Банківська система та її роль в стабілізації економічного розвитку

58

Міністерство освіти і науки України

Кафедра економіки

Курсова робота на тему:

«Банківська система та її роль в стабілізації економічного розвитку»

Київ

2010

ПЛАН

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ФУНКЦІОНУВАННЯ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ

1.1 Поняття банківської системи України та її елементи

1.2 Національний банк України: його роль у проведенні грошово-кредитної політики та банківського нагляду

РОЗДІЛ 2. СУЧАСНИЙ СТАН БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ

2.1.Банківська система України: виміри системної кризи

2.2 Ознаки розвалу грошово-банківської системи в Україні

РОЗДІЛ 3. ШЛЯХИ РОЗВИТКУ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ

3.1 Зміни середовища діяльності комерційних банків

3.2 Іноземний капітал на банківському ринку України

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

У будь-якій державі незалежно від домінуючої економічної моделі та способу організації суспільних відносин банківська система відіграє ключову роль. Недарма її часто порівнюють з кровоносною системою економіки держави. Саме вона забезпечує економіку необхідним обсягом фінансових ресурсів, забезпечуючи вільних рух капіталу, розрахунки суб'єктів господарювання, кредитування економіки, а також реалізацію інших функцій та завдань. Без розвинутої банківської системи неможливо навіть уявити собі розвинуту економіку держави.

В умовах перехідної економіки, на етапі формування та розвитку ринкових інститутів банківська система України ще сповна не мобілізувала й не реалізувала усі властиві їй стимулюючі можливості. Нерозв'язаними залишаються проблеми: підвищення рівня капіталізації банків; ефективності функціонування банківської системи та способів оцінювання цієї ефективності; удосконалення державної стратегії розвитку банківської системи, яка б сприяла її надійній та ефективній діяльності. Відтак банківська система потребує удосконалення, розробки фундаментальних та прикладних засад її подальшого зміцнення, усунення негативних проявів, які мають місце в сучасній банківській практиці. У зв'язку з цим виникає об'єктивна необхідність проаналізувати теоретичні основи, охарактеризувати банківську систему, запропонувати практичні рекомендації для поліпшення управління її розвитком, спрямувати цей розвиток у необхідне для економіки та суспільства русло.

Розвиток банків, товарного виробництва і обороту історично йшов паралельно і тісно переплітався. При цьому банки проводячи грошові розрахунки і кредитуючи господарство, виступаючи посередниками в перерозподілі капіталів, істотно підвищують загальну ефективність виробництва, сприяють зростанню продуктивності суспільної праці.

Нині, в умовах розвинутих фінансових, товарних ринків, структура банківської системи різко ускладнюється. З'явилися нові види фінансових установ, нові кредитні інструменти і методи обслуговування клієнтів.

Тому банківська система України -- це один із найрозвинутіших елементів господарського механізму, оскільки її реформування було розпочате раніше за інші сектори економіки, що визначалося ключовою роллю банків при вирішенні завдань переходу до ринку. Саме банки відіграють основну роль в утворенні оптимального середовища для мобілізації й вільного переливу капіталів, нагромадженні коштів для структурної перебудови економіки, приватизації й розвитку підприємництва.

Нині грошово-кредитна і банківська система практично розвалюється. Замість того щоб підвищувати ефективність функціонування банківської системи, поліпшувати обслуговування підприємств, запровадити ринкові механізми створення грошей, банки стали знаряддям пограбування народу, використовуючи його кошти для власного збагачення. Через це стався параліч банківської системи, що негативно позначилося на роботі підприємств. Сьогодні вони не мають достатніх оборотних коштів для відновлення процесу виробництва, але не можуть замінити їх кредитними ресурсами через те, що банки або взагалі не видають кредити виробникам, або пропонують їх за вкрай невигідними умовами (тож зрозуміло, чому підприємства повертаються до вже забутого бартеру). Водночас власники вільних грошей бояться вкладати їх у банки, оскільки не мають гарантій повернення коштів. У сьогоднішніх важких кризових умовах мільйони українців висловлюють своє невдоволення діями злочинної, пристосованої до потреб олігархів, «тіньовиків» і мафії банківської системи, через неефективне функціонування якої українські громадяни зубожіють, втрачають свої заощадження, позбуваються роботи та засобів до існування, а відтак і упевненості в майбутньому.

Актуальністю теми є змога охарактеризувати нинішній кризовий стан грошово-кредитної і банківської системи України, показати нездатність Національного банку акумулювати та раціонально використовувати грошові ресурси, розкрити негативні наслідки доларизації української економіки, проаналізувати необхідність та умови запровадження нової світової резервної валюти, визначити шляхи реформування банківської системи України.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ФУНКЦІОНУВАННЯ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ

1.1 Поняття банківської системи України та її елементи

Банки є одними з найстаріших і найбільших за активами фінансових посередників. Вважають, що перші банки виросли з контор міняйлі з'явилися в епоху Відродження в італійських містах. Як правило, під банком розуміють кредитну організацію, яка має виключне право здійснювати в сукупності такі банківські операції: залучення до вкладів грошових коштів; розміщення зазначених коштів від свого імені, за свій рахунок і на власний ризик, на умовах поворотності, платності, строковості; відкриття та обслуговування банківських рахунків і здійснення розрахунків. Банківські установи, на відміну від так званих "негрошових" кредитних установ, постійно створюють фінансові активи та керують їх переміщенням.

Україна після проголошення незалежності одним з невідкладних і пріоритетних завдань визначила реформування банківської системи та, відповідно, розробку і прийняття національного банківського законодавства. У прийнятому 20 березня 1991р. Законі України "Про банки і банківську діяльність" банками визнавалися установи, функцією яких було кредитування суб'єктів господарської діяльності та громадян за рахунок залучення коштів підприємств, установ, організацій, населення та інших кредитних ресурсів, касове і розрахункове обслуговування народного господарства, виконання валютних та інших банківських операцій.

Водночас зміни, що відбулися в національній економіці та політичному житті країни, потребували реформування банківського законодавства та врегулювання на рівні законів багатьох питань, які до того моменту залишалися врегульованими лише на рівні нормативно-правових актів НБУ. Нова редакція Закону України "Про банки і банківську діяльність", прийнята Верховною Радою України 7 грудня 2000 р., внесла істотні корективи в регулювання банківської справи. Однією з основних причин реформування банківської справи було спрямування державної політики на уніфікацію банківських стандартів та гармонізацію національного законодавства щодо законодавства ЄС.

Законодавство визначає банк як юридичну особу, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі операції: залучення до вкладів грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб.3 цього визначення випливає суть банківської діяльності та її характерні риси, розроблені теорією банківського права.

До банківської діяльності належить комплекс із трьох основних операцій: 1) прийняття грошових вкладів від клієнтів; 2) надання клієнтам позичок і створення нових платіжних засобів; 3) здійснення розрахунків між клієнтами. Зазначені операції є базовими і утворюють первинну сферу банківської діяльності. Спираючись на поняття "базова операція", банки можна класифікувати на: а) універсальні, що виконують усі базові операції на грошовому ринку та будь-які інші, та б) спеціалізовані, що виконують лише частину базових операцій на грошовому ринку.

Чинне законодавство України, зокрема Закон України "Про банки і банківську діяльність", дає нормативне закріплення поняття спеціалізованого банку. Відповідно до ст. 4 Закону банки в Україні можуть функціонувати як універсальні або як спеціалізовані, зокрема ощадні, інвестиційні, іпотечні, розрахункові. За банком закріплено право самостійно визначати напрями своєї діяльності і спеціалізацію за видами операцій. Відповідно НБУ регулює діяльність спеціалізованих банків через економічні нормативи та нормативно-правове забезпечення здійснюваних цими банками операцій.

У правовому розумінні банківська діяльність є сукупністю правових дій, що здійснюються певними суб'єктами в формі, яку вимагає закон або договір. У даному аспекті банківська діяльність становить систему постійно здійснюваних угод і операцій, що спрямовані на отримання прибутку.

Банк також слід розглядати як підприємство, але підприємство особливого виду. Якщо в діяльності звичайного підприємства гроші виконують головним чином роль засобу платежу, то в банківській діяльності самі гроші виступають у ролі товару. Ця особливість банківського підприємства робить його настільки своєрідним, що вона об'єктивно потребує спеціального правового регулювання, яке відрізняється від загального законодавства про підприємства.

Відповідно комерційні банки мають право здійснювати три групи угод:

1) банківські операції, які становлять безпосередній предмет діяльності;

2) угоди, які мають допоміжне значення та служать для забезпечення організаційних і матеріальних передумов роботи банку (придбання паперу, оренда приміщень тощо);

3) ряд інших небанківських угод, не заборонених законодавством, але не включених у другу групу (наприклад, заснування інших підприємств та організацій).

У сучасній теорії банківської справи при характеристиці банківських угод, як правило, застосовується поділ банківських операцій на три групи: активні, пасивні та комісійні.

Активні операції спрямовані на використання ресурсів банку (наприклад, надання кредитів, здійснення лізингових операцій).

Пасивні операції спрямовані на залучення коштів. Власний капітал банку, наявний під час його утворення, становить незначну частину його ресурсів. Головна частина - депозити клієнтів. Депозити поділяються на поточні (гроші видаються на вимогу вкладника у будь-який час) та строкові (гроші можуть бути зняті з рахунків лише через встановлений строк).

Комісійні операції - це посередницька діяльність банку: обслуговування платежів клієнтів, отримання грошей за борговими зобов'язаннями (векселями, чеками), за дорученням своїх клієнтів, інкасація, зберігання валютних цінностей та цінних паперів тощо. Банківська діяльність може мати лише професійний характер і є виключною. Водночас її слід розглядати як підприємницьку діяльність, що має певну специфіку і певні, притаманні лише їй, особливі риси. Враховуючи те, що банки є суб'єктами підприємницької діяльності, вони підпадають під діяння загальних правових принципів, що визначають статус суб'єкта підприємницької діяльності, у тому числі встановлених Конституцією України, Цивільним кодексом України, законами України "Про підприємництво", "Про підприємства", "Про господарські товариства", "Про власність" тощо.

Банківське законодавство - це система всіх упорядкованих певним чином нормативно-правових актів, що регулюють відносини у сфері банківської діяльності. Воно є зовнішньою формою банківського права, що відображає його внутрішню сутність (структуру).

Основні джерела банківського права можна викласти в такій послідовності: Конституція (Основний Закон) України; загальні закони; спеціальні закони; укази Президента України та постанови Кабінету Міністрів України; нормативні акти Національного банку України; локальні акти кредитно-фінансових установ; міжнародні правові акти, звичаї та стандарти; банківські правила та звичаї. Свою дію нормативно-правові акти у сфері банківського права спрямовують на регулювання відносин, одним з учасників яких обов'язкового виступають банківські установи, що є елементом банківської системи країни.

Банківська система - складова фінансової системи країни, що підпадає під загальну дію економічних законів, які діють у громадянському суспільстві. Вона є внутрішньо організованою, взаємопов'язаною, має загальну мету та завдання.

Банківська система виступає складовою кредитної системи держави й являє собою сукупність різних за організаційно-правовою формою та спеціалізацією національних банківських установ, що існують у межах єдиної фінансової системи та єдиного грошово-кредитного механізму в певний проміжок часу (певний історичний період).

В Україні побудовано дворівневу банківську систему, яка основана на взаємовідносинах між банками у двох площинах - по вертикалі та по горизонталі. По вертикалі - відносини підлеглості між центральним банком як таким, що керує, управляє і низовими ланками - комерційними банками; по горизонталі - відносини рівного партнерства між будь-якими низовими ланками. Розподіл адміністративних функцій і операцій, пов'язаних з обслуговуванням центральним банком грошового обігу, дає можливість враховувати інтереси двох категорій клієнтів - комерційних банків і урядових структур, причому перевага віддається функціям "банк банків" та управлінню діяльністю банківських установ з метою регулювання та контролю за функціонуванням ринку кредитно-фінансових послуг.

Банківська система України складається з Національного банку України та інших банків, що створені і діють на території України відповідно до положень Закону України "Про банки і банківську діяльність".

Банки в Україні створюються у формі акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю або кооперативного банку. За формою власності банки можуть бути державними або такими, що основані на приватній формі власності. Зокрема, державний банк - це банк, 100 % статутного капіталу якого належать державі. Державний банк створюється за рішенням Кабінету Міністрів України, його статут затверджуються відповідною постановою уряду. При цьому в Законі про Державний бюджет України на відповідний рік передбачаються витрати на формування статутного капіталу державного банку.

Всі інші банки, що діють в Україні, створені або у вигляді акціонерних товариств, або товариств з обмеженою відповідальністю і діють як комерційні банки.

Порядок створення, реєстрації та ліцензування банківських установ визначається Законом України "Про банки і банківську діяльність", а також положеннями НБУ, зокрема Положенням про порядок створення і державної реєстрації банків, відкриття їх філій, представництв, відділень; Інструкцією про порядок регулювання діяльності банків в Україні; Положенням про порядок видачі банками банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій тощо.

Відповідно до вимог НБУ банки повинні створювати такі цільові фонди коштів: 1) фонд для покриття можливих кредитних ризиків; 2) фонд для покриття ризиків від сумнівної дебіторської заборгованості; 3) фонд гарантування вкладів населення; 4) фонд зниження ризиків по роботі з цінними паперами. Зазначені фонди створюють за рахунок доходів від банківської діяльності, що, з одного боку, є гарантією забезпечення інтересів клієнтів у разі неплатоспроможності банку, а з іншого - призводить до зменшення прибутків (вільних) банку і обмежує його можливості використовувати власні кошти. Водночас можна відзначити позитивну діяльність НБУ в напрямі зменшення ставок резервування.

Характеризуючи правовий статус комерційних банків, слід визначити особливе місце в банківській системі системоутворюючих банків. Згідно з Законом України "Про банки і банківську діяльність" системоутворюючий банк - це банк, зобов'язання якого становлять не менше 10 % загальних зобов'язань банківської системи. Це такі вітчизняні банки, як "Аваль", Приватбанк, Промінвестбанк, Ощадбанк, Укрексімбанк, Укрсоцбанк та УкрСиббанк.

Банківські установи можуть створювати відокремлені підрозділи - філії, відділення, представництва. Найбільшу кількість філій в Україні мають системоутворюючі банки, в першу чергу ПІБ і Ощадбанк України, що пов'язано з історичними особливостями їх утворення.

Отже, реєстрація банків та ліцензування їх діяльності, банківський нагляд і аудит на основі аналізу звітності та економічних нормативів становлять базу для всебічного регулювання діяльності банківського сектора з боку НБУ. Слід зазначити, що одними з найістотніших рис банківського сектора України є його незначна питома вага в національній економіці та підвищена концентрація капіталу в незначній кількості банків. За умов змішаної економіки, розвитку малого і середнього бізнесу численна мережа банків різних типів є конче необхідною.

1.2 Національний банк України: його роль у проведенні грошово-кредитної політики та банківського нагляду

Центральний банк держави має бути єдиним емісійним центром, що як публічна установа держави користується монопольним правом грошової емісії на території держави. Він має бути банком держави, який зобов'язується підтримувати загальнодержавні економічні програми, якщо вони не суперечать грошово-кредитній політиці. Він також повинен бути банком банків, тобто виступати кредитором останньої інстанції, який надає банкам і фінансово-кредитним інститутам можливість рефінансування на певних умовах і у разі тимчасового дефіциту ліквідних коштів. Центральний банк також має залишатися органом банківського нагляду і контролю, який визначає необхідний рівень стандартизації і компетентності в національній кредитно-фінансовій системі.

Отже, можна говорити про подвійну правову природу центробанку, який, з одного боку, є органом державного управління у сфері банківської діяльності, а з іншого - займається господарською діяльністю.

Міжнародною банківською практикою розроблено і перевірено ряд базових факторів, що становлять умови діяльності центрального банку, до яких належать: система чинних законів, ступінь незалежності центрального банку від органів державної виконавчої влади та його взаємодія з банківською системою і кредитними установами Країни. Ці чинники вимагали свого закріплення у нормативно-правових актах, що встановлювали правовий статус НБУ та врегульовували його взаємовідносини з органами державної влади, визначали його місце в системі органів державної влади і створювали реальні правові гарантії незалежності банку при здійсненні його функцій .

Основна функція центрального банку держави - забезпечення стабільності національної грошової одиниці. В Україні ця норма закріплена в ст. 99 Конституції України та в Законі України "Про Національний банк України", в ст. 6 якого зазначається, що відповідно до Конституції основною функцією Національного банку є забезпечення стабільності грошової одиниці України. На виконання своєї основної функції Національний банк сприяє додержанню стабільності банківської системи, а також, у межах своїх повноважень, - цінової стабільності.

Конституція України визначила головні аспекти діяльності Національного банку як центральної ланки і керівного органу грошово-кредитної і валютної системи країни, закріпивши його автономний статус у структурах влади. Наявність владних повноважень є однією з найважливіших ознак Національного банку України, що свідчить про право центробанку встановлювати формально-обов'язкові правила поведінки і домагатися здійснення їх за допомогою передбачених законами засобів впливу. Національний банк України є центром банківської системи і виступає водночас у двох іпостасях - як орган держави, що виконує функцію забезпечення стабільності національної валюти, і як своєрідний центр самоврядування банківської системи.

Прийнятий у 1999 р. Закон України "Про Національний банк України" заклав нові підходи щодо організаційної структури та правового статусу органів управління центрального банку України. Згідно з Конституцією України та статусним законом керівними органами центробанку держави є Голова НБУ, Рада НБУ та Правління НБУ.

Національний банк організується та функціонує відповідно до загальних правових принципів, які притаманні більшості державних органів. Згідно зі ст. 22 Закону України "Про Національний банк України" до системи НБУ входять: центральний апарат, філії (територіальні управління), розрахункові палати, Банкнотно-монетний двір, фабрика банкнотного паперу, Державна скарбниця України, Центральне сховище, спеціалізовані підприємства, банківські навчальні заклади та інші структурні одиниці й підрозділи, необхідні для забезпечення діяльності Національного банку.

Розробка та впровадження грошово-кредитної політики є ключовою функцією центрального банку. Саме за допомогою її інструментів центральний банк спроможний виконувати своє основне завдання - забезпечувати стабільність грошової одиниці.

Враховуючи взаємозв'язок між незалежністю центрального банку та особливостями застосування інструментів грошово-кредитної політики, можна говорити про явний політичний вплив з боку уряду або представницьких органів чи його відсутність у визначенні інструментів монетарної політики.

Грошово-кредитна політика являє собою визначену сукупність заходів у сфері грошового обігу та кредиту, що спрямовані на забезпечення стабільності національної валюти, стримування інфляційних процесів в економіці країни, регулювання економічного зростання, забезпечення зайнятості населення та вирівнювання платіжного балансу країни. Основоположною метою кредитно-грошової політики є допомога економіці в досягненні загального рівня виробництва, яке характеризується повною зайнятістю та відсутністю інфляції.

Окреме місце в забезпеченні стабільного функціонування банківської системи в цілому відводиться банківському наглядові. Банківський нагляд має базуватися на нормах спеціального банківського законодавства, що пристосоване до ринкових умов. Центральний банк завжди є провідником монетарної політики, і саме ця його функція, в першу чергу, потребує наявності сильної і пристосованої до ринкових умов банківської системи. Таким чином, завдання банківського нагляду тісно пов'язані і визначаються завданнями і функціями центрального банку як органу, що визначає і здійснює грошово-кредитну політику в державі. Крім того, банківський нагляд забезпечує додержання стандартів та нормативів суб'єктами, що контролюються банківськими законами і положеннями.

Однією з основних функцій центробанку є спрямування банківського нагляду на підтримку надійності й ефективності окремих банків, щоб забезпечити стабільність і нормальне функціонування всієї системи. Служби банківського нагляду здійснюють наглядові функції, спрямовані на оцінку й стримування численних ризиків при здійсненні комерційними банками банківських операцій для недопущення їх збитковості, неліквідності й банкрутства.

З метою підвищення ефективності банківського нагляду і наближення його до вимог світових стандартів у жовтні 2000 р. Правління НБУ прийняло постанову про реорганізацію банківського нагляду. Нею було передбачено встановлення перехідного періоду протягом 2001 - 2008 років для підготовки виведення банківського нагляду з-під контролю НБУ і створення самостійного наглядового державного органу.

Спеціальним органом у системі НБУ, на який покладено забезпечення проведення всебічного і постійного банківського нагляду, є Генеральний департамент банківського нагляду, а також департаменти інспектування та моніторингу банків; реєстрації та ліцензування банків; реорганізації і ліквідації банків. Директори зазначених департаментів підпорядковуються директорові Генерального департаменту банківського нагляду.

Операції з банківського нагляду виконують також відділи банківського нагляду за діяльністю комерційних банків, створені в регіональних відділеннях НБУ. До складу відділу входять три сектори: сектор реєстрації та ліцензування; сектор аналізу та контролю економічних нормативів; сектор інспектування. Основним завданням відділу є здійснення контролю і нагляду за додержанням банками чинного законодавства України та нормативних актів НБУ і забезпечення функціонування банківських установ на основі принципів безпечної і стабільної діяльності.

В Україні запроваджено змішану форму банківського нагляду, яка передбачає зосередження функцій нагляду в рамках центрального банку у тісній взаємодії з органами внутрішнього та зовнішнього аудиту. Підчас здійснення банківського нагляду Національний банк України може користуватися послугами інших установ за окремими угодами. Як і в країнах континентальної Європи, в Україні здійснення банківського нагляду відбувається із застосуванням дистанційного контролю та інспектування на місцях. Отже, метою банківського нагляду є:

- впровадження, підтримка та розвиток широкого кола фінансових послуг в інтересах функціонування банківської системи та економіки держави в цілому;

- забезпечення ефективної та надійної роботи банків, їх спроможності задовольняти потреби, вимоги та претензії своїх клієнтів;

- забезпечення відповідності діяльності банківської системи грошово-кредитній політиці центробанку, враховуючи той фактор, що регулювання може суперечити меті їх діяльності;

- забезпечення додержання законів, нормативно-правових актів Національного банку України, якими встановлено правила, що передбачають відповідний рівень професіоналізму та компетентності ведення банківської справи.

РОЗДІЛ 2. СУЧАСНИЙ СТАН БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ

2.1 Банківська система України: виміри системної кризи

За 18 років незалежності України категорія «банк» перетворилася із суто інституційної в соціально-політичну, а в умовах фінансової кризи - на лакмусовий папірець визначення стійкості соціально-політичної та економічної незалежності України. Нагадаємо, що головним у сутності банку, його основою є організація грошово-кредитного процесу й імітування грошових знаків. На жаль, банківська система в умовах політичної нестабільності перетворилася з інструменту фінансових перетворень на інструмент соціальних впливів і конфліктів. Міцною грошово-фінансова система може бути тільки за умови, що вона спирається на самодостатнє, наукомістке, конкурентоспроможне власне виробництво. Гроші - кров економіки. І якщо вони перетікають в економіку інших держав, то створюється смертельна загроза як розвитку нації, так і незалежності держави. Cвого часу радник з економіки Президента США Д. Кеннеді професор Поль Самуельсон щодо цього висловився так: "Бідність може спіткати більшість населення, якщо Центральний банк невміло управлятиме грошима. Гроші - мастило економіки, але воно часом застигає".

За критеріями американської економічної науки, Україна має крах грошово-фінансової системи,тому що, по-перше, заощадження населення не трансформуються в інвестиції та, по-друге, наша банківська система не кредитує власне виробництво. Вона, за законами ринкової економіки, вона є антиринковою,позаяк руйнує головну ланку ринкової системи, знищує вітчизняне виробництво через штучно створену кризу платежів, реалізує політику "твердокамінного" монетаризму, здійснює опосередковане кредитування іноземних фірм через спекулятивні операції, сприяє втечі капіталів за кордон.

Отже, щоб створити ринкову економічну систему в Україні, потрібно реформувати банківську систему. Її діяльність повинна відповідати інтересам української держави і нації, а не країн елітаризму, які прагнуть завоювати наш ринок та фінансового закабалити Україну. Проблеми формування національної банківської системи є значно важливішими і складнішими для вирішення, ніж, наприклад, проблеми тотальної приватизації.

Банківська система України почала створюватися в 1988 році, а активно розбудовуватися - від моменту прийняття Закону Украйни «Про банки та банківську діяльність» (1991 р.). На 1 вересня 2009 р. банківську ліцензію мали 185 банків, 158 з яких - це акціонерні товариства. З іноземним капіталом працювали 53 банки, 11 банків знаходились у стадії ліквідації, у 16-ти - введено тимчасові адміністрації, один банк мав куратора НБУ, стосовно трьох банків (Київ, Укргазбанк, Родовід Банк) прийняте рішення про їх перехід під державну юрисдикцію. До групи невеликих було віднесено 120 банків. Загальні активи банків складали 935,4 млрд. грн. ($11,7 млрд.) а питома вага кредитних операцій дорівнювала 81,3%. Обсяги коштів фізичних осіб становили 193,8 млрд. грн. (найбільшими депозитоутримувачами є Приватбанк - 44 млрд. грн., Райффайзен Банк Аваль - 25,5 млрд. грн., Ощадбанк - 16,8 млрд. грн.), а корпоративних структур - 119,3 млрд. грн.

Виходячи із загальнонаукового припущення, що фінансова криза є необхідною передумовою виникнення нових теорій, спробуємо на організаційно-економічному та законодавчому рівнях розібратися, чому вона так швидко зруйнувала банківську систему України і які існують шляхи її модернізації.

Українська банківська система пройшла щонайменше п'ять етапів свого розвитку.

Перший етап, 1991-1993 рр. У 1991 р. із набуттям чинності Закону України “Про банки та банківську діяльність” були зроблені перші спроби створення банківської системи ринкового типу, якій була притаманна дворівнева структура. Крім того, з 1992 року починають з'являтися перші українські банки ринкового типу - як великі (“Аваль”, “Інко”), так і дрібні (Правекс банк, Діамант-банк). Таким чином, можна зробити висновок, що на першому етапі формування банківської системи в Україні повільно формується дворівнева банківська система, що складається із Національного банку та комерційних банків.

Другий етап, 1993-1996 рр. На базі коштів різних бюджетних і позабюджетних фондів, диверсифікації пасивів у діючих банках та внескам підприємств (шляхом прихованих кредитів) виникає ціла низка нових комерційних банків. На цьому етапі відповідно до Постанови Кабінету Міністрів “Про передачу міністерських пакетів акцій на управління до Міністерства фінансів України” у комерційних банках дедалі зменшувалася частка “міністерського” капіталу. Цим документом передбачалося, що Мінфін України буде одержувачем дивідендів за акціями, що належать іншим міністерствам, братиме участь в управлінні банків. Зрозуміло, таке урядове рішення не влаштовувало колишніх власників акцій, і вони швидко вилучили свої кошти із комерційних банків та інших акціонерних товариств. У цей період також спостерігалося масове утворення дрібних малопотужних “кишенькових” банків із капіталом, який подеколи не перевищував вартості трикімнатної квартири. Багатьом банкам не вдалося втриматися на плаву: 1994 року ліквідовано 11 збанкрутілих банків, 1995-го - 20, серед яких і найбільші (“Інко”, “Відродження”, Економбанк, Лісбанк), 1996 року 45 банків стали банкрутами, а 60-т - опинилися у стані прихованого банкрутства і ще протягом багатьох років виборюватимуть право на існування. Водночас, на кредитно-фінансовому ринку України починають працювати 14 іноземних банків та їх представництва. Через такі явища функціонування всієї банківської системи зазнало певних додаткових ускладнень.

Третій етап, 1996-1998 рр. Він характеризується якісним оздоровленням банківської системи. На цьому етапі Нацбанком було вжито заходів для угамування інфляційних процесів, створено умови для введення грошової одиниці України, поліпшено регулювання та вдосконалено систему банківського нагляду. У 1998 р. на пострадянських теренах сталася перша реальна банківська криза з епіцентром у Росії і периферійними відгуками в Україні. Але ми, на жаль, не зробили відповідних висновків із цих подій, що відгукнулось у 2009 р.

Четвертий етап, 1999-2008 рр. У цей період сформовано нову нормативно-правову базу щодо банківської діяльності. Було прийнято Закон України “Про Національний банк України” (1999 р.), у якому вже чітко визначені функції та статус Національного банку.

П'ятий етап, 2008-2010 рр. Для нього характерно: масове банкрутство; злиття і поглинання, ре капіталізація та націоналізація банків; притягнення до кримінальної відповідальності (уперше в банківській практиці) посадових осіб, які довели банки до банкрутства; формування думки про неадекватність діяльності банківської системи та відповідно її законодавчого забезпечення в умовах кризи. Проблеми комерційних банків висвітили недосконалу роботу Національного банку України, а особливо його наглядову функцію, і невідповідність Закону «Про Національний банк України» вимогам сучасної модернізації банківської системи. Наглядова, емісійна та резервна функції НБУ стають дедалі частіше джерелом конфлікту між Урядом, Нацбанком і Президентом. Верховна Рада України тричі виносила на розгляд постанову про усунення з посади Голови Національного банку України, але це питання досі не вирішено. Неповернення банками депозитів громадян та корпоративних структур викликало в суспільстві надзвичайно високе соціальне й економічне напруження. На погляд аналітиків, банківська система України наразі перебуває на межі банкрутства. Станом на 1 вересня 2009 року, за різними оцінками, у нашій країні реально працювало із 185 банків приблизно 23-30 банків, із яких 17 - із 100% іноземним капіталом, сім - частково із іноземним капіталом, два державні банки (Ощадбанк і Укрексімбанк) і п'ять-сім невеликих комерційних банків - резидентів України. На перше липня 2009 року банківська система втратила 8,1 млрд. грн. чистих активів: ОТП-Банк - 3,86 млрд. грн. (7,85% власних активів); Альфа-Банк - 2,14 млрд. грн. (6,22% власних активів); Укрсіббанк - 2,94 млрд. грн. (5,56% власних активів). Це три із 13 найбільших українських банків, які займають 60% банківського ринку. Сьогодні головним показником надійності банківської установи є відношення власного капіталу банку до його зобов'язань. Наприклад, власний капітал Астра Банку (Греція) втричі перевищує обсяг зобов'язань, БТА Банку (Казахстан) - в 1,3 раза, а власний капітал державного Ощадбанку дорівнює 42% зобов'язань (окрім того, на нього впливає неформальний статус розрахункової каси НАК „Нафтогаз” та Укравтодору, фінансовий стан яких оцінюється як дуже ризиковий). У 40% українських банків цей показник набагато нижчий, ніж в Ощадбанку, а у деяких він узагалі від'ємний. Тільки у двох державних банках - Ощадбанку та Укрексімбанку - власний капітал перевищує депозити населення. За світовими нормами, рівень капіталізації української банківської системи відносно її зобов'язань дорівнює лише 15,5%. Джерелами її фінансування є відповідно: кошти фізичних осіб - 25,6% до зобов'язань; міжбанківські кредити і депозити фінансових установ - 37,1%; кошти вітчизняного корпоративного сектору - 18,8% до зобов'язань. За шість місяців 2009 року банківська система країни втратила 44,6 млрд. грн. депозитів населення, невелике пожвавлення на депозитному ринку в кінці червня ніяк не позначилося на фінансовому стані банківської системи. Окрім того, банківські баланси продовжують накопичувати заставне майно, яке, станом на 25 червня 2009 року, оцінювалось у більш як 8,3 млрд. грн., а до кінця року ця цифра може подвоїтися. Цим майном активно цікавляться приватні структури Росії та Казахстану. За оцінками експертів, понад 27% промислових заставних об'єктів уже придбали нерезиденти, а активними продавцями на ринку заставного майна виступають Приватбанк, Райффайзен Банк Аваль, Фінанси і кредит, ОТП Банк, Сведбанк та Ощадбанк. Предметом зацікавленості є готові бізнесові проекти у сфері відпочинку, готельні комплекси, промислова інфраструктура. Проведений за участю представників НБУ аналіз діяльності проблемних банків свідчить про значні зловживання з боку осіб, що керували банками в останні роки. Станом на 1 вересня 2009 року, за даними Міністерства внутрішніх справ України, проти двох посадових осіб банків, у які ввійшли державні менеджери (Родовід Банк та Надра) відкриті кримінальні справи за відповідними статтями. На жаль, експертний аналіз підтвердив передбачення, що тимчасові адміністрації не зможуть повернути довіру вкладників до банків і покращити їх фінансовий стан (табл. 1).

Таблиця 1. Фінансові показники проблемних банків за січень-липень 2009 рік

Таким чином, виходячи із вищевикладеного, можемо зробити деякі узагальнені висновки: по-перше, створена банківська система України сьогодні не відповідає вимогам антикризового та інноваційно-інвестиційного розвитку національної економіки; по-друге, бездіяльність держави та її головного уповноваженого Національного банку України призводить до втрати довіри і власне банківської системи країни; по-третє, законотворчий процес у банківській сфері неадекватно відбиває процеси, які в ній відбуваються.

Банківську кризу можна розглядати як серйозні негаразди в банківській системі, що пов'язані зі скороченням депозитної бази; збільшенням частки «поганих кредитів» (bad loans); упровадженням надзвичайних адміністративних заходів (банківські канікули, націоналізація банківської системи тощо); зниженням банківської ліквідності та прибутковості; банкрутством фінансово-кредитних організацій і масовим невиконанням ними своїх контрактних зобов'язань. Це, своєю чергою, свідчить про те, що економічну категорію «банківська криза» треба аналізувати комплексно, з огляду на її інституційну (специфічна система соціально-економічних відносин), організаційну (взаємодія окремих економічних організацій) та системно-управлінську (орієнтація і досягнення максимальної ефективності чи мінімізація витрат на антикризове управління) сутність. При цьому слід насамперед брати до уваги здатність банківської системи виконувати свої основні функції (кліринг та здійснення платежів; акумулювання і перерозподіл капіталу та грошових потоків; розміщення коштів; зниження невизначеності й контроль ризиків; вирішення агентських проблем, що виникають під час укладення фінансових контрактів), а отже, спроможність її суб'єктів відповідати за своїми зобов'язаннями.

Отже, банківську кризу можна визначити як глибоке розбалансування банківської системи, унаслідок чого вона виявляється неспроможною ефективно виконувати свої функції (утворення розрахункових засобів, тісно пов'язане з депозитними, розрахунковими, платіжними, кредитними, касовими та іншими операціями), що супроводжується виходом фінансових параметрів економічних процесів (витрати, прибутки, доходи тощо) за без пекові межі.

Банківські кризи, як і будь-які кризові явища, варто розглядати не як аномальне, а як закономірне явище в динаміці розвитку економічної системи в цілому. Проциклічний характер функціонування фінансово-кредитної сфери має об'єктивний характер, що підтверджується ретроспективним аналізом криз за останнє століття, і цілком відповідає основним положенням теорії циклічного розвитку. Зазначимо, що, за оцінками експертів, людство зазнало близько двадцяти руйнівних фінансових криз від моменту їх історичної точки відліку (банківської кризи у Флоренції 1342 року). А фахівці з Міжнародного валютного фонду тільки за період 1970-2007 рр. ідентифікували 124 банківські кризи.

Можна виділити такі основні прояви та передумови фінансово-кредитної кризи: приховані (латентні) фінансові процеси, конфліктні елементи фінансово-кредитної сфери й окремих фінансових ринків; актуалізація процесу діагностики причин фінансового конфлікту; розробка і реалізація заходів щодо відновлення рівноваги у фінансово-кредитній сфері; селекція ефективних власників за критерієм якості управління фінансовими ризиками їх економічної діяльності; відновлення адекватності фінансово-кредитних відносин у відтворювальному процесі рівню технологічного виробництва; оновлення фінансово-кредитних, соціально-економічних умов і методів управління фінансово-кредитною діяльністю; інтернаціоналізація банківського капіталу та глобалізація фінансів; стрімке зростання сектору фінансових послуг і збільшення їх маси порівняно з реальним сектором економіки; безконтрольне зростання обсягів іпотечного кредитування (без належної оцінки ризикованості) та масова сек'юритизація наданих кредитів; підвищення міжнародної мобільності банківського капіталу; дерегуляція глобальних фінансових ринків, а також відсутність ефективної глобальної координації у системі контролю і нагляду за банківською діяльністю; наявність диспропорцій та протиріч між виробничими і споживчими ринками, а також між розвинутими країнами і країнами, що розвиваються; посилення глобальної інфляції; завершення чергового науково-технічного циклу; значна доларизація світової економіки.

На жаль, мусимо констатувати, що функціонування української банківської системи наразі не має наукового підґрунтя. Інакше вона була б ефективним інструментом реалізації економічних програм, а громадяни України - захищеними від банкрутства. У цьому контексті слід зауважити, що вітчизняні банки чотири рази за роки незалежності обкрадали населення (якщо враховувати неповернення заощаджень наших громадян Ощадбанком СРСР у 90-х роках). Перша банківська криза припадає на 1994-1995 рр., коли галопувала інфляція, а відсотки за кредитами банків сягали 500-600. У цей самий час група шахраїв розробила схему, за допомогою якої значну суму банківських кредитів було виведено в офшорні зони, унаслідок чого втратили платоспроможність понад 30 банків, а громадяни вперше відчули на собі силу втрат власних заощаджень. Друга банківська криза «накрила» громадян України у серпні 1998 року, і зробила їх біднішими майже на 2,5 млрд. грн. Під час третьої хвилі банківської кризи на протязі 2008 року своїх депозитів лишилися близько 10 млн. наших громадян на загальну суму понад 20 млрд. грн. Відповідно зросла недовіра до вітчизняної банківської системи з боку її основного інвестора - громадянина України. Відтак із інструментів безпеки банки перетворилися у центри соціального напруження і психологічної перевірки на витримку українських вкладників. Таким чином було підтверджено висновок, що наші банки не мають нічого спільного із цивілізованими фінансовими інституціями, які покликані забезпечити стабільний розвиток економіки.

Нині найбільш гострою і загрозливою проблемою для України є криза влади та відповідальності. Не буває слаборозвинутих економік, а є непрофесійна, непатріотично налаштована, безвідповідальна влада. Тотальна безвідповідальність на найвищих щаблях владного олімпу дезорганізує усі інші сфери й сегменти економічного організму, підриває систему місцевого самоврядування. За такої ситуації в Україні практично неможливо адекватно реагувати на виклики і загрози, викликані світовою фінансовою кризою. Наразі очевидно, що заради спасіння нашої державності вкрай необхідна єдність політичних сил на рівні Парламенту країни, скоординовані сигнали для суспільства і національного господарства від Глави держави та Кабінету Міністрів.

Найслабшою ланкою в регуляторній системі країни є фінансовий блок - НБУ і Міністерство фінансів України. Від професійності та рівня макроекономічного мислення і навіть моральності очільників цих установ великою мірою залежить здатність України системно та ефективно протидіяти фінансово-економічній кризі, друга, більш потужна хвиля якої може завдати удару економічній незалежності нашої держави. Слід бути відвертими і визнати, що Україна дедалібільше наближається до повного паралічу банківської системи, страхового ринку, втрати елементарної купівельної спроможності населення. Ці явища є загрозливими ознаками загальноекономічного дефолту.

Добре, що закони історичного розвитку діють не миттєво, а мають великий запас інерційності. Тому ще залишається шанс виправити ситуацію. Багато залежить від того, як спрацює "особливий центральний орган державного управління" - Національний банк. Адже головна причина загострення й поглиблення української кризи сьогодні - повна безпорадність НБУ у спробах елементарно оздоровити ситуацію на валютно-обмінному ринку.

Зниження попиту закордонних споживачів на український метал - друга причина наявної кризи. На наше переконання, утримання обмінного курсу гривні на одному рівні з 2000 року, тоді як її купівельна спроможність знизилася більш як утричі, є не просто помилкою Нацбанку, а злочином (від українського виразу „чинити зло”) проти держави і народу.

Зважаючи на тенденції, які формуються та стверджуються в українському середовищі, не варто заявляти про повернення обмінного курсу ні до його попереднього рівня, ні навіть до того, що закладений у Бюджет-2009. Усі зусилля НБУ утримувати курс на позначці 8 грн./$ (у тому числі й через псевдоаукціони) призводять лише до втрати доларових запасів держави, виведення грошей з обігу та накопичення валюти громадянами поза банками.

Валютні резерви слід використовувати винятково на порятунок позичальників, причому тих, які брали кредити для реальних і вкрай необхідних потреб. Це - не найбільша частина населення, але вона становить становий хребет вітчизняної економіки.

Нинішня фінансова криза показує, наскільки важливо зупинити подальшу доларизацію вітчизняної економіки. Але якщо чужоземна валюта виконує в Україні функцію засобу платежу, а під егідою Центрального банку - також функцію засобу нагромадження та засобу кредитування, то про політику реальної дедоларизації національної економіки годі й говорити. Чи можна щось подібне уявити у країнах Західної Європи чи США? Риторичне запитання.

Принциповою в умовах фінансової кризи є проблема золотовалютних резервів держави, їх розміщення та використання. За офіційними даними, станом на липень 2008 р. золотовалютні резерви України становили понад $38 млрд. За експертними даними на 01.10.2009 року їх обсяг не перевищував $21 млрд. А найгірше те, що жодного долара не знято із закордонних рахунків і не переведено в Україну для розв'язання нагально гострих проблем. Необхідно з'ясувати, наскільки реальною є інформація про втрату значної частки золотовалютних резервів (у межах $12 млрд.) через їх невдале розміщення на рахунках фінансових установ далекого зарубіжжя, які сьогодні збанкрутували? І чому взагалі НБУ утримує за кордоном десятки мільярдів у ВКВ, запевняючи громадськість у надійності таких вкладів, а не використовує ці кошти на теренах України у часи найбільших негараздів? І на якій підставі, маючи в розпорядженні держави (хотілося б вірити) десятки мільярдів вільноконвертованої валюти, Нацбанк випрошує доларові ін'єкції у МВФ?

Відповідно чинна влада, і насамперед Верховна Рада України, має виявити причини й наслідки подібних дій. Адже від скрупульозної та об'єктивної оцінки ситуації, що склалася із використанням золотовалютних резервів України, значною мірою залежить національна безпека нашої держави в умовах кризи, яка наростає.

Як самовбивство, а не оздоровлення економіки, можна сприймати наполегливо пропонований Президентом країни шлях "удосконалення" Бюджету-2009. Фактично йдеться про його глобальний секвестр. Неминучим наслідком цього стануть масова невиплата заробітної плати працівникам бюджетної сфери, затримка пенсій, відчутне падіння платоспроможного попиту широкого загалу тощо.

Звичайно, досягнуті за часи незалежності України соціальні пріоритети необхідно утримувати. Але для цього потрібні фінансові ресурси, яких наразі бракує. Єдино можливий вихід - не доларові запозичення від МВФ, а емісія національної валюти, за яку не потрібно сплачувати відчутні відсотки та виконувати вимоги неоколоніального змісту.

Україна має позитивний досвід використання грошової емісії для вирішення загальнодержавних проблем. У 1991-1992 рр. саме в такий спосіб була врятована незалежність держави, яка знаходилися в куди більш загрозливому стані, ніж сьогодні. Інформація про те, що нібито саме в ті роки інфляція в Україні перевищувала 10 000%, згодом була спростована фахівцями. Спеціально здійснений науково-експертний аналіз засвідчив, що в той період рівень інфляції фактично був учетверо нижчим від заявленої вище цифри;остання була навмисно вкинута в інформаційний простір ринковими фундаменталістами, щоб, зрештою, змусити недосвідчену і вкрай довірливу українську владу підкоритися диктату зарубіжних радників. Інша річ, що інфляція в ті часи була хронічною.

Ми маємо усвідомити підтверджену цивілізаційним досвідом закономірність: для економік тих країн, які вирішують складні соціально-економічні та еколого-техногенні проблеми, дефіцит бюджету є абсолютною необхідністю. Навіть у досить сприятливі періоди успішні економіки країн ЄС і США постійно використовували такий фінансовий інструмент, як дефіцит бюджету. Ті сили, що відстоюють бездефіцитну бюджетну політику в нинішніх українських умовах, фактично паралізують найменші можливості для підтримки реальної економіки, надаючи особливі преференції іноземному спекулятивному капіталу.

Ідеологія „бюджетного профіциту” в часи уже запущеної кризи матиме вельми негативні наслідки, неминуче й надмірно ускладнить соціально-економічну ситуацію в країні. Якщо і далі провадити політику заморожування кредитів та стримування доходів громадян, то криза буде поглиблюватися, а вихід із неї - гальмуватися. Фіктивна ж наявність бюджетного профіциту - це не менше зло, ніж планування реальних витрат під непевні доходи. В окремі періоди в деяких країнах дефіцит бюджету становив від 20 до 40 відсотків. Уряди цих країн (зокрема США в часи «великої депресії») усвідомлювали, що штучним і непомірним зменшенням витрат соціального характеру неможливо збільшити прибуткову частину бюджету.

Отже, доходимо висновку:дефіцитність бюджету в розумних межах - не недолік, а інструмент розумного господарювання, але за умови, якщо Верховна Рада законодавчо змінить підходи щодо його покриття. Бюджетний дефіцит допустимий і, що парадоксально, вигідний високопрофесійній та патріотично налаштованій владі.