Геоінформаційна система туристичного потенціалу Житомирщини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

туризм житомирщина геоінформаційний

Вступ

1. Поняття туризму і туристичного потенціалу

1.1 Поняття туризму

1.2 Історія розвидку туризму в Україні

1.3 Поняття туристичного потенціалу

1.4 Туристична привабливість території

2. Загальні відомості про регіон

2.1 Історичні відомості

2.2 Фізико-географічне положення

2.3 Населення і трудові ресурси

2.4 Природні умови

2.5 Народногосподарський комплекс

3. Характеристика туристичного потенціалу Житомирської області

3.1 Природно-рекреаційні ресурси регіону

3.2 Історико-культурні пам'ятки регіону

3.3 Аналіз розвитку туризму

4. Створення геоінформаційної бази даних туристичного потенціалу області

4.1 Впровадження та вдосконалення геоінформаційних технологій у туристичній діяльності

4.2 Картографування туристичного потенціалу регіону

4.3 Характеристика ГІС-технологій, що були використані

Висновки

Список використаних джерел



Вступ

Актуальність теми. На сьогоднішній день туризм став явищем, що увійшло в повсякденне життя майже третини населення планети. Він має величезне значення в розвитку регіонів, є джерелом доходів на місцевому та регіональному рівнях, сприяє створенню додаткових робочих місць і збереженню природних і культурних цінностей регіонів.

Розвиток туризму на території Житомирщини є одним з пріоритетних напрямків зростання регіональної економіки. Кожен з районів області - це самобутня природна та історико-культурна територія, туристичний потенціал якої недостатньо вивчений, а інформація про туристичні ресурси носить розрізнений, фрагментарний характер, що призводить до стихійного туристичного освоєння території і стримує ефективний розвиток туризму Житомирської області. Сучасні геоінформаційні технології створюють умови для подання наочних форм інформації, швидкості їх отримання, можливості порівняння і аналізу поточних і минулих даних для ефективного планування туристичної діяльності. Геоінформаційні методи дають можливість об'єктивно виявити і оцінити існуючий рівень туристичного потенціалу Житомирської області, визначити його територіальні відмінності, розробити рекомендації з використання і подальшого розвитку туристичного потенціалу для прийняття управлінських рішень.

Мета роботи - оцінка туристичного потенціалу Житомирської області за допомогою геоінформаційних систем для визначення перспектив його розвитку.

Для досягнення мети були поставлені наступні завдання:

- Вивчити сучасний стан теоретичних основ і методів оцінки туристичного потенціалу території;

- Визначити основні види туристичних ресурсів Житомирської області;

- Створити геоінформаційну базу даних туристичних ресурсів Житомирської області;

- Оцінити і виявити територіальні відмінності туристичного потенціалу області;

- Виявити сучасний стан використання туристичного потенціалу Житомирської області і визначити перспективи розвитку туризму.

Об'єкт дослідження: Житомирська область.



1. Поняття туризму і туристичного потенціалу

1.1 Поняття туризму

Туризм - тимчасовий виїзд особи з місця постійного проживання в оздоровчих, пізнавальних, професійно-ділових чи інших цілях без здійснення оплачуваної діяльності в місці перебування. Туризм проявляється як форма суспільного споживання специфічних благ, послуг та товарів, що об'єктивно розвинулась внаслідок соціологізації відтворювальної функції, утворивши галузь діяльності зі створення цього специфічного продукту та організації його споживання, яка за кінцевим призначенням та характером діяльності належить до споживчих галузей господарства.

Подорож і туризм - нерозривні поняття, які характеризують певний вид життєдіяльності людини. Характерною дією, що визначає та відокремлює подорожі від інших видів діяльності, є переміщення людини в іншу місцевість або країну, континент, що не є його звичайним місцезнаходженням або місцем проживання. Це може бути окрема людина або групи людей, яких об'єднує спільна мета або інтерес: експедиції, дипломати, мігранти, переселенці. Для окремих народів подорож - це спосіб життя: цигани, бедуіни тощо. Таким чином, подорож - це переміщення людей в часі та просторі, а людина, що здійснює подорож, незалежно від цілей, напрямків, засобів пересування та часових інтервалів, називається подорожуючим.

1.2 Історія розвитку туризму в Україні

Уперше незалежна Україна заявила про себе як про самостійного партнера на ринку туризму на Варшавському туристичному ярмарку і туристичному салоні в Познані в 1993, уклавши понад 300 контрактів, переважно з приймання туристів у країні. Основою відродження туристичної індустрії стало створення державного комітету з туризму, розробка закордонних актів, що регулюють туристичну діяльність, ліцензування підприємств, установ, фірм і компаній сфери туризму. У 1994 році почалася атестація готельно-туристичних підприємств, було організовано перший в Україні Міжнародний туристичний салон "Україна-94", в роботі якого взяли участь 79 фірм із 26 країн Європи, Азії, Африки, Північної Америки, а також 226 вітчизняних фірм. Ці заходи сприяли піднесенню сфери туризму (у 1994 р. кількість туристів, які відвідали Україну, в чотири рази перевищила рівень 1992 p.). Однак туристичні ресурси використовуються не в повному обсязі, оскільки одночасна місткість природних ресурсів України з урахуванням можливого навантаження та екологічних вимог - до 50 млн. осіб (фактичний рівень використання внутрішніх туристично-рекреаційних ресурсів - 7-9%). Це спричинено відсутністю коштів на проведення маркетингу туризму в Україні; необхідністю отримання візи для в'їзду в Україну, що викликає негативне ставлення в потенційних туристів; низький рівень сервісу.

З огляду на це, Україна сьогодні не створює відповідної конкуренції з туризму багатьом країнам Центральної та Східної Європи, що межують із нею, в яких скасовано візові вимоги до громадян Сполучених Штатів, Канади і країн-членів Європейського Союзу, інтенсивно здійснюється маркетинг туристичних послуг та продуктів. Світовий досвід засвідчує, що індустрію туризму можна розвивати і в період економічних криз, оскільки витрати на створення одного робочого місця тут у 20 разів менші, ніж у промисловості, а оборотність інвестиційного капіталу в 4,2 рази вища, ніж в інших галузях господарства.

Україна має вигідне географічне та геополітичне розташування, розвинуту транспортну мережу, володіє значними природно-рекреаційним та історико-культурними ресурсами. Забезпечити належну віддачу від цього потужного потенціалу, використати його в інтересах активного відпочинку та оздоровлення можна лише за чіткої організації туризму, створення і зміцнення матеріально-технічної бази, залучення до неї досвідчених і кваліфікованих кадрів, тобто за умови ефективного управління туризмом. Перші відомі письмові згадки про рекреаційно-туристичну діяльність в Україні сягають часів Давньої Греції. У Північному Причорномор'ї були засновані міста-колонії, найбільшими з яких були Тіра (тепер Бєлгород-Дністровський), Ольвія (біля Парутине Миколаївської обл.), Херсонес (сучасна околиця Севастополя), Пантікапей (тепер Керч), Феодосія, Євпаторія, в яких використовували лікувальні води, грязі кримських озер і лиманів. Перші згадки про родовища лікувальних вод на заході України (Моршин, Немирів, Поляна, Синяк, Любень Великий) датовані XVI ст. На території України, яка входила до складу Російської імперії, перші державні заходи щодо розвідки мінеральних джерел та їх експлуатації з лікувальними цілями проводилися з 1717 року.

У другій половині XVIII ст. в Україні почався швидкий розвиток курортів. Здійснювалося будівництво водолікарень, готелів, будинків для приїжджих, відбувалася комерціалізація курортної справи, тривали дослідження й пошуки нових родовищ. У 1798 р. львівський лікар К. Крочкевич описав лікувальні джерела Любеня Великого, в 1799 р. перший опис грязелікування як методу народної медицини зробив Н.Сумароков. Істотний вплив на розвиток рекреаційно-курортного обслуговування мали праці Ф. Гербера, М. Вороніхіна, Л.Бертенсона, в яких досліджувались й описувалися мінеральні води та грязі Криму і півдня України. На початку XIX ст. було офіційно відкрито такі курорти, як Немирів (1814 p.), Трускавець (1827 p.), Одеські грязеві курорти (1830 p.), Саки (1828 p.), Слов'янськ (1828 p.), Приморський (1846 р.) та ін.

На кінець XIX ст. припадає створення перших туристичних бюро, що займалися організацією туризму: в 1896 р. - у Ялті, відтак у Галичині (Львів, Чернівці, Перемишль); освоєння рекреаційно-туристичних місцевостей Яремчі, Ворохти, Криворівні та ін. Починає розвиватися лижний туризм. Фахівці з курортної справи організовуються у професійні товариства. Зокрема, наприкінці XIX ст. створено Російське бальнеологічне товариство, членами якого стали і представники України, в 1867 р. почало функціонувати Одеське бальнеологічне товариство, де розроблялися методики використання лікувальних факторів, а також правила направлення хворих на курорти. В цей час розроблено й проект закону "Про санітарну і гірську охорону лікувальних місцевостей", до яких відносили місця з джерелами мінеральних вод і лікувальними грязями, морськими купаннями, кумисолікуванням і кліматичні станції, а також прийнято закон про охорону курортів. До Першої світової війни більшість курортів Галичини, Наддніпрянської України, Криму знаходилися як у приватному, так і в державному підпорядкуванні. Декретом "Про лікувальні місцевості загальнодержавного значення" (1919 р.) проголошувалася націоналізація курортів, 21.XII. 1920 р. підписано Декрет "Про використання Криму для лікування трудящих", в якому передбачалося в 1921 р. відкрити в Криму оздоровниці на 5 тис. місць, а до весни 1922 р. - на 25 тис. місць.

Для керівництва роботою місцевих санаторно-курортних закладів у Сімферополі створено Центральне управління. У 1925 р. у колишньому Царському відкрився санаторій для селян, а в Гурзуфі - Всесоюзний санаторний піонерський табір "Артек". У 20-х роках почали функціонувати перші будинки відпочинку - спочатку на Донбасі, а згодом і в інших регіонах України. Згодом було відкрито санаторії в Миргороді (1917 p.), Слов'янську (1922 p.), курорти Лермонтовський (1925 р.), Ворзель (1932 p.), Березовські мінеральні води (1926 р.) та ін.

Найважливішими санаторно-курортними районами України до 1941 р. вважалися Крим (168 оздоровниць на 27,5 тис. місць) і Одеса (50 санаторно-рекреаційних закладів, в яких щорічно оздоровлювалося до 150 тис. осіб). Проблеми грязелікування і бальнеотерапії та інші питання санаторно-курортного лікування досліджуються з 1928 p. Одеським науково-дослідним інститутом курортології. По-іншому розвивалася рекреаційно-туристична діяльність у Західній Україні, яка була поділена між Польщею (Галичина і Волинь), Румунією (Буковина) і Чехословаччиною (Закарпаття). Найкраще ця галузь була розвинута в Галичині. Тут функціонували курорти європейського значення (Трускавець, Моршин, Черче, Немирів), відбудовано санаторії та пансіонати, здійснювалася реконструкція зелених насаджень. Більшість курортів належали приватним особам. Дуже слабко була розвинута санаторно-курортна діяльність на Буковині. У міжвоєнний період туризм набув значного розвитку. Найпопулярнішими туристичними центрами стали Яремче, Ворохта, Криворівня, Коростів, Гребенів, Славське. Значний внесок у розвиток туризму в Західній Україні в 1924-1939 pp. зробило краєзнавчо-туристичне товариство "Плай", яке розробляло туристичні маршрути, організовувало екскурсії, мало свої турбази, розвивало видавничу діяльність. Із 1937 р. товариство видавало щомісячний часопис із краєзнавства і туризму "Наша Батьківщина".

Особливою популярністю у цей час користувався гірськолижний туризм. У 30-х роках створено Карпатський лещетарський клуб, функціями якого була організація, забезпечення, надання відповідної допомоги гірськолижникам. Найбільшими туристичними центрами того часу стали Київ, Одеса, Крим, Чернігів, Кам'янець-Подільський, Харків, Запоріжжя. Почали функціонувати туристичні круїзи по Дніпру і Чорному морю.

Під час Другої світової війни курорти і санаторії було частково або повністю знищено, пограбовано, особливо у Східній Україні. Курорти Західної України постраждали менше, більшість із них продовжували функціонувати. У повоєнний період (до початку 50-х) фактично було завершено відбудову курортів України. Почалося широкомасштабне будівництво нових курортів у Закарпатті. Відкрився Ужгородський філіал Одеського науково-дослідного інституту курортології (1965 p.). Розвиток туризму в Україні припадає на 50-ті роки. Міжнародний туризм був розвинутий слабко.

Лише невелика частина громадян України могла відвідувати зарубіжні країни, що було пов'язано зі значними бюрократичними перешкодами, невеликим відсотком відносно багатих людей та існуванням значної кількості населення, віднесеної до категорії "невиїзних". Багато міст і територій в Україні були заборонені для в'їзду іноземних туристів. Основними центрами міжнародного туризму були Київ, Одеса, Львів, Південний берег Криму й деякі інші міста, що обмежувало його розширення. У 60-х - першій половині 80-х років рекреаційно-туристичне обслуговування стає в Україні масовим: значно зросла кількість баз відпочинку, туристичних закладів, оздоровчих таборів для дітей, розширилася географія подорожей та екскурсій. Постала потреба у створенні міцної матеріально-технічної бази туризму.

За 10 років (1970-1980 pp.) туристична мережа збільшилася вдвічі, а середньорічний темп приросту - до 2 тис. місць. Загальна місткість туристичних підприємств в Україні у 1983 р. становила 62,9 тис. місць, спостерігалася стійка тенденція використання орендної бази для проживання туристів і рекреантів, у 1980 р. орендний фонд становив 43,6%. У 60-80-х роках у структурі туристичних послуг було акцентовано на екскурсійному обслуговуванні, організації планових маршрутів. Так, у 1985 р. участь в екскурсіях брали 43,5 млн. осіб, а тематика екскурсій перевищувала 4,2 тис. найменувань. Туристично-рекреаційні організації України надавали послуг населенню на суму до 368 млн. крб., обслуговуючи 6 млн. туристів.

У незалежній Україні рекреаційно-туристичне господарство контролює Державний комітет молодіжної політики і туризму України. Функціонує понад 1800 фірм та організацій внутрішнього і міжнародного туризму. З прийняттям Закону України "Про туризм" закладено основи нормативно-правової бази туристичної галузі. Реалізація розвитку туристичної індустрії в умовах ринку можлива за наявності чотирьох основних складових: капіталу, технології, кадрів, туристичних ресурсів. Оскільки четверта складова -туристичні ресурси - найдешевша, то в цілому це визначає високу рентабельність туристичної діяльності. Якщо туризм пов'язаний зі створенням туристичного ресурсу, собівартість туристичного продукту різко зростає. Під туристичними ресурсами розуміють сукупність природних і створених людиною об'єктів, придатних для виробництва туристичного продукту. Як правило, туристичні ресурси визначають формування туристичної діяльності в регіоні. Ці ресурси умовно поділяють на природні та інфраструктурні. Динамічний розвиток туристичної індустрії потребує обох їх видів. Навіть за високих привабливих властивостей природних ресурсів без наявності комунікацій, засобів зв'язку, комунальної інфраструктури, просвітницьких закладів, пам'яток культури, мистецтва, історії тощо туристична діяльність для широкого кола споживачів неможлива. Зменшення негативного впливу індустрії туризму на екологію регулюється на державному та міжнародному рівнях екологічною просвітою, обмеженням рекреаційно-туристичного навантаження на природні ресурси й податкового регулювання. Територіальна структура рекреаційно-туристичного комплексу визначається поєднанням туристичних і рекреаційних пунктів, центрів, вузлів, районів і зон, що сформувалися або формуються під впливом найрізноманітніших факторів.

1.3 Поняття туристичного потенціалу

Туристичний потенціал території - ємне, багатоаспектне поняття, що охоплює сукупність природних, етнокультурних та соціально-історичних ресурсів, а також наявної господарської і комунікаційної інфраструктури території, що служать чи можуть служити передумовами розвитку певних видів туризму. Особливу увагу дослідженню туристичного (рекреаційного) потенціалу території необхідно приділяти в процесі виявлення можливостей розвитку в'їзного туризму. Адже, рекреаційний потенціал території має вивчатися під кутом зору його придатності для організації обслуговування іноземних туристів. Туристичний потенціал території складається з трьох елементів: -ресурси; -інфраструктура; - імідж.



1.4 Туристична привабливість території

Туристично привабливою можна вважати територію, яка користується популярністю у туристів і ця місцевість перетворюється у туристичний центр. Розрізняють туристичний центр та центр туризму. Центр туризму - це місто, місцевість чи об'єкт, де на базі туристичних ресурсів створений комплекс туристичного обслуговування. Туристичний центр - це місцевість, яка приваблює туристів завдяки наявності в н межах специфічних туристичних ресурсів, зручностей транспортно-географічного положення і доступної для туриста інформації про неї.

Туристична привабливість території формується під впливом не однієї факторної ознаки, а багатьох чинників. До того ж кожна із факторних ознак окремо не чинить вирішальної дії на результат, але їхній спільний вплив є відчутним. Початок систематичному обліку туристичних потоків було закладено на початку XX ст. З 60-х років минулого століття, коли на туризм покладались великі надії щодо його вкладу в розвиток економіки, починається ведення статистики туризму з метою оцінювання вкладу міжнародного туризму в економіку країни: його вплив на платіжний баланс; виявлення тенденцій розвитку туризму для планування його МТБ та інфраструктури; здійснення маркетингових досліджень тощо. На тепер існують методики та рекомендації зі статистики туризму, які затверджені на Міжнародній конференції зі статистки подорожей та туризму, що організувала ЮНВТО (Всесвітня туристична організація). Згідно з цими рекомендаціями розроблений перелік основних показників, які легко вимірюються та надають інформацію про динаміку розвитку туристичної індустрії. Найважливішими показниками, за даними ЮНВТО, є:

- кількість прибуттів;

- тривалість перебування туриста в країні;

- витрати туристів, пов'язані з подорожжю;

- доходи від туризму.

Щоб визначити фактичну туристичну привабливість регіону достатньо застосувати методику, яка рекомендується ЮНВТО, тобто можна скористатися статистичними даними результатів діяльності туристичної індустрії. За кількістю туристів, які побували в регіоні впродовж певного періоду та доходів від туризму, можна зробити висновок про вклад туризму в економіку регіону, а також про наявність попиту на туристичні послуги в певному регіоні. З метою планування, регулювання та розробки програми розвитку туристичної галузі необхідно визначити потенційну туристичну привабливість, тобто якого рівня розвитку Може досягти туристична індустрія в певному регіоні та який можна в результаті отримати соціально-економічний ефект, а також чи доцільно розвивати туристичну галузь у певному регіоні, а якщо розвивати, то на які чинники є можливість впливати і які заходи слід вживати, щоб досягти максимального рівня туристичної привабливості території.

Потенційна туристична привабливість включає такі складові:

- технічна туристична привабливість (П (т) ТП);

- економічна туристична привабливість (П (е) ТП).

Технічна туристична привабливість - це потенціал території щодо можливості привабити таку кількість туристів, яку можуть прийняти засоби розміщення туристів чи загалом певний регіон з наявними туристичними ресурсами, враховуючи допустиме рекреаційне навантаження на цю територію. Економічна туристична привабливість - це економічно ефективна кількість туристів, які відвідали певний регіон і дали можливість досягти максимального соціально-економічного ефекту.

Для оцінювання технічної туристичної привабливості території можна скористатися показниками, які представлені у статистичній звітності туристичних підприємств чи інших установ. За допомогою статистичних показників можна визначити кількість засобів розміщення та місць у них, дізнатись, яку кількість туристів може прийняти певний регіон. Таким чином можна визначити фактичний стан розвитку туризму в певному регіоні. Щоб визначити економічну туристичну привабливість регіону необхідно врахувати сукупність чинників, які впливають на досягнення максимальної економічної ефективності та заходи, які слід вжити, щоб її досягти. У певному регіоні може бути потенціал для розвитку туризму та бажання прийняти максимальну кількість туристів, але, щоб досягти максимального економічного ефекту затрати для цього можуть виявитися недоцільними. Туристично-рекреаційний потенціал - це потенціал, який визначається за наявністю, кількістю та якісною характеристикою історико-культурних, лікувально-оздоровчих рекреаційних ресурсів та розвитку туристичної інфраструктури.

Таблиця 1. Складові туристичного потенціалу території

Компоненти	Елементи
система забезпечення	базові складові	природні туристичні ресурси
		туристичні ресурси антропогенного походження: історико-архітектурні пам'ятки, культурні, релігійні цінності тощо
		МТБ: туристична інфраструктура, інвестиційне забезпечення галузі
	додаткові складові	маркетингове забезпечення: цінова політика, інформаційне забезпечення
		трудові ресурси
середовище	зовнішній вплив	якість довкілля
		загальний імідж регіону: економічна привабливість, підтримка держави, політична стабільність, рівень злочинності



Рис. 1. Структурно-логічна схема чинників формування туристичної привабливості території 1-й рівень - географічне розташування; 2-й - матеріально-технічна база туризму; 3-й - маркетингова політика; 4-й - навколишнє середовище; 5-й -загальний імідж регіону. У разі врахування усіх чинників забезпечений найвищий ступінь туристичної привабливості території

Така структура базується на системі та елементному складі компонент та причинно-наслідкового зв'язку між чинниками туристичної привабливості території та результуючою ознакою. Ранжуються рівні впливу чинників на туристичну привабливість з точки зору того, хто зацікавлений підвищувати цей рівень. Чи це буде держава, чи туристичний комплекс, чи інвестор. Базуючись на існуючій практиці статистичної звітності та враховуючи структурно-наслідкову схему, вибираємо показники, які характеризують елементи компонент туристичної привабливості території.

Показниками оцінювання елементів компоненти «природні туристичні ресурси» можуть бути:

- потенціал природних ресурсів за категоріями у межах території;

- освоєнність природних туристичних ресурсів;

- рекреаційна місткість у межах певної території.

Для елемента «антропогенні туристичні ресурси» можливі такі показники:

- сконцентрованість у межах території культурно-історичних пам'яток;

- необхідний та достатній час для огляду цінностей, щоб порівняти різні території за перспективністю історико-культурного потенціалу для туризму.

Для елемента компоненти «матеріально-технічна база туризму» властиві такі показники:

- забезпеченість території засобами розміщення туристів для різних категорій туристів;

- кількість ліжко-місць у засобах розміщення туристів;

- завантаженість засобів розміщення туристів;

- прибуток у розрахунку на одне місце у засобах розміщення туристів;

- кількість працівників у засобах розміщення туристів у розрахунку на одну тисячу наданих ліжко-діб;

- середня площа засобів розміщення туристів у розрахунку на одне місце.

Для елемента компоненти «маркетингова політика» можливі такі показники:

- ціни за послуги у туристичних підприємствах;

- витрати на рекламу.

Для елемента «якість довкілля»: - показник навантаження, що характеризує розмір антропогенного, техногенного та природного навантаження на компоненти, довкілля (видобуток природних ресурсів; аварійне забруднення довкілля; викиди шкідливих речовин у атмосферу; утилізація промислових токсичних відходів тощо);

- показники стану довкілля, що характеризують кількісні та якісні зміни навколишнього середовища, а також стану здоров'я населення:

- показники реагування суспільства на зміну навколишнього природного середовища (показники відновлення грунту, лісовідновлення, витрати на охорону довкілля тощо);

- запаси природних ресурсів, чисельність населених пунктів та динаміка. Для компоненти «загальний імідж регіону»:

- зростання кількості об'єктів підприємництва;

- кількість економічно активного населення;

- доходи на душу населення;

- кількість скоєних злочинів.



2. Загальні відомості про регіон

2.1 Історичні відомості

100 тисяч років тому на території Житомирської області вже мешкали первісні люди. До найдавніших палеолітичних стоянок відноситься Радомишльська на річці Тетерів та стоянки поблизу сіл Довгиничі, Клинець Овруцького і Колодяжне -- Романівського районів. Люди тут жили первісними родами і займалися переважно мисливством. Пам'ятки трипільської культури виявлені на території сіл Троянова Житомирського, Райки Бердичівського, Поволоч Попільнянського районів та в інших місцях. Пам'ятки епох міді і бронзи знайдені в Романівський і Житомирському районах, на околицях Житомира.

У 5-7 століттях нової ери територія області була заселена древніми східнослов'янськими племенами: північ -- древлянами, центральна частина і південь-- полянами, які займались землеробством і скотарством. Древляни займались також мисливством, бджільництвом, виробництвом ювелірних прикрас, торгівлею. У 9 сторіччіз'являються міста, що стають центрами ремесел і торгівлі: Вручий (Овруч), Іскорость (Коростень). У ранньофеодальний період (11-- початок 12 сторіччя) сучасна територія Житомирської області входила до складу міцної (зі столицею в Києві) древньоруської східнослов'янської держави--Київської Русі. Волинь і Полісся, за відомим істориком І. Крип'якевичем, належали до слов'янської прабатьківщини, були колискою українського народу.

У другій половині 12 сторіччя, внаслідок розпаду Київської Русі, територія краю увійшла до Київського князівства. У першій половині 13 сторіччя разом з іншими слов'янськими землями, Житомирщина потрапила під ярмо ординських завойовників. У 1350-1360 роках Східною Волинню заволоділи литовці. У 14-16 століттях більша частина території сучасної Житомирщини входила до складу Київського воєводства, утвореного 1471 році замість Київського князівства. ПісляЛюблінської унії (1569 рік) Литва об'єдналася з Польщею в єдину державу--Річ Посполиту. З цього часу волинські землі були загарбані польськими магнатами. Народ зазнавав гніту від польської шляхти. Тому історичний розвиток краю починається з кінця 16 століття і позначений масовими селянськими повстаннями (Северина Наливайка, Семена Палія, визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького,гайдамаччини тощо). За результатом трьох поділів Польщі (1772, 1793, 1795 роки) Волинь разом з Київщиною і Поділлям увійшли до складу Російської імперії. Територія краю увійшла до складу Волинської і частково до Київської губерній, утворених царським указом в 1797 році. Центром Волинської губернії від 1804 року став Житомир, який казна викупила у графа Ільїна.

Починаючи від 19 століття розвиток економіки Волинської губернії відбувався за умов участі її в єдиному ринку Російської імперії, йшов процес розкладу феодально-кріпосницького ладу й розвитку капіталістичних відносин. Поглиблювався суспільний поділ праці, розвивалася торгівля, зростала кількість міського населення. Однак, не зважаючи на деякий розвиток виробництва і торгівлі, Волинська губернія була однією із економічно відсталих земель.

На Житомирщині побутувала давня поліська іконописна традиція. Поліські домашні ікони впізнаються за «екологічним» тлом темно-синього або темно-зеленого кольору. Зображення святих статичні, з глибокими очима; писалися на фоні природи, особливо пейзажів (дерев, неба, лісу). На іконах нерідко зображалися квіти.

Існує припущення, що ця традиція нагадує про дохристиянські часи, коли давні слов'яни прикрашали квітами зображення своїх богів і духів. Нині зібрання поліських ікон знаходиться в експозиції Музею української домашньої ікони в історико-культурному комплексі «Замок Радомисль». У листопаді 1921 року, під час Листопадового рейду, теренами області пролягав шлях Волинської (командувач -- Юрій Тютюнник) та Подільської групи Армії Української Народної Республіки.

Рис. 2 Житомирсько-Бердичівська наступальна операція 1943-1944

У часи німецько-нацистської окупації територія області входила до генеральної округи Житомир. З 1943 по 1944 рік проводилася Житомирсько-Бердичівська наступальна операція. У селі Сушки Коростенського Житомирської області району на вулиці Рудня відбувся останній бій бійців УПА проти військ НКВС на Житомирщині. У Сушках було встановлено спеціальний пам'ятний знак на честь загиблих повстанців «сотні Романа». Розпочавшись вночі, нерівний бій тривав майже 10 годин, хоча бійців Української повстанської армії було всього двоє проти кількох сотень бійців КДБ. Для українців цей нерівний бій завершився трагічно.

2.2 Фізико-географічне положення

Житомирська область розташована в центральній частині Східноєвропейської рівнини, на півночі Правобережної України. Площа області становить 29,9 тис. км. кв., що складає 4,9 % території України. За своїми розмірами область одна з найбільших в Україні і поступається лише перед Одеською, Дніпропетровською, Чернігівською та Харківською областями. На півночі області кордони проведені з урахуванням національних ознак, де Житомирщина межує з Гомельською областю республіки Білорусь, на заході - з Хмельницькою і Рівненською, на півдні - з Вінницькою, на сході - з Київською областями України. Протяжність області із заходу на схід сягає 170 км, а віддаль з півночі на південь досягає 230 км. Житомирська область розташована на стикові двох природних зон, що мають значну відмінність у ландшафтному відношенні. Північна її частина розміщена в зоні мішаних лісів (Полісся), південна - в межах Лісостепу. Умовна межа між зонами проходить за лінією Дзержинськ - Чуднів - Житомир. Область має вигідне фізико-географічне та економіко-географічне положення, що сприяє її компактному заселенню, високому рівню господарського освоєння території, створює передумови для життєвої діяльності людей .

Житомирська область утворена 22 вересня 1937 р. Населення - 1 млн. 462 тис. ос. В області налічується 23 адміністративних райони, 10 міст, 46 селищ міського типу, 1635 сільських населених пунктів. Обласним центром є місто Житомир. Після аварії на чорнобильській АЕС і в зв'язку з радіаційним забрудненням території 20 сільських населених пунктів зняті з обліку.

2.3 Населення і трудові ресурси

Національний склад населення області однорідний: українці становлять 84, 9 %, росіяни -- 7,0%, поляки -- 5,2 %, євреї -- 1,8 %. Середня густота населення -- 48,3 ос. на 1 кв. км. Найгустіше заселені південні райони області. Досить гострою є демографічна проблема. Смертність в багатьох районах області перевищує народжуваність. Внаслідок цього зменшується кількість населення. Житомирська область характеризується інтенсивними міграційними процесами, що значною мірою вплинули на пропорції між сільським і міським населенням. Внаслідок інтенсивної міграції зростає кількість міського населення. Незважаючи на швидкі темпи зростання міського населення, рівень урбанізації області нижчий, ніж у цілому по Україні. На 1 січня 1999 р. в містах жило 810,1 тис. ос. Найбільші міста: Житомир, Бердичів, Коростень, Новоград-Волинський, Коростишів. Основна частина трудових ресурсів зайнята в галузях матеріального виробництва (55,3 %), з них 35,7%--у промисловості.

2.4 Природні умови

У геоструктурному відношенні територія області знаходиться у межах північно-західної частини Українського щита (переважно Волино-Подільського блоку). В геологічній будові беруть участь метаморфічні, місцями магматичні і вулканогенно-теригенні породи докембрійського фундаменту, перекриті корою вивітрювання і осадочним чохлом. Корінні породи чохла, що виповнюють зниження у рельєфі фундаменту, залягають на сході і півдні області, решта території вкрита антропогеновими відкладами. За площею переважають водно-льодовикові відклади, на окремих ділянках перекриті льодовиковими. Річкові долини виповнені алювієм терас. На півдні області і у межах Словечансько-Овруцького кряжа верхню частину розрізу складають лісовині породи.

Рельєф території області тісно пов'язаний з геологічною будовою. Приуроченість Житомирської області до північно-західної частини Українського щита зумовило її більш високе гіпсометричне положення порівняно з іншими областями Українського Полісся, поширення вузьких і глибоко врізаних річкових долин, наявність великих лесових «островів» і меншу заболоченість. Більша частина Житомирської області лежить у межах Придніпровської височини, північну і північно-східну частини займає Поліська низовина. Поверхня хвиляста Із загальним зниженням на північ і північний схід (від 280--220 м до 150 м і менше).

В області -- значні площі моренних і моренно-зандрових рівнин з пасмово-горбистим рельєфом. У західній частині переважає зандрова слабохвиляста рівнина з незначним коливанням висот і наявністю мікрозападин. З нею пов'язані значні масиви торфових боліт (2,9 % території області), окремі ділянки займають лесові «острови» з розвинутою сіткою ярів і балок. У північній частині -- алювіально-зандрові рівнини. У місцях високого залягання кристалічних порід розвинуті денудаційні форми рельєфу у вигляді пасом, горбів, скель з крутими схилами (Словечансько-Овруцький кряж з найвищою точкою області -- 316 м Білокоровицький кряж, Озерянський кряжі).

Область багата на цінні будівельні матеріали (граніти, габро, лабрадорити, кварцити). Видобуток їх здійснюється більше ніж на 50 родовищах. Розробляють Овруцьке родовище кварциту. В районі міста Коростишева, сіл Головиного, Турчинки добувають лабрадорити. На Головинському і Поромівському родовищах добувають унікальне за красою і якістю оздоблювальне каміння -- пегматити і мармур. Особливо багаті на поклади будівельних матеріалів Коростенський, Новоград-Волинський, Малинський і Овруцький райони. Є значні поклади каолінів, вогнетривких глин, кварцових пісків. На ряді родовищ області добувають самоцвіти -- бурштин, гранати, топази, турмалін, гірський кришталь, гідрофан, яшму. З горючих корисних копалин є буре вугілля і торф, з металевих промислове значення мають родовища титанових руд, пегматитів. В області розвідані і експлуатуються джерела мінеральних вод, зокрема радонових, та лікарські грязі.

Клімат області помірно континентальний з вологим літом і м'якою зимою. Пересічна температура січня --5,7°, липня +18,9°. Абсолютний мінімум --35°, --40°, абсолютний максимум +35°, +40°. Період з температурою понад +10° становить 158 днів. Сума активних температур 2390°--2520°. Опадів на півночі випадає 600 мм, на півдні 570 мм на рік, найбільше їх випадає влітку. Висота снігового покриву 20-- 30 см. З несприятливих кліматичних явищ спостерігаються бездощові періоди до 60 днів, можливі посухи і суховії, сильні дощі, 1--2 дні (рідше 4--6 днів) з градом. Значної шкоди завдають пізні весняні та ранні осінні заморозки. Взимку можливі низькі температури протягом 25 днів, ожеледь до 15 днів і більше. Житомирська область належить до вологої, помірно теплої агрокліматичноі зони. На території області діють 5 метеостанцій (Житомир, Овруч, Олевськ, Коростень, Новоград-Волинський). Гідрографічна сітка густа, територією області протікає 221 річка завдовжки понад 10 км кожна. Всі вони належать до басейну Дніпра. Найбільші притоки Дніпра -- Тетерів з Гнилоп'яттю, Гуйвою та Іршею; Ірпінь і Здвиж (верхні течії), притоки Прип'яті -- Уборть, Словечна та Уж з Жеревом і Норином, притока Горині -- Случ, Пересічна густота річкової сітки 0,36 кв. км у лісостеповій частині 0,20--0,26 кв. км. Для річок області характерне мішане живлення з переважанням снігового. Понад 50% річкового стоку припадає на талі снігові води. Багато озер (найбільше -- Кам'яне), збудовано 16 водосховищ (загальною площею понад 2,9 тис. га); найбільші: Іршанське, Малинське, Житомирське і Лісне.

Серед зональних типів ґрунтів за площею поширення переважають дерново-підзолисті ґрунти піщаного, глинисто-піщаного і супіщаного механічного складу, оглеєні (52,4 % площі області). В балках, долинах річок переважають дернові ґрунти, в заплавах і зниженнях рельєфу сформувалися болотні і торфово-болотні ґрунти. В лісостеповій частині області -- сірі лісові, темно-сірі опідзолені ґрунти, а також чорноземи опідзолені, формуються ясно-сірі лісові ґрунти. Є невеликі масиви чорноземів мало гумусних глибоких і неглибоких, вилугуваних (35 % площі області).

Житомирська область лежить у межах Західноукраїнської геоботанічної підпровінції. Лісами вкрито 1 млн. га. землі (28 % площі області). Головні лісоутворюючі породи: сосна, дуб, береза, вільха та інші. В північній і північно-західній частинах поширені соснові ліси (бори), в усій поліській частині -- сосново-дубово-березові (субори). Значні площі займають дубово-грабові і грабові ліси (груди і сугрудки). В лісостеповій частині Житомирської області дубово-грабові ліси, де переважає дуб з домішкою граба, ясена, клена та явора. Лісистість південних районів області становить 3--4 %. Під луками близько 5,3 % території області. Тваринний світ області різноманітний, всього налічується близько 400 видів, у тому числі ссавців -- 67, птахів -- 270, риб -- 30.

Північна частина області лежить у межах Житомирського Полісся, південна -- Дністровсько-Дніпровської лісостепової фізико-географічної провінції. Поліську частину території Житомирської області займають не дреновані перезволожені та заболочені, а також поліські алювіально-зандрові й терасні природно-територіальні комплекси. В лісостеповій частині Житомирської області переважає тип місцевості вододільних слабо і добре дренованих лесових рівнин, по долинах річок -- долинно-зандрові типи місцевостей, подекуди розвинуті типи моренно-зандрових і моренних рівнин. Серед сучасних природних процесів, несприятливих для сільськогосподарського виробництва, в поліській частині області спостерігаються оглеєння, окислення, заболочування, на осушених масивах -- пересушення і вторинне заболочування грунтів.

Розвинуті дефляція, площинна і глибинна ерозія, замулення водоймищ. В Житомирському Поліссі проводять комплексні (осушувально-зволожувальні, ґрунтозахисні, хімічні) меліорації. В лісостеповій частині поширені прискорені лінійний розмив і площинний змив, розвинуті суфозійно-просадочні явища, на піщаних терасах -- дефляція, подекуди карстоутворення (на межиріччі Ужу і Грезлі). У цій частині здійснюють комплексні ґрунтозахисні меліорації (хімічні, водорегулюючі), проводять роботи по відновленню лісів і поліпшенню луків.

В Житомирській області нараховується 102 території і об'єкти природно-заповідного фонду (загальною площею 32,1 тис. га), у тому числі Поліський заповідник ; 43 заказники, (ботанічний Городницький заказник, гідрологічні -- Дідове Озеро, Забарський заказник, Червоновільський заказник, зоологічні -- Казява, Кутнє, лісові -- Поясківський заказник, Туганівський заказник, ландшафтний -- Плотниця, орнітологічний -- Часниківський заказник), 26 пам'яток природи, у тому числі урочище Кортів, 31 парк -- пам'ятка садово-паркового мистецтва

2.5 Народногосподарський комплекс

Основу сучасного господарства області становлять промисловий та агропромисловий комплекси, провідними галузями спеціалізації є машинобудування, харчова та легка промисловість, а також зернове господарство, льонарство, хмелярство, картоплярство, буряківництво та м'ясо-молочне і молочно-м'ясне тваринництво. В загальному обсязі сукупної валової продукції промисловості і сільського господарства питома вага промисловості становить понад 70 %. Житомирська область виділяється в поділі праці виробництвом льняних тканин, хмелю, продукції фарфоро-фаянсової промисловості, видобуванням титанового ільменіту, лабрадориту і пірофіліту. Промисловість. Галузева структура промислового комплексу області постійно вдосконалюється. Так, зростає частка машинобудування і металообробки в загальному обсязі валової продукції всієї промисловості, в той час як питома вага харчової промисловості (незважаючи на зростання її абсолютних показників) зменшується.

Підприємства машино-будівного комплексу виробляють хімічне устаткування (Бердичів, Коростень), верстати (Житомир, Бердичів), шляхові машини і комунальне устаткування (Коростень), сільсько-господарські машини (Новоград-Волинський), запчастини до тракторів (Олевськ, Малин), автозапчастини (Житомир), електроприлади та електроустаткування (Житомир, Коростишів). Характерною особливістю сучасного розвитку більшості галузей харчової і легкої (зокрема, текстильної.) промисловості є те, що їхні підприємства є інтеграторами при формуванні і розвитку агропромислових комплексів і основною ланкою структури цих комплексів. З галузей харчової промисловості -- важливої складової агропромислового комплексу найрозвинутіша цукрова (заводи у Бердичеві, Андрушівці, Червоному, Корнині, Іванополі та інші). Розвиваються м'ясна, молочна, маслосироробна, овочеконсервна галузі, а також виробництво солоду (в Бердичеві працює єдиний в Україні солодовий завод) та ін. Підприємства цих галузей працюють у Житомирі, Коростені, Андрушівці, Радомишлі, Новограді-Волинському, Овручі та інші. Серед галузей легкої промисловості, не пов'язаних з АПК області, виділяються швейна (Житомир, Коростень, Новоград-Волинський, Малин, Бердичів), шкіряно-взуттєва (Бердичів, Житомир). У Житомирі працює фабрика музичних інструментів. У промисловому комплексі області представлені також галузі -- лісова, деревообробна, зокрема паперова (Житомир, Малин, Коростишів), скляна (Мар'янівський, Романівський, Биківський, Броницький скляні заводи, Житомирська дзеркальна фабрика), фарфоро-фаянсова (Баранівський фарфоровий завод -- найбільше підприємство галузі в Україні). В Житомирі діє завод хімічного волокна.

На базі місцевої будівної сировини значно розвинувся промислово-будівельний комплекс: видобування бутового каменю, лабрадориту, габро, червоного і сірого граніту - в Коростишівському, Овруцькому, Черняхівському, Малинському, Володарсько-Волинському, Коростенському та інші районах, мармуру - дослідно-промислова розробка в Радомишльському р-ні, а також виробництво панелей, цегли, асфальту (Житомир, Бердичів, Малин, Чуднів, Черняхів). Розвивається гірничодобувна промисловість, яка постачає чорній металургії республіки вогнетривкі динасові кварцити (Овруцький р-н), титановий ільменіт (Іршанськийкий гірничо-збагачувальний комбінат).

Поблизу Овруча добувають рожевий пірофіліт, у Володарсько-Волинському р-ні -- самоцвіти. Основу паливно-енергетичної бази області становлять місцевий торф та буре вугілля і довізні нафта й газ. Електроенергія надходить від об'єднаної системи «Київенерго». В області сформувався Житомирсько - Бердичівський промисловий вузол, в його галузевій структурі провідну роль відіграють машинобудування, легка і харчова промисловість.

Агропромисловий комплекс Житомирської області включає сировинну, переробну й обслуговуючу ланки. Основна його сфера -- сільське господарство -- має зерново-картоплярсько льонарсько-хмелярський напрям у поєднанні з м'ясо-молочним тваринництвом на Поліссі і зерново-буряківничий напрям з молочно-м'ясним тваринництвом -- у лісостеповій зоні. В загальному обсязі валової продукції сільського господарства на тваринництво припадає 45 %, рослинництво - 55%. Сільськогосподарські угіддя займають 72,5 % всієї площі області, з них орні землі -- 78,4 %, сіножаті -- 10,9 %, пасовища -- 9,6%. Серед технічних культур 47 % припадає на льон, 45,7 % -- на цукрові буряки. Основні культури: зернові (озима пшениця, озиме жито, зернобобові, ячмінь, гречка, овес, просо), технічні (льон-довгунець, хміль, цукрові буряки). Розвинуті картоплярство, садівництво, ягідництво.

Діють 22 комбікормові заводи. Розвинуті м'ясо-молочне та молочно-м'ясне скотарство і свинарство; допоміжні галузі: птахівництво, вівчарство, бджільництво. Внаслідок різноманітності природних та економічних умов на території області сформувалися агропромислові комплекси рослинницької (льонопромисловий, бурякоцукровий, зерново-картоплярсько-спиртовий, плодоовочев-консервний та хмелепромисловий) і тваринницької (м'ясопромислові та молокопромислові) орієнтації. Невід'ємною складовою частиною агропромислового комплексу є приміське сільське господарство овоче-молочно-м'ясного напряму.

Транспортна система області представлена залізничним, автомобільним, трубопровідним і повітряним транспортом. Провідними з них є залізничний і автомобільний. Загальна довжина залізниць у межах області становить 1125 км, у тому числі електрифікованих 160 км. Густота залізниць на 1000 кв. км становить 37,6 км. Основні залізниці: Київ -- Львів, Київ -- Брест, Санкт-Петербург -- Одеса, Овруч -- Шепетівка та інші. Найбільші залізничні вузли: Коростень, Житомир, Бердичів, Новоград-Волинський, Овруч. Автомобільний транспорт обслуговує переважно внутрішні перевезення. Загальна довжина автомобільних шляхів 8,1 тис. км, з них з твердим покриттям -- 7,3 тис. км, густота автомобільних шляхів на 1000 кв. км становить 27,0 км. Основні автомобільні шляхи: Київ -- Житомир -- Рівне, Санкт-Петербург -- Житомир -- Ізмаїл, Київ -- Коростень -- Ковель. Територією області проходить траса нафтопроводу «Дружба». У Житомирі є аеропорт.



3. Характеристика туристичного потенціалу Житомирської області

3.1 Природно-рекреаційні ресурси регіону

Наявність і різноманітність рекреаційно-туристичих ресурсів певної території впливає не лише на територіальну організацію рекреаційної діяльності та спеціалізацію туризму, а й відбивається на економічній ефективності функціонування області, бо є складовою ресурсного потенціалу господарства. Умовно рекреаційно-туристичні ресурси можна поділити на: природно-географічні та соціально-економічні.

1) природні рекреаційні ресурси це - об'єкти та явища натурального походження; всі компоненти природи, які використовуються у сфері рекреації та туризму (геологічні, орографічні, кліматичні, гідрологічні, рослинні, тваринні);

2) природно-антропогенні - геосистеми, до складу яких входять як природні, так і антропогенні об'єкти, що використовуються в туристсько-рекреаційному господарстві (національні природні парки, заповідники, заказники, регіональні ландшафтні парки, ботанічні сади, зоологічні та дендрологічні парки, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва тощо).

Бальнеологічні рекреаційні ресурси. Одним з найважливіших факторів лікувальної рекреації є наявність природних лікувальних вод. За існуючою класифікацією їх поділяють на 8 основних бальнеологічних груп: мінеральні води без специфічних компонентів та властивостей, вуглекислі, сірководневі, залізисті та миш'якові, йодобромневі, радонові, борвмісні, слабо мінералізовані з високим умістом органічних речовин. З лікувальною метою використовують радонові води (вміст RN-HKI/I) рідше - радоново-радієві. Фітолікувальні рекреаційні ресурси обмежуються параметрами рекреаційного використання лісів і їх водоохоронно-захисними властивостями, цілющим впливом на організм людини і сприятливим санітарно-гігієнічним фоном для лікування, відпочинку, туризму. Площа земель лісового фонду області перевищує 1 млн. га. Показник лісистості - 31,3%. тобто вона займає четверте місце в Україні після Закарпатської (50%), Івано-Франківської (39%), Рівненської (35%) областей. Найбільшу лісистість в області мають Овруцький та Олевський райони, де вона відповідно становить 59% та 63%. Звичайно вважають, що основний продукт лісу - деревина, універсальна сировина, без якої в наш час не може обійтися жодне народне. Так, на території Олевського та Овруцького районів розмішується найбільший в Україні за площею Поліський природний заповідник. Його загальна площа - 20104 га. Всі заказники загальнодержавного значення, розташовані в Житомирській області, на території районів, які постраждали внаслідок аварії на ЧАЕС.

Державні заказники організуються, передусім, на території, в межах якої трапляються види рослин і тварин, занесені до Червоної книги України. Для збереження в природному стані для наукових, культурно-освітніх та естетичних цілей в досліджуваному регіоні були виділені території, що мають особливу цінність і є унікальними. Згідно зі статтею 72 Земельного кодексу України до земель природоохоронного призначення належать землі заповідників, національних, зоологічних і дендрологічних парків, парків-пам'яток садово-паркового мистецтва, ботанічних садів, заказників, заповідних урочищ, пам'яток природи.

До таких пам'яток природи загальнодержавного значення належать такі об'єкти регіону: болотний масив Білокоровицького держлісгоспу, який регулює рівень ґрунтових вод і водного режиму малих річок, стабілізує мікроклімат прилеглих територій; низинне сфагново-осокове болото Олевського держлісгоспу, яке є регулятором рівня ґрунтових вод річок басейну р. Уборть; унікальний заказник, розміщений у зандровій зоні Правобережного Полісся, що має велике науково-пізнавальне значення; насадження модрини європейської на площі 12 га віком 130 і 170 р. Городницького держлісгоспу. З метою збереження, вивчення та збагачення різноманітних рослин для їх найбільш ефективного культурного і наукового використання на території Житомирської області були створені ботанічні сади, парки загальнодержавного і місцевого значення. У Житомирській області створюються такі заповідні території, які, крім охорони природи, розв'язують й інші завдання, зокрема, природоохоронної освіти і виховання. Такими є національні парки та регіональні ландшафтні парки, різниця між якими полягає лише в площі. Перші мають територію майже 100 тис. га, другі - кілька тис. га.

Серед ландшафтних рекреаційних ресурсів Житомирської області особливе місце займають природно-заповідні об'єкти загальнодержавного значення. Перлиною ландшафтних рекреаційних ресурсів Житомирського Полісся є Словечансько-Овруцький кряж. Якщо подивитись на фізичну карту України, то на півночі Центрального Полісся одразу видно на зеленому фоні Поліської низовини чітко окреслений жовтим забарвленням "острів". Абсолютна висота його над рівнем моря 300-320 м. Словечансько-Овруцький кряж простягається більш ніж на 60 км, маючи ширину від 5 км на сході і 14-20 км на заході. Його площа становить 750 кв. км.

На цій території можна побачити мальовничі скелі кристалічних порід, каньйони глибиною 80 м з невеликими, але бурхливими річками, а на вершині - густий ліс. Значний інтерес для дослідників кряжа викликає походження лесу на ньому. Лес - карбонатна, глиниста порода, характерна для лісостепової і степової зон України. Саме на основі лесу сформувалися чорноземи України - найбільше наше багатство. Нині на території кряжа лісів майже немає, їх вирубали протягом останніх трьох століть. Тепер тут поля, на яких вирощують льон, картоплю, зернові культури, жито, пшеницю та овочі. Словечансько-Овруцький кряж багатий джерелами кришталево чистої води. В деяких селах джерела вважають святими і чудодійними. Найбільш привабливою частиною Словечансько-Овруцького кряжа є його західна частина, до якої можна віднести дві третини його площі. Унікальність її полягає в тому, що в часи, коли майже вся територія нинішньої України була затоплена морем, вона залишалась сушею. Саме західна частина дивує своїм багатством рослинного і тваринного світу. Тут можна знайти дуб скельний, березу чорну, рододендрон жовтий (азалію понтійську), плющ звичайний, смородину альпійську. Загалом на Словечансько-Овруцькому кряжі трапляється понад 80 реліктових рослин. Ліси на цій території багаті грибами, ягодами, лікарськими рослинами. До аварії на ЧАЕС тут заготовляли щороку тисячі тонн корисної продукції. На території Олевського району також багато природних пам'яток і заповідних місць. Одним з них є геологічний заказник "Кам'яне село". Воно розміщене на території Замисловицького лісництва Білокоровицького держлісгоспу на схід від села Рудня Замисловицька. Заказник цей має територію 15 га.