У середині 90-х років економічна політика уряду України та НБУ створила умови для фінансової стабілізації. Це зумовило і нову ситуацію для діяльності підприємницьких структур, зокрема, фінансово-кредитних установ, особливість якої в тому, що багато банків, включаючи середні й великі, взагалі не надавали середньострокових і особливо довгострокових кредитів. Сфера їх діяльності обмежувалась переважно короткостроковим кредитуванням, розрахунково-касовим обслуговуванням клієнтів, операціями з купівлі-продажу валюти, роботою з державними цінними паперами. При цьому слід відзначити істотне зниження номінальних процентних ставок по кредитах та інших фінансових інструментах, а також поступову активізацію інвестиційної діяльності підприємств та підвищення їх попиту на середньострокові й довгострокові кредити, що вимагає відповідної зміни в депозитній і кредитній тактиці й стратегії, спрямованих на забезпечення фінансової стійкості банку в умовах фінансової стабілізації. Як свідчить досвід країн, що розвиваються, та країн із перехідною економікою, макроекономічні успіхи пов'язані зі зниженням середньомісячних темпів інфляції до рівня менш ніж 3 %. Саме ці темпи і були характерні для України протягом другої половини 90-х років.

Сказане викликало певні проблеми для комерційних банків щодо забезпечення їх фінансової стійкості, бо структура балансів українських банків була добре адаптована до значних рівнів інфляції і могла б сприяти високій дохідності їх фінансово-посередницької діяльності. Однак така структура погано пристосована до операцій в умовах невисокої інфляції, і, як показав подальший розвиток подій, у тих українських банків, що не намагалися істотно змінити структуру своїх балансів за низької інфляції, зросли збитки. Це, у свою чергу призвело до їх неплатоспроможності та краху.

Причина цього криється ось у чому. Зниження середньомісячних темпів інфляції до рівня менш ніж 3% зумовило різкі зрушення в порівняльній дохідності різних комбінацій активів і пасивів. Відбулося істотне зменшення номінальних процентних ставок за всіма категоріями гривневих працюючих активів, включаючи кредити та всі види державних цінних паперів. Це, у свою чергу, викликало різке скорочення процентної маржі і, як результат, погіршило фінансову стійкість банків.

Зниження інфляції призвело до структурних зрушень у попиті на кредитні ресурси, збільшуючи в них частку довгострокових позик. Зростання строків надання кредитів змусило банки збільшувати питому вагу строкових зобов'язань, насамперед термінових депозитів, що в будь-якому разі зумовило підвищення банківських витрат.

Коли процентні ставки мають тенденцію до зниження, оптимальною фінансовою стратегією для банків є орієнтація на залучення переважно короткострокових зобов'язань, у тому числі депозитів “до запитання”. Проте одразу ж після закінчення процесу скорочення ставок банки, які не забезпечили збільшення питомої ваги строкових зобов'язань, відчули серйозні труднощі. По суті, їм довелося вибирати один з двох варіантів, непривабливих для зміцнення їх фінансового стану. Відповідно до першого їм необхідно було приймати додаткові ризики, пов'язані з співвідношенням зобов'язань “до запитання” і середньострокових працюючих активів, що збільшує загрозу втрати ліквідності. Другий варіант - вести далі переважно короткострокове кредитування і задовольнятися нижчими процентними доходами внаслідок перевищення пропозиції над попитом по короткострокових позиках.

Зменшення інфляції призвело до істотного скорочення розриву між процентними ставками за платними та безплатними пасивами у гривнях, що відбулося у зв'язку зі значним зниженням номінальних ставок по всіх видах платних зобов'язань. У підсумку для банків погіршилася фінансова привабливість безплатних пасивів у гривнях порівняно з платними зобов'язаннями. Темпи зростання номінального валютного курсу набагато зменшилися, а у 2001 - 2003 роках гривна навіть зміцнила свої позиції. В результаті знизилася доходність і підвищилася ризиковість операцій, пов'язаних із використанням позитивної відкритої валютної позиції.

Успішна адаптація до різких змін у порівняльній дохідності різних комбінацій активів і пасивів у зв'язку із стійким зниженням інфляції стала вимагати від українських банків серйозної зміни структури своїх балансів. Зменшилася питома вага зобов'язань “до запитання”, в тому числі валютних, при одночасному збільшенні частки строкових зобов'язань, насамперед строкових депозитів; підвищилася питома вага працюючих активів при одночасному скороченні частки непрацюючих активів, зокрема, зросла питома вага кредитів реально діючим підприємницьким структурам і зменшилася питома вага засобів на кореспондентських рахунках; змінилася структура кредитів у напрямку подовження їх строків.

Зазначені структурні зрушення привели до значного підвищення кредитного мультиплікатора і скорочення питомої ваги ресурсів, що не виходять за межі банківського сектора.

Треба також звернути увагу на проблеми організаційного й фінансового характеру та особливості макроекономічної кон'юнктури. Щодо організаційного плану, то діяльність по залученню строкових депозитів і довгостроковому кредитуванню для більшості українських банків досі лишалася другорядною сферою. Так, на 1 липня 2002 р. у активах українських банків найбільшу питому вагу мали коротко та середньострокові кредити - 51,04 %, у той час як доля довгострокових кредитів - 11,8 % [25].

Своєрідність сучасної ситуації в Україні полягає в тому, що багато які банки, навіть середні, взагалі не надавали довгострокових кредитів за весь період свого існування. Основні ресурси і найкваліфікованіші кадри були сконцентровані на розрахунково-касовому обслуговуванні клієнтів, операціях із купівлі-продажу валюти, на фондовій біржі - з облігаціями державної внутрішньої позики, коротко та середньостроковому кредитуванні. Досвід персоналу та інфраструктура, підпорядковані цим завданням, не зовсім відповідають роботі зі строковими депозитами і особливо по довгостроковому інвестиційному кредитуванню.

Для більшості банків необхідним буде час і значні організаційні зусилля щодо розвитку інфраструктури, навчання персоналу, збору та обробки інформації, а також відпрацювання процедур підготовки, відбору інвестиційних проектів та їх контролю. Зараз через брак необхідного досвіду й інфраструктури, а також загальної й структурної невизначеності в реальному підприємницькому секторі якість середньо та довгострокових кредитних портфелів у багатьох банках переважно досить низька, що не сприяє їх фінансовій стійкості.

Глибока структурна перебудова банківських балансів зумовила і фінансові проблеми. Спочатку вона призвела здебільшого до зростання адміністративно-господарських витрат, пов'язаних з організаційними заходами і вкладеннями у розвиток інфраструктури. 3 часом, в міру закінчення строків погашення постстабілізаційного покоління середньо та довгострокових кредитів, до них приєдналися збитки по погашених активах.

Звичайно, в період попередньої високої інфляції і великої маржі зазначені витрати не становили б проблеми для переважної більшості вітчизняних банків. Суми, які були тоді використані на власний розвиток (і, звісно, на оплату праці та найму працівників), у реальному виразі набагато переважають витрати, пов'язані з перебудовою балансової структури по завершенню фінансової стабілізації. Але проблема полягає в тому, що зниження інфляції, навіть у разі успішної структурної адаптації банківських балансів до умов низької інфляції, призвело до істотного зниження банківської маржі. У свою чергу, затримки й помилки в проведенні структурних зрушень звели маржу багатьох банків до мінімуму. Банки, які раніш не відчували дефіциту засобів на покриття адміністративно-господарських витрат, стикаються з тим, що низька продуктивність і некваліфікована організація їх роботи не дає їм змоги фінансувати ці витрати в попередніх обсягах.

За цих обставин будь-які додаткові витрати як некваліфікованого, так і фінансового характеру становлять реальну загрозу для фінансової стійкості багатьох комерційних банків. Таким чином, успішна адаптація до умов низької інфляції вимагає від більшості банків не лише глибокої перебудови структури балансів, а й активних зусиль щодо зниження непроцентних витрат, удосконалення системи платежів і розроблення спектра послуг, що надаються.

Внутрішні й організаційні фінансові проблеми комерційних банків посилюються й зовнішніми факторами. Найочевиднішу проблему становить потенційна конкуренція з боку небанківських фінансових посередників. Після нетривалого зростання в умовах високої інфляції основні потенційні конкуренти комерційних банків (інвестиційні фонди, страхові компанії), що діяли на фондовому ринку і в сфері страхування, опинилися в ситуації стагнації і спаду. Однак успішне завершення фінансової стабілізації ліквідувало головну перешкоду на шляху їх подальшого розвитку.

Зрозуміло, що конкуренція з боку небанківського фінансового сектора поширюється не на всю сукупність банківських операцій. Із зрозумілих причин вона не зачіпає банківської монополії на розрахунково-касові операції, кореспондентські відносини. Проте вона найвідчутніша у сфері залучення платних зобов'язань, емісії цінних паперів та інвестиційного фінансування підприємницького сектора в реальному виробництві.

Гостра проблема, з якою зіштовхнулися комерційні банки, полягає в тому, що конкуренція з боку небанківських фінансових посередників посилюється якраз тоді, коли додаткове залучення строкових зобов'язань і розвиток середньострокового та довгострокового кредитування перестає бути для банків другорядним питанням і виступає головною умовою зміцнення їх фінансової стійкості.

Реакція банків на проблеми, пов'язані з низьким рівнем інфляції, при певному неспівпаданні інтepecів окремих із них, в основному має конструктивний характер. Банківське співтовариство усвідомило небезпеку ситуації, що склалася, і необхідність самому шукати шляхи виходу з неї і подальшого розвитку. Банки зрозуміли, що їм доведеться багато що міняти у власній діяльності: переглянути стратегію і структуру своїх балансів, шукати методи якіснішої оцінки реального стану фінансових ринків та їх взаємозв'язків, становища своїх партнерів і конкурентів, терміново створювати організаційно-технічну інфраструктуру для здійснення міжбанківського клірингу, ставати “прозорішими”, відновлювати взаємну довіру й зруйновані зв'язки, упорядковувати свої економічні показники, формувати в необхідних розмірах власні резервні фонди тощо [19].

Завдання управління економічними процесами тісно пов'язане з дослідженням стійкості траєкторій збалансованого зростання і вишукуванням оптимальної норми нагромадження - найважливішого фактора, який визначає показники економічного зростання. У кінцевому підсумку раціональний вибір норми нагромадження й визначає стратегію економічного розвитку. Тобто загальна стійкість як економіки країни, так і окремих підприємств, у тому числі і банків, передбачає такий рух грошових потоків, за якого забезпечується постійне перевищення надходження коштів (доходів) над їх витрачанням (витратами).

Своєрідним відображенням перевищення, що стабільно відбувається, доходів над витратами і є фінансова стійкість. Як головний компонент загальної стійкості вона відповідає такому стану фінансових ресурсів, їх розподілу і використанню, який задовольняє вимогам ринку і забезпечує розвиток будь-якого комерційного підприємства, в тому числі і банку, на основі збільшення прибутку (норми нагромадження) і раціоналізації структури капіталу при збереженні платоспроможності в умовах допустимого рівня ризику [12].

Фінансова стійкість банку - це своєрідне відображення перевищення доходів над витратами. Отже, фінансова стійкість комерційного банку, як і будь-якого іншого підприємства, яке належить до комерційної організації, забезпечується достатньо прибутковою його діяльністю з обмеженнями відносно ліквідності і безпеки (надійності). Водночас банки є постачальниками переважної частини грошової маси країни. У зв'язку з цим на представників цієї галузі економіки покладається велика відповідальність перед суспільством, оскільки у суспільства не повинно бути приводу ставити під сумнів платоспроможність і стійкість банківської системи, а вкладники повинні бути цілковито впевнені в надійності свого банку. Цілі вкладників банку і власників його акцій деякою мірою не збігаються. Ця розбіжність відображається в неминучій суперечності між вимогами ліквідності, надійності і бажаною прибутковістю операцій та проявляється фактично в кожній фінансовій операції комерційного банку [23].

Суперечність між ліквідністю, надійністю і прибутковістю можна вважати центральною проблемою, успішне розв'язання якої при розміщенні коштів банку забезпечить його фінансову стійкість.

Суть цієї проблеми полягає в тому, що, з одного боку, керівництво банку відчуває тиск власників акцій, зацікавлених у більш високих доходах, які можна отримати, вкладаючи кошти в довгострокові цінні папери, кредитуючи позичальників із сумнівною кредитоспроможністю і скорочуючи невикористані залишки. 3 другого боку, всі ці дії серйозно порушують ліквідність і надійність банку, необхідні при вилученні вкладів та для задоволення попиту на кредит деяких клієнтів. При цьому кредитний та інвестиційний ризики можна розглядати як дисперсію можливих варіантів одержання доходу.

За теорією оптимального управління до розв'язання цієї суперечності (прибутковість - надійність і ліквідність) є два основні підходи. Один із них передбачає пошук середнього (компромісного) варіанта, який у даному випадку буде характеризуватися збільшенням рівня дохідності (норми прибутку) при певному достатньому рівні надійності та ліквідності, тобто фінансовою стійкістю. Оцінка рівня фінансової стійкості при цьому залежить від вибраної стратегії банку і є суб'єктивною, як є суб'єктивною оцінка якості будь-якої системи, коли вона залежить від того, чому віддає перевагу особа, яка приймає рішення (акціонер, клієнт, кредитор, керівництво банку та ін.).

Другий підхід до оцінки рівня фінансової стійкості банку ґрунтується на виборі показника, який максимізують, - це показники прибутковості сукупного капіталу й прибутковості основного капіталу (статутного фонду). Вони забезпечують запас фінансової міцності (безпеки) і стабільності комерційного банку. А на оцінкові показники надійності і ліквідності (достатність капіталу, ліквідність балансу тощо) накладають обмеження, визначені нормативами Національного банку України (НБУ) (“Інструкція про порядок регулювання діяльності банків в Україні” і доповнення до неї [2,3]).

Отже, цілком логічно вважати, що фінансова стійкість банку пов'язана з послідовним зростанням (яке забезпечує достатній запас фінансової міцності і стабільності) норми прибутку на капітал та одночасним виконанням нормативних вимог НБУ щодо забезпечення надійності та ліквідності.

Оскільки діяльність банку - це комплекс взаємопов'язаних господарських процесів, залежних від численних і різноманітних факторів, остільки й фінансова стійкість банку залежить як від внутрішніх, так і від зовнішніх факторів. Внутрішні прямо залежні від організації роботи самого банку, зовнішні - ні. Цим поділом можливо керуватися, моделюючи фінансово-господарську діяльність банку і намагаючись керувати його фінансовою стійкістю шляхом комплексного пошуку резервів для підвищення ефективності діяльності.

Спочатку розглянемо внутрішні фактори. Діяльність банку багато в чому обумовлена політикою, яку він проводить; вибором концепції його розвитку, що включає обсяги конкретного банку, які визначаються його активами, обсягами власного капіталу і депозитної бази; сферою і напрямом діяльності на універсалізацію або спеціалізацію; характером його діяльності; визначенням продукту, який він пропонує ринку: види кредитів, види платних послуг і т.п. При цьому для забезпечення фінансової стійкості банку важливим є не тільки визначення загальної концепції його розвитку, а і розробка раціональних схем формування пасивів і розподілу його ресурсів за основними категоріями активів (рис. 1.1).

Рис. 1.1 Схема розподілу фінансових ресурсів банку

Ці схеми повинні включати такі основні етапи:

- визначення обсягів ефективних ресурсів банку, які можуть бути спрямовані на проведення активних операцій, а також схем їх додаткового залучення;

- встановлення частки ресурсів банку, які виділяються як первинний резерв - головне джерело забезпечення ліквідності для негайних виплат і розрахунків;

- встановлення частки вторинних резервів (менш ліквідних активів, в основному, цінних паперів, що входять до складу інвестиційного портфеля банку);

- безпосереднє вирішення завдання оптимального розподілу коштів за статтями балансу і видами фінансових операцій (наприклад, за критерієм забезпечення мінімального ризику одержання потрібної норми прибутку з урахуванням обмежень щодо основних банківських показників, уведених у дію положеннями НБУ).

Враховуючи зазначену схему оптимального розподілу, важливим фактором фінансової стійкості банку, тісно пов'язаним із вибором концепції розвитку банку і політики, яка ним проводиться, є оптимальне розміщення банківських коштів у різні види активів.

При спробах розв'язати дилему “надійність, ліквідність - прибутковість” у світовій банківській практиці намітилися три основні підходи до управління активами. У будь-якому з цих підходів є елементи, які можна використати для забезпечення фінансової стійкості окремого комерційного банку. Найпростішим у застосуванні є підхід, названий методом загального фонду коштів (об'єднання джерел), в основі якого лежить ідея об'єднання всіх ресурсів банку з наступним їх розміщенням відповідно до визначених пріоритетів, призначення яких - допомогти керівництву оперативних відділів розв'язати проблему поєднання надійності, ліквідності та прибутковості. Ці пріоритети показують, яка частина наявних у банку коштів повинна бути розміщена в резерви першої або другої черги, використана для позичок і купівлі цінних паперів, щоб це принесло дохід. Однак цей метод має суттєвий недолік - не враховує відмінності вимог ліквідності щодо вкладів до запитання, ощадних вкладів, термінових вкладів і основного капіталу, у зв'язку з чим може застосовуватися лише в період надлишку коштів.

Спроба розмежувати джерела коштів відповідно до норм обов'язкових резервів і швидкості їх обігу, або обіговістю привело до появи другого методу - розподілу активів або конверсії коштів (розподілу джерел). Головною перевагою цього методу є зменшення частки ліквідних активів і вкладів додаткових коштів у позички та інвестиції, що веде до збільшення норми прибутку і, відповідно, фінансової стійкості банку.

Прихильники методу розподілу активів (розподілу джерел) стверджують, що збільшення норми прибутку досягається усуненням надлишку ліквідних активів, які протистоять ощадним і терміновим вкладам, а також основному капіталу.

Однак цей метод має такі недоліки: передбачає незалежність джерел коштів від шляхів їх використання, наявність тісного зв'язку між швидкістю обігу вкладів тієї або іншої групи і коливаннями загальної суми вкладів цієї групи, якої може й не бути; не враховує сезонних коливань в окремих банках, за яких попит на кредит може зростати саме в той момент, коли обсяг вкладів зменшився.

Крім того, в обох розглянутих методах робиться акцент на ліквідності обов'язкових резервів та можливому вилученні вкладів і менше приділяється уваги необхідності задовольнити заявки клієнтів на кредит. Тобто обидва методи зорієнтовані на середній, а не на граничний рівень ліквідності, який забезпечує нормальну фінансову стійкість.

Таким чином, два розглянуті методи є дещо спрощеними і зводяться до застосування найпростіших прийомів наукового управління для аналізу зв'язків між різними статтями активу й пасиву. Вони вказують шляхи розміщення усіх доступних для інвестування коштів таким чином, щоб забезпечити достатню норму прибутку, здійснюючи операції з урахуванням обмежень ліквідності й надійності, встановлених керівництвом банку (тобто зсередини) або органами банківського контролю (тобто ззовні).

Складніша методика передбачає збалансований науковий підхід до розв'язання управлінських проблем регулювання фінансової стійкості банку з використанням прогресивних математичних методів і ЕОМ для вивчення взаємодії елементів у складних моделях, наприклад, лінійного програмування. Цей підхід базується на визначенні цілей, встановленні зв'язків між різними елементами проблеми, ідентифікації змінних, які перебувають і не перебувають під контролем керівництва, оцінці можливої поведінки неконтрольованих змінних і виявлені тих внутрішніх та зовнішніх обмежень, які регламентують дії керівництва. У цілому ж, який би окремий метод або комбінації методів не вибиралися банком як модель розміщення коштів у різноманітні активи, керівництво банку не повинно забувати про співвідношення ризику й прибутковості між окремими видами кредитів й інвестицій усередині кожної категорії, можливість визначення якого пов'язана з вивченням динаміки таких показників фінансової стійкості, як рівень ризикових активів (відношення суми ризикових активів до загальної суми активів) і рівень підвищеного ризику (відношення суми активів підвищеного ризику до загальної суми активів). При цьому корисним засобом у досягненні мети одержання максимального прибутку є ретельне зіставлення граничних витрат на залучення коштів із гранично можливими доходами від активних операцій.

Наступний значний фактор регулювання фінансової стійкості банку - формування складу й структури фінансових ресурсів, правильний вибір стратегії й тактики управління ними. Так, досягнення цілей банку щодо прибутковості, надійності та ліквідності можливе шляхом регулювання співвідношення залучених і власних ресурсів, на чому останнім часом особливо акцентується увага. Наприклад, на підставі співвідношення власних і залучених коштів (коефіцієнт надійності) можна якоюсь мірою судити і про фінансову стійкість того або іншого банку.

Абсолютну фінансову стійкість того чи іншого банку при цьому можна охарактеризувати нерівністю: залучені кошти < власні кошти.

Дане співвідношення показує, що всі зобов'язання банку покриваються його власними коштами, тобто банк у будь-який момент може розрахуватися щодо всіх своїх зобов'язань. Така ситуація зустрічається рідко. Навіть більше, вона навряд чи може розглядатися як ідеальна, оскільки означає, що керівництво банку не вміє, не бажає і не має можливості використати зовнішні джерела коштів у повному обсязі для основної діяльності й одержання прибутку. Зокрема, у банківській практиці традиційно склалося так, що більшість банків, які нормально функціонують, за рахунок власних коштів формують тільки 8 - 18 % всіх пасивів, а залучені ресурси в структурі пасивів становлять 70-80 %.

Як засвідчує досвід роботи комерційних банків, банки одержують більші прибутки, коли функціонують на межі мінімально допустимих значень нормативів ліквідності й надійності, тобто повністю використовують надані їм права щодо залучення грошових коштів як кредитних ресурсів.

Критичне фінансове становище характеризується ситуацією, коли на доповнення до попередньої нерівності банк має не погашені в строк зобов'язання за міжбанківськими кредитами, кредитною заборгованістю та іншими видами залучених коштів. За умов ринкової економіки, якщо така ситуація хронічно повторюється, банк повинен бути ліквідований.

Для забезпечення фінансової стійкості, окрім регулювання співвідношення власних і залучених коштів, необхідне й регулювання співвідношення середньо- й довгострокових зобов'язань банку (співвідношення депозитів до запитання й термінових) для підтримання стійкості депозитів. Аналогічне регулювання - менш ефективний спосіб забезпечення необхідної надійності й ліквідності, хоч воно дає можливість підвищити прибутковість комерційного банку. У зв'язку з цим, для забезпечення фінансової стійкості банку необхідний вибір оптимальної стратегії підтримання стійкості депозитів. Частково такою стратегією є маркетинг - підвищення якості обслуговування клієнтів із тим, щоб вони довіряли банку і в періоди кризових ситуацій. Підвищення ж строку ощадних депозитів, їх середньої суми також пом'якшує коливання депозитів під час криз, а отже, і підвищує фінансову стійкість банку.

Формуючи склад і структуру ресурсів банку для забезпечення його фінансової стійкості, необхідно також брати до уваги вимоги мінімального власного капіталу та його достатності для авансування в банківський обіг активів, зважених з урахуванням ризику (згідно з нормативними вимогами НБУ, відношення власних коштів банку до суми активів, зважених з урахуванням ризику (платоспроможність), не повинно бути нижче 8 відсотків) [2]. Оскільки основним джерелом власного капіталу банку є прибуток, то для підтримання фінансової стійкості банку на відповідному рівні, необхідно й одержання прибутку в достатніх розмірах. Вирішальне ж значення для прибутковості банку має забезпечення взаємозв'язку між управлінням активами й управлінням пасивними операціями. При цьому важлива не тільки загальна маса прибутку, але й структура його розподілу, й особливо - та частина, яка спрямовується на розширення та вдосконалення операцій, зниження витрат і підвищення якості послуг банку. Крім того, треба враховувати, що прагнення збільшити прибуток і необхідність вести конкурентну боротьбу щодо фінансових послуг за умов перехідної економіки обумовлюють підвищення ступеня ризику в банківській справі. Подоланню ж таких ризиків, а отже, і збереженню фінансової стійкості, сприяє дотримання банком нормативів ліквідності, його здатність формувати адекватні обов'язкові резерви (першої черги) на випадок можливого дефіциту платіжних ресурсів та резерви власного капіталу (другої черги) для відшкодування невиправданого ризику активних операцій, зокрема для покриття збитків.

При цьому можна виділити два крайні напрями. Один із них - політика пильного контролю за резервами. Бона зводиться до того, щоб не допустити наявності в банку коштів, які не приносять доходу, тобто фактично будь-якого надлишку коштів відносно потреби в них. Другий крайній напрям - політика постійного підтримання резервів на рівні, достатньому для задоволення вимог що до норм обов'язкових резервів і в пікові періоди зростання депозитів. Для забезпечення ж фінансової стійкості банку необхідно віднайти певну середину між цими напрямами.

Отже, з точки зору впливу на фінансову стійкість банку, визначальними внутрішніми факторами є концепція розвитку банку, його внутрішня політика, яка обумовлює розподіл активів і формування пасивів таким чином, щоб забезпечити:

достатній ступінь надійності, що забезпечується грамотним розподілом активів за функціональними групами на умовах повернення;

достатній ступінь ліквідності, що відбивається в управлінні портфелем активів за умовами терміновості;

достатній рівень рентабельності, що виражається в максимізації доходності активних операцій та одночасній оптимізації витрат на залучення коштів;

уміння знаходити “золоту середину”, тобто підтримувати розумні співвідношення між цими параметрами, і забезпечує фінансову стійкість. Це можливо за умови виконання таких принципів структуризації активів і пасивів на основі збалансованості за ліквідністю, надійністю та прибутковістю розподілу фінансових ресурсів банку: скорочення витрат, непов'язаних із забезпеченням відтворення обігових коштів, збільшенням числа операцій і модулів банку;

конвертація фінансових коштів цінних паперів, що не приносять доходів, у грошові кошти й високоліквідні дохідні активи;

забезпечення стійкої платоспроможності навіть на шкоду решти фінансових показників роботи банку;

негайний продаж тих активів, які у даній кон'юнктурній ситуації фінансового ринку виявляються непотрібними;

професійна реалізація операцій купівлі-продажу валютних коштів з урахуванням кон'юнктури всіх світових відкритих валютних ринків, а не тільки місцевого, як це робиться в Україні;

блокування переходу активів у дебіторську заборгованість;

зниження дебіторської заборгованості шляхом продажу її банкам, які займаються факторинговими операціями;

участь у перерозподілі високоліквідних високообігових активів як у самому банку, так і між банками.

Однак політика банку залежить не тільки від внутрішніх, але й від зовнішніх факторів, які включають у себе різноманітні аспекти: економічні умови господарювання, панівну в суспільстві техніку й технологію, рівень реальних доходів населення, економічну й фінансово-кредитну політику НБУ, прийняті урядом України рішення й законодавчі акти щодо регулювання діяльності банків і банківської системи, демографічні фактори (зростання чисельності населення), структуру ринку (наприклад, кількість банків, які обслуговують один і той же ринок) та інші.

Серед зовнішніх факторів можна виділити ті, які найсуттєвіше впливають на фінансову стійкість банку, його політику.

Так, особливе значення для фінансової стійкості банку має фаза економічного циклу, в якій перебуває економіка країни. У період кризи в цілому зменшуються доходи суб'єктів економічної діяльності, скорочуються відносно й навіть абсолютно масштаби прибутку підприємств, у тому числі й банків, через погіршення структури розміщення активів. Усе це призводить до зниження ліквідності и надійності банків, їх платоспроможності. Таким чином, у період кризи збільшується кількість неплатежів, а отже, й банкрутств банків. Суттєво впливають на фінансову стійкість банків також рівень, динаміка й коливання реальних доходів юридичних та фізичних ocі6. Зокрема, від цього залежить стійкість депозитної бази банку. У свою чергу, рівень реальних доходів населення залежить від фази економічного циклу.

Крім того, у банківській сфері зароджується як міжбанківська конкуренція, так і конкуренція комерційних банків з найрізноманітнішими фінансово-промисловими корпораціями, групами, інвестиційними фондами й компаніями, страховими й пенсійними фондами. Отже, неабиякий фактор фінансової стійкості банку - гострота конкурентної боротьби.

Серйозними макроекономічними факторами фінансової стійкості є також податкова й кредитна політика, ступінь розвитку фінансового ринку, cтpaxoвoї справи й зовнішніх економічних зв'язків. Суттєво впливає на неї й курс валюти.

Економічна і фінансова стійкість комерційних банків залежить ще від загальної політичної стабільності. Значення цього фактора особливо велике для банківської діяльності в Україні. Ставлення держави до банківської діяльності, принципи державного регулювання банківської сфери, відносини власності, принципи земельної реформи, заходи щодо захисту підприємств не можуть не враховуватися, коли розглядається фінансова стійкість банку.

Отже, порівнюючи міру впливу зовнішніх і внутрішніх факторів на фінансову стійкість банків України, приходимо до висновку, що недостатній рівень конкурентності ринку, підвищений ризик неповернення коштів щодо багатьох активних операцій, неминучий в економіці перехідного періоду, вносять корективи в ідеальну схему формування й розподілу фінансових ресурсів банку. Так, у даних умовах більш значимими категоріями, за якими треба проводити порівняльний аналіз фінансової стійкості банків, є саме рівень надійності й ліквідності, тоді як порівняльна рентабельність (норма нагромадження) банківських операцій відіграватиме все більшу роль в міру розвитку й посилення ринкової конкуренції [26].

1.2 Теоретичні аспекти управління ліквідністю банків