Поведінка солдата у бою. Статус військовополоненого, поводження з військовополоненими

РЕФЕРАТ

на тему: "Поведінка солдата у бою. Статус військовополоненого, поводження з військовополоненими"

Вступ

Міжнародне гуманітарне право (право збройних конфліктів), основу якого становлять чотири Женевські конвенції про захист жертв війни від 12 серпня 1949 року та Додаткові протоколи І і ІІ до них від 8 червня 1977 року, займає важливе місце у міжнародному публічному праві.

Актуальність проблем, які розглядаються міжнародним гуманітарним правом (вперше термін "міжнародне гуманітарне право" увійшло у назву Женевської дипломатичної конференції щодо питання про підтвердження і розвиток міжнародного гуманітарного права, яке застосовується під час збройних конфліктів 1974 - 1977 рр.), не викликає сумнівів. Свідченням цього є те, що практично всі держави - члени ООН є учасницями Женевських конвенцій 1949 року.

Україна ратифікувала Женевські конвенції про захист жертв війни 3 серпня 1954 року, а Додаткові протоколи І і ІІ до них 25 січня 1990 року. Оскільки відповідно до статті 9 Конституції України "чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства ", норми міжнародного гуманітарного права являють собою внутрішні юридичні норми.

1 Міжнародне гуманітарне право

1.1 Поняття та джерела міжнародного гуманітарного права

Міжнародні відносини характеризуються великою різноманітністю, що зумовлює потребу в певних міжнародно - правових нормах, які їх регулюють. Для міжнародного публічного права властивим є його внутрішня цілеспрямованість, наявність загальновизнаних принципів, взаємопов'язаність правових норм, погодженість рішень міжнародних організацій, обґрунтованість рішень міжнародних судових органів, а також інститутів міжнародного права.

Міжнародне гуманітарне право, як самостійна галузь міжнародного публічного права містить всі згадані елементи, тому невипадково його називають підсистемою в рамках цілісної системи міжнародного публічного права. Розуміння суті і значення міжнародного гуманітарного права дуже важливо. Особливо це важливо зараз, коли суверенна Україна після проголошення незалежності стала повноправним суб'єктом міжнародних відносин.

Міжнародне гуманітарне право виникло не за бажанням окремих осіб або держав, а внаслідок реальних суспільних процесів. Якщо розуміти первинне значення визначення міжнародного права як права у відносинах між народами (jus іnter gentes), то можна передбачити, що перші звичаєві норми зароджувалися ще до становлення державності, при первісно громадському ладі. Зародившись на початку людської цивілізації ідея захисту людини від бід військового часу є актуальною і зараз.

Міжнародне гуманітарне право (яке ще має назву право збройних конфліктів або право війни) - це сукупність міжнародно-правових норм, які направлені на захист жертв збройних конфліктів і встановлюють заборону або обмеження методів і засобів ведення війни, а також відповідальність за порушення відповідних принципів і норм.

Об'єктом правового регулювання міжнародного гуманітарного права є суспільні відносини, які виникають в ході збройного конфлікту. По дії у відношенні певного кола учасників міжнародних правових відносин - норми міжнародного гуманітарного права є загальноприйнятими універсальними нормами.

При визначенні джерел міжнародного гуманітарного права треба мати на увазі, що термін "джерело права" використовується в двох значеннях: матеріальному і формальному. Матеріальні джерела - це матеріальні умови життя суспільства. Формальні джерела права - це ті форми, в яких виражені форми права. Тільки формальні джерела права є юридичною категорією і можуть бути предметом вивчення міжнародного гуманітарного права як науки.

Статтею 38 Статуту Міжнародного Суду ООН встановлюється перелік джерел міжнародного права, які є основою для розгляду Судом переданої для його розгляду справи. Це міжнародні конвенції, як загальні, так і спеціальні, встановлені норми, визнані державами, що сперечаються; міжнародний звичай як доказ загальної практики, визнаної як правова норма; загальні принципи права, які визнані цивілізованими націями; судові рішення і доктрини як допоміжний засіб.

Міжнародне гуманітарне право знаходить своє відображення як у звичаєвому праві, так і у відповідних міжнародних договорах (конвенціях). Тому джерелом міжнародного гуманітарного права є міжнародні договори і конвенції, у яких викладені правила ведення збройних конфліктів.

До таких джерел відносяться: чотири Женевські конвенції про захист жертв війни від 12 серпня 1949 р., а саме: про поліпшення долі поранених і хворих в діючих арміях (Перша Конвенція); про поліпшення долі поранених, хворих і осіб, що потерпіли корабельну аварію, із складу збройних сил на морі (Друга Конвенція); про поводження з військовополоненими (Третя Конвенція); про захист цивільного населення під час війни (Четверта Конвенція). Зазначені Женевські конвенції отримали подальший розвиток в двох Додаткових протоколах до них від 8 червня 1977 р.: в Додатковому протоколі І, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів; в Додатковому протоколі ІІ, що стосується захисту жертв неміжнародних збройних конфліктів.

Крім того, міжнародне гуманітарне право містить ряд інших міжнародних договорів, які забороняють застосування деяких видів зброї і методів ведення війни. До них відносяться: Санкт-Петербурзька декларація 1868 р., Гаазькі конвенції 1899 року, Гаазькі конвенції 1907 р., Конвенція про заборону бактеріологічної (біологічного) зброї 1972 р., Конвенція про заборону або обмеження звичайної зброї 1980 р., Конвенція про заборону хімічної зброї 1993 р., Гаазька конвенція 1954 р. про захист культурних цінностей в період збройного конфлікту, Отавська конвенція 1997 року.

1.2 Основні цілі та зміст міжнародного гуманітарного права

Гуманітарне право переслідує дві основні цілі. По-перше, обмежити воюючі сторони у виборі засобів і методів ведення воєнних дій (право Гааги). По-друге, захист осіб, які не беруть чи припинили брати участь у бойових діях (право Женеви).

Що стосується першої цілі, то відповідно до вимог міжнародного гуманітарного права забороняється застосовувати засоби і методи ведіння війни, які :

1) не дозволяють проводити відмінність між комбатантами і некомбатантами;

2) призводять до надмірних пошкоджень або надмірних страждань, не виправданих безпосередньою військовою вигодою;

3) є причиною обширного, тривалого і серйозного збитку навколишньому середовищу.

Уперше принцип обмеження воюючих сторін у виборі засобів збройної боротьби був сформульований в Санкт-Петербурзькій декларації "Про заборону вживання вибухових і запалювальних куль", в якому цей принцип був проголошений таким чином: "Єдина законна мета, яку повинні мати держави під час війни, складається в ослабленні військових сил ворога". Даний принцип підтвердився в Додатковому протоколі І, згідно з яким "у разі збройного конфлікту право сторін, які знаходяться в конфлікті, вибирати методи ведення війни не є необмеженими..., забороняється застосовувати зброю, снаряди, речовини і методи ведення воєнних дій, які заподіюють зайві пошкодження або зайві страждання ".

До заборонених засобів ведення війни відносяться: отрути, отруєна зброя; задушливі, отруйні і інші подібні гази; бактеріологічна і токсична зброя; кулі, що легко сплющуються і розвертаються в людському тілі; зброя, яка при нанесенні рани без користі збільшує страждання людей або робить їх смерть неминучою; зброя , основна дія якої в нанесенні пошкоджень осколками, які неможливо виявити в людському тілі за допомогою рентгенівських променів; міни-пастки і інші пристрої, схожі на дитячі іграшки або предмети медичної допомоги; запалювальна зброя проти цивільного населення, населених пунктів і цивільних об'єктів; протипіхотні міни, ряд морських мін, зброя, яка має на своїй меті спричинення збитку природному середовищу. Міжнародне гуманітарне право забороняє застосовувати в збройному конфлікті зброю масового ураження (біологічну, хімічну), а також осліплюючу (лазерну) зброю. Бактеріологічна зброя відповідно до Конвенції 1972 року вилучена з арсеналів держав. Конвенція 1993 року про ліквідацію хімічної зброї передбачає знищення хімічної зброї.

Що стосується ядерної зброї, то на запит Генеральної Асамблеї ООН "Чи дозволено з точки зору міжнародного права при будь-яких обставинах використовувати ядерну зброю або загрожувати її застосуванням " Міжнародний Суд зробив такий висновок: по-перше, Суд не виявив жодної міжнародно визнаної норми, яка прямо забороняла б при будь-яких обставинах використати ядерну зброю або загрозу застосування її в ході збройного конфлікту; по-друге, Суд констатував, що будь-який випадок застосування ядерної зброї підпадає під дію норм і вимог міжнародного гуманітарного права.

В той же час, чи дозволяють останні досягнення науки і техніки створити який-небудь міцний порядок, що приймається в сфері міжнародних відносин? Якщо раніше війна мала характер воєнного зіткнення проти стоячих один одному збройних сил, то події новітньої історії дають ясно зрозуміти, що тепер війна означає тотальну мобілізацію всіх життєвих сил нації проти ворожої держави, мобілізацію, в якій бере участь весь народ. До того ж характер воєнних дій радикально змінився під впливом новітніх відкриттів і технічних розробок. Це ставить людство перед питанням життя і смерті і перед необхідністю приймати рішення, у тому числі етичного характеру.

Велике значення в міжнародному гуманітарному праві додається захисту цивільних об'єктів. Об'єктами нападу можуть бути тільки воєнні об'єкти, які згідно статті 57 Додаткового протоколу І, "внаслідок свого характеру, розпорядження, призначення або використання вносять ефективний внесок у воєнні дії і повне або часткове руйнування, захоплення або нейтралізація яких при посяганні дає явну воєнну перевагу". Гаазька Конвенція 1907 р. забороняє "атакувати або бомбардувати яким би то не було способом" незахищені міста, селища, житла. Згідно з Додатковим протоколом І "цивільні об'єкти не повинні бути об'єктом нападу або репресій." Статтею 56 Додаткового протоколу І передбачається, що установки і споруди, які містять небезпечні сили (дамби, плотини, греблі, атомні електростанції) не повинні зазнавати нападу навіть в тих випадках, коли вони є воєнними об'єктами, "якщо такий напад може викликати вивільнення небезпечних сил і подальші великі втрати цивільного населення ". Виключення щодо цього нападу передбачаються пунктом 2 цієї статті.

Особлива увага в міжнародному гуманітарному праві приділяється правовому захисту об'єктів, що представляють історичну та культурну цінність, які виконують важливу роль в духовному житті людей. Згідно статті 1 Гаазької конвенції 1954 року "Про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту" захисту підлягають релігійні і світські пам'ятники архітектури, археологічні об'єкти, музеї, бібліотеки, театри, тобто об'єкти, "що мають велике значення для культурної спадщини кожного народу". У відповідності зі статтею 53 Додаткового протоколу І забороняється: здійснювати які-небудь ворожі акти проти тих історичних пам'ятників, творів мистецтва або місць культів, які складають культурну або духовну спадщину народів; використати такі об'єкти для підтримки військового потенціалу; здійснювати репресії по відношенню до таких об'єктів.

До заборонених методів ведення війни відносяться: віддання наказу "не залишати нікого в живих"; незаконне використання розпізнавальної емблеми Червоного Хреста; зрадницьке вбивство або поранення цивільного населення або осіб, які належать силам противника; вбивати або калічити ворога, який склав зброю і здався; віроломне користування парламентерським прапором, військовими знаками і форменим одягом ворога; примушувати громадян ворожої сторони до участі у воєнних діях проти їх власної країни; захоплювати заложників, здійснювати терор тощо. У той же час не забороняється використання військових хитрощів з метою ввести противника в оману, примусити його діяти необачно, наприклад, за допомогою маскування, помилкових операцій і дезінформації.

Що стосується захисту осіб, які не беруть участі у воєнних діях (право Женеви), то мова ведеться про захист жертв збройних конфліктів, які знаходяться під "захистом" вищезазначених Женевських конвенцій і Додаткового протоколу І. Практично всі положення Женевських конвенцій про захист жертв війни і Додаткового протоколу 1 в тій або іншій мірі торкаються двох основних понять, "комбатант" і "особа над якою протегують". Тільки Додатковий протокол ІІ не передбачає особливого статусу осіб, які беруть участь в бойових діях і не визначає жорстких категорій осіб, над якими протегують. Додатковий протокол ІІ дає лише відмінність між особами, які беруть участь в бойових діях і особами, які не беруть участь в бойових діях.

У статті 43 Додаткового протоколу І передбачено, що особи, які входять до складу збройних сил сторони, що знаходиться в конфлікті (крім медичного і духовного персоналу), є комбатантами, тобто вони мають право безпосередньо брати участь у воєнних діях. Важливість статусу комбатанта полягає в тому, що тільки такий статус дає право на безпосередню участь у воєнних діях, тобто право виводити з ладу або вбивати комбатантів з складу збройних сил противника та не нести за це особистої відповідальності (хоч при цьому право вибору методів не є необмеженим). У той же час особа, яка є комбатантом може правомірно стати об'єктом нападу, тобто правомірно може бути виведена з ладу або знищена.

Женевські конвенції і Додатковий протокол І розрізняють декілька категорій осіб, над якими протегують: 1) поранені, хворі і особи, що потерпіли корабельну аварію, як з складу збройних сил, так і цивільні особи; 2) військовополонені; 3) цивільні особи на території противника; 4) цивільні особи на окупованих територіях; 5) інтерновані цивільні особи.

Під спеціальним захистом Конвенцій знаходяться: біженці і апатриди (стаття 73 ДП І ); жінки (стаття 76 ДП І ); діти (статті 77-78 ДП І ); журналісти (стаття 79 ДП І ).

Правовий режим військовополонених визначений ІІІ Женевською конвенцією 1949 року "Про поводження з військовополоненими". Режим військового полону повинен забезпечувати як збереження життя військовополоненого, так і захист його прав. Згідно статті 44 Додаткового протоколу І військовополоненими вважаються комбатанти, що попали у владу ворога.

Міжнародне гуманітарне право вимагає гуманного відношення до військовополонених; жоден з них не може бути підданий фізичному каліченню, науковому або медичному експерименту; забороняється дискримінація по причинах раси, кольору шкіри, релігії, соціального походження; умови їх розміщення в таборах повинні відповідати умовам, якими користується армія противника, розташована в тій же місцевості. Ці правила можуть розповсюджуватися і на учасників неміжнародних збройних конфліктів, тобто осіб, затриманих у зв'язку з конфліктом. Військовополонений зберігає свій статус на протязі всього періоду полону і не може позбавитися цього статусу, в тому числі з власного бажання. По закінченню воєнних дій і полону всі військовополонені підлягають негайній репатріації. Невиправдана затримка в репатріації є серйозним порушенням міжнародного гуманітарного права (ст. 85 Додаткового протоколу І ). Якщо особа однієї сторони попадає в полон до іншої сторони в той час, коли вона займається шпигунством, то вона не має права на статус військовополоненого (ст. 46 Додаткового протоколу 1).

Згідно з статтею 47 Додаткового протоколу І найманці не мають права не тільки на статус військовополонених, але і на статус комбатантів. Такою категорією осіб, над якими протегують, є цивільне населення, якому присвячена ІV Женевська конвенція. Правила цієї Конвенції доповнені Додатковим протоколом І.

Основними міжнародними правовими принципами захисту цивільного населення є:

- у мирний час або відразу ж після початку збройного конфлікту сторони можуть створити санітарні зони і зони безпеки для захисту там цивільного населення;

- під час воєнних дій повинна проводитися відмінність між особами, які активно беруть участь в них (комбатантами ) і цивільним населенням;

- забороняється використовувати цивільне населення для прикриття воєнних дій і для захисту тих або інших військових об'єктів або районів від нападу противника;

- забороняються колективні покарання, взяття заручників, залякування або терор;

- основні права людини діють і під час збройних конфліктів.

Згідно з правилами ІV Женевської конвенції окупована територія продовжує залишатися територією тієї держави, якій вона належала до окупації.

Міжнародне гуманітарне право проводить відмінність між збройними конфліктами міжнародного характеру і збройними конфліктами неміжнародного характеру. У разі міжнародного збройного конфлікту застосовуються чотири Женевські конвенції і Додатковий протокол І. В випадку збройного конфлікту неміжнародного характеру, який досягає певної міри інтенсивності, застосовується Додатковий протокол ІІ. У разі неміжнародного збройного конфлікту, який не досягає певної міри інтенсивності, застосовується стаття 3, загальна для чотирьох Женевських конвенцій. Міжнародне гуманітарне право не застосовується у разі внутрішнього безладдя (окремі акти безладдя ).

У відповідності зі статтею 1, яка є загальною для всіх чотирьох Женевських конвенцій і Додаткового протоколу І, держави, які є учасниками цих конвенцій, у тому числі і Україна, зобов'язані не тільки дотримувати правил вказаних договорів, але і примушувати всі інші держави їх виконувати при будь-яких обставинах. Це правило може служити вагомим аргументом на користь визнання імперативності норм і принципів міжнародного гуманітарного права.

1.3 Відмінність міжнародного гуманітарного права від права держав на ведення війни (збройного конфлікту) та від права прав людини

Міжнародне гуманітарне право, як самостійна галузь міжнародного публічного права (jus іn bello), має принципові відмінності як від права держав на ведення війни (jus ad bellum ), так і від права прав людини.

Jus ad bellun розглядає питання, пов'язані з правом держав вдатися до сили на ведення війни. Як відомо, в сучасному міжнародному праві встановлена заборона на застосування сили. Принцип незастосування сили і загрози цією силою закріплений в Статуті ООН. У статті 2 Статуту говориться, що "всі члени Організації Об'єднаних Націй утримуються в міжнародних відносинах від загрози силою або від її застосування як проти територіальної недоторканості або політичної незалежності будь-якої держави, так і яким-небудь іншим чином, несумісним з цілями Організації Об'єднаних Націй". Держава має право застосувати силу тільки захищаючись від агресії. Право на індивідуальну або колективну оборону закріплене в статті 51 Статуту ООН. Другим законним випадком застосування сили є участь збройних сил у проведенні миротворчих воєнних операцій, які повинні здійснюватись згідно Статуту ООН.

Jus іn bello, тобто власне міжнародне гуманітарне право, встановлює правила ведення війни, і не розглядає питання стосовно права держав застосовувати силу. Міжнародне гуманітарне право не забороняє війну, однак, це ні в якій мірі не означає, що воно визнає законність війни як такої. Воно лише відсилає до вказаних вище норм міжнародного права, викладених в Статуті ООН. Про це прямо говориться в Преамбулі Додаткового протоколу І. Міжнародне гуманітарне право не розглядає причини, що лежать в основі конфлікту. Для застосування міжнародного гуманітарного права не важливо, хто є ініціатором конфлікту. Норми міжнародного гуманітарного права застосовуються з самого початку конфлікту і діють в рівній мірі відносно всіх учасників конфлікту. Таким чином, в міжнародному гуманітарному праві принцип так званої взаємності не застосовується.

Розглядаючи взаємозв'язок міжнародного гуманітарного права і права прав людини необхідно відмітити, що обидві галузі мають одне і те ж історичне і філософське коріння, зародилися в доісторичний період завдяки необхідності захистити людину від загрозливих їй ворожих сил, що породило два прагнення: зменшити біди, заподіяні війною і захистити людину від свавілля. У ході історичного розвитку ці прагнення розвивалися паралельними шляхами.

Принципова відмінність між даними галузями міжнародного публічного права полягає в тому, що в праві прав людини представлені найбільш загальні принципи, в той час як гуманітарне право носить специфічний характер і застосовується тільки під час збройного конфлікту. Право прав людини застосовується, в принципі, в будь-який час, як в мирний, так і у воєнний час. Однак в більшості міжнародних конвенцій по правах людини є положення, які дозволяють державам вживати заходів у відступ від своїх зобов'язань відносно деяких прав при настанні надзвичайних обставин (під час війни або іншої загрози безпеки держави). А міжнародне гуманітарне право не містить загальної обмовки, яка дозволяла б державам відступати від своїх міжнародних зобов'язань, коли б то не було.

Початок зближення міжнародного гуманітарного права і права прав людини був встановлений на Міжнародній конференції по правах людини в Тегерані в 1968 році. На цьому історичному форумі ООН уперше було розглянуте питання про застосування прав людини під час збройного конфлікту. Відтоді документи про права людини в більшій мірі звертаються до концепцій, характерних для міжнародного гуманітарного права. Документи міжнародного гуманітарного права також насичені ідеями, типовими для права прав людини.

На закінчення необхідно відмітити, що ці дві галузі права близькі, але різні і чудово доповнюють одна одну.

2 Женевське право або право Червоного Хреста

Необхідно зазначити, що кожна держава при будь-яких обставинах повинна дотримуватися та забезпечувати дотримання певних норм та правил ведення бойових дій, які обмежують насилля та забезпечують захист та допомогу військовим та цивільним жертвам збройних конфліктів. Більшість цих норм та правил викладено в Женевських конвенціях про захист жертв війни 1949 року, в Додаткових протоколах 1977 року до них, а також Гаазьких конвенціях 1907 року.

Стаття 9 Конституції України зазначає, що " чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України". Ратифіковані міжнародні угоди, що складають міжнародне гуманітарне право, наша держава зобов'язалась їх виконувати.

Треба відмітити, що суворе дотримання положень міжнародного гуманітарного права не перешкоджає військовослужбовцям виконувати бойові задачі. Воно направлено на запобігання надмірних страждань та пошкоджень.

Стаття 6 Женевської конвенції 1864 року каже: "Поранених та хворих комбатантів, до якої б країни вони не належали, слід підбирати та надавати їм допомогу". У цьому точно сформульована суть Женевського права, відомого також під назвою права Червоного Хреста. Однак з 1864 року це право суттєво розширено і зараз включає визначення комбатантів, а також жертв війни серед цивільного населення. Воно, таким чином, стало більш складним.

Спробуємо зробити огляд норм міжнародного гуманітарного права, що забезпечують покровительство беззахисним під час збройних конфліктів. Під "беззахисними" треба розуміти осіб, які є громадянами воюючих країн, зупинили боротьбу у зв'язку з пораненням або зазнали корабельної аварії, або добровільно склали зброю. Це положення також розповсюджене на полонених військовослужбовців та цивільних осіб, та, нарешті, на цивільних осіб, що знаходяться під владою супротивника, особливо під його військовою окупацією.

Положення всіх Женевських конвенцій містять вимогу про гуманне поводження з беззахисними. Ці вимоги у кожній з ний відповідають категоріям осіб, що охороняються її положеннями. Так, у статті 12 І Женевської конвенції "Про поліпшення долі поранених та хворих в діючих арміях" записано: "Особовий склад збройних сил та інші особи у випадку їх поранення або хвороби повинні користуватися заступництвом та захистом за всіх обставин".

Конфліктуюча сторона, під владу якої вони потраплять, забезпечує їм гуманне поводження та догляд без будь-якої дискримінації за такими ознаками, як стать, раса, національність, релігія, політичні переконання або інші аналогічні критерії. Суворо забороняється будь-яке посягання на їхнє життя та особистість і, зокрема, забороняється добивати або знущатися над ними, піддавати їх тортурам, проводити над ними біологічні дослідження, навмисно залишати їх без медичної допомоги або догляду та створювати умови для їх зараження.

Аналогічні вимоги містять і інші Женевські конвенції.

Для того, щоб не залишити в законодавстві жодної лазівки, у Додатковому протоколі 1 наводиться розгорнуте положення про поводження з особами, що знаходяться під владою сторони, що бере участь у конфлікті.

Згідно статті 75 Додаткового протоколу 1, з особами, що знаходяться під владою конфліктуючих сторін, "за всіх обставин поводяться гуманно". Вони повинні користуватися захистом "без будь-якої несприятливої різниці" - іншими словами, це положення забороняє дискримінацію, що під час війни, коли полонені знаходяться під владою противника, набуває особливого значення.

Стаття 75 містить великий перелік зобов'язань та заборон. Цією статтею забороняється "насильство над життям, здоров'ям, фізичним та психічним станом осіб, зокрема вбивство" та особливо підкреслено, що забороняються "тортури усіх видів, будь то фізичні або психічні". Таку заборону застосування тортур містить кожна з чотирьох Женевських конвенцій. Ні за яких обставин не можна застосовувати ці нелюдські методи. Не може бути "вищих цінностей" (наприклад, "свобода" чи "доля нації"), які б могли виправдати тортури. Застосування тортур у всіх випадках є серйозним порушенням Женевських конвенцій і повинно каратися як воєнний (військовий) злочин. Будь-які медичні експерименти на людях заборонені. Ця ж стаття забороняє "вчинення наруги над людською гідністю, зокрема, принизливе та образливе поводження, примушування до проституції або непристойне посягання в будь-якій його формі", "захоплення заручників", "колективні покарання", а також погрози здійснити такі дії. Далі вона містить вимоги з забезпечення справедливого та належним чином організованого судочинства. Деякі гарантії спрямовані на те, щоб кожній особі, що звинувачується в здійсненні злочину, був забезпечений справедливий суд, щоб розгляд справи та винесення вироку здійснювались у відповідності до закону.

Перш ніж перейти до розгляду правил, що стосуються окремих категорій осіб, розглянемо коротко зміст понять "повага" та "захист".

"Повага" та "захист" є елементами одного і того ж принципу, що доповнюють один одного.

"Повага" передбачає зобов'язання не завдавати захищеним особам шкоди, не піддавати їх стражданням, не вбивати їх.

"Захист" передбачає зобов'язання відводити від них небезпеку та відвернути заподіяння їм шкоди.

Тому, виходячи з цих понять, відповідна сторона, що бере участь у конфлікті, зобов'язана захищати захищених осіб.

2.1 Поранені, хворі та особи, які зазнали корабельної аварії

Захисту поранених, хворих та осіб, які зазнали корабельної аварії, присвячені статті Женевських конвенцій 1949 р. “Про поліпшення долі поранених та хворих у діючих арміях”, “Про поліпшення долі поранених, хворих, та осіб, які зазнали корабельної аварії, зі складу збройних сил на морі”, “Про захист цивільного населення під час війни”, та в першому Додатковому протоколі 1977 року.

У відповідності до Женевських конвенцій, правила поводження з пораненими, хворими та особами, які зазнали корабельної аварії, були поставлені в залежність від належності до збройних сил чи до цивільного населення. Прийняття Додаткового протоколу 1 у 1977 році поклало край розмежуванню для цих категорій осіб. Тепер існують єдині поняття "хворий" або "поранений", незалежно від того, є ця особа військовослужбовцем або цивільною особою.

Стаття 10 Додаткового протоколу І зобов'язує сторони, що знаходяться у конфлікті, здійснювати наступні дії по відношенню до поранених, хворих та осіб, які зазнали корабельної аварії:

- ставитися з повагою - з беззахисними людьми слід поводитися так, як потребує їх стан, але завжди гуманно;

- захищати - вони повинні бути захищені від несправедливості та небезпеки, від наслідків воєнних дій, а також від можливостей посягання на недоторканість їхньої особистості. Для забезпечення такого захисту слід вживати відповідних заходів;

- надавати медичну допомогу та догляд - цим особам належить надати медичну допомогу, їх не можна залишати напризволяще, навіть якщо вони належать до сторони противника. Все це відноситься до права поранених, хворих та осіб, які зазнали корабельної аварії, як цивільних, так і військовослужбовців, на догляд та медичну допомогу. Та щоб мати можливість надавати таку допомогу, особи, які надають її на полі бою, теж повинні мати якийсь захист.

Конвенція 1864 року надавала нейтрального статусу польовим шпиталям та медичному персоналу при виконанні службових обов'язків. Зараз, у відповідності з Женевськими конвенціями та Додатковим протоколом 1, медичний персонал та санітарно-транспортні засоби користуються статусом обов'язкового захисту. Медичні формування знаходяться під захистом, їх не можна використовувати не за призначенням, і вони не можуть бути об'єктом нападу. Сторона противника зобов'язана в будь-який час поважати медичні формування і не заважати їх роботі. Захист закінчується лише в тому випадку, якщо такі формування використовуються з метою нанесення шкоди противнику. Наявність збройної охорони не позбавляє лікарню її права на захист, тому, що медичному персоналу не лише можна, але і треба захищати поранених та хворих від насильства та пограбування. Таке застосування зброї дозволено. Однак медичні формування не повинні захищатися від захоплення збройними силами противника. Вони повинні бути передані противнику у нормальному стані, бо польовий шпиталь нейтральний. Потрапивши до рук противника, медичне формування повинно мати можливість продовжити роботу. На морі функцію сухопутних шпиталів виконують шпитальні кораблі. Вони теж знаходяться під захистом.

Вперше в історії міжнародного гуманітарного права у Додатковому протоколі 1 містяться положення, які стосуються характеру медичних обов'язків. "Ні за яких обставин жодна особа не може підлягати покаранню за виконання нею медичних функцій, сумісних з медичною етикою, незалежно від того, на користь якої особи виконуються ці функції."

Аналогічно до статусу медичного персоналу, захистом користуються військовий та цивільний духовний персонал, особовий склад національних Товариств Червоного Хреста та інших добровільних товариств допомоги, належним чином визнаних та уповноважених своїм урядом, а також цивільне населення, яке надає допомогу пораненим, хворим та особам, які зазнали корабельної аварії.

Жодна людина, що приймає участь в таких гуманних діях за особистою ініціативою або за проханням конфліктуючої сторони, не повинна піддаватися засудженню чи покаранню; милосердя завжди повинно поважатися.

Далі розглянемо ще одну важливу проблему, яка пов'язана з особами, які зникли безвісти під час збройного конфлікту. Стаття 32 Додаткового протоколу 1 встановлює право "родин знати про долю своїх родичів" під час збройного конфлікту. Це означає, що під час збройного конфлікту, як тільки дозволяють обставини, кожна сторона зобов'язана розшукувати поранених та померлих, та звернути особливу увагу на розшук осіб, про яких повідомлено як про тих, що зникли безвісті. З початком війни сторони повинні швидко організувати Довідкове бюро для збирання інформації про осіб, що знаходяться від захистом. Запити про розшук від однієї сторони до іншої та відповіді звичайно передаються через Центральну агенцію з розшуку Міжнародного Комітету Червоного Хреста, яка і забезпечує збереження усієї інформації.

У зв'язку з цим необхідно зазначити, що останки військовослужбовців та цивільних осіб противної сторони повинні користуватися повагою, а місця поховання утримуватися у порядку та позначатися на місцевості. Сім'ям загиблих, як тільки це дозволять обставини, повинна бути надана можливість відвідати могили родичів.

Закінчуючи цей розділ, ми звернемося до правил, які стосуються санітарно-транспортних засобів.

Для захисту санітарного перевезення на суші, на воді чи повітрям також конче потрібно було прийняти норми. В текстах Женевських конвенцій та Додатковому протоколі 1 ці норми знайшли своє відображення.

Цивільні та військові транспортні засоби, що застосовувалися для перевезення поранених та хворих, користуються всеосяжним захистом. На ці транспортні засоби заборонялося нападати, вони не можуть використовуватися з іншою метою, ніж як для санітарних перевезень.

На морі для перевезення поранених, хворих та врятованих осіб, що зазнали корабельної аварії, можуть бути використані кораблі будь-яких типів за умови, що такі кораблі будуть мати відповідні позначення.

Крім того, треба було вирішити питання з використанням санітарної авіації, що десятиріччями вимушена була залишатися на землі, чекаючи на правовий захист від високорозвинутих систем протиповітряної оборони. Були розроблені точні норми, завдяки яким стало можливим використовувати санітарні літальні апарати під час війни. Ці норми встановлювали правила, яких слід дотримуватися при виконанні гуманітарних функцій (завчасне порозуміння з представниками зацікавлених властей, повідомлення про маршрути, плани польотів та інше). До того ж, для ефективного розпізнавання санітарних літальних апаратів повинні бути зарезервовані під час війни такі електронні засоби, як сигнали допоміжних оглядових РЛС та радіосигнали для виключного використання їх санітарним транспортом. Ці положення мають особливе значення з огляду на те, що зараз засоби виявлення досягли такої досконалості, що захист у вигляді червоного хреста, який наноситься фарбою на фюзеляж літака (чи борт корабля) є досить ілюзорним, бо удар по цим транспортним засобам може бути завданий ще до того, як вони стали видимими.

Технічна підкомісія, що засідала протягом двох сесій Дипломатичної конференції, розробила норми, які містяться тепер у технічному додатку до Протоколу 1. Згідно з цими положеннями, санітарно-транспортні засоби загалом мають можливість використовувати під час війни світловий сигнал, тобто миготливе синє світло. Окрім цього, для санітарних кораблів та літальних апаратів резервується радіосигнал, якому передує сигнал пріоритету, а також сигнал допоміжної оглядової РЛС. Ці міжнародні норми мають велике значення, оскільки вони мають на меті уникнути у майбутньому помилкового нападу на санітарні літальні апарати та судна.

Таким чином, у відповідності з міжнародним гуманітарним правом всі військовослужбовці повинні керуватися наступними правилами:

- забороняється піддавати нападу військові та цивільні медичні заклади противника;

- необхідно підбирати поранених, хворих та тих, що зазнали корабельну аварію, та надавати медичну допомогу, незалежно від їх приналежності;

- перевага в наданні допомоги може здійснюватися тільки за медичними ознаками;

- взяті в полон поранені та хворі військовослужбовці повинні утримуватися як військовополонені та при першій нагоді евакуйовані в тил;

- медичному персоналу повинно бути дозволено виконувати свій обов'язок по наданню медичної допомоги за будь-яких обставин;

- слід захищати поранених, хворих, та осіб, які зазнали корабельну аварію від актів помсти та поганого поводження;

- слід дозволяти цивільному населенню та товариствам надавати допомогу пораненим, хворим та особам, що зазнали корабельної аварії, незалежно від їх приналежності;

- ніхто не може бути покараний за надання допомоги пораненим та хворим.

2.2 Військовополонені

Комбатанти, що потрапили до рук противника, є військовополоненими з моменту захоплення. Женевська конвенція “Про поводження з військовополоненими” досить детально розглядає питання про поводження з особами, що потрапили у полон до противника.

Стаття 12 Конвенції встановлює дуже важливий принцип : "Військовополонені знаходяться під владою ворожої держави, а не окремих осіб чи військових частин, що взяли їх у полон". Це означає, що держава, під владою якої вони знаходяться, несе відповідальність за все, що з ними відбувається. Ця відповідальність держави не зменшує, однак, індивідуальну відповідальність осіб, у випадку порушення ними вимог ІІІ Женевської конвенції.

Головний зміст цієї Конвенції викладений у статті 13, де записано: "З військовополоненими слід завжди поводитися гуманно", військовополонені повинні завжди користуватися захистом, "особливо від будь-яких актів насильства або залякування, від образ та цікавості натовпу". Застосування військових репресалій забороняється. Крім того, вони "за будь - яких обставин мають право на повагу до їх особистості та гідності.

Як показує досвід війн, військовий перш за все викликає інтерес як потенційне джерело інформації. З цією метою військовий може бути допитаний. Однак при цьому забороняється застосування "фізичних чи моральних тортур" або будь-яких "інших засобів примусу". Кожний військовополонений зобов'язаний повідомити лише такі відомості: "своє прізвище, ім'я та звання, дату народження та особистий номер або, якщо такого немає, іншу рівноцінну інформацію". Військовополонені, що були захоплені у зоні бойових дій, повинні у короткий строк бути евакуйовані у табори, що знаходяться на достатній відстані від небезпечної сторони (зони). Умови розташування в цих таборах "повинні бути не менш сприятливими, ніж умови, якими користуються війська, що утримують їх у полоні, розташовані в цій самій місцевості.

Конвенція про поводження з військовополоненими детально регламентує порядок їхнього утримання: розміщення, забезпечення їжею та одягом, вимоги гігієни та надання медичної допомоги, релігійну, інтелектуальну та фізичну діяльність та інше.

Стаття 49 дозволяє країні, що тримає в полоні, "використовувати працездатних військовополонених як робочу силу". Однак з цього правила є винятки: офіцери ні в якому разі не можуть бути примушені до роботи, а від полонених унтер-офіцерів можна тільки вимагати здійснення нагляду за роботами; також забороняється використовувати військовополонених на небезпечних роботах без їхньої згоди. Військовополоненим дозволяється підтримувати зв'язок із зовнішнім світом. Вони повинні мати можливість повідомляти своїх родичів про те, що потрапили у полон, про стан свого здоров'я, про переведення до іншого табору та інше. Для цієї мети передбачено використання "карток-повідомлень про захоплення в полон", які звичайно пересилаються через Центральну агенцію з розшуку МКЧХ. Крім того, військовополоненим дозволяється відправляти та отримувати листи та поштові картки, а також отримувати індивідуальні та колективні посилки.

Особи, що перебувають у полоні, підкоряються законам, статутам та наказам, що діють у збройних силах країни, що тримає їх у полоні. Згідно статті 82 Конвенції, у випадку протиправних дій до військовополоненого можуть бути застосовані судові та дисциплінарні заходи. Однак віддані до суду військовополонені мають право на належне судочинство, і у випадку засудження не втрачають статусу військовополонених, однак їх репатріація може бути відкладена до закінчення строку покарання. Перебування у полоні завершується, в принципі, "по закінченню воєнних дій", коли військовополонені "визволяються та підлягають репатріації". Утримання у полоні за деяких обставин може завершитися раніше. Важкопоранені та важкохворі військовополонені повинні бути відправлені на батьківщину або госпіталізовані у нейтральних країнах, як тільки вони будуть у стані, що дозволяє їхнє перевезення. Не чекаючи закінчення війни, конфліктуючі сторони з гуманних міркувань можуть домовитися про обмін військовополоненими.

І ще один випадок, коли визволення з полону може бути здійснене до закінчення бойових дій. Це визволення під слово честі та зобов'язання не брати участь у бойових діях до закінчення збройного конфлікту. Ця можливість гарантується за старим лицарським звичаєм - звільненням під слово честі.

Закінчуючи розгляд цього питання, доцільно повернутися до того, з чого, мабуть треба було почати: на кого ж розповсюджується статус військоволоненого.

Крім особового складу збройних сил, в Конвенції перераховані категорії осіб, які мають такий самий статус.

По-перше, це партизани, які відповідають наступним умовам: знаходяться під командуванням відповідальної особи, мають певний та явно видимий здаля розпізнавальний знак, відкрито носять зброю під час битви, дотримуються законів та звичаїв війни. Недотримання цього правила може спричинити позбавлення статусу військовополонених.

По-друге, це особи, що слідують за збройними силами, але не входять безпосередньо до їхнього складу (наприклад, військові кореспонденти, цивільні особи, що входять до складу екіпажів військових літаків та кораблів).

По-третє, це особи з числа місцевого населення, які добровільно беруться до зброї для організації опору військам противника, що наближаються до їх місцевості. Шпигуни та найманці ні в якому разі не мають права на статус військовополоненого у випадку їх захоплення. Але це ми розглянемо пізніше.

Таким чином, військовослужбовець повинен дотримуватися наступних норм по відношенню до військовополонених:

- забороняється надруга над людською гідністю, принизливе та образливе ставлення до військовополонених;

- забороняється вбивати військовополонених або застосовувати до них тортури усіх видів будь-то фізичні або психічні;

- взятого в полон супротивника слід роззброїти та забрати в нього предмети та документи, що мають військове значення;

- військовослужбовець, що здається в полон або покинув на парашуті літальний апарат, що зазнав аварії, не повинен піддаватися нападу, якщо вони не мають ворожих дій;

- противнику, що потрапив в полон слід залишити документи, що посвічують його особу, предмети верхнього одягу та особистого користування, продукти харчування та медикаменти, а також засоби індивідуального захисту (шолом, протигаз);

- військовополонений для встановлення своєї особи має право подати такі відомості про себе: а). прізвище, ім'я, по батькові; б). військове звання; в).дату народження; г).особистий номер;

- військовополонені повинні, як тільки це дозволяє обстановка, бути евакуйовані в тил. В разі, якщо це неможливо зробити, вони повинні бути відпущені;

- не слід направляти військовополонених в район бойових дій, де вони можуть стати об'єктами нападу. Забороняється використовувати військовополонених для прикриття бойових дій;

- при будь-яких обставинах військовополоненим повинна бути надана медична допомога;

- відомості про військовополоненого повинні бути надані відповідній владі його держави, для інформування його родини.

2.3 Захист цивільних осіб від наслідків воєнних дій

Прийняття ІV Женевської конвенції “Про захист цивільного населення під час війни” стало великим досягненням міжнародної спільноти. Ця Конвенція проголосила, що особи, які потрапили до рук противника, знаходяться під захистом міжнародного права. Додатковий протокол 1 зробив цей захист більш повним.

Якщо звернутися до історії війн, то побачимо, що найбільш вразливою категорією, яка страждає від тягаря війни, є цивільне населення. Тому міжнародне товариство і приділило велику увагу відпрацюванню правил захисту цивільного населення.

Цивільні особи - це ті особи, що не входять до складу збройних сил. Виходячи з цього, цивільні особи не мають права брати участь у воєнних діях. Порушення цієї заборони тягне за собою втрату захисту та застосування проти них сили.

ІV Женевська конвенція забороняє використовувати цивільне населення для прикриття від нападу певних районів та споруд, які мають військове значення.

Спочатку розглянемо загальні положення, які стосуються "всього населення країн, що знаходяться у конфлікті".

По-перше, це створення "санітарних та безпечних зон та місцевостей" та "демілітаризованих зон". Для захисту цивільного населення або особливо уразливих осіб (поранених, хворих, інвалідів, осіб похилого віку, дітей, жінок та інше) за згодою обох сторін можуть створюватися безпечні зони, або під час конфлікту чи ще в мирний час демілітаризовані зони. Такі зони забороняється піддавати військовому нападу, але, з іншого боку, їх не можна захищати від противника, що наближається. Єдине призначення цих зон - забезпечення виживання населення, що знаходиться там.

По-друге, це захист біженців та осіб без громадянства, які знаходяться на території сторони, що бере участь у конфлікті. Ці особи користуються захистом.

По-третє, це положення, які стосуються жінок та дітей. Зокрема, заборонено призов до збройних сил дітей, що не досягли п'ятнадцятирічного віку.

Крім того, вони не повинні брати безпосередню участь у воєнних діях. Смертний вирок стосовно молодих людей, що не досягли вісімнадцятирічного віку під час вчинення злочину, не виконується. Крім цих загальних положень, є ще специфічні правила, які стосуються типових ситуацій. Розглянемо їх.

Іноземці на території сторони, які знаходяться у конфлікті. В момент початку війни між двома країнами громадяни однієї з них можуть з будь-яких причин знаходитися на території іншої. Внаслідок цього вони потрапляють під владу держави противника, залишаючись без дипломатичного або консульського захисту. До прийняття ІV Конвенції вони залишалися без будь-якого захисту. Зараз вони стали особами, яким надається покровительство. Згідно статті 35, стверджується право іноземців покинути територію противника, якщо це не буде суперечити інтересам держави, яка їх утримує. Це правило розповсюджується і на інших іноземців. Особам, що добровільно чи примусово залишилися під владою противника, влада повинна гарантувати мінімальний захист, передбачений угодами про права людини.

Особи, які проживають на окупованій території. Гаазьке положення про закони та звичаї сухопутної війни 1907 року містить класичне визначення воєнної окупації. Це визначення стало частиною звичаєвого права і звучить так: "Територія вважається окупованою, коли вона фактично перебуває під владою збройних сил супротивника. Окупація поширюється тільки на ті території, де така влада встановлена і може здійснюватися". Однак, держава, яка окупує, може залучати жителів окупованої території до робіт, які необхідні для потреб окупаційних військ, служб комунального господарства та забезпечення продовольством, одягом, транспортом, а також охорони здоров'я населення окупованої території. Особи, які залучаються до роботи, повинні по можливості, бути залишені на своїх робочих місцях. Населення окупованої території користується захистом, і, згідно статті 47 ІV Женевської конвенції, права цього населення повністю захищаються міжнародним правом.

Завданням законодавства про воєнну окупацію є збереження на окупованій території попереднього становища. Воєнна окупація розглядається як тимчасовий стан, і у зв'язку з цим національне законодавство продовжує діяти, а окупаційна держава не може його скасувати. Місцева влада, включаючи суди, повинна мати можливість продовжувати свою діяльність. Окупаційній державі забороняється висилати, індивідуально або колективно, осіб, що проживають на окупованій території, на неокуповану частину країни або депортувати їх на територію держави-окупанта. Примусова праця у тому вигляді, як вона застосовувалася під час Другої світової війни, забороняється. Забороняється переселення на окуповану територій свого населення, (що повинно сприяти запобіганню анексії або колонізації), знищення особистого та нерухомого майна, якщо це не є абсолютно необхідним з військової точки зору під час бойової операції. Держава, окуповуючи іншу державу, може реквізувати медичні установи, транспорт, матеріали та продовольство. Реквізиція майна проводиться лише у випадках, якщо потреби цивільного населення теж задоволені. Вона має бути, по можливості, оплачена. Якщо такої можливості немає, видається відповідна розписка, за якою здійснюється оплата в найкоротший термін.

Окупаційній державі заборонено примушувати осіб, що проживають на окупованій території, до служби у своїх збройних силах для підтримання громадського порядку на окупованій території, але вона може використовувати місцеві поліцейські сили.

Крім того, що міжнародне право забороняє окупаційній державі багато що робити, воно й накладає на неї деякі обов'язки по відношенню до населення, що потрапило під її владу. Вона зобов'язана:

- постачати на окуповану територію продукти харчування та медичні матеріали, якщо ресурсів окупованої території не вистачає;

- створити умови для нормального функціонування системи охорони здоров'я;

- з допомогою місцевої влади продовжити роботу шкіл;

- забезпечувати підтримання законності та порядку на окупованій території.

Для забезпечення підтримання законності і порядку на окупованій території можуть використовуватися місцеві правоохоронні органи. При цьому треба знати, що поліція окупованої держави не може бути використана для участі в воєнних діях та залучення населення до робіт, пов'язаних з воєнними цілями.

Наприкінці можна сказати, що для місцевого населення умови життя при окупації можуть бути дуже суворими. Це обумовлено самою природою окупації, і право не в змозі зробити більше, ніж це дозволять зробити люди. Однак воно обмежує до того безмежну владу окупаційної держави, дії якої підпадають під міжнародний контроль.

Допомога цивільному населенню. Війна - це завжди лихо: гинуть люди, руйнуються міста та села, не функціонують лікарні, не працює транспорт. Руйнівна сила війни безмежна. Наслідком її завжди є нестача товарів та злидні. Більш за все від цього страждає цивільне населення, яке потребує допомоги. Регулюючи організацію допомоги, міжнародне гуманітарне право сприяє полегшенню тяжкого становища цивільного населення. Існує два шляхи здійснення дуже ефективної підтримки жертв війни: безпосередні операції із здійснення допомоги цивільному населенню та допомога через служби цивільної оборони.

Під час війни конфліктуючі сторони зобов'язані дозволити здійснити операції допомоги для цивільного населення, навіть якщо це населення противника. Це означає, що кожна сторона у конфлікті, а також будь-яка третя держава, що не бере участі у конфлікті, зобов'язані вільно пропускати допомогу для цивільного населення. Держава, що дозволяє пропуск вантажу, має право перевірити його вміст та пересвідчитися, що воно потрапить за призначенням. Вона може заборонити його провіз, якщо має підстави вважати, що вантаж потрапить не за призначенням або буде використаний для військових цілей.