Методика виховання витривалості в учнів на уроках фізичної культури

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Державний заклад «Луганський національний університет імені Тараса Шевченка»

Навчально-науковий інститут фізичного виховання і спорту

Кафедра теорії і методики фізичного виховання

КУРСОВА РОБОТА

з теорії і методики фізичного виховання

на тему: методика виховання витривалості в учнів на уроках фізичної культури

м. Старобільськ ? 2017 рік



ПЛАН

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ВИХОВАННЯ ВИТРИВАЛОСТІ

1.1 Поняття та загальна характеристика витривалості

1.2 Фактори, що зумовлюють витривалість особистості

1.3 Види витривалості як фізичної якості

РОЗДІЛ 2. МЕТОДИКА ВИХОВАННЯ ВИТРИВАЛОСТІ НА УРОКАХ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ

2.1 Рівні розвитку та прояву витривалості

2.2 Комплексний розвиток рухових якостей, як передумова розвитку витривалості учнів

2.3 Методика виховання витривалості на уроках фізичної культури

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ



ВСТУП

Сучасні умови загальноосвітньої школи висувають підвищені вимоги до фізичної підготовленості і стану здоров'я учнів. Навчальний процес з фізичного виховання у навчальних закладах спрямований на зміцнення здоров'я, розвиток фізичних і координаційно-рухових здібностей, на підвищення рівня фізичної працездатності молоді. На теперішній час дослідження науковців показують суттєве погіршення фізичної підготовленості учнів навчальних закладів.

Ефективність занять з фізичного виховання у школі у значній мірі залежить від змісту програми, за якою вони здійснюються. Зміст навчальної програми має орієнтувати педагогічний процес не на опосередкованого учня і дозволяти диференційовано підходити до виховання кожної конкретної особистості, що вимагає від фахівців фізичної культури школи постійного пошуку нових сучасних засобів та методів фізичного виховання учнів з урахуванням їхніх інтересів та вподобань.

Однією з причин низької ефективності занять з фізичного виховання є стандартизовані форми їх проведення. З метою підвищення ефективності навчально-виховного процесу учителям необхідно використовувати принципи індивідуалізації і диференціації. Реформування процесу фізичного виховання студентів науковці вбачають у зміні підходів і пріоритетних напрямів, впровадженні ефективних форм, методів і засобів фізкультурно-оздоровчої діяльності, розробки нових авторських та експериментальних навчальних програм.

Витривалість людини як показник стану функціонування систем організму є основою розвитку інших фізичних здібностей, тому питаннями її розвитку завжди займалися багато дослідників, серед яких В.І. Лях, М.М. Линець, В.А. Романенко та В.М. Сергієнко.

Прблемами методики виховання витривалості на уроках фізичної культури в різний час займалися такі вчені, як В.С. Попов, Л.П. Матвєєв, Ж.К. Холодов.

Але недостатня методична розробленість, вимоги шкільної практики зумовили вибір теми дослідження: «Методика виховання витривалості в учнів на уроках фізичної культури».

Об'єкт дослідження - витривалість як фізична якість учнів.

Предмет дослідження - методика виховання витривалості в учнів на уроках фізичної культури.

Мета дослідження - теоретично обґрунтувати й експериментально перевірити методику виховання витривалості в учнів на уроках фізичної культури.

Завдання дослідження:

1. Проаналізувати поняття витривалості.

2. Охарактеризувати фактори, що зумовлюють витривалість особистості.

3. Вивчити види витривалості як фізичної якості.

4. Визначити рівні розвитку та прояву витривалості.

5. Охарактеризувати комплексний розвиток рухових якостей, як передумову розвитку витривалості учнів.

6. Проаналізувати методику виховання витривалості на уроках фізичної культури.

Методи дослідження - теоретичні - аналіз вітчизняної та зарубіжної наукової літератури з теми дослідження; емпіричні - спостереження; бесіда, інтерв'ю для виявлення стану сформованості з проблеми дослідження.

Теоретичне значення дослідження полягає в психолого-педагогічному обґрунтуванні сутності понять „фізичне виховання”; „витривалість” особливості методики виховання витривалості в учнів на уроках фізичної культури.

Практична значущість дослідження полягає в тому, що розроблено методичні рекомендації для вчителів фізичної культури, щодо підвищення ефективності методики виховання сили в учнів на уроках фізичної культури.

Структура і обсяг роботи. Курсова робота викладена на 43 сторінках комп'ютерного набору. Складається із вступу, двох розділів, висновків, списку літератури. У роботі використано 20 літературних джерел, із яких 6 іноземних.



РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ВИХОВАННЯ ВИТРИВАЛОСТІ

1.1 Поняття та загальна характеристика витривалості

У теорії і методиці фізичної культури витривалість визначають, як здатність підтримувати задану, необхідну для забезпечення професійної діяльності, потужність навантаження і протистояти стомленню, що виникає під час виконання роботи. Тому витривалість проявляється у двох основних формах:

1) У тривалості роботи на заданому рівні потужності до появи перших ознак вираженого стомлення.

2) У швидкості зниження працездатності при настанні стомлення.

Приступаючи до тренування, важливо усвідомити завдання, послідовно вирішуючи які, можна розвивати і підтримувати свою професійну працездатність. Ці завдання полягають у цілеспрямованому впливі засобами фізичної підготовки на всю сукупність факторів, що забезпечують необхідний рівень розвитку працездатності і мають специфічні особливості в кожному виді професійної діяльності. Вирішуються вони в процесі спеціальної та загально-фізичної підготовки. Тому розрізняють спеціальну і загальну витривалість.

Витривалість, яка проявляється при виконанні різних за характером видів тривалої фізичної роботи помірної інтенсивності, умовно називається загальною витривалістю [20, c.53-55].

Загальна тривалість підтримки працездатності при виконанні фізичних вправ визначається:

1) високим рівнем спортивно-технічної підготовленості;

2) здатністю нервових клітин довгостроково підтримувати певне збудження;

3) високою працездатністю органів кровообігу і дихання;

4) економічністю обмінних процесів;

5) наявністю великих енергетичних ресурсів в організмі;

6) високою злагодженістю фізіологічних функцій;

7) здатністю боротися з суб'єктивними відчуттями стомлення за допомогою вольових зусиль.

У спортивній практиці немає таких вправ, які вимагали б прояву витривалості в чистому вигляді. Вона завжди поєднується з іншими руховими якостями. Але це не виключає можливості виявлення і виховання витривалості.

Поряд із загальною витривалістю існує спеціальна витривалість. Під спеціальною витривалістю слід розуміти здатність тривалий час підтримувати ефективну працездатність в певному виді фізичних вправ. Наприклад, може бути спеціальна витривалість до роботи з максимальною інтенсивністю (в бігу на 100 м), субмаксимальною (в бігу на середні дистанції), великою (в бігу на довгі дистанції), до силових вправ динамічного або статичного характеру, до спортивних ігор, до видів спорту типу єдиноборства. Можна, отже, говорити про так звану силову витривалість, швидкісну витривалість і т. п.

У залежності від інтенсивності роботи час її виконання буде різним: чим вище швидкість руху, наприклад бігу, тим коротше буде час, протягом якого цю швидкість можна зберегти, і навпаки, зі зменшенням швидкості час роботи збільшується. Таким чином, фактори стомлення в різних випадках будуть різними [14, c.69-71].

В основі стомлення, викликаного м'язовою діяльністю, лежать зміни, що відбуваються насамперед у відповідних нервових центрах, ? знижується їх збудливість. Причиною цих змін є як сила і тривалість збудження нервових елементів, так і вплив на них з боку робочих органів, в яких м'язова діяльність викликає великі або менші зміни.

Разом з тим фактори стомлення при роботі різної інтенсивності та тривалості мають і свої специфічні особливості. Так, при бігу на короткі дистанції розвивається дуже велике збудження в нервових центрах, спостерігається висока інтенсивність хімічних змін як в нервових клітинах, так і в м'язах, хоча абсолютні величини цих змін можуть бути і не дуже великі. Відновлення працездатності після припинення роботи відбувається досить швидко.

При бігу на середні дистанції зміни внутрішнього середовища, організму набувають більшого значення. Різкі зміни в хімізму крові впливають на стан нервових центрів, яким доводиться чинити опір негативному впливу цих змін і утримувати високий рівень збудження.

При бігу на довгі дистанції особливо велику роль відіграють рівень розвитку дихальної та серцево-судинної систем, величину енергетичних запасів організму та можливість їх економного використання.

З наведених даних випливає, що для виховання всіх видів витривалості потрібні різні засоби і методи тренування.

Різні люди мають різну здатність виконувати певні види робіт. Одні успішно виконують високо-інтенсивну роботу і зазнають труднощів при тривалій роботі. Одні виконують роботу тривалий час не знижуючи інтенсивності, інші ? швидко знижують інтенсивність і припиняють роботу. Окремі особи (включаючи і дітей) мають дивовижну працездатність [6, c. 89-93].

Отже, фізична витривалість як рухова якість людини -- це її здатність долати втому у процесі рухової діяльності. Фізична витривалість має велике значення для життєдіяльності людини, бо дозволяє: тривалий час підтримувати високий рівень інтенсивності рухової діяльності; виконувати значний обсяг роботи; швидко відновлювати сили після навантажень.

У практиці фізичного виховання інтегральними зовнішніми показниками витривалості найчастіше є:

· мінімальний час подолання заданої достатньо довгої дистанції (наприклад, 1-2 км.), або відстань, яку вдається подолати за визначений час;

· сумарне число повторень (або сумарне число рухів) у серійно повторюваних вправах ациклічного і комбінованого характеру у визначений час (наприклад, за 20- 30 хв. При “максимальному тесті” в рамках “колового тренування”);

· ступінь збереження і різноманітності рухової активності протягом обумовленого часу (з урахуванням кількості ефективних і атакуючих оборонних дій у двобої);

· стабільність технічно правильного виконання дії (відсутність або мінімальне число порушень техніки в конкретних умовах, наприклад, багаторазове повторення підйому махом вперед з упору на руках) [11, c.76-78].

Витривалість до фізичної роботи має важливе значення в життєдіяльності людини. Вона дозволяє:

· виконувати значний обсяг рухової діяльності;

· тривалий час підтримувати високий рівень інтенсивності рухової діяльності;

· швидко відновлювати сили після значних навантажень.

Залежно від об'єму м'язів, які беруть участь у роботі, розрізняють три види фізичної втоми, а отже, витривалості:

· локальну, якщо до роботи залучено менше третини загального об'єму м'язової маси;

· регіональну, коли в роботі бере участь від третини до двох третин м'язової маси;

· тотальну, якщо одночасно працює більше двох третин скелетних м'язів.

Між названими видами втоми (витривалості) немає прямої залежності.

Найчастіше у професійній, побутовій, спортивній діяльності ми стикаємось із тотальною втомою, тому надалі будемо розглядати переважно питання вдосконалення витривалості стосовно роботи, що вимагає функціонування більшої частини опорно-рухового апарату [19, c.66-68].

Втома розвивається поступово, і в її розгортанні можна умовно виділити три фази:

· фаза звичайної втоми;

· фаза компенсованої втоми;

· фаза декомпенсованої втоми.

Швидкісна витривалість людини ? це її здатність якомога довше виконувати м'язову роботу з біля граничною та граничною інтенсивністю. Вона має важливе значення для забезпечення ефективності циклічних рухових дій, спортивних ігор. Перенос швидкісної витривалості спостерігається переважно у подібних за структурою вправах.

Силова витривалість людини ? це її здатність якомога продуктивніше тривалий час долати помірний зовнішній опір. Мається на увазі різноманітний характер функціонування м'язів (утримання пози, повторне виконання вибухових зусиль, циклічна робота певної інтенсивності). Прикладом надзвичайно високого рівня силової витривалості може бути досягнення 12-річного Р. Рагушенка, який у 1993 р. на чемпіонаті України за 1 годину 1007 разів підняв 16-кілограмову гирю.

Розрізняють статичну і динамічну силову витривалість. Статична ? пов'язана з необхідністю тривалий час напружувати м'язи або утримувати пози (ковзанярський спорт, гімнастика, боротьба, парусний спорт).

Динамічна силова витривалість характерна для циклічних вправ (біг, веслування), спортивних ігор, поєдинків.

Координаційна витривалість ? це здатність людини тривалий час виконувати некоординаційні вправи без порушення ритму їх виконання, рівноваги та взаємоузгодженості. Вона проявляється у спортивних видах гімнастики, фігурному катанні тощо.

Немає радикальнішого способу підвищити витривалість організму, ніж систематичне стомлення. Якщо позбавити організм втоми, витривалість поступово згасає. Стомлюючи організм, ми стимулюємо відновлювальні процеси, внаслідок чого підвищується наша витривалість [1, c.89-91].

Велике значення у досягненні високих показників витривалості мають фактори енергозабезпечення м'язової діяльності.

Вирішальним чинником прояву високого рівня витривалості у тривалій роботі є ефективність функціонування системи постачання кисню до організму (аеробне енергоджерело).

Характерними показниками ефективності роботи системи постачання кисню є її потужність, ємність, рухливість та економічність. Узагальненим показником потужності аеробного енергоджерела є рівень максимального поглинання кисню (МПК).

Так, нетреновані люди здатні виконувати роботу на рівні 70 % від МПК до 30 хв. А добре треновані спортсмени, що спеціалізуються з бігу на довгі дистанції ? понад дві години. Витривалість як фізичну якість поділяють на загальну і спеціальну [7, c.53-55].

Таким чином, у теорії і методиці фізичної культури витривалість визначають, як здатність підтримувати задану, необхідну для забезпечення професійної діяльності, потужність навантаження і протистояти стомленню, що виникає під час виконання роботи.

1.2 Фактори, що зумовлюють витривалість особистості

Важливим для педагога є знання факторів, що зумовлюють витривалість, оскільки їх врахування, розвиток і вдосконалення лежать в основі методики виховання витривалості. Такими факторами є:

· структура м'язів: люди, у яких переважають червоні м'язові волокна, мають генетичні задатки до тривалої роботи. Змінити структуру м'язів ми не в змозі і тому цей фактор можна лише враховувати;

· внутрішньом'язова координація виявляється у почерговому залученні до роботи рухових одиниць м'язів при тривалому виконанні вправ із необмеженою інтенсивністю. Вона добре розвивається при виконанні вправ на тлі помірної втоми. При жорстких режимах навантаження та відпочинку до роботи залучається щораз більша кількість рухових одиниць м'язів, які містять основне навантаження у відповідній вправі. Це, у свою чергу, прискорює розвиток втоми;

· міжм'язова координація допомагає у залученні до роботи лише тих м'язів, що несуть основне навантаження при виконанні певної вправи. Це сприяє економії енергії, а, отже, забезпечує можливість виконувати більшу за обсягом і інтенсивністю роботу. Хороша міжм'язова координація зовні виявляється у плавності, злитості рухів, відсутності скутості. При недостатній тренованості на тлі втоми знижується активність основних м'язових груп і підвищується активність м'язів, які не повинні брати участі у виконанні цієї рухової дії - це призводить до зниження ефективності рухів, збільшення енерговитрат, поглиблення втоми і, як наслідок, падіння працездатності.

· продуктивність роботи систем енергозабезпечення. Для досягнення високих показників витривалості важливе значення має фактор енергозабезпечення м'язової діяльності, яке досягається ефективним функціонуванням системи постачання кисню до організму (аеробне джерело).

Показниками ефективності роботи цієї системи є її потужність, ємність, рухливість та економічність:

· потужність - визначається рівнем МПК (провідні атлети світу у видах спорту на витривалість мають такі МПК: жінки 70 мл/кг/хв., а чоловіки 80 мл/кг/хв.);

· ємність системи енергозабезпечення визначається об'ємом запасів субстратів окислювальних реакцій, які можуть бути використані при тривалому виконанні напруженої роботи;

· рухливість системи аеробного енергозабезпечення характеризується швидкістю розгортання процесів окислення на початку інтенсивної і довготривалої роботи та при значних змінах інтенсивності виконання тривалої безперервної роботи (рваний біг). Чим швидше розгортаються аеробні процеси до оптимального рівня, тим економніше проходить енергозабезпечення і продуктивнішою є робота. У нетренованих осіб розгортання функціональних можливостей аеробної системи триває 3-5 хв., а у добре тренованих - починається наприкінці першої хвилини;

· економічність рухових дій: чим менше енергії витрачає людина на одиницю виконаної роботи, тим продуктивнішою вона буде. Економічність рухових дій - це комплексний показник, що включає: функціональну економічність, зумовлену ступенем узгодженості в роботі вегетативних систем та здатністю тривалий час працювати у стійкому стані; технічну економічність, зумовлену раціональною структурою рухових дій і їх автоматизацією; фізичну економічність, зумовлену запасом сили, швидкості, гнучкості та координації рухів [17, c.93-99].

Значний вплив на витривалість мають психічні показники, які характеризуються силою мотивів та стійкістю установки на результат діяльності.

Значний вплив на прояв витривалості мають психічні якості, що характеризуються силою мотивів та стійкістю установки на результат діяльності.

Фізичні вправи як основний засіб удосконалення витривалості повинні відповідати таким вимогам:

· бути простими за технікою виконання і доступними для всіх учнів;

· при їх виконанні повинні активно функціонувати більшість скелетних м'язів;

· їх виконання повинно викликати активність функціональних систем, що лімітують прояв витривалості;

· їх виконання дозволяє дозувати та регулювати тренувальні навантаження;

· їх можна виконувати тривалий час (від кількох хвилин до кількох годин).

Перерахованим вимогам найбільше відповідають циклічні вправи (ходьба, біг, плавання, лижі тощо), але монотонність та низький рівень емоційності роблять їх малоефективними для дітей і підлітків. Для них досить ефективним засобом розвитку загальної витривалості є спортивні та рухливі ігри, танці та аеробіка [12, c.81-82].

Допоміжним засобом комплексного розвитку витривалості є спеціальні дихальні вправи. Вони полягають у регулюванні зміни частоти, глибини та ритму дихання, легеневій гіпервентиляції та нормованій затримці дихання, доцільній синхронізації дихання з фазами рухових дій, вибірковому застосуванні дихання різного типу -- ротового і носового, грудного і черевного.

Ці ж вправи доцільно застосовувати для розвитку швидкісної витривалості.

Для розвитку силової витривалості застосовують циклічні вправи в ускладнених умовах (біг угору, плавання проти течії) та ациклічні вправи з додатковими обтяженнями.

Підвищенню ефективності вправ з розвитку витривалості сприяє цілеспрямоване використання факторів зовнішнього середовища: температура повітря, відносна вологість, ультрафіолетова радіація, атмосферний тиск тощо. Серед них найбільший вплив має гірський клімат. Оптимальна висота, на якій доцільно тренувати витривалість, є зона від 1500 до 2500м над рівнем моря.

Розпочинати удосконалювати загальну витривалість доцільно із застосування методу безперервної стандартизованої вправи. Цей метод дозволяє підвищити рівень МПК, забезпечити швидше розгортання систем енергозабезпечення, привчити учнів переносити негативні зміни у внутрішньому середовищі організму.

Оптимальна тривалість вправи ? 20-30 хв. у початківців і кілька годин у спортсменів, що тренуються у видах на витривалість [13, c.78-81]

Але підходити до цієї тривалості безперервного навантаження необхідно поступово. При цьому варто пам'ятати, що втома більше залежить від інтенсивності, ніж від тривалості навантаження, тому спочатку необхідно досягнути необхідної тривалості безперервного навантаження на нижній межі його впливової інтенсивності (120-130 уд/хв).

Розпочинати тренування рекомендується з дозованої швидкої ходьби у поєднанні з бігом підтюпцем, надаючи спочатку перевагу ходьбі. Поступово перевагу надають бігові у поєднанні з дозованою ходьбою і доводять безперервний біг (плавання, біг на лижах тощо) до оптимальної тривалості.

Міцно закріпившись на досягнутій необхідній тривалості вправи, поступово підвищують інтенсивність навантаження.

Інтенсивність роботи в необхідних межах поглиблення кисню можна визначити за показниками ЧСС, оскільки відомо, що між ЧСС (в діапазоні 120-130-170-180 уд./хв.) та поглинанням кисню існує пряма залежність. Наприклад, початківцям необхідно виконувати тренувальні завдання тривалістю 20-30 хв. з інтенсивністю на рівні 40-70 % поглинання кисню від рівня МПК при ЧСС 130-160 уд./хв.

Тренувальні навантаження, які викликають зростання ЧСС до 120-130 уд./хв, недостатньо активізують функції ССС та інших вегетативних систем, а ті, що викликають збільшення ЧСС понад 170-180 уд./хв., різко стимулюють анаеробний енергообмін, що не сприяє розвитку загальної витривалості.

1.3 Види витривалості як фізичної якості

В залежності від специфіки роботи розрізняють загальну і спеціальну витривалість.

Загальна витривалість -- це сукупність функціональних можливостей організму, що обумовлюють здатність людини тривалий час виконувати будь-яку роботу без зниження її ефективності.

Якщо учень здатний проявити витривалість в одному виді діяльності, то з певним успіхом зможе продемонструвати її в деяких інших видах діяльності (чим більша схожість між видами діяльності, тим більший прояв витривалості). Так, наприклад, якщо учень витривалий в бігу, то такі ж здібності він проявить і при бігу на лижах, їзді на велосипеді, плаванні, звичайно при умові володіння цими способами пересування [15, c.104-105].

Покращення рівня розвитку загальної витривалості служить передумовою ефективного розвитку різних видів специфічної витривалості, таких як:

· швидкісна витривалість (здатність людини якомога довше виконувати м'язову роботу з біля граничною та граничною для себе інтенсивністю). Перенос швидкісної витривалості значно менший, ніж загальної. Він проявляється переважно у вправах, що подібні за структурою роботи нервово-м'язового апарату;

· силова витривалість (здатність людини якомога продуктивніше для конкретних умов спортивної або іншої рухової діяльності, долати помірний зовнішній опір);

· координаційно-рухова витривалість ? це витривалість, яка проявляється в руховій діяльності з підвищеними вимогами до координаційних здібностей. Така витривалість демонструється, наприклад, гімнастами, гравцями в спортивних іграх, цирковими жонглерами і т.п.[8, c. 43-44].

Загальна витривалість як рухова здатність людини ? це здатність тривалий час виконувати м'язову роботу помірної інтенсивності з переважаючим участю скелетних м'язів. Загальна витривалість базується на удосконаленні роботи вегетативних систем організму і це створює умови для широкого переносу з одного виду рухомої діяльності на інший. Також, загальну витривалість називають, аеробною. Людина, яка може витримати тривалий біг у помірному темпі тривалий час, здатна виконати і іншу роботу в такому ж темпі (плавання, їзда на велосипеді, лижна підготовка).

Основними компонентами загальної витривалості є можливості аеробної системи енергозабезпечення, функціональна та біохімічна економізація. При цьому встановлено, що перенос загальної витривалості з циклічних вправ на ациклічність більше в роботі.

Загальна витривалість грає істотну роль в оптимізації життєдіяльності, виступає як важливий компонент фізичного здоров'я і, в свою чергу, служить передумовою розвитку спеціальної витривалості.

Витривалість стосовно конкретного виду рухомої діяльності (у тому числі виробничої) називається спеціальною.

Спеціальна витривалість класифікується:

· за ознаками рухової дії, за допомогою якого вирішується рухова завдання (стрибкова витривалість);

· за ознаками рухової діяльності, в умовах якої вирішується рухова завдання (ігрова витривалість);

· за ознаками взаємодії з іншими фізичними якостями, необхідними для вирішення рухової задачі (силова витривалість, швидкісна витривалість, координаційна витривалість).

Спеціальна витривалість залежить від можливостей нервово-м'язового апарату, швидкості витрачання ресурсів внутрішньом'язових джерел енергії, від техніки володіння руховими діями і від рівня розвитку інших рухових здібностей.

Залежно від переважного прояву інших здібностей виділяють швидкісну витривалість, силову витривалість та координаційну витривалість.

Залежно від потужності (інтенсивності) роботи виділяють: витривалість до роботи помірної потужності, витривалість до роботи великої потужності, витривалість до роботи субмаксимальної потужності, витривалість до роботи максимальної потужності.

Серед спеціальних видів витривалості найбільш важливими є швидкісна, силова та координаційна [3, c.109-111].

Швидкісна витривалість людини ? це її здатність якомога довше виконувати м'язову роботу з близько прикордонною та прикордонною інтенсивністю. Вона має важливе значення, для забезпечення ефективності циклічності рухливих рухів, спортивних ігор.

Силова витривалість людини ? це її здатність якомога продуктивніше тривалий час долати відносно зовнішній опір. Мається на увазі різноплановий характер функціонування м'язів (фіксування пози, повторне виконання максимальних зусиль, циклічна робота певної інтенсивності).

Розрізняють статичну і динамічну силову витривалість. Статична силова витривалість, пов'язана з необхідністю тривалий час напружувати м'язи або утримувати позу (ковзанярський спорт, гімнастика, боротьба, вітрильний спорт). Динамічна силова витривалість характерна для циклічних вправ (біг, веслування), спортивних ігор, поєдинків.

Координаційна витривалість ? це здатність людини тривалий час виконувати складні по координації вправи без порушення ритму виконання, рівноваги і погодженості (фігурне катання, гімнастики).

При бігу на середні дистанції, зміна внутрішнього середовища організму набуває великого значення. Різкі зміни в складі крові впливають на стан нервових центрів, яким доводиться пручатися негативному впливу цих змін і утримувати високий рівень збудження.

При бігу на довгі дистанції особливо велику роль відіграють рівень розвитку дихальної та серцево-судинної систем, а також величина енергетичних запитів організму і можливість їх економічного використання.

Вище перераховані основні і найбільш досліджені види витривалості. Але в практиці фізичної культури існують й інші прояви витривалості, які групуються за тими чи іншими ознаками, наприклад:

· витривалість до роботи циклічного, ациклічного та змішаного характеру;

· витривалість статична і динамічна;

· витривалість аеробна і анаеробна;

· витривалість дистанційна, ігрова або багатоборна;

· витривалість локальна, регіональна або глобальна [18, c.206-209].

Різні види витривалості незалежні або мало залежні один від одного. Наприклад, можна мати високу силовий витривалістю, але недостатньо швидкісну.

Отже, для виховання різних видів витривалості потрібні різні засоби і методи тренування.

Стомлюваність розвивається поступово, в її розвитку можна умовно виділити три фази:

· фаза звичайного стомлення;

· фаза компенсованого стомлення;

· фаза некомпенсованого стомлення.

В залежності від інтенсивності роботи час її виконання буде різним: чим вище швидкість руху, наприклад біг, тим коротше буде час, протягом якого цю швидкість можна зберігати, і навпаки, зі зменшенням швидкості час роботи збільшується. З'ясувалося, що фактори стомлення в різних випадках будуть різними.

В основі втоми, викликаного будь м'язовою діяльністю, лежать зміни, що відбуваються, насамперед, у відповідних нервових центрах, ? знижується їх збудливість. Причиною цих змін є як сила і тривалість збудження нервових елементів, так і вплив на них з боку робочих органів, в яких м'язова діяльність викликає більші чи менші зміни.

Разом з тим фактори стомлення при роботі різної інтенсивності і тривалості мають і свої специфічні особливості. Так, при бігу на короткі дистанції розвивається дуже велике збудження в нервових центрах, відзначається висока інтенсивність хімічних змін, як в нервових клітинах, так і в м'язах, хоча абсолютні величини більш виражені, ніж навпаки [2, c.129-131].

Таким чином, в залежності від різних факторів виділяють різноманітні види витривалості. Для виховання різних видів витривалості потрібні різні засоби і методи тренування.



РОЗДІЛ 2. МЕТОДИКА ВИХОВАННЯ ВИТРИВАЛОСТІ НА УРОКАХ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ

2.1 Рівні розвитку та прояву витривалості

Під витривалістю в спорті фахівці розуміють здатність учня до ефективного виконання вправ для подоланням стомлення, без істотного зниження інтенсивності роботи і її ефективності.

Основи фізіологічного обґрунтування сутності витривалості як якості рухової діяльності і виявлення особливостей її прояву в різних видах спорту були закладені в роботах Н.В. Зимкіна, B.C. Фарфеля, А.В. Коробкова, Н.Н. Яковлева, Н.І. Волкова, С.П. Летунова, Ю.І. Данько й інших фахівців.

У тісному зв'язку з результатами цих досліджень розроблялися загальні основи розвитку витривалості, що послужили фундаментом для розробки різноманітних напрямків розвитку цієї якості в різних видах спорту. Це праці В.М. Заціорського, Н.Г. Озоліна, Д. Харре, М.Я. Набатнікової, В.П. Філіна, В.Н. Платонова й ін.

Рівень розвитку витривалості обумовлюється енергетичним потенціалом організму і тим, наскільки він відповідає вимогам конкретного виду спорту, а також ефективністю техніки і тактики, психічними можливостями, що забезпечують не тільки високий рівень його м'язової активності в тренувальній і змагальній діяльності, але і віддалення розвитку стомлення і протидії цьому процесу [16, c.104].

У проявах витривалості людини відбивають рівні розвитку всіх його фізичних якостей і всі сторони підготовленості (технічна, тактична, морально-вольова).

Функціонально ж витривалість визначається злагодженістю роботи всіх систем організму, працездатністю нервових кліток, подиху, кровообігу і т.д.

Контроль за рівнем розвитку витривалості здійснюється шляхом кількісної і якісної оцінки здатності спортсмена виконувати будь-яку роботу без зниження її ефективності.

1. Загальна витривалість - оцінюється за часом подолання дистанції циклічними видами діяльності (біг, плавання, їзда на велосипеді тощо). Тривалість дистанції повинна бути від 4-5 хв. до 20 хвилин. Оцінювати загальну витривалість можна і по граничній відстані, яку спортсмен здатний подолати за час виконання тесту від 4-5 хвилин до 20 хвилин. (Тест Купера - 12 - ти хвилинний біг).

Загальну витривалість можна оцінювати і за тривалістю роботи заданої потужності або інтенсивності. Наприклад, тест на велоергометрі з заданою потужністю.

Для оцінки витривалості анаеробно-гліколітичного характеру може бути застосований наступний тест: 60-секундна робота з максимально доступною інтенсивністю на велоергометрі з реєстрацією максимальної кількості лактату.

Для оцінки швидкісної витривалості може бути використано повторний біг вгору по сходах з максимальною швидкістю на відрізках тривалістю 5 секунд. Тест виконується до того моменту, коли почнеться падіння швидкості.

Розглянуті вище подібні тести застосовуються при оцінці загальної витривалості у людей, що спеціалізуються в різних видах спорту.

Важливо одне: в роботі повинні брати участь ті ж м'язові групи, які несуть основне навантаження у загальній діяльності.

1. Спеціальна витривалість - найбільш повно проявляється в умовах змагань. Для її оцінки зазвичай розраховують відносні показники. Наприклад, у видах спорту циклічного характеру визначають індекс спеціальної витривалості (ІСВ), який являє собою відношення середньої швидкості при проходженні загальної дистанції до абсолютної швидкості, зареєстрованої в спеціальному тесті при проходженні короткого відрізка, тривалістю не більше 3-4 секунд з ходу з максимальною швидкістю.

Цей показник застосовується для оцінки групи спортсменів чи динаміки розвитку спеціальної витривалості у окремого спортсмена. Аналогічним чином можна оцінювати спеціальну витривалість в єдиноборствах і спортивних іграх.

При розробці тестів потрібно забезпечити відповідність програм контрольних випробувань особливостей змагальної діяльності за такими параметрами: загальної тривалості, координаційної структури рухів, інтенсивності, реакцій основних функціональних систем [12, c.209-214].

Для непрямої оцінки спеціальної витривалості можуть використовуватися показники, що характеризують різноманітні сторони підготовленості спортсменів, реєструються в тих стадіях змагальної діяльності, в яких зазначається досить виражене стомлення.

Суб'єктивній оцінці спеціальної витривалості багато в чому сприяє контроль за функціональними можливостями систем енергозабезпечення: МПК, максимального кисневого боргу (МКБ), лактату, хвилинного об'єму кровообігу (МОК), ударного об'єму серця, максимальної легеневої вентиляції, величин граничних навантажень і т. п.

При оцінці алактатних анаеробних можливостей доцільно застосовувати тести, що базуються на виконанні протягом 8-15 секунд специфічної роботи з максимально доступною інтенсивністю. Результати тестів пов'язані з величиною алактатного кисневого боргу та потужність креатинфосфокиназної реакції в м'язах.

Для оцінки анаеробно-гліколітичної продуктивності застосовуються тести в інтервальному режимі: у ковзанярському спорті - 4 рази по 400м. з максимально доступною швидкістю і паузами відпочинку - 30 сек.; у плаванні 6 разів по 50 м. з максимальною швидкістю і паузами 10 сек.; у велоспорті (трек) 3 рази на 1000м. і паузами 20 сек.

Анаеробні можливості рекомендується оцінювати за показниками витривалості і часу подолання дистанції від 8-10 хвилин до 20-30 хвилин, застосовуючи специфічну роботу.

Побічно аеробні можливості можна оцінювати з допомогою тестів, заснованих на проходження змагальної дистанції з максимально доступною швидкістю [3, c.96-99].

В легкоатлетичному бігу 3-5 кілометрів; у ковзанярському спорті 3-5 км, в лижних гонках 10-20 км., у плаванні 800м. або 1000, 1500 метрів; у велоспорті 10-25 кілометрів [2, c.94].

Про ступінь розвитку витривалості можна судити на основі двох груп показників: фізичний руховий координаційний витривалість

1. Зовнішні (поведінкові), які відображають результативність рухової діяльності людини під час стомлення: при будь-яких фізичних вправах зовнішнім показником є величина і характер змін різних біомеханічних параметрів рухової дії (довжина, частота кроків, час відштовхування, точність рухів та ін.) на початку, в середині і в кінці роботи. Порівнюючи їх значення в різні періоди часу, визначають ступінь відмінності і дають висновок про рівень витривалості. Як правило, чим менше змінюються ці показники до кінця вправи, тим вище рівень витривалості.

Зовнішні показники витривалості в циклічних видах фізичних вправ:

· пройдена дистанція в заданий час (наприклад, у „часовому бігу” або в 12-хвилинному тесті Купера);

· мінімальний час подолання досить протяжної дистанції (наприклад, біг на 5000 м, плавання на 1500 м);

· найбільша дистанція при пересуванні із заданою швидкістю „до відмови” (наприклад, біг із заданою швидкістю 6,0 м/с).

Зовнішні показники витривалості в ігрових видах діяльності і єдиноборствах заміряють часом, протягом якого здійснюється рівень заданої ефективності рухової діяльності.

Зовнішні показники витривалості у складно-координаційних видах діяльності, пов'язаних з виконанням точності рухів (спортивна гімнастика, фігурне катання тощо), показником витривалості є стабільність технічно правильного виконання дії.

2. Внутрішні (функціональні), які відображають певні зміни у функціонуванні різних органів і систем організму, які забезпечують виконання даної діяльності.

Внутрішні показники витривалості: зміни в ЦНС, серцево-судинної, дихальної, ендокринної та інших системах і органах людини в умовах стомлення [11, c.72-75].

Рівень розвитку і прояву витривалості в різних видах рухової діяльності залежить від цілого ряду факторів :

· енергетичний потенціал організму, включає обсяг енергетичних ресурсів, які має організм;

· функціональний потенціал різних систем організму (дихальної, серцево-судинної, ЦНС, ендокринної, терморегуляційної, нервово-м'язової та ін.);

· швидкості активації і ступеня узгодженості в роботі вище згаданих систем, які забезпечують обмін, продукування та відновлення енергії в процесі роботи;

· стійкість фізіологічних і психічних функцій дозволяють зберегти активність функціональних систем організму до несприятливих зрушень у внутрішньому середовищі організму, що викликаються роботою (наростання кисневого боргу, підвищення молочної кислоти в крові і т.д.). Від функціональної стійкості залежить здатність людини зберігати задані технічні та тактичні параметри діяльності, незважаючи на наростаюче стомлення;

· економічність використання енергетичного і функціонального потенціалу організму. Воно визначає співвідношення результату виконання вправи і витрат на його досягнення;

· підготовленості опорно-рухового апарату;

· досконалості техніко-тактичної майстерності, що залежить від рівня володіння технікою або раціональної тактики змагальної діяльності;

· особистісно-психологічних особливостей, які роблять великий вплив на прояв витривалості, особливо в складних умовах (мотивацію на досягнення високих результатів, інтересу до роботи, властивості темпераменту, рівня граничної мобілізації таких вольових якостей, як цілеспрямованість, завзятість, наполегливість, витримка і вміння терпіти несприятливі зрушення у внутрішньому середовищі організму, виконувати роботу через „не можу” і т. п.), тобто пов'язані з властивостями особистості, особливостями психічних процесів і психічних станів;

· віково-статеві та морфологічні;

· зовнішні умови діяльності, тобто середовища і спадковості (генотипу). Схильність людини до роботи на витривалість зумовлюється структурою його м'язів (переважанням в них червоних волокон). Загальна (аеробна) витривалість обумовлена впливом спадкових факторів (коефіцієнт спадковості від 0,4 до 0,8). Генетичний фактор суттєво впливає і на розвиток анаеробних можливостей організму. Високі коефіцієнти спадковості (0,62-0,75) виявлені в статичній витривалості; для динамічної силової витривалості впливу спадковості і середовища приблизно однакові. Спадкові фактори найбільше впливають на жіночий організм при роботі субмаксимальної потужності, а чоловічий - при роботі помірної потужності. Так само на розвиток витривалості впливають фактори зовнішнього середовища.

Розвиток витривалості відбувається від дошкільного віці й до 30 років (а до навантажень помірної інтенсивності і більше). Найбільш інтенсивний приріст спостерігається з 14 до 20 років.

Ці фактори мають значення у багатьох видах рухової діяльності, але ступінь прояву кожного з них (питома вага) і їх співвідношення різні залежно від особливостей конкретної діяльності. Тому всі фахівці сходяться в єдиній думці, що існують різноманітні форми прояву витривалості, які групуються за тими чи іншими ознаками. На практиці велика кількість всіх форм прояву витривалості зазвичай зводиться до двох її видів: загальної та спеціальної [9, c.116-121].

Таким чином, рівень розвитку витривалості обумовлюється енергетичним потенціалом організму і тим, наскільки він відповідає вимогам конкретного виду спорту, а також ефективністю техніки і тактики, психічними можливостями, що забезпечують не тільки високий рівень його м'язової активності в тренувальній і змагальній діяльності, але і віддалення розвитку стомлення і протидії цьому процесу.

2.2 Комплексний розвиток рухових якостей, як передумова розвитку витривалості учнів

У роботі з розвитку рухових якостей вчителю необхідно враховувати особливості індивідуального та вікового розвитку дитини. Якщо спрямований розвиток рухових якостей здійснюється в період прискореного вікового розвитку, то педагогічний ефект виявляється значно вищим, ніж у період уповільненого зростання. Тому доцільно здійснювати спрямований розвиток тих або інших рухових якостей у дітей в ті вікові періоди, коли спостерігається найбільш інтенсивне вікове зростання їх.

Розвиток фізичних якостей здійснюється у процесі навчання дітей рухових діям, в єдності з формуванням рухових навичок. Однак це не виключає потреби ставити спеціальні завдання з розвитку фізичних якостей школярів як для окремого уроку, так і для серії їх. Систематично вивчаючи фізичну підготовленість дітей, вчитель вирішує, над розвитком яких фізичних якостей учнів він працюватиме, ставить певні завдання і добирає фізичні вправи для виконання під час уроку.

Вправи для розвитку рухових якостей у плані-конспекті уроку можуть бути подані у вигляді як окремих вправ, так і комплексів, побудованих таким чином, щоб їхній вплив рівномірно розподілявся між найбільшими м'язовими групами організму учнів: розгинанні і згинанні тулуба, розгинанні рук, ніг, великих грудних м'язів та ін.

З метою підтримання стабільного інтересу до виконання комплексу слід періодично змінювати одні вправи комплексу іншими. У плані-конспекті уроку треба обов'язково зазначити дозування вправ і занотувати всі необхідні організаційно-методичні вказівки.

Для розвитку статичної витривалості доцільно використовувати вправи з достатньо тривалим утриманням певних поз: мішані виси, упори, стояння на носках, вправи з рівноваги на одній нозі [20, c.202-203].

Вправами, що розвивають витривалість динамічного характеру, є багаторазові повторення згинання й розгинання рук у положенні мішаних висів і упорів, присідання.

Для формування витривалості застосовують вправи, що дають фізичне навантаження на організм дитини, трохи більше за те, яке вона звикла переносити. Поступово її організм адаптується до більшого обсягу роботи, набуває здатності довше виконувати той чи інший рух (біг, серії стрибків) і швидко відновлювати сили після фізичних навантажень.

Найкращий засіб для формування витривалості молодших школярів-- ігри з короткими повтореннями дій та з безперервним рухом, пов'язаним із значною витратою сил та енергії. Проте загальна кількість повторних дій має бути невелика -- їх слід чергувати з короткими перервами для відпочинку [6, c.293].

В основу методики розвитку рухових якостей (як і навичок) покладено можливості та здатність організму до накопичувальної адаптації, в процесі якої під впливом дій, які регулярно повторюються, відбувається точне пристосування до характеру та сили дій, підвищення функціональних можливостей організму у цьому конкретному напрямку. Ефект накопичувальної адаптації виникає за умови повторення з достатньою частотою дій оптимальної величини. Схема побудови алгоритму методики розвитку рухових якостей:

· постановка педагогічної задачі (яку якість розвивати) і видів потреб (оздоровчі, спортивні);

· вибір відповідних вправ;

· добір адекватних методів вправи;

· визначення місця вправ в окремому занятті;

· визначення тривалості періоду та необхідної кількості тренувальних занять;

· визначення загальної величини тренувальних навантажень та їх динаміки у відповідності з закономірностями адаптації до тренувальних навантажень.

Перелічені параметри зовнішнього навантаження є регуляторами і визначають характер і ефективність пристосувальних (термінових і накопичувальних) реакцій організму. Цілеспрямований розвиток рухових якостей повинен починатися у дошкільному віці. Тільки за цієї умови можна забезпечити необхідну загально-фізичну підготовленість дитини. Процес розвитку рухових якостей у дошкільників здійснюється відповідно до морфологічних особливостей та можливостей функціонування їхнього організму. При цьому необхідний диференційований підхід, який враховує вік, стан здоров'я, рухову підготовленість, а також особливості психіки дітей 3-6 років [19, c.259-261].

На думку деяких науковців (В.М. Заціорського, В.П. Філіна, Е.М. Вавілова, Е.С. Вільчковського), найбільш ефективними для покращення загально-фізичної підготовки дітей є застосування вправ, виконання яких вимагає проявлення швидкості, сили та спритності у порівнянні з засобами, які спрямовано лише на розвиток однієї з вищеназваних якостей. Рухові якості мають певну залежність одне від одного у процесі свого розвитку, тому що є функцією одного й того самого нервово-м'язового апарата і відображають вікові та статеві особливості організму дітей. Система засобів фізичного виховання передбачає реалізацію принципу всебічного розвитку особистості дитини, що обумовлює різнобічний вплив на різні сторони її рухової функції, включаючи комплексний розвиток усіх рухових якостей. Виконання основних рухів, загальнорозвиваючих вправ, участь у рухливих іграх, вимагає від дітей одночасного прояву різних рухових якостей. Наприклад, стрибки у довжину і висоту з розбігу розвивають швидкість, силу, спритність, а біг під час різноманітних рухливих ігор - ті ж самі якості та швидкісну витривалість; метання предметів у ціль - силу та спритність і т. ін. При цьому оптимальні показники у будь-якому виді рухових якостей можуть бути досягнуті лише при певному рівні розвитку інших якостей. Педагогічний вплив на розвиток тих чи інших якостей забезпечується правильним добором фізичних вправ та методикою їх проведення. Так, завдання для старших дошкільників стрибнути з місця якомога далі сприяє формуванню у них швидкісно-силових якостей; коли ж дітям пропонують приземлитися в обумовленому місці (на синю, жовту чи зелену стрічки, розташовані на відстані 40, 60, 80 см від місця відштовхування), то тут акцент робиться вже на розвитку спритності, тобто вмінні співвідносити м'язові зусилля з вимогою вихователя. Здійснюючи комплексний підхід до різнобічної фізичної підготовки школярів, більшу увагу необхідно приділяти розвитку швидкості, спритності та гнучкості, тобто тих якостей, які найбільш активно розвиваються у шкільному віці. Природний розвиток систем організму дітей має чітку послідовність і циклічність: етапи прискореного розвитку періодично змінюються фазами уповільненого розвитку. В наукових дослідженнях та досвіді праці встановлено, що організм дітей у зазначені фази, етапи по-різному реагує на засоби ФВ. Одні і ті ж самі методи за однаковим обсягом і інтенсивністю фізичного навантаження можуть дати різний педагогічний ефект. Він підвищується в період природного вікового прискорення темпів розвитку тієї або іншої рухової якості. Ось чому періоди прискореного розвитку тих чи інших рухових якостей називають чутливими (або сенситивними), а також 3 сприятливими (або продуктивними). Ефективність ФВ молодших школярів залежить від того, наскільки широко використовуються особливо сприятливі можливості для впливу на розвиток рухових якостей в саме ці чутливі періоди. Рухові якості, нереалізовані в межах певного вікового періоду, в пізнішому віці можуть бути розвинуті шляхом триваліших вправ, іноді з меншою повнотою, або не можуть бути вдосконалені взагалі. В роботі з розвитку рухових якостей необхідно враховувати особливості індивідуального та вікового розвитку дитини. Якщо спрямований розвиток рухових якостей здійснюється в період прискореного вікового розвитку та педагогічний ефект виявляється значно вищим, ніж у період уповільненого зростання. Тому доцільно здійснювати спрямований розвиток тих або інших рухових якостей у дітей в ті вікові періоди, коли спостерігаються найбільш інтенсивне вікове їх зростання . Розвиток фізичних якостей здійснюється у процесі навчання дітей рухових дій, в єдності з формуванням рухових навичок [16, c.320-326].

Рухові здібності не проявляються ізольовано одне від одного, всі вони тісно пов'язані і взаємодіють, і розвивати їх слід теж комплексно. Розвиваючи взаємно точність і координацію рухів, ми підвищуємо в цілому здібність, яку можна назвати точністю координацією рухів. Необхідно також поліпшити координацію і точність зусиль. Взаємопов'язаний вплив на швидкість і витривалість розвиває таку важливу здібність, як швидкісна витривалість. На кінець, потрібно добитися, щоб і спритність в цілому не знижувалась суттєво з ростом втоми.

Основні розділи шкільної програми забезпечують достатньо різносторонній розвиток рухових якостей. Так, гімнастикою розвиваються точність і координація рухів, сила і силова витривалість, легкою атлетикою в старших класах ? швидкісно-силові здібності, загальна і швидкісна витривалість, вправи на лижах ? загальна, швидкісна витривалість і силова витривалість, рухливими іграми ? точна координація, швидкісно-силові здібності, швидкісна і загальна витривалість.

При проходженні того чи іншого розділу програми в першу чергу слід розвивати специфічні для більшості вправ здібності, але разом з тим потрібно підтримувати і ті, які розвиваються в меншій степені. З цією метою потрібно включати в уроки відповідні вправи вибіркового впливу [3, c.216-217].

Отже, у роботі з розвитку рухових якостей вчителю необхідно враховувати особливості індивідуального та вікового розвитку дитини. Якщо спрямований розвиток рухових якостей здійснюється в період прискореного вікового розвитку, то педагогічний ефект виявляється значно вищим, ніж у період уповільненого зростання.

2.3 Методика виховання витривалості на уроках фізичної культури

У процесі виховання загальної витривалості застосовується більшість різновидів методів регламентованої вправи, що доповнюються ігровим та змагальним методами. Конкретні особливості застосування їх залежать від рівня підготовленості учнів, що займаються і специфіки виконуваних рухових дій.

Основними методами розвитку загальної витривалості є:

1) метод злитої (безперервної) вправи з навантаженням помірної і перемінної інтенсивності;

2) метод повторної інтервальної вправи;

3) метод кругового тренування;

4) ігровий метод;

5) змагальний метод.

Методи виховання загальної аеробної витривалості в окремих вправах природної циклічної структури. Для збільшення аеробних можливостей організму за допомогою тривалої ходьби, бігу, пересування на лижах, їзди на велосипеді та інших локомоцій природного циклічного характеру особливо широко користуються методами злитої (безперервної) вправи з навантаженням помірної і перемінної інтенсивності. Менш поширені, але при відомих умовах високоефективні для досягнення аналогічного ефекту деякі методи повторно-інтервальної вправи [15, c.352-353].