Тому АКБ «Форум» використовує в якості забезпечення повернення кредитів заставу майна та майнових цінностей третіх осіб, інших, ніж позичальник, що іменуються майновими поручителями позичальника. Власне, це теж можна розглядати як забезпечену гарантію. Як виняток, можна вважати надання в окремих випадках кредитів під проекти з ефективним техніко-економічним обґрунтуванням, гарантами по яких виступають Уряд, або Національний банк України і чиї гарантії не забезпечені майном. Даний нюанс несе в собі значні ризики, оскільки може спричинити емісію додаткової кількості грошей, що, в свою чергу, може викликати ланцюгову реакцію в економіці і спричинити розгортання інфляційних процесів. Проте, в останні роки цей вид гарантії практично не використовується і пов'язано це в першу чергу з жорстким контролем держави, в особі НБУ, за емісії законних платіжних засобів.

В якості способу забезпечення кредитів Банком використовується страхування кредитів. Традиційно у відносинах страхування беруть участь дві сторони: страховик -- організація, що створює страхові фонди і бере на себе зобов'язання виплатити страхове відшкодування; страхувальник -- юридична чи фізична особа, яка страхує свою власність чи відповідальність та укладає договір страхування із страховиком. Страхувальник сплачує страхові внески і має право одержати страхове відшкодування у визначеному розмірі при настанні страхового випадку.

Страхування кредитів є лише одним із багатьох видів страхування. Суть його полягає в тому, що при його використанні зменшується або усувається кредитний ризик, який виражається у можливій несплаті позичальником основного боргу і відсотків за ним. страхування кредитів використовується банками у двох формах: заставного або кауційного страхування та делькредерного страхування. У першому випадку страхувальником виступає позичальник, об'єктом страхування є його майнова відповідальність перед банком, що надав кредит, за своєчасне і повне погашення боргу і відсотків за ним. У другому випадку страхувальник -- банк, а об'єкт страхування -- відповідальність усіх чи окремих позичальників перед банком за своєчасне і повне погашення кредиту і відсотків за ним, тобто фінансовий ризик банку одержати збитки внаслідок невиконання або неналежного виконання його позичальниками умов кредитних угод. У цьому випадку сума страхових внесків, що їх сплачує банк, може враховуватися при встановленні відсоткової ставки за кредит. Звичайно, що АКБ «Форум» віддає перевагу заставному страхуванню (або як його називають у вітчизняній практиці страхування, страхуванню майнової відповідальності страхувальника перед банком-кредитором по виконанню фінансових зобов`язань по кредитній угоді) як способу забезпечення кредиту.

Це пов`язано перш за все з тим, що при використанні делькредерного страхування (страхування фінансового ризику банку-кредитора) банку доводиться залишати частину ризику неповернення кредиту позичальником на своєму утриманні (близько 20% наданої у позику суми) у відповідності із загальноприйнятими умовами проведення страхування, тобто застосуванням франшизи (норми власного утримання страхувальника). Крім того, при страхуванні свого фінансового ризику банку може доводитись зобов`язатись надавати застраховані кредити під звичайні відсотки, але крім того сплачувати значні страхові платежі, що знижує прибутковість кредитних операцій. Тому на практиці частіше використовується страхування відповідальності позичальника в якості додаткового забезпечення кредитів. Страхування фінансових ризиків, здебільшого, використовується при кредитуванні найбільш “поважних” клієнтів, яких Банк не хоче обтяжувати складною, а до того ж і витратною, процедурою оформленням договору страхування відповідальності, договору застави тощо.

Страхування кредитного ризику загалом є взаємовигідною угодою для всіх її учасників. Так, зокрема, позичальник гарантується від втрати ділової репутації через несвоєчасність погашення позики. Банк, в свою чергу, отримає досить високі гарантії повернення кредиту, хоча у випадку заставного страхування може і не виступати стороною по договору страхування. Страхова компанія ж отримує досить значну винагороду за свої послуги у вигляді страхової премії, адже цей вид страхування відносять до найбільш дорогих страхових послуг. І саме тому Банк рідко вдається саме до такого способу обмеження ризиків, що виникають при кредитуванні.

Ще одним широко використовуваним способом забезпечення кредитів є також стягування пені та штрафів. При чому, пенею визнається визначена угодою грошова сума, яку боржник (позичальник) має сплатити кредитору у випадку невиконання або неналежного виконання зобов`язань, в тому числі, у випадку прострочки виконання. Стягування пені передбачається в кредитній угоді і використовується у випадку несвоєчасної сплати відсотків за користування позикою або самої позики. Пеня визначається у відсотковому вираженні до суми зобов`язання, яке прострочено, і нараховується у встановленому вираженні за кожний день прострочки. За нецільове використання кредиту та порушення умов кредитної угоди банк може за умовами цієї ж самої угоди стягувати з позичальника штраф.

3 Вдосконалення процесу кредитування підприємств

3.1 Вдосконалення процесу отримання кредитів малими підприємствами

В даний час банківський кредит в розвинутих країнах має надзвичайно важливе значення для розвитку реального сектору економіки, оскільки залучення кредитних коштів для розвитку виробництва (звісно при умові раціонального їх використання) призводить до підвищення рентабельності власних коштів.

В Україні не державні кредитні відносини існують трохи більше десяти років. Проте позитивний досвід отриманий вітчизняними банками при кредитуванні господарюючих суб'єктів ще далекий від зарубіжного.

Склалось так, що в даний час основними інвесторами і кредиторами економіки країни є саме вітчизняні банківські установи. Вони по суті виконують функцію трансформації залучених і запозичених коштів в інвестиційні та кредитні ресурси. Причому левова частка припадає саме на кредитні вкладення. І основною проміжною ланкою, яка забезпечує раціональне вкладення таких коштів є якраз кредитний процес. А ефективна організація цього процесу сприяє якісному вкладанню кредитних коштів.

Перш за все, варто зазначити, що банки не приділяють достатньо уваги організації відносин зі позичальниками. Одним із способів організації таких відносин вважається якісна оцінка кредитоспроможності позичальника. Прибутковість і ліквідність банківських установ багато в чому залежить від фінансового стану клієнтів, оскільки зменшення ризику при здійсненні позичкових операцій можна досягнути тільки на основі вивчення кредитоспроможності клієнтів. Відповідно цьому завданню варто приділити більше уваги в процесі організації кредитного процесу.

Вітчизняні банки розробляють методики оцінки кредитоспроможності позичальника з урахуванням вимог вітчизняного законодавства. Критичний аналіз зазначених методик свідчить про суттєві їх недоліки:

· ігнорування галузевих особливостей об'єкта аналізу;

· довільність фіксування нормативних значень окремих показників;

· ігнорування чинника різної вагомості впливу окремих показників на загальні результати оцінки.

Через ці та інші недоліки застосування на практиці згаданих методик призводить до високого рівня помилковості фінансових рішень. Підтвердженням цього є значна кількість проблемних кредитів у кредитному портфелі вітчизняних комерційних банків.

В такому контексті основним завданням українських банків є боротьба за покращення і вдосконалення методик визначення кредитоспроможності позичальника.

Реалізація указаного завдання з огляду на розглянуті вище недоліки, представляється можливим у разі застосування в процесі оцінки кредитоспроможності позичальника такого важливого напрямку вдосконалення сфери аналітичної роботи як адаптація закордонних методик і підходів, що розроблені та ефективно використовуються в світовій банківській практиці при організації процесу кредитування.

На даний час в Україні широко застосовуються рейтингові методики оцінки кредитоспроможності позичальника, проте майже немає теоретико-методологічних напрацювань, присвячених використанню дискримінантного аналізу.

У теорії та практиці здебільшого розрізняють однофакторний і багатофакторний дискримінантний аналіз. На основі однофакторного дискримінантного аналізу загальний висновок про рівень фінансового стану підприємства робиться на підставі аналізу відповідності кожного з показників, включених у спеціально підібрану систему, їх граничним значенням.

Головна суперечність однофакторного дискримінантного аналізу полягає в тому, що значення одних показників може свідчити про позитивний розвиток підприємства, а інших - про незадовільний. Це унеможливлює об'єктивну оцінку фінансового стану. Одним із шляхів вирішення зазначеної проблеми є застосування багатофакторного дискримінантного аналізу. Метою такого аналізу є виведення та інтерпретація значення однієї залежної змінної за допомогою значень багатьох незалежних змінних. У процесі аналізу підбирають ряд показників, для кожного з яких визначається вага у так званій “дискримінантній функції ”. Величина окремих ваг характеризує різний вплив різних показників (змінних) на значення пояснювальної змінної, яка в інтегральному вигляді відображає фінансовий стан підприємства.

Найвідомішою в цьому плані є всесвітньо відома модель прогнозування фінансової неспроможності, розроблена американським економістом Е.Альтманом в 1968 році. Вона має ще одну назву - “розрахунок Z-показника” [61,с.624].

Дана дискримінантна функція має такий вигляд:

Z = 1,2?К1 + 1,4?К2 + 3,3?К3 + 0,6?К4 + К5, (3.1)

де К1 = оборотний капітал : всього активів; (3.2)

К2 = (резерви + фонди спеціального призначення + цільові фонди + нерозподілений прибуток) : всього активів; (3.3)

К3 = результат від реалізації : всього активів;

К4 = (статутний капітал / позичений капітал) : всього активів; (3.4)

К5 = виручка від реалізації : всього активів. (3.5)

Проаналізувавши 33 пари промислових підприємств Альтман зробив висновок щодо інтерпретації значень Z-показника. Альтман встановив, що при значенні Z від 1,81 до 2,67 модель не працює, і позначив цей інтервал як “зона невідомості”(див.табл.3.1).

Таблиця 3.1

Значення “Z-показника”

Значення “ Z ”	Імовірність банкрутства
До 1,8	Висока
1,81-2,67	Не можна однозначно Визначити
2,67 і вище	Низька

Модель Альтмана дозволяє визначати загальну кредитоспроможність клієнтів і розподілити позичальників на дві потенційні групи: фірми-банкроти і фірми, що функціонують успішно. Але її основна цінність в тому, що модель дозволяє досить точно прогнозувати банкрутство фірми-позичальника за декілька років наперед. Таким чином “Z-оцінка” - це сигнал раннього попередження. Згідно з деякими джерелами точність прогнозування банкрутства за цією моделлю становить: за п'ять років до банкрутства - 36%; за чотири роки - 29%; за три роки - 48%; за два роки - 83%; за рік до банкрутства - 95% [77,с23]. Проте вона не дає бальної оцінки кредитоспроможності клієнтів і не може повністю замінити рейтингові моделі, які, на мою думку, краще підходять до реалій української економіки, де значну роль відіграють політичні і операційні ризики. Окрім того, вітчизняна економіка є надто зовнішньо-орієнтована і піддається значному впливу кон'юнктурних коливань зовнішніх ринків, що, в свою чергу, впливає і на кредитоспроможність господарюючих суб'єктів.

На нашу думку, що ця модель могла б використовуватись в якості додаткового інструменту при оцінці кредитоспроможності позичальників юридичних осіб на ряду з діючими в наших банках методиками. Це дало б змогу в певній мірі передбачати проблеми, що можуть виникнути в позичальника. А також, в силу своєї відносної простоти, ця методика могла б слугувати додатковим етапом перевірки достовірності даних отриманих в результаті рейтингової методики. І внаслідок співставлення результатів різнорідних методик можна було б виявити не лише потенційних фірм-банкротів, а й окреслити напрямки в яких виникли проблеми і в навіть причини виникнення таких проблем. Цьому посприяли б і коефіцієнти в моделі Альтмана, і відносні показники рейтингових методик.

Однак на нашу думку, невикористання дискримінантних моделей оцінювання фінансового стану підприємств у вітчизняній практиці можна пояснити недостатнім теоретико-методологічним забезпеченням дискримінантного аналізу. Адже безпосередньо використати в Україні західні напрацювання неможливо. Цьому заважають ряд причин. Варто зазначити, що параметри дискримінантної моделі Альтмана розраховані на основі специфічних базових масивів даних американської економіки, які відрізняються від українських. Іншою причиною є відмінність в побудові економіки України і Сполучених Штатів Америки, де домінують потужні корпорації з високим технологічним рівнем оснащення, а також розвинутий фондовий ринок, який є джерелом інформації про стан фірм. Вітчизняна економіка відрізняється помітно іншим рівнем розвитку і оснащеності, а також відмінною від США галузевою структурою. Тому, на нашу думку, необхідно провести дослідження основних груп фінансових показників, які використовуються у вітчизняній практиці, здійснити економетричний аналіз і моніторинг значної вибірки підприємств і, таким чином, розробити алгоритми дискримінантного аналізу для вітчизняних умов господарювання. При чому алгоритми необхідно розробляти індивідуально для кожної з галузей промисловості зокрема. Окрім того, для кожної із моделей необхідно буде розрахувати алгоритм інтерпретації значень інтегрального показника. Тільки розрахувавши такі параметри використання таких моделей стане можливим.

Попри всі негаразди, описана методика матиме ряд переваг над традиційними:

враховуватимуться галузеві особливості діяльності підприємства;

· зазначений методичний інструментарій є зручним у використанні, економічним, забезпечує швидку обробку аналітичної інформації;

враховуватиметься сучасна міжнародна практика оцінювання (подібні методики широко застосовуються в Європі і США); зокрема галузевий дискримінантний аналіз є основою оцінки кредитоспроможності позичальника більшістю західних банків тощо.

У перспективі зазначений підхід може застосовуватись не лише комерційними банками для оцінки кредитоспроможності позичальника, а й НБУ - в рамках реалізації політики активізації фондового ринку, рефінансування банків під заставу векселів та облігацій підприємств тощо [63, с.27].

Важливим моментом в системі заходів із вдосконалення роботи комерційного банку з управління кредитним ризиком індивідуального позичальника є більш ретельний підхід до оцінки на рівні з показниками фінансового стану, ефективності господарської діяльності і грошового потоку також сукупності параметрів, котрі з не фінансового боку характеризують функціонування підприємства, надаючи комерційному банку можливість оцінити перспективи співробітництва з даним клієнтом з точки зору його ділової репутації. Даному аспекту аналітичної роботи банківськими установами нашої країни приділяється явно недостатня увага або ж відповідна оцінка має суто формальний характер попри те, що саме від аналізу інших параметрів діяльності позичальника значною мірою залежать перспективи використання ним позичених коштів та їх своєчасне повернення банку.

Підтвердженням цього може слугувати та роль, яка відводиться оцінці репутації позичальника у найбільш відомих методиках аналізу кредитоспроможності позичальника, застосовуваних комерційними банками розвинутих країн - PARSER і CAMPARI англійських клірингових банків та „правило п'яти сі” американських банківських установ. (див.Дод.М)

Перше місце, яке займає оцінка діловою репутації клієнта у наведених методиках вказує на важливість вихідних обставин попереднього аналізу “характеру” потенційного позичальника для будь-яких подальших дій банку з проведення аналізу основних параметрів функціонування підприємства. Врешті навіть попри те, що така оцінка має до деякої міри суб'єктивне спрямування, від неї має залежати принципове рішення, чи провадитимуть взагалі переговори з клієнтом з приводу видачі кредиту, адже у багатьох випадках об'єктивні можливості підприємства ефективно використовувати і своєчасно повертати позику банку визначається суб'єктивними якостями його керівництва.

За таких обставин вибір комерційним банком оптимальних напрямів оцінки репутації позичальника в процесі аналізу кредитоспроможності і їх ретельне дотримання на практиці може стати фактором суттєвого поліпшення аналітичної роботи у даній сфері, а відтак і підвищення організації кредитного процесу загалом.

Складність проведення аналізу репутації позичальника за вказаними напрямами на сьогодні зумовлена проблемою відсутності налагоджених каналів отримання інформації з джерел, котрі не залежать від даних, що представляються самим позичальником. Жодна, навіть сама досконала методика аналізу кредитоспроможності не дасть надійних результатів, якщо вихідна інформація буде недостатньо повною або ненадійною.

Очевидно є корисність зарубіжного досвіду у даній сфері, коли йдеться про діяльність на фінансовому ринку, пов'язану із збиранням і аналізом різноманітних даних про репутацію позичальників і наданням відповідної інформації комерційним банкам, що загалом вказує на необхідність активного розвитку даного елемента інфраструктури кредитної системи. На сьогодні ж доводиться констатувати, що українські комерційні банки обмежені в отриманні всебічної інформації про репутацію позичальників, позаяк можливості власних аналітичних служб і служб безпеки не є достатніми навіть для перевірки тих даних, що надаються клієнтами. У зв'язку з цим створення міжбанківського “інформаційного поля” на рівні з активізацією власних зусиль банківських установ з отримання і оцінки більшого обсягу не фінансової інформації про діяльність позичальників слід вважати необхідним напрямом удосконалення загальної системи заходів, що в кінцевому підсумку визначають зміст комплексного аналізу кредитоспроможності позичальника.

В деяких країнах роль інформаційного центру, який збирає, накопичує і систематизує інформацію відіграють спеціалізовані комерційні інститути, що діють в банківській сфері і мають ліцензію на такий вид діяльності - кредитні Бюро.

Проте організація таких інститутів в Україні на даний час, попри нагальну потребу в них, видається практично неможливою через відсутність Закону “Про захист банківської інформації”; недосконалість вітчизняного законодавства тощо. Так згідно зі статтею 60 Закону “Про банки і банківську діяльність” [1] інформація про позичальників, котрі мають прострочену заборгованість за кредитами, наданими комерційними банками, в Україні вважається банківською таємницею; водночас статтею 62 того ж закону передбачено, що банки мають право надавати загальну інформацію, що становить банківську таємницю, іншим банкам в обсягах, необхідних при наданні кредитів (банківських гарантій).

При цьому варто зазначити, що з 27 червня 2001 року при Національному банку України створено єдину інформаційну систему обліку позичальників, які мають прострочену заборгованість за кредитами, наданими банками, яка налічує зараз 122 банки-учасники. Дана інформаційна система частково виконує функцію кредитного бюро, але тільки в частині “чорної” інформації, що стосується лише юридичних осіб. Занесена до бази даних загальна сума простроченої заборгованості за банківськими кредитами становить 3,01 млрд. грн. Частка прострочених позичок дорівнює близько 90% від загального обсягу прострочених кредитів по всій банківській системі України. Кількість заборгованостей, які обліковуються в системі становить 5,5 тисячі. [33, с.8]

Даний реєстр позичальників динамічно розвивається. З метою вдосконалення механізму його функціонування підготовлено зміни до положення про Єдину інформаційну систему, які затверджено постановою Правління НБУ від 23.12.2003 року №573. За пропозиціями банків-учасників системи змінами передбачено доповнити базу даних відомостями про керівників і засновників ненадійних позичальників юридичних-осіб.

Попри те, на нашу думку, інформація, яку акумулює українська база даних про боржників є недостатньою для повної і реальної оцінки їх фінансового стану. Відтак ці дані слід було б доповнити реєстр даними:

· про платіжну історію всіх позичальників - навіть тих, що мають відмінну репутацію;

· даними про загальну суму боргів позичальниками (кількість кредитних рахунків позичальника в кредитних установах України і сальдо по них, споживчі кредити, кредити на купівлю автомобіля, іпотеки тощо);

· тривалість кредитної заборгованості: вважається, що чим довший час особа користується кредитами, тим краще вона вміє ними управляти і такий позичальник заслуговує на більшу довіру;

· типи кредитних продуктів, яким користувався і користується позичальник: чи це кредитна картка, чи одноразовий кредит, а може клієнт обслуговується за контокорентним рахунком. Ця інформація дає характеристику про статус клієнта;

· кількість запитів для отримання кредитних ліній поданих клієнтом за останні дванадцять місяців. І чим більше разів протягом даного періоду клієнт звертався до банку за отриманням кредиту, тим менш стабільним є його стан.

Доцільним, на нашу думку, було б присвоєння кредитного рейтингу позичальникам, як сум балів отриманих ними по кожній із вище вказаних груп, із встановленням частки кожної групи в загальному рейтингу.

У здоровому суспільстві з економічної і, як наслідок, із соціальної точки зору у визначенні таких рейтингів зацікавлені всі члени суспільства, за винятком тих, хто не хоче дотримуватись закону.

Зацікавленість як юридичних так і фізичних осіб полягає в намаганні отримати якомога вищий кредитний рейтинг, від чого залежить величина ставки кредиту, на яку може розраховувати позичальник. Аналогічно, кредитний рейтинг враховується страховими компаніями при наданні страхових послуг і визначенні сум страхового платежу.

Таким чином, можна зробити висновок, що кожній законослухняній особі вигідно, щоб велась її кредитна історія, тому що це сприяє заощадженню і економії її власних коштів. Відтак недостатність відомостей в банку про позичальника на момент укладання кредитної угоди, що в економічній літературі визначається як асиметричність інформації, веде до неефективного розподілу кредитних ресурсів. У цьому разі кредитор встановлює однакові кредитні ставки для всіх позичальників, що породжує проблему несприятливого вибору. Іншими словами, в умовах асиметричної інформації надійніші позичальники змушені сплачувати завищену винагороду за ризик, а ненадійні сплачують занижену. А оскільки ненадійні позичальники більше прагнуть одержати кредит, ніж платоспроможні, то знижується ефективність розподілу кредитних ресурсів. В наслідок погіршення загального стану в не фінансовому секторі оцінка ризиків і відбір позичальників ускладнюються, процентні ставки підвищуються, і це змушує платоспроможних позичальників піти з ринку. При цьому ненадійні у фінансовому плані позичальники згодні на високу плату, оскільки часто усвідомлюють свою неспроможність повернути кредит вчасно або взагалі не збираються його повертати. Наслідком цього стає або ризикована кредитна політика і загроза фінансовій стабільності самих кредиторів, або їх прагнення максимально скоротити строки кредитування попри наявність на ринку надійних позичальників.

Отже, створення Національним банком України такої бази даних про позичальників, відіграє позитивну роль у зниженні кредитних ризиків, поліпшенні платіжної дисципліни позичальників, підвищенні ефективності діяльності банківських установ.

Хоча не варто заперечувати, що створення кредитного Бюро не можливе і поза системою Національного банку. Такий варіант цілком прийнятний. Цікавим, з цієї точки зору, видається створення бази даних про позичальників при Асоціації українських банків. Хоча на даний час така ідея не знайшла реального втілення і цьому перешкоджають ряд причин. Треба зазначити, що в Україні завершується процес формування банківської системи і в даний час триває боротьба між банками за сфери впливу. В такому контексті активно створюються альтернативні до вказаної асоціації. Прикладом може слугувати створення асоціації банків Києва. За таких обставин створена при асоціації українських банків інформаційна база не містила б повну інформацію. А зазначені процеси призвели б до роздробленості інформації, оскільки такі бази створювались би при кожній асоціації, а інформацію до них подавали б тільки банки-члени.

На нашу думку, в засновницьких документах бази даних при НБУ можна було б передбачити можливість відокремлення даної установи від системи Центрального банку. А умовою відокремлення могла б слугувати наявність згод всіх без виключення банків України подавати інформацію про позичальників до неї. Ця згода має бути засвідчена письмово у вигляді угоди між банком і кредитним Бюро. Це дасть змогу консолідувати в одному джерелі максимально повну інформацію.

3.2 Розвиток методів кредитування і форм забезпечення повернення позик

Необхідно відзначити, що розглянуті в попередньому питанні проблеми стосуються початкового етапу кредитного процесу, розкриваючи передусім ефективність визначення кредитоспроможності позичальника і виявлення кредитного ризику, не торкаючись безпосередньо видачі кредиту. Хоча цей етап є не менш важливим, оскільки, враховуючи особливості індивідуального відтворювального процесу банк не менш ефективно забезпечує своєчасне повернення авансованої вартості при адекватному застосуванні тих чи інших методів кредитування.

Що ж стосується самих методів надання позик, то їх генезис відображає послідові зміни у практиці видачі і погашення позик відповідно до зміни умов ведення господарської діяльності і того середовища, в якому функціонують підприємства. Сучасна спрямованість методології організації позичкових операцій комерційного банку ґрунтується на індивідуальному підході до кожного окремого позичальника з огляду як на його потреби і ресурсні можливості банку, так і завдання щодо мінімізації ризику та забезпечення належної рентабельності позичкових операцій.

В найбільш загальному розгляді класифікації методи кредитування можна умовно поділити на дві основні групи:

1. Методи, основний зміст яких полягає у тому, що питання про видачу позики вирішується кожен раз в індивідуальному порядку на основі поданої клієнтом заявки. При цьому клієнту відкривається простий позичковий рахунок, дебетове сальдо якого відображає величину наданих у тимчасове користування коштів. Водночас на відповідну суму збільшується кредитове сальдо поточного рахунку позичальника, що надає останньому можливість виписувати чеки або інші платіжні документи на банк для здіснення розрахунків, передбачених цілями кредитної угоди. Щоправда в кредитній діяльності українських банків більшою мірою практикується не зарахування суми позики на поточний рахунок (що підвищує ризик нецільового використання кредиту), а безпосередня оплата розрахункових документів, представлених позичальником у відповідності з копіями контрактів з контрагентами на придбання тих чи інших цінностей в рамках умов визначених кредитним договором. У вітчизняних банках майже абсолютно переважає даний метод кредитування, при якому позика покликана обслуговувати конкретні цілі виробничої (на поточні чи інвестиційні потреби) або торговельної діяльності (всередині країни й за експортно-імпортними угодами).

2. Друга група методів кредитування охоплює позичкові операції, зміст яких передбачає видачу кредиту клієнту в межах заздалегідь встановленого для нього банком ліміту, що використовується в міру виникнення потреб. Основною формою реалізації вказаних методів на практиці є відкриття кредитної лінії, що являє собою угоду між комерційним банком і позичальником про максимальну суму позики, яку клієнт може використовувати протягом встановленого строку при дотриманні певних умов (належного рівня фінансової стійкості).

Однак, якщо в умовах розвинутих ринкових відносин відкриття кредитної лінії передбачає по суті найвищий рівень довіри банку до позичальника, що визначає можливості останнього у будь-який момент отримати позику без додаткових оформлень та переговорів з банком (так само як і можливість не скористатися правом на отримання кредиту), то в умовах перехідного періоду уся сукупність негативних факторів, що супроводжують діяльність підприємства (значні обсяги дебіторсько-кредиторської заборгованості, низький рівень платоспроможного попиту на кінцеву продукцію, негнучкість виробництва стосовно змін ринкової кон'юнктури, надмірне податкове навантаження, політичний ризик підприємницької діяльності тощо) не дозволяє активно використовувати такий метод кредитування, заснований значною мірою на позитивній оцінці перспектив розвитку того чи іншого суб'єкта господарювання. За подібних обставин навіть формальне відкриття українськими комерційними банками кредитних ліній для своїх клієнтів часто-густо набуває вигляду серії послідовних позик, що за своєю суттю (порядок оформлення, контролю) є радше тими ж разовими кредитами на строго визначені цілі, проте з тією відмінністю, що заборгованість за кожним із них сумується в межах загально визначеного ліміту лінії.

В силу указаних причин у вітчизняній банківській практиці не можуть знайти широкого використання ті методи кредитування, котрі так чи інакше пов'язані з відкриттям кредитної лінії клієнту і котрі активно застосовуються комерційними банками промислово розвинутих країн: револьверний кредит, овердрафт, кредитування за контокорентом тощо.

Класичним методом надання позик в умовах ринкової економіки вважається контокорентний кредит. Цей вид банківського кредиту надається клієнтам, що мають у даному банку поточний рахунок. Контокорентний кредит органічно поєднує кредитне і розрахунково-касове обслуговування клієнта на основі відкриття єдиного активно-пасивного контокорентного рахунка. В такому випадку банк бере на себе всі операції клієнта за поточними вимогами і зобов'язаннями. Заборгованість за цим рахунком строго лімітується. Лімі кредитування для кожного позичальника встановлюється індивідуально, залежно від його фінансового стану і репутації. На даний час в Україні досить рідко застосовується такий вид кредитування.

Дуже подібним до контокорентного кредиту є спеціальний позичковий рахунок. Хоча така форма рахунків практично не застосовується в даний час, однак, на нашу думку, її варто було б активно впроваджувати. Оскільки при правильному застосування вона могла б допомогти вітчизняним банкам створити тривалі стосунки з клієнтами, особливо в контексті формування постійної клієнтської бази і фіксації прибутків. При використанні такого рахунку кожна позика окремим документом не оформляється. Необхідні для кредитування документи надаються тільки при відкритті спеціального позичкового рахунку. Розмір позики, як правило, обмежується контрольною цифрою (ліміт кредитування). Умови надання позики в межах ліміту і понад ліміт різко відрізняються: як правило, відсоткова ставка значно вища. Такий рахунок може бути відкритий без закриття поточного рахунку.

Перевагою такого рахунку є те, що конкретні строки погашення позики не встановлюються. А заборгованість по отриманих позиках погашається шляхом зарахування надходжень клієнта на спеціальний позичковий рахунок, оминаючи поточний, або, особливо надійним позичальникам, банк може дозволити погашати заборгованість по такому рахунку шляхом планових платежів з поточного рахунку, які здійснюються регулярно. Для створення гарантій погашення кредиту в договорі про кредитування має бути зазначено, що гарантією погашення заборгованості по даному виду рахунку є дебіторська заборгованість клієнта і, що в разі погіршення фінансового стану клієнта, або невиконання ним умов кредитного договору банк має право зараховувати для погашення заборгованості клієнта кошти що поступають від дебіторів в знак погашення дебіторської заборгованості, оминаючи поточний рахунок клієнта. Відповідно ліміт кредитування повинен бути нижчим ніж середня кредиторська заборгованість клієнта як мінімум за останні шість місяців. Додатковою гарантією має слугувати обумовлення в договорі права банку на безспірне списання коштів з поточного рахунку клієнта. Фактично, ці умови дозволяють банку відкривати такий рахунок фінансово стійким клієнтам з якими банк має не наскільки тривалі відносини, яких вимагає контокорентний кредит.

Вище зазначені види кредитування використовуються тільки для фінансування поточного виробництва й обігу і не спрямовуються на фінансування інвестицій. Існуючі економічні умови в Україні вимагають від банків більш активного застосування таких видів позичкових рахунків: насамперед при кредитуванні підприємств, в яких існує досить швидкий обіг коштів по рахунках (підприємств дрібно- і крупнооптової торгівлі, а також підприємств сфери послуг).

В контексті зростаючих в нашій державі обсягів емісій платіжних карток, в більш активне використання варто було б впровадити овердрафт. Це специфічний різновид контокорентного кредиту, який фактично є поточним рахунком, з тією лише відмінністю, що передбачає виникнення за таким рахунком дебетового сальдо в межах узгодженого ліміту. Овердрафт в західній банківській практиці застосовується для кредитування приватних осіб на поточні потреби. Такий вид кредитування є бланковим, а тому застосовується виключно при кредитуванні особливо надійних клієнтів. Але правильне складання договору про відкриття рахунку з овердрафтом, особливо по зарплатних картках дозволяє широко застосувати такий вид кредитування і в нас. Для цього в договір треба включати пункти, за якими:

- підприємство-працедавець, з одного боку, зобов'язується надати банку інформацію про заробітну плату позичальника за останні, як мінімум шість місяців, що дало б змогу точніше визначити його кредитоспроможність;

- з іншого, поручається за свого працівника на суму ліміту кредитування на термін дії угоди і несе солідарну з позичальником відповідальність;

- варто включити в договір пункт про те, що працівник дозволяє банку у безспірному порядку перераховувати необхідну для погашення ліміту суму з його заробітної плати; а при умові його звільнення з підприємства має дати згоду на безспірне перерахування банком для погашення овердрафту необхідної суми коштів отримуваних працівником, згідно трудового законодавства: 2 місяці після звільнення з підприємства працівник отримує від підприємства 100% суми заробітної плати, наступних два місяці - по 75%, а потім ще 2 місяці по 50% заробітної плати він отримує від держави як допомогу по безробіттю через біржу праці.

При цьому підприємство не несе ніяких матеріальних витрат, банк має гарантію повернення позики у вигляді солідарної відповідальності працівника, підприємства і держави, а працівник отримує доступ до кредитних ресурсів банку. Проте в політично нестабільній, чутливій до кон'юнктурних коливань українській економіці, яка дуже важко прогнозована, навіть фінансово стійкі підприємства, що успішно розвиваються сьогодні, завтра можуть несподівано перетворитись в банкрутів. Цей та інші види ризиків заважають активно використовувати такий вид кредиту як овердрафт.

Ще одним видом кредитування є револьверний кредит - це позика, що надається банком клієнту в межах встановленого ліміту заборгованості, який використовується повністю або частинами і відновлюється в міру погашення раніше виданого кредиту. Тобто, револьверний кредит - це багаторазово поновлюваний кредит. Протягом дії такого кредиту клієнт неодноразово позичає і повертає борг. Револьверний кредит надається в основному на умовах бланкової позики.

До категорії револьверних кредитів, як правило, включаються позики, що надаються фізичним особам за кредитними картками. Проте даний вид банківських послуг поки що не набув широкого застосування вітчизняними банками. І в першу чергу це пов'язано з вимогами Національного банку України, згідно яких банк що видав бланковий кредит змушений формувати резерв на всю суму кредиту. Якщо дотримуватись цих рекомендацій, у разі масового випуску кредитних карток від ресурсної бази банку нічого не залишилося б. Знову ж таки ефективним було би використання різного роду як матеріального, так і юридичного забезпечення.

На основі проведеного аналізу кредитоспроможності позичальника банк вибирає найбільш оптимальний метод кредитування, вид позичкового рахунка, термін кредитування, проводить переговори про спосіб погашення кредиту. Однак окремим питанням через сучасну банківську практику проходить рішення проблеми забезпечення кредиту. Криза ліквідності і банкрутство багатьох вітчизняних банків напряму залежить від ризиковості кредитної політики банку і відсутності дієвих способів забезпечення повернення позик.

Фахова література обговорює різні способи ефективного забезпечення кредиторів від ризику неплатоспроможності їх боржників та послідовність їх застосування.

На думку банкірів англо-американської школи, потрібно мати два, а ще краще три “пояси безпеки”, які захищають кредитора від невиконання боржником умов кредитного договору. “Перший пояс” - це грошовий потік, дохід - основне джерело погашення кредиту позичальником. “Другий пояс” - це активи, які пропонує позичальник в якості забезпечення погашення кредиту. “Третій пояс” пов'язаний з гарантіями які дають юридичні, а в багатьох випадках і фізичні особи.

Згідно положення НБУ “Про кредитування” видами забезпечення кредиту в Україні є: неустойка (штрафи, пені), застава, поручительство, гарантія, страхування (як об'єкта застави так і кредитного ризику).

Вартість забезпечення, легкість юридичного оформлення прав на нього банком та реалізації цих самих прав є основними вимогами щодо прийнятності забезпечення.

Аналіз вітчизняної банківської практики показав, що основним видом забезпечення зобов'язань позичальників являється застава, а саме застава матеріальних цінностей та майнових прав. Таке її застосування викликано намаганням банків гарантувати належне виконання зобов'язань. І якщо економічний механізм застосування застави можна вважати більш-менш правильно розробленим, то з юридичної точки зору є значні недоліки. Вони, в першу чергу, пов'язані з можливістю відчуження заставленого майна. Недосконалість вітчизняного законодавства практично не дозволяє банкам вільно реалізувати заставу при невиконанні позичальником умов кредитного договору, без дозволу судових та інших органів державної влади. За банками і по сьогодні в українському законодавстві не закріплений спеціальний статус особливого кредитора з першочерговими правами вимог в порівняння з іншими кредиторами позичальника, надійність захисту якого означає гарантію забезпечення інтересів вкладників, і який би дозволяв реалізувати безспірне стягнення суми кредиту і відсотків шляхом реалізації застави.

Ще одним способом забезпечення повернення позик передбачених вітчизняним законодавством є порука. Але вона не знайшла широкого застосування в банківській практиці України. Правова конструкція даного виду забезпечення передбачає багатоваріантність в поведінці поручителя, створюючи, при цьому, гнучкість поруки і можливості відступу від умов договору поручительства. Так, зокрема, якщо одна і таж особа виступає поручителем в різних банках за різними позиками, то всі наступні, після першого, договори поруки вважаються не дійсними. Аналогічна ситуація з заставою. Якщо одне і те ж майно виступає об'єктом застави по різних позика в різних банках, то для всіх послідуючих банків-кредиторів, окрім того, в якого найшвидше в часі заключений договір застави, видається практично неможливим звернення стягнення на даний об'єкт застави. І зумовлено це в першу чергу відсутністю в нашій державі єдиного реєстру забезпечень повернення позик. Це нерідко призводить до того, що по декількох кредитах в різних кредитних установах забезпеченням виступає один і той же гарант, поручитель, чи предмет застави. Тут, на нашу думку, доцільно було б поєднати реєстри гарантів, поручителів, і предметів застави в єдину загальнодержавну електронну інформаційну базу з поновленням і доступом учасників в онлайновому (On-Line) режимі часу. Я вважаю, що ефективне функціонування такої системи можна забезпечити шляхом законодавчої регламентації зобов'язань всіх без винятку і державних, і приватних нотаріусів подавати і використовувати інформацію такої бази даних під час реєстрації факту здійснення такої операції.

Така неефективність і обмеженість в застосуванні зазначених видів забезпечення породжує потребу в розробці і застосуванні нових інструментів захисту кредиторів від кредитних ризиків. Окрім того, світова банківська практика нагромадила значний досвід щодо вирішення цього питання. На нашу думку, вітчизняним банкам варто було б запозичити і адаптувати деякі з таких інструментів до українських умов ведення банківського бізнесу. А також на їх основі спробувати розробити нові.

В такому контексті заслуговує особливої уваги такий інструмент як гарантії. Цей інструмент в Україні в даний час не знайшов популярності. І в першу чергу, це зумовлено тим, що в якості суб'єкта гарантованого зобов'язання можуть виступати фінансово стійкі підприємства або спеціалізовані заклади, що користуються повагою в банківській сфері і мають достатньо коштів, щоб беззастережно виконати, в разі потреби, надані ними гарантії. Щодо перших, то, з огляду на нестабільність вітчизняної економіки і, як уже зазначалось, притаманні їй значні види ризиків, таких підприємств не так вже й багато. Саме це і є основною причиною, яка гальмує ширше використання гарантій.

Більш актуальним є другий варіант. Цікаво, що в розвинутих країнах, наприклад, в Сполучених Штатах Америки, гарантії надаються також спеціалізованими урядовими організаціями, що мають в наявності спеціальні цільові фонди. При чому за кредит стягується пільгова плата, зокрема, відсоткова нижча на 1-5 % порівняно з тією, яка береться за кредит, що надається без гарантії цих організацій. Це свідчить про існування більшої довіри банків до такого способу забезпечення кредитів порівняно з іншими.

На нашу думку, такий досвід варто було б запозичити і банківській системі України. Проте відмінності між економіками досить суттєві. В першу чергу це стосується спроможності нашої країни взяти на себе такі зобов'язання. Та й довіра банків до Уряду, особливо після втрат 1998 року від операцій з облігаціями внутрішніх державних позик не висока. Тому в чистому вигляді це зробити практично неможливо.

На наш погляд, в Україні можна було б створити Асоціацію гарантування повернення позик спільними зусиллями Національного банку України і вітчизняних комерційних банків. А запорукою виконання взятих нею зобов'язань повинні бути певні фонди грошових коштів. Дані фонди для початку функціонування такої установи можна було б утворити шляхом внеску державою до статутного фонду Асоціації через Національний банк України суми грошових коштів, яка необхідна для початку роботи такої установи. Основним завданням такої установи має бути видача гарантій, за якими дана асоціація гарантує комерційним банкам покриття збитків від неповернення виданих кредитів за рахунок накопичення фондів. А безпосереднє накопичення таких фондів відбуватиметься шляхом продажу гарантій безпосередньо позичальникам.

Функціонування такого механізму могло би бути слідуючим. Позичальник звертається до Асоціації з метою купівлі гарантії, для того щоб отримати в банку кредит, забезпечений такою гарантією, на пільгових умовах. Однією з пільг повинна бути нижча на 1-5% відсоткова ставка. Це можливо завдяки тому, що якість гарантій Асоціації вища порівняно з іншими видами забезпечення кредитів. Оскільки така гарантія являє собою фактично грошове покриття зобов'язань позичальника, яке може бути видане як на повну суму, так і на певну частину кредиту - повна чи часткова гарантія. При цьому, гранична ціна купівлі такої гарантії не повинна перевищувати суми коштів, яку позичальник зекономить на пільгових відсотках, які йому не доведеться платити, а фактично - бути навіть дещо нижчою. Це стало б потужним економічним стимулом для позичальників.

Проте в обмін на таку гарантію позичальник надає Асоціації забезпечення, яке повинен би надати банку для отримання кредиту при відсутності таких гарантій. Таким забезпеченням може бути застава нерухомості, товарно-матеріальних цінностей, страхові поліси тощо. На суму такого забезпечення Асоціація може випускати облігації забезпечені майном позичальника. Це створить додаткове джерело надходжень коштів асоціації. Отримані таким чином кошти з метою диверсифікації ризиків, які бере на себе Асоціація, шляхом використання різних методів управління ліквідністю, можна було б вкладати в різні фондові інструменти: муніципальні облігації, акції, а також інвестувати у виробництво тощо. Вкладення створювали б доходи, що спрямовувались би на погашення облігацій самої Асоціації, процентів по них, а також для нарощування гарантійних фондів зазначеної установи, що сприяло б збільшенню обсягів наданих гарантій і підвищувало би їх надійність.

Вигоду створенні такої Асоціації важко переоцінити. Держава, шляхом порівняно незначних капіталовкладень створить потужного інвестора економіки і зробить реальний ефективний крок в контексті декларованого напрямку створення вітчизняного фондового ринку. В свою чергу, комерційні банки, з однієї сторони, отримають надійне джерело забезпечення кредитів, а з іншої - дещо позбудуться такого тягала, як робота по оцінці, моніторингу, а інколи і зберіганні застави, а також уникнуть ризику пов'язаного з пошкодження чи втратою забезпечення. Вигода позичальників полягає в можливості отримання порівняно дешевших кредитів, що безумовно спричинить зростання попиту на кредитні ресурси банків на тлі зростаючої економіки, а отже і додаткові капіталовкладення, яких сьогодні так бракує. Останні, в свою чергу, призведуть до нового зростання як виробництва, так і економіки загалом. Можна навіть припустити, що зниження витрат на залучення кредитних коштів посприяє підвищенню норми прибутку в українській економіці, що може позитивно позначитись на припливі зовнішніх інвестицій.

Наступним видом забезпечення який, на нашу думку, варто було би активніше використовувати є страхування. І хоч Українські банки такий вид і використовують, але він в основному носить характер страхування від пошкодження і втрат застави. Проте цей вид страхування, по-перше, служить тільки як допоміжний засіб уникнення ризику втрати забезпечення. По-друге, дуже складно передбачити всі страхові випадки випадки. Значно простішим і надійнішим в цьому плані є страхування відповідальності позичальника за неповернення кредиту. Проте даний вид забезпечення не знайшов належного застосування в Україні, і не відіграє помітної ролі в цьому плані. Причина цього криється в небажанні страхових компаній працювати з даним видом послуг, оскільки саме цей вид страхування є одним з найризикованішим, хоча водночас і одним з найприбутковіших для страхових компаній. Але нехватка кваліфікованих фахівців у даній сфері, відсутність законодавчої регламентації такого виду страхових операцій операцій, не розвиненість фондового ринку, який давав би можливість мінімізувати ризик страхових компаній шляхом диверсифікації вкладень в цінні папери, та ряд інших причин відбивають бажання використовувати такий вид забезпечення кредитів.

Однак вже сьогодні економічні реалії вимагають цього, оскільки того елементарного набору видів забезпечення, що використовують вітчизняні банки, вже не достатньо для мінімізації кредитних ризиків, які постійно зростають під впливом зростаючої конкуренції на ринку кредитних послуг.

На нашу думку, заповнити таку вільну нішу на ринку страхування можна було б шляхом об'єднання зусиль банківських установ. Передусім, створення таких страхових компаній під силу поки що тільки великим системним банкам України. Та й зрештою, велика кількість таких компаній - теж не є добре. Оскільки даний вид страхової діяльності є досить складним, то впоратись з таким завдання під силу тільки потужним страховикам.

На перший погляд, видається не вигідним банкам створювати собі конкурента. Оскільки існує думка, що поліси накопичувального особистого страхування є альтернативними фінансовими інструментами по відносно вкладів, векселів і облігацій комерційних банків. Отже внаслідок появи на ринку великих страхових компаній банки можуть втратити велику частку клієнтури. Проте в разі появи таких компаній власниками яких є саме банки - ситуація стає кардинально протилежною. А саме банки зараз накопичили найбільший досвід і грошові кошти в сфері заощаджень та інвестування.

Окрім того, маркетингові дослідження свідчать, що цільові ринки банківського і страхового сектора хоч і перетинаються в окремих сегментах (цільові групи споживачів послуг), але в загальному являються різними. Дані дослідження виявили, що банківськими послугами користуються споживачі, основним рушійним мотивом яких є забезпечення дохідності і відносної ліквідності вкладів, в той час як накопичувальні страхові поліси купують клієнти, для яких головним є дохідність і захист від ризиків. Тобто, про якусь конкуренцію і, зокрема за клієнта, мова йти не може. [52, с.57]

Навпаки, в кінцевому результаті банки і страхові компанії отримають таку форму співробітництва, при якій синергетичний ефект поєднання зусиль в максимально можливій мірі компенсує відмову від конкурентної боротьби.

Основною перевагою для банків при формування таких, так би мовити, банківсько-страхових холдингів є участь в розподілі прибутків страхової компанії. Цей факт дозволить банкам, з однієї сторони, покривати втрати прибутків у банківській сфері, якщо споживач віддасть перевагу ринку страхових послуг. По-друге, банки диверсифікують свою діяльність, що дасть змогу ефективніше вкладати кошти через страхові компанії в ті сфери, в яких традиційно банківські капітали не домінують: передусім значні довгострокові капіталовкладення. Це дало б змогу отримувати стабільні доходи в довгостроковому періоді через розподіл прибутків страхових компаній тощо. проте все це дає змогу забезпечити тільки при умові, що страхова компанія буде досить потужною і навіть зможе диктувати певні умови функціонування страхового ринку. Якраз це і є підтвердженням того, що одному банку не під силу створити такого фінансового гіганта - для цього і потрібні спільні зусилля кількох банків.

Що ж стосується безпосередньо договорів страхування то збільшився б і їх спектр. Так договори страхування виконання зобов'язань, як правило складаються у формі дво- і тристоронніх договорів. Та ефективність кожного з них банки оцінюють по різному. Зокрема, двосторонній договір укладений між позичальником і страховою компанією не гарантує банку ніякого права захисту, оскільки згідно з нормами цивільного права він може бути змінений або припинений за згодою сторін. Банк у цьому випадку позбавляється права якимось чином впливати на виконання такого договору. Двосторонні договори, що укладаються між банком і страховою компанією щодо страхування фінансового ризику потенційним недоліком мають те, що страхові платежі покладаються на банк. Але ці особливості нівелюються у випадку, якщо банк є співвласником компанії. В такому випадку деякі із зазначених ризиків вдається суттєво знизити.