Українська військова авіація в умовах боротьби за національну державність (грудень 1917 – листопад 1920 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія оборони україни

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

20.02.22 - військова історія

Українська військова авіація в умовах боротьби за національну державність (грудень 1917 - листопад 1920 рр.)

Мараєва Віолета Віталіївна

Київ - 2008

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Історичний досвід свідчить, що важливим і необхідним атрибутом державності кожної незалежної країни виступають її збройні сили, покликані гарантувати її суверенітет, територіальну цілісність та забезпечити надійний захист національних інтересів від воєнних загроз. Саме тому, з перших днів проголошення незалежності будь-якої держави, поряд із загальним процесом державотворення будівництво збройних сил стає одним із головних її завдань.

Однією з актуальних проблем сучасної вітчизняної воєнної історії є дослідження доби національно-визвольних змагань - періоду розбудови української державності та збройної боротьби за її захист та збереження у 1917 - 1920 рр. У зв'язку із цим особливої ваги набуває дослідження військового будівництва в Україні у цей період, зокрема становлення окремих родів її збройних сил. Ця проблематика була у центрі уваги вітчизняних істориків починаючи з 90-х років минулого століття. Але військова авіація не стала предметом спеціального дослідження. Тому автор дисертації виокремила дослідження військової авіації як найважливішої складової Військово-Повітряного флоту - одного з родів збройних сил українських національних державних утворень.

Висвітлення процесу становлення та застосування української військової авіації на різних етапах існування української державності - Української Народної Республіки доби Центральної Ради, Української Держави гетьмана П. Скоропадського, Західноукраїнської Народної Республіки та Української Народної Республіки доби Директорії дозволить комплексно дослідити процес будівництва та розвитку національної армії у 1917 - 1920 рр. Такий процес переживають в нових історичних умовах і Збройні Сили сучасної України.

Дослідження даної теми являє науковий і практичний інтерес для розвитку військово-історичної науки. Крім того, воно сприятиме розширенню знань військових фахівців та утвердженню в суспільній свідомості об'єктивної оцінки ролі національної армії в історії України.

Всебічне об'єктивне та незаангажоване вивчення воєнно-історичних подій в Україні у 1917 - 1920 рр. є актуальним з погляду встановлення історичної правди і поглиблення знань про минуле українського народу, що можуть стати складовою частиною військово-патріотичного виховання громадян України, воїнів її Збройних Сил.

Наукове завдання дисертаційної роботи - розкрити процес становлення української військової авіації, виявити тенденції і результати її застосування в умовах боротьби за національну державність у 1917 - 1920 рр.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. дисертаційне дослідження виконане в межах планів наукової і науково-технічної діяльності Департаменту гуманітарної політики Міністерства оборони України та Науково-дослідного центру гуманітарних проблем Збройних Сил України. Для підготовки дисертації базовою стала науково-дослідна робота “Військово-патріотичне виховання особового складу Збройних Сил України” (шифр НДР “Військово-патріотичне виховання”, номер державної реєстрації 0105U001157), що виконувалася у Науково-дослідному центрі гуманітарних проблем Збройних Сил України на замовлення Головного управління з гуманітарних питань і соціального захисту Збройних Сил України Генерального штабу Збройних Сил України. У зазначеній науково-дослідній роботі дисертантом відпрацьовано підрозділ “Особливості використання військових ритуалів і символів у військово-патріотичному вихованні особового складу різних видів (родів) військ (сил)”.

Мета і завдання дослідження. На основі аналізу історіографії, архівних джерел, опублікованих документів, мемуарної літератури та періодичних видань української військової еміграції вивчити та узагальнити досвід становлення і застосування української військової авіації в умовах боротьби за національну державність у 1917 - 1920 рр., виробити рекомендації щодо подальшого використання результатів дослідження.

Досягнення мети передбачає вирішення наступних завдань:

проаналізувати стан наукової розробки теми та джерельну базу дослідження;

визначити основні чинники, які вплинули на процес становлення військової авіації в арміях українських національних державних утворень;

розкрити процес створення авіаційних управлінь і частин та особливості підготовки льотного складу;

охарактеризувати парк літаків української авіації та основні шляхи матеріально-технічного забезпечення авіаційних частин;

проаналізувати участь авіаційних частин у бойових діях;

висвітлити застосування авіації для міжнародних сполучень і виконання кур'єрських завдань у межах України.

Обєкт дослідження. Військово-Повітряний флот українських національних державних утворень 1917 - 1920 рр.

Предмет дослідження. Становлення та застосування української військової авіації в умовах боротьби за національну державність.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період з грудня 1917 р. - від створення перших авіаційних частин в армії УНР доби Центральної Ради до листопада 1920 р. - завершення бойової діяльності української авіації після інтернування армії УНР доби Директорії.

Методи дослідження. Методологічною основою дослідження стали загальнонаукові принципи історизму, наукової обєктивності, комплексності, системності та застосована система методів.

на емпіричному етапі дослідження завдяки принципу історизму вдалося дослідити джерела у нерозривному зв'язку з обстановкою, у якій вони виникли, та виявити прогалини, які існують у відомостях про події, що вивчаються. На основі комплексного підходу за допомогою прийомів і методів зовнішньої і внутрішньої критики джерел встановлювались достовірність і повнота викладених у них відомостей. Синтез джерел дозволив розглядати встановлені факти, а відповідно і джерела, що їх відобразили, у взаємозв'язку, визначити місце і значення кожного з них, що в кінцевому рахунку дозволило скласти узагальнене уявлення про них, визначити достатню базу для вирішення вибраної наукової задачі та напрям пошуку і виявлення даних, яких не вистачало. Залучення раніше не досліджених документів дало змогу створити основи для формування нових достовірних знань, а в деяких випадках - доповнень і уточнень старих.

На теоретичному етапі дослідження порівняльно-історичний метод дозволив виявити загальні та особливі риси становлення військової авіації на різних етапах української державності, узагальнити результати діяльності військового керівництва по створенню боєздатних авіаційних частин у конкретно-історичних умовах. У результаті використання логічного методу узагальнено досвід застосування військової авіації. Об'єктивне осмислення досліджуваних процесів будувалось на базі проблемно-хронологічного підходу, методах аналізу і синтезу, аналогій, систематизації та узагальнення. Найважливішою рисою застосованої системи методів став їх взаємозв'язок та взаємодія у процесі дослідження.

Наукова новизна одержаних результатів зумовлена сукупністю поставлених завдань. Розроблена актуальна тема становлення та застосування української військової авіації в умовах боротьби за національну державність у 1917 - 1920 рр., яка не знайшла всебічного та об'єктивного висвітлення у військово-історичній літературі.

Введені до наукового обігу нові документальні джерела з фондів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України.

Вперше: охарактеризовано парк літаків української авіації; розкриті основні шляхи матеріально-технічного забезпечення авіаційних частин; проаналізована участь авіаційних частин у бойових діях; досліджено застосування авіації для міжнародних сполучень; на основі архівних документів складені списки льотчиків авіаційних частин українських армій, встановлена їх участь у боротьбі за національну державність.

Набули подальшого розвитку: вивчення і систематизація історіографії з обраної теми; з'ясування чинників впливу на процес становлення української авіації; розкриття процесу створення авіаційних управлінь та частин; висвітлення підготовки льотного складу; дослідження застосування авіації для виконання кур'єрських завдань у межах України.

Практичне значення одержаних результатів. Викладені у дисертації наукові матеріали використані в Енциклопедії Сучасної України, виданої Національною академією наук України та Науковим товариством ім. Т. Шевченка за підтримки Міжнародного фонду “Відродження” (США) та Фундації приятелів Енциклопедії України (США) (Т.1, Київ, 2001), а також у книзі “Україна на крилах”, виданої Видавничим центром “Аерохобі” на замовлення Державного департаменту авіаційного транспорту України (Укравіатранс) (Київ, 2001).

Результати дослідження можуть бути використані:

у воєнно-історичних працях, наукових дослідженнях з питань будівництва Збройних Сил України та узагальнюючих працях з новітньої історії України;

у навчальному процесі вищих військових навчальних закладів при вивченні історичних та військових дисциплін;

у системі військово-патріотичного виховання громадян України і гуманітарної підготовки військовослужбовців Збройних Сил України;

у діяльності військових та історичних музеїв для створення нових та удосконалення вже існуючих експозицій, присвячених подіям Української національно-демократичної революції.

Особистий внесок здобувача. Усі одержані результати дослідження та їх публікації у наукових фахових виданнях виконані автором особисто.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дослідження оприлюднені автором у доповідях на ІІІ Міжнародній науково-технічній конференції “АВІА-2001” (Київ, 24-26 квітня 2001 р.,), ХІІІ Міжнародній науково-практичній конференції “Соціально-економічні, політичні та етнонаціональні чинники буття народу в системі українознавства” (Київ, 21-22 жовтня 2004 р.), Міжнародному конгресі “Українська мова в світі: вчора, сьогодні, завтра” (Київ, 27-28 жовтня 2005 р.).

Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження викладені у брошурі та 8 статтях, 4 з яких опубліковані у наукових фахових виданнях.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків (обсяг основної частини 167 с.), 5 додатків (40 с.) і списку використаних джерел (197 найменувань, 20 с.). Повний обсяг дисертації - 227 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

військовий авіація державність національний

У вступі обґрунтована актуальність теми, визначені наукове завдання, мета, об'єкт і предмет дослідження, його хронологічні рамки, методи дослідження, наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, наведена інформація щодо апробації результатів дослідження.

У першому розділі “Історіографія та джерельна база дослідження” проаналізовані стан наукової розробки теми та джерельна база дослідження. Встановлено, що тема становлення та застосування української військової авіації в умовах боротьби за національну державність у 1917 - 1920 рр. не була предметом спеціального дослідження. Окремі її аспекти розглядалися лише у контексті військового будівництва в українських державах зазначеного періоду.

Першими до неї звернулися представники української діаспори - Б. Гнатевич (“Історія Українського війська”, Ч.3, 1936 р.) і Л. Шанковський (“Українська армія в боротьбі за державність”, 1958 р.; “Українська Галицька Армія. Воєнно-історична студія”, 1974 р.). У цих виданнях, присвячених будівництву української армії та її участі у боротьбі за національну державність, зокрема йдеться і про створення авіаційних частин. Але ці праці подають дані лише стосовно авіації Галицької армії. Про авіаційні формування армій Української Народної Республіки (УНР) та Української Держави гетьмана П. Скоропадського лише згадується.

Останнє десятиліття ХХ ст. відзначилося появою досліджень сучасних українських істориків. Першими публікаціями, які базувались на архівних документах і були безпосередньо присвячені українській військовій авіації 1917 - 1920 рр., стали статті Р. Мараєва (“Украинский воздушный флот в гражданской войне”, 1992 р.; “Авиация гетмана П. Скоропадского”, 1993 р.; “Авиация Украинской Народной Республики”, 1993 р.; “Начало воздушных сообщений в Украине”, 1994 р.) і Д. Вєдєнєєва (“Крила волі. З історії військово-повітряних сил України (1918 - 1920)”, 1995 р.).

У контексті процесу створення української армії та її участі у збройній боротьбі 1917 - 1920 рр. розглядають формування та діяльність авіаційних частин М. Литвин та К. Науменко (“Історія галицького стрілецтва”, 1991 р.), В. Кравцевич та В. Улянич (“Україна: військо. 1914 ? 1920”, 1993 р.). Спробу подати узагальнену історію створення та діяльності українських авіаційних частин досліджуваного періоду зробив в одному з розділів своєї книги В. Савін (“Авиация в Украине. Очерки истории”, 1995 р.). Поставкам гетьманських літаків на Дон влітку-восени 1918 р. присвячена стаття В. Мараєва (“Гетманские аэропланы для Всевеликого Войска Донского”, 2007 р.). Згадки про існування авіації у складі української армії зустрічаються у В. Сідака (“Контррозвідка останнього гетьмана: Нарис”, 1995 р.), О. Тимощука (“Охоронний апарат Української Держави (квітень-грудень 1918 р.)”, 2000 р.), І. Карпинця (“Галичина: Військова історія 1914 - 1921 років”, 2005 р.).

Особливого значення у досліджуваний період набували налагодження міжнародного повітряного сполучення та виконання авіацією кур'єрських завдань у межах України. Про цей аспект застосування авіації згадується у книзі Б. Коваля, В. Трембіцького, О. Грицака (“Україна. 1918. Гетьманат”, 2003 р.) та статтях Я. Янчака у співавторстві з В. Чижевським та В. Аксенчиком (“Першій лінії авіапошти - 80 років”, 1998 р.; “Линия первой в мире авиапочты проходила через Львов, Хмельницкий и Киев”, 2001 р.).

В історіографії майже відсутні дослідження, присвячені участі українських авіаторів в подіях 1917 - 1920 рр. Виняток складають матеріали В. Савіна про Костянтина Калініна (“Планета “Константин”, 1994 р.), Я. Тинченка про Віктора Павленка (“Українське офіцерство: шляхи скорботи та забуття. 1917 - 1921 роки”, 1995 р.) і стаття А. Харука, присвячена Петру Франку (“У истоков украинской военной авиации”, 2004 р.). Деякі біографічні дані подають у своїх книгах М. Литвин і К. Науменко (“Військова еліта Галичини”, 2004 р.; “Збройні сили України першої половини ХХ ст. Генерали і адмірали”, 2007 р.).

Окремі дані щодо українських авіаційних частин, зокрема інформація про типи літаків, що застосовувались у ті часи, їх тактико-технічні характеристики, містяться у монографіях російських дослідників В. Кондратьєва і М. Хайруліна (“Фронтовые самолеты Первой мировой войны”, 1997 р.; “Бомбардировщики Первой мировой войны”, 1998 р.; “Авиация гражданской войны”, 2000 р.). Дослідити технічні можливості літаків, що були на озброєнні українських авіаційних підрозділів, їх типи, походження допомогли монографії В. Шаврова “История конструкций самолетов в СССР” (1986 р.), П. Дузя “История воздухоплавания и авиации в России” (1989 р.), довідник “Авиация в России” (1988 р.).

Опосередковано теми української авіації досліджуваного періоду торкалися польські дослідники Т. Копанський, Т. Маліновський, К. Тарковський у статтях, що публікувалися в журналах Militaria, Aero-Рlan, Wojskowy Przeglad Historyczny, Shkrulata Polska, Pilot wojenny. Деякі дані є в публікаціях чеських та німецьких авторів у журналах Letectvi a kosmonautika, Flieger-revue, Revi.

Інтерес для дослідження становить дисертація А. Харука (“Військово-Повітряні сили України в 1917 ? 1920 рр.”, 2000 р.). Значної уваги автор надав дослідженню бази для створення українського Військово-Повітряного флоту (ВПФ), зокрема періоду 1912 - 1916 рр.: структурі підрозділів російського ВПФ та їх діяльності у ході Першої світової війни у складі Південно-Західного та Румунського фронтів; створенню та функціонуванню військових навчальних закладів та підприємств авіаційної промисловості. Висвітлено також процес українізації військово-повітряних підрозділів у 1917 р. Досліджуючи “Військово-Повітряні сили”, до складу яких входили як повітроплавні, так і авіаційні частини, автор зробив спробу охарактеризувати процес їх створення, проаналізувати бойовий склад, організаційну структуру та технічне оснащення, показати участь у бойових діях. Разом з тим, залишився цілий ряд важливих питань, які потребують дослідження - це: характеристика парку літаків української авіації; основні шляхи та особливості матеріально-технічного забезпечення авіаційних частин; аналіз участі авіаційних частин у бойових діях; висвітлення застосування авіації для міжнародних сполучень і виконання кур'єрських завдань у межах України.

Деяка інформація, що стосується військової авіації армії УНР доби Директорії, міститься у дисертації П. Слюсаренка (“Армія Української Народної Республіки в умовах боротьби за українську державність (вересень 1919 - листопад 1920 рр.)”, 2007 р.). Розглядаючи особливості процесу реформування української армії у 1920 р., автор аналізує і розвиток такого “роду зброї”, як авіація. Зокрема приділяється увага формуванню та діяльності 1-го Запорізького авіаційного загону.

Для поєднання теми дисертаційного дослідження з контекстом історичних подій автором використовувалися видання з різними поглядами на “історичну правду” - радянська академічна “История Украинской ССР” (1984 р.),.) праці В. Примакова (“Червоне козацтво у громадянській війні”, 1987 р.), В. Винниченка (“Відродження нації”, 1990 р.), І. Мазепи (“Творена держава (Боротьба 1919 року)”, 1992 р.), С. Петлюри (“Статті”, 1993 р.), І. Нагаєвського (“Історія Української держави двадцятого століття”, 1993 р.), П. Скоропадського (“Спогади. Кінець 1917 - грудень 1918”, 1995 р.), О. Удовиченка (“Україна у війні за державність: Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917 - 1921”, 1995 р.), А. Денікіна (“Очерки русской смуты: Вооруженные силы юга России. Заключительный период борьбы. Январь 1919 - март 1920”, 2002 р.), Д. Дорошенка (“Історія України, 1917 - 1923”, 2002 р.; “Мої спомини про недавнє минуле (1914 - 1920 роки)”, 2007 р.), М. Капустянського (“Похід Українських армій на Київ - Одесу в 1919 році”, 2004 р.).

Розкриттю обраної теми сприяли видані в Україні за останнє десятиліття праці Я. Тинченка (“Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917 - березень 1918)”, 1996 р.), М. Литвина (“Українсько-польська війна”, 1998 р.), В. Солдатенка (“Українська революція: концепція та історіографія (1918 - 1920 рр.)”, 1999 р.), М. Мельтюхова (“Советско-польские войны. Военно-политические противоречия 1918 - 1939 гг.”, 2001 р.), В. Капелюшного (“Здобута і втрачена незалежність: історіографічний нарис української державності доби національно-визвольних змагань (1917 - 1921 рр.)”, 2003 р.), Б. Тищика (“Західноукраїнська Народна Республіка (1918 - 1923). Історія держави і права”, 2004 р.), М. Ковальчука (“Невідома війна 1919 року: українсько-білогвардійське збройне протистояння”, 2006 р.).

Джерельною базою дослідження є архівні матеріали, опубліковані документи, мемуарна література та періодичні видання української військової еміграції, які висвітлюють становлення та застосування української авіації у 1917 - 1920 рр. Основою дослідження стали матеріали Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, більшість з яких введені до наукового обігу вперше.

Важливого значення для висвітлення теми набувають матеріали, зосереджені у фонді 4588 “Військово-повітряні частини армії УНР (періоду Української Центральної Ради) і Української Держави”. Зібрані тут документи ілюструють процес створення авіаційних дивізіонів та загонів, “Української школи авіації” у Києві, подають дані про командний та особовий склад, його матеріальне утримання, поповнення парку літаків та виконання польотів. Вагомого значення набувають дані про перебування армії УНР на території Польщі, зокрема створення нової організаційної структури військової авіації та формування авіаційних підрозділів. дослідити склад та діяльність авіаційних підрозділів армії УНР влітку ? восени 1919 р. вдалося завдяки документам з фондів 1075 “Військове міністерство Української Народної Республіки” і 1078 “Головне управління Генерального штабу УНР”. Фонд 1076 “Військове міністерство Української Народної Республіки” містить дані про типи, кількість та технічний стан літаків, що перебували у 5-му Авіапарку у лютому 1918 р.

Важливі документи щодо української авіації виявлено у фондах, не повязаних із збройними силами. Так, матеріали, що стосуються виконання “грошових рейсів” (доставки літаками віддрукованих у Німеччині грошових знаків для України), були знайдені серед документів фонду 1509 “Міністерство фінансів Української Народної Республіки”. Вони дозволяють з'ясувати періодичність рейсів, типи літаків, їхні бортові номери, кількість пасажирів. Фонд 3696 “Міністерство закордонних справ Української Народної Республіки” зберігає документи про закупки для української авіації літаків у Німеччині, Чехословаччині, Австрії та Італії влітку - восени 1919 р.

Створення та діяльність 1_го Запорізького авіаційного загону дозволяють дослідити документи фондів 2300 “Головне управління Військово-Повітряного Флоту УНР”, 4063 “Український армійський авіаційний загін при 1-ій окремій дивізії Запорізького війська Української Держави” та 4465 “Документи і матеріали українських емігрантських установ, організацій та різних осіб (колекція)”. Можливість детальніше розкрити процес становлення гетьманської авіації надають накази по авіації Української Держави, датовані 17 травня ? 7 грудня 1918 р. з фонду 1077 “Головне управління Генерального штабу Української Держави”, у яких йдеться про призначення інспекторів авіації Української Держави, районних інспекторів авіації, військовослужбовців на посади у авіаційні дивізіони, затвердження штатів, ремонт літаків тощо.

Інформативно насичений пласт джерел для дослідження залучено з фонду 2188 “Начальна команда Української Галицької армії”. Двадцять три справи цього фонду розкривають процес становлення та діяльності авіаційних підрозділів Галицької армії з грудня 1918 р. до березня 1920 р. “Відомості про дійсний стан летунського відділу”, які подавались авіасотнями на вимогу командування у різні періоди, “Списки до іменовання” та іменні списки льотчиків надають інформацію про особовий склад та кількість літаків в авіачастинах. інформацію про екіпажі та задачі, які вони виконували, номери і типи літаків, маршрути містять звіти льотчиків про польоти.

У ході дослідження були використані опубліковані у різні часи збірники документів: “Під гнітом німецького імперіалізму (1918 р. на Київщині)”, (1927 р.); “Українсько-московська війна 1920 року в документах (Оперативні документи штабу армії Української Народної Республіки)” (1933 р.); “Крах германской оккупации на Украине: (По документам оккупантов)”, (1936 р.); “Документы о разгроме германских оккупантов на Украине в 1918 году ” (1942 р.); “Разгром немецких захватчиков в 1918 году: Сборник материалов и документов”, (1943 р.); “Из истории гражданской войны в СССР”, (1961 р.); “Гражданская война на Украине 1918 - 1920 гг.” (1967 р.); “Петлюра Симон. Статті. Листи. Документи”, (2006 р.); “Денник Начальної Команди Української Галицької Армії”, (1974 р.).

Поточні заходи військового керівництва стосовно формування та реорганізації авіаційних підрозділів, їх забезпечення висвітлені у “Військово-науковому віснику Генерального штабу УНР”, “Віснику Державного Секретаріату Військових Справ”, “Віснику матеріального штабу Галицької Армії”.

Інформаційно-насиченими виявились мемуари П. Білона (“Спогади”, 1952 р.) та М. Шарика (“Діти війни”, 1955 р.). Автором також використані спогади Р. Земика (“Дещо про летунство УГА”, 1922 р.), П. Франка (“Летунський відділ УГА”, 1923 р.; “Летунський відділ УГА”, 1937 р.), І. Лемківського (“Летунство УГА”, 1938 р.), опубліковані у часописах української військової еміграції - “Календар Червоної Калини”, “Український скиталець”, “Літопис Червоної Калини”. Деяку інформацію щодо застосування української авіації містять також спогади колишнього лікаря Ескадри повітряних кораблів К. Фінне “Русские воздушные богатыри И.И. Сикорского” (1930 р.) та збірка мемуарів “Революция на Украине. По мемуарам белых” (1930 р.).

У розділі зроблено висновок, що рівень наукової розробки теми є недостатнім, оскільки українська військова авіація не була предметом спеціального комплексного дослідження. Опрацьована джерельна база дозволила системно дослідити становлення і застосування української військової авіації в умовах збройної боротьби за національну державність у 1917 - 1920 рр. і виділити напрями розробки теми.

У другому розділі “Становлення та розвиток військової авіації в арміях українських національних державних утворень” визначені основні чинники, які вплинули на процес становлення військової авіації в арміях українських національних державних утворень, розкривається створення авіаційних управлінь і частин та особливості підготовки льотного складу, подається характеристика парку літаків української авіації, розкриваються основні шляхи та особливості матеріально-технічного забезпечення авіаційних частин.

У підрозділі 2.1 “Чинники впливу на процес становлення української авіації” доведено, що він був досить складним і військовому командуванню доводилося докладати чималих зусиль для вирішення проблем, які виникали. На цей процес впливали, передусім, воєнно-політичні та економічні чинники. Неабиякого значення набув і людський фактор.

Загальнополітична ситуація для українських держав була дуже складною. Українська Народна Республіка (УНР) і Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) майже постійно знаходилися у стані війни, що не давало змоги проводити планомірну роботу з розбудови власних збройних сил, у тому числі й військової авіації. Ситуація в Українській Державі хоча й була більш стабільною, але на процес створення авіації негативно впливали наявність окупаційних військ та позиція німецько-австрійського командування, яке гальмувало розбудову гетьманської армії.

У процесі створення українських авіаційних частин негативну роль зіграла певна зовнішньоекономічна ізоляція українських держав. Після підписання Брестських угод відносини з країнами Антанти вкрай ускладнились, отримати від них військову допомогу для українських держав стало справою нереальною. У такій ситуації для забезпечення авіаційних частин необхідною технікою важливого значення набував спадок, що отримали українські держави від авіаційних частин Австро-Угорської та Російської армій.

Поповнити парк літаків за рахунок їх випуску на власних авіаційних підприємствах, які знаходились на території Наддніпрянської України, виявилось неможливим, головним чином через тривалу економічну кризу. На території Західної України будь-яка авіаційна промисловість взагалі була відсутня.

Намагання військового керівництва УНР доби Директорії і ЗУНР покращити матеріально-технічне забезпечення своїх авіаційних частин через закупки літаків у Німеччині, Чехословаччині, Австрії та Італії зустріли спротив з боку антантських контрольних комісій. Гетьманська авіація не тільки не отримувала нових літаків, а навпаки, велика кількість аеропланів, збудованих на заводі “Анатра”, були передані на баланс військового міністерства Австро-Угорщини. Певну негативну роль у комплектуванні гетьманської авіації відіграла відправка авіаційного майна на Дон.

Для процесу становлення української авіації неабиякого значення мав людський фактор. Позитивну роль відіграло залучення до служби в українських авіаційних частинах колишніх військовослужбовців Австро-Угорської та Російської армій. Серед них знайшлись надійні прихильники та ентузіасти розбудови власної авіації, які доклали чимало зусиль до цього процесу. Разом із тим, таких людей було вкрай недостатньо.

Протягом всього існування авіації в арміях українських національних державних утворень не вирішеним залишалося питання підготовки кадрів. Створення в українських авіаційних частинах спеціальних шкіл та курсів, які передбачали підготовку льотного складу, вагомих результатів не дало. Адже за тих політичних та військових обставин жодного випуску власних авіаційних фахівців в Україні не відбулося.

У підрозділі 2.2 “Створення авіаційних управлінь і частин та підготовка льотного складу” доведено, що процес створення Військово-Повітряного флоту, до складу якого входили повітроплавання та авіація, розпочався наприкінці 1917 р. У цей час почали формуватися авіаційні частини та органи управління військової авіації армії УНР. У 1918 р. була створена авіація Української Держави та ЗУНР. Суттєвим моментом у цьому процесі стало формування структури ВПФ.

Встановлено, що створювати розгалужену систему військової авіації першими почали в УНР доби Центральної Ради. Згідно розробленої структури, Авіаційному відділу Управління ВПФ УНР підпорядковувалися три авіаційні райони з центрами у Києві, Харкові та Одесі. У цих містах розташовувалось по одному авіаційному парку, які забезпечували вісім корпусних авіаційних дивізіонів. Кожен авіадивізіон повинен був складатися з управління, двох артилерійських, одного розвідувального та одного винищувального авіазагонів. Загалом у складі дивізіонів мало бути утворено 32 авіаційних загони. Крім того, до Авіаційного відділу входили Ескадра повітряних кораблів та авіаційні навчальні заклади. Чинності ця структура набула вже за часів гетьмана П. Скоропадського.

Комплектуванням підрозділів відповідно до затверджених центральними органами штатів займалися інспектори авіації районів, вони ж безпосередньо здійснювали набір особового складу. Укомплектований за штатом корпусний авіаційний дивізіон повинен був мати 42 літаки, а загальна кількість аеропланів мала становити 336. До цього числа не входили літаки зі складу Ескадри повітряних кораблів, а також навчальних закладів. Протягом всього існування Української Держави структура військової авіації практично не змінювалась.

Відмінною від структури авіації армій УНР доби Центральної Ради та Української Держави була структура авіації Галицької армії. Вона змінювалась двічі. У лютому 1919 р. був створений Авіаційний полк у складі двох сотень (загонів), до яких додавались технічна сотня та авіабаза у Красному. У серпні 1919 р., під час об'єднання армії УНР і Галицької армії, ці авіаційні сотні були реорганізовані в одну Авіаційну сотню. Вона продовжувала існувати й після переходу галичан до Добровольчої армії генерала Денікіна, а у лютому 1920 р. до складу Червоної Української Галицької армії.

Важливим моментом у дослідженні становлення української військової авіації періоду 1917 - 1920 рр. є питання комплектації авіаційних частин особовим складом, у першу чергу пілотами. В основному проблеми для всіх авіаційних частин, незалежно від їх приналежності до армії тієї чи іншої української держави, були однаковими.

Особовий склад авіації армії УНР доби Центральної Ради комплектувався головним чином з військовослужбовців авіаційних частин Південно-Західного та Румунського фронтів Російської армії, що знаходились на території України. Суттєвим фактором, який вплинув на комплектацію авіаційних частин особовим складом, став процес українізації, що розпочався ще навесні 1917 р. і передбачав створення, або переформування частин за національною ознакою. Сформувати нові авіаційні загони тільки з українців було практично неможливо, бо більшість військовослужбовців зі складу авіаційних частин Російської армії, були не українського походження, або без особливого запалу ставились до нової влади.

Влітку 1918 р. у восьми авіаційних дивізіонах гетьманської армії нараховувалось понад 150 осіб льотного складу, серед яких 80% складали пілоти, інші - спостерігачі. Під час протигетьманського повстання у листопаді - грудні 1918 р. особовий склад деяких авіаційних частин перейшов на бік Директорії, склавши основу військової авіації армії УНР. У той же час багато льотчиків взагалі залишили службу в українських збройних силах, перейшовши до Добровольчої армії. Немало авіаторів у цей час просто дезертирували, намагаючись уникнути участі у громадянській війні.

Авіаційні сотні Галицької армії на початковому етапі формувалися в основному за рахунок пілотів, які раніше служили в Австро-Угорській армії. З грудня 1918 р. до їх складу увійшли й колишні льотчики гетьмана П. Скоропадського. З авіаторами не українського походження укладалися спеціальні контракти.

Вирішення проблеми льотних кадрів, від рівня підготовки яких залежали грамотна повсякденна експлуатація та ефективне бойове застосування літаків, залишалося однією з головних задач військового керівництва усіх українських держав. Очікувати нових поповнень авіаторів з числа випускників спеціальних учбових закладів скоро не доводилось, бо школи й курси тільки розпочинали свою роботу. Крім того, вони часто припиняли свою діяльність через зміну військової обстановки. За цих умов суттєвого значення набувало поповнення авіаційних загонів льотчиками з числа добровольців за рахунок організації їх підготовки безпосередньо в авіаційних загонах. Але це не могло суттєво змінити становище з нестачею льотних кадрів у діючій армії. Не маючи вільних літаків, не можливо було розгорнути більш-менш серйозного навчання пілотів.

У підрозділі 2.3 “Парк літаків та матеріально-технічне забезпечення авіаційних частин” доведено, що парк літаків української авіації періоду 1917 - 1920 рр. складали апарати різного походження. Для Військово-Повітряного флоту УНР і Української Держави він складався у більшості з аеропланів колишньої Російської армії. Значний відсоток з їх числа припадав на апарати французької та англійської розробки - “Фармани”, “Вуазени”, “Ньюпори”, “Морани”, “Сопвічі”, “Кадрони”, “Спади”. Близько 20% літаків були збудовані на місцевих авіаційних підприємствах до 1917 р., зовсім малий відсоток складали трофейні апарати. Парк літаків Галицької армії формувався, головним чином, за рахунок аеропланів, що залишилися від Австро-Угорської армії. Переважно це були німецькі “Бранденбурги”, DFW, LVG та літаки французького походження - “Ньюпори”. Несуттєвий відсоток складали трофейні апарати, зокрема, “Фоккери”.

В українській авіації застосовувалось 11 типів винищувачів. Серед них найчастіше зустрічались “Ньюпор-ХVIІ”, “Ньюпор-ХХІ” і “Ньюпор_ХХІІІ”. Літаки “Моран-монокок” та “Спад-SA-2” були найбільш застарілими і використовувались в якості винищувачів лише за умов браку машин цього класу. Найбільш сучасними були “Ансальдо Балліла”, “Спад-ХІІІ” та “Фоккер” DVІІІ, які за своїми характеристиками та озброєнням мали суттєву перевагу над винищувачами інших типів. Потужність двигунів винищувачів становила від 80 до 220 к.с.

Літаки-розвідники представлені 24 типами. Найпоширенішими серед них були “Альбатрос” СІ, “Анатра-Д”, “Ганза-Бранденбург” СІ, “Вуазен”, LVG СІІ, LVG СVІ, “Фарман-ХХХ”. “Фармани” і “Вуазени” мали штовхаючі гвинти і були дуже вразливі при нападах винищувачів із задньої півсфери. Лише “Бікадрон” був оснащений двома двигунами, інші розвідники - одним. Потужність двигунів становила від 105 до 230 к.с. Майже всі розвідники використовувались у якості легких бомбардувальників, а такі літаки як “Сопвіч 1 Ѕ”, “Морани”, LVG СІІ, що мали синхронні кулемети, могли застосовуватися і як штурмовики, а іноді й як винищувачі.

Важкі бомбардувальники були представлені кораблями типу “Ілля Муромець”, “Цеппелін-Штакен” RXIV, “Фрідріхсхафен” GІІІ, “Фрідріхсхафен” GІV (а). Жоден з них за прямим призначенням в українській авіації не використовувався. “Муромці” знаходились у непридатному для польотів стані і відремонтувати їх не вдалося, а роззброєні німецькі бомбардувальники використовувалися лише як транспортні літаки.

Велике значення для виконання літаками бойових завдань мало їх озброєння. На аеропланах українських авіаційних підрозділів використовувались як нерухомі кулемети, що стріляли через диск гвинта або поверх нього, так і рухомі, що встановлювались в кабінах льотчиків-спостерігачів. Авіаційні бомби застосовувались переважно легкі, вагою до 16 кг, які скидалися вручну. Про застосування зовнішніх бомбоутримувачів у жодному з досліджених джерел згадок не знайдено. Для ураження ворожої піхоти та кавалерії застосовувались звичайні ручні гранати, а також стріли і так звані “кулі”, а іноді навіть цвяхи, які скидались просто з ящика.

В українській авіації 1917 - 1920 рр. застосовувались усі класи військових літаків, які існували на той час - розвідники, винищувачі і бомбардувальники. Специфіка формування матеріальної частини призвела до використання понад 40 типів аеропланів. з одного боку, для виконання задач розвідки, звязку, бомбардування, коректування стрільби артилерії, знищення повітроплавних апаратів противника необхідні були різні типи літаків. З іншого - велика різнотипність прийнятих на озброєння апаратів ускладнювала їх експлуатацію та підготовку льотних кадрів. Авіаційна техніка у більшості авіазагонів виявилась зношеною, не вистачало запасних частин, більше половини літаків були технічно застарілими, що суттєво знижувало бойові можливості та активність авіації.

Військове керівництво УНР доби Директорії і ЗУНР робило спроби поповнити парк літаків новими сучасними машинами, для чого було здійснено ряд закупівель авіаційного майна за кордоном. Але доставити літаки в Україну так і не вдалося - однією з головних причин стала відсутність коштів на транспортування.

У дисертації подано опис символіки, що використовувалася в українській авіації. На літаках армії УНР доби Центральної Ради спочатку зберігалися російські військові означення. Під час бойових дій проти Червоної армії стали запроваджувати розпізнавальні знаки нової держави - замість російських кокард наносили українські у вигляді жовтого (внутрішнього) і блакитного (зовнішнього) кола або стилізованих чорних тризубів на крилах. За часів Української Держави означення здебільшого лишалося російським. У вересні 1918 р. на крилах нових аеропланів, які не мали ознак державної належності, наносились зображення тризубів чорного кольору.

В авіації Галицької армії та армії УНР часів Директорії вже чітко виявлялося намагання стандартизувати військове означення, хоча у ряді випадків й надалі зберігалися між ними деякі відмінності. У Галицькій армії за основу бралися барви національного прапора, у Наддніпрянській більше використовувався тризуб. Він міг бути звичайним або стилізованим. Крім того, деякі літаки 1_го Запорізького авіаційного загону восени 1920 р. мали на крилах квадрат, розділений по діагоналі чорною смугою на дві половини - жовту та блакитну. Є дані і про застосування синьо-жовтої шахівниці, подібної до польської біло-червоної.

У розділі зроблено висновок, що на процес створення української військової авіації позитивно вплинули наявність на території України авіаційних частин, запасів авіаційного майна колишніх армій Австро-Угорщини та Росії; використання кадрового потенціалу цих армій; позитивне ставлення до розбудови власної авіації українських політичних діячів та військового командування. Ускладнювала цей процес загальна воєнно-політична обстановка та певна зовнішня ізоляція українських держав; відсутність можливості використання власної авіаційної промисловості; антиукраїнські погляди певної частини офіцерського складу.

Методи комплектування особовим складом залежали від існуючої на різних етапах української державності концепції військового будівництва. Парк літаків складався з апаратів різноманітних конструкцій, серед яких було багато застарілих, що вимагало значних зусиль для підтримки їх у боєздатному стані. Нових літаків було мало, що примушувало активно використовувати застарілу техніку та застосовувати літаки не за їх цільовим призначенням.

У третьому розділі “Застосування військової авіації у боротьбі за національну державність” доведено, що на озброєнні української авіації в 1917 - 1920 рр. знаходилось від 80 (Галицька армія) до 189 (авіація Української Держави) літаків, хоча кількість боєздатних аеропланів, які безпосередньо виконували бойові завдання, залишалась відносно невеликою. Під час бойових дій військовою авіацією українських армій використовувалось не більше двох десятків літаків. Найбільша кількість літаків Галицької армії, що застосовувались у ході бойових дій, становила 11 (під час українсько-польської війни), що складало близько 14 % від їх загальної кількості. Авіація УНР під час боїв за Київ у серпні 1919 р. використовувала 15 літаків. Близько 110 літаків, готових до виконання бойових задач, мала авіація гетьмана П. Скоропадського - майже 70 % від загальної кількості машин. Хоча, виходячи з воєнно-політичної обстановки, використовувалося не більше 10. Встановлено, що українська військова авіація за загальною кількістю літаків і тих, що були у бойовому використанні, відповідала середнім показникам авіаційних сил противника.

У підрозділі 3.1 “Участь авіаційних частин у бойовій діяльності армії УНР” доведено, що у ході бойових дій авіація стає важливим засобом розвідки фронту та оперативного тилу противника. Залежно від забезпечення літаків засобами (приладами) і навченості екіпажу повітряна розвідка набувала різного характеру - проводилась пілотом і льотчиком-спостерігачем візуально, або із застосуванням аерофотоапарату. У ході бойових дій здійснювалися групові вильоти літаків на бомбардування. Серед задач винищувачів були: прикриття літаків-розвідників, недопущення аеропланів противника до важливих у воєнному відношенні пунктів і районів, переслідування літаків ворога з метою їх знищення.

Перше бойове застосування авіації УНР фіксується у ході першої українсько-більшовицької війни, під час боїв за Київ у січні - лютому 1918 р. Дії авіації у цей період у більшості зводились до розвідувальних польотів, які, як правило, поєднувались із бомбардуванням. Виконувались також завдання із налагодження звязку. Наслідки революційних подій та викликаного ними безладдя негативно позначилися на авіаційних частинах, навіть тих, що змогли зберегти свій особовий склад. Відсутність належного технічного обслуговування літаків призводила до численних аварій. Цьому ж сприяли й тривалі перерви в польотах, що знижували рівень льотної майстерності пілотів. У цей період у складі авіації армії УНР боєздатним був лише 1_й Український армійський авіазагін, частина якого на початку квітня 1918 р. була відправлена на фронт. З приходом до влади гетьмана П.Скоропадського авіазагін майже у повному складі залишився служити в армії Української Держави.

Застосування авіації за часів Гетьманату окремо у дисертації не розглядається, бо її підрозділи безпосередньої участі у бойових діях не брали. Але за своїм прямим призначенням гетьманська авіація все ж таки використовувалася, хоча й обмежено. Наприклад, проти народних виступів під час Звенигородського й Таращанського повстань.

Під час протигетьманського повстання у листопаді-грудні 1918 р. і відновлення Військо-Повітряного флоту УНР на бік Директорії перейшли не тільки поодинокі гетьманські авіатори, але й цілі підрозділи. Після наступу більшовиків на Київ у лютому 1919 р. авіаційні частини УНР були передислоковані до Вінниці, у березні до Проскурова, а 10 квітня до Красного - на територію, контрольовану Галицькою армією. З початком генерального наступу польської армії українські авіачастини вимушені були знову відходити на схід.

Влітку 1919 р. 4 авіазагони армії УНР у складі 16 літаків взяли участь у бойових діях у ході наступу об'єднаних українських армій на Київ. У листопаді 1919 р., з переходом на територію Польщі, авіація Наддніпрянської армії фактично перестала існувати. Щоправда продовжувало діяти Управління Військово-Повітряного флоту УНР, яке знаходилось у Ченстохові. На початку 1920 р. Управлінням було вжито заходів щодо відтворення української авіації. У Варшаві почалося формування 1-го Запорізького авіаційного загону, який у вересні був підготовлений до відправки на фронт. За період з 14 жовтня до 20 листопада загін здійснив 18 бойових вильотів. Виконувались також кур'єрські рейси. 21 листопада 1920 р. авіачастини разом з армією УНР перейшли на територію Польської республіки і були інтерновані.

У підрозділі 3.2 “Бойова діяльність авіаційних частин Галицької армії” доведено, що авіація армії ЗУНР була задіяна з початком українсько-польської війни 1918 - 1919 рр. На початковому етапі війни бойові дії носили маневрений характер, основним завданням галицької авіації було здійснення повітряної розвідки, яку проводили безперешкодно, оскільки у поляків не було належним чином організованої протиповітряної оборони. Ситуація змінилася лише у першій половині березня, коли у польської сторони з'явилися нові типи літаків, а авіаційні підрозділи почали комплектуватися підготовленими ще з часів Першої світової війни пілотами. Антанта поставляла матеріальну частину та авіаційних фахівців, а з Франції надходили у великій кількості літаки, авіаційні двигуни та устаткування.

У грудні 1918 - січні 1919 рр. Галицька армія вела виснажливі бої переважно за Львів. Тому головними об'єктами повітряної розвідки стали Львів, залізничні гілки Львів - Перемишль та Львів - Рава-Руська. Пізніше, після встановлення суцільної лінії фронту, розвідка проводилася в інтересах безпосередньої взаємодії з наземними військами. Встановлено, що у цей період розвідка поєднувалась із завдаванням бомбових ударів.

Періодом активних бойових дій для галицьких авіаторів став квітень - травень 1919 р. Головним завданням для них у цей період стала підтримка військ 2 і 3-го корпусів Галицької армії. Екіпажі проводили візуальну і фоторозвідку, атакували ворожі позиції і об'єкти, перешкоджали рухові на комунікаціях. Неодноразово доводилось мати справу і з авіацією противника. У подальшому галицька авіація взяла участь у бойових діях під час Чортківської наступальної операції. Але контрнаступ польської армії, що почався 28 червня 1919 р., примусив Галицьку армію відступати. У результаті вона перейшла через Збруч на територію Наддніпрянської України.

Доведено, що авіація Галицької армії активно використовувалась і після об'єднання українських армій влітку 1919 р. Зокрема, авіаційні сотні підтримували свої сухопутні частини у ході Київської наступальної операції. Серед завдань, що покладались на авіаторів, у цей період традиційно залишались: повітряна розвідка, прикриття переднього краю українських військ, налагоджування звязку між своїми частинами, проведення бомбардувальних операцій, виконання курєрських польотів.

У підрозділі 3.3 “Застосування авіації для міжнародних сполучень і виконання кур'єрських завдань у межах України” висвітлюється малодосліджена тема, присвячена застосуванню літаків для виконання важливих урядових доручень. Під час здійснення міжнародних польотів маршрут прокладався над територією противника і літаки піддавались загрозі ураження.

В УНР часів Центральної Ради була прокладена перша в світі міжнародна регулярна поштова авіалінія між Києвом і столицею Австро-Угорської імперії Віднем. Військово-Повітряний флот забезпечував також функціонування першої в Україні лінії авіапошти, яка була започаткована в березні-квітні 1918 р. і з'єднувала Київ з Одесою і Полтавою.

За часів Української Держави продовжувала функціонувати лінія Київ - Відень, проіснувавши до кінця жовтня 1918 р., коли почався розпад Австро-Угорщини. Силами Полтавського авіадивізіону гетьманської авіації була організована також повітряна лінія Київ - Новочеркаськ. Встановлено, що в Українській Державі функціонували ще ряд міжнародних та внутрішніх повітряних ліній, які зв'язували Київ з Брестом, Варшавою, Берліном, Бухарестом, Бреслау, Катеринославом, Одесою, Кам'янцем-Подільським, Харковом, Миколаєвом, Херсоном, Севастополем, Феодосією.

Виконання урядових кур'єрських польотів до найближчих європейських країн залишалося одним з головних завдань авіаторів і влітку 1919 р., коли авіаційні частини армії УНР та Галицької армії зосереджувались у Камянці-Подільському. У цей же час до Камянця-Подільського почали здійснювати рейси наймані екіпажі німецького повітряного флоту, виконуючи умови договору про перевезення грошей для УНР, які друкувались у Німеччині. Для цього використовувались 9 демілітаризованих важких бомбардувальників: три пятимоторні “Штакен” R.XIV і шість двомоторних “Фрідріхсхафен” G.III та “Фрідріхсхафен” G.VI, які могли здійснювати безпосадочні рейси між Україною та Німеччиною. Більшість польотів виконувались за маршрутами, що зязували Камянець-Подільський з Берліном, Віднем, Бреслау. Їх інтенсивність була досить високою, іноді по три рейси на день.

З метою здійснення ідеї сполучення України повітряними шляхами та приєднання її до Міжнародної організації повітряного сполучення і комунікації у вересні 1919 р. у Кам'янці-Подільському був заснований “Ініціативний гурток по улаштуванню повітрових шляхів на Україні”. Членами гуртка, серед яких були такі відомі українські авіатори, як В. Павленко (начальник ВПФ УНР), О. Єгоров (інспектор авіації), К. Калінін та багато інших військових льотчиків і льотчиків-спостерігачів армії УНР та Галицької армії, були розроблені проекти повітряного сполучення України з Центральною Європою. Передбачалося налагодити повітряне сполучення з Бухарестом, Кошицею, Віднем, Прагою, Берліном та іншими містами. Найбільш важливим визначався маршрут Кам'янець-Подільський - Кошиця (Чехія), на якому передбачалося використання важких літаків.