Проблеми банківського кредитування

Размещено на http://www.allbest.ru/

Проблеми банківського кредитування

Зміст

Вступ

1. Історичний огляд розвитку кредитування

1.1 Кредитна кооперація в дореволюційній Росії

1.2 Державна позикова політика 1917 - 1990 рр.

2. Поняття кредиту та його розгалуження

2.1 Необхідність, форми та види кредиту

2.2 Правове регулювання банківських кредитів

2.3 Значення інформаційного забезпечення банківського кредитування

3. Проблеми банківського кредитування

3.1 Проблеми залучення банківського кредиту та шляхи їх вирішення

3.2 Проблеми забезпечення повернення банківських кредитів

3.3 Політика банків з довгострокового кредитування як напрям підвищення ефективності кредитної політики

4. Перспективи розвитку кредитних операцій в Україні

Висновки

Література

Вступ

На сучасному етапі економічного розвитку, в умовах трансформації національної економіки, серед проблем, пов'язаних з виходом України з кризового стану, важливе місце посідає завдання формування ефективної банківської системи. Як найважливіший елемент відтворювальної структури економіки банківські установи організують рух і перерозподіл ресурсів суспільства в їх грошовому виразі. Через банківську систему проходять грошові розрахунки і платежі господарюючих суб'єктів та населення в цілому. Саме комерційні банки виконують важливу функцію мобілізації тимчасово вільних грошових ресурсів і перетворення їх в реальний капітал, здійснюючи різноманітні кредитні, інвестиційні та інші операції і забезпечуючи, таким чином, потреби економіки в додаткових ресурсах. Серед суб'єктів фінансово-господарської діяльності комерційні банки - це саме та галузь, яка повинна бути спроможна своєчасно прогнозувати динаміку економічної кон'юнктури, а також якнайшвидше та досить гнучко реагувати на будь-які зміни, що відбуваються на фінансовому ринку.

Нині в економіці України намітилися позитивні тенденції економічного зростання, темпи та стійкість якого залежать від здатності банківської системи забезпечувати потреби суб'єктів господарювання необхідними кредитними ресурсами. Разом з тим, загальні тенденції сучасного розвитку кредитних операцій вітчизняних банків свідчать про суттєве послаблення ролі банківського кредиту в забезпеченні виробничого сектору додатковими грошовими коштами.

Надання кредитів і проведення кредитної політики є найпоширенішою операцією банківських установ. Кредитні операції приносять банківським установам основну частину доходу. Однак аналіз ситуації, що склалася у банківській сфері, свідчить, що більшість банків зазнає фінансового краху внаслідок надзвичайно ризикованої кредитної політики.

У зв'язку з цим дуже актуальним є вирішення проблеми вдосконалення кредитної діяльності банківських установ. Банки мають організовувати кредитні операції таким чином, щоб отримувати максимально можливий прибуток, але при цьому намагатись зменшити ризик, безпосередньо пов'язаний з механізмом надання і погашення банківських кредитів.

Метою даної роботи є проведення аналізу стану банківського сектору економіки з метою виявлення проблем кредитування банками вітчизняних підприємств.

Виходячи з мети роботи необхідно вирішити наступні завдання:

- зробити історичний огляд розвитку кредитування;

- вияснити поняття кредиту, його необхідність, види;

- наступним кроком є виявлення проблем банківського кредитування в Україні;

- останнім етапом дослідження даної роботи є виявлення перспектив розвитку кредитних операцій в Україні.

1. Історичний огляд розвитку кредитування

1.1 Кредитна кооперація в дореволюційній Росії

Одним із найважливіших питань економічного розвитку дореволюційної Росії було створення в країні ефективної мережі установ дрібного кредиту. До початку XIX ст. більшість великих населених пунктів країни не мали кредитних установ, що створювало незручності, в першу чергу, для сільських мешканців, які бажали отримати позику для розвитку власного господарства. Прийняття урядом законодавчих актів, що регламентували діяльність установ дрібного кредиту, сприяло збільшенню кількості кредитних кооперативів та стимулювало розвиток економіки Росії.[21]

Етап становлення. Початок розвитку установ дрібного кредиту в Російській імперії був пов'язаний із проникненням до країни у 60-ті роки XIX ст. ідеї створення сільських кредитних кооперативів у Німеччині. У 1865 р. за німецьким зразком у Росії було створено перше позиково-ощадне товариство, засноване на принципах кооперації. Капітал товариства мали створювати його учасники. Обов'язковий пай становив від 50 до 100 руб. З отриманої суми товариство видавало позики своїм членам. Органи управління товариства обиралися з числа його учасників. У 1871 - 1887 рр. у Росії спостерігалося значне зростання кількості позиково-ощадних товариств: за цей час було створено 1218 подібних установ.

Однак протягом подальших десяти років кількість позиково-ощадних товариств значно зменшилась. Серед, головних причин цього був мінімальний розмір паю, що виявився завеликим для тих, хто бажав стати членом товариства. Непривабливим для багатьох потенційних учасників товариства був і розмір позики, який не мав перевищувати пайовий внесок більш ніж у півтора раза. Крім того, відсутність належного урядового нагляду за діяльністю позиково-ощадних товариств ставала причиною всіляких зловживань з боку їх керівництва, що у свою чергу наносило цим установам значні збитки.

Основні види. У 1895 р. було прийнято Положення про установи дрібного кредиту, яке мало удосконалити діяльність цих товариств та встановити за ними державний контроль. Документ визначав права кредитних кооперативів як юридичних осіб: вони мали право купувати майно, укладати угоди, брати участь у судових процесах тощо. Крім традиційних операцій (прийом внесків та видача позик), установам дрібного кредиту дозволялось вести посередницькі операції щодо купівлі сировини, знарядь праці, продажу готової продукції тощо. Установи дрібного кредиту мали перевіряти кредитоспроможність позичальника та обговорювати цільове використання позики. Загальне керівництво кредитними кооперативами здійснювало Міністерство фінансів.

Документ передбачав створення нового виду кредитних кооперативів - кредитних товариств. їх головною метою було надання малозабезпеченим селянам дешевого кредиту для розвитку господарської діяльності, а також можливості розміщувати свої заощадження для збільшення прибутку. Кредитні товариства відрізнялись від позиково-ощадних перш за все відсутністю в них пайових внесків. Основний капітал кредитних товариств формувався із позик Державного банку, який надавав кредити на термін до одного року. Законом також передбачалось надання довгострокових позик терміном до п'яти років. Позиково-ощадні товариства також мали право користуватися кредитом Державного банку, але тільки після надання ними першого річного звіту. [21]

Як забезпечення кредиту визнавались: особиста довіра Державного банку до кредитних кооперативів, поручительство, застава сільськогосподарських продуктів та інвентарю. При цьому учасники установ дрібного кредиту несли відповідальність за їх зобов'язаннями за принципом кругової поруки. На чолі позиково-ощадних та кредитних товариств стояли виборні правління та ради. Обидва види кредитних кооперативів мали право поповнювати свої обігові капітали за рахунок пожертвувань будь-яких суспільних чи приватних установ та осіб.

У 1904 році було видано нове Положення про установи дрібного кредиту, яке містило певні нововведення. Зокрема, крім позик на формування свого основного капіталу кредитні кооперативи могли отримувати від Державного банку й кредити на збільшення обігових коштів, а також цільові кредити. Найчастіше позики видавались у вигляді відкриття спеціальних поточних рахунків, рідше - у формі обліку векселів терміном до одного року під 6% річних. Ці кредити мали забезпечуватись процентними паперами чи векселями. Для більш продуктивної діяльності установ дрібного кредиту згадане Положення передбачало створення ними спілок, статути яких затверджувались міністром фінансів. Кошти для створення та діяльності спілок формувались за рахунок відрахувань із прибутків учасників (по 100 руб. з кожного), а також за рахунок пожертвувань.

Слід зазначити, що вже на початку XX ст. Російська імперія посідала провідне місце у світі за кількістю кредитних кооперативів. У 1916 р. в країні функціонувало більше 14 тис. установ дрібного кредиту із загальною кількістю учасників понад 8 млн. осіб. Взагалі діяльність кредитних кооперативів у Росії виявилась досить ефективною. Про це свідчить, зокрема показник річного прибутку установ дрібного кредиту, який становив у середньому близько 7% від розміру власного капіталу.

Державне регулювання. Відповідно до Положення про установи дрібного кредиту функції загального контролюючого органу за кредитними кооперативами було передано Державному банку Росії, при якому було створено спеціальне Управління у справах дрібного кредиту. Крім того, почав діяти міжвідомчий Центральний комітет у справах дрібного кредиту, у складі якого перебували представники усіх зацікавлених відомств, зокрема, Міністерства фінансів, Міністерства внутрішніх справ, Міністерства землеробства та державного майна тощо. В регіонах Російської імперії відкривались губернські комітети у справах дрібного кредиту, у складі яких перебували представники місцевої влади.

При конторах та відділеннях Державного банку були введені нові посади безпосередніх координаторів діяльності кредитних кооперативів - інспекторів дрібного кредиту. Вони проводили ревізії, перевіряли річні звіти та діловодство товариств. Ревізії підлягали всі кредитні товариства, яких кредитував Державний банк. Крім того, щодо кредитних кооперативів уряд застосовував ряд обмежень, метою яких було запобігання банкрутству товариств через неправильне або ризиковане ведення ними справ. По-перше, Державний банк видавав кредитним товариствам позики тільки для забезпечення їх господарських потреб, що мали принести прибутки, тоді як позики на непродуктивні цілі (купівлі продуктів, сплати боргів тощо) не надавались. По-друге, сума зобов'язань кредитного товариства по внесках та позиках не мала перевищувати його основний капітал більш ніж у десять разів.

У 1910 р був виданий закон «Про надання із сум державних ощадних кас позик в основні капітали установ дрібного кредиту та про дозвіл спрямовувати на потреби цього кредиту деякі селянські суспільні капітали», відповідно до якого функції кредитора кредитних кооперативів було покладено на державні ощадні каси. Вони отримали право видавати позики для формування основних капіталів установ дрібного кредиту. Державний банк продовжував допомагати кредитним кооперативам, надаючи позики на збільшення обігових коштів, або - цільові кредити.

Слід зазначити, що державне регулювання діяльності установ дрібного кредиту мало позитивні результати для останніх. Так, протягом 1906 - 1910 рр. позики Державного банку цим установам збільшились у п'ять разів. Хоча операції Державного банку щодо видання позик установам дрібного кредиту становили лише 1,2% від загального обсягу його кредитних операцій, для кредитних кооперативів ця допомога була вагомою.

1.2 Державна позикова політика 1917 - 1990 рр.

Жовтнева революція 1917 р., актом репудіації покінчила з боргами російської імперії. Декрет Радянського уряду від 21.01.1918 р. ліквідував: по-перше, «всі державні позики, які були укладені урядом російських поміщиків та російської буржуазії, перелічені в особливому списку»; по-друге, всі гарантії, які були дані за позиками різноманітних підприємств та організацій; по-третє, «безумовно та без будь-яких виключень» всі державні зовнішні позики [1]. Розмір перелічених боргів до моменту революції становив 36,2 млрд. руб. [2].

Вищезазначеним декретом були анульовані майже всі державні позики; була залишена лише низка державних цінних паперів (далі - ДЦП). Це були: 5-процентні короткострокові зобов'язання Державного казначейства Російської імперії (свого часу вони були підготовленими царським міністерством фінансів до розміщення на фондовій біржі для отримання короткострокових кредитів); білети Державного казначейства (серії), які повинні були виступати інструментом довгострокового державного кредиту; 5-процентні облігації «Позики свободи» Тимчасового уряду; купони низки інших дореволюційних ДЦП. Всі перелічені ДЦП були залишені не для фондового, а для грошового обігу. Вони були прирівняні до кредитних білетів та фактично і юридично були грошовими сурогатами. Подібна зміна правового статусу «царських» ДЦП Радянським урядом була зумовлена різким знеціненням грошової маси у зв'язку з війною та революцією, а також необхідністю емісії грошей. Новий уряд не мав коштів на проведення якісної емісії, а тому скористався наявністю на всій території великої маси ДЦП у формі паперових бланків, що було наслідком високого рівня розвитку в дореволюційній Російській імперії державного кредиту в його облігаційній формі.

На першому етапі Радянської влади (1917-1922 рр.) законодавче регулювання фінансової політики повністю підпорядковувалося цілям соціально-політичної боротьби. Досягненню мети сприяло введення в дію декрету про націоналізацію банків від 14.12.1917 р. [3]. Наступний за ним декрет стосувався анулювання державного боргу. Ці два декрети є основними нормативними актами, які розглядалися на той історичний період. Законодавча діяльність у подальшому лише розвивала, доповнювала та конкретизувала зазначені декрети. Реалізація декретів зумовила зруйнування системи державного кредиту. У 1919 р. стала явною неможливість подальшого використання кредиту державою: джерела внутрішнього кредитування держави були знищені, а зовнішній кредит був недоступним.

Другий етап Радянської влади (1922-- 1927 рр.), у зв'язку з введенням нової економічної політики (НЕП), необхідно було розпочинати з відновлення державного кредиту. Цей історичний етап поділявся на два періоди [1, с 129-143]:

* період примусових державних позик;

* період державних позик вільного розміщення.

Такий хронологічний поділ дуже важливий з точки зору еволюції вимог до випуску ДЦП радянської епохи.

Перший період - це період, коли закладалися основи системи державного кредиту, на який було покладено завдання поступової заміни грошової емісії більш здоровою формою покриття дефіциту бюджету - державним кредитом. Не можна не погодитися з точкою зору І. Гохмана, згідно з якою складна економічна ситуація призвела до того, що період становлення державного кредиту став періодом натуральних та примусових державних позик [4]. Натуральні державні позики забезпечувалися продовольством. Це були короткострокові форми кредиту, а їх облігації приймались до оплати продовольчого податку, що певним чином сприяло їх популяризації, а також допомагало населенню забезпечувати себе, хоча б частково, продуктами споживання за твердими цінами. Примусове розміщення державних позик, яке замінило натуральну форму, зумовило обмеження використання ДЦП замість грошей в умовах дефіциту останніх, забезпечувало збільшення коштів у казні, знижувало споживчу спроможність населення і як наслідок - товарний голод. Примусово розміщені державні позики фактично не мали вторинного ринку - можливості їх обігу законодавчо не були визначені, а ті, які існували, були зведені до мінімуму («чорний ринок» ДЦП на той час ще не був таким розвинутим).

З сьогоднішніх позицій ми можемо оцінювати примусові державні позики з двох боків: з одного боку, вони були не вигідні для вкладників; з іншого - держава за допомогою примусової форми могла вирішувати зав дання економічного розвитку країни, в тому числі завдання створення та розвитку системи державного кредиту.

Початком другого періоду можна вважати лютий 1925 р., коли було прийнято рішення про перехід до добровільної форми розміщення державних позик. На той час економічні умови поліпшилися, зріс попит на ДЦП, що дозволяло сподіватися на їх легке розміщення, за умови дотримання ринкових характеристик нових позик. Таким чином, подальший розвиток державного кредиту відбувався відповідно до темпу накопичення капіталу в країні та носив добровільний характер. Цей період не обмежувався лише відмовою від примусового методу розміщення ДЦП. Також були відмінені всі обмеження обігу та введене ринкове котирування ДЦП, що означало законодавче та фактичне «відкриття» вторинного ринку. Крім того, була виведена з обігу частина облігацій державних позик (що, по суті, має спільні риси з операціями щодо уніфікації державного боргу, які проводилися в Російській імперії). Тим самим створювався штучний попит на ДЦП, що сприяло зростанню курсів останніх і, відповідно, викликало до них інтерес з боку потенційних утримувачів. У результаті зростав обіг ДЦП, який служив основою для створення фондового ринку. Таким чином, за допомогою законодавчих засобів були забезпечені попит та обіг державних позик. Останнє можна оцінювати лише позитивно, оскільки це відповідало інтересам як держави, так і кредиторів.

Восени 1926 р. основним джерелом кредитування держави були кошти населення, про що свідчать такі дані журналу «Фінанси та народне господарство»: основним утримувачем облігацій радянських державних позик були державні трудові ощадні каси, які містили значну частину вкладів у вигляді облігацій. Так, у 1926 р. ощадним касам належало ДЦП на 70,5 млн. руб., банкам - на 10,4 млн. руб., підприємствам - на 18,5 млн. руб. [5]. Подібне співвідношення, у порівнянні з рейтингом інвесторів на фондовому ринку другої половини 90-х років, коли банки та юридичні особи є основними утримувачами ДЦП, розкриває, на нашу думку, сутність системи державного кредиту, яка тільки формується: по-перше, держава замінила кредитну систему країни єдиною підконтрольною системою ощадних кас, що створило передумови для наступного обмеження вторинного ринку державних цінних паперів; по-друге, проводилась однозначна політика на просування населення (тобто фізичних осіб) як основного інвестиційного джерела державного кредиту. Суть такої політики точно була сформульована В. Твердохлібовим. Він стверджував, що кредит, який надається державі державними організаціями та підприємствами, є лише зміненою формою державних коштів, а реалізація позик серед населення заохочувала нові кошти до економіки [1, с 144]. Однак це твердження, по-перше, не враховувало можливість кредитування держави з боку існуючих на той час приватних підприємств, банків; по-друге, «зміна форми державних коштів», іншими словами, перерозподіл їх по різним галузям економіки - завжди є однією з функцій ДЦП, важливою для життєдіяльності будь-якої економіки. Таким чином, радянська держава в результаті проведення політики державного кредиту повністю поклала тягар щодо виконання цієї функції на державний бюджет. Для населення така політика означала зменшення рівня доходів на більш-менш тривалий період (від 10 до 20 років залежно від терміну обігу облігацій, які набувалися), що, в свою чергу, призвело до зниження споживчих можливостей в країні. Це дозволяло радянській владі витрачати менше коштів на виробництво споживчих товарів та перерозподіляти їх на користь важкої промисловості, оборони та соціальної сфери.

Однак умови випуску та обігу державних позик мали і позитивні результати, а саме: оскільки передбачався порядок відрахування частини доходів, отриманих від розміщення, в місцеві бюджети, то не було необхідності у випуску місцевих позик, що також сприяло популяризації ДЦП серед місцевих органів влади.

Повертаючись до поділу радянських державних позик на види, звернімося до наукових досліджень М. Гурвича, який стверджував, що відповідно до суб'єктного складу позикоутримувачів видавалися державні позики: 1) для населення; 2) для юридичних осіб [6]. Перші поділялися на два підвиди: а) які розміщувалися в порядку колективної підписки та з відстрочкою оплати; б) які розміщувалися шляхом прямого продажу через систему ощадних кас. Таким чином, поділ на підвиди було проведено на засадах первинного розміщення. Щодо вторинного обігу, то він регламентується однаково. Другий вид державних позик охоплював широке коло юридичних осіб, які в силу діючих постанов [7] повинні були розміщувати в ДЦП повністю або частково свої резервні капітали. В цілому можна зробити висновок, що перший вид сприяв популяризації ДЦП серед широкого кола населення, другий вид дозволяв вилучати додаткові кошти із обов'язкових резервів підприємств та організацій, що запобіга-ло новим грошовим емісіям, а саме девальвації грошей та інфляції.

Категорія державних позик для населення поділялась на «міські» та «сільські». Поділ державних позик на міські та сільські здійснював безпосередньо народний комісаріат фінансів, коли випускав інструкції з розміщення державних облігацій окремо серед сільського населення та окремо серед міського населення [8].

Деякі вчені (наприклад М. Боголепов) та практики висловлювали думку, що для розвитку державного кредиту на селі вигідніше було б не розповсюджувати облігації державних позик, а залучати гроші селян через систему вкладів в ощадних касах та лише потім поміщати їх у ДЦП [1, с 145-146]. Необхідно піддати сумніву вигідність такої політики для держави, оскільки, по-перше, створення системи ощадних кас на селі лише з метою розміщення ДЦП надто дорогий захід, а розвивати інші фінансові операції ощадні каси не могли з огляду на незначний обсяг грошових заощаджень у населення. По-друге, така політика цілком зводила мережу фінансово-кредитних закладів до системи ощадних кас, які таким чином монополізували б діяльність у сфері державного кредиту і як державна, але самостійна, організація могли б диктувати свої умови при визначенні політики державного кредиту. По-третє, подібна політика виводила селянство за рамки кредитних відносин та зводила «до нуля» всі попередні зусилля держави з формування верстви потенційних утримувачів ДЦП та популяризації останніх. Нарешті, така політика надавала менше можливостей контролювати емісію ДЦП на ринку, оскільки кошти, які містилися у вкладах, населенню простіше було зняти з рахунку ощадної каси, ніж продати ДЦП.

Повертаючись до розгляду класифікації державних кредитів, виділимо класифікацію, яка базується на рівні отримання прибутку з ДЦП (або, використовуючи сучасну термінологію, на рівні спекулятивності ДЦП). Тут різні автори виділяли два види державних позик: масові та ринкові [9]. Якщо перші служили для вкладення грошових збережень позикоутримувачів, то другі були основним об'єктом біржової гри. Таким чином, держава дотримувалась вимог класичного фондового ринку щодо присутності на ньому твердо прибуткових та ігрових цінних паперів. Але перші й другі є державними. Звичайні облігації державних позик відносились до категорії твердо прибуткових, а ігровими виступали корпоративні цінні папери (цінні папери, які видавалися приватним капіталом). Слід зазначити, що подібна знахідка радянського фінансового законодавства періоду 20-30-х років частково була запозичена українським фондовим законодавством 90-х років, яке розробляло та продовжує розробляти види ДЦП як з інвестиційними, так і з ринковими характеристиками. На нашу думку, розширення функціональних можливостей ДЦП як доказ державного боргу сприяє розвитку державного кредиту і, відповідно, зміцнює фінансові позиції держави.

Радянські державні позики класифікувалися за формою доходу ДЦП. На основі цього випускалися: процентні державні позики (прибуток у формі ставки проценту, яка нараховується на номінал); виграшні (прибуток лише у формі виграшу, при цьому не всі облігації вигравали); процентно-виграшні; безпрограшні (протягом строку обороту вигравала кожна облігація).

Г. Вакуліна як одну з характеристик еволюції державних кредитів 30-50-х років наводить «відмову від виплати процентів на користь виграшу»1 [10]. Базуючись на результатах вивчення нормативних документів, які регулюють випуск та обіг державних облігацій, ми підтримуємо твердження Г. Вакуліної, оскільки з самого початку становлення державного кредиту в 1922 р. домінував вид виграшних облігацій, який не відповідав інвестиційному характеру облігацій радянських державних позик, що передбачав твердий та постійний, а не випадковий прибуток.

Окрім неординарності критеріїв класифікації державних позик, державний кредит довоєнного періоду мав ще деякі риси, що характеризували державні позики та їх обіг. Починаючи з 30-х років, фондовий ринок як такий припинив своє існування [11]. Більше того, оборот облігацій масових позик був поставлений під контроль комісією сприяння державних позик [12]. Письмовий дозвіл останніх став єдиною можливістю здійснювати операції з продажу та застави ДЦП як забезпечення для отримання позики. Таким чином, не повертаючись до примусової форми розміщення державних позик, фінансове законодавство обмежило оборот ДЦП. Тим самим уряд запобігав можливим випадкам «скидання» ДЦП позикоутриму-вачами. Цій меті також сприяла проведена у 1930 р. конверсія державних позик, яка, крім цього, забезпечувала організаційне закріп-лення довгострокового характеру державних позик. Термін обороту був збільшений в середньому до 20 років, процентна ставка прибутку знижена до 4-2 % річних [13]. Отже, держава закріплювала за собою значні за обсягом, тверді та довгострокові, дешеві джерела грошових коштів для розвитку країни. Цілком ймовірно, це досягалося за рахунок порушення прав та інтересів громадян. Існувала також така думка, що «на відміну від капіталістичних країн, де наявність збережень стимулює державу до випуску державних позик, у СРСР наявність державних позик повинна стимулювати населення до збереження своїх мізерних доходів». З цієї точки зору, використання цінних паперів сучасною демократичною державою можна вважати більш правомірним, оскільки воно не тягне за собою ніяких порушень, незважаючи на попередню грандіозність поставлених фіскальних цілей.

Наступна конверсія 1936 р. [14] здійснювалась не на добровільній основі (на відміну від конверсій державних позик у Російській імперії, коли ДЦП можна було не обмінювати на нові випуски, а продавати державі за біржовою ціною. Короткий термін, відведений на проведення конверсії, та обов'язковість останньої в умовах великої території радянської держави та нерозвинутої інфраструктури дозволяє нам зробити висновок про те, що значна частина населення, передусім сільського, не встигала обмінювати свої ДЦП на нові. Тим самим держава звільнялася від частини свого боргу. Подібні дії ми можемо кваліфікувати не інакше як порушення державою-боржником права грома-дян-кредиторів, яке при цьому здійснювалося на законних підставах.

Така сама конверсія, але щодо ринкових (а не масових, як раніше) державних позик була проведена у 1938 р. [15]. їй передувала відміна системи громадського контролю над розповсюдженням облігацій масових позик [16]. Слід зазначити, що надане «полегшення» з боку законодавства не було ефективним, оскільки вторинний обіг дорівнював позикозаставним операціям, які здійснювалися виключно через систему ощадних кас та на жорстких умовах: розмір позики не міг перевищувати 30 % вартості заставних облігацій, а термін позики - 6 місяців. До такого ж висновку дійшла Н. Шеленкова при вивченні історії розвитку російського біржового законодавства, а саме: ринок ДЦП СРСР був, по суті, тільки первинним ринком; організованого вторинного ринку не існувало [17].

В цілому до початку Великої Вітчизняної війни, тобто до 1941 р., кошти, отримані від державних внутрішніх позик країни, які були розміщені, збільшили фінансові ресурси за довоєнний період на 50 млрд руб., а число утримувачів ДЦП становило 50 млн. [18]. Крім того, слід зазначити, що довоєнний період був найбільш цікавим в історії радянського державного кредиту з точки зору законодавчих знахідок у сфері правового регулювання випуску та обороту ДЦП.

В результаті розміщення чотирьох державних воєнних позик у 1941-1945 рр. до бюджету держави надійшло 76 млрд. руб. [18, с. 150-193].

Наступний етап в історії радянського державного кредиту - етап післявоєнного відродження та розвитку економіки країни -включав в себе 14 випусків державних позик та конверсію 1947 р. Вартість кредиту за цими позиками становила для держави від 4 до 2 %, термін - 20 років. Конверсія проводилась згідно з інструкцією Міністерства фінансів СРСР від 14.12.47 р. [19]. Ця конверсія, хоч і була законодавчо оформлена, черговий раз порушила де-факто майнові права громадян по державним облігаціям та допомогла державі відмовитися від частини свого внутрішнього боргу.

Незважаючи на конверсію та дефляцію 1947 р., до 1957 р. сума існуючих позик перевищила 300 млрд. руб. [18, с. 150-193]. Сума виплачених виграшів зросла до розмірів, які зробили подальший випуск державних кредитів не вигідним для державного бюджету. Тому в 1957 р. постановою уряду було зупинено випуск нових державних позик згідно з підпискою з одночасним зупиненням всіх операцій з раніше підготовленою позикою терміном на 20 років, щорічно рівними частинами. Однак погашення почалося достроково у 1974 р. У 1966 р. була випущена Державна 3-процентна внутрішня виграшна позика терміном на 20 років, а у 1982 р. - аналогічна позика [20]. Облігації 1982 р., приймалися ощадними касами згідно з номіналом, за першою вимогою їх власників. Аналіз законодавства про внутрішні державні борги початку 90-х років свідчить, що до цього часу існували непогашені боргові зобов'язання радянської держави.

2. Поняття кредиту та його розгалуження

2.1 Необхідність, форми та види кредиту

Кредит існував не завжди. Він виник на певному етапі розвитку людського суспільства. Його винайдення вважають одним з найгеніальніших відкриттів людства поряд із винайденням грошей. Причини його виникнення слід шукати насамперед не у сфері виробництва, а у сфері обміну, де продавці товарів протистоять один одному як власники, як юридичне самостійні особи.

Коли товарно-грошові відносини почали ставати більш-менш регулярними, взаємовідносини між товаровиробниками іноді набували особливого характеру:

продавцеві потрібно було продати товар, а в покупця не було грошей, щоб його купити (тому що він ще не виготовив свій товар або виготовив, але не продав його з тих чи інших причин). За таких умов акт купівлі-продажу товару не міг відбутись. І тут випадково, як і багато інших винаходів людства, був відкритий кредит -- за наявності довіри продавця до покупця товар був проданий з відстрочкою платежу, у кредит. Таким чином, кредит виник і розвинувся на основі функції грошей як засобу обігу. З його виникненням гроші, окрім функції міри вартості і засобу обігу, стали виконувати й функцію засобу платежу, однією з ознак якої є розрив у часі між передачею товару і грошей із рук у руки. Отже, кредит полегшував реалізацію товарів. Саме в цьому й полягає найбільш поширена причина необхідності кредиту. Але пізніше кредит розвивався, і необхідність у ньому стала обумовлюватися не тільки потребами сфери обміну, а й інших сфер суспільного відтворення -- виробництва, споживання.

В умовах сучасного розвитку товарного виробництва, коли воно набуло загального характеру, стан економічних зв'язків не тільки в межах однієї країни, айв усьому світі дуже ускладнився. За таких умов його навіть неможливо собі уявити без кредиту. Адже внаслідок спеціалізації виробників на виготовленні певних товарів і викликаного нею кооперування суспільне виробництво перетворилось у свого роду величезний замкнутий ланцюг тісно пов'язаних між собою товарно-грошовими відносинами ланок -- товаровиробників, продавців, споживачів. І щонайменше порушення у будь-якій із цих ланок може призвести до того, що вона не розрахується за своїми зобов'язаннями з іншими його ланками. Як наслідок, може бути порушений нормальний обмін товарами між окремими учасниками товарно-грошових відносин, тобто цей ланцюг може «розірватись». Саме в цьому полягає абстрактно-теоретична можливість кризи збуту товарів у суспільстві, котра стає реальною, якщо подібні порушення набувають масового характеру. Все це досить негативно може вплинути на фінансово-господарську діяльність цілого ряду учасників суспільного відтворення. Тому суспільство повинно мати у своєму розпорядженні такі економічні інструменти, з допомогою яких можна було б запобігати перебоям у сфері суспільного виробництва, загалом суспільного відтворення. Одним із найважливіших таких інструментів і став кредит. Звідси існування товарного виробництва і пов'язаного з ним товарного обігу є найбільш загальною економічною причиною необхідності кредиту.

Питання про форми та види кредиту з практичного погляду не має такого важливого значення, як інші складові теорії кредиту. Можливо, цим пояснюється надто вільне трактування цього питання в більшості публікацій з теорії кредиту. Важко віднайти навіть два підручники, в яких давалось би однакове трактування сутності та асортименту, форм і видів кредиту. І справа не тільки в різній їх кількості, а й у тому, що нерідко одне й те саме поняття одні автори називають формами кредиту, інші -- видами, і навпаки. Деякі автори говорять лише про форми кредиту і зовсім не згадують про види. Такий різнобій може негативно впливати на практику організації кредитування, зокрема на розроблення її нормативно-інструктивного забезпечення.

Для науково обґрунтованого вирішення цього питання потрібно насамперед виробити єдиний методологічний підхід до визначення критеріїв класифікації кредиту. На наш погляд, такий підхід повинен враховувати:

-- відмінності самих понять форми та виду;

-- відмінності у внутрішній структурі кредиту та її окремих сегментів;

-- практичну доцільність та зручність у користуванні.

У загальноприйнятому розумінні форма -- це зовнішній, найбільш загальний вияв певного предмета чи явища, який хоч і пов'язаний внутрішньою їх сутністю, але не розкриває її. Оскільки кредит -- явище суспільне (економічні відносини), про форму його можна говорити з певною умовністю як про найбільш загальний вигляд, якого він може набувати в процесі руху і який не розкриває його внутрішньої сутності та структури. Тому критеріїв для вичленення форм кредиту не може бути багато.

Найбільш загальним проявом кредиту, в якому не розкривається його сутність і внутрішня структура, є форма позиченої вартості, в якій вона рухається між кредитором і позичальником. Таких форм може бути дві -- товарна (натурально-речова) та грошова. Тому й форм кредиту також може бути дві -- товарна і грошова. Ці форми визначають лише загальні контури кредиту і не зачіпають його внутрішньої структури. Отже, їх не може бути багато. Подібні форми можуть мати й інші економічні інструменти -- фінанси, торгівля тощо. Проте це не суперечить призначенню форми. Адже вона -- лише найбільш узагальнена, контурна характеристика і може бути спільною для близьких за родовою ознакою явищ.

У загальноприйнятому розумінні вид (у практиці класифікації) -- це підрозділ, що об'єднує ряд предметів, явищ за спільними ознаками і входить до складу загального вищого розділу-- роду. Тому видова характеристика застосовується щодо внутрішньої структури об'єкта дослідження, у нашому випадку -- кредиту. Оскільки кредит має значну кількість структурних проявів, то може застосовуватися багато критеріїв його класифікації та виділятися багато його видів. Але всі вони «вписуються» в одну з двох форм кредиту, конкретизуючи Їх внутрішній зміст.

Такий підхід до класифікації форм і видів кредиту видається виправданим і з позицій практичної доцільності. Він спрощує розуміння внутрішнього взаємозв'язку між окремими проявами кредиту, що повинно сприяти кращій організації кредитних відносин.

Товарна і грошова форми кредиту є рівноправними і рівнозначними, по суті, двома проявами єдиної форми кредиту -- вартісної. Вони між собою внутрішньо пов'язані і доповнюють одна одну: позички, надані в товарній формі, можуть погашатися в грошовій, і навпаки. Більше того, кредит у товарній формі нерідко обумовлює появу грошового кредиту, що надає кредитному руху вартості більшої гнучкості та ефективності'.

У товарній формі кредит надається у разі продажу товарів з відстрочкою платежу (комерційний кредит), при оренді майна (у тому числі лізинг), наданні речей чи приладів у прокат, погашенні міждержавних боргів поставками товарів тощо. У деяких із цих випадків погашення позичок здійснюється в грошовій формі, що дало підстави окремим дослідникам говорити про змішану (товарно-грошову) форму кредиту . Проте так ставити питання можна лише стосовно окремої позички. Кредит же -- процес безперервного руху вартості і виділення двох його форм достатньо для характеристики кредиту як процесу.

Як правило, у грошовій формі надають свої позички банки, міжнародні фінансово-кредитні установи, уряди та ін. Широко використовує грошову форму кредиту населення -- при розміщенні заощаджень у банківські депозити, одержанні позичок у банках тощо. Як уже зазначалось, грошова форма має найширшу сферу застосування, що зумовлено переважно грошовою формою сучасної економіки та перерозподільним призначенням самого кредиту.

Види кредиту можна класифікувати за різними критеріями.

Залежно від суб'єктів кредитних відносин прийнято виділяти банківський кредит, державний кредит, міжгосподарський (комерційний) кредит, міжнародний, особистий (приватний) кредит. У банківському кредиті суб'єктами кредитних відносин (одним чи обома) є банк, у державному кредиті -- держава, що виступає переважно позичальником. У міжгосподарському (комерційному) кредиті обома суб'єктами є господарюючі структури3, у міжнародному кредиті -- резиденти різних країн. В особистому (приватному) кредиті одним із суб'єктів є фізична особа.

За такого критерію класифікації одна і та сама позичка може бути віднесена до кількох видів кредиту. Наприклад, банківська позичка сімейному господарству може належати до банківського кредиту і до особистого (приватного).

Тому неправомірно протиставляти товарну форму кредиту грошовій як менш розвинену, менш прогресивну. Відмінності між ними зводяться переважно до сфер і обсягів застосування -- грошова форма застосовується значно ширше, ніж товарна, оскільки перерозподіл вартості, що забезпечується кредитом, здійснюється переважно в грошовій формі.

Залежно від сфери економіки, у яку спрямується позичена вартість, можна виділити:

-- виробничий кредит, що використовується на формування основного й оборотного капіталу у сфері виробництва та торгівлі, тобто на виробничі цілі;

-- споживчий кредит, що спрямовується на задоволення особистих потреб людей, тобто обслуговує сферу особистого споживання.

На перший погляд, складається враження, що тільки виробничий кредит відповідає всім закономірностям руху кредиту, оскільки в результаті його використання створюється нова вартість і передумови для повного повернення позиченої вартості кредитору. У сфері ж особистого споживання позичена вартість знищується, «проїдається» і тому тут не створюються передумови для її зворотного руху як ключової ознаки кредиту. Отож, споживчий кредит, здається, можна вважати аномалією. Проте це не так. Особисте споживання, «знищуючи» вартість предметів споживання, забезпечує підтримку та зростання вартості робочої сили, продаж якої на ринку створює джерело повернення позиченої вартості кредитору. Тому і споживчий кредит цілком відповідає усім закономірностям руху кредиту.

За терміном, на який кредитор передає вільну вартість у користування позичальнику, виділяються короткострокові (до одного року), середньострокові (до п'яти років) та довгострокові (понад п'ять років) кредити. Як зазначалося вище, в основі такого поділу кредиту на види лежить тривалість кругообороту капіталу, у формуванні якого бере участь позичена вартість.

За галузевою спрямованістю кредиту виділяються такі його види:

-- кредити в промисловість;

-- кредити в сільське господарство;

-- кредити в торгівлю;

-- кредити в будівництво, особливо в житлове будівництво;

-- кредити в інші галузі.

Класифікація кредиту за галузевою спрямованістю має практичне значення. Воно проявляється в тому, що в кожній галузі є істотна специфіка кругообороту капіталу, яка обумовлює адекватну організацію самого кредитного процесу.

Залежно від цільового призначення кредиту можна виділяти такі його види:

-- кредит на формування виробничих запасів (сировини, матеріалів, паливно-мастильних матеріалів, тари тощо);

-- кредит у витрати виробництва (сезонні витрати у рослинництві та тваринництві в сільському господарстві; сезонні витрати на виготовлення торфу, на лісозаготівлі, на ремонтні роботи; на виготовлення продукції з тривалим циклом виробництва -- житлових будинків, літаків, кораблів тощо);

-- кредит на створення запасів готової продукції (залишки на складах виробничих підприємств, запаси на складах торговельних організацій тощо);

-- кредити, пов'язані з виникненням тимчасових розривів у платежах, коли економічні суб'єкти повинні здійснювати платежі, а призначені для цього кошти не надійшли чи надійшло їх мало (виплата заробітної плати, розрахунки з постачальниками, з бюджетом тощо).

За організаційно-правовими ознаками та умовами надання позичок можна виділяти такі види кредиту:

-- забезпечений і незабезпечений;

-- прямий і опосередкований;

-- строковий і прострочений, пролонгований;

-- реальний, сумнівний, безнадійний;

-- платний, безплатний.

Кожний із видів кредиту характеризує певну грань його внутрішньої сутності, а в сукупності вони дають чітке уявлення про складну структуру кредиту і процес його руху в межах товарної і грошової форм.

2.2 Правове регулювання банківських кредитів

Сьогодні в Україні функціонує близько 180 банків і близько 2000 їх філіалів. Така розгалужена і взагалі розвинута сфера ринку банківських послуг дає можливість вибрати самі оптимальні умови для отримання кредиту.

Кредитування в Україні здійснюється банками і небанківськими кредитними установами (кредитні союзи, фундації і т.п.).

Положенням «Про кредитування», затвердженою ухвалою Правління Нацбанку України від 28.09.95 р. №246 (із змінами і доповненнями), визначено, що банківський кредит надається суб'єктам господарювання всіх форм власності в тимчасове користування на умовах, передбачених кредитною угодою. Основними умовами такої операції є: забезпеченість, поворотність, терміновість, платність і цільова спрямованість. [22]

Банківський кредит може бути по терміну використовування: довгостроковим (понад три роки), середньостроковим (до трьох років), короткостроковим (до одного року); по забезпеченню: забезпеченою заставою (майном, майновими правами або цінними паперами), гарантованою (банками, фінансами або майном третьої особи), з іншим забезпеченням (поручительство, свідоцтво компанії страховки), незабезпеченим; по методах надання: разовий кредит, кредитна лінія - видача наперед обумовленої суми частинами протягом певного відрізка часу, гарантійний (надається у разі виникнення потреби на основі попередньої домовленості); по термінах погашення: що погашається разовий, що погашається в розстрочку, що погашається достроково (на вимогу кредитора або боржника) і т.п.

Залежно від виду кредиту позичальнику треба виконати ряд умов для того, щоб отримати гроші, проте у будь-якому випадку ви можете розраховувати на них тільки тоді, коли готові забезпечити кредит цінною заставою або маєте заможного друга, який буде готовий гарантувати перед банком вашу платоспроможність або поручитися власним майном.

Слід підкреслити, що це дуже спрощена інформація про кредитування, і якщо ви не можете дозволити собі забезпечити хоча б названі умови, то в банк можна навіть не приходити.

Кредитування небанківськими установами на перший погляд може виглядати дещо привабливішим, але насправді процес отримання засобів майже так само складений.

Кредитні відносини регламентуються на підставі кредитних угод, які полягають між кредитором і позичальником строго у письмовій формі і визначають взаємні зобов'язання і відповідальність сторін, а також не можуть змінюватися в односторонньому порядку без згоди обох сторін.

У разі невчасного погашення боргу за кредитом і сплати відсотків (комісії) за відсутності домовленості про відстрочення погашення кредиту банк має право на застосування штрафних санкцій (пені) в розмірах, передбачених угодою.

Слід зазначити, що відповідно до п. 54 Положення №246 комерційні банки зобов'язано у кожному конкретному випадку неповернення кредиту і нарахованих відсотків за користування їм вирішувати питання про стягнення заборгованості у встановленому чинним законодавством порядку, а у разі неможливості стягнення - ініціювати в суді справу про банкрутство.

В даній статті ми хотіли б зупинитися безпосередньо на небезпечних наслідках кредитування, а саме на проблемах, пов'язаних з неповерненням кредитів.

Хочемо виділити аспекти господарсько-правової і кримінальної відповідальності за неповернення кредитів.

Особливості господарсько-правової відповідальності регламентуються положеннями Цивільного і Господарського кодексів про виконання зобов'язань, а деталізують безпосередньо в кредитному договорі (договорі про відкриття кредитної лінії).

Самі негативні наслідки, безумовно, має залучення до кримінальної відповідальності у зв'язку з наявністю ознак злочину.

Як правило, у разі неповернення кредиту дії несумлінного боржника кваліфікуватимуться по статті 222 Кримінального кодексу України «Шахрайство з фінансовими ресурсами».

Спочатку з'ясуємо, що має на увазі УК України під шахрайством з фінансовими ресурсами. Надання громадянином-підприємцем, засновником або власником суб'єкта господарської діяльності, а також службовим обличчям суб'єкта господарської діяльності явно неправдивої інформації органам державної влади, органам влади Автономної Республіки Крим або органам місцевого самоврядування, банкам або іншим кредиторам з метою отримання субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів або пільг щодо податків у разі відсутності ознак злочину проти власності.

Виходячи з вищесказаного можна зробити висновок, що є об'єктом даного злочину, а саме: об'єктом посягання для злочинця є права і законні інтереси осіб, які надають фінансові ресурси. Тобто злочин полягає в порушенні встановленого чинним законодавством України порядку фінансування, кредитування і оподаткування господарської діяльності.

Згідно ст. 222 Кримінального кодексу України суб'єкт злочину «шахрайство з фінансовими ресурсами» це:

- громадянин - суб'єкт підприємницької діяльності, зареєстрований належним чином;

- засновник або власник суб'єкта господарської діяльності. Засновник - фізична особа, яка є засновником підприємств колективної форми власності (ТОВ, АТ, неприбуткових організацій: добродійних фундацій, релігійних організацій, політичних партій, суспільних організацій і т.п.);

- службове обличчя суб'єкта господарської діяльності - працівник, на якого покладені організаційно-розпорядливі або адміністративно-господарські обов'язки.

Кримінальна відповідальність по ст. 222 УК України наступає за надання у письмовій формі органам державної влади, органам місцевого самоврядування, банкам або іншим кредиторам документів, які містять явно неправдиву інформацію з метою отримання фінансових ресурсів.

Наведемо приклад: для отримання кредиту суб'єкт господарювання надав банку «не зовсім повну інформацію» про наявність дебіторської заборгованості. У разі отримання кредиту і подальшого його неповернення надана суб'єктом господарювання інформація розцінюватиметься як недостовірна зі всіма наслідками, передбаченими ст. 222 УК України.

Хочемо звернути вашу увагу на те, що надання усної неправдивої інформації також несе в собі ознаки злочину, але передача усної інформації не застосовується в господарській діяльності в Україні.

Неправдивість інформації полягає в тому, що вона не відповідає дійсності, приховує або спотворює в гіршу або, навпаки, в кращу сторону дійсний стан речей.

Злочин «шахрайство з фінансовими ресурсами є закінченим з моменту надання відповідними органам (організаціям) недостовірної інформації, незалежно від того, вдалося чи ні отримати фінансові ресурси і чи був заподіяний реальний майновий збиток.

Тепер про найголовніше.

За здійснення даного злочину частиною першою ст. 222 УК України передбачена відповідальність у вигляді штрафу від п'ятисот до тисячі не оподатковуваних податком доходів громадян або обмеження свободи на строк до трьох років з позбавленням права посідати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Згідно частини другої ст. 222 УК України, якщо одні і ті ж дії були скоєні повторно або завдали великого матеріального збитку (який в 500 і більше разів перевищує встановлений законодавством не оподатковуваний податком мінімум доходів громадян, тобто 8500 грн. і більш), то наступає відповідальність у вигляді позбавлення волі на термін від двох до п'яти років з позбавленням права посідати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Хочемо звернути увагу на ще один аспект порушення кредитних зобов'язань у відносинах з банками.

Існують випадки, коли неповернення кредиту є ненавмисним, скоєним не з корисливих мотивів, таким, яке відбулося через об'єктивні обставини: несумлінність контрагентів, надзвичайні обставини особистого характеру і т.п.

Але кожна кредитна справа знаходиться на контролі кредитного відділу, юридичного відділу, відділу по роботі з проблемними клієнтами, відділу служби безпеки банку, відділу по поверненню боргів.

В цілому чим більше банк, тим більше відлагодженою є його структура і тим більшу кількість працівників контролюють виконання зобов'язань, в нашому випадку саме кредитних.

Крім того, криміналізація нашого суспільства не є таємною ні для кого, а тому виключити можливість існування умовного відділу «по боротьбі з неповерненням кредитів», який в своїх діях керуватиметься не тільки законом, можлива.

Як то кажуть, в бізнесі «найважливіше - безпека сім'ї». Тому зважте все «за і проти», свої реальні можливості, а не ілюзії щодо прибутковості майбутніх бізнес-проектів, і головне - дійте в рамках закону.

2.3 Значення інформаційного забезпечення банківського кредитування

Чи не у всьому цивілізованому світі прийнято вважати банківську систему обличчям економіки. У ситуації, яка склалася в Україні цілком природно буде називати банки не лише обличчям, але й здоров'ям економічної системи в цілому.Про ефективну діяльність банківської системи свідчить той факт, що в економіці у 2003 р. зафіксоване зменшення кількості збиткових підприємств [25, с. 6].

Однією з основних причин, які ускладнюють процеси розвитку підприємництва в Україні, знижують ефективність функціонування підприємницького сектора економіки, є високий рівень заборгованості між суб'єктами господарювання, між ними та державою, населенням.

Низька платоспроможність вітчизняних підприємницьких структур підвищує кредитні ризики, спонукає банківські установи приймати обережні рішення, обмежувати кредитні стосунки. Це ускладнює роботу банківських установ і не дає можливості позичальникам-підприємцям вирішувати важливі проблеми перспективного характеру.