Архітектурні пам'ятки Хмельницької області

Найбільшими в XVI ст. стають замки в Кам'янці, Меджибожі, Язлівці, Бережанах, пізніше - в Теребовлі, Бучачі, Сидорові, Буданові та інших містах Поділля.

Від 1540 року Меджибіж належав українському феодалу Рафаїлу Сенявському, кий обіймав важливу адміністративну посаду кам'янецького каштеляна. В ті роки в Кам'янці тривала велика реконструкція замку та зводилися нові вежі. Роботами керував відомий військовий інженер Іов Претвич, правильно - Бретфус. Він же ймовірно,здійснив другого за величиною та значенням подільського замку - Меджибізького. До того часу належить добудова цілого грона бастей біля східної вежі - єдиного в усій Європі прикладу надзвичайно потужного триярусного об'єму , наче складеного зі щільно згрупованих, зрощених між собою двох пар напівкруглих та однієї трикутної бастеї, які взяли в півколо квадратну східну вежу. Такий прийом спричинений і міркуваннями про більшу стійкість, і підвищенням справжньої потужності вогню вздовж стін замку.

Оглядаючи нині ці могутні мури, знову й знову помічаємо різночасовість окремих частин та деталей. Немає південно-західної вежі. Північна ж збереглася лише в нижньому , круглому з амбразурами ярусі. У нього , наче гранчастий стакан у підстаканник, вставлена романтична вежа зі стрілчастими вікнами та зубцями вгорі.

Колосальною опорою, що тримає північно-західну частину замку, височіє Лицарська вежа. ЇЇ п'ятигранний монолітній об'єм під ґонтовим,поверненим реставрацією шатром з оглядовим майданчиком-главкою, справляє сильне, незабутнє враження. Темні бійниці глибоченних амбразур красномовно свідчать про велику товщину стін. На думку відомого історика архітектури Г. Логвина, Лицарська вежа могла бути ведена на першому етапі будівництва замку, тобто в другій половині XV ст. за типовим зразком аналогічної п'ятикутної вежі в замку магнатів князів Чарторийських у Клевані на Волині. З холодним суворим обрисом Лицарськї вежі різко контрастує оформлення сусідніх замкових воріт та вікон: стрілчасті пройми, спарені пілястр, поребрик, зубчасте завершення стін. Усе це походить з часів реставрації ХІХ ст., коли і амбразури розтесали на вікна , і додали в декор псевдоготичний стиль.

Широкий замковий двір похило спадає на схід. Замок забудований по периметру колись розкішним плацом, службами,складами тощо.

Посеред двору стоїть колишній замковий костел, побудований 1546 року каштеляном Р. Сенвським. Реставрація недавніх років повернула і цій будівлі давній вигляд: пізньоготичний храм, перекритим хрещатим склепінням. Стрілчасті вінка розташовані зі сходу, півдня та Заходу. Вузький пресбитерій - тригранна абсида, перекрита зімкнутим склепінням. Переробки XVII ст., очевидно, були викликані не так зміною стилю, як руйнаціями завданими козаками, - у фронтоні складові барокової конфігурації влаштований отвір для дзвонів. 1831 року костел у замку перероблений на православну церкву. В інтер'єрі збереглися фрагменти розписів 16 ст.

У реставрованих пристінних корпусах замку розмістилися експозиції сучасного українського краєзнавчого та етнографічного музеїв, картинна галерея сучасного українського мистецтва. В замку діє музей Голодомору 1932-1933 рр.

У дальшому правому кутку двору, прилягаючи до східної вежі, стоїть колишній палац Синявських. За давнім звичаєм, житловим вважається верхній поверх. Склепінчасті сутерени палацу розташовані тут значно нище замкового двору, цокольний поверх перекритий хрещатим склепінням, а парадний верхній мав плискаті перекриття по балках. Планування приміщень відповідало вимогам моди того часу, і, треба сподіватися, реставрація в майбутньому поверне колишній вигляд нинішній руїні.

Особливу ошатність фасаду палацу синівських надає зубчастий парапет , виконаний у дусі ренесансу - з характерним гребенем, набраним з четвертин кола та півкіл. Цей прийом перейшов з оборонної архітектури північної Італії та набув великого поширення по всій Європі. Кути меджибізького замку позначені такими ж характерами для стилю важками, багатократно стягнутими поясками, з дивної форми верхівкою.

Від початку визвольної війни українського народу 17 ст., Меджибіж опиняється в центрі подій. Міфом виявилася неприступність замку: двічі ним заволодівали селянсько-козацькі війська - полковника Максима Кривоноса і полковника Данила Нечая. А « року 1649…Хмельницький на початку посту святих апостолів Петра і Павла на Чорном шляху, за Животовом скупившимися з тими поляками і ханом кримським, просто поглянули билі под. Меджибоже, где заставао козацтво во облєженю от войска коронного. Але увідомившися жолнірове о так великих потугах козацьких і татарських , зоставивши Межибоже, утеком уступили , котрих орда іздогонила, але увійшли до Збаража», - нотується у « Літописі Самовидця».

Під час війни замок часто переходив з рук в руки , і Богдан Хмельницький бував у ньому кілька раз.

У липні 1657 році Меджибіж став свідком політичної та військової поразки трансільванського князя Ракоці Дьєрдя ІІ - претенденти на польський ослаблений німцями престол. Згідно з підписаним 1656 року українсько-трансільванським договором. Богдан Хмельницький погодився підтримати князя та надати йому військову допомогу розраховуючи зі свого боку , використати союз з Трансільванією для боротьби проти Польщі та возз'єднання українських земель.

У 1672 році розтерзане поділля окупувала Висока Порта, в Меджибіж прибув турецький гарнізон. Турки здійснили перебудови у замку: до кутової східної вежі з тильного боку додали масивну круглу вежу-мінарет, яка здіймалася над усіма іншими спорудами і, на думку окупантів, надавала Меджибожу більш « турецького» вигляду. Вежу завершувала конічна шатрова покрівля, напевно,зі шпилем та півмісяцем. Подібна деталь збереглась в Кам'янці. З вежі є виходи на відкриту терасу , утворену верхнім ярусом приставлених зі сходу бастей , і звідси відкривається чудовий краєвид широкої долини Бугу та Бужка.

У вересні 1790 року в Меджибожі розквартирувалася на зиму чотирнадцятитисячна дивізія Тадеуша Костюшка. Саме тут сорокап'ятирічний генерал-майор, уже в повноважному віці,за уявленнями того часу, покохав дочку жидачівського хорунжого вісімнадцятирічну Теклюсю Журавську. Зав'язалося жваве листування, повне, звичайно, делікатності а сентиментальності, які черпалися тодішньої романтичної французької літератури. Поетичні метафори послань та слава чоловіка захопили серце юної панни, і вона кинулася до ніг суворого батька, але звертаючи увагу своє виховання він не дав згоди. У липні 1791 року Костюшко попрямував на чолі свого війська до Немирова, а зворушливе листування тривало…

Ще з 1726 року зі смертю Адама Синявського згасла чоловіча гілка роду, і його єдина дочка Софія, вийшовши заміж за князя Олександра Чарторийського , внесла і Меджибожзький ключ у його дім, який помітно від того розбагатів. У польській історії ( в українській і російській також) рід Чарторийських, що походив з Литви й Білорусі та свого часу змінив православ'я на католицизм , займав колись помітне становище. Славилася садиба Пулави Адама-Казимира та Ізабелли з Флемінгів Чарторийських, неабиякий вплив на формування поглядів царя Алєксандра І мав їхній син Адам - Єжи Чарторийський.Він опікувався Меджибожем , заснував у замку землеробську школу і, звичайно, не раз бував на східній терасі.

До того часу ще височіли в мрійливій далечині на острівці по Бугу горді руїни замку Раковці. Вважалося, що туди ведуть потаємні підземні ходи. Як би то не було, вихованому в дусі романтизму Адаму-Єжи подобалися руїни мурів і двох веж, які так мальовничо прикрашали чудовий пейзаж та навіювали тихий смуток про долю любої вітчизни і думки про конечність усього сущого. Зате управитель володінь князя пан Пухальський, дивився на руїни цілком прагматично, бачачи в них лише дармовий будівельний матеріал. І коли 1820 році князь Адам-Єжи надовго вирушив за кордон у Європу, його управитель наказав розібрати мури та вежі , а камінь використати на будівництво замовлених князем перед від'їздом нових стаєнь. Надивившись на луарські шато та рейнські бурги, Чарторийський , повернувшись на Поділля , хотів було порівняти зі своїми руїнами, але…Отож пан Пухальський , замість подяки за господарську кмітливість, одержав у новій стайні декілька десятків нагаїв та був вигнаний із двору.

Під час польського повстання 1830-1831 років А. Е. Чарторийський як голова Національного уряду перешкоджав поверненню соціальних та політичних перетворень, а після поразки емігрував у Париж. Там його резиденція «Отель Ламбер» стала осередком консерваторів-монархістів. Царський уряд конфіскував усі маєтки Чарторийських , і Меджибіж був перетворений на військове поселення, яке проіснувало до скасування кріпаччини. Школу в замку закрили , і замість неї розташувався військовий комендант, а приміщення верхнього ярусу східної вежі та прилеглі покої облаштували для перебування царської родини. На нижньому поверсі були обладнані кухня, комори, людські. Замковий костел тоді ж перетворили на православну церкву. На час табірних зборів та військових оглядів, що проводилися на спеціально розпланованому за Требухівцями величезному плацу, приїжджали Ніколай І, потім Алєксандр ІІ. Тераса східної вежі одержала накриття та чавунну огорожу зі стрілчастим малюнком. Звідси царі милувалися краєвидами річкових долини. Села Ставниця, де були розміщені всі господарські будівлі та стояла церква св. Дмитрія.

Міст і ворота меджибізького замку, виконані в дусі псевдоготики та класицизму, створені дещо раніше, очевидно, 1823 році за проектом архітектора Генріха Гіацинта Сальвадора Іттара (1773-1850), осілого на Волині мальтійця за походженням, який навчався в Римі.

Останній раз жага будівельної діяльності торкнулася стародавніх мурів1843 року:з'явився цегляний зубчастий парапет на стінах замку, стрільниці розтесані на вікна, зроблені стрілчасті налички та інші псевдоготичні деталі романтизованої тюдорівської готики, яку так полюбляв Ніколай І.

Таким бачив замок і Тарас Шевченко 4 жовтня 1846 року, про що нагадує меморіальна дошка на північно-західній вежі. Замок у Меджибожі дійшов до наших днів зх. Розкопами мрів та фундаментів ХІІ ст., з пам'ятками пізньої готики, ренесансу, бароко, класицизму. «Замок-музей» так тепер його називають. Тут зібрано велику кількість цікавих експонатів, які розповідають про багатовікову історію міста. Заслуговують уваги і художня колекція , тематично присвячена за місцевою військовою традицією, останній - Другій світовій війні. Наче продовжуючи далеке минуле , застигли у дворі замку-музею і чавунні гармати 18 ст., і протитанкові гармати ХХ ст., та навіть своєрідний символ колективізації та голодомору1932-1933рр. трактор «ХТЗ»

На жаль багато гарних пам'яток архітектури виявилися втраченими, а точніше знищеними. Дуже шкода згадувати у минулому часі цілком унікальний у своєму роді меджибізький Успенський собор 16 ст. який був пристосований до оборони зі стільницями над бабинцем та двоярусною вежею, з цікавими фресками, одна з яких зображувала ктиторів та благодійників храму - меджибізьких міщан з їхніми дітьми.

Також пам'яткою є руїни Тринітарського костелу, зведеного 1600 року коштом підчашого коронного Ієроніма Сенявського на місці дерев'яного костелу, який існував що до 1586 року. Споруда задумана буда в простих монументальних формах, як пантеон слави та родинна усипальня.

У плані костел являє латинський хрест із вівтарем зі східної сторони. Короткі п'ятигранні рамені хреста прорізані на всю висоту потинькованих стін вузькими стрілчастими вікнами, які надавали будівлі ще суворішого та величнішого вигляду. Над середохрестям крутосхилого даху підносилась барокова вежка-сигнатурка, добре помітна здалеку.Задній фасад прикрашений ренесансним порталом із тих же мотивів, що і в зубчастому завершені замкового палацу Сенявських - на півдуги розімкнутого фронту, доповнення «сосновими шишками» на кутах. Над порталом нависала велика гладка поверхня стіни, наче випадково краплена парою малесеньких стільничок, які давали світло на сходи, що вели в товщі муру на хори.

А над карнизом височів найбільш пізній (можливо 1632 року) бароковий фронтон із тонко-тонко закрученими спіралями. У центі його, в глибокій ніші містилася скульптура святого Миколая.

В інтер'єрі примітними були стрілчасті готичні склепіння, оздоблені гіпсовим декором - «штукатерією», та великий головний вівтар, прикрашений зверху гербом дому Сенявських «леліва» (шестипроменева зірка над півмісяцем, що лежить догори ріжками).

Як в усіх середньовічних містах, затиснутих оборонними валами та мурами, земля тут високо цінувалася. Невеликим був і цвинтар - костельне подвір'я. Посеред мурованої огорожі, навпроти західного фасаду костелу коштом Адама -Єжі була побудована невеличка вежеподібна дзвіниця. В нижньому ярусі розміщувалася хвіртка, а гладенькі стіни, обрамовані по краях тоненькими пілястрами, прорізали високі вузькі отвори, над ними круглі. Сферична , з плавними переходами на кутах баня без главки, але з хрестиком, надавала дзвіниці вишуканого типово ампірного вигляду.

Праворуч костелу, підпираючи гору стоїть стара кам'яниця, так звана плебанія, тобто дім пароха, ксьондза-пробоща, вимурувана 1772 році. Раніше її північний фасад мав високий аттик соковитих обрисів із волютами по краях та трьома напівкруглими форонтами, які закривали дах. На жаль цінна памятка утратила і ці фронтони , які комусь із певних причин в Меджибожі не сподобалися.

Не можна не звернути уваги, що меджибізький католицький храм розташований на найбільш імпозантному, південному схилі пагорба, а Успенська церква - все ж на менш шанованому - північному.

Прагнучи розвинути торгівлю , Сенявські запросили до Меджибожа греків, вірмен, євреїв. Останні виявили найбільшу активність, і їм було дозволено побудувати в 16 ст. муровану синагору. (Це була надзвичайно масивна споруда, близька в плані до квадрату з трьома також стрілчастими, відповідно до стилю епохи , вікнами по фасаду. Їм відповідала дев'ятидільна система перекриття з чотирма опорними стовпами в центрі , де розміщувався алмемар - кафедра для читання тори. По низу стін йшли ряди артилерійських амбразур - цього вимагав магістрат, який піклувався про оборону міста.

Ще до початку Другої світової війни в кожному подільському та волинському містечку щонайменш дві третини населення складали євреї. Саме на них довгі століття трималися торгівля , кредит, дрібне ремісництво, оренда, заїзди - попередники мотелів, корчми , шинки по всій широкі смузі осілості. А пам'ятники монументального зодчества збереглися поодиноко, і лише де-не-де кладовища дають уявлення про матеріальну культуру одного з найдавніших народів.

Цікавими є нагробні камені-мацейви на старому єврейському кладовищі в Меджибожі. Тут збереглися стели понад двохсотлітньої давнини. Вкриті моховинням похилені камені тісняться рядами серед густої зелені. Верхня частина мацейви зазвичай прикрашена орнаментальним мотивом чи парою птахів, зайців, левів, оленів. А неподалік брами меджибізького кіркута виділяється скромний павільйон із трьома гробницями. Горять свічки… Праворуч - найшановніша тут могила, де почиває прах знаменитого хасидського цадика Ізралія бен-Елізера (169-1760), ліворуч нагробок на низеньких стовпчиках - могла онука Баруха з Тульчина (1750-1810), також відомого цадика, а в кутку могола відомого єврейського дотепника Гершеля Острополера.

Ізраіль бен-Еліезер почав свою діяльність у ролі мандрівного знахаря і цілителя, «доброго чудотворця», потім провідував. Оселившись у Меджибожі, він незабаром став дуже відомим. До « равві з Меджибожа» стікалися звідусіль послідовники, яких у рік його смерті налічувалося вже сорок тисяч. Це були хасиди. Так у 1730-х роках виник тут, у Меджибожі хасидизм - релігійно-містична течія, яка невдовзі поширилась не лише по всьому Поділлю та Україні, а й по всій Європі. Хасиди відкололися від офіційної синагоги, утворили власні громади на чолі з цадиками.

Барух, який понад тридцять років очолював подільських хасидів, спочатку жив у Тульчині, а потім у дідівському Меджибожі, де його резиденція, як оповідає єврейська енциклопедія видання 1909 року, «набула особливого сяяння». І далі « Він правив дуже вправо, об'їжджав міста, де була його паства, і збирав значні суми грошей та подарунків від свої численних прибічників. Баруха скрізь приймали з ентузіазмом. Багаті та впливові люди шукали його протекції, а широкі маси його допомоги. Його двір у Меджибожі славився своє розкішшю та міг позмагатися з дворами польських могнвтів…»

Також важливою пам'яткою є Миколаївська церква побудована 1913 році до 300-річчя дому Романових великою княгинею Ольгою Алєксандровною. Цей хрестовокупольний храм прикрашає велика, грушоподібна баня, а в інтер'єрі відсвічують срібними та позолоченими оправами ікони, передані місцевим краєзнавчим музеєм.

Турецький стовп 17 століття також привертає до себе увагу. На його прямокутному п'єдесталі з нішами, також підкорюючись ордерній системі, поставлені циліндри, відокремлені один від одного фігурними поясками. Верх прорізаний нішами та увінчаний круглою черепицевою покрівлею над широким карнизом.

Кругла будівля з прямокутним притвором з пілястрами, трикутний фронтон позначений круглим вікном, і вздовж круглої стіни під тонко профільованим пояском антаблементу йдуть круглі вікна. Це кладовищенська капличка св. Трійці, або Тринітарська, споруджена 1800 року на старому римо-католицькому цвинтарі.

Від забудов військового поселення ХІХ ст. в Меджибожі збереглося небагато, хіба планування прямих вулиць паралельних до Бугу на правому березі. До початку війни 1914 року тут квартирував Охтирський 12-й гусарський полк, його штаб містився в замку.

Цей полк мав старшинство з 1651 року, виводячи свою історію від Охтирського Слобідського козацького полку. Охтирці брали участь у всіх завойованих походах 17-19 ст. на півдні імперії, в битвах з татарами і турками. Особливої слави полк здобув, коли був уже гусарським. Саме Охтирці під керівництвом уславленого Дєніса Давидова вели партизанську війну з французами [ 6, с. 36-53].

Ще з однією унікальною особистістю пов'язаний Меджибіж - Володимир Каліграф - видатний український філософ, вчений XVII ст., основоположник пантеїзму

За 15 км на схід від Меджибожа, у с. Головчинці знаходиться Свято-Преображенсьий жіночий монастир (нині діючий). Один із найдавніших на Правобережній Україні, 1540 р. - спочатку був чоловічим, а з 1888 - жіночим (біля 200 монахинь черниць). Дивом збереглася ікона преподобного Онуфрія, а поруч цілюще джерело. У межах с. Головчинець є розвинута мережа дитячих таборів відпочинку.

Територія сусіднього з Летичівським, Деражнянського та Старосинявського районів стала загальновідомою з 1970-х років. У 1970 р. археологічною експедицією під керівництвом В.І. Якубовського, яка досліджувала Болохівську землю, було знайдено скарби ювелірних жіночих прикрас XII ст. у с. Городище Деражнянського і Теліженці Старосинявського районів. Це унікальні ювелірні вироби із срібла і золота, з застосуванням давньоруської ювелірної техніки черні, скані та зерні, перегородчатої емалі (тринамистнні скроневі кільця, колти, рясни, браслети наручі, медальйони-змієвики). Ці речі, крім матеріальної, історичної цінностей, відображають таємничий світогляд давньоруського населення. Саме вони стали, візитною карткою області, золотим запасом краєзнавчого музею, символами регіону.

У Старосинявському районі городище давньоруського літописного міста Кудин, у с. Западинці Михайлівська церква 1733 р.У цьому ж районі - найвідоміша пам'ятка Визвольної війни 1648-1657 р. - місце Пилявецької битви (23 вересня 1648 року) під проводом Б.Хмельницького та пам'ятник відважному легендарному козаку Івану Ганжі.

Пилява

Пилявці існували ще давно. В податкових списках Пилявці значилися як в 1530р два оподаткування та млин, 1566 - 11 плугів та декілька млинів. В першій половині 17 ст за 5 км від Пилявець були рештки села Голичинець, яке знищили татари. Ссело то належало Ядвізі Белзькій з Бучачу, фундаторці домініканського кляштору в місті Мурафі. По кляшторній фундації цієї пані Голинчаські ґрунти перейшли до мурафський домініканів. Король Владисоав ІV в 1640р дає право закласти на Голинчаньких ґрунтах місто Пиляву і для кращої охорони збудувати замок. Місту надали магдебурзького права, на 8 років звільнилися мешканці міста від податків, щоб підвищити рівень економічного розвитку. Замок містився на правому боці ріки Іква. На початку 20ст тут були руїни двох башт, будинку між ними з брамою. Дослідник Сіцинський, пише замок був квадратний в плані, з довжиною боків 50м. На рогах західно-півд. боку замку мури двох п'ятигранних башт між ними мури двоповерхового будинку завдовжки 10м. Посередині того будинку немає вікон, лише амбразури на середині висоти , по три з кожного боку брами, а зверху і знизу стрільниці. П'ятигранні башти на північно-східному розі була трьох поверховою з четвертим підвальним поверхом, який виступає ширше від трьох горішніх поверхів. Кожен поверх мав п'ятигранне склепіння. Стінка кожної гранки башти має в середині 4 м довжини, крім одної, що прилягала до рогу замку і має довжину в 5,7м У двох горішніх поверхах були вікна, а в нижньому амбразури і дуже вузькі стрільниці, шириною в 8 см Друга башня, на час дослідження Сіцинського, збереглася гірше, вона була також трьохповерховою і п'ятигранною. На решті двох рогах замку теж були башти. але на початок 20ст там вже не було ні мурів ні башт, а городи та школа. Восени 1648р Хмельницький здобув Пилявський замок, в якому проводив переговори з поляками чекаючи на кримську допомогу. Замок був взятий хитрощам. Була поширена чуйка, що нібито прийшло на допомогу козакам татари в кількості 44тис., коли проводили бої то разом зі насправді 4 тис татар були перевдягнуті в татарське плаття козаки. Поляки повелися і втекли. На ранок козаки побачили спустошений польський табір. Після того пилявські домініканці зовсім покинули Пиляву. В першій половині 18ст Пилява належала князям Любомирським, потім Чернецьким. Вона жили в замку до пожежі, яка сталася на початку 19ст. Після пожежі власником було розібрано дві замкові башти, бо шукав він скарби. Відтоді замок вже не відроджувався і поступово руйнувався.

Меморіальний музей Г.Ахматової, а також кладовище, де похована її мати І. Горенко у селі Слобідка І. Пелехівська Деражнянського району, у цьому ж районі в с. Мазники громадський музей Ю.Сіцінського - історика, археолога, релігійного діяча, фундатора музейного будівництва на Поділлі.

Старокостянтинів

На місці Старокостянинова колись лежало заможне, розташоване на вигідному місці село - при злитті Случі з Ікопоттю. Ці землі входили до складу Острозького князівства. Найвидатнішим представником старовинного українського роду Острозьких був князь Василь, який узяв на честь і славу батька його ім'я та увійшов в історію як Костянтин Костянтинович Острозький (1525-1608). Його володіння нараховували двадцять п'ять міст, дев'ять містечок та шістсот сімдесят сіл на Волині, Поділлі та Галичині, а його прибуток сягав 1200000 золотих на рік, що для того часу було неймовірною сумою.

Князі Острозькі звели великі родові замки в Острозі, Старому Селі - на Волоському шляху південніше Львова, монастирі-замки в Дермані та Межеріччі. Назвали місто Костянтинів за ім'ям власника та будівника замку. Старим вже називатися став після 1600 року, потім князь Олександр Костянтинович Острозький одержав привілей на заснування ще одного Костянтинова на Південному Бузі - нового. Тут знаходилися і торгівельні шляхи: з Кам'янця на Устилуг у Польщу, з Житомира на Волочиськ у Галичину, з Бердичева на Радзівілів і Броди.

Для будівництва замку обрали мис створений злиттям річок, і прокопали впоперек мису рів, заповнений водою. На утвореному острівці виросли мури, вежі палац і церква. В середині замку стояли також дерев'яні будинки

Тиха вуличка приводить до брами замку. Ще читається масивний ренесансний портал, складений із піскових блоків. Над отвором брами помітно читаються цегляні деталі арматурного поясу другого ярусу. Туди вели кам'яні сходи - у просторе приміщення для варти, а під сходами та біля стін купчились ядки торговців. По підйомному мосту, перекинутому через рів , входили в сутінки склепінчастого проїзду і , і проминувши стулки других воріт, потрапляли на замкове повір'я.

Обабіч брам ще збереглися невисокі муровані стіни, поставлені перед давнім валом. Вежа фіксує кут замку та є частиною палацу, який займає найбільш вигідний південний фронт уздовж берега Случі. Палац і вежа двоповерхові. Декоративно оформлений лише південно-західний кут, завершений корончатим ренесансним аттиком, прорізаним ромбоподібними стільничками. Триває реставрація пам'ятки.

Перший поверх перекритий склепіннями з розпалубками до бійниць у вежі. Величезне на півциркульне склепіння спирається п'ятами прямо в підлогу широкого, на три вікна ризаліту, який значно виступає на південь, до річки. Вікна колись були оправлені в свинець, а під плацом, у склепінчастому підземеллі містився цейхгауз. Там зберігалися дві бронзові шмигівниці, 24 залізні гаківниці, 306 рушниць губчастих, бочки з кулями та дробом, свинець.

Пороховий льох - найсвятіше місце будь-якого замку - розташовувався в окремому приміщені цейхгаузу, яке пильно охоронялося.

Вздовж південної стіни за палацом розташована Троїцька церква, вимурувана у 1560 роках, з виразними особливостями готичного стилю: крутий двосхилий дах , колись покритий «муравленою», тобто полив'яною черепицею; на гребені вежа , високі вікна. Окремо стоїть триаркова дзвіниця

На початку 17 ст. замок зазнав деяких переробок. Палац розширили вздовж муру впритул до замкової церкви. Утворилася єдина компактна будівля, але церква втратила західний , головний фасад, від якого тепер видніє лише контур шипця з декоративними вазами. Особливо виразні три вікна в заокругленій споруді східній частині споруди, які дають світло до вівтаря. Коли забудовували плацом західний фасад , зберігши вхід у церкву вже з середини палацових покоїв, то ззовні пробили новий вхід під вікном з північної сторони, надвірної. Його оформили мініатюрним притвором у вигляді невеличкого об'єму з декоративними нішами обабіч, фронтончиком над дверима та сферичною банею з хрестом. (6,с. 54-58) Костел в плані прямокутний розміром 35 на 16м, зі сходу шестигранна абсида, з півдня висока мурована башта. Башта є шестиярусною, всередині яруси між собою сполучалися гвинтовими сходами. Товщина стін першого ярусу вежі становить 2,8м. Крім вікон башта мала стрільниці з внутрішніми камерами та вогнеподібними ключоподібними отворами. В "Інвентарі маєтностей Подільських" за 1615р про костел пишеться: "костел мурований, ґонтами дубовими фарбованими побитий, на верху альтана білою бляхою оббита, над нею баня мідна. До костелу дверей двоє залізних. Вежа велика, біля костелу від річки Случі мурована, побілена" До ліквідації в 1832р, домініканський кляштор добудовували, так з'явилася каплиця св. Тадеуша, ризниця, галереї. А після ліквідації, будівлю передали православній церкві, служби якої тривали до 1844р. Будівля храму почала занепадати і потребувала ремонту. За ініціативою Карашевича були зібрані кошти на ремонт. В 60-х рр. XIX Росія виділила гроші на реконструкцію, але насправді був складений план перебудови костелу на православний храм. Проект підготував професор "Технічно-будівельного комітету" Е.І. Жибер. За цим проектом будівля цілком витрачала свій первісний вигляд, споруда мала потонути в надбудовах псевдоросійського стилю. Проект був затверджений в 1871р. і частково здійснений. Єдине, що добре, так те, що проект мав всі креслення початкового плану, вигляду всіх фасадів костелу до реконструкції. Карашевич точно визначив у метриці, складеної в 1887р, матеріали, конструкції, декоративне оздоблення, і те, що втратив костел після перетворення на православний храм: "Своды стрельчатые, опирающиеся на карнизы; а под карнизами, в алтаре были лепные ангелы, поддерживающие как бы своими руками своды; в четырех же углах собственно храма - четыре главы апокалиптических животных под карнизами. Эти лепные фигуры, при перестройке собора в 1875-1880годах, несмотря на их усиленную мою просьбу архитектора Денейко их не трогать, были сбиты и уничтожены, отчего внутренность храма много потеряла благолепия" Храм мав чудотворну ікону "Розп'яття Христа", нібито за переказами ровесниця храму. Також художньо-історичну цінність мала стародавня ікона Божої Матері в срібних шатах, які подарували подружжя Драгомірів в 1715р. На 2001 рік костел з вежею були в напівзруйнованому стані, розміщалися будівлі на території міліцейського відділення.

Самчики

До 1545 року це поселення називалося Замчики - ймовірно, від давніх замчиськ. На початку 18 століття власником цих земель став Ян Сам`юель Хоєцький, який заснував маєток Самчики. Близько 1791 року землі викупив староста гайсинський полковник Петро Чечель, який і розбудував тут свою резиденцію.

У центрі села - вічний вогонь між двома десятками імен місцевих жителів які загинули на полях боїв Другої світової війни та в місцевому підпіллі. Ліворуч - ставок, за ним серед рясної зелені парку видніє старовинний палац.

Попід широкою греблею стоїть млин. На фронтоні дата - 1904.

Тут розташована і мурована церква Параскеви П'ятниці, побудована, за документами не пізніше 1772 року. Її декор досить лаконічний: потинькована поверхня пожвавлена лише легким фігурним звершенням стрімко високого фронтону. Детальніше розроблений фасад притвору, який обрисами повторює головний фронтон. Маленька барокова главка на гребені нагадує і тут про вплив архітектури Старокостянтинова.

Біла кам'яна двоярусна дзвіниця самчиківської церкви, як у Красносілці та Волиці-Керекешиній, також стоїть у кутку цвинтаря - церковного подвір'я. Вона побудована повністю за народними традиціями дерев'яних дзвіниць-веж.

За воротами ,ліворуч, видніють серед зелені будівлі попереднього головного в'їзду до маєтку - офіцини та павільйони з так званими Графськими воротами в центрі симетричної композиції. Все збережено, крім каплиці.

Посередині - пілони складної конфігурації з хвіртками в товщі муру і з високо піднятими на рустованих стовпах манірними бароковими вазами. Характерні у вигляді приплюснутої кулі визи оперезані драпуванням, що стягнуте бантами. Теплі тони пісковику, з якого виготовлені вази, надають виробам особливої м'якості.

Над хвіртками раніше стояли парні скульптурні групи з такого ж пісковику, що зображували путті та левів, які загравали з ними. Тепер ці кумедні леви, але вже без грайливих хлопчаків прикрашають південний ганок самчиківського палацу. Припавши на передні лапи, весело, по-собачому шкірячись та вимахуючи хвостами, «царі звірів» наче втілювали доброту і веселу вдачу. Жартівливі скульптури зустрічали гостей маєтку біля воріт, доброзичливо запрошуючи їх до веселощів, які панували в домі. Так було задумано та втілено в різноманітних матеріалах тонко зіткане поєднання парадності та благородної простоти та все ж таки - пишності.

Симетрично до воріт стоять два однакових одноповерхових флігелі - кордегардії. Мініатюрні будиночки , оформлені по кутках великим рустом, прикрашені на головних фасадах маленькими, але цілком пропорційними, витонченими портиками з двома колонками тосканського ордера. При всіх крихітних розмірах ці флігелів мають симетричне анфіладне планування.

Тут мешкала сторожа і обслуга.

У лівому флігелі тепер розміщений меморіальний музей уродженця Самчиків - професійного керівника партизанського руху, учасника всіх воєн першої половини ХХ ст.: в Україні, Іспанії,Китаї, знову в Україні - Героя Радянського Союзу Н. Прокоп`юка.

Від флігелів симетричними дугами розходяться глухий мур огорожі з хвіртками посередині, оформлений досить енергійно декоративним рустом. Ліворуч огорожа впирається в павільйон масивного кубічного об'єму. Це так званий « китайський павільйон» або холодильник. Щоправда, китайського в ньому не багато - тільки низеньке шатро чотирисхилої покрівлі, при підняте на рогах , і ліхтарик, прикрашений грайливим прапорцем-флюгером. Але той же масивний руст, кам'яні сходи, які двома маршами симетрично збігають на горішній поверх. Так підкреслена велич будівлі, а водночас і завершеність фронтальної композиції парадного вїзду до садиби. А на флюгері дата 1814.

У китайському павільйоні містилася експозиція краєзнавчого музею, де зібрано все , що стосується старовинного села Самчики, - від кераміки трипільської та зарубинецької культур і перших згадок про село, де 1545 року був таки земляний замок, - до наших днів.

Ліворуч від «китайського павільйону» стоїть одноповерхова будівля зведена , як вважають, ще у 18 столітті. У інтер'єрі - цікаві хрещаті склепіння, а на фасадах - невеличкі портики.

Не можна не помітити деяку приземкуватість палацу графів Чечелів, зумовлену легким скатом усієї місцевості до ставка та небажанням різко піднімати протилежний фасад, що викривало б пропорції всієї будівлі. Хоча враження приземкуватості створюється ще й низьким цоколем , високим антаблементом , а головне - масивним трикутним фронтом над далеко вперед винесеним портиком із колонами іонійського ордера. В широкому тимпані розташований овальний медальйон, на якому колись красувався герб власників маєтку графів Чечелів - «еліта». Його складали три перехрещені списи, і такий герб мали багато знатних польських родин, у тому числі Чечелі.

Герб увінчувала зубчаста графська корона, а внизу йшов на стрічці девіз латиною : «Любити батьківщину наш закон». Обабіч герба лежать античні римські богині - Цецера (родючості та землеробства) та Помона ( покровителька садів), що символізували успіхи Чечелів у сільському господарств.

Сокілець

Сокілець вважається стародавнім містом Галицького князівства. За словами, Павла Нечитайла тут було аж дві давньоруські фортеці. В 12 ст столітті місто було руйновне, відновлення життя лише за Литовську добу. Розквіт міста відбувався в період 16-18ст. До 20ст. включно (тобто до наказу покинути населенню це село в звязку з побудовою Новодністровської ГЕС), тут зберігалось середньовічне планування. До самого останнього тижня на Базарній пплощі проводилися ярмарки. Неподалік знаходилася ратуша, костел, навіть залишки фортеці. Місто Сокілець було оточено кам'яним муром шириною в 1 м. Висота, доречі, збережених частин скаладає 2-3м. Завдяки енциклопедії Брокгауза Ф.А. та Ефрона И.А. (1890 - 1916гг.) дізнаємося, що Сокілець в часи панування російської влади на теренах Поділля, відносився до Подільської губернії. На ті часи населення було тут в 2057чоловік. Діяли 2 водяних млина, православна церква, костел та синагога. Злий жарт зіграла доля з селом. Хоча можливо, що б тоді лишилося зараз від старовинних мурів, якби село продовжувало своє життя надалі. Але при будівництві Новодністровської ГЕС село підпадало під затоплення (як сталося, наприклад, з Бакотою, Калюсом, та іншими давньоруськими містами, а на той час селами). Мешканці були терміново переселені на високий бравий берег Ушицького каньону.Проте інженери допустили помилку - рівень підйому води виявився нижче ніж було розраховано. Завдяки цій помилці і збереглася історична частина села.

Однією з особливостей Сокільця є дійсно існуючий великорозмеженний підземний хід. Ще Гульдман в своїй праці писав:"В м. Соколец Ушицкого уезда находится также подземный ход, частью ныне обрушившийся. По удостоверению местных жителей ход этот имеет в длину около 100 саж., и обнаружен был этот ход в начале 60-х годов (19 века) вследствие провала ого в одном месте. Крестьяне пытались раскопать его и, по их рассказам, пол этого хода усыпан песком, местами попадается в нем зола, уголь, яичная скорлупа и кости, а в одном месте находится в нем громадный, округлой формы камень. Дальнейшие исследования означенного хода, какие сопряжены с раскопкой, были затем оставлены, а самый провал -засыпан". В 1996 р. обвалилася земля в районі колищньої Базарної площі. Це дало підстави групам під керівництвом Захар'єва та Рідуша для подальшого дослідження цього забутого міста. Ось що вони написали в своїй праці: "Суммарная длина всех ходов составляет около 200 метров. Они заложены на глубине 1,5 м от древней поверхности в толще четвертичных (Q 11-111) лёссовидных суглинков, которые образовывают покров одной из низких внутриканьонных террасе долины р. Ушица. Мощность суглинков составляет в среднем 3,5-4,0 м (иногда до 4,5-5,0 м). Они подстилаются аллювиальной толщей (гравий из слабоокатанных обломков кремня и среднезернистого песка). Последняя залегает непосредственно на размытой поверхности темно-серых аргиллитов силура (S), которые слагают цоколь террасы. Суглинки сильнокарбонатные, из-за чего в некоторых местах на стенах галерей (в нижней части профиля) отмечен рост вторичных кристаллов кальцита (до2-4мм). Присутствие водопроницаемых аллювиальных отложений, которые местами вскрываются в подошве ходов, обеспечивает постоянный естественный дренаж и предотвращает замачивание суглинистой толщи. Это благоприятствует инженерно-геологической устойчивости самой толщи и длительной сохранности заложенных в ней пустот. Выяснено, что обнаруженное подземелье состоит из двух частей, которые существенно отличаются между собою по морфологии и расположению. Эти две части мы условно обозначили как "Подкоп" и "Некрополь". "Некрополь" состоит из двух почти прямых галерей, которые пересекаются под прямым углом между собой и сориентированы диагонально к сторонам света (СЗ-ЮВ и ЮЗ-СВ). В обоих галереях расположены попарные ответвления в виде боковых камер длиной до 2-2,5 м. Своды галерей и боковых ответвлений остролучные. Высота галерей и камер - 2,0-2,2 м, ширина в основании поперечного профиля около 1,0-1,1 м. Свод и стены правильной формы, тщательно отделаны и заглажены. Малозаметные следы от инструмента на стенах оставлены, по нашему мнению, деревянным заступом подпрямоугольной формы со слегка скругленными углами. В нижней части стен заметны следы временного подтопления на высоту до 15-20 см от современного уровня пола. Подтопление привело к частичному замачиванию лёссовидных суглинков и оседание стенок на некоторых участках галерей. "Подкоп" представляет собой зигзагообразную галерею, которая ответвляется в ЮЗ направлении из окончания одной из боковых камер западной галереи "Некрополя". Его свод желобоподобной формы имеет высоту 1,2-1,3 м. Стены грубо обтесаны, по следам инструмента - кирки и лопаты, вероятно железные. На стенах есть небольшие подтреугольные углубления со следами копоти в верхних частях, которые, по-видимому, использовались для установки свечей во время прокалывания. Через 18 м галерея упирается в каменный фундамент древнего сооружения, огибает его и еще через 15 м в том же направлении выводит к провалу 1996 года. В месте провала галерея круто поворачивает на 90 градусов (на ЮВ), еще тянется на 15 м в этом направлении, после чего снова поворачивает на ЮЗ и еще через примерно 15 м заканчивается. Окончание имеет вид незавершенного прокопа. В точке второго поворота, слева заходом, также наблюдается обвал, за которым, возможно, существует продолжение хода. На участке огибания "Подкопом" старых фундаментов есть следы позднейшего подкопа под фундаментом, который соединяет галерею "Подкопа" с подвальным помещением здания (ныне засыпанным).

По времени сооружения "Подкоп" является значительно более поздним, чем "Некрополь". Изъятый из него грунт ссыпан в галереи и ответвления последнего. Выборочное шурфование показало, что насыпной слой в "Некрополе" имеет толщину до 0,5-1,0 м. На стенках обоих частей подземелья найдены хорошо сохраненные надписи 1931-1933 гг., оставленные посетителями, которые побывали здесь через провалы в одной из северных ниш "Некрополя", а также ряд символических знаков худшей сохранности, которые относятся к больше древнему времени и требуют более подробного изучения и идентификации. Определение функционального назначения и возрастное датирование комплекса пока что проблематично из-за почти полного отсутствия археологического материала. В насыпном грунте были обнаружены лишь очень мелкие фрагменты керамики XVI-XVII вв. Предварительно можно предположить, что галереи "Подкопа" сооружены как раз в это время, тогда как "Некрополь", судя по особенностям подземной архитектуры, - не позднее первуй половины I тыс. н. э. Описание В. Гульдмана середины XIX в., дает основания предполагать, что это подземное сооружение, фрагмент которого мы исследуем, было значительно больше и могут быть обнаружены еще и другие его фрагменты." Колись, неподалік від Сокольця був "грецький" (тобто православний) монастир. Але вже на 19ст, як писав Сецинський, скит був в поганому стані.

Чорний Острів

Маєток графів Пшездецьких.

Графи Пшездецькі, яким землі Чорного Острова передавались з покоління в покоління, починаючи ХVІ століття (з 1572 року), володіли, не багато, не мало - 20 селами, разом із людьми. До наших днів дійшли свідчення про графа як про жорстокого пана, який примушував селян працювати навіть у вихідні дні.

На території маєтку в ХVІІІ столітті збудований розкішний палац, будівельні матеріали для якого замовлялись в Італії. Два крила палацу сполучались між собою переходом. В одному - родина відпочивала, а в іншому - приймала гостей. У „гостьовій” частині знаходилась колонна зала, де стояло фортепіано. Інтер'єр садиби збагачували картини - оригінали видатних художників, а панська бібліотека налічувала понад 10 тисяч книг. В маєтку до цього часу збереглися чотири грубки і дубові сходи.

З будинку був вихід у внутрішній двір, який вів до ставу. Серед ставу був насипаний острівець, де полюбляли у сонячну днину відпочивати панночки, а їх у родині було двоє: старша Марія та молодша Лаура, яка у 21-річному віці (у 1873 р.) трагічно загинула (впала з коня і зламала хребет). Її поховали у родинному склепі, який знаходився під будівлею костелу. Засмучені важкою втратою батьки замовляють коштовний надгробок у видатного скульптора, професора Петербурзької академії мистецтв Віктора Бродського. Майстер працював над замовленням 2 роки. Надгробок з білого каррарського мармуру вагою понад 3 тонни. 1876 року було встановлено у костелі, де знаходився родинний склеп.

У 1898 році Карл Пшездецьких помирає. Вдова продає родинний маєток невідомому власнику. За умовами договору про продаж, вдова Софія мала право жити у садибі до смерті. Вона не схотіла виїздити до Польщі і покидати могили своїх рідних. Софія померла у 1990 році і похована у родинному склепі, поряд з чоловіком і донькою.

З усієї родини залишилася старша донька Пшездецьких - Марія, яка виїхала до Варшави, де згодом вийшла заміж. Її рід продовжується й донині.

Жителі Чорного Острова у буремні часи переховали надгробок Лаури під престолом у костьолі. В 1938 році його віднайшли і перевезли до Кам'янця. На нього претендували Московський музей ім. Пушкіна та літературний музей російського мистецтва у Петербурзі. Але все ж таки шедевр залишився в Україні.

Настоятель Чорноострівського костьолу - брат Джордж каже, що останки родини Пшездецьких і до сьогодні знаходяться у склепі, але він замурований і доступу до нього немає.

Ізяслав

Ізяслав (Заславль, Заслав) зараз районний центр Хмельницької області, розташований на р. Горинь, притоці Прип'яті. Місто засноване в 987 р. київським князем Володимиром Святославовичем, який віддав Ізяслав в уділ своєму сину Ізяславу.

У 1539 р. князем Заславським була побудована одна із найцікавіших архітектурних пам'яток на Волині - це новий бастіонний замок на правому березі Горині, на теренах Нового міста, що було зумовлено занепадом старого замку Острозьких на лівому березі.

Автором замкових укріплень був відомий фортифікатор Гійом Левассер де Боплан.

Відомий і палац (XVIII ст.) побудований за проектом і під керівництвом італійського архітектора Павла Антоніні Фонтана. Зі сходу прилягає комплекс монастиря бернардинців (костел, келії, стіни з баштами і ворота).

Ще з 1599 р. зберігся костел Іоанна Хрестителя (арх. Я. Мадлена). Унікальність архітектурного стилю - це вдале поєднання елементів готики та ренесансу. То ж недарма в програмі розвитку туризму на Хмельниччині в найближчі роки іде мова про підготовку матеріалів про надання місту Ізяслав статусу історико-архітектурного заповідника.

До пам'яток народної архітектурної школи північного Полісся, на території Ізяславського району, які зберегли архаїчні риси побудови відноситься дерев'яна Михайлівська церква і дзвіниця (1789 р.) у с. Велика Радогощ та Покровська церква і дзвіниця (1800 р.) у с. Мала Родогощ.

У м. Славуті споруджено пам'ятник воїнам Рядянської Армії, які загинули під час Великої Вітчизняної війни, пам'ятник організатору першої підпільної партизанської організації на території області Герою Радянського Союзу М. Ф. Михайлову. На залізничній станції помер легендарний герой громадянської війни В. Н. Боженко. У 1920 р. в місті знаходився штаб Першої Кінної Армії під час наступу на Львів проти білополяків.

У м. Шепетівці є пам'ятник В. І. Леніну. Тут жив у юності видатний радянський письменник М. О. Островський. В школі № 7 є парта , за якою навчався письменник. У місті є музей його імені. В 1919 р. Островський створив у Шепетівці перший на Волині осередок ЛКСМУ. В Шепетівці навчався піонер-партизан Герой Радянського Союзу Валя Котик. Тут споруджено йому пам'ятник. У місті є пам'ятник воїнам Радянської Армії, що загинули в боях за його визволення від німецько-фашистських окупантів.

Національний природний парк «Подільські товтри»

Подільські Товтри - унікальний природний об'єкт, своєрідний геолого-ботанічний пам'ятник, який не має собі подібних як в Україні так і в Європі в цілому. Аналогом Подільських Товтр в світі, тільки дещо більшим і набагато молодшим, є Великий Бар'єрний риф, що простягається вздовж східного узбережжя Австралії. Вже один цей факт дає змогу вважати Подільські Товтри туристичним об'єктом як державного так і міжнародного рангу Горбисте, висотою 350-450 метрів, пасмо Товтрів простягається з північного заходу на південний схід від смт.Підкамінь Львівської області через територію Тернопільської та Хмельницької областей аж до Румунії. Довжина Товтрового пасма - понад 250 км, ширина - 2-6 км, у районі ріки Збруч - до 10-12 км, на Хмельниччині - 5-6 км..П'ятнадцять-двадцять мільйонів років тому поверхня сучасного Поділля була вкрита водами внутрішнього Сарматського моря. На ділянках суші, завдяки м'якому, теплому клімату, пишно розвивалася субтропічна рослинність. Багатою і різноманітною була фауна і флора морських глибин. Протягом сотень тисяч років у теплих мілководних товщах відмирали гігантські колонії коралів, водорості, моховатки, молюски та безліч інших морських організмів. Їх рештки, разом з дрібними частинками гірських порід, поступово відкладалися, нашаровувалися вздовж узбережжя древнього моря, утворивши на протязі кількох сотень кілометрів величезний коралово-рифовий бар'єр. Коли внаслідок процесів Карпатського горотворення територія сучасного Поділля почала підніматися, море відступило на південний схід. А на його колишньому дні залишилася височіти довга гряда вапнякових гір, яку вчені називають тепер Подільськими Товтрами.

Національний природний парк "Подільські Товтри" створено згідно з Указом Президента України від 27 червня 1996 року № 474. Розташований він у межах Городоцького, Кам'янець-Подільського та Чемеровецького районів Хмельницької області на площі 261316,0 га (12,5% території області). З цієї площі 3081,5 га надано парку в постійне користування, решта земель знаходиться у користуванні сільськогосподарських, лісогосподарських та інших підприємств, сільських рад, фермерів та індивідуальних власників землі. За площею національний парк "Подільські Товтри" є найбільшим у Європі.

Згідно з функціональним зонуванням територія парку розподілена на заповідну зону, площею 1603,8 га, зону регульованої рекреації - 11452,2 га, зону стаціонарної рекреації - 173,5 га та господарську зону, площею 248086,5 га. В установі працюють 57 чоловік, з них у науковому підрозділі - 10, у службі охорони - 29 осіб.

До складу національного природного парку "Подільські Товтри" увійшли більше 130 територій та об'єктів природно-заповідного фонду, з них 23 - загальнодержавного значення: 15 заказників (8 ландшафтних та 7 ботанічних), 4 геологічні пам'ятки природи, серед них "Китайгородське відслонення" (схил у долині р. Тарнави - всесвітньо відомий еталонний розріз силурійських відшарувань), печера "Атлантида" (гіпсового походження, довжиною 1,8 км), 1 ботанічний сад - у м. Кам'янець-Подільському та 3 парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва.

Національний природний парк призначений для збереження, відтворення та раціонального використання природних ландшафтів Поділля з типовими та унікальними природними та історико-культурними комплексами.

За фізико-географічним районуванням територія належить до Західно-Подільської височинної області Західно-Української лісостепової провінції Лісостепової зони.

Товтри - це місцева назва скелястого дугоподібного пасма Західного Поділля, яке тягнеться з північного заходу на південний схід. Довжина його сягає 250 км (80 км у межах національного парку), ширина - 5-6 км, а абсолютні висоти коливаються від 400 до 436 м над рівнем моря. Над рівниною, що його оточує, це пасмо підіймається на 60-65 м. Товтри являють собою бар'єрний риф міоценового моря, складений мшанковими, мембранопоровими та черепашковими вапняками. Аналогів їм у світі немає, хоча подібні за деякими геологічними структурами скелясті гряди є в Великобританії та США.

Поверхня Товтр загалом вільна від четвертинних відкладів, тому її нерівності різко виділяються у рельєфі скелястими і карстовими формами, які мають мальовничий вигляд.

Клімат на території національного природного парку помірно континентальний. Середньорічна температура повітря на півночі Товтр становить близько +7°С, а на півдні - +8°С. Середня температура січня -5°С, а липня - +18,5°С. Середньорічна сума опадів становить 550 мм, більша їх частина випадає в теплу пору року.

Ґрунтовий покрив представлений спектром сірих лісових опідзолених ґрунтів - від світло- до темно-сірих, подекуди зустрічаються чорноземи опідзолені.

У доісторичні часи Товтровий кряж не зазнав впливу материкового зледеніння, що сприяло збереженню на цій території багатої теплолюбної флори. Тому рослинність Товтр характеризується великим різноманіттям видів та рослинних угруповань, серед яких переважають ліси. Рослинний покрив національного природного парку формують діброви, у складі яких переважають дубові, грабово-дубові, грабово-дубово-ясеневі фітоценози. Тут поширені також і букові ліси. Своєрідними є степові рослинні угруповання, в тому числі - ковилові, а також лучна рослинність. До Зеленої книги України занесене 21 рослинне угруповання, з них 10 - лісових (група асоціацій скельнодубових лісів кизилових, звичайнодубових лісів кизилових, звичайно дубових лісів татарськокленових, дубових лісів ліщінових, асоціації грабово-дубового лісу плющевого та маренково-плющевого, грабово-дубового лісу волосистоосокового та яглицевого, липово-дубових та кленово-липово-дубових лісів волосистоосокових та яглицевих, асоціація букового лісу левурдового (з цибулею ведмежою), букового лісу барвінкового), 8 - степових (формація мигдалю низького, ковили волосистої, ковили найкрасивішої, ковили пірчастої, тонконогу різнобарвного, осоки низької, вівсюнця пустельного, сеслерії Хейфлерової) та 3 водних (формація латаття білого, глечиків жовтих, куширу підводного).