Актуальні питання цінних паперів та фондового ринку

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ АВІАЦІЙНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Навчально-науковий Юридичний інститут

Кафедра господарського, повітряного та космічного права

Курс лекцій

з дисципліни «Актуальні питання цінних паперів та фондового ринку»

Київ - 2018

УДК342.922:35.086

ББК65.300 (4Укр)

А83

Ухвалено до друку засіданням кафедри господарського, повітряного та космічного праваНавчально-наукового юридичного інституту Національного авіаційного університету

Протокол №6 від 28 березня 2018 р.

Рецензенти:

Орлова І.М. кандидат юридичних наук, доцент, Класичний приватний університет (м. Запоріжжя)

Сахнюк С.В. кандидат юридичних наук, доцент, Київський університет права Національної академії наук України

А 83 Актуальні питання цінних паперів та фондового ринку: курс лекцій / Упоряд. Армаш Н.О. - Київ: МП «Леся», 2018. - 61 с.

ISBN 978-617-7530-11-7

Курс лекцій з дисципліни «Актуальні питання цінних паперів та фондового ринку» містить поглиблений аналіз правового забезпечення використання та обігу цінних паперів та функціонування фондового ринку в Україні. Видання містить основні положення чинного законодавства, міжнародних договорів. Наводяться приклади застосування цих норм.

УДК342.922:35.086

ББК65.300 (4Укр)

1. Державне управління ринком цінних паперів

1.1 Актуальні питання ринку цінних паперів

Процес інвестування на фондовому ринку починається зі всебічного аналізу інвестиційних цілей. Після визначення цілей інвестор повинен сформувати політику, тобто правила, виконання яких необхідне для досягнення інвестиційних цілей. Її формування починається з прийняття рішення про розподіл інвестиційних коштів між різними активами. При цьому необхідно проаналізувати характеристики ризиків і прибутковості активів, в які будуть вкладатися кошти, а також кореляцію дохідностей між усіма класами активів.

При розробці політики інвестування необхідно враховувати наступні фактори: обмеження, пов'язані з клієнтами; обмеження, пов'язані із законодавством; питання, пов'язані з обліком та оподаткуванням. При цьому існують різні види ризику, що пов'язані з інвестуванням.

Сумарний ризик

Термін «ризик» зазвичай пояснюється як небезпека, загроза, ймовірність збитку або шкоди. Відносно інвестицій для опису ризику інвестори застосовують різні визначення. Сьогодні прийнятим є визначення, відповідно до якого ризик включає в себе такий відомий статистичний показник, як відхилення. А саме - інвестори оцінюють ризик як відхилення фактичної дохідності активу від очікуваної. Відхилення випадково взятої змінної є мірою розпорошення (дисперсії) можливих результатів навколо очікуваного значення. Стосовно прибутковості активів відхилення - це вимірник дисперсії можливих результатів прибутковості навколо очікуваної прибутковості.

Одним із способів зниження ризику, пов'язаного з окремими цінними паперами, є диверсифікація. Коли інвестори говорять про диверсифікацію своїх портфелів, під цим мається на увазі формування портфеля з мінімальним ризиком, але без втрати прибутковості. Це саме та мета, до якої повинні прагнути інвестори. Однак питання в тому, як домогтися цього на практиці?

Деякі інвестори вважають, що для диверсифікації портфеля досить включити в нього всі існуючі класи активів. Наприклад, інвестор може припускати, що в портфель повинні входити акції, облігації і нерухомість. Хоча це і є розумним, залишаються два питання, які необхідно вирішити при формуванні диверсифікованого портфеля: по-перше, скільки грошей потрібно вкласти в кожен клас активів?; по-друге, які саме акції, облігації та об'єкти нерухомості повинен вибрати інвестор при заданому розподілі?

На думку інших інвесторів, що вкладають кошти тільки в один клас активів, наприклад, у звичайні акції, такі портфелі також слід диверсифікувати. Під цим мається на увазі, що інвестор не повинен вкладати всі кошти в акції однієї компанії, слід розподілити їх серед акцій різних компаній. При цьому також виникають питання, які необхідно вирішити при створенні диверсифікованого портфеля:

1) акції яких компаній повинні бути присутніми в інвестиційному портфелі?

2) яку частку інвестиційного портфеля повинні займати акції кожної компанії?

До появи теорії інвестиційного портфеля, розробленої американським економістом Гаррі Марковіцем, говорячи про диверсифікацію в загальних поняттях, інвестори не пропонували використовувати конкретні аналітичні інструменти для вирішення поставлених тут завдань.

Г. Марковіц показав, що в стратегії диверсифікації необхідно враховувати ступінь коваріантності (ступінь взаємного ризику) або кореляції між дохідністю активів у портфелі. Ключовою ідеєю методу, зараз відомого як «диверсифікація Марковіца», або «диверсифікація середньої дисперсії», є те, що ризикованість цінних паперів визначається по портфелю в цілому, а не окремо по кожному виду цінних паперів. При аналізі коваріантності між прибутковістю різних цінних паперів з метою мінімізації ризику ставиться завдання підтримки необхідної прибутковості, що відрізняє диверсифікацію Марковіца від інших методів і робить її більш ефективною.

Сумарний ризик по активу або портфелю можна розділити на дві категорії: систематичний і несистематичний. Систематичний ризик звичайно визначається як ризик мінливості вартості активу внаслідок впливу загальних для всіх учасників ринку факторів. Іноді його називають також недиверсифікованим, або ринковим, ризиком. Систематичний ризик - це мінімальний рівень ризику, що досягається за рахунок диверсифікації портфеля серед великої кількості випадково відібраних активів. Таким чином, систематичний ризик утворюється внаслідок загальної ринкової та економічної ситуації і диверсифікувати його повністю не можливо.

Частина мінливості активу, яку можна диверсифікувати по максимуму, В.Шарп описав як несистематичний ризик. Іноді його називають також диверсифікованим, унікальним, залишковим або специфічним ризиком. Це індивідуальний ризик, пов'язаний, наприклад, зі страйками, небажаними судовими рішеннями або стихійними лихами.

Інфляційний ризик, або ризик купівельної спроможності

Інфляційний ризик, або ризик купівельної спроможності, виникає через зміни у вартості грошових потоків по активу у зв'язку з інфляцією, що відображає купівельну спроможність. Наприклад, якщо інвестор купує актив, який приносить річний дохід в 5%, а рівень інфляції становить 3%, то купівельна спроможність інвестора не збільшується на 5%. В цьому випадку купівельна спроможність інвестора підвищується тільки на 2%. Інфляційним називається ризик, при якому дохід від інвестицій в актив буде менше рівня інфляції.

Звичайні акції вважаються активами з незначним інфляційним ризиком. За всіма облігаціями, крім облігацій, захищених від інфляції, інвестор зазнає інфляційного ризику. При вкладенні грошей в облігації з фіксованою ставкою інвестор піддається інфляційному ризику, оскільки процентна ставка, обіцяна емітентом, залишається незмінною протягом усього терміну обігу облігацій.

Кредитний ризик

Інвестор, який купує цінні папери, не гарантовані урядом, може бути підданий кредитному ризику. Цей ризик полягає в тому, що емітент не зможе виконати свої зобов'язання щодо своєчасної виплати процентіві відшкодування позиченої суми, що призведе до його банкрутства. Всі інвестори збанкрутілої компанії (власники звичайних акцій і облігацій) зіткнуться з падінням вартості їхніх цінних паперів в результаті банкрутства.

У випадку з облігаціями інвестори оцінюють кредитний ризик компанії, вивчаючи кредитний рейтинг, який присвоюється цінним паперам рейтинговими агентствами.

Ризик ліквідності

Коли інвестор продає актив, він повинен бути впевнений в тому, що ціна, запропонована дилерами, близька до реальної вартості активу. Наприклад, якщо останні угоди з активом на ринку здійснювалися за певною ціною і ситуація на ринку не змінилася, інвестор буде очікувати, що йому вдасться продати актив за приблизно такою ж ціною.

Ризик ліквідності - це ризик того, що інвестор буде змушений продати актив за ціною нижче реальної вартості, тобто за ціною, за якою здійснювалися останні угоди. Основним показником ліквідності є спред між ціною попиту (за якою покупець готовий придбати актив) і ціною пропозиції (за якою продавець готовий його продати). Чим більша різниця між попитом і пропозицією, тим вищим є ризик ліквідності.

Валютний ризик

Якщо виплати за активом здійснюються в іноземній валюті, то його грошовий потік у національній валюті буде невідомий інвестору. Грошовий потік у національній валюті інвестора залежить від обмінного курсу в момент настання виплат за активом. Припустимо, що національною валютою інвестора є долари США, і інвестор купує актив, виплати за яким здійснюються в євро. Якщо на момент виплат валюта євро подешевшає по відношенню до долара США, то інвестор отримає менше доларів США.

У разі отримання виплат за активом в іноземній валюті ризик отримання меншої, ніж очікувалося при покупці, суми в національній валюті називається валютним ризиком.

Крім систематичних ризиків, описаних вище, існують й інші ризики, пов'язані з виплатами за облігаціями. Це ризик процентної ставки, ризик відкликання або дострокового погашення облігацій та ризик реінвестування.

Ризик процентної ставки. Ціна облігації змінюється разом з процентною ставкою, а точніше, ціна змінюється протилежно зміні процентної ставки.

Іншими словами, якщо процентна ставка підвищується, ціна облігації знижується, а якщо процентна ставка знижується, ціна облігації зростає. Тому облігація буде продаватися за ціною вище своєї номінальної вартості (тобто з прибутком) або нижче її (тобто з дисконтом). Ризик того, що облігація (або портфель облігацій) буде коштувати дешевше при підвищенні процентної ставки, називається ризиком процентної ставки.

Ризик відкликання/ дострокового погашення. Облігація може включати умову, за якою емітент має право відкликати або вилучити з обігу весь випуск або його частину до настання дати погашення. З точки зору інвестора, умова відкликання має три недоліки. По-перше, структура грошових потоків по відкличний облігації не зовсім зрозуміла, оскільки неясно, коли саме вона буде відкликана. По-друге, так як емітент може відкликати облігацію при падінні процентної ставки нижче купонної, інвестор схильний до ризику реінвестування, тобто ризик того, що інвестор буде змушений реінвестувати виручку при відкликанні облігації в разі зниження процентної ставки нижче за купонну. По-третє, потенційне зниження ціни облігації буде більшим, ніж у випадку з аналогічною безвідкличною облігацією. Ці три недоліки роблять відкличну облігацію ризикованою для інвестора, піддаючи його ризику відкликання. Ті ж недоліки стосуються іпотечних і цінних паперів, забезпечених активами, які можуть бути погашені передчасно вже позичальником. В цьому випадку говорять про ризик дострокового погашення.

Ризик реінвестування. Ризик реінвестування полягає в тому, що отримана з фінансового інструменту виручка повинна бути реінвестована за ставкою, нижчою, ніж була у цього інструменту. Крім випадків вкладення коштів у відкличні або облігації, що достроково погашаються, ризик реінвестування виникає і тоді, коли інвестор купує облігацію в надії на отримання виручки з її прибутковості.

1.2 Термінологічні аспекти цінних паперів

Загальновідомо, що лінгвістика тісно пов'язана з такими науками, як психологія, біологія, соціологія, логіка, філософія та багатьма іншими. В результаті переплетіння даних наук з'явилися самостійні галузі мовознавчого знання: психолінгвістика, соціолінгвістика, етнолінгвістика, когнітивна лінгвістика. Але, на жаль, ще недостатньо уваги приділяється такому важливому питанню сучасного мовознавства, як юридичний аспект мови та зв'язок мовознавства з юриспруденцією. Але даний аспект об'єктивно існує і є досить важливим предметом лінгвістичної науки. “Оскільки мова є суспільним явищем, виникли тенденції порівняти її з деякими сторонами суспільного життя. Так, інституціональний характер мови, в якому велике значення має явище норми, наштовхнуло лінгвістів на порівняння мови з правовими постановленнями” (пер. авт.).

На думку Н.Д. Голєва, “непомічання” юридичного аспекта мови в російській лінгвістиці виявляє себе на різних фонах, які є актуальними і для української лінгвістики. Найбільш важливими з них є наступні.

Перший фон - очевидно соціальна, політична і комунікативно-мовна актуальність теоретичного і практичного характеру; вона виявляється, зокрема, в соціальній заявці на розробку юрислінгвістичних питань в юриспруденції, засобах масової інформації, деяких сферах політики.

Другим фоном є закордонна юрислінгвістика: в західноєвропейській та американській літературі юридичний аспект права представлені більш широко і різноманітно, особливо активно розробляються питання юридичної герменевтики і логіки (інтерпретації, аргументації, лінгвістичної експертизи та ін.).

Третій фон - це безпосередньо юриспруденція, яка вже досить давно розробляє лінгвістичні аспекти права, і це само по собі робить необхідним постановку питання про теоретичну та практичну взаємодію двох наук.

Необхідність широкої діалектичної взаємодії двох аспектів - лінгвістичного та юридичного - є кардинальною підставою для виокремлення таких проміжних дисциплін, як юрислінгвістика та лінгвоюристика.

Українські науковці пропонують термін “правнича лінгвістика” - лінгвістика, що стосується діяльності правника (правників): “Не заглиблюючись у дискусію щодо співвідношення понять “право” та “юриспруденція”, вважаємо прийнятним пос-луговуватися щодо лінгвістики терміном “правнича”, утвореним від одвічної української (слов'янської), а тому загальнозрозумілої лексе-ми “право” (“правий”, “правда”, “правити”, “правило”, “правник”), на відміну від значно мо-лодших запозичень - “юрист”, “юриспруденція”, “юридичний”, і, як таким, що містить приклад-ний аспект та допоможе уникнути переобтяжен-ня терміна іншомовними складниками”. На сучасному етапі лінгвістичних досліджень у сфері права актуальним є створення достатньо високих лінгвістичних стандартів у сфері мови права з метою зробити юридичний текст чітким за своїм змістом і водночас зрозумілим.

Особливості термінів і терміносистем досліджують в рамках мов для спеціальних цілей. Мову для спеціальних цілей можна визначити як професійну мову, яка відрізняється від розмовної та загальновживаної лексики менш за все граматичними та синтаксичними закономірностями, а ймовірніше - спеціальним словниковим запасом, який відповідає практичним вимогам. Особливий внесок в розробку поняття мови для спеціальних цілей зробили закордонні лінгвісти (Th. Bungarten, L. Drozd, W. von Hahn, H.-R. Fluck, D. Hartmann, L. Hoffmann, J. Heur, D. Mцhn, W. Otto, R. Pelka, W. Seibike, E. Wьster та інші). Стосовно мови права склалися два про-тилежні погляди: одні дослідники вважають, що мову права не можна визначити як спеціальну, оскільки вона наближується до загальновживаної мови у сфері лексики (Kirchhof, Daum), інші виокремлюють мову права як професійну мову, тобто як варіант загальної мови для визначення спеціальних предметів, понять, котра править для комунікації всередині однієї професійної групи (Joisten, Neumann, Otto). У вітчизняній науці новий характер вивчення юридичної термінології сформувався у зв'язку зі становленням юрислінгвістики (правничої лінгвістики) як одного з актуальних напрямів дослідження загальних принципів функціонування мови права в сучасному соціокультурному контексті.

Дослідження мови права як мови для спеціальних цілей ведуться в багатьох країнах світу - Німеччині, Великобританії, США, Росії та інших. Одним із напрямків досліджень є вивчення мови і стилю юридичних документів різних рівнів. З боку спеціалістів у сфері права ведуться дослідження з метою зробити мову права більше зрозумілою і доступною для населення. Велика увага приділяється процесу законодавства як складовій лінгвістичної культури суспільства, оскільки одна з особливостей мови права полягає в тому, що вона поширюється на різноманітні сфери людської діяльності, а не обслуговує лише одну вузькоспеціальну сферу. Невід'ємною часткою досліджень є вивчення юридичної термінології.

Важливість вивчення термінології в сучасному світі є безсумнівною, тому що термінологія є сполучною ланкою між різними сферами знань та сприяє чіткому розмежовуванню понять. Термінологія не стоїть на місці, вона постійно розвивається та розширює свої межі. Дослідженням термінології займаються не лише лінгвісти, але й представники відповідних наук.

Лексику будь-якої мови можна розглядати як сукупність різних систем. Крім того, можна вибирати різні принципи й підходи до її вивчення та членування на менші підсистеми. Нам видається важливим розподіл словникового складу будь-якої мови на загальну та спеціальну лексику, який був запропонований в одній із робіт з теорії термінології.

На відміну від загальної лексики, спеціальна лексика не має загального використання і зрозуміла лише тим, хто задіяний у певній професійній сфері, оскільки вона належить не загальній мові як засобу комунікації за будь-яких умов, а окремим підмовам, і необхідна для оволодіння професійними знаннями. Слід зазначити, що кожна підмова містить декілька систем спеціальної лексики, які належать до різних предметно-понятійних полів і лексичних ярусів.

Під сукупністю термінів в широкому сенсі розуміють термінологію. На думку А.В. Суперанської, термінологія являє собою замкнений словниковий контекст, межі якого обумовлені певною соціальною організацією дійсності. Головна риса, що відрізняє терміни від слів усіх інших типів, - зв'язок з науковими концепціями. Ця екстралінгвістична характеристика впливає на мовний статус терміна, оскільки в терміні як слові відбиваються факти, які спостерігав дослідник, та їхнє теоретичне усвідомлення. Наслідком цього є тісний зв'язок термінологічної роботи з предметним знанням тієї сфери, поняття якої термінуються. При всьому цьому термін залишається словом, яке зовнішньо підпорядковується закономірностям тієї мови, якою він був створений, а також мовою, в якій він використовується (якщо в основі терміна лежить слово іншої мови).

На сьогодні не існує однозначного трактування самого поняття “термін”, хоча його семантичний зміст інтуїтивно сприймається практично кожною людиною. Для багатьох є очевидним його протиставлення одиницям загальної лексики як елемента мови, що виконує певну функцію і тісно пов'язаний з конкретною предметною галуззю.

Не зупиняючись на розгляді дефініцій терміна, які існують, можна сказати, що загальним у них є той факт, що термін можна охарактеризувати як носія спеціальної інформації в одній із спеціальних галузей знання, денотатом якого виступає поняття.

Наведемо визначення, яке коротко передає сутність поняття, що розглядається, а також підкреслює важливість змісту. Термін (лат. terminus “кордон, межа, кінець”) - це слово або словосполучення, яке означає поняття спеціальної області знання чи діяльності і має точну сферу змістовного використання.

Таким чином, юридичний термін можна визначити як слово (чи словосполучення), що використовується у сфері юриспруденції, є узагальненим найменуванням юридичного поняття, має точний та визначений зміст, вирізняється смисловою однозначністю, функціональною стійкістю. Термін повинен знаходитися поза експресією, тому що експресія передбачає вибір між “добре” та “погано”. Юридичні терміни переважно стилістично нейтральні та не характеризуються експресивністю.

Найбільша кількість неточностей в правових документах виникає в перехідні періоди розвитку юриспруденції, коли можливе одночасне ви-користання одного й того ж терміна в різних значеннях або використання синонімів, що ускладнює розуміння правових документів і призводить до їхнього різного тлумачення.

Погоджуючись із Н.А. Власенко, норматив-но-правовий текст розглядаємо як основу правового регулювання. З огляду на це необхідна теоретична розробка проблем уніфікації і нормування інформації, яка повідомляється в ньому, з метою уникнути різночитання в текстах даного типу. При цьому найбільш важливим лексичним пластом є термінологія.

Сучасний період розвитку юриспруденції характеризується тим, що за словами Д.І. Милославської, на нас обрушилась велика кількість різноманітних термінів, в першу чергу, економічних та юридичних.

Право, як предметна сфера, яку означають та відображають терміни, у більшості випадків є сукупністю ідеальних, абстрактних спеціальних понять, а не позначенням явищ та предметів матеріального світу. Таким чином, терміни права та самі поняття є результатом абстрактної думки народу, який створив національну мову та право своєї держави.

Після розпаду соціалістичної системи українське право розпочало свій розвиток у руслі західноєвропейських правових систем. Крім того, виникли нові сфери права (космічне, екологічне), деякі закони зазнали значних модифікацій. Виникла необхідність у створенні нових термінів. Причини запозичення англіцизмів наприкінці ХХ - на початку XXI століття пов'язані з відсутністю відповідного поняття в когнітивній базі мови. Україна, переживши законодавчий бум, не мала часу для опису нових понять мовними засобами української мови. Все це відобразилося в мові права, у появі нових термінів, які відображають соціальну дійсність.

Дослідження термінології Закону України “Про цінні папери та фондовий ринок” від 23 лютого 2006 року показало, що із семи видів дозволеної професійної діяльності на фондовому ринку чотири описуються запозиченими те-мінами. Більшість видів операцій на фондовому ринку також позначається іншомовними словами.

Розглянемо термін “інсайдер”, який також використовується в цьому законі.

Класифікація юридичних термінів, розроблена А.С. Піголкіним, здійснюється за вертикальним та горизонтальним принципом. На вершині вертикальної класифікації буде термінологія, закріплена в Основному законі та інших законодавчих актах, тобто загальноправова термінологія, котра об'єднує терміни, які використовуються в усіх галузях права, і означає самі широкі поняття.

Горизонтальна термінологія охоплює різні види міжгалузевих та галузевих терміносистем. Міжгалузева термінологія - це терміни, які використовуються в декількох галузях права. Основний обсяг юридичної термінології припадає на міжгалузеву термінологію, в той час як кількість галузевих термінів відносно невелика. Термін “інсайдер” належить до міжгалузевої термінології.

Інтернет-ресурси надають значення терміну “інсайдер” у двох варіантах:

1) інсайдер - це член якої-небудь групи лю-дей, що має доступ до інформації, закритої для широкої публіки;

2) інсайдер (анг. insider, від inside - буквально “всередині”) - особа, яка має через свій службо-вий або сімейний стан доступ до конфіденційної інформації про справи компанії. Тут ми можемо виокремити загальну рису - володіння чи доступ до інформації.

З розвитком інформаційних технологій виникає ціла низка проблемних питань, пов'язаних із захистом інформації. Більшість видань схиляються до думки, що найстрашнішою загрозою для інформаційної безпеки сьогодні стали саме інсайдери. Перед суспільством постає проблема самого розуміння понять “інсайдер” та “зломщик внутрішніх мереж”, вивчення взаємозв'язку питань захисту інформації від внутрішнього злому та інсайдерських атак. Автори зазначають, що в галузі інформаційної безпеки термін “інсайдер” практично скрізь вживається без визначення, ніби його значення є очевидним та знайомим для пересічного громадянина. Терміни “інсайдер” і “зловмисник, що знаходиться усередині мережі” використовують як синоніми. Зі сторінок преси, наукових статей, експертних висновків, ми дізнаємося про загрози, які несуть своїми діями інсайдери, а саме:

втрата важливих документів, що містять службові дані;

використання ноутбуків з конфіденційною інформацією;

підбір паролю;

спроби скористатися чужим логіном;

перегляд чужої електронної пошти;

проникнення у персональний комп'ютер інших співробітників тощо.

Очевидною є невизначеність даного терміна, що суперечить основним вимогам до терміна в цілому.

Словник законодавчих термінів надає наступне визначення поняття “інсайдер” - це особа, яка має доступ до інсайдерської інформації завдяки тому, що вона є:

власником понад 10 % голосуючих акцій емітента або часток (паїв) у статутному фонді, які мають контроль над емітентом;

посадовою особою емітента;

особою, яка мала доступ до інсайдерської інформації у зв'язку з виконанням трудових (службових) обов'язків або договірних зобов'язань незалежно від наявності прямих відносин з емітентом, зокрема: юридичною особою, що перебуває з емітентом у договірних відносинах або прямо чи опосередковано у відносинах контролю; фізичною особою, яка перебуває з емітентом або юридичною чи фізичною особою, пов'язаною з емітентом договірними відносинами контролю, у трудових чи договірних відносинах, або прямо чи опосередковано у відносинах контролю; державним службовцем; фізичною або юридичною особою, яка перебуває у трудових чи договірних відносинах, або прямо чи опосередковано у відносинах контролю, з особами, що мають намір придбати цінні папери емітента.

Як бачимо з наведених прикладів, термін “інсайдер” має різні значення в різних галузях права.

Важливою рисою юридичної термінології є її системність. На властивість терміна бути елементом системи одним з перших вказав Д.С. Лотте: “Наукова термінологія повинна представляти не просту сукупність слів, а систему слів або словосполучень, певним чином між собою зв'язаних” (пер. авт.). Юридичні терміни складають складну органічну систему, знаходяться між собою в різноманітних зв'язках. Взаємозалежність термінів полягає в тому, що з одного слова, яке є гніздовим, утворюються сталі словосполучення, які відображають близькі поняття. Наприклад, за посередництвом терміна “інсайдер” утворилися наступні слова та словосполучення - “інсайд”, “інсайдерська інформація”, “інсайдерська торгівля”, “інсайдерська реформація”.

У зв'язку з вищезазначеним можна зробити висновок, що під час створення нормативного акта законодавці часто не враховують того, що основні ознаки терміна - це чітка сфера його застосування і точне співвідношення слова та того об'єкта дійсності, який він відображає. Без змістовної однозначності термін не може виконувати функцію позначення спеціального поняття. Правові поняття і терміни, що їх позначають, в ідеалі повинні бути зрозумілими для пересічного громадянина.

1.3 Основи інвестування в цінні папери

Крім прямого інвестування в розвиток виробництва грошові кошти можна інвестувати в фінансові інструменти. За допомогою такого інвестування реалізуються як тактичні, так і стратегічні цілі. Після визначення цілей розробляється і реалізується фінансова інвестиційна програма. Вона передбачає вибір ефективних інструментів фінансового інвестування, формування і підтримання збалансованого портфеля фінансових інструментів. Але початок і всі напрямки подальшої роботи визначають поставлені цілі. В залежності від цих цілей розрізняють стратегічне і портфельне інвестування.

Стратегічні фінансові інвестиції повинні сприяти реалізації стратегічних цілей підприємства, таких як розширення сфери впливу, галузева чи регіональна диверсифікація операційної діяльності, збільшення частки ринку за допомогою захоплення підприємств конкурентів, придбання підприємств, що входять до складу вертикальної технологічного ланцюжка. Основним фактором, що впливає на цінність проекту для такого інвестора є отримання додаткових вигід для основного виду діяльності. Тому стратегічними інвесторами частіше всього є підприємства суміжних галузей.

Реалізувати такий проект можна шляхом купівлі контрольного пакету акцій цього підприємства. Здійснивши це, інвестор отримує значне представництво в раді директорів компанії, активно бере участь в її управлінні. Таких інвесторів не цікавить отримання прибутку на фондовому ринку або максимізація поточного доходу від цінних паперів, їх інтереси зосереджені в галузі контролю над власністю і не обмежуються якимись термінами участі в проекті.

Підприємство, що продали свої акції такому інвестору, отримує вигоду від надходження додаткових коштів, гарантованого збуту своєї продукції або поставок необхідних комплектуючих, підвищення якості управління та ін., але потрібно мати на увазі, що в цьому разі структура управління таким підприємствам зазнає суттєвої реконструкції.

Портфельні інвестиції здійснюються з метою отримання прибутку або нейтралізації інфляції в результаті ефективного розміщення тимчасово вільних грошових коштів. У цьому випадку купуються дохідні види грошових інструментів (депозити в комерційних банках, векселі) або дохідні види фондових інструментів, ринкові цінні папери). Останній вид інвестування стає все більш популярним, але від фінансового менеджера, який займається цією роботою на підприємстві, потрібно добре знання кон'юнктури фондового ринку та його інструментів.

Характер інвестиційної операції багато в чому залежить від типу інвестора. Тип інвестора визначається залежно від його розуміння ризику, часу інвестування, джерел та рівня доходів. У відповідності з цим виділяють консервативних помірно-агресивних і агресивних інвесторів.

Існують і інші критерії класифікації інвесторів на фондових ринках. В залежності від статусу їх поділяють на індивідуальні (приватні особи), інституційних (держава, корпоративні інвестори, спеціалізовані інститути, фонди, компанії) та професійних (банки та фінансові посередники).

У розвинутих країнах основними інвесторами, що визначають стан фондового ринку, є індивідуальні інвестори. Маючи накопиченими коштами, вони вкладають їх у цінні папери з метою отримання доходу. Але так як кошти кожного індивідуального інвестора обмежені і він не вміє грамотно грати на ринку цінних паперів, то воліє стабільні папери і мінімум ризику, тобто по суті це консервативний інвестор. Іноді такий інвестор вкладає гроші і в високоризикові папери, але завжди він помірно агресивний.

Серед інституційних інвесторів, тобто юридичних осіб, які мають ліцензію на право здійснювати професійну діяльність на ринку цінних паперів у якості посередників від свого імені і за свій рахунок, особливе місце займають корпоративні інвестори. Це корпорації, що здійснюють виробничу діяльність, але для вирішення своїх тактичних чи стратегічних завдань максимально використовують інструменти фондового ринку. За типом вони можуть бути різні - як консервативними, так і агресивними, все залежить від цілей.

Особливу групу на фондовому ринку складають різні фінансові та кредитні інститути: комерційні та інвестиційні банки, страхові компанії, інвестиційні та пенсійні фонди та ін. Ці організації займаються накопиченням і розміщенням грошових коштів у різні фінансові активи з метою отримання доходів. Основне завдання їх інвестиційної діяльності - забезпечити потік доходів, розтягнутий у часі з мінімальним ризиком. Тому вони відносяться до консервативних інвесторів.

Деякі професійні фінансові інвестори не прагнуть отримати контрольний пакет акцій, але домагаються контролю над роботою компанії через участь в раді директорів. Така ситуація виникає, коли вони беруть участь у якомусь проекті з заданим рівнем ризику і розраховують отримати максимальний прибуток по закінченні проекту, продавши свій пакет цінних паперів. Такі інвестиції зазвичай вкладають на невеликий термін від 4 до 6 років, але за цей час вартість компанії завдяки здійсненню проекту значно підвищується і прибуток досить велика.

Професійні фінансові інвестори, що займаються таким видом вкладень, перетворюють його в спеціалізовану діяльність. У Росії такі інвестори представлені західними фондами венчурних інвестицій, найбільші з яких утворені за участю Європейської) банку реконструкції та розвитку. Ці фонди ретельно вибирають об'єкт інвестицій, мінімізуючи можливі ризики, що особливо важливо для російського високоризикового ринку. Найчастіше вони обирають для інвестування вже існуючі, досить розвинені компанії. Участь у такій роботі російського капіталу дуже незначно.

Всі професіонали фондового ринку, здійснюють операції за свій рахунок, належать, як правило, до агресивним, і навіть, як їх ще називають, витонченим інвесторам.

Цілі інвестування визначають і форми вкладення. Рішення стратегічних завдань вимагає вкладень капіталу в статутні фонди підприємств і придбання контрольного пакета акцій відповідних компаній. При вирішенні завдань приросту капіталу в довгостроковому періоді потрібно вибирати довгострокові фондові і грошові інструменти, які забезпечують довготривалий зростання вкладених коштів. Для максимізації доходу доцільно вкладати кошти в короткострокові грошові інструменти, здатні швидко забезпечити отримання доходу.

Для досягнення будь-яких інвестиційних цілей необхідно оцінити інвестиційні якості наявних інструментів фінансового ринку. Як правило, вони оцінюються за трьома показниками: прибутковість, ризик, ліквідність.

Дохідність характеризує ефективність інвестиційних операцій і показує співвідношення між інвестиційними доходами та інвестиційними витратами. Інвестиційний дохід складається з двох складових: це дивідендні , або процентні виплати, які залежать від ефективності діяльності емітента, і курсова різниця, що виникає при спекулятивних угодах. Вона залежить від діяльності оператора і є переважним джерелом прибутку в агресивного інвестора.

Ліквідність, тобто здатність швидкого перетворення на гроші без втрат для власника, залежить від якості цінних паперів та рівня розвиненості фондового ринку.

Ризик в даному випадку являє собою можливість отримання інвестором результату, відмінного від очікуваного. Ризики у фінансовому інвестуванні відрізняються рядом особливостей. Вони тісно пов'язані з динамікою кон'юнктури фондового ринку, а не тільки з результатами діяльності окремого емітента. Ці ризики диференційовані за окремими видами фінансового інструменту в залежності від періоду обігу, типу інструменту та його галузевої належності. Загальний ризик такого інструменту визначається підсумовуванням приватних конкретних ризиків.

Форми фінансових інвестицій вибирають виходячи з інвестиційних якостей наявних фінансових інструментів.

Насамперед, необхідно звернути увагу на рівень ризику та прибутковості, які визначаються інституційним статусом емітента. Емітенти, які випускають цінні папери, різні, відповідно, їхні папери розрізняються за рівнем доходу і ризику. Найменш ризиковані державні цінні папери, але дохід за таким паперів мінімальний. Папери, випущені регіональними і муніципальними органами, привабливі для жителів даного регіону. Вони також дають невеликий дохід, але і рівень ризику по них невисокий. Як залучення уваги до таких паперів місцева влада часто надають їх власникам певні податкові або орендні пільги.

Банківські цінні папери володіють помірним рівнем ризику і більш високим доходом порівняно з державними та муніципальними, тому вони більш привабливі для інвестора. Корпоративні цінні папери мають непередбаченим доходом і високим ступенем ризику, це дуже чітко проявляється на російському ринку цінних паперів.

Інвестора цікавить у цінних паперах насамперед їх прибутковість, причому про цей показник у деяких паперах можна скласти дуже чітке уявлення, інші показники непередбачувані. Так, заздалегідь відомі терміни і розмір поточних виплат за облігаціями, визначені терміни повернення всієї суми сплачених за них грошей. За пайовою цінних паперів, ринковий курс яких залежить від безлічі факторів, а розмір дивідендів визначається ступенем ефективності роботи емітента, ступінь прибутковості визначити значно складніше.

Всі цінні папери поділяються на короткострокові, середньострокові і довгострокові. Відповідно, чим довше термін їх життя, тим більше ступінь ризику інвестицій у ці папери. Тому короткострокові цінні папери володіють самим низьким рівнем ризику, але і рівень прибутковості у них нижче. Незважаючи на це, вони завжди користуються попитом у інвестора.

Іменні цінні папери є низько ліквідними, так як процедура переоформлення прав власності досить складна і вимагає часу. Цінні папери на пред'явника, що вільно обертаються на ринку, що сприяє підвищенню їх ліквідності.

Все вищезазначене змушує інвестора вибирати цілком певний тип придбаних цінних паперів. Наступна задача - вибрати конкретний фондовий інструмент, а для цього - визначити їх ефективність.

1.4 Регулювання ринку цінних паперів в Україні

Державне регулювання ринку цінних паперів - це здійснення державою комплексних заходів щодо упорядкування, контролю, нагляду за ринком цінних паперів та їх похідних та запобігання зловживанням і порушенням у цій сфері (ст. 1 Закону України "Про державне регулювання ринку цінних паперів").

Державне регулювання ринку цінних паперів здійснюється з метою: реалізації єдиної державної політики у сфері випуску та обігу цінних паперів та їх похідних;

створення умов для ефективної мобілізації та розміщення учасниками ринку цінних паперів фінансових ресурсів з урахуванням інтересів суспільства;

одержання учасниками ринку цінних паперів інформації про умови випуску та обігу цінних паперів, результати фінансово-господарської діяльності емітентів, обсяги і характер угод з цінними паперами та іншої інформації, що впливає на формування цін на ринку цінних паперів;

забезпечення рівних можливостей для доступу емітентів, інвесторів і посередників на ринок цінних паперів;

гарантування прав власності на цінні папери;

захисту прав учасників фондового ринку;

інтеграція в європейський та світовий фондові ринки;

дотримання учасниками ринку цінних паперів вимог актів законодавства;

запобігання монополізації та створення умов розвитку добросовісної конкуренції на ринку цінних паперів;

контролю за прозорістю та відкритістю ринку цінних паперів (ст. 2 Закону).

Державне регулювання ринку цінних паперів здійснює Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку. Інші державні органи здійснюють контроль за діяльністю учасників ринку цінних паперів у межах своїх повноважень, визначених чинним законодавством.

Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку (Н КЦПФР) є державним колегіальним органом, підпорядкованим Президенту України, підзвітним Верховній Раді України.

Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку складається з Комісії як колегіального органу та центрального апарату.

Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку може утворювати територіальні органи у випадках, передбачених у положенні про Національну комісію з цінних паперів та фондового ринку, що затверджується Президентом України.

Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку як колегіальний орган утворюється у складі Голови Комісії та шести членів Комісії.

Основною формою роботи Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку як колегіального органу є засідання. Засідання Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку є правомочним, якщо на ньому присутні більше половини її загального кількісного складу.

Рішення Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку вважається прийнятим, якщо за нього проголосувала більшість від загального кількісного складу. Голова та члени Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку мають по одному голосу кожен.

При Національній комісії з цінних паперів та фондового ринку створюються Консультаційно-експертна рада, інші органи та установи.

Консультаційно-експертна рада розробляє рекомендації щодо політики на ринку цінних паперів та бере участь у підготовці й обговоренні проектів нормативно-правових актів, які розробляються і розглядаються Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

Склад Консультаційно-експертної ради та положення про неї затверджуються Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

Основними завданнями Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку є:

1) формування та забезпечення реалізації єдиної державної політики щодо розвитку і функціонування ринку цінних паперів та їх похідних в Україні, сприяння адаптації національного ринку цінних паперів до міжнародних стандартів;

2) координація діяльності державних органів з питань функціонування в Україні ринку цінних паперів та їх похідних;

3) здійснення державного регулювання та контролю за випуском і обігом цінних паперів та їх похідних на території України, а також у сфері спільного інвестування;

4) захист прав інвесторів шляхом здійснення заходів щодо запобігання і припинення порушень законодавства на ринку цінних паперів, застосування санкцій за порушення законодавства у межах своїх повноважень;

5) сприяння розвитку ринку цінних паперів;

6) узагальнення практики застосування законодавства України з питань випуску та обігу цінних паперів в Україні, розроблення пропозицій щодо його вдосконалення.

Повноваження Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку визначені ст. 8 Закону України "Про державне регулювання ринку цінних паперів".

Форми державного регулювання ринку цінних паперів встановлені ст. З Закону України "Про державне регулювання ринку цінних паперів". До них належать:

прийняття актів законодавства з питань діяльності учасників ринку цінних паперів;

регулювання випуску та обігу цінних паперів, прав та обов'язків учасників ринку цінних паперів;

видача ліцензій на здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів та забезпечення контролю за такою діяльністю;

заборона та зупинення на певний термін (до одного року) професійної діяльності на ринку цінних паперів у разі відсутності ліцензії на цю діяльність та притягнення до відповідальності за здійснення такої діяльності згідно з чинним законодавством;

реєстрація випусків (емісій) цінних паперів та інформації про випуск (емісію) цінних паперів;

контроль за дотриманням емітентами порядку реєстрації випуску цінних паперів та інформації про випуск цінних паперів, умов продажу (розміщення) цінних паперів, передбачених такою інформацією;

створення системи захисту прав інвесторів і контролю за дотриманням цих прав емітентами цінних паперів та особами, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів;

контроль за достовірністю інформації, що надається емітентами та особами, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів, контролюючим органам;

встановлення правил і стандартів здійснення операцій на ринку цінних паперів та контролю за їх дотриманням;

контроль за системами ціноутворення на ринку цінних паперів;

контроль за діяльністю осіб, які обслуговують випуск та обіг цінних паперів;

проведення інших заходів щодо державного регулювання і контролю за випуском та обігом цінних паперів.

Професійна діяльність з торгівлі цінними паперами на фондовому ринку провадиться торговцями цінними паперами господарськими товариствами, для яких операції з цінними паперами є виключним видом діяльності, а також банками.

Професійна діяльність з торгівлі цінними паперами включає:

брокерську діяльність;

дилерську діяльність;

андеррайтинг;

діяльність з управління цінними паперами.

Торговець цінними паперами може провадити дилерську діяльність, якщо має сплачений грошовими коштами статутний капітал у розмірі не менш як 500 тисяч гривень, брокерську діяльність - не менш як 1 мільйон гривень, андеррайтинг або діяльність з управління цінними паперами - не менш як 7 мільйонів гривень.

Професійна діяльність на фондовому ринку здійснюється виключно на підставі ліцензії, що видається Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Перелік документів, необхідних для отримання ліцензії, порядок її видачі та анулювання встановлюються Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

Відповідно до ст. 4 Закону України "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні" Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку у встановленому нею порядку видає ліцензії на такі види професійної діяльності на ринку цінних паперів:

1) брокерська діяльність - укладення торговцем цінними паперами цивільно-правових договорів (зокрема договорів комісії, доручення) щодо цінних паперів від свого імені (від імені іншої особи), за дорученням і за рахунок іншої особи;

2) дилерська діяльність - укладення торговцем цінними паперами цивільно-правових договорів щодо цінних паперів від свого імені та за свій рахунок з метою перепродажу, крім випадків, передбачених законом;

3) андеррайтинг - розміщення (підписка, продаж) цінних паперів торговцем цінними паперами за дорученням, від імені та за рахунок емітента;

4) діяльність з управління цінними паперами - діяльність, яка провадиться торговцем цінними паперами від свого імені за винагороду протягом визначеного строку на підставі договору про управління переданими йому цінними паперами та грошовими коштами, призначеними для інвестування в цінні папери, а також отриманими в процесі цього управління цінними паперами та грошовими коштами, які належать на праві власності установнику управління, в його інтересах або в інтересах визначених ним третіх осіб;

5) діяльність з управління активами - професійна діяльність учасника фондового ринку - компанії з управління активами, що провадиться нею за винагороду від власного імені або на підставі відповідного договору про управління активами, які належать інституційним інвесторам на праві власності;

6) діяльність з управління іпотечним покриттям - діяльність, що провадиться управителем іпотечного покриття від свого імені за винагороду протягом визначеного строку на підставі договору про управління іпотечним покриттям та передбачає представництво інтересів власників іпотечних облігацій, здійснення контролю за додержанням умов заміни іпотечних активів чи включення нових іпотечних активів до складу іпотечного покриття, здійснення контролю за своєчасністю та повнотою здійснення емітентом платежів за звичайними іпотечними облігаціями, забезпечення відповідності іпотечного покриття вимогам законодавства, виконання інших функцій, визначених законодавством;

7) депозитарна діяльність депозитарію цінних паперів - діяльність з надання послуг щодо зберігання цінних паперів, обслуговування правочинів щодо цінних паперів на рахунках зберігачів цінних паперів, а також операцій емітента щодо випущених ними цінних паперів;

8) депозитарна діяльність зберігача цінних паперів - діяльність з надання послуг щодо зберігання цінних паперів, обслуговування правочинів щодо цінних паперів на рахунках власників цінних паперів;

9) діяльність із ведення реєстру власників іменних цінних паперів - збір, фіксація, обробка, зберігання та надання даних, які складають систему реєстру власників іменних цінних паперів, щодо іменних цінних паперів, їх емітентів і власників;

10) діяльність з організації торгівлі на фондовому ринку - діяльність професійного учасника фондового ринку (організатора торгівлі) із створення організаційних, технологічних, інформаційних, правових та інших умов для збирання та поширення інформації стосовно попиту і пропозицій, проведення регулярних торгів фінансовими інструментами за встановленими правилами, централізованого укладання і виконання договорів щодо фінансових інструментів, у тому числі здійснення клірингу та розрахунків за ними, та розв'язання спорів між членами організатора торгівлі;

11) розрахунково-клірингова діяльність - діяльність з визначення взаємних зобов'язань за договорами щодо цінних паперів і розрахунків за ними.

Відповідальність суб'єктів господарювання за правопорушення на рийку цінних паперів встановлена ст. 11 Закону України "Про державне регулювання ринку цінних паперів", відповідно до якої Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку застосовує до юридичних осіб фінансові санкції (адміністративно-господарські штрафи. - В. Щ.) за:

1) розміщення цінних паперів без реєстрації їх випуску в установленому законом порядку - у розмірі від десяти до п'ятдесяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або в розмірі до ста п'ятдесяти відсотків прибутку (надходжень), одержаних в результаті цих дій;

2) здійснення діяльності на ринку цінних паперів без спеціального дозволу (ліцензії), якщо законом передбачено одержання спеціального дозволу (ліцензії) для здійснення такої діяльності, - у розмірі від п'яти до десяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

3) ненадання інвестору в цінні папери (у тому числі акціонеру) на його письмовий запит інформації про діяльність емітента в межах, передбачених законом, або надання йому недостовірної інформації - у розмірі до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

За ті самі дії, вчинені повторно протягом року, - у розмірі від тисячі до п'яти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

4) несвоєчасне надання інформації інвесторам в цінні папери на їх письмовий запит - у розмірі до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. За ті самі дії, вчинені повторно протягом року, - у розмірі від ста до п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

5) неопублікування, опублікування не в повному обсязі інформації та/або опублікування недостовірної інформації -

у розмірі до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. За ті самі дії, вчинені повторно протягом року, - у розмірі від тисячі до п'яти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

6) нерозміщення, розміщення не в повному обсязі інформації та/або розміщення недостовірної інформації у загальнодоступній інформаційній базі даних Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку про ринок цінних паперів - у розмірі до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. За ті самі дії, вчинені повторно протягом року, - у розмірі від тисячі до п'яти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

7) неподання, подання не в повному обсязі інформації та/або подання недостовірної інформації до Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку - у розмірі до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. За ті самі дії, вчинені повторно протягом року, - у розмірі від тисячі до п'яти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

8) невиконання або несвоєчасне виконання рішень Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку або розпоряджень, постанов або рішень уповноважених осіб Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку щодо усунення порушень законодавства на ринку цінних паперів - у розмірі від тисячі до п'яти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

За ті самі дії, вчинені повторно протягом року, у розмірі від п'яти до десяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

9) порушення емітентом чи професійним учасником ринку цінних паперів порядку ведення системи реєстру власників іменних цінних паперів, що призвело до втрати системи реєстру (її частини), а також ухилення від внесення змін або внесення завідомо недостовірних змін до системи реєстру або до системи депозитарного обліку - у розмірі від п'яти до десяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;