свободи наукової творчості, а також особливостями світогляду науковців.

Дореволюційні чиновники, виконуючи свої службові обов'язки, досліджували з практичної точки зору ефективність впливу на реальні процеси в поземельних відносинах запровадженого законодавства, подавали керівництву аналітичні розробки, які певною мірою впливали на вирішення проблемних питань у цій сфері суспільних відносин. Їх аналіз чинного на той час законодавства був спрямований на підготовку законопроектів чи підзаконних актів, що мали унормувати нові суспільні відносини в аграрній сфері, які ще не регулювались чинними правовими нормами, або в законодавстві існували прогалини щодо їх регламентації. Науково-аналітичні праці деяких із цих чиновників (Журавський Д.П., Раев А., Варадінов Н., Воронін А., Корчак-Савицький В. І., Рудченко І., Заболоцький-Десятовський О., Лященко П.І. та ін.) мали чітко визначену запрограмованість, яка передбачала практичні пропозиції щодо встановлення більш чіткого урядового контролю за іпотечною політикою в державі, формування законодавства для уніфікації становища різних категорій селянства за принципом приватного володіння землею, а також удосконалення і модернізацію аграрної реформи. В їх працях чітко простежується управлінська тенденція поважного ставлення до приватних прав на нерухоме майно всіх соціальних верств суспільства.

Законодавче регулювання тих чи інших процесів в поземельних відносинах поглиблено досліджували дореволюційні історики-юристи (Кавецький С., Незабитовський В., Анненков К.Н., Бершадський С.О., Пахман С.В.), статистики та філологи (Янсон, Садовський В.), які обіймаючи чиновницькі посади і виконували доручення свого керівництва. Їх праці, як правило, передбачали певне практичне замовлення. Зрідка і професійні історики приділяли увагу цій проблемі (Антонович В., Семевський В.І., Левицкий О.). Професійні юристи досліджували поземельне законодавство з погляду його використання в судовій практиці та розробки навчальних курсів для студентів юридичних факультетів. Поряд з цим вони вперше критично аналізували чинне законодавство і його реальний вплив на аграрні відносини. В працях як юристів-практиків, так і юристів-науковців простежується чітка тенденція до формалізації та кодифікації чинного законодавства в різних сферах суспільних відносин, зокрема в аграрних, міститься характеристика різних юридичних інституцій власності та механізмів їх діяльності. Науковці та публіцисти досліджували аграрне і цивільне законодавство Російської імперії в XIX ст. переважно з точки зору історичних розвідок. Але їх праці мали і практичне політико-економічне значення, адже вони розглядали законодавчі норми з точки зору регламентації аграрних відносин і їх впливу на товаризацію сільськогосподарського виробництва.

Таким чином, законодавче регулювання поземельних відносин у Правобережній Україні від часу приєднання краю до складу Російської імперії до чиншової реформи 1886 р. в Російській імперії досліджували переважно не історики, а чиновниками, які виконували певну аналітичну роботу для свого керівництва. Поряд з ними до цієї тематики долучились професійні статистики, які також перебували на державній службі і першими розпочали аналізувати російське і польське законодавство. Починаючи з 70-х рр. XIX ст. до дослідження цієї проблеми долучилися юристи. Історики і публіцисти, як правило, лише ілюстрували свої дослідження відповідними законодавчими актами. Юристи, навпаки, ґрунтовно аналізували поземельне законодавство, залишаючи поза увагою політичні, економічні та соціокультурні чинники. Незважаючи на різні політичні, статистичні та господарські підходи до вивчення різноманітних аспектів цієї проблеми, дореволюційні вчені і практики зробили вагомий внесок у дослідження законодавчого регулювання поземельних відносин у Правобережній Україні і його соціальних наслідків.

Значну увагу поземельним питання указаного періоду в Правобережній Україні приділяли науковці на початку радянської доби, коли вони ще не були в своїх дослідженнях обтяжені марксистсько-ленінською методологією. Вагоме місце в працях історика права М.П. Василенка ще в дореволюційні часи займала інвентарна реформа та її політичний і правовий статус. Він проаналізував відмінності між нормами майнового права Литовського статуту та російського законодавства. В історичному дослідженні І.І. Ігнатовича контрастно відображена невідповідність реального стану селян Правобережної України вимогам чинного законодавства, зокрема пов'язаного з інвентарною реформою. Своє дослідження історії інвентарної реформи в 1926 р. надрукував М.І. Корнілович, проаналізувавши введення інвентарних правил на Волині. Радянські історики довоєнного часу хоча і не були повністю ідейно-політично заангажовані, але для них законодавче унормування поземельних відносин вже було «фоном» їх наукової роботи. І все ж, враховуючи «революційний час», вони (Боровий С., Рибинський В., Лащенко Р.М.)приділили увагу відмінностям між реаліями поземельних відносин різних категорій селян та колоністів і їх законодавчому регулюванню, вперше висунули ідею про те, що для влади правові цілі в регулюванні поземельних відносин ототожнювались з політичними.

У 40-60-х рр. XX ст. українські історики (Дружинін Н. М., Архіпова Т. Г., Кабузан В.М., Сташевський Є. Д.) згідно з вимогами радянської історичної науки приділяли увагу переважно соціально-економічному становищу селянських і поміщицьких господарств, класовій боротьбі, інвентарній і аграрній реформам. Законодавче супроводження цих процесів майже випало з їх поля зору, хоча деякі з них побіжно розглядали цей аспект суспільного життя. Зокрема, продовжуючи лінію своїх довоєнних попередників, вони наголошували, що законодавче регулювання поземельних відносин у Правобережній Україні зумовлювалось домінуючим політичним аспектом. Науковці цього періоду вперше з дореволюційних часів почали розрізняти різні категорії сільського населення та їх правовий і земельний статус. Проте значних наукових робіт з аграрних відносин в Правобережній Україні та їх законодавчого регулювання у вітчизняній історіографії не було як в цей період, так і в 70-80-х рр. XX ст.

Представники українській історичної науки 90 рр. XX ст. та початку XXI ст. (Крижанівський О.П., Щербіна В.П., Лисенко С., Олешко П., Захарченко П., Зінченко А. Л.) досліджували різні аспекти поземельних відносин на теренах Правобережної України, зокрема особливості їх законодавчого регулювання в окремих регіонах Правобережної України. Вони вперше почали висвітлювати державну політику в сфері поземельних відносин крізь призму законодавства, ґрунтовно розглянули правовий аспект регулювання становлення в краї в XIX ст. інституту приватної власності на землю, а також проаналізували тогочасну правову та суспільно-політичну думку щодо перманентного процесу реформування аграрних відносин. І все ж системного та повного дослідження законодавчого регулювання поземельних відносин цього регіону не було здійснено, хоча цьому питанню приділялась значна увага.

Серед праць зарубіжних дослідників потрібно виділити монографії Д. Бовуа. Вчений ілюстрував антипольську політику самодержавства законодавчими прикладами регулювання поземельних відносин. Російський історик П.Н. Колованчин досліджував право власності на землю в Правобережній Україні, але в контексті загальноросійської інституції майнового приватного права. Легітимації та декласації польської шляхти, зміні її статусу у поземельних відносинах Литви та Правобережної України присвячена робота польського історика Л. Заштовта, в якій аналізується російське законодавство з цього питання. Цій самій тематиці присвячують свої праці польські історики І. Рихлікова, З. Станкевич, Б. Смоленська і Є. Сікорська-Кулеша. Т. Мацумура проаналізував російське законодавство стосовно заборони „кресценцій”.

Таким чином, у дореволюційній, радянській та українській історіографії, за деякими винятками, спеціально не досліджувалось російське законодавство, яке регулювало поземельні і соціальні відносини в Правобережній Україні. Історики звертали увагу на правовий аспект лише для ілюстрації та підтвердження своїх висновків, а його місце і роль розкривали переважно дореволюційні чиновники і вчені-юристи, які досліджували історичні аспекти цивільного права Російської імперії з прикладного погляду. Але й вони аналізували лише окремі аспекти законодавчого регулювання поземельних і соціальних відносин. Закон і до сьогодні не став об'єктом спеціальної уваги вчених, зокрема відсутнє критичне його осмислення. В історіографії бракує комплексного дослідження цієї історико-юридичної проблеми, адже законодавство було дієвим механізмом введення польської поземельної традиції в імперський правовий простір.

Другий розділ - „Польська законодавча практика і регламентації поземельних відносин в Правобережній Україні(1793-1801 рр.)” - присвячений періоду військово-адміністративного та політичного приєднання Правобережної України до Російської імперії, коли російський уряд ще був неспроможний докорінно змінити практику використання польсько-литовського законодавства в поземельних відносинах, з'ясовуючи їх особливості в краї.

У підрозділі 2.1 - „Економічний потенціал та правовий статус державних земель”- розкрито законодавчий механізм установлення військово-адміністративного контролю російської влади за державними маєтностями. Враховуючи місцеві правові традиції обмеженого володіння ними, верховна влада визнала доцільним зберегти їх для найбільш оптимального управління державним майном. Але, намагаючись отримати необхідну інформацію про державні земельні угіддя, російська влада наштовхнулась на обструкцію польських поміщиків, що змусило її організувати загальноімперську ревізію державних маєтностей, спрямовану на з'ясування їх прибутковості. Поряд з ревізією розпочалось і розмежування державних маєтностей, чого раніше ніколи не робилось у цьому краї. Верховна влада виявила найбільш вражаючу рису приватних землеволодінь регіону - величезні розміри маєтків, які не мали формально визначених меж. Отже, протягом 1794-1801 рр. російська влада зафіксувала стан і статус державних маєтностей та встановила їх прибутковість. Для економічної і демографічної статистики вона зафіксувала становище переважної більшості державних маєтків у Правобережній Україні і не вважала за необхідне міняти їх status quo. Але головною метою збирання такої інформації було формування підстав для прийняття рішень верховної влади стосовно новоприєднаних територій і збільшити надходження до казни.

У підрозділі 2.2 - „Особливості крайового землеволодіння та землекористування” - розглянутий правовий статус усіх форм землеволодіння і землекористування в Правобережній Україні у кінці XYIII ст. У краї не втратили регуляторну чинність Литовський статут та сеймові ухвали, які унормовували поземельні відносини, що вважалось раціональним для набуття авторитету російської влади, а також тому, що в Росії не існувало правового механізму регулювання неповних прав власності на землю та орендних відносин. На загальноімперському рівні в законодавстві закріпився принцип наділення державних селян по 15 дес. земельних угідь, але в Правобережній Україні, невдовзі виявилась нездійсненність цього принципу через відсутність достатніх площ землі. Для розв'язання цієї проблеми було визнано раціональним добровільне переселення державних селян краю на недостатньо заселені території. Російська влада гарантувала недоторканність приватних прав польських землевласників, які невдовзі, після польського повстання 1794 р., порушила, запровадивши інститут секвестру і конфіскації маєтностей. Поряд з цим верховна влада розпочала поступову заміну законодавчих норм Литовського статуту російськими, зокрема поширила 10-річний строк позовної давнини на терени Правобережної України. В краї запроваджувались правила продажу поміщицьких маєтків боржників, в той час як за звичаєвим правом у регіоні кредитори повертали свої кошти від неспроможних боржників з прибутків їхніх маєтностей. Законодавець регламентував державний статус майна церков усіх конфесій у краї і зобов'язав місцевих поміщиків наділяти 33 дес. угідь православним сільським церквам. У Правобережній Україні існували міста, які в своєму управлінні користувались повним чи частковим магдебурзьким правом, а також ті, що були у приватній власності польських магнатів. Інституція приватного володіння містами була невластива Російській імперії, але її зберегли. За неприватними містами визнавались права на земельні угіддя, які перебували в їх корпоративному користуванні і вважались державною власністю.

У підрозділі 2.3 - „Державна земельна іпотека” - розглядається законодавче регулювання державної іпотечної політики. Створюючи у 1798 р. державний допоміжний банк для дворян, самодержавство відкрито висловило стурбованість з приводу розорення поміщицьких маєтків приватними кредиторами. Для запобігання цьому дворянству надавалась можливість отримати фінансову допомогу під заставу не землі, а кріпаків, ціна яких залежала від місцевості, де розташовувались поміщицькі маєтки. Ініціювались заходи щодо стримування процесу розорення поміщицьких маєтків як основи панівної соціально-політичної системи та пристосування їх до поширення товарно-грошових відносин, що руйнували натуральне господарство „дворянських гнізд”. Відкриття цього банку було першою законодавчо-фінансовою спробою держави призупинити кризу кріпосництва. В приєднаних від Речі Посполитої губерніях дозволялось оцінювати поміщицькі маєтки за їх прибутковістю, що було властиво польському законодавству.

У висновках до розділу зазначається, що, прагнучи добитися лояльності від еліти Правобережної України, збільшення надходжень до казни від державного майна краю та з метою прискорення його інтеграції з імперією російська влада залишила в регіоні у відносно незмінному стані соціально-економічні відносини, зокрема поземельні, зберігши паралельну чинність російського і польського поземельного законодавства. Особливість державного механізму управління суспільними процесами зумовлює спрямування його діяльності в бік консервації та стабілізації соціально-політичної ситуації і унеможливлення різких соціальних змін. Саме тому російське самодержавство вживало реальних заходів щодо стримування процесу розорення поміщиків, руйнування їх натурального господарства та обезземелення державних селян у наслідок розвитку товарно-грошових відносин. Поряд з цим з приєднанням Правобережної України до Російської імперії були ліквідовані місцеві сеймики, що зумовило суттєві соціальні зміни у краї. Втрата шляхтою політичної вагомості для земельних магнатів була черговим поштовхом до соціальної деградації останньої і нівелювання соціальних відмінностей між нею і державними селянами. Паралельно до цього процесу з'явилась тенденція до протистояння російської центральної влади і місцевої адміністративно-управлінської еліти, великими землевласниками і шляхтичами. Соціально-економічні процеси цього періоду чітко окреслили й іншу суспільну тенденцію в регіоні - обезземелення селянства. Намаганню влади призупинити цей соціальний процес у регіоні перешкоджало сільське перенаселення. Це спонукало російську владу до переселення місцевих державних селян у малонаселені і периферійні регіони імперії, але впровадження переселенської політики гальмувалось через різні форми власності на державні маєтки.

У третьому розділі - „Поширення російського законодавства на поземельні відносини в краї (1801-1830 рр.)” - досліджується законодавче регулювання поземельних відносин у Правобережній Україні з початку XIX ст. до Листопадового повстання 1830 р., розкривається процес законодавчого руйнування дворянської монополії на земельні володіння, характер розвитку державного іпотечного кредитування, розглядаються такі питання, як відхід влади від польської законодавчої традиції управління державною земельною власністю, залучення євреїв до занять землеробством, установлення державного контролю над поміщицьким землеволодінням.

У підрозділі 3.1 - „Руйнування дворянської монополії на право приватного землеволодіння”- проаналізовані законодавчі акти початку XIX ст., якими дозволялося купцям, міщанам, державним селянам і священнослужителям набувати приватних прав на землю, але без селян. Руйнувалася дворянська монополія на володіння землею, але вона зберігалася на поміщицькі права. Водночас верховна влада заборонила іноземцям володіти землею в межах Російської імперії. Законодавчі новації не набули поширення, адже земля без селян не мала вагомої ціни і було мало сенсу вкладати в неї капітал. До того ж дворянам заборонили купувати селян без землі. Ці законодавчі нововведення певною мірою легалізували поширену в Правобережній Україні практику, коли поміщики надавали євреям-купцям доручення продати нерухомість, а під цим „прикриттям” експлуатувати працю кріпаків. Поряд з цим влада вживала законодавчих заходів щодо запобігання таким порушенням. Аналізуються дії російської влади щодо укріплення свого статусу в Правобережній Україні внаслідок наполеонівських війн в умовах зростання опозиційності польської знаті, що зумовило зміцнення державного контролю за поміщицьким землеволодінням у краї. Особливу увагу верховна влада приділила унормуванню продажу поміщицьких маєтків з торгів. Досліджується поширення російської законодавчої традиції щодо продажу поміщицьких маєтків за борги їх власників, яка існувала поряд з польською законодавчою нормою брати маєтки боржників у боргове володіння, що зумовлювало юридичні суперечності. Аналізується кілька законодавчих рішень стосовно умов, які передбачали конфіскацію поміщицьких маєтків. Принцип конфіскації майна був властивий російському звичаєвому праву. В разі його застосування, він підкріплювався законодавчим актом. У Речі Посполитій цей принцип не застосовувався і тому справляв шоковий вплив на польську землевласницьку еліту. Черговий раз конфіскацію маєтків верховна влада застосувала в 1809 р. стосовно поміщиків, які сприяли несанкціонованому переходу західних кордонів імперії прибічникам Наполеона. Інституція конфіскації поєднувалась з накладання заборони на маєтки батьків, діти яких без дозволу уряду перетнули кордон. У 1812 р. були узаконені правила управління конфіскованими маєтками. В цей період влада наважилась протиставити польській опозиційності ненависть селянства, доведеного надзвичайною експлуатацією до крайнього зубожіння. Польським поміщикам законодавчо давали зрозуміти, що в разі необхідності для збереження соціального спокою та стабільності в державі і суспільстві влада може вдатись до конфіскації маєтків, посилаючись на те, що поміщики залишають своїх селян напризволяще через неврожай чи падіж худоби, а також їх надмірної експлуатації шляхом дозволу суборенди.

Інституція заборони існувала в Російській імперії з XYIII ст. У Речі Посполитій вона була невідома. В першу третину XIX ст. ця інституція законодавчо вдосконалювалась і поширювалась її чинності на Правобережну Україну. Інституція застави теж була одна з найстаріших і властива для майнового права як Речі Посполитої, так і Російської імперії. В XIX ст. у закони вносилися уточнення щодо її застосування. Дворянські опіки були складовою дворянських депутатських зібрань, які в цей час формувалися в краї. Вони запроваджувались над поміщицькими маєтками малолітніх власників, за борги державним кредитним установам і приватним особам, у разі суперечки між спадкоємцями чи розжалування дворян у рядові. Запровадження в Правобережній Україні чинності дворянських опік не скасовувало інституцію продажу поміщицьких маєтків, власники яких визнавалися неплатоспроможними боржниками. Російська влада хоча і була виразником інтересів дворянства, але починаючи з кінця XYIII ст. головним пріоритетом для держави ставали священні права на приватну власність, тому довготривале традиційне володіння поміщицьким майном або опікунське управління ним порушувало право на приватну власність кредиторів, інтереси яких і прагнула захищати держава. Низка законів зміцнила державний нагляд за провадженням опікунського управління поміщицькими маєтками і узаконила правила введення опікунського управління.

Суттєву увагу законодавець приділив питанню успадкування поміщицьких маєтків. На початку XIX ст. у Російській імперії заповіти стосовно родових дворянських маєтків не мали великого значення, адже за законом усі закононароджені сини померлого поміщика автоматично успадковували його майно у рівних частках. Заповіт брався до уваги за умови відсутності у поміщика дітей. Але успадкування, через такі законодавчі норми весь час породжувало певні колізії, і законодавець шляхом поточного законотворення унормовував їх, поступово ліквідовуючи суперечності, тим більше, що вони весь час породжувались чинністю на теренах краю російських і польських законодавчих норм. Низкою законів установлювався порядок розв'язання суперечок між спадкоємцями, розширювалося коло осіб, які мали право успадковувати поміщицьку власність, урегульовувалося питання виморочних маєтків, запроваджувався державний контроль за духовними заповітами, які за традицією краю не реєструвались у державних установах. Законодавче регулювання принципів успадкування поміщицьких маєтків у першій третині XIX ст. мало певні тенденції, які передбачали шанобливе ставлення влади до приватної власності взагалі і до монопольного права власності дворянства на поміщицькі маєтки. Зокрема простежувалася чітка апологетична політика влади щодо створення підґрунтя для консервації цього права дворян, коли капіталістичні відносини, що розвивалися, все активніше руйнувало його. Польське законодавство давало змогу поміщикам безкарно ухилятись від оподаткування, яке ще певний час було чинним у Правобережній Україні. Але посилення російського панування в краї зумовило поступову ліквідацію такого явища. Держава уніфікувала правила продажу маєтків по всій імперії. Мито стягувалось у разі будь-якого переходу права володіння маєтками за винятком успадкування та посагу. Для стягнення мита суттєвим був фактор оцінки маєтків. Низкою законів влада вдосконалила механізм їх оцінки і запровадила його щодо незаселених земельних угідь. Стосовно оцінки поміщицьких маєтків влада поєднала принцип їх оцінки окремо за ціною кріпаків і землі. Принцип оцінки незаселеної землі сприяв поступовому втягненню сільського господарства в товарно-грошові відносини та дав поштовх до невпинного зростання ціни земельних угідь сільськогосподарського призначення. Отже, царська влада приділила значну увагу впорядкуванню фіскальної політики стосовно операцій із землею в краї. Її динаміка була поступовою, але неухильною, що дало можливість у кінці першої третини XIX ст. уніфікувати митне законодавство не лише в цьому регіоні, а й у всій імперії. Для держави це було важливим, адже російське законодавство з цього питання було більш регламентоване і контрольоване владою, ніж польське, і приносило для казни більші доходи.