Бюджетная система та її устрій

З іншого боку, податкові пільги можуть стимулювати підприємства зміцнювати свій фінансовий стан, оновлювати виробництво, підвищувати конкурентоспроможність своєї продукції.

Негативним аспектом пільгового оподаткування є порушення принципу нейтральності оподаткування і, що найважливіше, його справедливості. Надання значних пільг окремим групам платників зумовлює неможливість зниження податкового навантаження в цілому. Крім того, надання пільг сприяє зростанню тіньового сектору економіки, бо породжує бажання платників податків, які не мають пільг, уникнути оподаткування. Загалом надання пільг є порушенням ринкового механізму розподілу ресурсів. Прикладом цього може бути надання пільг при створенні вільних економічних зон і відсутність позитивного ефекту від їх впровадження.

Слід відмітити, що протягом чотирьох років обсяги пільг в Україні зросли більш ніж у 2 рази. При чому в цілому по країні обсяги пільг зростали більш швидкими темпами, ніж обсяги надходжень, що свідчить про низьку ефективність цього механізму фінансової підтримки в нашій державі.

Ще однією з форм бюджетного фінансування розвитку економіки є бюджетні інвестиції. Формування раціональної державної інвестиційної політики - це важлива передумова ефективного використання бюджетних коштів при фінансуванні економіки, економічного зростання, стабілізації фінансової системи держави.

Інвестиційна політика [66] - включає визначення найбільш пріоритетних напрямків капітальних вкладень, від яких залежатиме підвищення ефективності економіки.

Планування та реалізація державних інвестицій здійснюється за допомогою інвестиційного проектування. Однією з основних форм реалізації бюджетних інвестицій є державні капітальні вкладення, які є сукупністю державних ресурсів, що спрямовуються на розширене відтворення основних фондів.

Таким чином, в державі за роки незалежності удосконалені форми і напрямки бюджетного фінансування, що є основою економічної стабілізації. Однак здійснення фінансової підтримки розвитку підприємств як державного, так і приватного сектору потребує законодавчого врегулювання і чіткого обґрунтування для забезпечення економічного зростання в країні.

8.2 Необхідність і склад видатків на науку

Останнім часом в Україні відбулося визнання того факту (який в цивілізованих країнах вже давно не викликає сумнівів), що наука є найголовнішим фактором соціально-економічного розвитку суспільства, а витрати на неї визначають темпи такого розвитку.

Зазначимо, що перше десятиріччя соціально-економічних перетворень в Україні пройшло при недооцінці ролі наукового фактору як у виробничо-економічній сфері, так і в більш широкому аспекті - при виборі шляхів і способів розвитку соціально-економічної системи держави. Таке положення було зумовлене не тільки нерозумінням важливості розвитку науки при створенні основ ринкового господарства. Стан науково-технічної сфери України в перше десятиріччя її незалежності частково був наслідком процесів і тенденцій, що відбувалися в колишньому СРСР.

Незбалансований розвиток академічної і галузевої науки в колишньому Радянському Союзі продовжувався протягом десятиріч. Пріоритет віддавався напрямам, пов'язаним з військово-промисловим комплексом і традиційними галузевими технологіями за рахунок відставання ряду провідних напрямів природних, соціальних, психологічних наук.

Політичні принципи розміщення наукового потенціалу призвели до того, що безліч регіонів України залишилися без науково-технічного забезпечення. Матеріально-фінансові ресурси спрямовувалися в науку і НДДКР за залишковим принципом - після військово-промислового комплексу, виробництва, будівництва. Спеціалізація наукових організацій і монополізація напрямів наукових досліджень в сукупності із замкненістю, закритістю науки від зовнішніх досліджень виключили конкуренцію. Внаслідок цього знизилась мобільність і адаптованість наукового потенціалу, з великими труднощами здійснювалися інноваційні процеси, засновані на високих технологіях.

Інноваційна діяльність [71] - діяльність на основі використання нових форм організації, управління, фінансування.

Таким чином, роль науково-технічної діяльності при планово-централізованій економіці полягала в зміцненні геополітичного, військово-стратегічного положення держави.

Така ситуація в науково-технічній сфері негативно позначилась на діяльності промислових підприємств України. Відсутність стимулів до отримання конкурентних переваг призвела до зниження технічного та технологічного рівня виробництва, якості продукції, підвищення його матеріало- та енергоємності.

Крім того, протягом останніх років багато дослідно-експериментальних наукових установ перепрофілювалися на випуск прибуткової продукції, оскільки такий шлях виявився єдиним можливим в умовах недофінансування з боку держави, низького попиту внаслідок неплатоспроможності потенційних замовників, неможливості оновлення технічної бази для проведення досліджень високого рівня і відсутності матеріальних стимулів для працівників підприємства.

Таким чином, в 90-х роках сформувалася тенденція до скорочення науково-технічного і інтелектуального потенціалу держави.

- починаючи з 1990 року поступово зменшувалась кількість фахівців, які виконували науково-технічні роботи: з 313,1 тис. чоловік до 100,2 тис. чол. у 2006 році. Так, в фундаментальній науці кількість працівників скоротилася майже в 2 рази, в прикладних науково-дослідних, дослідницько-конструкторських установах і вузівській науці - в 4,5 рази;

- питома вага підприємств, що займалися інноваціями, у загальній кількості підприємств скоротилася з 18,0% у 2000 р. до 11,2% у 2006 р.

Фінансування інноваційної діяльності українських підприємств здійснюється переважно за рахунок власних коштів, які становлять більше 70% від загальної суми вкладень у інновації. Іноземні інвестори протягом 2000 - 2006 рр. профінансували до 9% інноваційних розробок в Україні, тоді як кошти державного бюджету забезпечували не більше 3% всіх інноваційних вкладень. Залучення інших джерел фінансових ресурсів задовольняє інноваційні потреби майже на 20%, причому підприємства переважно використовують банківські позикові ресурси.

Тобто аналіз джерел фінансування інновацій свідчить про необхідність підвищення ролі держави у інноваційному процесі як шляхом прямої участі у фінансуванні інновацій, так і шляхом створення сприятливого інноваційного клімату за рахунок стимулювання вкладень підприємств, іноземних інвесторів і фінансово-кредитних установ.

Таким чином, наведені вище статистичні показники підтверджують, що науково-технічна сфера була виведена з числа стратегічних пріоритетів розвитку вітчизняної економіки. Це стало серйозним прорахунком, який зумовив катастрофічнє відставання технічного і технологічного рівня вітчизняних підприємств від підприємств високорозвинений країн.

До кінця 90-х рр. стало зрозумілим, що одним з важелів виведення економіки України на шлях стійкого економічного розвитку може і повинна стати державна політика, спрямована на активізацію наукової діяльності, оскільки наука та економіка нерозривно пов'язані між собою.

Згідно з чинним законодавством України напрями та обсяги фінансування державних і міждержавних науково-технічних програм та досліджень поза їх межами за рахунок централізованих джерел встановлює Верховна Рада, як найвищий орган законодавчої влади.

В свою чергу, державні кошти, затверджені для фінансування основних напрямів наукової діяльності, розподіляє Кабінет Міністрів, як вищий орган виконавчої влади.

Функції подальшого планування, фінансування та координації наукових досліджень покладені на відповідні міністерства та комітети.

За рахунок бюджетних коштів переважно фінансуються:

- фундаментальні дослідження і розробки, в тому числі в інтересах оборони країни;

- роботи в межах пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки;

- прикладні науково-технічні розробки, результати яких мають загальнодержавне значення;

- роботи, пов'язані з науково-технічним співробітництвом на основі міжнародних угод.

Бюджетне фінансування науково-технічних робіт здійснюється шляхом базового їх фінансування у наукових установах, цільового фінансування науково-технічних розробок у пріоритетних галузях і контрактного фінансування окремих досліджень на основі конкурсного відбору.

В сучасних умовах економічного розвитку отримувачами коштів на науку можуть бути:

1. Науково-дослідні установи, що займаються розробкою теоретичних і прикладних проблем загальнодержавного та галузевого характеру. До них належать:

1. Наукові установи, що знаходяться на бюджетному фінансуванні:

наукові установи, які виконують державні фундаментальні дослідження: Інститут економіки промисловості, Національний інститут економічних програм, Інститут економіки, Інститут економічного прогнозування ті інші заклади, центром яких є Національна Академія наук;

відомчі заклади, що функціонують при Президенті України, Верховній Раді, міністерствах і відомствах та здійснюють наукові дослідження, що відповідають конкретним напрямам діяльності. До них належать: Національний інститут стратегічних досліджень, Академія управління при Президенті України, Українська академія банківської справи при Національному Банку України тощо;

госпрозрахункові науково-дослідні установи, які покривають свої витрати переважно за рахунок власних доходів.

2. Заклади, підпорядковані Міністерству освіти і науки, які окрім навчання студентів займаються науковими розробками на замовлення підприємств, організацій, установ або за державним замовленням.

3. Підприємства, організації, установи, що виробляють науково-технічну продукцію або використовують досягнення науково-технічного прогресу.

4. Фізичні особи, які займаються науковою діяльністю.

Для кожної з цих груп існують відповідні напрямки фінансування, визначені законодавством. Взагалі, видатки бюджету на науку можна згрупувати наступним чином:

фінансування державних науково-технічних програм та наукових частин державних, міжгалузевих та галузевих програм;

фінансування фундаментальних досліджень, у тому числі в сфери державного управління, національної безпеки, мистецтвознавства, педагогічних наук, екологічної безпеки в лісовому господарстві, фундаментальних досліджень у вищих навчальних закладах, в наукових установах тощо;

фінансування прикладних досліджень і розробок, зокрема розробок у сфері розвитку господарського судочинства, засобів масової iнформацiї, розвитку культури i мистецтва, лісового господарства, економіки i торгiвлi, профілактичної та клiнiчної медицини, науково-технiчної дiяльностi вищих навчальних закладiв тощо;

фінансування науково-дослідної роботи професорсько-викладацького складу;

фінансування наукових розробок, у тому числі з проблем стандартизації, сертифікації та еталонної бази (за виключенням фундаментальних та прикладних досліджень та розробок);

видатки на державні премії, стипендії та гранти;

фінансування наукової інфраструктури, зокрема вищих навчальних закладів та наукових установ, промисловості тощо;

виконання зобов'язань України у сферi мiжнародного науково-технiчного спiвробiтництва;

здійснення заходів, керiвництво та управлiння у сферi iнтелектуальної власностi;

пiдготовка наукових кадрiв за держзамовленням;

наукове забезпечення робiт та iнформацiйнi системи щодо лiквiдацiї наслiдкiв Чорнобильської катастрофи;

інші видатки, серед яких фінансування науково-методичної та консультативної пiдтримки розвитку мiсцевого самоврядування, проведення науково-практичних конференцiй i семiнарiв, наукова i органiзацiйна дiяльнiсть президiй наукових установ, фiнансова пiдтримка науково-освiтянської преси, фінансування виконання зобов'язань Уряду щодо функцiонування науково-технологiчного центру, державних наукових бiблiотек, спеціалізована допомога, що надається науково-дослiдними установами тощо.

У видатковій частині бюджету всі ці види видатків розміщуються згідно з підрозділами бюджетної класифікації та мають свій код програмної та функціональної класифікації.

Крім прямого фінансування усіх вищезазначених напрямків держава використовує також непрямі важелі впливу на розвиток наукової діяльності, створюючи відповідні стимули для використання власних та залучених коштів для інноваційної діяльності суб'єктів господарювання, впровадження науково-технічних розробок у виробничій процес; створює пільгові умови для фінансування науки за рахунок коштів юридичних і фізичних осіб на благодійних або договірних засадах; встановлює механізм пільгового кредитування інноваційної діяльності; використовує інші фінансово-кредитні та податкові важелі з метою створення сприятливих умов для ефективного забезпечення науково-технічної діяльності. Однак досі вплив цих важелів на розвиток науки і науково-технічного прогресу є недостатнім.

9. ВИДАТКИ БЮДЖЕТУ НА СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ ТА СОЦІАЛЬНУ СФЕРУ

9.1. Необхідність і сутність видатків держави на соціальний захист і соціальну сферу

Формування ринкової економіки загострює проблему соціального захисту населення. Це зумовлюється багатьма факторами: кризовим економічним станом, нестабільністю грошово-кредитної системи, зростанням кількості безробітних, падінням реальних доходів населення, майновою диференціацією тощо. Потреба в державних видатках на соціальні заходи також має тенденцію до зростання. В подібній ситуації виникає питання про межі фінансування соціальних програм, так як частка державних видатків у валовому внутрішньому продукті не може постійно зростати. Ця проблема особливо актуальна для України, де можливості виробництва скорочуються з кожним роком.

Більшість розвинутих країн світу визначають себе як держави соціальні, тобто політику яких спрямовано на створення гідних умов життя і вільного розвитку людини.

Держава є соціальною за своєю сутністю, оскільки складається на базі суспільства (лат. socialis - суспільний). Однак це поняття сформоване саме для того, щоб підкреслити, що держава має розвинену й стабільну економіку, а тому здатна не лише декларувати, а й проводити ефективну соціальну політику. Крім того, необхідною і вирішальною ознакою віднесення держави до категорії соціальної є пріоритет прав людини.

У ринковій соціально-орієнтованій моделі економіки зростає роль соціальної функції держави. Держава несе відповідальність за надання громадянам соціального захисту і забезпечення рівного доступу до задоволення основних потреб. Соціальна функція державних і суспільних інститутів не повинна обмежуватися лише піклуванням про соціально вразливі верстви населення, а спрямовується на все суспільство - суспільні потреби і вимоги людини. Саме тому, що соціальна політика за сучасних підходів охоплює всі сфери суспільного життя, вона набуває першочергового значення, і економічна й інші види діяльності уряду і державних органів мають підпорядковуватись соціальним цілям, а не навпаки.

Соціальною державою можна визначити ту, яка орієнтована на людину, забезпечення її добробуту, безпеки і розвитку.

Головними цілями соціальної політики в Україні на сучасному етапі є:

- призупинення спаду життєвого рівня населення і зменшення наслідків кризи для найменш захищених верств населення;

- створення умов для зростання реальних доходів, підтримка оптимального рівня зайнятості і використання трудового потенціалу;

- збільшення тривалості життя;

- зміцнення здоров'я нації;

- забезпечення соціальної стабільності в суспільстві.

Розвиток соціального забезпечення, види і форми соціальних гарантій у державі визначаються двома основними факторами - рівнем економічного розвитку і станом демократії в країні.

Реалізація соціальних гарантій з боку держави повинна здійснюватись за декількома напрямами.

Перший полягає в тому, що держава повинна гарантувати кожному громадянинові, який здійснює трудову діяльність, рівень добробуту за допомогою мінімального рівня заробітної плати, її індексації, помірних податків і невтручання у підприємницьку діяльність.

Другий напрямок - це задоволення пріоритетних потреб суспільства. До них належать потреби у здобутті загальної освіти, вихованні дітей і підлітків, проведенні культурно-освітньої роботи, підготовці кадрів, організації охорони здоров'я і розвитку фізичної культури членів суспільства.

Третій напрямок має на меті зменшення рівня диференціації доходів. Держава повинна забезпечувати підвищення рівня життя тих груп населення, недостатня забезпеченість яких пов'язана переважно з причинами, що не залежать від їх трудових зусиль. Такими причинами можуть бути: підвищене навантаження утриманців на працездатних, стан здоров'я, вік, втрата роботи, кризові явища в економіці.

Таким чином, гарантії держави полягають в тому, що вона, по-перше, створює умови для самозабезпечення населення життєво необхідними благами для задоволення власних потреб; по-друге, вилучаючи у громадян частину створеного ними доходу, повертає їм блага й послуги у формі освіти, дошкільного виховання, охорони здоров'я, культурного обслуговування, соціального страхування і забезпечення; по-третє, за рахунок вилучення у деяких громадян частини їхнього доходу надає певну кількість благ і послуг тим громадянам, які за станом фізичного здоров'я неспроможні забезпечити собі необхідний рівень проживання.

Завдання соціальної політики полягають у створенні умов для реалізації конституційних прав і свобод людини, які забезпечують її існування і розвиток як соціальної істоти. Для України, зокрема, ці права і свободи визначаються у другій групі прав Конституції України [26]. Оскільки всі громадяни проголошуються Конституцією України рівними у своїх правах (ст. 21), зрозуміло, що соціальна політика стосується всіх без винятку членів суспільства.

Отже, об'єктом соціальної політики виступає все населення країни.

Суб'єктами соціальної політики є - державні і суспільні інституції і людина, оскільки вона також має нести відповідальність за свою долю і добробут своїх близьких. Таким чином, до суб'єктів соціальної політики можна віднести:

державні органи, відомства і установи;

громадські, релігійні, благодійні й інші недержавні об'єднання;

комерційні, фінансові і інші бізнес-структури;

громадян, які беруть участь на професійних і добровільних засадах у здійсненні громадянських і суспільних ініціатив.

Сукупність конституційних природних прав людини, які забезпечують її існування і розвиток як соціальної істоти і визначає простір компетенції соціальної політики. До них згідно з ст. 27, 42-53 Конституції України відносяться такі, як:

право на життя;

право на підприємницьку діяльність;

право на працю;

право на відпочинок для тих, хто працює;

право на соціальний захист;

право на житло;

право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї;

право на охорону здоров'я, медичну допомогу і медичне страхування;

право на безпечне для життя і здоров'я довкілля;

право на освіту та навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови.

Таким чином, соціальна політика [142] - це діяльність державних та громадських інститутів, суспільних груп і окремих осіб (суб'єктів соціальної політики), спрямована на реалізацію природних прав людини, що забезпечують її життєдіяльність і розвиток як соціальної істоти при беззастережному дотриманні її громадянських прав і свобод.

Визначимо сутність і зміст видатків держави на соціальний захист і соціальну сферу.

Соціальний захист [144] - це комплекс законодавчо закріплених соціальних норм, що гарантує держава окремим верствам населення, а також за певних економічних умов всім членам суспільства (під час зростання інфляції, спаду виробництва, економічної кризи, безробіття тощо).

Форми і методи соціального захисту населення повинні забезпечити задоволення життєво необхідних потреб кожного громадянина на рівні не нижче прожиткового мінімуму.

Прожитковий мінімум визначається як вартісна оцінка мінімуму життєвих засобів, необхідних для підтримки життєдіяльності і відновлення робочої сили працівника. Прожитковий мінімум є законодавчо визначеним базовим державним соціальним стандартом, на основі якого встановлюються соціальні гарантії і стандарти у сферах доходів населення, житлово-комунального, соціально-культурного обслуговування, охорони здоров'я, освіти тощо. Так, згідно з Законом України від 15.03.2007 р. № 749-V "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2007 рік" з 1 квітня 2007 року прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць становить 525 грн. при цьому мінімальна заробітна плата не досягає рівня прожиткового мінімуму і становить з 1 квітня 2007 р. 420 грн. [64].

Державні мінімальні соціальні стандарти [47] і нормативи формуються, встановлюються і затверджуються у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Соціально-економічні гарантії [145] - це метод забезпечення з боку держави задоволення різноманітних потреб громадян на рівні соціально визнаних норм і нормативів.

Нормативи споживання - розміри споживання в натуральному виразі продуктів харчування, непродовольчих товарів поточного споживання і деяких послуг за певний проміжок часу (за день, місяць, рік).

Класифікація соціальних нормативів наведена на рис. 9.1.

Рис. 9.1. Класифікація соціальних нормативів

Нормативи забезпечення - визначена кількість предметів довгострокового використання, яка є в особистому споживанні населення, а також забезпечення певної території мережею закладів освіти, охорони здоров'я, побутового, транспортного обслуговування тощо.

Нормативи доходу - розмір особистого доходу громадян або сім'ї, який гарантує їм задоволення потреб на рівні нормативів споживання і забезпечення.

Нормативи раціонального споживання - рівень споживання товарів та послуг поточного та довгострокового користування, що гарантує оптимальне задоволення потреб. Прийнятий рівень споживання продуктів харчування, непродовольчих товарів та послуг визначений за нормами соціальних або фізіологічних потреб.

Статистичні нормативи - нормативи, що визначаються на основі показників фактичного споживання або забезпеченості для всього населення або окремих соціальних груп.

Державні нормативи у сфері житлово-комунального господарства включають:

граничну норму оплати послуг з утримання житла, житлово-комунальних послуг залежно від одержуваного доходу;

показники якості надання комунальних послуг.

До державних соціальних нормативів у сфері транспортного обслуговування та зв'язку належать:

норми забезпечення транспортом загального користування;

показники якості транспортного обслуговування;

норми забезпеченості населення послугами зв'язку.

Державні соціальні нормативи у сфері охорони здоров'я включають:

перелік та обсяг гарантованої медичної допомоги громадянам;

показники якості надання медичної допомоги;

нормативи пільгового забезпечення окремих категорій населення лікарськими засобами й іншими спеціальними засобами;

нормативи забезпечення харчуванням у державних і комунальних закладах охорони здоров'я тощо.

До державних соціальних нормативів у сфері освіти належать:

перелік і обсяг послуг, що надаються державними та комунальними закладами дошкільної, загально-середньої, професійно-технічної і вищої освіти;

нормативи граничної наповнюваності класів, груп;

нормативи співвідношення учнів, студентів і педагогічних працівників;

нормативи матеріального забезпечення навчальних закладів тощо.

Обсяг і рівень забезпеченості соціально-економічними гарантіями є показником цивілізованості країни.

Держава повинна здійснювати соціальні гарантії у наступних напрямах:

Держава повинна гарантувати кожному зайнятому у процесі виробництва - нормальний рівень добробуту через мінімальний рівень заробітної плати та її індексацію, помірні податки, невтручання у підприємницьку діяльність.

Держава повинна гарантувати задоволення пріоритетних потреб громадян і суспільства, які вона не може повністю довірити кожному громадянину самостійно - здобуття загальної освіти, виховання дітей і підлітків, підготовка кадрів, організація охорони здоров'я і розвитку фізичної культури тощо.

Держава повинна сприяти підвищенню доходів окремих верств населення, які не можуть забезпечити життєвий рівень для себе і своєї сім'ї на рівні мінімальних соціальних стандартів незалежно від їх участі в процесі виробництва у таких формах - пенсії, різні види допомоги, стипендії, грошові виплати і їхня індексація, пільги в оподаткуванні.

Джерелами фінансування соціальних гарантій виступають кошти державного і місцевих бюджетів, страхових фондів:

Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності;

Фонду загальнообов'язкового державного страхування на випадок безробіття;

Фонду страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань;

Фонду медичного страхування (за рахунок страхових внесків підприємств і громадян, а також благодійних внесків громадян і підприємств, кредитів банків й інших джерел, не заборонених законодавством України);

Державного Пенсійного фонду.

Держава законодавчо гарантує задоволення пріоритетних потреб за рахунок бюджету в мінімально достатніх розмірах у формі безоплатних послуг.

Органи місцевого самоврядування при розробці і реалізації місцевих соціально-економічних програм можуть передбачати додаткові соціальні гарантії за рахунок місцевих бюджетів.

Індексації грошових доходів населення підлягають такі грошові доходи населення: державні пенсії, різні види соціальної допомоги (сім'ям з дітьми, з безробіття тощо), стипендії, оплата праці.

Індексація грошових доходів проводиться у разі, коли індекс споживчих цін перевищує заздалегідь визначену величину, що є межею індексації, яку прийняла Верховна Рада України.

Індексації не підлягають грошові доходи від власності: доходи від цінних паперів (крім державних), доходи від здавання в оренду нерухомого майна, доходи від ведення фермерського і підсобного господарства, доходи від підприємницької діяльності.

Індексації підлягають грошові доходи у розмірі трикратної величини вартості межі малозабезпеченості. Дохід у розмірі величини вартості межі малозабезпеченості індексується повністю.

Якщо дохід перевищує величину вартості межі малозабезпеченості, то його частина у обсязі подвійної її величини індексується у розмірі 80%. Наступна частина доходу у розмірі потрійної величини межі малозабезпеченості індексується у обсязі 70%.

Частина грошового доходу, що перевищує трикратну величину межі малозабезпеченості, індексації не підлягає.

Для індексації грошових доходів населення використовується індекс, що характеризує підвищення цін і тарифів на товари та послуги, які входять до складу мінімального споживчого бюджету.

Джерела фінансування індексації грошових доходів населення залежать від їх виду. Підприємства, об'єднання і організації, що перебувають на господарському розрахунку, підвищують розміри оплати праці у зв'язку з індексацією за рахунок і в межах госпрозрахункового доходу.

Організації і установи, що фінансуються за рахунок бюджетів різного рівня, підвищують розміри оплати праці за рахунок коштів відповідних бюджетів.

Громадські об'єднання підвищують розміри оплати праці за рахунок власних коштів.

Пенсії, соціальні допомоги, допомога з безробіття індексуються за рахунок коштів Пенсійного фонду, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності та Фонду загальнообов'язкового державного страхування на випадок безробіття.

Стипендії індексуються за рахунок відповідних бюджетів.

Законом про індексацію встановлюється, що при рівні інфляції в 6% перелічені вище доходи мають індексуватися.

У зв'язку із зростанням витрат на виробництво окремих товарів та послуг з метою підтримання їх виробництва і споживання на належному рівні держава згідно з політикою цін може здійснювати цінове регулювання у формі дотацій, наприклад, за такими напрямами:

дотації на окремі види товарів та послуг, якщо собівартість продукції вища за фіксований рівень цін (газ, тверде паливо, медикаменти, будівельні матеріали для індивідуального житлового будівництва та молодіжних комплексів);

дотації житлово-комунальному господарству (на воду, паливопостачання тощо);

дотації міському транспорту (метрополітену, автомобільному) та інші.

Розмір дотації розраховується на одиницю продукції, або як різниця між ціною і собівартістю продукції та послуг.

Джерелами фінансування цінових дотацій виступають державний і місцевий бюджети.

Найважливішою сферою фінансування видатків бюджету є соціальний сектор. Соціальний сектор як збірне поняття включає в себе політику та програми в таких сферах, як зайнятість і безробіття, підтримання достатнього життєвого рівня населення, охорона здоров'я, освіта й навчання. Соціальні видатки посідають чинне місце в структурі видатків держави. Їх слід розглядати як частину економіки, фінансів, як систему орієнтовану на конкретного споживача. На стан соціальної сфери впливають загальна ситуація в країні, рівень податкових надходжень, зміни в доходах населення, зміни в їх структурі й рівні бідності.

Метою діяльності галузей соціальної сфери є створення духовних цінностей, соціально-культурних і побутових послуг. Витрати держави на соціальну сферу є основою діяльності закладів освіти, науки, культури, фізичної культури, охорони здоров'я тощо.

Джерелами фінансування соціальної сфери є: державний бюджет, місцеві бюджети, власні доходи установ і організацій соціальної сфери (самофінансування).

Виділення коштів з бюджету на утримання соціальної сфери здійснюється шляхом кошторисно-бюджетного фінансування.

Кошторисно-бюджетне фінансування [85] - це метод безповоротного, безоплатного надання коштів на утримання установ, що перебувають на повному фінансуванні з бюджету, на основі фінансових планів-кошторисів витрат.

На адресу соціальної політики держави висловлюється чимало критичних зауважень, дуже часто вона стає предметом гострих дискусій, у яких беруть участь представники різних політичних партій, профспілок, уряду. Це пов'язано, з одного боку, зі значним падінням рівня реальних доходів десятків мільйонів людей у зв'язку з глибокою і тривалою кризою в економіці, а з іншого боку - з необхідністю внесення істотних змін у соціальну політику держави в зв'язку з трансформацією української економіки.

Деякі економісти вважають, що система соціальної підтримки об'єктивно скорочує обсяг сукупних заощаджень суспільства. Адже, якби не існувало цієї системи, то кожному члену суспільства довелося б самостійно турбуватися про свою старість чи страхуватися на випадок втрати роботи, роблячи відповідні заощадження. Отже, значна частина цих заощаджень могла б бути мобілізована фінансово-кредитними інститутами, підприємствами для реалізації інвестиційних програм. У цьому випадку відбувалося б збільшення виробничих можливостей суспільства.

Таким чином, приведені аргументи вказують на те, що програми соціальної підтримки в цілому мають деякий дестимулюючий ефект, і певним чином знижують мотивацію до праці. Однак, це не ставить під сумнів необхідність цих програм. Разом з тим, суспільство повинне знати, які витрати воно несе, реалізуючі програми, спрямовані на соціальну підтримку визначених категорій населення, і прагнути до того, щоб вирішувати проблеми соціального забезпечення з найменшим збитком для економічної ефективності. Соціальні програми повинні допомагати людям вирішувати деякі економічні проблеми, але не стимулювати зниження активності, спрямованої на самостійне ефективне покращення свого добробуту.

9.2 Визначення обсягу видатків держави на соціальну сферу і соціальний захист і їх розмежування між ланками бюджетної системи

Обсяг видатків на соціальний захист і соціальне забезпечення визначається виходячи з обсягів ресурсів бюджету на ці цілі і контингентів одержувачів соціальних послуг.

Наприклад, розрахунок загального обсягу видатків на відшкодування витрат на надання населенню житлових субсидій проводиться окремо за субсидіями на житлово-комунальні послуги, на скраплений газ і на тверде паливо, виходячи з кількості одержувачів та середнього розміру субсидій кожного виду.

При цьому враховується кількість одержувачів і середній розмір субсидій, які подаються областями до Міністерства фінансів в розрізі районів і міст обласного значення згідно звіту за попередній рік. Отриманий обсяг коригується на коефіцієнт, який є добутком очікуваних індексів споживчих цін у плановому періоді. Скоригований обсяг помножується на коефіцієнт бюджетного забезпечення.

Розрахунок обсягу видатків на надання допомоги малозабезпеченим сім'ям з дітьми проводиться на підставі даних Держкомстату про розподіл сімей за рівнем доходів та про середній розмір сімей (в тому числі, сімей з дітьми). Надання цього виду допомоги базується на доплатному механізмі.

Щодо державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім'ям, то її розмір не може бути більшим, ніж 75 % прожиткового мінімуму для сім'ї.

Розрахунковий обсяг видатків на утримання притулків для неповнолітніх розраховується відповідно до фактичної середньомісячної кількості дітей у притулках та розрахункового розміру середньорічних витрат на одну дитину в притулках.

Розрахунковий обсяг видатків на допомогу по догляду за інвалідом І чи ІІ групи внаслідок психічного розладу обраховується на підставі даних Міністерства охорони здоров'я про кількість психічних захворювань на 100 тис. населення України.

Щодо інших видатків з соціального захисту, то вони плануються за окремими програмами для окремих регіонів.

Визначення обсягів фінансування установ соціальної сфери ґрунтується на показниках, що характеризують кількісні параметри діяльності бюджетної установи (оперативно-сітьові показники), і нормативах видатків у розрахунку на певний кількісний показник.

Оперативно-сітьові показники поділяються на дві групи:

а) виробничі показники, які характеризують профіль діяльності бюджетної установи (наприклад, кількість студентів у ВНЗ);

б) загальні показники, які технічно характеризують будівлю бюджетної установи (наприклад, площа приміщень).

Виробничі показники поділяються на:

вихідні показники, які характеризують бюджетну установу на даний період часу;

похідні, які визначаються за певними нормами (наприклад, кількість учнів і норма граничної наповнюваності класів).

Фінансові відносини у соціальній сфері регулюються економічними нормативами, які відображають можливості держави щодо задоволення соціальних потреб відповідно до планів соціального розвитку.

Норма витрат [102] - це розмір витрат на розрахункову одиницю.

Матеріальні норми (натуральні норми) [91] визначають затрати матеріальних ресурсів на розрахункову одиницю в натуральному виразі. Матеріальні норми диференціюються за видами бюджетних установ.

Фінансова норма [161] - це грошовий вираз матеріальної норми, визначений на основі державних цін.

Бюджетна норма [11] відображає ту частку видатків на соціально-культурні заходи, яка покривається за рахунок бюджетних коштів.

За методом обчислення фінансові норми поділяються на індивідуальні і комбіновані.

Індивідуальні норми [70] застосовуються при складанні кошторису окремого закладу і відображають затрати за окремим видом видатків на розрахункову одиницю (наприклад, денна норма харчування на 1 учня тощо). Ці норми застосовуються при складанні індивідуальних кошторисів доходів та видатків.

Комбіновані норми [88] показують суму затрат усіх видатків у рамках однієї статті або декількох статей (наприклад, норма всіх видатків за статтею “Оплата комунальних послуг та енергоносіїв” - на 1 клас у школі. Ця норма поєднує видатки на оплату теплопостачання, водопостачання, оплату електроенергії та природного газу).

Відповідно до Бюджетного Кодексу України видатки на соціальну сферу та соціальний захист здійснюються усіма ланками бюджетної системи.

Видатки, що можуть потенційно вплинути на всіх мешканців області закріплюються за обласними бюджетами. Йдеться, насамперед, про спеціалізовані середні заклади освіти для учнів з вадами розвитку, середні школи-інтернати, професійно-технічні училища і вищі навчальні заклади, багатопрофільні лікарні обласного значення, спеціалізовану медичну допомогу, спеціалізовані установи соціального захисту для сиріт, інвалідів, літніх громадян і спеціалізовані спортивні програми.

Видатки, що впливають на рівень життя мешканців компактно розташованого адміністративно-територіального утворення, закріплені за міськими і районними бюджетами. Зокрема, це загальна середня освіта, загальна медична допомога, включаючи програми санітарної освіти і соціального захисту для соціально незахищених в місцевому регіоні (наприклад, соціальна допомога людям похилого віку на дому).

Виконання завдань суто місцевого значення закріплені за бюджетами міст республіканського, обласного, районного значення, сіл та селищ. Всі ці бюджети відповідають за дошкільну освіту, первинну медичну допомогу, що надається місцевими клініками, фельдшерсько-акушерськими пунктами і культурно-видовищні заходи.

Міста Київ і Севастополь наділяються всіма видатковими повноваженнями, закріпленими за областями, містами, районами, селами і селищами з урахуванням законів України, які визначають спеціальний статус цих адміністративно-територіальних одиниць.

У галузі програм соціального захисту, що пов'язані з наданням грошової допомоги і мають загальнодержавне значення, міста і райони надають законодавчо встановлені види допомоги, але отримують компенсацію своїх бюджетних видатків шляхом цільових субвенцій з державного бюджету. Прикладами цільових трансфертів, що надаються місцевим бюджетам з державного бюджету, є допомога сім'ям з дітьми і пільги ветеранам війни та праці.

Вищенаведені видатки бюджетів міст, сіл та селищ є такими, що враховуються при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів, тобто вони розраховуються за допомогою фінансового нормативу бюджетної забезпеченості.

Норматив мінімальної бюджетної забезпеченості [104] - розрахунковий показник мінімально необхідної потреби в бюджетних коштах на одного мешканця територіальної громади по поточних витратах.

Отже, держава має право регулювати ефективність виконання бюджетів у розрізі соціальних видатків, орієнтованих передусім на безпосередніх споживачів, а також бере на себе зобов'язання забезпечувати їх адекватне фінансування через закріплені податкові доходи і безумовні (нецільові) трансферти.

Для фінансування видатків, що розраховуються за нормативами бюджетної забезпеченості, призначається кошик джерел доходів бюджетів територіальних громад. Структура доходів кошика не є випадковою - це передусім податки та збори, що стягуються за місцем проживання. Один з основних принципів бюджетної системи полягає в тому, що лише податки, які сплачуються місцевими мешканцями, повинні використовуватися для фінансування суспільних послуг, що надаються цим місцевим мешканцям. Перелік цих податків відповідає міжнародній практиці і засвідчує чіткий взаємозв'язок між величиною і місцем сплати податку та рівнем послуг, що їх отримує за ці кошти платник податку. Місцеві платники податків значно більшою мірою схильні цікавитися видатковими рішеннями місцевої влади, коли вони знають, що ці рішення здійснюються, головним чином, за рахунок сплачуваних ними податків.

Для забезпечення реалізації спільних соціально-економічних і культурних програм територіальних громад доходи бюджету Автономної Республіки Крим та обласних бюджетів, які враховуються при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів, формуються за рахунок:

25% податку з доходів фізичних осіб, що стягується на відповідній території;

25% плати за землю, що стягується на території Автономної Республіки Крим та відповідної області;

плати за ліцензії за здійснення певних видів господарської діяльності і сертифікати, що видаються Радою міністрів Автономної Республіки Крим і обласними державними адміністраціями.

Для забезпечення реалізації спільних соціально-економічних і культурних програм територіальних громад доходи районних бюджетів, які враховуються при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів, формуються за рахунок:

50% податку з доходів фізичних осіб, що сплачується на території сіл, селищ, міст районного значення та їх об'єднань;

15% плати за землю, що сплачується на території сіл, селищ, міст районного значення та їх об'єднань;

плати за ліцензії за здійснення певних видів господарської діяльності та сертифікати, що видаються районними державними адміністраціями;

плати за державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, що стягується районними державними адміністраціями;

надходження адміністративних штрафів, що накладаються районними державними адміністраціями або утвореними ними в установленому порядку адміністративними комісіями.

З 2002 року, згідно з положеннями Бюджетного кодексу, за рахунок міжбюджетних трансфертів фінансуються наступні видатки:

відшкодування витрат на надання населенню житлових субсидій;

державна допомога сім'ям з дітьми;

державна соціальна допомога малозабезпеченим сім'ям;

державна соціальна допомога інвалідам з дитинства та дітям - інвалідам;

утримання притулків для неповнолітніх;

допомога по догляду за інвалідом І чи ІІ групи внаслідок психічного розладу;

виплата компенсацій реабілітованим;

інші програми з соціального захисту населення.

При цьому відшкодування витрат на надання населенню житлових субсидій, державна допомога сім'ям з дітьми, державна соціальна допомога інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам фінансуються за рахунок субвенції з державного бюджету, решта - за рахунок дотацій вирівнювання.

Порядок фінансування місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення за рахунок субвенції з державного бюджету, затверджений постановою Кабінету Міністрів України № 256 від 4 березня 2002 року [50], визначає механізм фінансування видатків місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення щодо пільг ветеранам війни і праці, допомоги сім'ям з дітьми, додаткових виплат населенню на покриття витрат з оплати житлово-комунальних послуг, компенсаційних виплат за пільговий проїзд окремих категорій громадян за рахунок субвенцій з державного бюджету.

9.3 Фінансове забезпечення витрат держави на соціальний захист і соціальну сферу

Питання фінансового забезпечення соціальних гарантій завжди були актуальними, що особливо посилюється в країнах з нестабільною економікою, де відсутня досконала система як самих соціальних гарантій, так і джерел їхнього фінансування. Світова фінансова наука й практика виділяють такі джерела фінансування соціальних гарантій: бюджетні асигнування, фінансові ресурси підприємницьких структур, кошти спонсорів, кошти благодійних організацій, страхування.

Ресурсна база для реалізації соціальної політики в Україні формується передусім за рахунок коштів державного, місцевих бюджетів і державних соціальних фондів. Ситуацію, яка існує в сфері фінансування соціальних витрат в державі відображають видатки зведеного бюджету на соціальну сферу і соціальний захист.

Відмітимо, що за період з 1992 по 2005 рр. відбулися суттєві структурні зрушення у видатках зведеного бюджету. Найбільшими за обсягом є видатки на фінансування соціально-культурних заходів, причому спостерігається тенденція до їх суттєвого зростання: з 12,6 % в 1992 році до 40,6% у 2005 році.

Незначне зростання рівня ВВП протягом останніх років, дефіцит бюджету, наявність державного внутрішнього та зовнішнього боргу загострюють проблему фінансового забезпечення соціальних витрат в суспільстві. Ця проблема потребує пошуку інших, альтернативних державним, джерел фінансування. Залучення додаткових ресурсів для фінансування соціальної сфери можливі завдяки реформуванню економічних відносин, розвитку ринкових механізмів регулювання економіки тощо.

Громадяни держави водночас повинні мати право за рахунок власних коштів і кредиту підвищувати рівень свого соціального обслуговування або одержувати соціальні послуги якіснішого змісту. Тому при розгляді фінансового забезпечення соціальної сфери повинен бути виділений фінансовий норматив забезпечення соціальних гарантій на відповідну розрахункову одиницю - одного мешканця, одного учня, студента, пенсіонера тощо. Цей норматив і є гарантованим державою засобом надання безоплатних благ і послуг, що власне є соціальною гарантією. Кошти в межах нормативу можуть бути асигновані як з державного, так і з місцевих бюджетів або за рахунок позабюджетних фондів. Всі послуги, що надаються понад вказаний норматив, можуть бути платними.

Важливою умовою здійснення такого підходу є наукове обґрунтування фінансових нормативів соціальних гарантій, їхня диференціація залежно від економічного розвитку територій, структури населення, природних умов тощо.

Фінансовий норматив витрат держави на соціальні гарантії повинен стати підґрунтям для розрахунку фактичних витрат на соціальні потреби з усіх джерел для досягнення державою високого рівня індексу людського розвитку. Це інтегральний показник прийнятий ООН ще у 1990 році. Він містить дані про тривалість життя громадян у кожній державі, рівень освіти, соціального обслуговування і добробуту населення. Тобто він є орієнтиром для досягнення певного рівня зростання матеріальних, духовних, культурних потреб населення, наукового потенціалу держави.

Дуже важливою проблемою є створення надійного механізму фінансування соціальних потреб за рахунок позабюджетних коштів. Тут насамперед заслуговує на увагу використання коштів підприємницьких структур. Підприємство за рахунок своїх доходів повинно формувати соціальну інфраструктуру, що надасть змогу максимально задовольнити матеріальні й духовні потреби його працівників.

Як підтверджує досвід країн із розвинутою ринковою економікою, зараз з'являється нове джерело фінансування соціального розвитку - спонсорство та меценатство. Їх можна трактувати як некомерційну діяльність організацій і деяких осіб, спрямовану на задоволення потреб суспільства в соціальних гарантіях. Теоретично меценатство і спонсорство можна визначити як форму інвестування у соціальну сферу. У більшості країн ця сфера діяльності регулюється законодавством. В Україні в 1997 році набув чинності Закон "Про благодійництво та благодійні організації" [50]. Держава всіляко заохочує цю діяльність шляхом надання пільг з оподаткування тощо.

Додатковим джерелом фінансування соціальних послуг можуть бути різні форми кредиту. Це, насамперед, споживчий кредит для придбання товарів довгострокового користування, на здобуття освіти, придбання житла.

Іншим джерелом фінансового забезпечення соціальної інфраструктури повинно бути пенсійне, медичне і соціальне страхування.

Система обов'язкового соціального страхування засновується на принципі солідарності, за яким здійснюється перерозподіл коштів від працездатних - непрацездатним, від здорових - хворим, від працюючих - безробітним тощо. При цьому працівники відраховують частку свого заробітку на пенсії, медичне обслуговування і на утримання безробітних під зобов'язання держави, яка гарантує їм, що з настанням непрацездатного віку й у разі інвалідності наступні покоління громадян здійснюватимуть відрахування на утримання їх або їхніх сімей.

Медичне страхування повинно забезпечити право працюючих громадян і членів їх сімей на кваліфіковане медичне обслуговування, матеріальне забезпечення у разі захворювання і в інших випадках.

Фонд медичного страхування створюється за рахунок страхових внесків підприємств і громадян, а також благодійних внесків громадян і підприємств, кредитів банків, інших кредиторів та інших джерел, формування яких не заборонено законодавством України.

Пенсійне страхування має здійснюватися через створення недержавних пенсійних фондів і реформування системи пенсійного забезпечення в цілому.

Заслуговує на особливу увагу надання платних послуг у соціальній сфері. З позицій фінансової теорії це явище об'єктивне і зумовлене як потребою більш справедливого перерозподілу благ і послуг залежно від трудових зусиль кожного громадянина, так і необхідністю створення конкурентного середовища щодо надання послуг і досягнення на цій основі зростання їхньої якості. Крім того, урізноманітнення джерел фінансового забезпечення соціальних благ і послуг посилює рівень стабільності і повноти соціальної системи в цілому.

Таким чином, розвиток системи фінансового забезпечення соціальних гарантій, як і соціального обслуговування населення, повинен здійснюватися шляхом комплексного використання усіх джерел і оптимізації їх структури. Фінансове забезпечення повинно включати такі джерела, як:

· бюджетне фінансування;

· фінансові ресурси підприємств;

· спонсорство, меценатство і благодійництво;

· страхування;

· кредитування;

· плата за послуги.

Система фінансового забезпечення соціального розвитку в Україні перебуває на стадії свого становлення, тому вирішення завдань активізації використання кожного з вказаних джерел і їх оптимізація є своєчасним та актуальним. Їх реалізація зменшить навантаження на бюджет і сприятиме створенню надійної системи соціальних гарантій в державі і фінансовому забезпеченню діяльності об'єктів соціальної сфери.

Тема 10. Видатки бюджету на управління та оборону

10.1 Характер і зміст бюджетних витрат на державне управління

Витрати на державне управління пов'язані безпосередньо з виконанням політичних функцій і задач держави. В історії бюджетних відносин країн з ринковою економікою ці витрати у фінансовому плані завжди стояли на перших місцях, так як управління є однією з основних функцій держави.

Протягом останніх десятиріч питома вага витрат на цілі державного управління істотно не змінювалась, незважаючи на збільшення масштабів економіки й ускладнення соціально-політичних проблем. На сьогодні ці витрати складають в середньому 4-5% від загальної суми витрат бюджету розвинутих країн світу. У державному бюджеті Радянського Союзу вони не перевищували 1,5%.

В Україні з моменту набуття незалежності необхідно було побудувати власну систему органів державного управління, які б забезпечували виконання функцій і задач держави. Одночасно відбувалось розмежування повноважень між державними і місцевими органами влади, що часто супроводжувалось дублюванням функцій і зростанням чисельності апарату управління. Однак на сьогодні Україна прагне створити досить організовану і розгалужену систему управління, яка здатна була б реалізовувати державну політику у бюджетній сфері.

Видатки на державне управління включають витрати:

1) на функціонування законодавчої влади - апарату Верховної Ради України, апарату Верховної Ради Автономної Республіки Крим, забезпечення діяльності народних депутатів, апарату Рахункової палати Верховної Ради України, інші видатки;

2) на функціонування виконавчої влади - апарату Кабінету Міністрів України, апарату Ради Міністрів Автономної Республіки Крим та її місцевих органів, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування;