Бюджетная система та її устрій

Фінансування національної оборони - це забезпечення фінансовими ресурсами Збройних сил України відповідно до річного кошторису витрат Міністерства оборони України. Кошторис витрат на утримання Збройних сил у зв'язку з їхньою специфікою відрізняється від кошторисів витрат інших бюджетних установ і організацій.

В основу розрахунків витрат Державного бюджету на фінансування національної оборони покладені грошові норми витрат. Верховна Рада України затверджує загальну структуру, чисельність, визначає функції Збройних сил. Більшість із затверджених витрат виділяють у щорічних кошторисах, виходячи з грошових норм витрат.

Фінансування витрат Міністерства оборони України здійснюється Державним казначейством України. Для цього розпорядникам бюджетних коштів в органі Державного казначейства відкриваються особові і реєстраційні рахунки.

Розпорядники бюджетних коштів можуть бути трьох рівнів. Наприклад, для відомств Міністерства оборони України:

головним розпорядником коштів є Міністр оборони України;

розпорядниками коштів другого рівня є командуючі оперативних командувань і видів Збройних сил;

розпорядниками коштів третього рівня є командири (начальники) військових частин, відомств і організацій.

Особові рахунки відкриваються головним розпорядникам коштів і розпорядником коштів другого рівня. На цих рахунках відображаються кошти, надані для використання на утримання своєї установи, на централізовані заходи і для перерахування підвідомчим установам. Реєстраційні рахунки відкриваються розпорядникам коштів всіх рівнів для обліку витрат, передбачених їхніми кошторисами видатків.

Кошти на здійснення видатків Міністерства оборони України перераховуються Головним управлінням Державного казначейства на рахунки обласних управлінь Державного казначейства. Розподіл коштів на обласному рівні здійснює розпорядник другого рівня.

Фінансування органів і установ національної оборони проводиться на підставі кошторисів видатків. Зведені кошториси розглядаються у Міністерстві фінансів України та включаються до проекту державного бюджету України. Крім бюджетних, у вказаних установах можуть бути позабюджетні кошти (спеціальні та депозитні кошти, суми за дорученнями та інші), але обсяг їх незначний.

Згідно з економічною класифікацією у єдиному кошторисі доходів і видатків вирізняються поточні та капітальні видатки. До поточних видатків належать:

основні та додаткові види грошового утримання військовослужбовців, заробітна плата вільнонайманих працівників, премії, матеріальна допомога тощо;

придбання предметів і матеріалів (матеріалів і предметів для поточних господарських потреб, продуктів харчування, медикаментів та перев'язувальних матеріалів, обладнання інвентарю, обмундирування, видатки спецпризначення);

видатки на відрядження;

оплата послуг з утримання бюджетних установ;

оплата комунальних послуг та енергоносіїв;

дослідження та розробки, державної програми;

виплата процентів за позичками банківських установ;

- трансферти іншим установам і організаціям (виплата пенсій і допомоги).

Капітальні видатки включають: придбання обладнання і предметів довгострокового користування, капітальне будівництво та капітальний ремонт.

Контроль за цільовим використанням бюджетних коштів, які спрямовуються на національну оборону, здійснюють Верховна Рада України, Кабінет Міністрів та Міністерство фінансів України.

Державний борг [39] - це загальна сума заборгованості, яка складена з усіх випущених і непогашених боргових зобов'язань, що вступають в дію внаслідок виданих гарантій. Державний борг [39] країна змушена виплачувати з відсотками. Державний борг складається з внутрішнього і зовнішнього боргу.

Внутрішній державний борг [36] - це заборгованість держави фірмам і громадянам даної країни, які володіють цінними паперами, випущеними її урядом. Згідно із статей 1 Закону України “Про Державний внутрішній борг України” державним внутрішнім боргом є “строкові боргові зобов'язання Уряду України у грошовій формі. Державний внутрішній борг гарантується всім майном, що перебуває у загальнодержавній власності.”

Зовнішній державний борг[ 63] - це заборгованість держави перед іноземними громадянами, фірмами, урядами і міжнародними фінансовими організаціями.

Основними причинами виникнення й зростання державного боргу є:

зростання державних видатків поза підвищення державних доходів;

циклічні спади і автоматичні стабілізатори;

скорочення податків з метою стимулювання економіки без відповідного коригування (зменшення) державних витрат;

вплив політичних бізнес-циклів - надмірне зростання державних видатків перед виборами з метою завоювання підтримки виборців і збереження влади.

Має місце позитивний взаємозв'язок між розмірами бюджетного дефіциту і державного боргу. Бюджетний дефіцит збільшує державний борг, а зростання боргу, в свою чергу, потребує додаткових витрат бюджету на його обслуговування і тим самим збільшує бюджетний дефіцит. Абсолютні значення державного боргу можуть бути великими, проте борг завжди має перебувати у відповідній пропорції до рівня бюджетного дефіциту та темпів зростання ВВП.

На обсяги державного боргу мають вплив багато чинників, в тому числі інфляція. Тому важливо, щоб державна заборгованість змірювалась також в реальних, а не тільки в номінальних позначках.

Абсолютний розмір державного боргу є не дуже показним макроекономічним індикатором, оскільки борг зростає в міру зросту ВВП, та на його величину впливає інфляція. Більш змістовними є відносні показники заборгованості, а саме:

відношення боргу до ВВП;

відношення суми обслуговування боргу до ВВП.

Відносна величина державного боргу (Держборг/ВВП) залежить від таких чинників, як рівень реальної відсоткової ставки, якою визначається розмір виплат з боргу, темп росту реального ВВП та обсяг первинного бюджетного дефіциту. Зменшення відносної заборгованості в економіці можливе з умов, коли темп росту реальної відсоткової ставки буде нижче темпів росту реального ВВП, а доля первинного бюджетного надлишку відносно ВВП буде збільшуватися.

Держава, виконуючі свої регуляторно-контролюючі функції, законодавчо визначає і встановлює розміри внутрішніх та зовнішніх запозичень і державних гарантій на поточний рік. Державний борг має економічно обґрунтовані межі, що дають урядові змогу обслуговувати його без ризику виникнення кризи неплатежів. В Україні встановлено, що державні внутрішні та зовнішні запозичення [61] і надання державних гарантій здійснюються в межах встановлених на кожний бюджетний період граничних обсягів державного боргу України та надання гарантій.

Світовий досвід свідчить про те, що фінансування державного боргу, який виник через дефіцит державного бюджету [51], що приблизно дорівнюється рівню інфляції в країні можна беземісійним способом за рахунок внутрішніх можливостей держави через надання низько відсоткових чи безвідсоткових кредитів Центрального банку. Внутрішній борг, що склався через дефіцит державного бюджету на рівні 2-3% ВВП фінансується за рахунок емісії державних цінних паперів. Їх прибутковість, як правило, нижче ніж середня доходність на фінансовому ринку, оскільки, на відміну від інших видів доходів, доходи по державним цінним паперам не оподатковуються.

З позицій же інтересів держави найбільш ефективним джерелом фінансування бюджетного дефіциту є зовнішні позички і кредити, так як вони не вилучають фінансові ресурси із внутрішнього грошово-кредитного обігу.

Крім того, існує і емісійний спосіб, при якому на фінансування державного внутрішнього боргу спрямовуються кошти, отримані від внутрішньої грошово-кредитної емісії. За своєю економічною сутністю такий метод є недоцільним, так як повністю порушує закони грошового обігу. Через нього підвищується рівень інфляції в країні, знижується купівельна спроможність національної валюти, погіршується економічне та соціальне становище країни.

Щодо національної практики, то, згідно із законодавством України, Уряд може брати внутрішні та зовнішні позички в межах, передбачених Законом про Державний бюджет, окрім емісійних коштів Національного банку України. При цьому отримані кошти використовуються саме на покриття бюджетного дефіциту і не спрямовуються на поточні бюджетні видатки. Якщо витрати на обслуговування державного боргу перевищують ті, що визначені Законом, Міністерство фінансів через Кабінет Міністрів негайно інформує про це Верховну Раду і у двотижневий строк надає пропозиції щодо внесення змін у Закон про Державний бюджет з їх повновагомим обґрунтуванням.

Бюджетним кодексом України встановлено, що основний обсяг державного боргу не повинен перевищувати 60 % фактичного річного обсягу валового внутрішнього продукту України. Відповідно до Бюджетного кодексу, видатки на погашення боргових зобов'язань виконуються незалежно від обсягу засобів, передбачених в Законі про Державний бюджет України. Крім цього, Законами України про Державний бюджет на відповідний рік платежі з обслуговування державного боргу відносяться к захищеним статтям видатків загального фонду держбюджету, обсяг яких не може змінюватись при проведенні скорочення затверджених бюджетних призначень.

Безпосереднім результатом росту державного боргу є організація системи управління цим боргом. Під управлінням державним боргом розуміється сукупність дій держави, пов'язаних з вивченням кон'юнктури на ринку позикових капіталів, випуском нових позик і розробкою умов випуску, з передплатою відсотків з раніш випущених позик, проведенням конверсії та консолідації позик, проведенням дій по визначенню ставок відсотка з державного кредиту, а також погашенням раніш випущених позик, термін дії яких пройшов.

Управління державним боргом передбачає використання чітких класифікаційних характеристик параметрів боргу. Це має важливе значення з точки зору огляду структури боргу, організаційних, процедурних та інших питань.

Так, насамперед, державний борг класифікується за типами кредиторів і боргового зобов'язання. Останнє має рівне відношення як до зовнішнього, так і до внутрішнього боргу. Класифікація за типом кредиторів характеризує суб'єктів боргового процесу, а класифікація за типом боргового зобов'язання - об'єкти боргових відносин.

Важливим завданням управління державною заборгованістю є оптимізація структури боргу та скорочення його розмірів. У світовій практиці використовується декілька методів оптимізації структури та скорочення державного боргу. Так, сплата боргів може здійснюватися за рахунок бюджетних, або золотовалютних резервів країни. Поширеними методами регулювання державного боргу вважають також рефінансування, консолідацію державного боргу [78] та конверсією [77]

Під рефінансуванням розуміють погашення попередньої державної заборгованості шляхом випуску нових позик. Слід зауважити, що однією з умов падіння нових позик є бездоганна репутація країни-боржника в колах міжнародного фінансового ринку, її економічна та політична стабільність. Різновидом рефінансування є обмін облігацій попередньої емісії на нові облігації за регресивним співвідношенням з метою скорочення державного боргу.

Конверсія [77], це зміна доходності запозичень. Наприклад, перетворення позик у довгострокові іноземні інвестиції. В цьому випадку кредитор буде одержувати прибуток не у вигляді відсотка за кредит, а прибуток від інвестованих в економіку коштів. Така операція дає змогу стимулювати залучення іноземного капіталу до національної економіки, одержати нові кредити з-за кордону. Консолідація означає зміну умов запозичень, які пов'язані зі строками погашення заборгованості. Держава зацікавлена у довгострокових кредитах. Консолідація передбачає перетворення короткострокових та середньострокових у довгострокові запозичення, тобто перенесення найближчих платежів у віддалене майбутнє. Звичайно, що така консолідація можлива лише за попередньою згодою кредиторів.

Також, до управління державним боргом можна віднести такі методи, як відстрочка погашення, при якій переноситься строк погашення боргових зобов'язань на визначений термін у майбутньому; об'єднання декількох позик в одну з метою спрощення управління державним боргом (уніфікація боргу) та такий непопулярний метод, що використовується в надзвичайній економічній ситуації, як анулювання боргу, при якому держава повністю відмовляється від своїх зобов'язань.

Відповідальною складовою управління державним боргом є його обслуговування. Головна фінансова мета цієї дії - зменшення вартості боргових зобов'язань, зниження тиску зовнішнього і внутрішнього боргу. В сучасних економічних умовах нашої країни це досить актуальна проблема. Видатки бюджету на обслуговування державного боргу постійно зростають, його тягар все більш перекладається на усе суспільство.

Отже, складні, динамічні і суперечливі відносини навколо боргових процесів, обумовлюють необхідність державного управління ними. Однак, більшість боргових відносин ще потребують поглибленого вивчення і наукового обґрунтування. До числа таких належить і проблема обслуговування державного боргу.

Протягом останніх років показник співвідношення державного боргу і ВВП має тенденцію до зниження. Покращання показника відношення державного боргу до ВВП відбувається як за рахунок росту економіки країни, так і за рахунок проведення зваженої боргової політики. Значення цього показника свідчить про економічно безпечний розмір державного боргу і відповідає критеріям визначеним Бюджетним кодексом України. Критичний рівень показника не повинен перевищувати 60%. Так, якщо у 2002 році співвідношення становило 28,6% , то у 2005 році зменшилося до 14,3%, а на кінець 2006 року становить 12,5%. За умови включення до обсягу державного боргу всіх гарантійних зобов'язань Уряду, показник рівня відношення державного прямого та гарантованого боргу до ВВП на кінець 2006 року становить 15,2%, що також є прийнятним з точки зору фінансової безпеки держави.

Крім цього, спостерігається чітка тенденція зменшення відношення державного боргу до доходів загального фонду державного бюджету. Якщо зазначений показник у 1999 році становив 314,7%, у 2001 році - 222,3%, то на кінець 2004 року - 130,2%, а на кінець 2006 року - 65,2% при критичному рівні 300%.

11.3 Видатки державного бюджету на обслуговування внутрішнього боргу

Державний борг, що формується в межах держави являє собою внутрішній борг країни. У статті 2 Закону України “Про Державний внутрішній борг України” вказується, що “до складу державного внутрішнього боргу України входять позичання Уряду України і позичання, здійснені при безумовній гарантії Уряду, для забезпечення фінансування загальнодержавних програм. Державний внутрішній борг України складається із заборгованості минулих років та заборгованості, що знову виникає по боргових зобов'язаннях Уряду України.”

Граничний розмір внутрішнього державного боргу встановлюється щорічно в національній і іноземній валюті і затверджується Законом України “Про Державний бюджет” на поточний рік. Так, Законом “Про державний бюджет України на 2006 рік” встановлено граничний розмір внутрішнього державного боргу [36] України у сумі понад 9172389,7 тис.дол.. США. Видатки на обслуговування внутрішнього державного боргу організуються за рахунок коштів загального фонду бюджету.

Звітність за внутрішнім державним боргом складається Міністерством фінансів. Її метою є досягнення прозорості механізму уточнення та використання внутрішнього державного боргу, а також проведення його обліку відповідно до світових стандартів.

Внутрішній борг може виникати і на рівні місцевих бюджетів. Щодо його погашення, то держава не несе відповідальності за його своєчасне і повновагоме погашення. Разом з тим, видатки на його обслуговування не можуть щорічно перевищувати 10% видатків від загального фонду місцевого бюджету протягом встановленого періоду обслуговування місцевого внутрішнього боргу.

Економічна теорія вказує на те, що внутрішній державний борг не слід розглядати як тягар, накладений на майбутнє покоління. Відомий американський економіст Лернер А. відзначав, що особи різних вікових груп позичають одна одній певні кошти, які під час погашення повертаються до власників. У результаті рівень споживання не зменшується. А відбувається лише перерозподіл доходів. Кембел Р. Макконнел і Стенлі Л. Брю вказують на те, що внутрішній державний борг є громадським активом, складеним із громадських активів всіх суб'єктів ринку, що веде до підвищення попиту і ціни на інші активи. Таким чином, повністю відмовитись від внутрішнього державного боргу неможливо, так як необхідно забезпечувати обслуговування і погашення вже накопиченого державного боргу, зберігати і накопичувати фінансові резерви, які є джерелом фінансування економічного зростання.

Відповідно до статті 12 Бюджетного кодексу можна виділити наступну класифікацію внутрішнього державного боргу:

1. За обсягом сум заборгованості:

капітальний, який розраховується як загальна сума випущених і непогашених боргових зобов'язань держави;

поточний, який визначається як витрати по сплаті прибутку кредиторам по всім борговим зобов'язанням держави і по погашенню зобов'язань, строк сплати яких настав.

2. За типами кредиторів:

заборгованість перед юридичними особами - суб'єктами господарювання;

заборгованість перед банківськими установами першого та другого рівня банківської системи;

заборгованість перед іншими органами управління;

заборгованість перед фізичними особами та громадянами країни.

3. За строком залучення позичкового капіталу:

короткостроковий борг (до 1 року);

середньостроковий борг (від 1 до 3 років);

довгостроковий борг (більше 3 років).

4. За типом боргового зобов'язання:

заборгованість за отриманими кредитами;

заборгованість за відсотками, що нараховані по кредитам;

заборгованість за реалізованими державними борговими цінними паперами;

заборгованість за іншими зобов'язаннями.

Найдавнішою за своїм походженням формою здійснення державою внутрішнього запозичення була примусова позичка, згідно з якою держава вимагала від громадян передачі їй певної суми, крім податків. Їй на зміну прийшли лотерейні позики, які мали заохочувальний елемент у вигляді виграшу.

В сучасних умовах в Україні основною формою реалізації внутрішнього державного боргу є випуск державних боргових цінних паперів - облігацій [105] і казначейських зобов'язань.

Вперше фінансування дефіциту держбюджету шляхом державної позики було здійснено урядом України у 1995 р. (постанови Кабінету Міністрів № 586 від 23.08.94 р. та № 994 від 11.12.94 р.). У відповідності з цими постановами строки обігу облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП) були визначені в 91, 182, 273 і 364 дні. Облігації - купонні, на пред'явника, номіналом 100 млн. крб. Прибутковість - 140% річних.

Ці постанови визначили ряд параметрів емісії ОВДП, які використовувались і в подальшому: вони емітуються у вигляді електронних записів на рахунках системи електронного обліку обігу державних цінних паперів. Емітує ОВДП Міністерство фінансів України, воно же виступає від імені Кабінету Міністрів України гарантом своєчасності погашення ОВДП. Генеральним агентом по розміщенню та обліку прав власності на ОВДП є Національний банк України. В ньому зберігається глобальний сертифікат на весь випуск, ним же (через комерційні банки) здійснюється обслуговування випуску.

Основними ціноутворюючими факторами на ринку ОВДП є:

динаміка поточних виплат за ОВДП із боку Міністерства фінансів;

ставка рефінансування НБУ;

поточна ситуація на валютному та грошово-кредитному ринках, а також тенденції на них;

раціональні очікування господарюючих суб'єктів щодо темпів інфляції і динаміки процентної ставки на міжбанківському кредитному ринку, а також депозитних ставок;

кредитно-грошова політика держави (обсяги грошової емісії).

Крім цих основних, в окремі періоди функціонування ринку значний вплив на нього мали й інші фактори, зокрема:

одержання (або неодержання) чергових кредитів від МВФ, а також кредитів і фінансової допомоги від інших міжнародних організацій та іноземних держав;

необхідність для уряду дотримуватися вимог організацій-кредиторів відносно макроекономічних та інших показників стану економіки країни;

всі фактори (макроекономічні та соціально-політичні), які впливають на очікуваний рівень майбутньої інфляції і валютного курсу, в тому числі офіційні і неофіційні заяви посадових осіб НБУ та уряду відносно їх бачення макроекономічної ситуації в країні і способів вирішення існуючих проблем;

грошова реформа;

політика Міністерства фінансів щодо строків рефінансування і ставок обслуговування державного внутрішнього боргу.

Слід зазначити, що значне збільшення обсягів використання державних облігацій неоднозначно впливає на економічні процеси. В країні відбувається вагоме вилучення коштів населення і національних суб'єктів господарювання з ринку валових заощаджень, що негативно впливає на формування внутрішніх інвестиційних ресурсів. Крім того, державні цінні папери стають основним сегментом грошового ринку, що посилює нестійкість фінансової системи країни. Вивільнення грошової маси юридичних і фізичних осіб вимагає зростання доходності зобов'язань держави, що в свою чергу підвищує витрати бюджету і, як наслідок цього, збільшення суми бюджетного дефіциту.

Як економічна категорія, облігації внутрішньої державної позики мають наступну класифікацію:

За суб'єктами позичкових відносин:

емітовані центральними органами управління держави;

емітовані муніципальними органами влади.

За ознакою власників цінних паперів:

ті, що реалізуються серед населення;

ті, що реалізуються серед юридичних осіб;

універсальні, що призначені для реалізації серед фізичних і юридичних осіб.

За формою виплати прибутків:

відсоткові, за якими встановлено і сплачується твердий відсоток;

безвідсоткові, згідно з якими виплата прибутку не передбачається, але гарантується одержання відповідних товарно-матеріальних цінностей;

виграшні, відповідно до яких весь прибуток власник ОВДП одержує у формі виграшу під час її погашення;

безпрограшні, які гарантують, що протягом терміну їх дії виграш припаде на кожну облігацію.

За терміном погашення:

короткострокові, із строком погашення до 1 року;

середньострокові, із строком погашення до 5 років;

довгострокові, із строком погашення понад 5 років.

За методами погашення:

з правом дострокового погашення, коли ОВДП погашається до настання встановленого під час випуску строку погашення;

без права дострокового погашення, коли ОВДП погашається у чітко встановлений строк.

За встановленим забезпеченням:

заставні, що забезпечуються майном держави або конкретними доходами;

беззаставні, надійність яких визначається статусом держави у світовому співтоваристві.

За методами визначення доходу:

з твердим доходом, що встановлюється фіксовано до номіналу ОВДП;

з плаваючим доходом, що змінюється в залежності від економічного стану та ставки міжбанківського відсотку в країні.

Надходження до бюджету коштів від реалізації ОВДП відображаються в ньому як джерела фінансування бюджетного дефіциту.

Всі видатки, пов'язані із обслуговуванням ОВДП відображаються у бюджеті як видатки на обслуговування державного боргу.

Доходи, що отримані від розміщення ОВДП в сумі, що перевищує їх номінальну вартість, а також доходи, що отримані в разі викупу цінних паперів за ціною, нижче ціни розміщення, відносяться на зменшення фактичних видатків на обслуговування внутрішнього державного боргу.

Погашення основної суми боргу, що виникла із заімствування, враховується в джерелах фінансування шляхом зменшення обсягу джерел фінансування дефіциту відповідного бюджету.

Під час випуску ОВДП, гарантією виконання зобов'язань по якої є відокремлене майно, виконання зобов'язань по ним може відбуватися шляхом передачі у власність власників цих паперів відповідного майна. При фінансуванні зобов'язань таким чином розмір боргу зменшується на величину основного боргу по погашеним таким чином зобов'язанням.

Внутрішній державний борг України поділяється на прямий та гарантований, за яким погашення зобов'язань гарантує уряд країни.

Протягом останніх років показник співвідношення державного боргу і ВВП має тенденцію до зниження. Покращання показника відношення державного боргу до ВВП відбувається як за рахунок росту економіки країни, так і за рахунок проведення зваженої боргової політики. Значення цього показника свідчить про економічно безпечний розмір державного боргу і відповідає критеріям визначеним Бюджетним кодексом України. Критичний рівень показника не повинен перевищувати 60%.

Таким чином, можна відзначити, що основним джерелом обслуговування внутрішнього державного боргу є державні цінні папери, кредити, надані НБУ та ОВДП.

Обслуговування державного боргу України здійснюється Міністерством фінансів України через банківську систему. Згідно із статтею 8 Закону України “Про державний внутрішній борг України” для фінансування витрат по розміщенню, виплаті доходу і погашенню боргових зобов'язань уряду країни у складі Державного бюджету створюється Фонд обслуговування внутрішнього державного боргу. У цей фонд зараховуються кошти у розмірі 50% одержаних від приватизації майна державних підприємств.

11.4 Зовнішній борг і видатки на його обслуговування

В сучасному світі більшість країн знаходиться в стані боржників. Зовнішня заборгованість перетворилась в постійне явище. Більш того, вона почала функціонувати як складовий елемент національної економічної системи. Зростання боргової залежності відбувається, насамперед, з розширенням відкритості національних економік, у тому числі і для участі іноземних інвесторів у фінансово-економічному житті як розвинених країн, так і тих, що розвиваються.

Країни, що мають змогу розрахуватися за всіма боргами, не бажають повністю погашати борг, оскільки додаткові кредитні ресурси дають їм можливість прискорити зростання економічних, технічних, військових та інших можливостей. На зростання зовнішньої заборгованості вплинула і світова фінансова глобалізація.

Однак, надмірний борг веде до тяжкої боргової кризи, дестабілізує виробництво, породжує негативні соціальні наслідки. В такому стані зупинились нові держави після розпаду СРСР, які ступили на шлях ринкових перетворень. Для здійснення цих перетворень вони здійснюють зовнішні запозичення значними темпами. Поступово у країнах колишнього Радянського Союзу почали накопичуватись державні борги, динаміка та обсяги яких неоднакові для різних колишніх республік.

Найбільші розміри зовнішнього боргу (% ВВП) у 1993 р. були у Таджикистані (63,5), Росії (61,3), Грузії (47,1). З розвитком національних економічних систем та зміною боргової політики урядів країн у 90-х роках почали певним чином змінюватися розміри цього показника. Так, у 1997 р. найбільше відношення зовнішнього державного боргу (% ВВП) було в Туркменії (73,8), Таджикистані (68,4), Киргизії (57,9), Молдовії (54,7), Вірменії (45,1).

Тенденція до накопичення державного боргу зумовлює зростання частки державних доходів, що спрямовуються на обслуговування боргів. Найбільші витрати на обслуговування державного боргу у відсотках до державних доходів у 1997 р. мали Молдова (15,4%), Узбекистан (11,3 %). В Україні ці витрати були відносно низькими (5,3 %).

У міжнародній фінансовій практиці мають місце різні показники зовнішньої заборгованості. Наприклад, за методикою Світового банку для визначення рівня обтяжливості зовнішнього боргу та віднесення країни до відповідної категорії щодо зовнішньої заборгованості використовують показники, наведені в таблиці 11.4.