Поведінка солдата у бою. Статус військовополоненого, поводження з військовополоненими

В основу операції із здійснення допомоги під час війни закладено дві основні ідеї. Це, по-перше, вимога, щоб усі операції завжди та без будь-яких виключень відповідали нейтралітету, безсторонності та відсутності дискримінації, а також фактичним потребам. Міжнародний Комітет Червоного Хреста, якому доручено проведення операцій допомоги під час війни, зобов'язаний чітко дотримуватися цих принципів, які входять до семи основоположних принципів Руху Червоного Хреста.

По-друге, пропозиція про допомогу та надання такої не повинна розглядатися як втручання у внутрішні справи держави або як недружній акт.

Другий шлях - це допомога через служби цивільної оборони. Вперше в історії міжнародного гуманітарного права цивільна оборона згадується у Додатковому протоколі 1. На неї покладається "виконання... гуманітарних завдань, спрямованих на захист цивільного населення від небезпеки та на допомогу усуненню безпосередніх наслідків військових дій або лиха, а також на створення умов, необхідних для виживання". Ці завдання включають оповіщення, евакуацію, збирання поранених та померлих, першу допомогу, боротьбу з пожежами, терміновий ремонт систем водо- та енергопостачання та інші заходи, що дозволяють цивільному населенню пережити лиха війни.

Організації цивільної оборони мають суто цивільний характер і тому користуються повним захистом. До персоналу цивільної оборони відносяться особи, які призначені виключно для виконання завдань цивільної оборони та управління закладами і транспортом цивільної оборони. Персонал закладу та транспортні засоби повинні бути організовані і мати відповідні дозволи від компетентної влади воюючої сторони. Для вирішення завдань цивільної оборони можуть використовуватися на постійній основі військові формування. В цьому випадку вони повинні носити розпізнавальний значок цивільної оборони, а їх діяльність повинна обмежуватися виконанням завдань цивільної оборони. Однак правовий статус цих військових формувань не змінюється. Зокрема, організації цивільної оборони повинні мати можливість продовжувати свою діяльність у випадку військової окупації, і окупаційна держава повинна всіляко допомагати їм. При будь-яких обставинах персонал цивільної оборони не може бути залучений до дій, які перешкоджають виконанню їх безпосередніх завдань. Він може бути озброєний особистою стрілецькою зброєю для самооборони та підтримання порядку. Тому військовослужбовець повинен завжди пам'ятати наступні правила:

- не нападай на цивільне населення;

- не примушуй цивільне населення до участі в бойових діях;

- забороняється залучати до участі в бойових діях дітей молодше 15 років;

- забороняється примушувати осіб супротивної сторони приймати участь в бойових діях, спрямованих проти їх країни;

- шануй права дітей, жінок та осіб похилого віку, надавай допомогу їм;

- завжди поважай основні права людини;

- в ході бойових дій приймай всі можливі заходи, щоб запобігти або знизити до мінімуму втрати серед цивільного населення, та пошкодження цивільного майна;

- пам'ятай, що цивільні особи, які знаходяться на військовому об'єкті піддаються такій же небезпеці, як і військовослужбовці;

- військовослужбовець повинен відрізняти себе від цивільного населення;

- не слід переміщувати цивільне населення з місць його постійного проживання;

- якщо дозволяє обстановка перед початком нападу, слід попередити цивільне населення, щоб воно покинуло район нападу;

- завойовуй прихильність місцевого населення;

- під час збройного конфлікту цивільному населенню повинна бути надана можливість вести образ життя по можливості наближений до нормального.

Персонал цивільної оборони, її споруди та матеріальна частина позначаються спеціальною емблемою - трикутником на оранжевому фоні.

Таким чином, слід пам'ятати, що вищерозглянуті положення про захист цивільного населення під час збройних конфліктів є частиною загального міжнародного права про захист людини і повинні забезпечити всебічний правовий захист гідності людини в екстремальних умовах війни.

3 Гаазьке право або міжнародні правила ведення військових операцій

3.1 Обмеження загального характеру на ведення війни

Це питання присвячене обмеженням, які накладаються міжнародним гуманітарним правом на ведення війни. Якщо Женевське право визначає, як сторона, що бере участь у конфлікті, повинна поводитися з жертвами військових дій, то правила, до розгляду яких ми приступаємо, встановлюють обмеження на ведення воєнних дій. Їх мета - запобігти або, в крайньому випадку, послабити, наскільки це можливо, руйнівну, жорстоку реальність війни.

Міжнародне право, яке стосується обмеження способів ведення війни, бере свій початок від Гаазьких конвенцій 1899 та 1907 років, коли вперше була кодифікована ця область. Тому воно і зараз має назву - Гаазьке право.

Спочатку розглянемо декілька основних правил, які стосуються ведення війни. Ці правила включають обмеження, які накладаються правом на вибір методів та засобів ведення війни.

Перш за все, треба сказати, що міжнародні норми, що обмежують насилля під час війни, повинні застосовуватися у повному об'ємі у всіх випадках, які регулюються міжнародним гуманітарним правом.

Право не дозволяє відступів від нього, посилаючись на "військову необхідність". Це означає, що жодні міркування військової необхідності не звільняють будь-кого від зобов'язань дотримуватися міжнародного гуманітарного права.

У відповідності зі Статутом ООН держава може чинити збройний опір, але ведення війни при будь-яких обставинах повинно підпорядковуватися загальним принципам міжнародного гуманітарного права, що знайшли своє відображення у загальному праві. Тут доцільно навести положення Санкт-Петербурзької декларації 1868 року, які можуть виступати розгорнутою концепцією права, що відносяться до ведення бойових дій. "Єдиною законною метою, яку повинна мати держава під час війни, є послаблення військових сил супротивника. Застосування такої зброї, яка нанесенням противнику поранень без користі збільшує страждання людей, що вибули з ладу, або робить смерть їх неминучою, повинно визнаватися негідними згаданої мети. Застосування подібної зброї суперечило б законам людяності".

Санкт-Петербурзька декларація разом з Кодексом Лібера була першою спробою кодифікації обмежень на ведення війни. Та подальший розвиток і практичне втілення вони знайшли у Гаазьких конвенціях 1899 та 1907 років. Особливо це стосується прийнятої 18 жовтня 1907 року ІV Конвенції про закони і звичаї війни на суші разом з Положенням про закони і звичаї війни на суші. Виходячи з цього положення, право вибору засобів і методів ведення бойових дій не є необмеженим. Саме це положення стало головним правовим критерієм, за яким оцінювалося ведення бойових дій під час двох світових дій.

Під час укладання Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року було внесено лише декілька положень, які стосувалися безпосередньо ведення війни (створення зон безпеки, захист цивільних лікарень).

Розвиток історії після Другої світової війни вимагав накладення нових обмежень на ведення війни. У цей період МКЧХ проводить велику роботу, щоб привернути увагу світової громадськості до цього питання. У 1956 році МКЧХ виносить на розсуд міжнародної спільноти Проект правил обмеження небезпеки, якій піддається цивільне населення під час війни. І хоча ця спроба була невдалою, зусилля МКЧХ не пропали дарма. 19 грудня 1968 року Генеральна Асамблея ООН односторонньо прийняла Резолюцію 2444 "Повага прав людини в період збройних конфліктів". Ця резолюція підтвердила три головних принципи міжнародного гуманітарного права, яких повинні дотримуватися уряди та інші групи, що беруть участь у збройних конфліктах:

- право сторін, що знаходяться у конфлікті, вибирати засоби для нанесення шкоди противнику не є необмеженим;

- забороняється нападати на цивільне населення, слід проводити різницю між особами, що беруть участь у воєнних діях, та цивільними особами, з метою, щоб останні менше піддавалися небезпеці.

Ці принципи знайшли підтвердження на Дипломатичній конференції 1974-1977 років в якості вказівок та заборон, які містяться у Додаткових протоколах. Однак ці принципи можуть вважатися і нормами міжнародного звичаєвого права, в особливості стосовно держав, які не ратифікували Додаткові протоколи.

Поряд з цими основними принципами можна поставити ще один, більш відомий під назвою "застереження Мартенса", який вперше з'явився у преамбулі ІV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суші і був закріплений у Додатковому протоколі 1: "У випадках, не передбачених цим протоколом або іншими міжнародними угодами, цивільні особи та комбатанти залишаються під захистом і дією принципів міжнародного права, що випливають з встановлених звичаїв, з принципів гуманності та з вимог суспільної свідомості". Це положення свідчить про повноту гуманітарного захисту.

Далі розглянемо дуже важливе питання, яке полягає у встановленні кола осіб, що беруть участь у воєнних діях, і, згідно міжнародному гуманітарному праву, котрим дозволено застосовувати силу проти людей та об'єктів.

3.2 Поняття "комбатанти"

З давніх часів вважалося, що особи, які входять до складу збройних сил, можуть брати участь у війні. Це надавало їм деякі права та накладало певні обов'язки. Щоб забезпечити повагу та захист цивільного населення, треба було провести різницю між комбатантами і цивільним населенням.

Вперше це знайшло своє закріплення у Гаазькому положенні 1907 року і відносилося не лише до армії, але й до жителів неокупованої території, які при наближенні супротивника стихійно і в масових масштабах беруться до зброї для боротьби із військами, що наступають, але не встигають утворити організовані збройні формування. Утворені ними збройні формування повинні відповідати наступним вимогам:

- знаходитися від командуванням особи, яка несе відповідальність за поводження своїх підлеглих;

- підкорятися внутрішній дисциплінарній системі, яка забезпечує дотримання норм міжнародного права, котрі застосовуються під час збройних конфліктів;

- відрізняти себе від цивільного населення, носити формений одяг або розпізнавальну емблему;

- носити відкрито зброю на виду у противника під час розгортання у бойовий порядок, який передує початку нападу, в якому воно повинно прийняти участь.

Коли комбатант виконує ці мінімальні вимоги, він зберігає свій статус "комбатанта". Всі особи, що входять до складу збройних сил, є комбатантами і мають право брати участь у бойових діях. Згідно з цим, їм дозволяється використовувати силу, навіть убивати людей та знищувати об'єкти, не несучи при цьому особистої відповідальності за скоєне. Однак це не означає, що їм надається можливість робити, що завгодно. Як вже було сказано раніше, особи, що входять до складу збройних сил, повинні завжди дотримуватися норм міжнародного гуманітарного права, яке застосовується під час збройних конфліктів. Комбатанти, які ці норми порушили, за звичай не позбавляються свого статусу, але можуть бути притягнуті до відповідальності за кримінальним законодавством.

Медичний та духовний персонал знаходиться на особливому становищі: входячи до складу збройних сил, він не має права брати участь у бойових діях. Особи, що не входять до складу збройних сил, не мають права брати участь у воєнних діях. Якщо ж, не дивлячись на це, вони застосовують силу, вони діють протиправно і можуть бути покарані за кожний акт насильства; міжнародне гуманітарне право також не дозволяє особам, що мешкають на окупованій території і не входять до складу збройних сил, здійснювати збройний опір окупаційній державі. Тому основною нормою в цьому випадку, щоб не зашкодити цивільному населенню, є обов'язок комбатантів відрізняти себе від цивільного населення.

Але є випадки, коли комбатант, внаслідок характеру бойових дій або інших обставин, не має змоги відрізняти себе від цивільного населення. Перш за все, мова йде про ситуації, які виникають під час військової окупації або національно-визвольних війн. В цих випадках комбатанту дозволяється уходити в підпілля, переховуватися серед цивільного населення. Це стосується перш за все партизанів, які навіть за цих обставин повинні відкрито носити зброю безпосередньо перед боєм та під час нього, іншими словами, бути розпізнавані як комбатанти.

Найманці та шпигуни права на статус військовополонених, яке надається комбатантам, не мають.

По-перше, розглянемо питання, яке стосується шпигунства. При веденні бойових дій, а ще більш при підготовці до них, командир потребує якомога більше інформації про противника. Тому ведення війни неможливо без розвідки. Однак збір інформації проводиться з урахуванням різниці між дозволеними і забороненими методами. Збір інформації, що має військову цінність в районах, які знаходяться під контролем супротивника, вважається законним, якщо здійснюється:

а) у військовій формі одягу,

б) без приховування статусу комбатанта (наприклад, без використання чужої форми одягу).

Збір інформації, яка має військову цінність в районах, що контролюються супротивником, розглядається як шпигунство, якщо здійснюється:

а) обманним шляхом,

б) навмисно таємним методом (наприклад, використовуючи військовий одяг супротивника).

Шпигунством можна займатися. Одначе комбатанти, захоплені під час шпигунської діяльності, втрачають своє право на статус військовополоненого і можуть зазнати покарання.

Іншим особливо важливим випадком є найманство. В пункті і/ статті 47 1 Додаткового протоколу передбачається, що найманець не має права на статус комбатанта або військовополоненого. Щоб особу можна було кваліфікувати як найманця, вона повинна відповідати деяким умовам:

- дана особа не повинна входити до особового складу збройних сил сторони, що знаходиться у конфлікті;

- повинна бути спеціально найнята для участі у конфлікті;

- не бути громадянином цієї країни;

- брати участь у конфлікті;

- отримувати грошові забезпечення, які перевищують платню військовослужбовців збройних сил цієї країни.

Тільки в цих випадках особа може бути визнана найманцем.

І наприкінці цього питання треба сказати, що особи, які входять до складу збройних сил, зберігають свій правовий статус комбатантів навіть тоді, коли вони порушують свої обов'язки і підлягають суду як воєнні (військові) злочинці.

3.3 Методи та засоби ведення війни та обмеження на їх вибір

Розгляд цього питання доцільно розпочати з ст. 35 Додаткового протоколу І:

"1. У випадку будь-якого збройного конфлікту право сторін, що знаходяться у конфлікті, вибирати методи та засоби ведення війни не є необмеженим.

2. Забороняється застосовувати зброю, снаряди, речовини та методи ведення воєнних дій, які можуть спричинити надмірні пошкодження та надмірні страждання.

3. Забороняється застосовувати методи та засоби ведення воєнних дій, які мають своєю метою спричинити або, як можна очікувати, спричинять значну довготривалу шкоду природному середовищу."

Ці положення розширюють два основних принципи Гаазького права. Виходячи з вищеназваних принципів, можна вивести загальне додаткове правило - принцип домірності, якого слід дотримуватися завжди.

Воєнні дії відповідають принципові домірності, якщо вони не завдають шкоди цивільним об'єктам і не призводять до втрат серед цивільного населення, які були б надмірними відносно очікуваної військової переваги.

Розглянемо деякі заборонені методи ведення бою.

Перш за все, до заборонених методів ведення війни належить віроломство. Віроломство визначається як "дія, спрямована на те, щоб викликати довіру супротивника та примусити його повірити, що він має право на захист або зобов'язаний надати такий захист згідно норм міжнародного права, яке застосовується під час збройних конфліктів, з метою обману такої довіри".

До віроломства можна віднести наступні дії:

а) симуляція намірів вести переговори під прапором перемир'я;

б) симуляція капітуляції;

в) симуляція небоєздатності внаслідок поранення чи хвороби;

г) симуляція володіння статусом цивільної особи чи некомбатанта;

д) симуляція володіння статусом, який надає захист, шляхом використання прапорів, емблем або форменого одягу ООН чи нейтральних держав.

Необхідно зауважити, що всі ці дії стануть віроломством, якщо будуть використовуватися з метою вбити, завдати ран чи взяти в полон, - це по-перше. По-друге, "віроломство" полягає в здійсненні ворожого акту під прикриттям права на захист згідно норм міжнародного права, що діють під час збройних конфліктів.

Виходячи з цього, міжнародне гуманітарне право дозволяє застосовувати військові хитрощі, наприклад:

а) маскування (природне, з використанням барвників, сіток, диму);

б) проведення заходів активного маскування (фальшиві цілі, відволікаючи удари);

в) демонстративні дії, фальшиві операції,;

г) дезінформація, фальшива інформація;

д) використання технічних засобів.

Всі ці дії повинні бути спрямовані на те, щоб ввести супротивника в оману чи примусити його діяти необачно.

Ще одним забороненим методом ведення війни є віддання наказу не залишати нікого живим, погрожувати цим супротивнику чи проводити бойові дії на такій основі.

Заборонено знищувати солдатів, які здаються у полон. Це вбивство. Не підлягають нападу члени екіпажу, які покинули літак, який терпить лихо, бо вони не мають змоги захистити себе. Ці обмеження не розповсюджуються на військовослужбовців десантних військ.

Міжнародне гуманітарне право забороняє також деякі види зброї та типи боєприпасів або накладає обмеження на їх застосування.

Сторони, що воюють, та їх збройні сили повинні утримуватися від застосування зброї, яка, по-перше, завдає надмірних страждань, по-друге, через недостатню точність або за характером своєї дії вражає комбатантів і цивільних осіб, дія якої виходить з-під контролю осіб, які її використовують, в часі і просторі.

Спеціальні правила щодо конкретних видів зброї є в різноманітних угодах.

Засоби війни, які знаходяться під забороною:

- розривні снаряди вагою 400 г. або більше, споряджені вибуховими чи запалювальними речовинами;

- кулі, які легко розриваються або розплющуються в тілі людини, як от кулі з твердою оболонкою, що не повністю покриває сердечник чи має порізи;

- отрута чи отруйні бойові засоби;

- задушливі, отруйні та інші подібні гази, аналогічні рідини, матеріали і пристрої;

- бактеріологічні методи ведення війни;

- зброя, основним вражаючим фактором якої є осколки, що не виявляються в тілі людини рентгеном;

- міни-пастки у формі зовні безпечного портативного предмета, спеціально розробленого і виготовленого так, що у ньому міститься вибухова речовина, яка вибухає від дотику або наближення до нього;

- лазерна засліплююча зброя.

Крім заборони, встановлюється і обмеження на застосування деяких видів зброї. Такі обмеження розповсюджуються на міни (як морські, так і на ті, що встановлюються на суші) та запалювальну зброю.

Наприкінці цього питання слід розглянути деякі правові аспекти, пов'язані з ядерною зброєю.

Неспростовним фактом є те, що сьогодні нема спеціальної заборони на виготовлення, накопичення та застосування ядерної зброї. Однак є ціла низка угод, що регулюють деякі аспекти діяльності, пов'язаної з ядерною зброєю. Це, зокрема, Угода про нерозповсюдження ядерної зброї від 1 липня 1968 року або заборона на розміщення такої зброї в космічному просторі, що міститься в Угоді про дослідження і використання космічного простору від 27 січня 1967 року, а також Угода про заборону розміщення на дні морів та океанів і в їх надрах ядерної зброї від 11 лютого 1971 року.

Тому не викликає сумніву, що використання ядерної зброї підпорядковується загальним нормам міжнародного гуманітарного права, які обмежують використання зброї.

Таким чином кожен військовослужбовець повинен знати, що:

- забороняється встановлювати протипіхотні міни будь-як;

- забороняється встановлювати міни - пастки поблизу цивільних об'єктів, а також на тілах поранених та вбитих;

- забороняється маскувати міни під іграшки, медикаменти, продукти харчування;

- забороняється в будь-яких випадках застосовувати запалювальну зброю проти цивільного населення та цивільних об'єктів;

- забороняється брати заручників;

- забороняється віддавати наказ "не залишати нікого живим", або погрожувати цим супротивнику;

- забороняється піддавати нападу місцевість та об'єкт, що знаходяться під захистом міжнародного гуманітарного права;

- не спричиняй надмірних страждань та руйнацій;

- забороняється використовувати кулі, які легко розвертаються або розщеплюються в тілі людини, отруту та отруєну зброю;

- забороняється використовувати захисті емблеми для прикриття воєнних дій.

3.4 Цивільні та військові об'єкти. Об'єкти, що знаходяться під захистом

Прийняття певних норм для захисту цивільного населення від наслідків війни є значним досягненням у галузі гуманітарного права. До 1977 року існували лише фрагментарні положення щодо захисту цивільних осіб від наслідків збройних конфліктів. Безумовно прийняття певних норм, які посилили положення, згідно якому сторони, що приймають участь у збройному конфлікті, повинні розрізняти військові об'єкти від цивільних об'єктів та цивільного населення, є великим досягненням Дипломатичної конференції 1974-1977 років. Норми, що містяться у Протоколі 1, спрямовані на те, щоб захистити надалі цивільне населення від величезних страждань та драм, подібних до тих, з якими йому довелося зіткнутися під час Другої світової війни.

Поява нових видів озброєння , які можуть спричинити руйнування далеко від лінії фронту, стало завдавати великої шкоди цивільному населенню та цивільним об'єктам. Тому виникла нагальна потреба розрізняти цивільні об'єкти, що знаходяться під захистом від об'єктів, на які можна нападати і навіть руйнувати.

Основне правило вимагає завжди проводити різницю між цивільним населенням і комбатантами, а також між цивільними об'єктами і військовими об'єктами, та, згідно з цим, проводити військові операції лише проти військових об'єктів. Що ж таке військовий об'єкт, або об'єкт, на який дозволено нападати?

До військових об'єктів належать:

а) збройні сили, крім військово-медичних служб і військового духовного персоналу та їхнього майна;

б) установи, будівлі і позиції, де дислокуються збройні формування та їх майно (наприклад, казарми, склади, позиції);

в) інші об'єкти, що через своє призначення, розміщення, значення чи використання роблять ефективний внесок у воєнні дії і чиє повне або часткове зруйнування, захоплення або нейтралізація за існуючих в даний момент обставин дають певну військову перевагу.

Треба зазначити, що військовий об'єкт залишається військовим і може бути атакованим, навіть у випадку, якщо на ньому знаходяться цивільні особи. В цьому випадку цивільні особи піддаються тій самій небезпеці, що і ці об'єкти. Виходячи з цього, можна зробити висновок, що цивільними об'єктами є всі ті об'єкти, які не відносяться до категорії військових об'єктів. Однак, цивільні об'єкти можуть в залежності від обставин стати військовими об'єктами. У випадку, коли цивільні об'єкти використовуються з воєнною метою, наприклад, в школі влаштовується пункт опору, вони стають воєнною ціллю. У сумнівних випадках щодо того, чи є об'єкт, який за звичай призначено для цивільного використання, військовим, вважається, що цей об'єкт - цивільний.

Тепер розглянемо деякі обмеження та заборони, які спрямовані безпосередньо на те, щоб полегшити долю цивільного населення під час бойових дій.

По-перше, напади невибіркового характеру забороняються. Цивільні особи та цивільні об'єкти не повинні бути об'єктами нападу, але й при нападі на військові об'єкти чи при їх розміщенні повинні бути вжиті усі запобіжні заходи для уникнення, або, щонайменше, зведення до мінімуму випадкових втрат та шкоди об'єктам цивільного характеру. Такі втрати та шкода ні в якому разі не повинні бути надмірні відносно конкретної безпосередньої військової переваги, яку передбачається одержати таким чином.

По-друге, забороняються акти насильства чи загрози насильством, що мають основною метою тероризувати цивільне населення.

По-третє, забороняється використовувати голод як метод ведення війни проти цивільного населення та піддавати нападові, руйнувати, вивозити чи робити непридатними об'єкти, необхідні для виживання цивільного населення, спеціально з метою викликати голод.

Об'єкти, які необхідні для виживання цивільного населення, позбавляються захисту у випадках:

а) використання їх для збереження і виживання виключно особового складу збройних сил;

б) використання їх для прямої підтримки воєнних дій;

в) навчальної потреби у військовому захисті національної території від вторгнення.

По-четверте, забороняється використовувати присутність цивільних осіб з метою спроби захистити певні райони чи військові об'єкти.

Міжнародне гуманітарне право надає захист ще невеликій категорії об'єктів. До яких відносяться:

- медичні заклади та об'єкти;

- об'єкти та майно релігійного призначення;

- об'єкти цивільної оборони;

- культурні цінності;

- установи і споруди, що містять небезпечні сили;

- демілітаризовані зони.

Медичні заклади - це будь-які заклади, які призначені для медичних потреб. Це поняття охоплює лікарні, шпиталі, центри переливання крові, санітарно-транспортні засоби, центри та інститути профілактичної медицини, медичні бази та фармацевтичні склади медичних закладів. Ці об'єкти знаходяться під захистом і не можуть бути об'єктами атакування.

Міжнародне гуманітарне право надає однаковий статус цивільним та військовим медичним служба та їх об'єктами. Цивільний медичний персонал, заклади та медичні транспортні засоби можуть надавати допомогу пораненим, хворим та військовослужбовцям, що зазнали корабельну аварію. Однак захисний статус цих об'єктів залишається незмінним.

Майно релігійного характеру включає об'єкти та предмети, що використовуються виключно духовним персоналом.

Заклади цивільної оборони та транспортні засоби призначені винятково для виконання завдань цивільної оборони і користуються захистом міжнародного гуманітарного права. Персонал цивільної оборони і військовослужбовці можуть співробітничати, виконуючи завдання цивільної оборони. Завдання, що стоять перед цивільною обороною, можуть виконуватися під керівництвом чи під контролем військової влади. Військове командування повинно сприяти виконанню завдань, що стоять перед цивільною обороною.

В міжнародному гуманітарному праві є положення про захист історичних пам'яток та місць поклоніння, творів мистецтва, що є культурним та духовним надбанням народу. Культурні цінності можуть знаходитися під загальним та особистим захистом. Під загальним захистом знаходяться об'єкти, що мають важливе значення і становлять культурну та духовну спадщину народу. Особливим захистом користуються об'єкти, що мають виняткову культурну цінність. Надання загального захисту культурним цінностям може бути припинено тільки у випадку нагальної воєнної необхідності. Якщо культурні цінності перебувають під особливим захистом, то його надання може бути припинене тільки у виняткових випадках неминучої воєнної необхідності і тільки на час існування цієї необхідності. Наявність такої необхідності визначається тільки командиром дивізії і вище.

До установок та споруд, що містять небезпечні сили, відносяться греблі, дамби, атомні електростанції, напад на які може викликати звільнення небезпечних сил і наступити великі втрати серед цивільного населення. Захисний статус з цих об'єктів може бути припинено тільки якщо вони забезпечують постійну суттєву і пряму підтримку воєнних операцій та якщо напад на подібні установи та споруди є єдиним засобом покласти край такій підтримці.

Ще одним об'єктом, який користується захистом, є демілітаризовані зони та місцевості. Статус демілітаризованої зони набувається у відповідності з угодою зацікавлених сторін. За цією угодою визначаються кордонами демілітаризовані зони та встановлюються методи контролю над нею. Демілітаризована зона повинна бути звільнена від військових підрозділів та військового спорядження і на її території повинна бути припинена будь-яка діяльність, що пов'язана з військовими зусиллями. Ведення бойових дій повинно проходити на належній відстані від демілітаризованих зон.

З об'єктів, які користуються захистом, якщо вони використовуються для вчинення дій, які шкодять супротивникові, може бути знятий такий захист. Надання захисту може бути припинене тільки після відповідного попередження і якщо це попередження лишилося поза увагою.

В кінці треба відзначити, що правила, які стосуються захисту цивільного населення, мають обов'язкову силу в якості норм звичаєвого права навіть для держав, які не пов'язані угодою.

Підводячи підсумок, доцільно зазначити, що глибоке знання норм міжнародного гуманітарного права сприяє не тільки гуманізації збройних конфліктів, але й їх запобіганню.

Висновок

Міжнародно- правова регламентація збройного конфлікту є не стільки метою, скільки засобом досягнення мети - збереження людяності перед обличчям суворої реальності війни. З цією реальністю людство зустрічається щоденно, тому і засіб цей залишається необхідним.

Питання міжнародно- правової регламентації конфлікту , якими б різнобічними вони не були, можуть бути зведені до двох основних проблем: проблеми рівноваги між вимогами гуманності і воєнної необхідності і проблеми подолання перешкод, які виникають у зв'язку з бажанням держав зберегти свій суверенітет.

Необхідно зазначити, що від прийняття текстів угод до їх практичного застосування - велика відстань. Дотримання домовленості, що обмежують ворогуючі сторони у веденні ними воєнних дій, нечасто здійснюється само по собі: значно частіше за це треба боротися, наступаючи крок за кроком , з тією метою , щоб попередити переростання збройного конфлікту у хаос безглуздого знищення і руйнування тотальної війни. Ця боротьба за збереження людяності не завжди закінчується перемогою. Тим не менше кожний навіть частковий успіх означає , що десь військовополоненого не будуть катувати або не вб'ють , десь не кинуть у натовп гранату, бомбардуванням не зітруть з лиця землі мирне селище: одним словом , людина буде позбавлена безглуздих страждань , викликаних війною. Назване вище завдання міжнародно-правової регламентації збройного конфлікту, зокрема збереження людяності перед обличчям суворої реальності війни, є другорядним: першочерговим завданням повинно бути попередження збройних конфліктів.

Повне виконання цього завдання, як би гаряче багато людей до цього не прагнули, у всякому разі поки що за межами людських можливостей. Тому дуже важливо привернути увагу широкої громадськості, урядів держав до цього, інколи дуже непростого, взаємозв'язку між реальністю війни і ідеалами гуманності.

Література

1. Конституція України. Відомості Верховної Ради України. № 30, 23 липня 1996 року.

2. Закон України "Про міжнародні договори України".

3. Гассер Х.-П. Межународное гуманитарное право. Введение. - М., МККК, 1995, 128 с.

4. Досвальд-Бек Л. Международное гуманитарное право и Консультативное заключение Международного суда относительно законности угрозы ядерным оружием. - "МЖКК", No. 14, январь-февраль 1997, с. 43 - 68.

5. Нахлик С. Краткий очерк международного гуманитарного права. М., МККК, 1993, 60 с.

6. Пикте Ж. Развитие и принципы международного гуманитарного права. М., МККК, 1993, 28 с.