Законодавче регулювання поземельних відносин та його соціальні наслідки для Правобережної України (1793-1886 роки)

Таким чином, влада в цей період створює ринок землі, в якому дозволялось брати участь усім підлеглим Російської імперії, і водночас надовго обмежила його розвиток. Протягом першої третини XIX ст. російська влада постійно вдосконалювала механізм розмежування земельних володінь у Правобережній Україні, що передусім стосувалось Подільської губернії, де було започатковано генеральне межування. Воно передбачало остаточне встановлення земельних меж поміж різними формами землеволодіннями і в подальшому їх змінити, навіть незважаючи на корумпованість суду, вже було важко.

У підрозділі 3.2 - „Унормування державної іпотеки і відхід від польської традиції управління державною земельною власністю” - здійснюється аналіз законодавчого вдосконалення державної іпотеки, що пояснювалося радикальним підвищенням попиту на кредит. Це зумовлювалось тим, що уряд ліквідував Державний допоміжний банк для дворян з метою приєднання його активів до державного позичкового банку для концентрації кредитних ресурсів. Правила надання кредитів позичковим банком дали змогу владі обмежити традицію польських поміщиків безмитно і неофіційно передавати приватні права власності на маєтки, адже без пред'явлення документів на них позика не видавалась. Запровадження низки фінансово-кредитних пільг дворянству свідчило про недостатню ефективність поміщицьких господарств та неплатоспроможність багатьох їх власників, які зазнали впливу товарно-грошових відносин. До зростання дворянської заборгованості призвела незбалансованість прибутків поміщицької маєтків з непомірними витратами її власників. Тому все нові й нові фінансові пільги, що надавалися поміщикам, не були ефективними, а навпаки, прискорювали їх розорення та ротацію власників поміщицьких маєтків. Законодавець також обстоював інтереси державних кредитних установ шляхом законодавчого спрощення продажу поміщицьких маєтків для покриття кредитних боргів банкрутів, що сприяло більш швидкій ротації власників поміщицьких маєтків. Проникнення товарно-грошових відносин у майже всі сфери суспільного життя зумовило розвиток і поглиблення кризових явищ у поміщицькому господарстві різних регіонів Російської імперії. Верховна влада реагувала на це, запроваджуючи все нові і нові законодавчі правила видачі іпотечних позик, дедалі більше вдосконалюючи їх регламентацію з метою охорони інтересів казни, а боржники отримали право перезаставляти свої позики на більш тривалий термін, чим відстрочувався момент продажу їхнього майна з торгів.

У підрозділі також аналізується аспект поземельних відносин, який поставив перед верховною владою питання: яким чином краще експлуатувати державні маєтності в Правобережній Україні, виявивши неефективність методів попереднього управління ними. Розглянуті законодавчі заходи стосовно відмови російської влади щодо збереження польської традиції передавати державні маєтки дворянам у довічне володіння. Визнавалось більш доцільним передавати їх у 12-річну оренду з торгів для запобігання зловживанням польських поміщиків щодо державного майна і селян, для чого узаконювались орендні правила. Поступово регламентувались обов'язки тимчасових власників цих маєтків. Поєзуїтські маєтки у 1802 р. підпорядкували Міністерству народної освіти, а майже через 30 років - Міністерству фінансів, яке мало змогу більш ефективно здійснювати їх моніторинг. Влада унормувала умови переходу прав власності на ці маєтності і низкою законодавчих актів встановила державний контроль за ними. Проаналізовані законодавчі заходи влади щодо припинення практики суборенди державних маєтностей у Правобережній Україні. На законодавчому рівні було вирішено питання успадкування тимчасових прав володіння ними. Верховна влада утворила комітет для розгляду ленних та емфітеутичних прав володіння, що мало на меті забезпечити збереження згаданих прав для запобігання формуванню опозиції польської землевласницької еліти на західних прикордонних теренах Російської імперії, враховуючи небезпечну зовнішньополітичну ситуацію, загострену відносинами з наполеонівською Францією. Поряд з цим законодавець запроваджував заходи щодо унеможливлення передачі державних маєтків у приватну власність. З метою збільшення їх прибутковості напередодні Листопадового повстання 1830 р. влада дійшла висновку про необхідність подовження термінів орендних контрактів до 18-24 і навіть до 30 і 50 років. Уся законодавча політика з урегулювання поземельних відносин навколо державних маєтків у Правобережній Україні спрямовувалась на пошук засобів щодо підвищення їх прибутковості та ефективних методів управління ними.

Отже, в першій третині XIX ст. у Російській імперії в законодавчому порядку було приділено значну увагу державному кредитуванню поміщиків, що зумовлювалось особливостями соціально-економічного розвитку. Проникнення товарно-грошових відносин у майже всі сфери суспільного життя сприяло розвитку і водночас поглибленню кризових явищ у поміщицькому господарстві різних регіонів Російської імперії. Зростання державного боргу і розвиток інфляційних процесів унаслідок втягнення Російської імперії в антинаполеонівські війни спонукало уряд до пошуку шляхів збільшення прибутків. Урядова стратегія була спрямована на те, щоб унеможливити привласнення в Правобережній Україні державних маєтків польськими поміщиками, а також на боротьбу з їх суборендою, яка розорювала не тільки державне господарство, а й робила нестерпними умови життя селян, збагачуючи лише шляхту. У повоєнний період уряд вдався до усунення порушень закону у володінні державним майном. Розпочалась нова перевірка прав тимчасового володіння ним у Правобережній Україні. Напередодні Листопадового повстання царизм змінив стратегію і значно посилив адміністративне управління державними маєтками: суттєво збільшилися терміни їх оренди, а невеликими маєтностями навіть дозволялося управляти державним селянам. Проводячи ці зміни, держава шукала більш раціональні методи управління державними маєтностями.

У підрозділі 3.3 - „Правове регулювання церковного землеволодіння” - розглянута законодавча політика царського уряду з урегулювання поземельних відносин церкви. В умовах масового переведення уніатських сільських церков у православні розпочався суттєвий їх утиск з боку польських поміщиків, що підштовхнуло уряд на законодавчому рівні вимагати від землевласників забезпечити ці церкви 33 дес. землі для стабілізації їх матеріального забезпечення. Не зважаючи на низку законодавчих актів, які підтвердили цю вимогу, плани влади зазнали невдачі. Тому після 1825 р. ці обов'язки держава переклала на парафіян. Законодавець легалізував землеволодіння сільських церков у Правобережній Україні, яке виникло до 1798 р. Наполягання на цьому зумовлювалось тим, що, на відміну від православного духовенства в Білорусії та Литві, яке отримувало від держави жалування, для священнослужителів Правобережжя України застосували принцип матеріального утримання шляхом обробки їхньої землі селянами. Земельна власність католицької церкви були зрівняна в правах із землеволодінням православної церкви та держави. Враховуючи матеріальні нестатки православних монастирів краю, імператор дозволив їм набувати у власність маєтки, але з його особистого дозволу. Заборонялось передавати у приватну власність церковне майно і земельні володіння без дозволу Сенату та імператора навіть на підставі рішення суду, адже воно прирівнювалось до державного.

У підрозділі 3.4 - „Залучення колоністів до землеробства” - досліджується російська урядова політика стосовно запровадження планів Польської республіки з урегулювання становища єврейського населення. На законодавчому рівні всіх євреїв поділили на 4 категорії: землеробів, фабрикантів та ремісників, купців і міщан. Їх прикріпили до певного місця проживання залежно від обраного роду занять, унаслідок чого єврейське населення сконцентрувалось у містах і містечках. В Правобережній Україні євреям законодавчо дозволили купувати, продавати, заставляти, дарувати та заповідати незаселені землі лише для занять землеробством. Євреям дозволялось орендувати поміщицьку землю. Євреїв-землеробів звільняли від податків на 5 років, а тих, хто оселявся на спеціально виділених для цього державних землях, - на 10 років. Їм надавалась державна позика. Головною причиною, яка спонукала ще польський уряд до подібного законодавчого регулювання соціального статусу єврейського населення, було прагнення досягнути соціальної стабільності між поміщиками та кріпаками. Він пояснював це тим, що всі селянські біди, які призводили до заворушень, зумовлені торгівлею євреями горілкою, що отруювала селян. Поряд з цим низкою указів євреям було заборонено володіти поміщицькими маєтками. Особливу увагу законодавець приділив забороні кресценцій, тобто передачу поміщиками власних маєтків у тимчасове володіння євреям за отриманий наперед передбачуваний прибуток. У цей період влада активно сприяє поселенню в межах Російської імперії іноземних колоністів. Але невдовзі було законодавчо припинене організоване переселення колоністів у Російську імперію. Ця раптова зміна курсу урядових кіл імперії пояснювалась тим, що припинилось переселення людей цілими селами з країн Європи, над ним послабшав контроль з боку держави і через іноземців у Російську імперію проникав дух вільнодумства.

У підрозділі 3.5 - „Регулювання землекористування державних селян, кріпаків та відставних нижніх військових чинів” - аналізується законодавче регламентування землекористування селян у Правобережній Україні. Заборона продажу кріпаків без землі здійснювалась з фіскальних і моральних міркувань, а також пояснювалася бажанням не допустити руйнування підвалин феодально-кріпосницького ладу, який базувався на прикріплених до землі селянах-господарях. Таке саме спрямування мав закон про вільних хліборобів, який дозволяв надавати волю кріпакам, але зі збереженням за ними земельного наділу. Держава документально зафіксувала земельні наділи державних селян. Законодавець започаткував практику здавання їм в оренду земельних угідь, а також добровільне їх переселення з Правобережної України в малозаселені регіони Російської імперії для зменшення соціального напруження на селі, спричиненого селянським малоземелля. Законодавець вжив законодавчих заходів щодо впорядкування життя відставних нижніх військових чинів шляхом забезпечення їх земельними наділами. Це було особливо актуальним для Правобережної України, адже в 20-х рр. XIX ст. така верства населення почала з'являтися у краї.

У підрозділі 3.6 - „Корпоративне землеволодіння міст” - з'ясовано законодавчий механізм установлення державного контролю за нерухомістю мешканців міст Правобережної України та використанням міських вигонів.

У висновках до розділу зазначається, що в першій третині XIX ст. законодавче регулювання торкнулося питань володіння, користування та розпорядження земельними угіддями всіх верств населення Правобережної України, а також майже всіх аспектів поземельних відносин у краї. Державний вплив на них характеризувався фіскальними чинниками та бажанням центральної влади поступово уніфікувати поземельне законодавство на територіях, приєднаних від Речі Посполитої. Це зумовлювалося наполеонівськими війнами, войовничою опозиційністю польського панівного елемента краю, який контролював місцеву економіку, а також неможливістю самодержавної влади цілковито підпорядкувати своєму впливу крайовий адміністративно-судовий апарат, який був підконтрольний польським поміщикам. Розвиток товарно-грошових відносин зумовив законодавчу фіксацію руйнування дворянської монополії на право приватного володіння земельними угіддями. Разом з тим владу турбував процес розорення поміщицьких маєтків, що спонукало її до реформування державної іпотечної політики. Цей період характеризувався тим, що: оренда державних маєтків у Правобережній Україні поступово витісняла польські форми обмеженого володіння ними; активно відбувалась секуляризація майна православної і католицької церков; урядові кола захопились ідеєю залучити єврейське населення до занять землеробством, що сприяло започаткуванню утворення єврейських землеробських колоній; влада відмовилась від залучення в імперію іноземних колоністів. Унаслідок радикалізації польської опозиційності до російської влади під час наполеонівських війн секвестр та конфіскація польських поміщицьких маєтків набули таких широких масштабів, що вкрай політизувало законодавчу земельну політику самодержавства в Правобережній Україні, а це не завжди узгоджувалося з економічними інтересами тих чи інших верств населення. Значну увагу царська влада приділила впорядкуванню фіскальної політики в краї стосовно операцій із землею, що зумовило вдосконалення принципу оцінки поміщицьких маєтків. Законодавець чітко регламентував відшкодування кредиторам їх капіталовкладень і зробив усе можливе, аби ліквідувати законодавчі прогалини, які гальмували або унеможливлювали відшкодування боргів. Таким чином, протягом першої третини XIX ст. у Правобережній Україні відбувались суттєві зміни в поземельних відносинах, регулюючи які верховна влада Російської імперії прагнула досягнути три мети. По-перше, вона намагалась гармонійно поєднати чинне на теренах краю російське та польське законодавство. По-друге, реалії постійних змін ситуації спонукали владу поступово уніфікувати поземельне законодавство краю. По-третє, незважаючи на те, що самодержавство взяло неухильний курс на захист приватних прав підлеглих імперії, під впливом політичних чинників воно вдавалось до репресивних заходів стосовно польських землевласників, які виявили свою опозиційність до влади, а також збереження панівних принципів у поземельних відносинах, на яких базувалась російська імперська система влади.

У розділі четвертому - „Удосконалення законодавства в поземельних відносинах унаслідок Листопадового повстання(1830-1860 рр.)”- вивчається законодавча реакція російської влади стосовно регулювання поземельних відносин у краї після Листопадового повстання 1830 р.

У підрозділі 4.1 - „Законодавчий наступ на поміщицьке землеволодіння й декласація правобережної шляхти” - аналізуються законодавчі новації, які вплинули на становище поміщицьких маєтків після Листопадового повстання. Першою реакцією імперської влади на повстання було законодавче запровадження заборон на поміщицькі маєтки, власники яких були причетні до повстання або підозрювались у цьому, а невдовзі на них накладали й секвестр. Повстанці позбавлялись права на спадщину. Отже, імперська влада втретє стала на шлях рішучого обмеження поміщицьких прав поляків, що в черговий раз зумовлювалось антиросійською політикою польської земельної еліти. Поряд з цим Російська держава остаточно визначила свого ворога в західних губерніях і почала спрямовувати свою місцеву політику в бік протиставлення селянства та при нагоді - навіть чиншової шляхти польським поміщикам. Фактично низка законодавчих актів, які запроваджували інституцію заборони, секвестру і, нарешті, конфіскації маєтків польських землевласників, стала поворотним пунктом у розгортанні антипольської політики російської влади впродовж 75 років. Її стрижень визначив особливість соціально-економічного та політико-етнічного розвитку Правобережної України в XIX ст. і був переважно спрямований проти як земельної, так і безземельної польської шляхти. У підрозділі також простежено, як у 40-х рр. XIX ст. влада вдалась до запровадження двох інституцій: майорату і заповідних спадкових маєтків. Одна з них спрямовувалася на русифікацію Правобережної України та відмову влади від оренди державних маєтків. Друга передбачала захист від розорення та дроблення великого поміщицького землеволодіння.

Процес конфіскації маєтків польських поміщиків через бюрократичну тяганину не завжди отримував логічне завершення, хоча офіційно уникнути його можна було лише завдяки імператорському помилуванню. Але повністю запобігти таким діям влада все ж була неспроможна, адже корупція чиновного люду, особливо польського походження, зводила нанівець та спотворювала будь-які законодавчі заходи. Восени 1834 р. були ліквідовані слідчі комісії і царська влада перейшла від відкритого придушення польської опозиції до його латентної форми з паралельною русифікацією всіх аспектів життя в західних губерніях. У 1837 р. були запроваджені нові правила конфіскації маєтків учасників повстання, які свідчили про відхід від жорсткої лінії держави у покаранні повстанців. Вони дали польським поміщикам простір для маневру у збереженні власного майна. Потрібно все ж зазначити, що ці нововведення були викликані величезною кількістю звернень польських поміщиків до уряду і імператора з приводу того, що репресивні заходи поширились і на невинних людей, чим було порушене докорінне та священне право на недоторканність приватної власності. Саме це змусило самодержавство обмежити репресивні заходи, тим більше, що воно постійно декларувало своє шанобливе ставлення до неї.

Простежено паралельний вектор законодавчої репресивної діяльності російської влади після Листопадового повстання 1830 р. Кардинальне прискорення декласації дрібної шляхти було розпочато в 1831 р., коли був скасований термін, який надавався польській шляхті для доказу свого дворянського походження. Шляхтичі, які його довели, переставали називатися „шляхтою” і отримали назву „дворян”, з поширенням на них всіх привілеїв та обов'язків, властивих російським дворянам. Решта шляхти залежно від проживання поділялась на однодворців і громадян. Однодворці західних губерній, у свою чергу, ділились на осілих, які мешкали на власних землях або жили за рахунок сплати чиншу (чиншовики) на державних чи поміщицьких землях, та неосілих, які мешкали в поміщицьких маєтках і перебували на службі в їх власників. Це був ще один захід самодержавства не лише спрямований на декласацію польської шляхти, а й на відсторонення їх від прав на володіння маєтками. В 1834 р. губернські правління краю зобов'язувалися складати іменні списки власників маєтків, які не мали право на їх володіння. Завдяки цьому вдалося чітко визначити величезне коло осіб, яких влада мала декласувати. Отже, Листопадове повстання прискорило розв'язання проблем шляхти, яка була головною рушійною силою польської опозиції. Поширення на шляхту принципу приписки прикріпило її до певного місця проживання. Ця інституція дала змогу державі контролювати стягнення з неї податків і їх благонадійність. Слід визнати, що повстання 1830-1831 рр. було лише приводом для прискорення реалізації політики номінальної декласації польської шляхти. Майнова її декласація розпочалась ще в другій половині XYIII ст., а станова у вигляді ревізії титулів - у 1802 р. Тому причину декласації потрібно шукати в тому, що основним критерієм належності до знаті було володіння землею, прагнення до збереження якої виступало б гарантією лояльного ставлення її власників до будь-якої влади. Крім того, численність шляхти, особливо безземельної, викликало роздратування в правлячих колах Російської імперії. До всього цього верховна влада розробляла заходи щодо переселення однодворців в глибинні райони імперії, але реально втілити їх у життя вона не спромоглась, адже не наважилась на масштабні примусові заходи проти шляхти. Влада визнала за доцільне підпорядкувати однодворців, поселених у державних маєтках, міністерству державних маєтностей, так само, як і державних селян. На цій підставі їх вводили до селянських громад та зрівнювали із селянами у сплаті податків і в повинностях, крім подушного податку. За ними залишали лише особисті права, чим вони, власне, і відрізнялись від селян.

Отже, неможливість депортації декласованої шляхти і відносно мала кількість конфіскованих маєтків польських поміщиків компенсувалися політикою декласації шляхти. Польський шляхетський стан припинив своє існування. Декласація була зумовлена не лише політичними і емоційними чинниками, а й фіскальними міркуваннями. Саме у цей період були закладені підвалини соціального розшарування та відокремлення польських поміщиків від декласованої шляхти. Таким чином, російська влада, намагаючись вивільнити від впливу землевласників ці віддані їм маси, щоб звести їх до становища українського селянства, паралельно проводила операцію щодо розширення податкової бази. поземельний відносини правобережний україна

У підрозділі 4.2 - „Урядова політика у поземельних відносинах” - аналізується законодавча реакція верховної влади на еволюцію різних сторін поземельних відносин у Правобережній Україні, які відбувались під впливом Листопадового польського повстання та розвитку товарно-грошових відносин. Суттєву увагу влада приділила становищу і статусу державних маєтків у краї. Поєзуїтські та погаліцейські маєтки були підпорядковані Міністерству фінансів, що поліпшило їх моніторинг владою. З утворенням Міністерства державних маєтностей в 1837 р. держава узаконила ліквідацію невластивої для Російської імперії форми спадкового володіння державним майном. Але найбільшу увагу законодавець приділив оренді державних маєтків краю. Були затверджені правила про заставу за оренду державних маєтностей, якими встановили принцип визначення їх прибутковості. Вперше вводилася довготривала оренда ділянок державних земельних угідь. Через залучення до неї людей недворянського походження, але зі значними фінансовими можливостями, вперше було запроваджено грошову заставу, а також механізм державного моніторингу державних маєтностей, правила введення секвестру і адміністративного управління ними за зловживання їх власників. У 1839 р. розпочалась люстрація державних маєтків, яка передувала інвентарній реформі, яку поширили на польські поміщицькі маєтки. До антипольської боротьби держава залучала російських та прибалтійських поміщиків шляхом надання їм пільг для оренди та адміністративного управління державними маєтностями в Правобережній Україні. Але ця політика не достала значного розвитку. Враховуючи те, що з кінця 40-х років XIX ст. ціна землі почала невпинно зростати, уряд визнав за доцільне для казни купувати дрібнопомісні маєтки, а також черезсмужні та суміжні з поміщиками земельні угіддя. Отже, напередодні аграрної реформи верховна влада остаточно взяла під свій контроль державні маєтності і земельні угіддя в Правобережній Україні та вжила низку заходів щодо підвищення їх прибутковості.

Перед державою вперше виникла необхідність визначення ціни землі поряд з ціною кріпаків задля отримання застави за видачу позики державними кредитними установами. Дозвіл купцям, міщанам, однодворцям та державним селянам купувати землю змусив державу офіційно зафіксувати ціни незаселених земель для стягнення мита за перехід права власності на них. Російська влада вперше запровадила офіційну фіксовану ціну незаселених земель саме для Правобережної України. Це також пояснювалось її намаганням більш чітко контролювати процес ротації власників незначних за розміром земельних ділянок. В 1849 р. всі нерухомі маєтки, які приносили прибуток, оцінювалися за середньою прибутковістю. Отже, протягом 30-40-х рр. XIX ст. докорінно змінився принцип оцінки поміщицьких маєтків і незаселених земельних угідь. Влада визнала універсальність принципу оцінки поміщицьких маєтностей за їх прибутковістю. Земля оцінювалась окремо від кріпаків, адже вона потрапила в ринковий обіг і попит на неї серед різних верств населення зростав, чого не було в попередні часи.

Російська влада в цей період продовжила політику законодавчого сприяння євреям у заняттях землеробством. Держава прагнула, поряд з українським населенням, мати в їх особі в західних губерніях значну демографічну, соціальну і політичну противагу польській шляхетській опозиції. Щоправда, сподівання уряду не виправдалися. В кінці 50-х років XIX ст. євреям дозволили купувати незаселені земельні угіддя та орендувати поміщицькі маєтки, в той час як іншим верствам населення оренда була заборонена. Уряд „закрив очі” на порушення свого старого соціально-політичного принципу управління територіями, які були приєднані від Речі Посполитої, коли євреям категорично заборонялось орендувати поміщицькі маєтки навіть з використанням норми польського цивільного законодавства - традиції. Цей захід пояснювався тим, що, враховуючи господарську і фінансову спритність єврейського населення, влада прагнула домогтись своєчасного повернення поміщиками західних губерній позик, отриманих від державних кредитних установ. Розчарування в політиці сприяння євреям настало пізніше, коли в 1859 р. генерал-губернатор І.І. Васильчиков у доповіді на ім'я Олександра II зазначав, що єврейські землеробські колонії перебувають у занепаді. Цей рік став початком відмови влади від поширення і навіть збереження пільг для євреїв-землеробів, а також призупинення поселення євреїв у державних маєтках західних губерній.

Імперська влада після Листопадового повстання стала на шлях секуляризації земель як православного, так і католицького духовенства в Правобережній Україні, перевівши їх на утримання з державного бюджету за штатним розписом, але оклад католицького духовенства не був фіксований, а залежав від прибутковості тих маєтків, які були у них відібрані до казни. Уряд відійшов від принципу обов'язковості наділення сільських церков 33-десятинною пропорцією землі, що зумовлювалось дедалі більшим селянським малоземеллям у краї, їх заворушеннями та зростанням цін на землю.

Велику увагу законодавець приділив регулюванню успадкування поміщицького майна. Узагальнювалось російське законодавство стосовно духовних заповітів. Законодавчо закріплювався статус кріпосних і домашніх заповітів та запроваджувався європейський принцип укладання, зберігання, оприлюднення та подання заповітів до державних установ. Але цей принцип вкотре заборонили поширювати на родові поміщицькі маєтки для збереження монопольного права дворян на заселені земельні угіддя. У 1836 р. законодавець запровадив новацію: поміщицькі маєтки, які ставали власністю різночинців, не потрапляли до опіки і не встановлювався термін для їх обов'язкового продажу, а вони негайно ставали державною власністю з відповідною компенсацією. Розширювалось коло спадкоємців на поміщицьке майно, що майже виключало ситуації визнання маєтку виморочним. Суттєві законодавчі новації торкнулись і оренди поміщицьких маєтків. Якщо законодавством дозволялось здавати їх в оренду лише на 12 років, то пустопорожні землі - на 30 років для заснування фабрик та заводів. Але в 1853 р. законодавець заборонив взагалі укладання нових орендних контрактів стосовно поміщицьких маєтків. Ці радикальні заходи влади пояснювались значними заворушеннями в поміщицьких маєтках західних губерній, особливо в Правобережній Україні, де експлуатація кріпаків через панщину була найжорстокішою порівняно з іншими губерніями імперії, що й змусило уряд вдатись до обмеження прав приватної власності поміщиків.

Завершився перехід на російське законодавство у регулюванні продажу поміщицьких маєтків у Правобережній Україні. Держава вперше законодавчо унеможливила дії, які давали змогу неспроможним боржникам звільняти себе від матеріальної відповідальності перед кредиторами та державою шляхом документальної передачі прав власності дружині або чоловіку. Всі ці нововведення та аналіз попереднього законотворення довели, що Російська імперія практично узгодила всі спірні юридичні питання та відмінності у регулюванні поземельних відносин, що дало їй змогу повністю відмовитись від польської законодавчої традиції, яка втратила чинність у 1840 р. і було ліквідоване традиційне володіння поміщицькими маєтками.

Дістала поширення інституція дворянської опіки. Відбувалась законодавча еволюція застосування інституції застави поміщицьких маєтків. Держава шляхом узаконення правил запровадила тотальний контроль за укладанням заставних угод. На їх підставі заставне володіння, яке тривало понад 10 років, зупинялося викупом протягом двох років, або продажем маєтку. Але згідно із законодавством опосередковано дозволялося традиційне володіння, яке купці оформляли як заставу за питний відкуп. У період підготовки аграрної реформи і в умовах постійного зростання ціни на землю в 1859 р. законодавець призупинив здійснення застав і перезастав поміщицьких маєтків до появи правил призначення позик з державних кредитних установ на підставі не наявності кріпацьких душ у маєтку, а кількості придатної землі.

Політика імперської влади із законодавчого регулювання поземельних відносин селян у краї мала антипольський і проселянський характер, зумовлений планами влади приборкати польську опозицію після Листопадового повстання і бажанням скасувати або обмежити кріпосне право. Урядові кола поступово відмовлялись від практики продажу незаселених ділянок державної землі одній особі, визнаючи більш вигідним для казни покладати обов'язки орендної плати на селянські громади, що гарантувало державі вчасну сплату оброчних коштів і мінімізувало зловживання правами користування державною землею. Це послаблювало соціальне напруження на селі, яка надзвичайно загострилося у малоземельних губерніях Правобережної України. В 1854 р. державним селянам дозволили виходити на хутори. І все ж законодавець визнав свою безпорадність у подоланні бідності державних селян у малоземельних маєтках краю, вбачаючи лише єдиний вихід із цієї ситуації - переселення селян у багатоземельні державні села.

У 1842 р. поміщикам дозволили переводити селян у стан вільних хліборобів з наданням у користування землі за винагороду на підставі добровільних письмових угод. На противагу закону 1803 р., за цим законом земля залишалась у приватній власності поміщиків і лише передавалась селянам у користування. Умови договорів становили собою умови наймання робочої сили, яку ще й не потрібно було шукати. Цей принцип поширили не лише на селян, а й на чиншовиків. У 1847 р. поміщицьким селянам, що мешкали в маєтках, які продавалися з торгів за борги їх господарів, було дозволено викупатись на волю разом із землею шляхом участі у торгах. Держава не брала на себе обов'язок кредитувати викуп. Ця законодавча норма прискорила реалізацію майна поміщиків-боржників для задоволення державних і приватних кредиторів. А в 1856 р. законодавець дозволив колишнім поміщицьким селянам закріплювати в приватній власності землю, придбану ними за власні кошти. Ця законодавча новація була продовжена в 1859 р. запровадженням правил про права і обов'язки селян, які мешкали в поміщицьких маєтках, і були придбані до казни за угодою з їх власником чи з публічних торгів за борги поміщика. Сума платежів, які держава витратила на придбання цих маєтків, покладалась для повернення на місцевих селян пропорційно до розмірів їх земельних наділів. Після сплати цього боргу селянам надавався у повну власність земельний наділ. Таким чином, формування протягом другої третини XIX ст. законодавчої бази спрямовувалось на підготовку скасування кріпацтва. Крім соціально-політичних важелів на селянську політику самодержавства в Правобережній Україні впливав і польський фактор, який спонукав владу вдатись до політики „розділяй і володарюй”, для утворення в особі селянства противаги польській економічній могутності в краї.

Скасування в 1831 р. магдебурзького права поширило на неприватні міста Правобережної України жалувану грамоту містам Російської імперії 1785 р., яка запроваджувала принципи корпоративного міського управління. Міністерство внутрішніх справ отримало повноваження на дозвіл віддавати в оброчне утримання міські землі. Влада запровадила правила роздачі міських земель в оброчне утримання для запровадження фабрик, заводів, крамниць, лавок тощо.

У підрозділі 4.3 - „Урядова регламентація іпотеки” - аналізується, як у період кризи кріпосницької системи невпинно зростала заборгованість поміщиків, що покладалась на їхні маєтності. Це спричинило велику кількість законодавчих змін у державному кредитуванні поміщиків. Законодавча іпотечна політика Російської імперії в другій третині XIX ст. мала два вектори розвитку. По-перше, держава удосконалила законодавство зі збереження і захисту своїх фінансових інтересів в особі державних кредитних установ. По-друге, знизила кредитні ставки для поміщиків та кілька раз переоформлювала позики у бік грошових доплат позичальникам внаслідок проведенням загальноімперської ревізії і грошової реформи. Все це зумовлювалось значними соціально-економічними змінами в суспільстві, яке швидкими темпами рухалось на шляху реформ 60-х рр. XIX ст.

Підрозділ 4.4 - „Інвентарна реформа і підготовка аграрної реформи ” - присвячений законодавчому втіленню в життя інвентарної реформи. Започаткована ще у 1840 р. люстрація поміщицьких маєтків, власники яких зловживали поміщицькими правами, була запроваджена лише в Правобережній Україні і мала перерости в інвентаризацію поміщицького майна, прибутків від нього та розміру експлуатації поміщицьких селян. Реформа спрямовувалась на обмеження свавілля польських поміщиків, протиставлення їм кріпосних селян та зміцнення їх господарства і збільшення соціальної бази оподаткування. Європейські революційні бродіння не сприяли запланованому втіленню її в життя. Завдяки політичним чинникам реформа мала половинчасті наслідки, які вже не відповідали рівню соціально-економічного розвитку в Правобережній Україні. Простежені колізії з законодавчої підготовки до аграрної реформи 1861 р.

У висновках до розділу зазначається, що протягом другої третини XIX ст. російське законодавство у регулюванні поземельних відносин докорінно трансформувалося, повністю замінивши на теренах Правобережної України польське цивільне законодавство, але так і не зруйнувало панівні феодальні соціально-економічні відносини. Влада прагнула еволюційним шляхом пристосовуючи поміщицьке господарство до нової економічної ситуації, ліквідувати анахронізм в економічних взаємовідносинах, який існував навколо земельних володінь. Тому поземельне законодавство поступово еволюціонувало у бік регламентації вже капіталістичних відносин. Питання прибутковості земельних угідь вийшло на перший план. Це зумовило багатовекторний характер російського законодавства. Напередодні скасування кріпосного права в поземельних відносинах існувала двоїстість: з одного боку, панування поміщицького землеволодіння, на теренах якого використовувалась дармова, але вже малоефективна праця кріпаків, а з другого боку, існування правового дозволу всім верствам населення на придбання землі у приватну чи колективну власність. Тому на порядок денний вийшли такі питання: скасування кріпацької залежності переважної більшості сільського населення; отримання ним достатніх земельних наділів у приватну власність, які були б спроможні задовольнити його матеріальні потреби; товаризація сільського господарства, підвищення його ефективності та різке зростання податкових можливостей поміщицького і селянського господарств. З утворенням Міністерства державних маєтностей прискорюється об'єднання окремих груп державних селян у загальний соціальний стан. Набагато менші зміни відбулись у середовищі поміщицьких селян, які зберегли, хоча і не повністю, однорідний склад. Паралельно з поділом селянства за земельними ознаками, поглиблювався їх розподіл за становим характером на вільних і кріпаків.

У п'ятому розділі - „Вплив Січневого повстання на законодавче врегулювання поземельних відносин (1861-1865 рр.)” - аналізуються законодавчі акти, на підставі яких проводилася аграрна реформа, та особливості законодавчого процесу, що регулював як її розвиток, так і всі поземельні відносини в Правобережній Україні під впливом реакції імперської влади на Січневе повстання 1863 р.

У підрозділі 5.1 - „Законодавчі положення аграрної реформи 1861 р.” - розглядаються 6 з 10 положень аграрної реформи, які безпосередньо торкались Правобережної України, та додатки до них, згідно з якими губернії краю поділялись на місцевості, за допомогою яких визначались повинності селян на користь поміщика, і додавались правила укладання урочних положень і поширення реформи на селян дрібнопомісних поміщиків. Проаналізовані порядок відчуження, передача в спадщину, здавання в заставу чи оренду поміщицьких маєтків у контексті реформи, який вніс нормативні новації, які дозволяли продавати і успадковувати поміщицькі маєтки без обмежень (за винятком євреїв); вперше визнавалась можливість викупу селянами своїх земельних наділів; поновлювалось право на оренду маєтків. Норми аграрної реформи були поширені на державних, поєзуїтських, ленних селян і селян удільного відомства. Практика втілення реформи в життя відразу законодавчо коригувалася, зокрема визначався порядок необов'язкового викупу селянами свого земельного наділу, розверстки поміщицьких і викуплених селянських земель, законодавець визначився із земельним улаштуванням вільних людей, узаконювався процес і порядок переселення однодворців та вільних людей на Північний Кавказ, унормовувалося поширення реформи на заповідні маєтки. До всього цього в державних колах розробили безінфляційний метод поширення процесу викупних операцій на всі категорії селянства і спосіб отримання прибутку з кредитування селян.

У підрозділі 5.2 - „Січневе повстання і законодавча політика в поземельних відносинах” -проаналізована законодавча реакція царизму на поземельні відносини в краї під впливом Січневого повстання 1863 р. Верховна влада наважилась на ліквідацію обов'язкових відносин між поміщиками і селянами. Селянам надавалась державна викупна позика, зменшувався розмір викупних платежів, викупні операції організовувалися так, що не існувало будь-якої залежності селян від поміщиків та встановлювався багаторівневий державний контроль над ними. Логічним продовженням цих законодавчих новацій було запровадження податку з прибутку польських землевласників та вжиття законодавчих заходів сприяння щодо залучення в західні території з інших губерній осіб, які володіли достатнім капіталом для придбання поміщицьких маєтків і земельних угідь. Крім того, в 1865 р. полякам взагалі заборонили набувати майнових прав на земельні володіння за винятком їх успадкування. Ці репресивні дії посилювались масовими конфіскаціями маєтків польських поміщиків, які продавались приватним особам.

У підрозділі 5.3 - „Зміни в іпотеці” - розглядаються нові вектори розвитку, які після запровадження аграрної реформи отримала іпотечна політика царизму. По-перше, була відкрита кредитна лінія для етнічних росіян, які бажали купувати маєтки в Правобережній Україні, з метою підриву економічної могутності та знищення впливу поляків. По-друге, уряд прагнув шляхом боргових відстрочень, спрямуванням селянських викупних платежів на погашення кредитної заборгованості призупинити розорення багатьох поміщицьких господарств і встановити дисципліну в надходженні поточних кредитних та фіскальних платежів. По-третє, законодавство надало поштовх розвитку приватної іпотеки, зумовлений остаточним перетворення землі на товар.

У підрозділі 5.4 - „Землеволодіння та землекористування євреїв, міщан та іноземців” - аналізується регулювання інших поземельних відносин у період з 1863 по 1865 рр. Остаточно припинилась політика залучення єврейського населення до занять землеробством. Євреям взагалі заборонили купувати землю в Правобережній Україні та Литві. Остаточно зупинився наділ землі містам. Їм дозволили лише купувати землю за кошти громади. Іноземці отримали право набувати приватні права на землю і ставати власниками поміщицьких маєтків.

У висновках до розділу наголошується на тому, що в пореформений період перед імперською владою в Правобережній Україні стояло чотири проблеми, на розв'язання яких спрямовувалась її законотворчість. Земельне питання, яке гостро постало в сільській місцевості краю, потребувало швидкого і кардинального вирішення задля встановлення соціальної стабільності на селі. На розв'язання цих двох проблем і була спрямована аграрна реформа. Радикальному вирішенню земельного питання заважала пересторога у порушенні існуючих приватних прав на землю, що і зумовлювало компромісний характер реформи. Практика її впровадження довела, що реформування поземельних відносин перетворилося у перманентний процес, характер якого визначався політичними і фіскальними чинниками. Третя проблема полягала в прагненні держави збільшити бюджетні надходження, враховуючи підвищення ціни на землю, руйнування натурально-господарських та розвиток товарно-грошових відносин. Вирішуючи цю проблему, влада прагнула зберегти великі поміщицькі маєтки і підвищити їх господарську ефективність шляхом іпотечної політики, формування заповідних маєтків та дозволу їх оренди на капіталістичних засадах. З цих самих міркувань виходив уряд, намагаючись змінити принципи організації господарювання в державних маєтках. Крім того, не перетворюючи селян на власників землі, влада прагнула створити умови для підвищення рентабельності їх господарств, чому ставав на заваді селянський тимчасово-зобов'язаний стан та малоземелля. Четверта проблема полягала в ліквідації різноманітних статусів сільського населення краю. Напередодні Січневого повстання 1863 р. ці проблеми імперська влада так і не спромоглась розв'язати.

У шостому розділі - „Законодавча політика поземельних відносин пореформеного періоду (1865-1886)” - досліджується законодавче регулювання завершальних етапів аграрної реформи в Правобережній Україні, утисків поляків у поземельних відносинах, пристосування поміщицьких і державних маєтків до капіталістичних умов господарювання, остаточне вирішення питання земельного впорядкування чиншовиків та вільних людей, легалізацію акціонерного володіння землею та унормування поземельних відносин церкви, колоністів і міст.

У підрозділі 6.1 - „Регіональна специфіка аграрної реформи 1861 р.”- досліджуються особливості аграрної реформи в краї, спрямованої на перетворення селян у приватних власників земельних наділів. Її законодавче регулювання передбачало ліквідацію різноманітних категорій селянства. Реальне втілення реформи у життя було пов'язано з багатьма труднощами, які її організатори передбачити не могли, що змушувало законодавця постійно реагувати на це законотворчою регламентацією. Вдосконалювався механізм стягнення викупних платежів, видачі документів з фіксації приватних прав селян на землю. Загострення земельного питання спонукало владу регламентувати дозвіл на вихід селян з громади і навіть залишення земельних наділів. Масштабне малоземелля в Правобережній Україні змусило владу дозволити селянам орендувати державні землі. Селянське малоземелля не давало змоги вести рентабельне товарне виробництво, що вело до пауперизації селян і наростання суми селянських недоїмок з сплати податків та викупних платежі. Це дуже непокоїло уряд, але кардинально вирішити проблему він не міг, адже не наважувався зруйнувати правові засади приватної власності на землю. Єдине, на що наважилась влада, - це обмежено дозволити втягнути селянські земельні наділи на ринок землі, чому, зокрема, сприяла іпотека.

У підрозділі 6.2 - „Трансформація поземельних відносин, зумовлених Січневим повстанням 1863 р.”- аналізується законодавче регулювання поземельних відносин у регіоні, яке полягало в ліквідації матеріальної незалежності польської землевласницької еліти. В урядових колах розуміли, що конфіскацією маєтків та забороною полякам набувати прав власності на землю швидко вирішити це завдання не вдасться, тому були запроваджені заходи фінансового сприяння особам непольського етносу в придбанні маєтків у Правобережній Україні, вдосконалювався механізм їх конфіскації, хоча в 1873 р. цей процес було зупинено, а також порядок стягнення відсоткового збору з польських поміщиків. З метою обмеження кредитування польських поміщиків, їм заборонили заставляти свої маєтності, а безземельним полякам орендувати поміщицькі маєтки. На відміну від репресій після Листопадового повстання 1831 р., коли російська влада обмежилась лише конфіскаційними діями, після Січневого повстання 1863 р. антипольська політика набула тотальних форм у всіх можливих напрямах суспільно-політичного, соціально-економічного та культурного життя краю. Оновлена форма «тихої війни» була переважно спрямована на основу польської могутності в краї - на землю.

У підрозділі 6.3 - „Поміщицьке землеволодіння” - досліджується, як у пореформений період активно розвивається законодавче регулювання державного і комерційно-акціонерного іпотечного кредитування поміщицького землеволодіння, що зумовлювалося кількома причинами. Перша полягала у бажанні влади призупинити розорення дворян, друга - у сприянні їм у пристосуванні до капіталістичних форм і методів господарювання та товаризації виробництва. Особливістю іпотеки цього періоду було те, що уряд за допомогою державних та комерційних іпотечних організацій створював фінансові умови для придбання особами російського походження земельних угідь у Правобережній Україні; формувалися регіональні комерційні іпотечні установи; в кредитній політиці розвивалася конкуренція за позичальника і відновлювалося станове іпотечне кредитування, в якому було відмовлено польським поміщикам. Іншим суттєвим напрямом законодавчого регулювання поземельних відносин в поміщицькому землеволодінні краю була фіскальна політика. Її реформування набуло радикальних форм, що виявилось у запровадженні подесятинного земельного збору, диференціації мита за перехід прав власності на землю з оцінкою її за кадастровими ознаками та прибутковістю.

У підрозділі 6.4 - „Державне землеволодіння”- досліджуються законодавчі заходи влади щодо розробки механізму і визначення терміну остаточної ліквідації поєзуїтських маєтків, які примусово мали продаватись у приватну власність росіян. На відміну від поєзуїтських, ленних маєтностей у Правобережній Україні залишалось значно менше і влада розробила механізм не примусового їх переведення у приватну власність росіян. Уряд майже відмовився від практики здавання державних земель в оренду окремим особа, визнаючи більш доцільною колективну оренду селян. Разом з тим, влада вдалась до широкого продажу державних земельних угідь росіянам, які в неї сконцентрувались після конфіскації маєтків унаслідок Січневого повстання 1863 р. і накопичення їх різними шляхами до аграрної реформи, для створення значного прошарку росіян-землевласників.

У підрозділі 6.5 - „Землекористування чиншовиків і «вільних людей»” - проаналізовані причини, які примусили верховну владу законодавчо розв'язати земельну проблему чиншовиків і «вільних людей». Це дало змогу перетворити всіх мешканців села у приватних власників земельних угідь. «Вільним людям» дозволили, на відміну від чиншовиків, викупати земельні ділянки, якими вони користувались, на тих самих підставах, що й селянам. Це пояснювалось тим, що чисельність цієї верстви сільського населення була знано меншою порівняно з чиншовиками, а також тим, що останні асоціювались у владних колах з колишньою бунтівливою шляхтою.

У підрозділі 6.6 - „Поземельні відносини акціонерних товариств, церкви, колоністів та міст”- простежується, як у пореформений період у краї на поземельні відносини впливали об'єктивні фактори соціально-економічного розвитку і політичної доцільності. До об'єктивних процесів належали формування акціонерної форми землеволодіння та землекористування, яку уособлювали товариства з побудови залізниць та цукрових заводів, а також запровадження нового городового положення, згідно з яким земельні угіддя державних міст передавалися у колективну власність їхніх громад. Відповідні зміни передбачали надання прав іноземним колоністам, які мешкали у державних маєтках, викупати земельні ділянки, а критерієм їх залучення в межі імперії визнавалась їх інвестиційна спроможність. Влада повернулась до практики надання сільським православним церквам земельних наділів. В дозволі цим церквам продавати землю, а за отримані кошти - купувати державні цінні папери, простежується розуміння урядом недоцільності відступу від політики секуляризації, але, зважаючи на скрутні фінансові обставини, такий дозвіл виявився компромісом між цілеспрямованою урядовою політикою і фінансовими обставинами в державі.

У висновках до розділу зазначається, що в пореформений період у Правобережній Україні на поземельні відносини впливали об'єктивні чинники соціально-економічного розвитку і політичної доцільності. В кінці 80-х рр. XIX ст. докорінно змінилася соціальна палітра серед землевласників. Хоча поміщиками переважно ще були дворяни, але сам їх статус зазнав доволі суттєвих змін. По-перше, поміщиками вже вважались землевласники, які володіли більше як 50 дес. землі і перевели своє господарство на товарні рейки, застосовуючи найману робочу силу. По-друге, до них вже були віднесені не тільки дворяни, а й представники купецтва, багаті різночинці і подекуди заможні селяни. Хоча сільські мешканці були зрівняні за соціальним статусом, але за майновим прогресувала різка диференціація, якій сприяв земельний ринок, «виштовхуючи» велику кількість сільських мешканців краю із села. Державна влада, побоюючись соціальної нестабільності в сільській місцевості краю, всіляко сприяла кредитуванню колективних форм володіння та користування земельними угіддями. Аграрна реформа, яка в кінці 80-х років XIX ст. вийшла на фінішну пряму, хоча й сприяла досягненню певної соціальної стабілізації, але не змогла вирішити земельного питання, яке гостро постало в Правобережній Україні ще в 30-х роках XIX ст. Та це було й неможливим, адже найбільш гострою проблемою було аграрне перенаселення, з яким впоратись міг лише земельний ринок, який у свою чергу призводив до соціальної нестабільності у сільській місцевості краю.

Висновки узагальнюють авторські підходи та інтерпретації і містять стислий вислів результатів дослідження, основний зміст яких виноситься на захист.

В дисертації на основі дослідження законодавчих актів Російської імперії розв'язано важливу наукову проблему щодо законодавчого регулювання поземельних відносин між усіма верствами населення Правобережної України протягом 1793-1886 рр. Аналізуючи законодавчі акти, подані в ПСЗ, узагальнюючи авторські підходи та інтерпретації, які містять стислий виклад результатів дослідження, основний зміст яких виноситься на захист.