Туристсько-рекреаційні ресурси Туреччини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Черкаський державний технологічний університет

Факультет економіки та управління

Кафедра туризму та готельно-ресторанної справи

Курсова робота

Туристсько-рекреаційні ресурси Туреччини

Студентки:

Шумейко Жанни Олегівни

Курс Й, група Т-34

Науковий керівник:

к.е.н., доц. Чепурда Л.М.

Черкаси 2013



Зміст

туристський рекреаційний туреччина

Вступ

1. Теоретичні основи оцінки туристсько-рекреаційних ресурсів країн світу

1.1 Методика туристичного вивчення природно-географічної характеристики країни

1.2 Методологічні підходи до вивчення політичної, економічної та історичної характеристики країн світу

1.3 Методологія оцінки соціальної характеристики, культури та розвитку туристичної галузі окремої країни

2. Практичні аспекти дослідження туристсько-рекреаційних ресурсів Туреччини

2.1 Оцінка природно-географічних особливостей Туреччини

2.2 Аналіз політичного, економічного та історичного розвитку Туреччини

2.3 Стан соціальної сфери, культури та розвитку туристичної галузі в країні

3. Перспективи розвитку партнерства між Туреччиною та Україною в галузі туризму на підставі проведеного дослідження

Висновки

Список використаної літератури



Вступ

Актуальність даної теми полягає в тому, що нині туризм визнано одним з найприбутковіших видів бізнесу. Сюди вкладають понад 10% інвестицій. Щоденні туристичні витрати складали в 2012 р. понад 3 млрд. дол. США., до того ж Туреччина є однією з провідних країн-лідерів, що живе на прибутки від туризму. Вона насичена великою кількістю туристсько-рекреаційних ресурсів, що приваблюють туристів з усього світу вже довгий час.

Географічні рамки курсової роботи обмежуються в загальному змісті територією Туреччини та України, а в індивідуальному завданні - територією Черкаської області(за сучасним адміністративно-територіальним поділом України), а саме - Золотоніським районом.

Метою курсової роботи є: розкрити теоритичні основи оцінки туристично-рекреаційних ресурсів країн світу, всебічне дослідження туристичних (природних, лікувальних, водних та рекреаційних) ресурсів Туреччини, історії країни, її сучасного політичного, економічного, соціального стану, та рівень розвитку її культури. До кола наукових інтересів авторки увійшли також питання сучасного стану та перспектив розвитку туризму у зазначеному регіоні, характеристика зовнішньоекономічних зв'язків України з Туреччиною, розкрити особливості експорту та імпорту товарів та послуг, виявити проблеми та перспективи співробітництва між країнами.

Для реалізації зазначеної мети автор ставить перед собою наступні завдання:

- дати загальну характеристику Туреччини;

- описати природні ресурси та кліматичні умови Туреччини;

- дослідити історико-культурну спадщину краю;

- проаналізувати сучасний стан та перспективи розвитку туризму в країні;

- охарактеризувати динаміку та структуру зовнішньої торгівлі товарами та послугами;

- з'ясувати україно-турецьку економічну співпрацю, а саме:

а) інвестиційну політику України та Туреччини та стратегію розвитку

б) україно-турецькі відносин у контексті пріоритетних завдань

Об'єкт дослідження: Ресурси придатні для відпочинку в Туреччині, її зовнішньоекономічні відносини з Україною, та дослідження рекреаційно-туристичних ресурсів Золотоніського району.

Теоретичне значення роботи - обґрунтовані в роботі наукові положення створюють підґрунтя для оптимізації подальшого дослідження партнерських відносин між Україною й Турецькою Республікою.

Практичне значення - при підготовці нової концепції зовнішньої політики України, досягнення головних зовнішньополітичних цілей України - інтеграції до ЄС і НАТО? у процесі підготовки та викладання у вищих навчальних закладах курсів та спецкурсів з міжнародних відносин, проблем безпеки, регіонознавства і країнознавства.

Структурно курсова робота складається з вступу, трьох розділів, висновку, списку використаних джерел та додатків.



1. Теоритичні основи оцінки туристсько-рекреаційних ресурсів країн світу

1.1 Методика туристичного вивчення природно-географічної характеристики країни

Економічна і соціальна географія зарубіжних країн послуговується різноманітними методами дослідження -- підходами, способами, операціями, які необхідно виконати у певній послідовності для досягнення поставленої мети при вивченні явища або процесу.

Суспільно-географічне країнознавство застосовує специфічні методи, характерні тільки для системи географічних наук, і методи, загальні для усіх суспільних наук. Правильний вибір методів дослідження зумовлює його ефективність. Економічна і соціальна географія зарубіжних країн оперує як традиційними, так і новими методами. До традиційних методів належать метод спостережень і опису, картографічний, історичний, порівняльно-географічний, статистичний методи, метод систематизації, бальних оцінок. Метод спостережень і опису використовували найдавніші мандрівники, фіксуючи свої безпосередні враження від побаченого. Він і натепер відіграє важливу роль у регіональній економічній і соціальній географії світу. Можливості цього методу розширює міжнародний туризм, який дає змогу вивчати особливості природи, населення й господарства різних країн. Не менш важливий для суспільно-географічного країнознавства картографічний метод, який передбачає створення та використання карт, що підвищують інформаційну місткість наукового матеріалу.

Історичний метод ґрунтується на розумінні території, територіальних об'єктів як просторово-часової реальності тощо. Знання географії минулого необхідне для розуміння сучасної географії країн і прогнозування її змін у майбутньому. Традиційним для суспільно-географічного країнознавства є порівняльно-географічний метод, покликаний виявити найістотніші ознаки подібності й відмінності у всіх аспектах різних країн та регіонів. Широко використовують і метод систематизації, який дає змогу простежити у досліджуваних аспектах певний порядок, прискорити вивчення країн, швидше виявити їх внутрішні закономірності. До основних систематизаційних прийомів належать класифікація (групування досліджуваних об'єктів за сукупностями або класами, що різняться між собою переважно кількісними ознаками) і типологія (групування будь-яких об'єктів за якісними ознаками). Загальнонауковими за сутністю є також кількісні методи: метод бальних оцінок(використовується при оцінюванні природно-ресурсного потенціалу території, аналізі екологічної ситуації в країні) і статистичний метод, який дає змогу оперувати різноманітною інформацією про соціально-економічні процеси в країні. У цьому разі статистика є ефективним інструментом досліджень економічного і соціального стану певної території.

Територіальність (як необхідну ознаку будь-якої країнознавчої роботи) аналізують і за допомогою спеціальних методів, які застосовують лише у межах економічної географії. До них належать різноманітні підходи до районування території (економічне, соціально-економічне, еколого-економічне тощо). Нові методи охоплюють математичний, математико-географічне моделювання, геоінформаційний, експедиційний, метод дистанційних спостережень, системного аналізу, експедиційний та ін. У 70-х роках XX ст. суспільно-країнознавчі дослідження поповнилися математичними методами, які дають змогу вивчати певні регіони і країни за допомогою оброблення великих масивів інформації, відобразити певні кількісні (іноді і якісні) закономірності. Математико-географічне моделювання забезпечує ефективне оброблення вихідної інформації (моделювання міграційних процесів, міських систем, природно-територіальних комплексів тощо). Поширеним є геоінформаційний метод (створення геоінформаційних систем як сучасного засобу збирання, збереження та аналізу відомостей про територію, особливості концентрації господарства і населення, стан довкілля). Широко застосовуються у країнознавчих дослідженнях метод дистанційних спостережень (аерокосмічний), який сприяє отриманню докладної інформації про концентрування господарських регіонів, населення тощо на великих територіях, про межі міських агломерацій, стан довкілля тощо; експедиційний метод (збирання первинних даних); метод системного аналізу (дослідження частин цілого), основою якого є поетапне визначення мети, завдань, наукової гіпотези загалом, часткових і загальних особливостей системи, її зв'язків тощо.

Слід згадати, що використання в економічній системі природних ресурсів вимагає їх адекватної оцінки. Існує два основних види оцінки:

- технологічна (виробнича),

- економічна.

При технологічній оцінці виявляється ступінь придатності ресурсів до того чи іншого виду людської діяльності з урахуванням сучасної або перспективної технології їх використання. Нерідко технологічна оцінка виражається в балах та категоріях. Вона здійснюється, як правило, перед економічною. Дуже важливою проблемою освоєння природних ресурсів є їх комплексна оцінка, яка включає: визначення запасів і якісного складу; вивчення умов експлуатації та можливості комплексного використання різних видів ресурсів; врахування освоєності території, на якій вони знаходяться. В останні роки дедалі більшого значення набуває потреба збереження навколишнього середовища при експлуатації природних багатств. Досі не розроблені єдині підходи і критерії до оцінки природних ресурсів, але загальноприйнято, що оцінка повинна бути передусім економічна, тобто здійснюватись у вартісних (грошових) показниках. Це дає змогу оцінити не лише окремі види природних ресурсів, але й обчислити сумарний природно-ресурсний потенціал (ПРП) території, під яким в економічній географії розуміється сукупна продуктивність природних ресурсів території як засобів виробництва і предметів споживання, що виражається через їх споживчу вартість. Охорона навколишнього природного середовища, раціональне використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки життєдіяльності людини - невід'ємні умови cталого розвитку регіонів. Сюди входять показники, що окреслюють стан водних ресурсів, забруднення атмосферного повітря та поводження з відходами.

Слід також звернути увагу на параметри країни, при їх вивченні звертається увага на такі аспекти оцінки:

1) положення відносно екватора, нульового меридіана, полюсів, та полярних кіл;

2) в якій частині світу, материка розташована країна;

3) океани, моря, великі затоки, протоки що омивають країну;

4) великі форми рельєфу суходолу;

5) кліматичні пояси країни;

6) великі ріки та озера розміщені на території країни;

7) сусідні країни;

8) ресурсний та еколого-географічний потенціал;

9) значні туристичні райони та туристські центри.

Розглядаючи країну з точки зору туризму, велике значення має дослідження клімату, рельєфу, наявність гір, охарактеризувати тваринний світ та зазначити наявність охоронних територій (національні парки, заповідники, заказники, пам'ятники природи) охоронні рослини та тварини.

Рельєф слід вивчати через те, що він є основоположним компонентом природи будь-якої країни. По-перше, характеристика рельєфу формує початковий образ території, крім того, рельєф визначає можливості розвитку багатьох видів туризму. По-друге, рельєф - важливий фактор, що впливає на всі інші компоненти природи: води, клімат, рослинність і тваринний світ. Чим мозаїчний рельєф, тим багатшою є природа в цілому. Чим яскравіше виражено чергування форм рельєфу, тим більший інтерес вона представляє для туризму. Варто не забувати і про вивчення клімату адже вибираючи країну, турист насамперед цікавиться тим, які там клімат і погода, наскільки вони будуть сприятливі для відпочинку. Крім того, клімат впливає практично на всі інші компоненти природи. Характеризуючи клімат, слід описати температуру повітря, повітряні маси, елементи та явища погоди. Якщо територія досліджуваної країни знаходиться в різних кліматичних поясах, або в різних частинах країни є різниця у кліматі, випадає різна кількість опадів, дують різні вітри - потрібно вказати середню температуру повітря, кількість опадів, вітри та явища погоди кожного регіону країни. Характеризувати рослинний та тваринний світ країни, перш за все слід вказати також і природні зони. Далі описується флора (рослинний світ) та фауна (тваринний світ) країни.

Потрібно вказувати наявність гір у країні, місті чи регіоні, адже вони можуть стати рушійною силою при виборі туристом путівки. необхідно вказати, якими гірськими породами складені гори, так як цей чинник часто робить вирішальний вплив на можливості розвитку туризму. Так, наприклад, якщо гори складені вапняками, доломітами або іншими гірськими породами, що містять кальцій, то в них зустрічається безліч печер, провалів, тобто розвинений карст, а це - умови для спелеотуризму. У разі якщо гори складені твердими кристалічними магматичними або метаморфічними гірськими породами, то вони максимально сприятливі для розвитку туризму. Далі слід вказати висоту снігової лінії, відзначивши, на якій висоті починається зона льодовиків. Важливо також по можливості дати характеристику льодовиків і льодовикових форм рельєфу, так як саме наявність багаторічних снігів і льодовиків визначає можливість розвитку гірськолижного туризму.

1.2 Методологічні підходи до вивчення політичної, економічної та історичної характеристики країн світу

Велика увага у країнознавстві приділяється політико-географічним дослідженням. Сюди відносять економіко-географічний, соціально-географічний та політико-географічний аналізи співвідношення, сполучення і розміщення політичних сил у світовому масштабі, у великих регіонах, особливо в сусідніх країнах, і їх вплив на розстановку політичних сил всередині країни в цілому і в її районах. Політико-географічна характеристика країни (району) повинна висвітлювати особливості розміщення політичних сил в даній країні (районі), виявляти комплекс об'єктивних і суб'єктивних факторів, які визначають виникнення і збереження цих особливостей і співвідношення між окремими із цих факторів. Це завдання передбачає в першу чергу аналіз територіальної специфіки соціально-економічної структури населення, а також аналіз порайонних відмінностей в усіх інших факторах економічного, політичного, національного, релігійного, демографічного та інших порядків, які так чи інакше впливають на політичну орієнтацію населення.

Визначення територіальних відмінностей у соціально-економічній структурі населення, умов життя окремих соціальних прошарків і груп, їх політичної орієнтації, переважаючих серед них історико-політичних традицій і т.д. у даній країні чи даному районі практично неможливо без хоча б короткої характеристики їх економіки та економічної географії, без вияснення особливостей історичного розвитку, аналізу факторів, які сприяють чи, навпаки, перешкоджають розвитку країни чи району, ходу економічних відносин і розвитку в них політичної боротьби.

Соціально-економічний розвиток кожного регіону має свої особливості та відмінності. Одним з основних показників, що характеризує регіональний розвиток є валовий регіональний продукт на душу населення, який відображає ефективність функціонування економіки на рівні регіонів. Окрім того до цієї групи входять показники інвестиційної діяльності, що характеризують не лише окремі об'єкти інвестування, а й потенціал розвитку регіонів. Зазначену групу доповнює показник вартості основних засобів, як основний елемент продуктивних сил регіону. Економічний стан країни в значній мірі визначається рівнем розвитку промисловості та сільського господарства. В зазначену групу показників входять наступні: обсяги реалізованої промислової продукції та обсяги валової продукції сільського господарства. Згідно з сучасними вимогами, важливим чинником економічного зростання, а разом з тим й покращення добробуту населення, є енергоефективність, що характеризується кінцевим споживанням енергії в сільському господарстві, видобувній промисловості, окремих галузях переробної промисловості, будівництві, сфері послуг та житловому господарстві.

Слід звернути увагу на підприємницьке середовище, що створюється державною владою в країні. У країнах з ринковою економікою важливу роль відіграє створення сприятливого середовища для підприємницької діяльності, оскільки його високий рівень може стати важливим фактором відновлення та зростання національної економіки. В зазначену групу показників увійшли наступні: кількість суб'єктів господарювання, чисельність працівників зайнятих на них, а також обсяг реалізованої продукції. Зовнішньоекономічна діяльність (ЗЕД) відіграє важливу роль при оцінці економіки країни. Успішність реалізації зовнішньоекономічної діяльності, залежить від експортоорієнтованості кожного регіону, який впливає на економічну і фінансову безпеку країни в цілому. Масштаби та характер регіонального розвитку ЗЕД визначаються обсягами прямих іноземних інвестицій в регіони, а також загальними обсягами експорту та імпорту товарів і послуг.

Рівень розвитку інфраструктури є ключовим фактором ефективного функціонування економіки. Особливо важливою складовою у структурі економіки України є транспортний комплекс, оскільки успішне функціонування державної транспортної системи в контексті не лише міжрегіонального сполучення, а і інтеграція її у світову транспортну мережу сприяє підвищенню рівня розвитку регіонів. Також на стан розвитку країни активно впливає галузь науки та інновацій. Інноваційний потенціал розвитку регіону має ключову роль, сутність якої полягає у здійсненні наукового забезпечення соціально-економічного та науково-технічного розвитку регіону. Тому до цієї групи входять показники, що характеризують наукові досягнення та рівень співробітництва дослідницьких інститутів з підприємствами. Під час вивчення політичної, економічної та історичної характеристик світу головною серед них виступає політична вона включає:

1) Історико-політико-географічну характеристику - передбачає з'ясування особливостей формування території даної країни (або даного району), її кордонів, особливостей історичного розвитку, політичних традицій, створення політичних партій та рухів і т.п.;

2) Соціально-географічну характеристику. Тут слід розглянути територіальні особливості соціальної структури населення країни і виділити протилежні одна одній сили. Доцільно розглянути міське та сільське населення, як конкретно в умовах даної країни чи даною району проявляється протилежність між містом і селом. Важливо проаналізувати порайонні відмінності в соціальній структурі населення, вивчити територіальні відмінності в національному, релігійному складі населення, а також - відмінності у складі населення за будь-якою іншою ознакою, яка має відповідний вплив на політичну орієнтацію (наприклад, питання про репатріацію кримських татар);

3) Загальну політико-географічну характеристику. Враховуючи особливості історичного розвитку і соціальної структури населення, слід дати загальну картину розміщення і співвідношення політичних сил у країні, районі, населених пунктах різних типів. Для цього необхідно охарактеризувати основні політичні партії, їх соціальну опору, методи роботи, визначити основні райони і центри їх впливу. Також слід звернути увагу на особливості взаємодії партійних і непартійних організацій з державним апаратом;

4) Політико-географічні характеристики окремих районів і центрів політичної боротьби в країні. Політико-географічний район - це складна просторова соціально-економічна система, яка характеризується стійким співвідношенням політичних сил і специфічним комплексом ознак, що його зумовлюють. Ця система відповідним чином реагує на зміни політичної обстановки в масштабі всієї країни. Провідним територіальним елементами політико-географічного району, як правило, є велике місто.

Цінність країнознавчої політико-географічної характеристики багаторазово збільшується, якщо вона направлена на виявлення новітніх тенденцій, піднімається до рівня політичного прогнозу і може допомогти у формуванні і проведенні державної політики.

Також при вивченні цього питання слід звернути увагу на:

Економіко - географічне положення:

а) проходження важливих транспортних магістралей;

б) можливість виходу до океанів і морів;

в) розташування стосовно паливних і сировинних баз;

г) розміщення щодо країн-економічних партнерів та ін.

Політико - географічне положення:

а) країни-сусіди та стосунки з ними;

б) розташування щодо “гарячих точок“ планети, військових, політичних та інших конфліктів;

в) відносно політичних і військових блоків , союзів , об`єднань тощо.

Охарактеризувати адміністративно-територіальний поділ країни, в якому в обов'язковому порядку зазначити:

1. Значення та роль адміністративно-територіального поділу.

2. Коротка історія.

3. Особливості сучасного адміністративно-територіального поділу та ієрархічна підпорядкованість адміністративно-територіальних одиниць.

4. Проблеми та перспективи адміністративно-територіального поділу.

Охарактеризувати господарство країни:

1. Загальні риси господарства країни.

а) історія формування господарського комплексу;

б) передумови та причини розвитку господарства;

в) загальні особливості господарського комплексу;

г) економічні показники розвитку господарства, їхня динаміка.

2. Загальна характеристика галузевої структури господарства:

а) поділ господарського комплексу на основі галузі, співвідношення між ними;

б) особливості галузевої структури господарства та причини, що їх пояснюють;

в) передумови та чинники розвитку галузей спеціалізації, географія їх поширення.

3. Загальна характеристика територіальної структури господарства:

а) основні типи елементів територіальної структури;

б) передумови та чинники створення певних елементів територіальної структури;

в) регіональні відмінності територіальної структури господарства та причини, що їх пояснюють;

г) загальні особливості територіального розміщення господарського комплексу в країні.

4. Економічне районування:

а) принципи та підходи до економічного районування країни;

б) економічні райони, галузі їхньої територіальної спеціалізації.

5. Зовнішньоекономічна діяльність:

а) основні види зовнішньоекономічної діяльності країни;

б) спеціалізація країни на світовому ринку;

в) продукція експорту та імпорту;

г) країни-партнери.

6. Проблеми та перспективи господарського розвитку:

а) основні проблеми країни , пов`язані з економічним розвитком;

б) показники економічного потенціалу;

в) основні напрямки розвитку господарства країни.

Охарактеризувати промисловість можна за такими критеріями:

1. Значення в господарстві, роль у галузевій структурі промисловості.

2. Події на галузі, підгалузі, виробництва тощо. Технологічні особливості.

3. Сировинна база виробництва.

4. Основні види продукції.

5. Форма організації виробництва (спеціалізація (подетальна, предметна), кооперування, концентрація, комбінування).

6. Принципи та чинники розміщення виробництва (сировинний, водний, паливний, енергетичний, транспортний, споживацький, трудоресурсний, комбінування).

7. Територіальне розміщення: основні промислові райони, агломерації, вузли, центри, пункти.

8. Проблеми та перспективи розвитку галузі.

Сільське господарство харктеризують за таким показниками:

1. Загальні риси сільського господарства:

а) значення в економіці, роль у галузевій структурі господарства;

б) коротка історія, передумови та причини розвитку сільського господарства;

в) загальні особливості, шляхи господарювання та галузева структура;

г) показники розвитку, їхня динаміка;

ґ) основні типи сільськогосподарських підприємств.

2. Сільськогосподарські угіддя:

а) загальна площа та структура, тенденція змін у структурі;

б) проблеми, пов`язані з експлуатацією земель;

в) перспективи використання земельних ресурсів.

3. Галузі спеціалізації сільського господарства країни виділення сільськогосподарських зон, обґрунтування проведення їхніх меж.

4. Характеристика певної сільськогосподарської зони:

а) розташування;

б) чинники, що зумовлюють спеціалізацію;

в) галузі спеціалізації рослинництва;

г) галузі спеціалізації тваринництва;

ґ) проблеми та перспективи розвитку сільського господарства країни.

1.3 Методологія оцінки соціальної характеристики, культури та розвитку туристичної галузі окремої країни

Соціальний рівень розвитку країни охоплює найбільшу кількість показників (демографічний потенціал, трудовий ринок, рівень розвитку населення, освітній рівень, охорона здоров'я), кожна з яких створює підґрунтя для підвищення соціально-економічного розвитку регіону. Забезпечення високого рівня соціальних стандартів потребує ефективного трудового ринку, що забезпечується низьким рівнем безробіття та високим рівнем економічно-активного населення, достатню кількість висококваліфікованих робітників, забезпечення відповідним розміром заробітної плати та належним рівнем охорони здоров'я. Зазначені складові мають відповідаюти сучасним загальносвітовим тенденціям.

При дослідженні соціальної характеристики країни слід звернути увагу на такі показники:

1. Демографічні процеси:

а) кількість населення та його динаміка;

б) природний рух (народжуваність, смертність, природний приріст);

в) механічний рух (міграції, механічний приріст);

г) статево-вікова структура.

2. Розміщення населення:

а) середня густота населення, причини нерівномірності розселення населення;

б) основні типи поселень, їх класифікація;

в) сільське та міське населення, його динаміка.

3. Етнічна та національна структура:

а) національний склад населення (корінне населення, національні меншини), особливості територіального розміщення та чинники, що їх зумовлюють;

б) регіональні, етнографічні (традиційна матеріальна та духова культура) особливості корінного населення.

4. Релігійна структура:

а) основні релігії, поширені на території країни;

б) регіональні відмінності релігійного складу населення та чинники, що їх зумовлюють.

5. Трудові ресурси та зайнятість населення.

6. Соціальна структура та проблеми.

Розглядаючи народонаселення та культуру країни, велика увага приділяється релігії, релігійному складу населення. Релігія - це невід'ємна складова духовного життя людства, значною мірою основа нормування повсякденного життя. Той чи інший релігійний світогляд віддзеркалюється в елементах матеріальної (культові споруди) і духовної (пісні, музика, обрядовість тощо) культури кожного народу, визначає не тільки культурно-побутові відмінності та особливості демографічних процесів, а й впливає на політичне та соціально-економічне становище країн і регіонів. Найбільш поширені в світі три релігії: християнство, іслам та буддизм. Крім того, значна частина людства сповідує індуїзм, синтоїзм, конфуціанство, даосизм.

Культура-- сукупність матеріальних та духовних цінностей, створених людством протягом його історії. Культура є складною системою буття. Поняття культура об'єднує в собі науку (включно з технологією) і освіту, мистецтво (літературу та інші галузі), мораль, уклад життя та світогляд, які є невідємними складовими туризму.

Характеризуючи культуру країни, звертається увага на такі об'єкти оцінки: мова народу; мистецтво; культурні події та явища; масова культура. Велике значення для туристів мають культурні події, що проводяться в країні. Це різного роду концерти, карнавали, паради, ярмарки, вистави, виставки та ін.. Щодо масової культури, - її елементи можна знайти повсюди - в кулінарії, одязі, споживанні, засобах масової інформації, в розвагах (наприклад, в спорті і літературі). Описуючи культуру країни, слід також розглянути кулінарні традиції та національну кухню, адже це ключові компоненти туристичного країнознавства. Особливості кулінарії розглядаються у такому порядку: традиції харчування; режим харчування; продукти харчування, раціон; національна та регіональна кухні; домашняя та ресторана кухня; страви та напої; релігійні особливості та обмеження в харчуванні. Досліджуючи країну з погляду туризму, найважливіше значення має характеристика стану розвитку туристичної галузі в країні, туристичних ресурсів та географії туризму країни. Насамперед, дається характеристика стану розвитку туризму як галузі економіки та державній політиці в галузі туризму. Далі слід детально описати туристичні райони, туристичні ресурси, можливі маршрути та тури, види туризму.

Особливу увагу потрібно надати спеціальній туристичній інформації про країну. Вона є дуже корисною і відіграє важливу роль для будь-якого туриста. Детально розглядається така інформація: щодо природних небезпечностей, безпеки життя, здоров'я та власності; поясний час та його різниця з київським; ступінь розвитку телефонного, електронного та мобільного зв'язку. Курси обміну національної валюти в основні валюти світу; напруга і частота електричного струму та специфіка електричної фурнітури в готелях; митні правила, обмеження та туристичні формальності країни; необхідність отримання візи, реєстрація та строки перебування в країні; правила поведінки в країні; можливість та розміри чайових у закладах гостинності; можливість прокату авто; традиційні покупки туристів у країні та сувеніри; система Tax-free; святкові та неробочі дні; робочий та неробочий час в країні; наявність міжнародного роумінгу в операторів України; список довідкових телефонних номерів та телефон і адреса посольства України.



2. Практичні аспекти дослідження туристсько-рекреаційних ресурсів Туреччини

2.1 Оцінка природно-географічних особливостей Туреччини

Туреччина - ісламська держава в Західній Азії і Європі. Площа країни - 781 тис. км. кв. Населення - 65 млн. чол. Столиця - Анкара. При оцінці природно-географічних особливостей країни слід звернути увагу на її географічне положення, прирордні умови для розвитку туризму, наявність гір та корисних копалин, клімат та кількість опадів, наявність річок та морей, згадати й про визначні пам'ятки культури, архітектури та мистецтва. Географічне положення - Туреччина розташована на частині суші, називаною Малою чи Азією Анатолією, що простирається з Азії до Південно - Східної Європи. Мала Азія (Анатолія) омивається з півночі Чорним морем, із заходу - Егейським, з півдня - Середземним морем. Анатолію від Європи відокремлюють протоки Босфор і Дарданелли. Гори з півночі і Тавр із півдня, як стіни оточує Анатолійська височина. На сході знаходяться погаслі вулкани, а також джерела рік Тигр і Євфрат. Довжина берегової лінії Туреччини складає 8500 км.

Велика частина країни зайнята Малоазіатським і Вірменським нагір'ями, на півночі Понтійські гори, на півдні хребти Тавра. Основні ріки: Євфрат, Тигр, Кизил-Ірмак, Сакарья. Великі озера: Ван і Туз (солоні). Природні умови - по характеру рельєфу Туреччина - гірська країна: середня висота її над рівнем моря близько 1000 м. Майже вся територія зайнята Малоазіатським нагір'ям, у складі якого розрізняються окраїнні Гори (Понтійські і Тавр) і розташоване між ними Анатолійське плоскогір'я. Низинних рівнин у країні мало, вони присвячені до окремих ділянок морських узбереж і до усть рік. Понтійські гори простягнулися паралельно берегу Чорного моря більш ніж на 1000 км. На сході вони доходять до границі з Грузією і Вірменією, на заході - до рівнини в низов'ях р. Сакарья Понтійські гори не представляють безупинного ланцюга і розділяються глибокими міжгір'ями чи долинами ланцюжками улоговин на кілька гряд, що йдуть паралельно береговий лінії. На півночі Понтійські гори круто спускаються до Чорного моря, залишаючи вузьку прибережну смужку шириною в 5-10 км. Лише в устя великих рік Кизил-Ірмак, Ешиль-Ірмак і Сакарья прибережна рівнина розширюється до 60-70 км. Середня висота Понтійських гір близько 2500 м. У східній частині гірські хребти досягають найбільшої висоти (гора Качкар, 3931 м), дуже круті схили, альпійські гребені я відсутність наскрізних долин роблять ці гори важко-прохідні. До заходу Понтійські гори знижуються до 900 м, максимальна висота їх там не перевищує 2000 м.

На півдні Туреччини, уздовж Середземноморського узбережжя, простягнулася складна гірська система під загальною назвою Тавр (Торос). У силу великих внутрішніх розходжень її розділяють на три частини: Західний, Центральний і Східний Тавр. Західний Тавр - гірська система, що охоплює затоку і, Анталья. На заході і сході затоки гори далеко вдаються в море, займаючи Лікійський і Кілікійський півострова. Досить високі гірські хребти (Бедаг, 3086 м, Ельмалі, 3073 м) розділені глибокими долинами, порізані каньйонами. Між хребтами Західного Тавра, особливо на півночі його, розташовані групи озер і глибоких улоговин (прісні озера: Бейшехир, Егридир, Сугла, солоні: Аджигель, Акшехир, улоговина Іспарта й ін.), що дали цьому району назву "турецька країна озер". Трохи відокремлено розташовані хребти Султан (2581 м) і. Егрібурун, що мають незвичайне для Західного Тавра простягання з південно-сходу на північний захід.

Центральний Тавр виділяється серед сусідніх відрізків Тавра найбільшою висотою й альпійським типом рельєфу. Висота багатьох хребтів тут перевищує 3000 м. На заході до південного-заходу Центральний Тавр близько підходить до Середземноморського узбережжя, круто обриваючись у море. Лише в деяких місцях на узбережжя маються вузькі смужки алювіальних рівнин, як це можна спостерігати в районах Анамура, Аланьї, Силифке і Фініку. Північно-східне продовження Тавра, зайняте хребтами Бинбога і Тахтали, відомо ще за назвою Антитавра. Ці хребти простираються з південно-заходу на північний схід і, знижуючи, зливаються з плоскогір'ям Узуняйла. Східний Тавр простягнувся до півдня від р. Мурат і озера Ван до східних границь країни. Східна частина його (район Хакяри) найбільш висока, висота гірських вершин тут наближається до 4000 м, а в гірському вузлі Джило перевищує її (4168 м). Хребет прорізаний глибокими ущелинами рік Євфрату і Тигру, що служать важливими шляхами сполучення. До півдня від Східного Тавра розкинулася велика Діярбакирська улоговина, що поступово знижується на південь до Месопотамської рівнини, що лежить уже за межами Туреччини.

Розташоване між окраїнними горами Анатолійське плоскогір'я прийняте розділяти на Внутрішню Анатолію і Східну Анатолію. Перша з них представляє більш знижену частину плоскогір'я. Вона складається з ряду біс стічних улоговин, серед яких височіють на зразок островів лише окремі ізольовані низькогірні кряжі. Висоти тут збільшуються з заходу на схід з 800-1200 м до 1500 м. На одному з таких плато, на висоті 850 м. розташована столиця Туреччина-Анкара. У південній частині плоскогір'я піднімається ряд древніх вулканів. У центрі і на півдні Внутрішньої Анатолії численні озера і болота, звичайно солоні, часто з мінливими обрисами. У центрі плоскогір'я, на висоті близько 1000 м, знаходиться друге по величині в Туреччині (після оз. Ван) оз. Туз, відоме винятковою солоністю вод. Влітку озеро висихає, і дно покривається кіркою солі.

Східна Анатолія розташована між Понтійськими горами на півночі і Східному Таврі на півдні. На заході її відокремлює від Внутрішньої Анатолії хребет Акдаг. Східна Анатолія зайнята високими горами, у середньому від 1500 до 20110 м. Тут високі нагір'я сполучаються з глибокими улоговинами. Самі гори мають характер окремих масивів, а також довгих ланцюгів. Недалеко від границі з Вірменією піднімається масив Великий Арарат, що потух вулкан, найвища крапка Туреччини (5165 м). Характерна риса цього строго конусоподібна форма. Вершина конуса покрита могутньою сніжною шапкою. Поруч з Великим Араратом піднімається Малий Арарат (3925).

У Східній Анатолії на висоті 1720 м мальовничо розкинулося оточене горами безстічне оз. Ван. Яскравого синяво-водяного дзеркала в сполученні зі сніжними шапками прилягаючих гір залишають незабутнє враження. На заході Туреччини чітко виділяється гірський район Західної Анатолії, що включає прибережні частини Егейського і Мармурового морів. У Західній Анатолії гірські кряжі чергуються з глибокими, широко відкритими убік Егейського моря долинами рік. Перпендикулярне до морських узбереж простягання гірських хребтів викликало тут велику зрізаність берегів Мармурового й особливо Егейського морів. Хребти Західної Анатолії здебільшого середньовисотні, окремі ж з них, наприклад гора Улудаг (Малий Олімп), досягає майже 2500 м. Улудаг, велику частину року покрита снігом, є найбільш мальовничим місцем Північно-Західної Туреччини.

У межах Західної Анатолії, уздовж південного берега Мармурового моря, простягнувся ланцюг приморських рівнин з лагуновими прісними озерами: Апольонт, Изник, Маньяс, Сапанджа. Крайній північний захід Туреччини, відомий за назвою Східної Фракії, представляє улоговину (долину лівого припливу р. Мариці - Ергене), облямовану з північного сходу невисокими горами. Корисні копалини - природні ресурси Туреччини ще недостатньо вивчені, проте там виявлені великі запаси різноманітних корисних копалин. У надрах країни залягають кам'яне і буре вугілля, нафта, різні рудні копалини: залізо, свинець, цинк, марганець, ртуть, сурма, молібден. По запасах хромової руди Туреччина займає друге місце в капіталістичному світі. Тут маються найбагатші поклади вольфраму, відомо біля ста родовищ міді. З нерудних копалин відомі родовища селітри, сірки, мармуру, морської ненки, повареної солі. Природною солеварнею, що постачає сіллю всю Туреччину, є оз. Туз. Клімат - територія Туреччини знаходиться в межах субтропічного кліматичного пояса. Однак гірський, сильно розчленований рельєф і дуже складна циркуляція повітряних мас обумовили велику розмаїтість кліматичних районів. Чорноморське узбережжя Туреччини відрізняється помірковано теплим кліматом, що характеризується великою вологістю, порівняно рівномірним розподілом опадів по сезонах року, печенею влітку і прохолодною зимою. Середня температура січня на узбережжя -1-5, +7°, липня +22, +24°. Високі Понтійські гори узимку захищають Чорноморське узбережжя від впливу холодних повітряних мас внутрішніх районів країни, а Чорне море зменшує вплив холодних північних вітрів. Крім того, східна частина Чорноморського узбережжя захищена від проникнення холодних вітрів високими Кавказькими горами.

Чорноморське узбережжя одержує найбільшу кількість опадів, чим воно також багато в чому зобов'язане високим Понтійським горам. У східній частині узбережжя випадає до 2500 мм опадів у рік. У західних районах узбережжя опадів менше-700-800 мм. Південні схили Понтійських гір відрізняються більшою сухістю, чим північні навітряні схили. Рясні опади на північних схилах за всіх часів року викликані пануючими в країні північно-західними вітрами, що дують з Чорного моря, і зі середземноморськими циклонами. Досить широка смуга узбережжя Егейського моря і зовсім вузьке Середземноморське узбережжя відрізняються типово середземноморським кліматом з характерними для нього жарким сухим летом і теплою дощовою зимою. Середня температура самого жаркого місяця (чи липень, серпень) в Адане досягає +28° і самого холодного (чи січень, лютий) +10°.

У східних, більш гористих, районах літо прохолодне, узимку случаються заморозки. Кількість опадів, що випадають, на узбережжя Егейського моря 500-800 мм у рік, 1000-1500 мм - у західній чисти Тавра (на навітряних схилах) і до 500 мм - у східній. Північ Західної Анатолії, піддана впливу теплого Мармурового моря (температура верхнього шару води влітку біля +25°С, узимку біля +8) відрізняється сприятливими для сільського господарства кліматичними умовами. Береги й острови Мармурового моря - улюблене місце відпочинку жителів Стамбула й околишніх міст. Навесні, коли на Чорноморському узбережжі ще холодно, у Мармуровому морі вже можна купатися.

Ріки - територія Туреччини, за винятком Анатолійського плоскогір'я, покрита густою річковою мережею. Але всі ріки мають гірський характер, буяють водоспадами, порогами і тому несудохідні. Однак велике значення рік, як можливих джерел гідроенергії, поки ще дуже слабко використовуваних. Частково поверхневі води Туреччини використовуються для зрошення. Стік рік відрізняється крайньою нерівномірністю. У дощові сезони й у період танення снігу багато рік перетворюються в бурхливі потоки і створюють погрозу повені, а в звичайно посушливий літній і осінній сезони сильно міліють, самі дрібні з них часто пересихають зовсім. У горах Туреччини беруть початок найбільші ріки Південно-Західної Азії: Євфрат, що зароджується в Східній Анатолії, і Тигр, що стікає з Вірменського нагір'я.

Рослинний світ - флора Туреччини включає близько 6700 видів рослин, з них велика частин-це представники сімейств складноцвітих, бобових і крестоцвітних. Більш третини видів рослин ендемічні для Туреччини. Особливо багато ендеміків серед ксерофільних рослин: астрагалів, акантолимонів, кузиній. Чимало також ендемічних реліктів третинного часу: бальзамне дерево й ін. Рослинний покрив Туреччини дуже різноманітний. Він змінюється в залежності від кліматичних умов і рельєфу місцевості. Значні зміни в природний рослинний світ Туреччини вніс людину: великі простори степів розорані, нанесена велика втрата лісам, особливо в Західній Анатолії - найбільш населеної частини Туреччини.

2.2 Аналіз політичного, економічного та історичного розвитку Туреччини

Тюрки вийшли на історичну сцену в 7-му столітті до н.е., і в ході історичного розвитку створили безліч дрібних і великих держав в Азії, Європі та Африці. У нові края вони несли свою власну культуру і одночасно піддавалися впливу культур з боку місцевих народів. У 552 році, слідом за падінням імперії гунів Азії в східному передгір'ї Алтаю виникла Імперія Гектюрк. Правитель того государства, вперше вжив слово "тюрк" в офіційній назві, Більге Каган і Кюль Тигина увійшли в історію як самі мудрі й героїчні діячі тюркської державності. Обидва вони, а також один з гектюркскіх ханів Тонйокук обезсмертили свою діяльність завдяки першому в історії тюрок письмовою документу, який відомий під назвою "Орхонскі написи". Перша тюркська держава, створена в Європі у 434 р. і названа Західною імперією гунів, очолив Атілла. Межі цього утворення, якому в часи Атілла підкорилися всі племена варварів в Європі, Візантія і Західний Рим, тягнулися від річки Рейн до Волги.

Османська імперія 1299-1923 рр. слідом за ослабленням великої держави Сельджуків Анатолії в ній було створено низку питомих князівств(бейлики) . Одним з них був Османській бейлика, глава якого Осман очолив всі Огузські бейлики. Османи, що зуміли в стислі терміни об'єднати всі турецькі бейлика Анатолії, рушили на Румелію. У 1362 р. була підкорена Едірне, і столиця Османов перемістилася туди з Бурси. У 1363 р. були взяті Філібе і закордонний, встановлено контроль над долиною Мариця. Султан Фатіх Мехмед в 1453 р. завоював Стамбул, і таким чином поклавши край Візантії завершив Епоху Середньовіччя й заклав основи нової ери. Османи, що билися на заході з сербами, болгарами, угорцями, венеціанцями, Австро-угорської імперією, іспанцями, Ватиканом, Англією, Польщею, часом з Францією і Росією, на сході і південному сході з групами Аккоюнов, Тимуридів, мамлюків, Сафарідов, створили проіснувала до 20-го століття і розкинулася на трьох континентах імперію.

Султан Селім Явуз, який підкорив Єгипет, забезпечив перехід Халіфату до Османської імперії. За часів султана Сулеймана Пишного Османська імперія, кордони якої на півночі простягалися від Криму, на півдні - до Йемену і Судану, на сході - до внутрішніх районів Ірану і до Каспійського моря, на північно-заході - до Відня і південно-заході - до Іспанії, мала міцну державну структуру, сильну армію і потужні фінінсовіджерела. Починаючи з 16-го століття, Османська імперія почала втрачати економічну і військову перевагу над Європою. У 19-му столітті внаслідок націоналістичних рухів, підбурювання Росії та ряду західних держав, на османських землях один за одним стали виникати заколоти. Спроби проведення реформ в 19-му столітті в Османській імперії не змогли зупинити процес її розвалу. Країни Антанти 16 березня 1920 фактично окупували Стамбул. Мустафа Кемаль виданим 19 березня розпорядженням оголосив, що існувала протягом 600 років Османська імперія, припиняє існування, а 23 квітня 1920 р. в Анкарі збереться Великі національні збори. З того часу вся влада в країні і право представляти народ перейде виключно до парламенту.

Перше засідання Великого національного зібрання Туреччини / ВНСТ / відкрилося в Анкарі 23 квітня 1920 Головою ВНСТ був обраний Мустафа Кемаль. З цього часу Національно-визвольною боротьбою від імені народу керував парламент (меджліс). Після затвердження меджлісом Мустафи Кемаля на посаду Верховного головнокомандувача війна проти імперіалістичних держав почалася на всіх фронтах. Стамбульське уряд 12 серпня 1920 підписав Севрський угоду, яка ставила перед турками вкрай жорсткі умови і передбачала, що їхня влада буде поширюватися лише на невелику частину території країни, але під фінансовим і військовим контролем зарубіжних держав.

Однак Мустафа Кемаль і уряд в Анкарі не збиралися дотримуватися умов Севрскої угоди. Спочатку вони поставили крапку в боротьбі з вірменами, які бажали створити в Східній Анатолії незалежну державу, а 18 листопада 1920 підписали угоду з Росією - перший міжнародно-правовий акт. На західному фронті у великому битві в серпні-вересні 1922 р. грецькі війська були повністю розгромлені, а Ізмір 9 вересня звільнено. Ця перемога прискорила процес створення нового турецького держави. 11 жовтня 1922 між урядом Анкари і країнами Антанти в Муданья було підписано угоду про перемир'я та прийнято рішення про проведення Лозаннської конференції з метою обговорення умов укладання мирної угоди. Історія республіканського періоду. Настала пора формування держави і створення органів його влади. Мустафа Кемаль насамперед об'єднав створені під час війни суспільно-політичні організації в Народно-республіканську партію / НРП / і поклав на себе функції її генерального голови. У керівні органи партії увійшли представники військово-цивільної бюрократії Національно-визвольної війни. НРП ставила метою модернізувати країну, і, взявши в якості моделі розвитку західні системи державного управління, створити подібні до них органи влади в Туреччині, а також прищепити її громадянам західний стиль життя. З тим, щоб надати державі демократичне обличчя, 29 жовтня 1923 р. була проведена основна реформа: оголошено про створення Турецької Республіки. Вождь Національно-визвольного руху Мустафа Кемаль був одностайно обраний першим президентом Туреччини.

Головною метою Мустафи Кемаля було створення сучасної держави і суспільства. Тому було необхідно відокремити релігію від держави, але в той же час забезпечити свободи віросповідання та совісті громадян. У рамках втілення в життя основного принципу Турецької Республіки - лаіцізма - було прийнято рішення про ліквідацію управління шаріатських судів і релігійних вакуфов і створенні підлеглого уряду Управління у справах релігії та вакуфи. Було також вирішено закрити релігійні школи та підпорядкувати всі навчальні заклади міністерству освіти. Замість шаріатських судів були засновані світські суди. 26 листопада 1925 були схвалені міжнародна система літочислення, годин і календар. Були також проведені перші важливі реформи в питанні захисту прав жінок: заборонено багатоженство, введена громадянська реєстрація шлюбів, а функції розгляду шлюборозлучних процесів надані тільки судам. У Туреччині за жінками раніше ніж у Європі було визнано виборче право. У 1930 р. їм було дозволено обиратися в муніципалітети, через три роки - в сільські ради, а в 1934 р.- в парламент. 1928 парламент Туреччини прийняв розроблений міністерством освіти Закон про введення турецького алфавіту на основі латинського. У 1931 р. були введені європейські міри ваги і довжини, що полегшило проведення торгово-економічних операцій і створення в Туреччині єдиної системи стандартів. 21 червня 1934 з прийняттям Закону про імена засновнику Турецької Республіки Мустафі Кемалю була присвоєна прізвище Ататюрк. Він став "батьком всіх турків", так перекладається це прізвище. У 1937 р. до Конституції була включена стаття про те, що Туреччина є світською державою. Внутрішня і зовнішня політика за часів Ататюрка. Ататюрк проводив реформи на чолі Народно-республіканської партії / НРП /, яка була заснована як партія народу, а не партія якого-небудь стану або групи. Тим часом у НРП незабаром після її створення вже з'явилися опозиціонери: Прогресивно-республіканська партія. Її очолив Кязим Карабекір. Слідом за заколотом, який в Південно-Східній Анатолії організував прихильник старого режиму Шейх Саїд, уряд Туреччини 3 червня 1925 заборонило діяльність опозиційної партії.

Туреччина взяла на озброєння миролюбну і засновану на положеннях Національного пакту від 1920 зовнішню політику. Завдяки успіхам дипломатії протоки Босфор і Дарданелли по Конвенції Монтре від 1936 р. були включені в національну систему безпеки Туреччини. Період Іненю і важкі роки війни. Ісмет Іненю був обраний другим президентом Туреччини після смерті Ататюрка. Не пройшов і рік його перебування на чолі держави, як почалася Друга світова війна. Завдяки своїй далекоглядності Іненю зумів оперативно забезпечити необхідні міжнародні баланси і, вважаючи, що підписаний у серпні 1939 року між СРСР і Німеччиною Пакт Ріббентропа-Молотова може призвести до негативних наслідків для Туреччини, укласти в жовтні того ж року угоди з Францією і Англією, що передбачають надання Туреччині економічної допомоги. 25 березня 1941 Іненю уклав Пакт про ненапад з Радянським Союзом, а за кілька днів до нападу нацистів на СРСР - з Німеччиною. Збалансовану політику Іненю проводив і під час війни. 24 січня 1945 Туреччина підписала Акт про створення Організації Об'єднаних Націй, а 5 березня того ж року брала участь у конференції в Сан-Франциско як одна з країн-засновників ООН. Рух 27 травня і перехідний період. Після виборів 1954 ситуація на зовнішніх ринках почала змінюватися в гірший бік, і підтримка, яку народ надавав ДП, початку слабшати. 27 травня 1960 група офіцерів перейшла до дій, поваливши 10-річний режим ДП і взявши владу у свої руки. Був створений "Комітет національної єдності", який очолив головнокомандувач сухопутними військами армійський генерал Джемаль Гюрсель; він же керував державою і урядом.

1965-71 рр., коли при владі в Туреччині перебувала ПС, були одними з найяскравіших періодів в її республіканської історії. Для нього були характерні високий економічне зростання, низька інфляція, захист свобод, активність громадських організацій та незалежна зовнішня політика. Новий імпульс отримала індустріалізація, пріоритет віддавався інвестицій в сільські райони та енергетичні проекти. Для преси це було найкраще час свободи слова. Меморандум 12 березня і перехідний режим. Студентські хвилювання, що почалися в 1968 р, охопили всю Європу і докотилися до Туреччини. Які розпочалися з невинних вимог студентів, вони поступово придбали політичну й ідеологічну забарвлення, а потім і форму терору. Щоб покласти край терору, 12 березня 1971 військове керівництво країни видало Меморандум, який припинив волі.