Проблеми банківського кредитування

¦ ризики, зумовлені фінансовим станом позичальника;

¦ пов'язані з реалізацією бізнес-плану (бізнес-проекту);

¦ з невизначеністю майбутнього, через що зазначені вище ризики можуть посилитися.

Загалом зміна плаваючої процентної ставки залежить передусім від ситуації на міжбанківському ресурсному ринку та від вартості залучених банком коштів. Тому першочерговим завданням фінансово-кредитної установи є встановлення такої ціни за довгостроковими кредитами, яка давала б змогу збільшити чисту процентну маржу в рамках визначених кредитною політикою банку параметрів ризику. Одним із найпоширеніших методів страхування від невизначеності процентних ставок у майбутньому є укладення ф'ючерсних контрактів та використання інших похідних інструментів. Зокрема -- процентних свопів, які вже впродовж десятиліть використовуються більшістю зарубіжних банків. Зазначені свопи укладаються як контрактна угода між комерційним банком та його клієнтом про обмін процентними платежами на раніше визначену фіксовану суму. Процентні свопи сприяють удосконаленню управління ризиком процентної ставки та зни-женню загальних витрат за позикою, а отже, -- й стабілізації цін на банківські продукти і послуги, збільшенню прибутку банків.

2. Ще одна важлива передумова -- розвиток заставного права. Передусім маємо на увазі порядок ведення державного реєстру застав та захист прав кредитора. Ці проблеми особливо актуальні для України, адже у вітчизняному Законі "Про заставу" просто відсутні положення про забезпечення виключних прав вимоги кредитора на закладене майно; діє заборона на оформлення договору про заставу на майбутню (споруджувану) нерухомість без подальшого його переоформлення; відсутні юридично описані процедури вибору кредитором способу реалізації відчуженого за борги майна та відселення неплатоспроможного боржника з відчуженого житла [3]. Серед інших проблемних питань -- невизначеність щодо того, які саме активи можна вважати прийнятною заставою, а які -- ні.

Причому якби ці та інші питання й були чітко унормованими, це ще не вирішує проблеми в цілому, адже, на нашу думку, використання застави для забезпечення кредиту не усуває ризику невиконання зобов'язань позичальником. Застава сама собою не впливає на рівень ризику, вона просто надає кредитору можливість збільшити шанси щодо отримання грошових коштів за своїми фінансовими вимогами у випадку несплати боргу. Для банку прийнятнішим є відшкодування кредиту не за рахунок реалізації активів позичальника, а шляхом вигідного спрямування грошових потоків, обсяги яких залежать від стабільності надходжень коштів на рахунки позичальника та від отримуваних ним доходів. Тобто для банку важливо мати змогу спиратися на здатність позичальника ефективно управляти своїми борговими зобов'язаннями та отримувати непоганий прибуток у ході реалізації продукції за середньогалузевими цінами.

3. Одним із засобів активізації інвестиційної діяльності, спрямованої на науково-технічний розвиток, є широкомасштабне застосування лізингових операцій. Наприклад, у США майже половина кредитів надається за їх допомогою.

В Україні потреба в лізингу теж значна. Фахівці Світового банку, провівши нещодавно відповідне дослідження, визначили її як "потенційно безмежну". Проте, за даними Всеукраїнської асоціації "Укрлізинг", обсяг лізингових інвестицій у нашій країні нині не перевищує 10-12% від попиту на них [9]. Перспективними сферами лізингових банківських операцій в Україні вважається сільське господарство, будівництво, переробна галузь, харчова промисловість та інші види економічної діяльності, які потребують запровадження нових технологій. Серед основних причин, що стримують розвиток лізингу в Україні, на нашу дамку, такі:

¦ відсутність державної програми розвитку лізингу;

¦ недостатня кваліфікація кадрів на ринку лізингових послуг;

¦ нерозвинутість механізму реєстрації та вилучення об'єктів лізингу;

¦ відсутність сформованого вторинного ринку обладнання;

¦ недорозвинутість механізмів страхування лізингових операцій та захисту лізингодавця на державному рівні;

¦ відсутність статистичних форм обліку лізингових операцій.

Нині вітчизняні банківські установи мають змогу працювати на ринку лізингових операцій як самостійно, так і за посередництва лізингових компаній. Причому є два варіанти такого посередництва: банк може створити лізингову компанію як власне дочірнє підприємство, у статутному фонді якого йому належить контрольна частка, або стати одним із засновників лізингової компанії, котра є акціонерним товариством, створеним спільно з іншим банком (банками), виробником обладнання та лізингоодержувачем. Ще один варіант -- заснувати лізингову компанію за участі іноземного інвестора (міжнародного фінансового інституту). Механізм лізингу відкриває перед банківськими установами більші можливості щодо вирішення цілої низки проблем, зокрема пов'язаних із несвоєчасним поверненням кредитів і накопиченням у кредитних портфелях банків проблемних та майже безнадійних довгострокових позичок.

4. До основних умов кредитної політики у сфері інвестування слід віднести й участь позичальника у фінансуванні довгострокових інвестиційних проектів, передусім -- будівництва житла, яке здійснюється частково за рахунок коштів позичальника, а частково -- за рахунок довгострокового кредиту банку. Очевидно, за великих обсягів будівництва, яке розраховане на тривалий період, доцільно практикувати і так зване фінансування виробництва (будівництва) на замовлення. Воно стимулює своєчасне одержання замовлень на будівництво чи виготовлення певних товарів і забезпечує рівномірне надходження коштів у розмірах, необхідних для своєчасної закупівлі господарниками матеріалів та завантаження виробничих потужностей протягом усього робочого часу.

Зазначений спосіб фінансування знайшов своє відображення в Законі "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю" і полягає у реалізації банком майнових прав на житло, ціна яких зростає в міру наближення дати завершення будівництва. Якщо ж у клієнта не вистачає коштів на купівлю таких майнових прав, банк може надати йому кредит під їх заставу, а в подальшому переоформити заставу права на заставу майна. Кошти, залучені в результаті реалізації майнових прав, переказуються будівельній організації [2].

5. Як уже зазначалося, серед умов, що їх має передбачати кредитно-інвестиційна політика банків, -- застосування технологій інвестиційних фондів. Це -- свого роду спосіб сек'ютиризації іпотечних кредитів шляхом випуску передбачених українським законодавством іпотечних цінних паперів [1].

І, насамкінець згадаємо про встановлення довгострокових партнерських стосунків між банком та позичальником. Як свідчить світовий досвід, такі відносини є одним із найнадійніших способів мінімізації кредитних ризиків.

Врахування вітчизняними банками у процесі розроблення своєї кредитної політики зазначених вище умов може посприяти збільшенню обсягів їхніх довгострокових кредитних портфелів.

банківське кредитування кредитна операція кредит

4. Перспективи розвитку кредитних операцій в Україні

До тенденцій, що відображають якісну сторону розвитку системи кредитування, на нашу думку, можна віднести такі.

1. Головна сфера банківської діяльності -- кредитування -- в Україні фактично не має спеціального законодавчого забезпечення. Нині правовідносини у сфері кредитування регулюються в основному нормами Цивільного кодексу України, Законів України "Про Національний банк України", "Про банки і банківську діяльність", "Про іпотеку", "Про іпотечне кредитування", положеннями Національного банку України "Про кредитування" і "Про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями комерційних банків". Цивільний кодекс містить загальні норми, котрі належать до інституту кредитного договору, а також регламентує основи і порядок звернення стягнення на закладене майно, способи забезпечення зобов'язань. Закон "Про Національний банк України" містить норми, що стосуються загальних положень грошово-кредитної політики. Закон "Про банки і банківську діяльність" також дає загальне юридичне трактування кредитних операцій і надає загальні норми, що стосуються інституту захисту прав та інтересів кредиторів, забезпечення стабільності банківської системи, а також містить обмеження у сфері кредитування.

Права банків зафіксовані у Законах України "Про заставу", "Про страхування", "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", "Про оподаткування прибутку підприємств" та інпгі ігноруються.

Отже, суттєвими проблемами, які безпосередньо впливають на стан системи банківського кредитування, є: відсутність законодавчого забезпечення, невідповідність норм чинного законодавства щодо кредитування вимогам сьогодення. Також варто зазначити, що нормативне регулювання кредитних відносин Національним банком України не має системного характеру й не забезпечує сталого функціонування і розвитку системи банківського кредитування в Україні.

2. У сучасній практиці застосовуються три основні методи кредитування: цільова позика, кредитна лінія і кредитування поточного рахунка у міру надходження платіжних документів до нього в межах відкритого ліміту кредитування ("овердрафт"). Найпоширеніші у вітчизняній практиці кредити цільові. Частка овердрафту в кредитному портфелі банків поки що незначна (2,5 % на 1 лютого 2004 р.).

3. При встановленні процента за кредит банківські установи враховують цілу низку чинників. На розмір позичкового процента впливає значна кількість чинників, що потребує зваженого підходу до управління кредитними вкладеннями. Водночас, деякі моменти враховуються недостатньо. Так, по-перше, незважаючи на зменшення облікової ставки Національного банку України і зниження темпів інфляції, процентні ставки за кредитами, на нашу думку, залишаються ще на порівняно високому рівні. По-друге, між процентними ставками за кредитами і депозитами є значний розрив -- понад 10 % .

Виявленню суттєвих чинників, які впливають на формування рішення про надання кредиту, були присвячені дослідження Франкфуртського університету (Німеччина), проведені в 2003 p., (рис. 4.1).

Рис. 4.1 Чинники, котрі впливають на вирішення питання про надання кредиту (за даними Франкфуртського університету, Німеччина, 2003 р.)

Як показує практика, характерним для українських банків є зміщення у бік одного чинника -- забезпечення, переоцінка його значення (табл. 4.1). Це пов'язано з об'єктивно існуючими макроекономічною нестійкістю і характерними для сьогодення високими ризиками втрати ліквідності, слабким рівнем менеджменту більшості підприємств, непрозорістю їхніх фінансових та інформаційних потоків для "зовнішнього спостерігача". Однак такий елемент впровадження кредитної політики, на нашу думку, свідчить про один з важливих недоліків кредитної політики українських банківських установ: при надійному забезпеченні кредиту неплатоспроможне підприємство може бути визнане кредитоспроможним.

Таблиця 4.1. Порівняльна характеристика структури чинників, котрі впливають на рішення про надання кредиту відповідно до даних з практики філії АКБ "Тернопільське Центральне відділення Промінвестбанку" і Тернопільської обласної філії АКБ "Укрсоцбанк", %

Отже, необхідна державна програма удосконалення системи банківського кредитування позичальників, яка охоплювала б нормативно-правові (організаційні) та економічні напрямки функціонування кредиту в економіці.

У нормативно-правовому (організаційному) сенсі доцільно забезпечити таке.

1. Покращити регулятивну базу, в тому числі закони, які захищають права кредиторів. Зокрема, прийняти Закон України "Про банківське кредитування" з урахуванням об'єктивних законів функціонування кредиту, принципів та умов організації кредитування, де визначити відповідальність як банку, так і позичальника, а також держави тощо.

На наш погляд, Закон України "Про банківське кредитування" має:

-- охоплювати всі види банківських кредитів, включаючи кредити, котрі нині належно не розвинені, -- іпотечний кредит, консорціумні кредити, довготермінове кредитування, форми і методи кредитування (кредитна лінія, овердрафт, контокорент);

-- регулювати проведення інших активних операцій, що не належать до категорії банківського кредиту, але, здійснюючи які, банки набувають прав кредитора, а особи, на чию користь проведено операцію, зобов'язані згідно з укладеною угодою сплачувати певні грошові кошти (факторинг, форфейтинг, лізинг, авалювання, акцептування і врахування векселів, надання гарантій, порук тощо);

-- визначити організацію контролю у процесі кредитування (обсяг контролю, аудит кредитних операцій);

-- передбачати інфляційні моменти;

-- розкривати проблеми страхування кредитних ризиків та інші важливі питання.

Прийняття нового Закону "Про банківське кредитування", на нашу думку, дасть змогу збільшити обсяги банківського кредитування, зменшити ризики у сфері активних кредитних операцій. У підсумку виграють не лише банки, а й позичальники, котрі матимуть змогу розширити свою діяльність за рахунок кредитних коштів. У виграші буде й держава, оскільки з пожвавленням банківського кредитування зросте обсяг надходжень до бюджету у вигляді податків.

2. Сформувати інфраструктуру кредитних операцій (у тому числі інформаційного, методичного, кадрового забезпечення тощо). Так, Національний банк України має розробити:

-- нове положення "Про кредитування";

-- методику оцінювання кредитного ризику та управління ним;

-- положення "Про роботу з проблемними кредитами";

-- рекомендації з аналізу кредитного портфеля тощо.

3. Необхідним є також розробка єдиної методичної бази організації кредитування. Якщо керуватися вказівками Національного банку України, то банки зобов'язані розробити та затвердити за рішенням відповідного органу банку внутрішньобанківське положення про порядок проведення кредитних операцій і методику проведення оцінювання фінансового стану позичальника (контрагента банку) та ряд інших.

Перелік методичної документації, що її рекомендує Національний банк України, на наш погляд, не повний, що зменшує ефективність організації кредитування банку. Цей перелік доцільно доповнити такими методичними вказівками:

-- положеннями про кредитні комітети банку та кредитні комісії філій;

-- порядок встановлення і перегляду лімітів;

-- кредитні послуги банківської установи;

-- положення про порядок прийняття рішень щодо надання кредитів;

-- регламент здійснення кредитного моніторингу;

-- регламент роботи із заставою під час проведення кредитних операцій;

-- порядок укладення договорів на страхування майна, наданого в заставу;

-- методи управління проблемними кредитами тощо.

В економічному сенсі було б важливо здійснити такі заходи:

1. Знизити ціну кредиту та розширити його доступ для ширшого кола клієнтів. Процентні ставки банків за кредитами можна зменшити, якщо клієнт приносить банку значні доходи за валютними операціями, акредитивами, гарантіями тощо. Така політика потребує диверсифікації банківських операцій, надійної та ефективної системи контролю відносин з кожним клієнтом. Процентна ставка банків за кредитами може бути зменшена, якщо позика диверсифікує кредитний портфель банку. Пропонується при укладанні кредитних договорів передбачати постійне коригування процентної ставки у випадку зміни облікової ставки Національного банку України, темпів інфляції тощо.

2. На сучасному етапі для стимулювання надання банками довготермінових позик на інвестиційну діяльність необхідно таке: по-перше, вирішити питання надання пільг щодо створення обов'язкових резервів, оподаткування доходів і використання прибутку банків; по-друге, створити умови для акумуляції у банках значних вкладів, щоб забезпечити необхідний обсяг кредитів, котрі мають надавати банки. Для цього необхідно стимулювати формування термінових депозитів шляхом диференціації норм обов'язкових резервів залежно від складу депозитів, зниження податку на прибуток за процентами на термінові депозити.

Рис. 4.2 Пропонована структура чинників, котра впливає на рішення комерційного банку про надання кредиту

3. На нашу думку, українським банківським установам у сучасних економічних умовах основний акцент під час вибору рішення про надання кредиту позичальникам -- юридичним особам необхідно робити на якість менеджменту, аналіз фінансових звітів і рахунків і, лише в останню чергу, на забезпечення (рис. 4.2).

4. Здійснити адаптацію міжнародного досвіду кредитування до української банківської практики, звернувши особливу увагу на розвиток кредитних ліній, овердрафтів, контокоренту, консорціумних кредитів.

Висновки

Кредит існував не завжди. Він виник на певному етапі розвитку людського суспільства. Його винайдення вважають одним з найгеніальніших відкриттів людства поряд із винайденням грошей. Причини його виникнення слід шукати насамперед не у сфері виробництва, а у сфері обміну, де продавці товарів протистоять один одному як власники, як юридичне самостійні особи.

В умовах сучасного розвитку товарного виробництва, коли воно набуло загального характеру, стан економічних зв'язків не тільки в межах однієї країни, айв усьому світі дуже ускладнився. За таких умов його навіть неможливо собі уявити без кредиту.

До початку XIX ст. більшість великих населених пунктів країни не мали кредитних установ, що створювало незручності, в першу чергу, для сільських мешканців, які бажали отримати позику для розвитку власного господарства. Прийняття урядом законодавчих актів, що регламентували діяльність установ дрібного кредиту, сприяло збільшенню кількості кредитних кооперативів та стимулювало розвиток економіки Росії.

Радянські державні позики класифікувалися за формою доходу ДЦП. На основі цього випускалися: процентні державні позики (прибуток у формі ставки проценту, яка нараховується на номінал); виграшні (прибуток лише у формі виграшу, при цьому не всі облігації вигравали); процентно-виграшні; безпрограшні (протягом строку обороту вигравала кожна облігація).

Сьогодні в Україні функціонує близько 180 банків і близько 2000 їх філіалів. Така розгалужена і взагалі розвинута сфера ринку банківських послуг дає можливість вибрати самі оптимальні умови для отримання кредиту.

Кредитування в Україні здійснюється банками і небанківськими кредитними установами (кредитні союзи, фундації і т.п.).

Положенням «Про кредитування», затвердженою ухвалою Правління Нацбанку України від 28.09.95 р. №246 (із змінами і доповненнями), визначено, що банківський кредит надається суб'єктам господарювання всіх форм власності в тимчасове користування на умовах, передбачених кредитною угодою. Основними умовами такої операції є: забезпеченість, поворотність, терміновість, платність і цільова спрямованість.

В даний час банки, окрім безпосередньо надання кредитів, пропонують клієнтам досить широкий спектр операцій і послуг кредитного характеру. До таких операцій відносяться: факторингові; лізингові; операції по обліку векселів векселедержателя з подальшим їх авалюванням.

Порядок надання кредитів суб'єктам підприємницької діяльності регламентується законами України "Про банки і банківську діяльність", "Про заставу", "Про господарські суспільства", і положеннями Національного банку України "Про кредитування", "Про порядок формування і використовування резерву для відшкодування можливих втрат по кредитних операціях банків".

Створення системи гарантій для кредитора (банку) своєчасного повернення кредиту здобуває в Україні особливу актуальність у зв'язку з нестійкістю фінансового стану багатьох позикоодержувачів,недостатнім досвідом роботи в ринкових умовах бізнесменів, банкірів, юристів.

Дослідження вітчизняних та зарубіжних вчених з питань повернення банківським установам кредитів знайшли відображення у працях І.А. Бланка, В.В. Вітлінського, Н.М. Внукової, О.Д. Заруби, А.М. Мороза, М.І. Савлука. Однак питання щодо забезпечення повернення банкам кредитів потребують подальших наукових досліджень.

Повернення кредиту являє собою основну властивість кредитних відносин, що відрізняє їх від інших видів економічних відносин, які на практиці знаходять своє вираження у певному механізмі. Цей механізм базується, з одного боку, на економічних процесах, що лежать в основі зворотного руху кредиту, з іншого боку -на правових відносинах кредитора і позичальника, які випливають з їхнього місця в кредитній угоді.

Надаючи довгострокові інвестиційні кредити усім категоріям клієнтів, банки сприяють розвитку регіону, який обслуговують. Це, безумовно, впливає на підвищення життєвого рівня населення краю. Щоправда, зазначений вид кредиту пов'язаний зі значними ризиками, оскільки вплив як зовнішніх (головним чином економічних), так і внутрішніх факторів (зокрема управлінських помилок) може призвести до збитків у процесі такої діяльності банку. Для того, щоб контролювати зазначений фактор ризику, фінансово-кредитні установи мають розробляти й упроваджувати відповідну політику з довгострокового інвестування, орієнтовану на формування такого кредитного портфеля, який сприяв би підвищенню прибутковості і забезпеченню відповідності діяльності банку нормативним вимогам регулюючих органів.

Кредитна політика з довгострокового інвестування має обумовлювати такі основні фактори: мету формування довгострокового кредитного портфеля банку; порядок здійснення перевірки, оцінки та прийняття рішень щодо кредитних заявок клієнтів; перелік необхідної документації, яка повинна додаватися до кожної кредитної заявки та зберігатися в кредитній справі клієнта; чітке визначення низки складових кредитного процесу, а саме: функціональних обов'язків співробітників кредитного відділу банку; основних правил прийняття, оцінки та реалізації кредитного забезпечення; політики та практики встановлення процентних ставок і комісійних виплат за довгостроковими кредитами; стандартів якості довгострокового інвестиційного кредитування; максимального розміру довгострокових кредитних вкладень банку; порядку виявлення, аналізу та шляхів нейтралізації проблемних кредитів; потреб регіону, в який спрямовується основна частка довгострокових кредитних вкладень банку, перспектив його розвитку.

На наш погляд, варто було б розробити основні засади кредитної політики з довгострокових вкладень українських банків у вигляді цілісної концепції розвитку довгострокового кредитування на тривалу перспективу з урахуванням вітчизняного досвіду та зарубіжної практики.

Література

Андрійчук О., Терещенко В. Міжбанківська інформаційна система «Клієнт»/ / Вісник НБУ. - 2000. - №11. - С 33-36.

Арсенюк Є. Результати діяльності банківської системи - 2003. Погляд АУБ // Конкретно о банках (Додаток до тижневика «Галицькі контракти»), -Зима-2004. - С. 6-7.

Банковская система России: Настольная книга банкира. Кредитный процесс коммерческого банка / Грязнова А.Г. и др. - М.: Дека, 1995.

Баранович А. Банковский кредит. Будьте осторожны! // Финансовая консультация. - 2005. № 15-16.

Бор З.М., Пятенко М.М. Менеджмент банков: организация, стратегия, планирование. - К.: МИФ, 1998. - 250 с.

Вакулина Г.А. Ценные бумаги как объекты гражданских прав. - Иркутск, 1996. - С. 17.

Гохман И. Ближайшие задачи регулирования фондового рынка // Вестник финансов. - 1925. -№ Ц-12.

Гурвич М.А. Финансовое право. - М., 1940. -С. 118-119.

Инструкция Министерства финансов СССР о порядке проведения денежной реформы от 14.12.47 р. // Бюллетень финансового и хозяйственного законодательств. - 1947. - № 12. - С. 1.

Инструкция Народного комиссариата финансов СССР от 11.06.32 г. № 203 «О порядке и условиях реализации государственного внутреннего займа «Четвертого, завершающего года пятилетки» среди городского населения»; Инструкция Народного комиссариата финансов СССР от 13.06.32 г. № 229 «О размещении среди сельского населения государственного займа «Четвертого, завершающего года пятилетки» // Бюллетень финансового и хозяйственного законодательства. -1932.-№31,32.

Карпов М.В. Правовые вопросы определения кредитоспособности заемщика // Деньги и кредит. -2000. - №11. - С. 45-48.

Кистпенев С.Т. Финансовая политика Советской власти в период военного коммунизма // Вестник финансов. - М., 1927. - № 11.

Коленская Е. Банковская сфера развивается быстрее, чем экономика страны в целом // Конкретно о банках (Додаток до тижневика «Галицькі контракти»). - зима-2004. - С. 8-9.

Малышев А.И., Таранков А.И., Смиренный И. Бумажные денежные знаки России. - М., 1991. -С. 94.

Найман Е., Одарюк А., Цхведиани В., Арестархов О. На манеже все то же // Бизнес. - 2004. - №7. - С. 48-52.

Пановко М.Я. Займы СССР. - М., 1935. -С. 8-9.

Положення про постійні комісії сприяння державному кредиту та справі збереження, затверджене постановою Центрального виконавчого комітету та Ради народних комісарів СРСР від 15.05.29 р. // Бюллетень финансового и хозяйственного законодательств. - 1929. - № 22.

Постанова Ради народних комісарів СРСР від 30.04.38 р. про випуск Державної внутрішньої виграшної позики 1938 р. та про конверсію державних внутрішніх виграшних позик 1929, 1930, 1932 та 1935 років // Бюллетень финансового и хозяйственного законодательств. - 1938. - № 15. -С. 24.

Постанова Центрального виконавчого комітету та Ради народних комісарів СРСР від 01.07.36 р. про державні внутрішні позики 2 п'ятиріччя та про конверсію раніше виданих внутрішніх позик // Бюллетень финансового и хозяйственного законодательств. - 1936. - № 19-20. - С. 11.

Постанова Центрального виконавчого комітету та Ради народних комісарів від 20.07.36 р. про порядок видачі позик касами збереження під заставу облігацій державних внутрішніх позик // Бюллетень финансового и хозяйственного законодательств. - 1936. - № 21. - С. 29; Фінанси та народне господарство. - 1936. - № 8. - С. 32.

Постановление Совета труда и обороны от 05.06.30 г. «Об утверждении списка процентных бумаг, в которые должны помещаться резервные и запасные капиталы юридических лиц, обязанных публичной отчетностью, и запасные капиталы кооперативных организаций»; Постановление Центрального исполнительного комитета и Совета народных комиссаров СССР от 18.05.27 г. «О помещении запасных и резервных капиталов юридических лиц в государственные и гарантированные правительством процентные бумаги» // Бюллетень финансового и хозяйственного законодательства. - 1930. - № 19.

Постановление Центрального исполнительного комитета и совета народных комиссаров СССР от 06.02.1930 р. // Бюллетень финансового и хозяйственного законодательств. - 1930. - № 6.

Проблемы организации аналитической службы в коммерческом банке // Деньги и кредит. -2000. - №12. - С. 72-75.

Румянцева С. Кредитна кооперація в дореволюційній Росії // Цінні папери України. 2005. - № 10. с. 28.

Рынок ценных бумаг / Под ред. В.А. Галанова, А.И. Басова. - М., 1996. - С. 92.

Советский коллекционер. - 1990. - № 27. -С. 150-193.

Стр ельников М. Основные проблемы получения кредита и пути их решения // Консультации. - 2005. - № 42.

Структура активів банків України за станом на 1.01.2003 р. // Вісник НБУ. -2003. - №3. - С. 11-14.

Структура активів банків України за станом на 1.01.2004 р. // Вісник НБУ. - 2004. - №3. - С. 48-51.

Структура активів банків України за станом на 1.07.2003 р. // Вісник НБУ. - 2003. - №9. - С. 24-27.

Твердохлебов В.Н. Государственный кредит. -Л., 1928. -С. 126-127.

Финансы и народное хозяйство. - 1926. -№ 1. - С. 18.

Фінансові проблеми планового господарства. - 1930. - № 10-11. - С. 3-15.

Черновецкий Л. Несмотря на засилие коррупции, экономика двинулась вверх // Конкретно о банках (Додаток до тижневика «Галицькі контракти»). -Зима-2004. - С. 8-9.

Шеленкова Н.Б. Правовая природа биржевых опционных операций: Дис.... канд. юрид. наук. -М., 1994.-С. 173-174.

Размещено на Allbest.ru