Архітектурні пам'ятки Хмельницької області

Самою трагічною сторінкою в історії євреїв Кам'янця стала Друга світова війна. Для вісімдесятьох тисяч євреїв зі Східної Європи Кам'янєць став Голокостом. Кам'янецькою комісією з розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників виявлено сім місць масового поховання євреїв, в т. ч. одна могила з тілами 500 дітей.

До нас дійшло більше ста вірменських рукописів, переписаних на Поділлі, які тепер зберігаються у Єревані, Санкт-Петербурзі, Києві, Відні, Венеції, Парижі, Єрусалимі тощо.

Головним центром вірменської рукописної культури на Поділлі був Кам'янець. Вірменські писці "дпіри" переписували історії, вірші, літописи, книги канонів, судебники, словники, Євангелія, псалтирі, молитовники. Кам'янецькі писці були настільки відомі, що вірмени з інших міст посилали в Кам'янець замовлення на переписування книг.

Створені у Кам'янці історичні праці є важливим джерелом з історії не тільки вірменських колоній, але й України, Польщі, Молдавії та Румунії. Особливу цінність становить "Кам'янецька хроніка", яка охоплює період з 1430 по 1652 роки. Авторами її є кам'янецький протоієрей Ованес (помер у 1610 p.), його син Тер-Григор та онуки священники Оксент (Аксент) та Акои (Агоп).

Після приєднання Поділля до Російської імперії підпала необхідність у таких великих солдатських і офіцерських казармах. До 1816 року тут ще знаходився гарнізон, але через деякий час, після ремонту, в казармах було розташовано військовий госпіталь, від якого і походять назви вулиці - Госпітальна та Лазаретна. З військовим госпіталем пов'язане ім'я відомого російського мовознавця, лексикографа, етнографа і письменника Володимира Даля (1801-1872 pp.), відомого також під псевдонімом Козак Луганський. В. Даль прибув до Кам'янця в 1831 році як військовий лікар. Його направили у місто для боротьби з епідемією холери. Кожну вільну від роботи хвилину Даль використовував для ознайомлення з новим для нього краєм: вивчав побут подолян, записував слова, прислів'я, казки, пісні, легенди. Особливо плідними були поїздки у навколишні села - Нігин, Черче, Чорнокозинці та інші. Враження від нашого краю знайшло яскраве відображення у повісті "Подолянка". Головною працею В. Даля є "Тлумачний словник живої великоруської мови" у 4-х томах., в якому він враховує мовні особливості російської мови різних регіонів і зокрема подільськогого регіону.

На початку 20 ст. на вул. Тринітарській у будинку шпалерника меблів Т. Трача сталася смішна пригода. Якось по Кам'янцю поповзли чутки, нібито в будинку Трача завелась нечиста сила - самого Трача підкидає цілу ніч у ліжку, а як хто зайде, то нечиста сила жбурляє в нього черепками, старим взуттям, трісками. З'явилися поліцмейстер з городовими, оточили будинок і почали шукати нечисту силу. Коли з під печі в них полетіли різні предмети, найсміливіший з городових поліз під пічку і витягнув звідти...хлопчика, який виявився сином Трача. З'ясувалося, що власник будинку Т. Трач мав багато боргів і боявся, що через це продадуть його будинок. От він і вигадав історію про нечисту силу. Серед публіки, що зібралася подивитись, як поліція буде ловити нечисту силу, знаходився і Фадей Рутковський (1868-1972 pp.) - актор, драматург, який жив у Кам'янці в південній частині Старого міста. Сміючись, він сказав, що ця пригода - добрий матеріал для п'єси, і він обов'язково його використає. Незабаром з'явилась п'єса Рутковського, яка так і називалась - "Нечиста сила" (1901 p.). Вона стала одним з найвідоміших творів драматурга.

Міський будинок культури це колишній пушкінський Народний Дім. Збудований на кошти громадськості у 1899 році з нагоди 100-річчя з дня народження О. С. Пушкіна. Його будівництво велось підрядним способом з місцевих будівельних матеріалів. Споруда розташована своєрідно - під кутом до вулиці, через що вона сприймається не фронтально, а об'ємно, а перед нею утворюється невеличка площа. Головний вхід спочатку розміщувався з північно-східного боку. В 1910-1911 роках з південно-східного боку було добудовано великий зал з дзеркальною стелею, відкрито новий вхід зі східної сторони. У 1953 році перед ним було добудовано шестиколоннний коринфський портик. Після 1917 назва «Пушкінського народного Дому" стала забуватись, лише в 1921 році будинок одержав назву театру ім. Т. Шевченка, на честь пам'ятного 1846 року, коли молодий Тарас у складі Археографічної Комісії відвідав наше місто. Саме тоді, в 1921 році, вулиця Бульварна була перейменована на вул. Шевченка.

Знаєте ви що...

У Кам'янці є каньйон, якому 2 000 000 років

Кам'янець вважають форпостом Римської імперії часів імператора Траяна

Старе місто зверху нагадує літеру Q (омега) - останню в грецькому алфавіті

Кам'янець - це єдине у світі місто-фортеця, яке розміщене на півострові 121 га.

Замковий міст з'єднує два правих береги річки Смотрич

з 1374 року Кам'янець отримав з Магдебурзьким правом усі міські привілеї

з 1463 року Кам'янець віднесено до королівських міст

у XVI ст. Європа вважала Кам'янець першим християнським щитом

у 1681 р. в Кам'янці було 10 кав'ярень, а у Відні першу відкрили через два роки? в місті одночасно управляли три магістрати: руський, польський і вірменський

у 1784 році перші повітряні кулі літали над Кам'янцем

у 1919-1920 pp. Кам'янець був столицею Української Народної Республік

600 років Кам'янець був адміністративним і культурним центром Поділля

за кількістю пам'яток Кам'янець посідає третє місце в Україні

місто є одним із семи чудес України

Кам'янець претендує на ФЕСТИВАЛЬНУ столицю України.

Видатні постаті Кам'янця.

Кам'янець був відомий і як фортеця європейського рівня. Тут знайшли своє втілення теоретичні розробки кращих фортифікаційних шкіл. Кращі військові інженери ледь не зі всіх країн старого світу протягом століть брали участь у будівництві Кам'янецького оборонного комплексу. У XVIII ст. німецькі, шведські; англійські, голландські, датські, російські прізвища, не кажучи про польські, були серед офіцерів гарнізону за звичай. Ми бачимо тут голландця Кароля Максиміліана Крузера (поч. XVIII ст.), англійця Арчибальда Анжея Гловера де Глейдена (1706-1734 роки), шведа Християна Дальке, а також Гжегожа Риппе (1711), Яна Раша (1717), Яна Якуба ван дер Мильве (1729), Фердинанда Штампаха (1731), Яна Гетке (1737), Яна Елерта (1740-1745), Абрахама Ернста барона де Фрезе-Фріш (1753), Йосипа Роттермунда (1750). Крім того, велика кількість капітанів та майорів входили до складу частин, що тимчасово або постійно дислокувалися в Кам'янці. Крім поляка Вацлава Ржевуського, котрий в чині регіметаря командував гарнізоном Кам'янця (1734-1737), командувачами були Йосип де Демут Бартш (1707-1718), Вільгельм Ри (1718-1719), Флоріан Шилінг (1719-1734), Християн Дальке (1737-1763), Християн Дейбл (1785-1 786).

Ян де Вітте

Тут складалися цілі військові династії офіцерів-фортифікаторів та корпусу коронної артилерії. Посада переходила від батька до сина. Відомо, що у генерала Бартша син Франциск був майором; у генерала Християна Дальке син Якуб - підполковником; у полковника Гловера син Антоній - капітаном; у підполковника Гетке син Домінік - полковником.

Проте особливе місце в цьому ряду займає династія Вітте, котра практично протягом всього XVIII ст. вірою і правдою служила Польській короні в Кам'янецькій фортеці. Найпомітніший слід залишив в місті, безумовно, Ян де Вітте - з 1768 до 1785 року комендант Кам'янецької та всіх прикордонних фортець на Поділлі, кавалер ордена св.Станіслава, наділений великою милістю короля, в останні роки генерал-лейтенант коронних військ. Той, хто хоч невеликою мірою обізнаний з історією Кам'янця, не може не знати цього імені. Але хоч доля Вітте і нерозривно пов'язана з нашим містом, метрикальні дані цієї родини тут відомі досить мало. Це можна пояснити браком серйозної джерельної бази, що дала б змогу поставити всі крапки. Відомо, що до першої світової війни в Славуті розміщувався архів Сангушків, де зберігалася кореспонденція Яна де Вітте, котра охоплювала період між 1768 і 1785 роками. Архівні автобіографічні дані генерала де Вітте допомогли б закрити прогалини у відомостях про нього, проте під час першої світової війни архів було вивезено до Польщі в Підгірець, звідти до Гумениська під Тарновом і, нарешті, він попав в Державний Воєводський архів в Кракові. Частково кореспонденція Яна де Вітте публікувалась у Кракові 1868 року, описова характеристика генерала міститься в праці Юліана Німцевича, яку 1848 року було опубліковано в Парижі. Згадуючи генерала де Вітте, Німцевич, котрий 1782 року був у Кам'янці членом свити князя Адама Чарторийського, характеризує генерала, як старця низького, кремезного, чорнявого, котрий добре пам'ятав свій вірменський рід. Був він "солдатом не без науки, цікавився нумізматикою, мав цікаве та цінне зібрання не тільки польських, але й стародавніх медалей".

Петро Бучинський

Про нього немає жодного рядка, навіть відсутні фото, ні в «Українській Радянській Енциклопедії», ні в «Енциклопедії Українознавства». І все ж, український зоолог Петро БУЧИНСЬКИЙ (1852-1927) залишив помітний слід і як дослідник природи, і як організатор природодослідників і природолюбів, і як педагог. Цього року 12лютого виповнилося ISO років з дня народження вченого, а 18 вересня мине 75 років з дня його смерті. Тож, е нагода поговорити про життєвий і творчий шлях Петра Миколайовича. Тим паче, що впродовж останнього десятиріччя подоляки активно згадали про свого славного земляка.

Так, 12лютого 1993р. в Кам'янець-Подільському сільгоспінституті було встановлено дві персональні стипендії ім.Бучинського для студентів зооінженерного факультету та факультету ветеринарної медицини, а 10листопада 1993 р. на Хмельниччині встановлено щорічну обласну премію ім.Бучинського в галузі природничих наук та екології.

Симеон Учта

Архітектурне обличчя Кам'янця-Подільського складалося протягом багатьох століть. Будівництво в місті здійснювалось під керівництвом місцевих та іноземних фахівців. Якщо будівельна спадщина іноземців в деякій і мірі вивчена і висвітлена в - дореволюційній літературі про Кам'янець, ю цього, на жаль, не можна сказати про місцевих будівничих, творчість яких потребує особливо докладного вивчення.

Зовсім небагато нам відомо про міського архітектора Симеона Учта, ім'я якого часто зустрічається на кресленнях першої половини XIX ст., котрі зберігаються в Хмельницькому обласному державному архіві. Тепер нами досліджено, що Симеон Учта був уродженцем нашого міста.

Уже в XVIII ст. його дід Домінік Учта жив у Кам'янці, мав будинок на Довгій вулиці.

Займаючи посаду міського архітектора, Симеон Учта виконував різноманітну роботу: складав проекти споруд, оцінював будівлі, узгоджував, давав дозвіл на різні перебудови на міських садибах.

За проектом Учти була значно перебудована архієрейська церква (колишній Францисканський костьол). У 1835 р. над нею збудовано новий купол, а весь інтер'єр об'єднано однією ордерного системою. Тоді ж на західному фасаді монастирських келій з'явився шестиколонний портик, За проектом Учти також переробляються інтер'єри Кармелітського та Домініканського костьолів.

У 1823 р. Учта винайшов спосіб закріпити статую мадонни, яка нахилилась після бурі і могла впасти на кафедральний костьол, Архітектором також було створено багато проектів приватних будівель.

Творчість С. Учти припадає на І половину XIX ст., в архітектурі Росії в той час панував стиль, що одержав назву російського класицизму. Йому притаманні чіткість форм, ясність та, врівноваженість композицій, стримане декоративне оздоблення. Характерні риси цього стилю ми знаходимо у спорудах, що зводи-лись або перебудовувались за проектами Симеона Учти.

Гогоцький Сильвестр Сильвестрович

Серед вихованців Кам'янець Подільської духовної семінарії є імена забуті, маловідомі, хоча ці люди і залишили певний слід у і культурі. До таких відноситься ім'я Сильвестра Сильвестровича Гогоцького -- російського філософа-ідеаліста, автора першого в Росії багатотомного філософського словника.

С. С. Гогоцький народився в Кам'янці - Подільському в 1813 році. Його батько Сильвестр Гогоцькнй був кафедральним протоієреєм. | Малий Сильвестр навчався. спочатку вдома, а потім в Кам'янець - Подільському духовному училищі, куди поступив 8-річним хлопчиком у 1821 році. В 1827 році він вступав до Кам'янець - Подільської духовної семінарії.

Під час навчання С. Гогоцькнй виявив блискучі здібності та досяг великих успіхів у науках. 1833 року після закінчення семінарського курсу його в числі чотирьох кращих студентів семінарії призначають для продовження навчання у Петербурзькій духовній академії, але Гогоцькнй, побоюючись петербурзького клімату, просить послати його до Київської духовної академії, його прохання було враховане і в 1833-- по 1837 роки він навчається в академії, а після її закінчення залишається тут працювати викладачем польської мови.

Штейн Леонід Захарович

Радянський гросмейстер, один з найсильніших у світі в 60-ті - 70-і роки XX в. Заслужений майстер спорту СРСР (1965).

У сузір'ї талантів, що подарував світові Кам'янець-Подільський, однією із найяскравіших була зірка шахіста Леоніда ШТЕЙНА (1934-1973). Міжнародний гросмейстер, заслужений майстер спорту СРСР, триразовий чемпіон СРСР, переможець найпрестижніших міжнародних турнірів - ось далеко не повний перелік досягнень Леоніда Захаровича. На жаль, нашому землякові не виповнилося і сорока, коли він покинув цей світ. Тому спортивні журналісти часто говорять про нього як про яскравий метеор, що пронісся шаховим небосхилом і раптово згас. 12 листопада Леонідові Захаровичу виповнилося би 75. Тож незадовго до ювілею перегорнемо сторінки біографії одного з найсильніших шахістів світу, який, якби не раптова смерть, міг би стати навіть і чемпіоном світу. Адже в безкомпромісному меморіалі Олександра АЛЬОХІНА, що відбувся 1971 р. в Москві, де грали чемпіон та три екс-чемпіони світу, саме Леонід ШТЕЙН поділив перше місце з Анатолієм КАРПОВИМ, який через чотири роки став дванадцятим чемпіоном світу.

Михайло Грейм

15 вересня 1828 року за 85 кілометрів від Варшави -- в невеликому місті Желехув Привіслянського краю (нині Гарволінського повіту Мазовецького воєводства Польщі) в сім'ї міщанина народився майбутній відомий фотограф. Закінчивши повітову школу, Михайло поїхав до Варшави, де навчався друкарської та фотографічної справи. 1848 року йому надали звання друкаря-складальника та фотографа (нової на той час професії). 1852 року Грейм переїхав до Кам'янця-Подільського. Працював старшим складачем, у 1856--1872 роках -- смотрителем (керівником) губернської друкарні. 1872 року заснував власну фотодрукарню. Срібні медалі на фотовиставках у Нюрнберзі (1885), Львові (1895), Києві (1897), Варшаві (1900). Видав 23 альбоми, комплекти фотовидів пам'яток історії і архітектури Кам'янця-Подільського та його околиць. Михайло Грейм сформував найбільшу в місті нумізматичну колекцію -- понад 4 тисячі монет і медалей. У колекції було представлено римські, візантійські, російські, турецькі та польські монети й медалі. 123 монети Грейм подарував Кам'янець-Подільському давньосховищу. Він також подарував колекцію Нумізматичному товариству в Кракові.

Софія Колчак

Є в Північному Льодовитому океані острів Софії та мис Софії. Названо їх на честь уродженки Кам'янця-Подільського Софії Омірової. Такий щедрий подарунок на початку XX століття зробив своїй нареченій лейтенант Олександр Колчак. Так-так, той самий Колчак, який згодом став адміралом, одним із вождів Білого руху. І фільм про якого - «Адмірал» (в оригіналі - «Адмиралъ») - в останні дні жовтня 2008 р. добрався і до Кам'янця-Подільського. Туди, де жили тесть і теща адмірала, народилася його дружина, а в скрутний час переховувався син.

Беата Гордон

Ця неймовірна історія розпочалася 4 травня 1885 року, коли в Кам'янці-Подільському в одній із численних єврейських родин народився хлопчик, якого назвали Левом (пізніше закріпився варіант Лео). Звісно, ця подія не мала практично жодних шансів бути вписаною в аннали історії. Але в хлопчика проявився надзвичайний талант до музики. Йому не виповнилося ще й п'яти років, як він сів за піаніно. А вже в 11 років давав уроки старшим за себе учням і їздив у концертні турне.

Звісно, щоб огранити талант юного піаніста, його треба було віддати на навчання до гарного музиканта-педагога. Тож Лев Сирота навчається в Києві в піаніста, композитора та педагога Григорія Ходоровського, продовжує музичну освіту в Санкт-Петербурзі. 1904 року 19-річний Лев Сирота переїхав у Відень, де його вчителем став італійський композитор, піаніст, диригент і педагог Ферруччо Бузоні.

Дебютний концерт Лео Сироти у Відні мав успіх. На ньому він разом зі своїм учителем зіграв сонату для двох фортепіано Моцарта, концерт для фортепіано з оркестром Бузоні (за диригентським пультом був автор). Завершився концерт фантазією «Дон Жуан» Ференца Ліста -- точніше, її версією для двох фортепіано.

У Відні Лев Сирота одружився з Августиною Горенштейн -- сестрою чудового диригента Яші Горенштейна. Горенштейни були родом із Києва, але 1911 року переїхали до Відня (їхня мама була австрійкою). 25 жовтня 1923 року у Відні в Лео й Августини народилася донька Беата.

Лео Сирота з дружиною Августиною, донькою Беатою та японським композитором Косаку Ямада, 1928 рік

Лео Сирота багато гастролював. Під час виступів у Москві він отримав запрошення від уряду Маньчжурії. На його концерті в Харбіні був провідний японський композитор того часу Косаку Ямада. Він одразу ж запросив піаніста виступити в Токіо. Так 1928 року Лео Сирота уперше потрапив до Японії. Розповідає донька піаніста Беата:

«Коли батько повернувся після цих гастролей, моя мама у Відні була дуже сердита, оскільки його не було вдома цілий рік. Вона сказала: «Якщо ти знову куди-небудь поїдеш, то повинен узяти із собою усю сім'ю». Так і сталося наступного року, коли його запросили не тільки на гастролі в Японію, але й викладати в Імператорській академії упродовж шести місяців». Правда, шість місяців розтягнулися на 17 років.

Отже, 1929 року шестирічна Беата стала жити в Японії. «Коли ми приїхали в Японію, -- згадувала Беата, -- я побачила там чорнооких людей із чорним волоссям і поцікавилася в мами: «Невже вони всі брати та сестри?» Гадаю, це моє наївне запитання навело моїх батьків на думку, що мені необхідно дізнатися більше про інші культури».

Будинок у Токіо, в якому зростала Беата, став справжнім салоном, де постійно бували артисти театру кабукі, танцюристи, європейські музиканти, японські художники. Щодня Беата спілкувалася з людьми, які говорили німецькою, англійською, російською, французькою та японською мовами, тож сьогодні вона володіє кожною з них.

Батьки віддали Беату в німецьку школу в Токіо. Там вона була однією з двох учениць-єврейок. Спочатку її єврейське походження мало кого цікавило. Проте 1936 року нацисти, які прийшли до влади в Німеччині, прислали з Берліна нових викладачів, яких учні повинні були вітати вигуком «Хайль Гітлер!» Після цього батьки вирішили відправити Беату вчитися в США. 1938 року вона вступила до Міллс-коледжу в Каліфорнії.

Президентом коледжу була жінка, в навчальному закладі були сильні феміністичні настрої. Пізніше ідеї, які засвоїла там Беата, зіграли важливу роль у повоєнній історії Японії. Але не забігатимемо вперед.

Беата під час навчання в коледжі, 1941 рік

У роки Другої світової війни Беата жила в Сан-Франциско. Американському уряду терміново стали потрібні фахівці, які говорили японською, але не мали японського походження. Всіх американців японського походження, що мешкали в Каліфорнії, було інтерновано та відправлено в табори. Необхідних фахівців по всій країні виявилося всього 60. Або, як уточнює чоловік Беати, Джозеф Гордон, який також увійшов до їх числа, -- 66.

«Я писала пропагандистські тексти для радіомовлення, яке вів Департамент військової інформації, -- згадує Беата. -- Писала японською мовою, але тексти озвучували інші, оскільки американці знали, що в Японії залишилися мої батьки, тож не хотіли піддавати їх небезпеці». Батьків Беати, як і інших чужоземців, ще до початку війни відправили в гірське поселення, де вони перебували під домашнім арештом.

Під час війни жодного зв'язку між США та Японією не було, тому Беата нічого не знала про долю батька та матері. Щойно війна закінчилася, як вона відразу стала шукати можливість поїхати в Японію. Рішення Вашингтона скинути на цю країну атомні бомби Беата не схвалила: «Думаю, в цьому не було потреби. Сторони вже вели переговори про мир. І взагалі, японців уже було переможено, їх військово-промисловий комплекс розбомблено».

Беата поїхала у Вашингтон. Там їй сказали, що як цивільна особа вона не може поїхати в Японію, оскільки цю країну окуповано. Але коли Беата повідала, що вільно володіє японською мовою, її відразу взяли на роботу як експерта та направили в штаб генерала Дугласа Макартура в Токіо.

В Японії Беата передусім розшукала батьків. Вона згадувала: «Я була вражена, як виглядав тато: виснажений, дуже худий, обличчя вкрите зморшками».

Робота Беати полягала в тому, щоб відслідковувати (сьогодні сказали би -- моніторити) політичну ситуацію в Японії. Вона добре пам'ятає, як холодним ранком 4 лютого 1946 року її разом з іншими співробітниками політвідділу викликало високе начальство. У кабінеті було трохи більше ніж 20 чоловік. Генерал Кортні Уїтні сказав: «Згідно з наказом генерала Макартура, від сьогодні ви -- Конституційна асамблея. Ви повинні підготувати нову Конституцію Японії відповідно до Потсдамської декларації. Ця робота абсолютно секретна. Ви не маєте права говорити про неї навіть іншим співробітникам штабу. Іншими словами, про неї не повинен знати ніхто, крім присутніх тут. І ще: всю роботу потрібно завершити упродовж семи днів».

Наказ був украй несподіваним. Ніхто з присутніх ніколи раніше не займався конституційними питаннями і тим паче не брав участі в підготовці настільки важливого документа. Але наказ є наказ... Оскільки часу було обмаль, новоспечені члени Конституційної асамблеї Японії поділили роботу. Беаті, єдиній у цій групі жінці, доручили розробити права жінок. Вона з радістю погодилася: «У японських жінок не було взагалі жодних прав, за винятком права голосу, яке їм дав генерал Макартур у листопаді 1945 року».

Беаті було тоді 22 роки, але в неї вже були цілком зрілі ідеї про рівноправність жінок, сформовані ліберальною освітою, здобутою в США, та особистим досвідом життя в Японії. Вона бачила, як на вулиці японські жінки неодмінно йшли не поруч, а за своїм чоловіком, як жінки ніколи не сідали за стіл разом із гостями-чоловіками, чула, як вони потайки захоплювалися правами, які мали європейські та американські жінки.

У зруйнованому війною Токіо Беаті вдалося знайти тексти конституцій 10 держав, тож у своїй роботі вона спиралася на них. Вона підготувала розділ, в якому було прописано політичні та соціальні права жінок. Проте американський полковник Чарльз Кедіс, який очолював роботу комітету, заявив, що стільки прав немає навіть у американських жінок, тож Беаті довелося стримати свої амбіції: «Полковник Кедіс пізніше написав у спогадах, що я плакала в нього на плечі. Я такого не пам'ятаю. Я справді схлипнула, але не в нього на плечі. Я ставилася до нього з великою повагою, тож була дуже засмучена тим, що він не підтримав мене».

Проект Конституції, схвалений генералом Макартуром, подали на розгляд японцям. Беата вважала, що її місія на цьому вичерпалася. Але десь через місяць її терміново викликали в штаб американських військ і попросили попрацювати перекладачем на дуже важливій зустрічі з представниками японського уряду. Як з'ясувалося, обговорювався проект Конституції.

Переговори розпочалися о десятій ранку і просувалися дуже важко. Зокрема, японці наполягали на тому, щоб за імператором збереглася роль у політичному житті країни, американці були проти. Коли дійшла черга до прав жінок, була вже друга година ночі. Японці стверджували, що надання таких широких прав жінкам суперечить їхнім традиціям і культурі. Але втома взяла своє. Беата дуже здивувалася, коли полковник Кедіс несподівано сказав: «Панове, права жінок дорогі серцю міс Сироти. Давайте не будемо сперечатися». «Я думаю, японці були так вражені, що такі слова пролунали на переговорах такого рівня, тож швидко погодилися», -- прокоментувала цей епізод Беата.

Мирну Конституцію (оскільки її дев'ята стаття передбачала відмову Японії від війни як засобу ведення державної політики) було проголошено 3 листопада 1946 року, а 3 травня 1947 року вона набула чинності. Тому 3 травня щорічно відзначається як День Конституції Японії. За понад 60 років, що спливли відтоді, до Конституції Японії не внесено жодної зміни.

Беата Гордон, 2008 рік

Навесні 1947 року Беата повернулася в США. Туди переїхали і її батьки.

Повідомлення про те, що Конституцію написали американці, вперше з'явилися в японській пресі 1952 року -- після того, як війська США покинули країну, але ця інформація не мала широкого розголосу. Беата Гордон не розповідала про свою роль у створенні Конституції Японії не тільки тому, що інформацію було засекречено, але й тому, що не хотіла, аби реакційні сили в Японії дискредитували Конституцію: мовляв, деякі статті написала 22-річна дівчина. Тільки 1994 року полковник Кедіс розкрив секрети в інтерв'ю японському телебаченню. Невдовзі після цього Беата Гордон опублікувала мемуари «Єдина жінка в кімнаті».

Як зазначає журналіст Михайло Гуткін, автор матеріалу про Беату Гордон для «Голосу Америки», пані Беата дуже пишається тим, що за наступні шість десятиліть жінки в Японії досягли значного прогресу.

25 травня ц. р. під час відкриття VIІ Київського міжнародного фестивалю документальних фільмів «Кінолітопис» відбулася світова прем'єра фільму «Родина Лео Сироти і ХХ століття», створеного японськими кінематографістами (режисер Фудзівара Томіто) [7].

Володимир Затонський

Майбутній нарком народився 27 липня (8 серпня за новим стилем) 1888 року в селі Лисець Ушицького повіту Подільської губернії (нині Дунаєвецького району Хмельницької області) в сім'ї Петра Матвійовича та Олександри Йосипівни Затонських. Батько працював волосним писарем (кажучи по-сучасному -- секретарем сільради). 13 (25) серпня хлопчика охрестили в місцевій церкві святої Богородиці.

1895 року, щоб навчати старшого Володимира та молодшого Євгена в місті, Затонські переїхали до Кам'янця-Подільського. Поселилися на Підзамчі (на нинішній вулиці Папаніна).

Петро Матвійович працював столоначальником, а з 1910 року секретарем подільського дворянського депутатського зібрання, дослужився до чину губернського секретаря. 1910 року його нагородили орденом святого Станіслава третього ступеня. А ще він став одним із зачинателів кооперативного руху в місті. Помер Петро Матвійович 1 (14) січня 1911 року.

Лідія Звягіна

У сузір'ї славних жінок - уродженок Кам'янця-Подільського - яскраво сіяє і зірка російської оперної співачки Лідії ЗВЯГІНОЇ. Двадцять років вона була солісткою Большого театру в Москві, а в радянський час - професором Московської консерваторії. Про неї вміщено статті в дореволюційному Енциклопедичному словнику Брокгауза та Єфрона, в радянській п'ятитомній «Театральній енциклопедії».

Михайло Курилко

Російський театральний художник і архітектор. Заслужений діяч мистецтв РРФСР (1955). Професор (1940).

Іван Огієнко

Софія Потоцька

Володимир Затонський

Войнаровська Цезарина

Кохання Булгакова

Кільчевський Микола

Китайгород -- село у Кам'янець-Подільському районі, Хмельницької області.

Містечко засноване в 1507 р. Андрієм Потоцьким, син його Станіслав вибудував тут замок, оточив його стіною і валом. Замок стояв на високій горі на рікою Тернавкой де пізніше знаходився поміщицький будинок. Сецинский наприкінці XIX в. писав: "до недавнього час тут була ще одна вежа". Є сліди вала що оточував замок. Крім того на теріторії Китайгороду виявлено залишки поселень трипільської культури та давньоруських часів. В містечку в 1772--1776 рр. був збудован Костел Пресвятої Діви Марії, про що є легенда.

Містечком володів пан, що був з поляків. А за жінку взяв він собі українку. Та так жили вони у Китайгороді. От ідуть одного разу обоє через містечко на гарному фаетоні і про щось говорять, сміються. Ось уже і край містечка. Та раптом з фаетона злетіла колесо, а він перевернувся і впав зі скали. Але і пан і пані залишилися живими. Навіть нічого собі не пошкодили ані гулі на чолі, ані кровинки. Чудо та й годі! Встав пан Радий та веселий, ніби теє сонечко весняне. Встав та говорить до пані «На цьому місці я збудую костьол!». А вона йому «Тоді збудуй ще й церкву!». Пан пообіцяв збудувати ще й церкву. І таки дотримав свого слова. Так у Китайгороді появились костьол, а поруч -- церква. Костьол до сьогоднішнього дня стоїть, а церкву були розвалили і тільки недавно відбудували.

Всесвітньо відомий розріз -- геологічне Китайгородське відслонення знаходиться на південно-західній околиці с. Китайгород Кам'янець-Подільського району. Починається відслонення в лівому борті с. Тернава і охоплює весь схил пагорба на околиці с. Китайгород.

Площа даного відслонення рівна 60 га. Невелика частина відкладів, в основному пісковиків, які знаходяться в заплавній частині річки після підняття рівня води в 1983--1984 рр. опинилися під водою. Але сам розріз зберіг свою унікальність і по сьогоднішній день. Унікальність розрізу полягає в тому, що тільки в районі с. Китайгород можна спостерігати повний розріз силурійських відкладів. На підставі результатів дотеперішнього дослідження силурійських відкладів Поділля, можна виділити три горизонти верхнього силуру Поділля:

нижній -- пісковики;

середній -- сланці;

верхній -- вапняки.

Оскільки скам'янілості зустрічаються тільки у вапняковому горизонті, вік його визначається точніше. В цілому тут розрізняються три яруси: венлокський, лудловський і даунтонський.

Жванець

Історія

Зараз це село на трасі Кам'янець - Хотин, в 20 км від Кам'янця. Перша згадка датується 1431р. В 1621р. тут стояло козацьке військо гетьмана Сагайдачного - період Хотинської війни. В 1653г. біля Жванця відбувся бій між поляками та військом Б. Хмельницького. В 1699 знову стало належати полякам. Містечко (ще на той час) постійно переслідували біди, пограбування, чума, розправи над мешканцями. Жванець вже настільки був зґвалтований, що Сейм у 1775р. позбавив його податків на 12 років.

Замок

Споруджено у XV столітті, неодноразово перебудовано у XVІ-XVІІ століттях. Значно поруйновано протягом ХХ століття. Перші муровані оборонні споруди на місці замку Є.Пламеницька датує І тисячоліттям нової ери. За її дослідженнями, це були стінові фортифікації з тристінними вежами. Далі наприкінці XІV - у першій третині XV століть на основі цих давніх фортифікацій сформувався п'яти баштовий замок п'ятикутного плану. Протягом XVІ століття власники Жванця Срочинські реконструювали всі замкові башти, надбудувавши їх. Найбільших змін замок зазнав на початку XVІІ століття, коли новий власник В.О.Калиновський модернізував укріплення з добудовою валів та ескарпових стін по периметру двору, з улаштуванням мурованих казематів і наближенням форми башт до бастіонних обрисів. Саме з завершенням цієї перебудови пов'язане хибне датування замку 1621 роком, поширене в літературі. Цей замок зазнав руйнацій 1653 року, в добу козацько-польської війни, а також під час штурмів його в 1673 та 1684 роках. На початку XVІІІ століття нові власники замку Лянцкоронські пристосували його під житло. Нових руйнацій замок зазнав у 1768 та 1769 роках від нападів татар і барських конфедератів. Незважаючи на ці руйнування, замок ще в 1870-х роках зберігав регулярну структуру, всі вали, мури і башти. Проте внаслідок поступових руйнувань протягом ХХ століття (переважно місцевими мешканцями, котрі розтягували споруди на будівельний матеріал) замок повністю втратив свою розпланувальну структуру й більшість споруд. У наші часи від замку збереглася північна частина його території з руїнами трьох башт. У найкращому стані північна п'ятигранна башта. Збереглися також рештки східної наріжної башти.

Розташований прямо біля трасі Кам'янець - Хотин, огорожа стара кам'яна. Побудований в 1782-1786 рр на місці споруди 1699р. Стиль пізнє бароко. Храм діючий.

На території села є Вірменський костел Непорочного Зачаття Богоматері. Садиба його відома з вірменських джерел як "маленька стародавня Вірменська фортеця". Вірменська фортеця як локальне укріплення сформувалася на базі загальної фортифікаційної системи Жванця, зокрема укріплень, що обмежували зі сходу його давню мисову частину. В основі ранніх укріплень Жванця простежується 5-подібний рів, що перерізав мис у напрямку південь - північ. Згодом за ровом почалося формування другої лінії оборони - кам'яних мурів, рівнобіжних до рову. У місці зламу їх (там, де південно-західний ріг Вірменської фортеці) споруджено оборонну башту (в плані 11 х 11м), через яку мостом над ровом в'їжджали на давню мисову територію міста. Невдовзі, щоб посилити оборонні можливості в'їзду, при цій надбрамній башті збудовано передукріплення. Це була невеличка територія, обмежена мурами. Не виключено, що саме тут 1431 року оселився перший відомий нам власник Жванця Свичко з Ленчина. У середині XV століття в північній, найбільш підвищеній частині давньої території Жванця з метою забезпечити фланкувальну оборону передукріплення з надбрамною баштою збудовано регулярний баштовий замок п'ятикутного плану. Він став військовим осідком тогочасного власника Жванця Михайла Бучацького. Під захистом потужного замку територія передукріплення стала безпечнішим місцем, на якому в кінці XV - на початку XVI століття зведено вірменський храм: первісно однонавовий, одноапсидний, з дзвіницею над притвором і периметральною одноярусною галереєю. Зі спорудженням храму на території передукріплення воно перетворилося на невеличку фортецю. Наступний, третій етап будівельної історії Вірменської фортеці пов'язаний з модернізацією Жванецького замку в першій чверті XVII століття Валентієм-Олександром Калиновським. Під час перебудови двох наріжних замкових башт на бастіони західний і східний мури Вірменської фортеці стали на заваді і тому їх розібрали й збудували наново, змінивши трасування, а це своєю чергою зумовило потребу розібрати притвор і західну галерею храму, що опинилися на трасі нових укріплень. За часів турецького поневолення (1672-1699 рр.) оборонні споруди Жванця з наказу Яна Собеського було спалено. Укріплення Вірменської фортеці відремонтовано на початку XVIII століття. Тоді в південно-західному мурі обладнано у барокових формах новий парадний вхід. 1769 року фортеця потерпіла од військових дій проти барських конфедератів. У процесі ремонту південний мур підсилено міцними контрфорсами, а також зроблено земляний бруствер з амбразурами. Ці заходи стали останніми у військовій історії фортеці. Нині територія Вірменської фортеці являє собою чотирикутник з прямим південно-східним кутом і гострим зрізаним північно-західним. По периметру вона обведена кам'яними мурами, крім північного боку, де давні мури частково ввійшли до сучасних господарських будівель. Південно-західний мур, що на південному відтинку утворює злам, зберігся пересічно на висоту до 2,5 м. У ньому дванадцять стрільниць і дві брами. Перша брама - навпроти входу до храму - вирішена у вигляді обсягу з габаритами 3,4 х 4,7 м. ; Ширина отвору воріт - 2,0 м; він і має кам'яну перемичку похило-лучкового абрису. Нижче від її п'ят збереглися сліди давнішої, певно, півциркульної перемички. З дванадцяти стрільниці чотири розміщено на північ від брами. Одна з них, біля брами, має щоки, що розширюються в обидва боки, решта - зі щоками, що розширюються тільки в бік двору. Бойові отвори стрільниць від двору становлять 0,5-0,68 м, від напілля - 0,1-0,15 м. Перемички стрільниць архітравні. Друга брама на зламі муру становить рештки надбрамної башти, що була ще до появи Вірменської фортеці. Товщина стін башти - 2,73 м. Отвір брами має зовнішні четверті та косяки, що розширюються в бік двору; його ширина від двору - 4,0 м, від напілля - 3,0 м. На південь від брами, на відстані 1,1 м, е велика стрільниця, закладена з боку фасаду, її ширина від напілля - 1,3 м, з протилежного боку - 2,0 м. Дві стрільниці південно-західного муру перекриває пізня прибудова. Східний оборонний мур фортеці з шістьма стрільницями за всіма параметрами аналогічний південно-західному. Південний, завтовшки 1,0 м, стрільниць не має.

Зіньків

Історія

Зіньків вперше згадується в 1404р при події коли король Ягайло віддає Зіньків з околицями та Сатанів Петрові Шафранцеві. В 1431р Зіньків переходить в руки поляку Петрові з Спрови Одровонжеві. З 15 ст до середини 16ст Зіньковська округа, центром якої зрозуміло був Зіньків, простягалася аж до Дністра. В 1458р місто надається магдебурзьке право та деякі полегшення податків, для того щоб збільшити населення. Ці привілеї потім затвердив король в 1566р. Остання з роду Одровонжів- донька Софії Ондровонжів - вийшла заміж за Адама Єронима Сєнявського, таким чином місто перейшло у власність Сєнявських. Містечко , в порівнянні з іншими на Поділлі, було невелике, так , наприклад, в 1565р тут було всього 7 ремісників, а через майже 20 років їх кількість стала всього вдвічі більше. Для оборони Зінькова від постійних нападів татар, адже місто лежало на лінії Чорного шляху, ще Одровонжі в середині 15ст побудували оборонний замок. Замок відігравав значну оборонну функцію на протязі 15-16ст. В 1452р, коли татари здобули місто Рів (так на той час називалося місто Бар), то вцілівши мешканці перебралися до Зінькова , але потім повернулися назад. Через рік зіньковецький староста Ян Лящ разом зі старостами з інших міст, погнався за татарами і розгромили їх під Теребовлею. Острозький літопис в 16 ст згадує Зіньків двічі: "Року 1516. Татаре бузькії окрутнії над примир'є були. Того же року місяця грудня знову под Межибіж і Зіньків, і Летачів, і Каменець вторгнули. (Це був найбільш спустошливий напад кримських татар на Поділля і Волинь, з яким пов'язується початок дій проти татар 'українських козаків ) Року 1524. Турци і татаре Зіньков спалили (Це був напад на Україну загону турків з 12000 чоловік, серед яких було лише 4000 білгородських та інших татар )" В 1524р турки і татари спалили Зіньків, але не здобули замок. Постійні напади татар спустошили місто настільки, що французький мемуарист Вердум писав:"З міста нічого не осталося і подекуди стоять частини мурів, що його оточували руїни двох храмів. Замок, що стоїть перед містом на височині також здебільшого спустошений, але гарно збудований. До нього козацькі хлопи знесли своє збіжжя, не даючи татарам захопити його" Але до 18 ст. Зіньків належав туркам, на період їх захопленнями Поділля. Після визволення, власники відновили місто. І вже в 1711р. в своїх записках датський посланець Юль пише:" Зіньків - місто велике, оточене мурованими стінами," В першій половині 18 ст. місто переживає декілька народних повстань. Після Сєнявських , Зіньків належав Чарторийським. В 1774р донька Адама Чарторийського - Марія-Анна вийшла заміж за князя Людвига Віртемберзького, діставши в посад Зіньків. Ця пара як могла так і поліпшувала стан міста, зокрема вони звели міст, побудували водомет, до якого проведена була вода з села Гремячка. Доглядали за замком. А на сьогодні ні замку ні водомету вже не існує. Під замком було зведено в 1521р Троїцьку церкву, а також в 1750р мурований костел, який було частково зруйнований під час другої світової війни (тоді зруйновано було дахи та завершення, частина західної стіни, склепіння).

Замок

Тепер про замок. Як вже згадувалося вище замок був зведений родиною Одровонжів в середині 15ст. Містився він на мисі, що з одного боку оточувався Ушицею, іншого над яром. "В плані це був рівнобедрений трикутник, з довжиною сторін 85м. На кожному розі трикутника були шестигранні башти. Дві з них були трьохповерхові, одна - чотирьох. Між двома баштами був трьохповерховий будинок, інші два боки були закриті мурами. Посередині північного боку (бік до містечка) був в'їзд до замку." (Сіцінський "Оборонні замки Західного Поділля"). Територія замку займала площу 0,5 га. В Пам'ятках Містобудівництва та Архітектури УРСР замок описується так : "Территория крепости представляет относительно ровную площадку, отдельные возвышения которой являются следами разрушенных и засыпанных замковых сооружений. Башня в плане по наружному обводу стен приближается к квадрату со стороной 21 м. В интерьере, на ее западной и восточной стенах, расположены по три глубокие ниши с каждой стороны. В направлении север-юг разделена стеной на два помещения шириной 4,6 и 6,4 м. Помещения перекрыты коробовыми сводами с распалубками. Толщина стен 2,6-3,6 м. С трех напольных сторон в стенах башни расположены щелевидные бойницы с расширением наружу от 17 до 80 см. Примыкающие к башне казематные помещения вдоль западной оборонительной стены сохранились на участке протяженностью 36 м. Помещения однотипны: прямоугольные в плане со сторонами 7,4 м вдоль оборонительной стены и шириной 5,3 м. Толщина поперечных стен 1,4 м. Перекрыты коробовыми сводами. Плановая структура южной башни замка, архаичность в решении бойниц м другие архитектурно-конструктивные особенности позволяют отнести ее к типу башен-донжонов. " Замок добре виконував своє оборонне значення. Так в 1524 замок не здався, незважаючи на те що місто було спалене. "За Барськоб конференцією 1768р Зінківський замок здобув конфедератський загін, після недовгої облоги цей загін піддався коронному регіментареві Ксаверієві Браніцькому." (Ю.С.). Незважаючи про дбання замку родиною Віртемберзького до початку 19ст, "в 1872 р люстраційна комісія передала замок «Сільському Обществу» ,він деякий час стояв непорушним. Тут у 80-х роках в замковому будинку містилася канцелярія станового пристава, другий поверх займала його родина" (Ю.Сіцинський) Потім пішли чутки, що нібито рештки замку - башти та будинок загрожують будівлям під замковою горою. тоді начальство міста наказало розібрати замкові мури. Так було розпродано каміння замку на будівництво селянам, а те що лишилося було продано одному селянину за 200 карб. з правом забрати із замку все, що знадобиться.

Панівці

Панівці насамперед відомі своєю друкарнею кальвеністів, які знайшли у власника Яна Потоцького тут притулок в замку, коли в Західній Європі почалися гоніння проти реформації і переслідування протестантів. В 1590р вони тут звели школу нижчу і вищу, побудували кірху "Збір". Вони побудували тут друкарню, завідувачем якої став Вавжинець (Лаврентій) Малахович. Як зауважує автор книги "Українське книговидання" Ярослав Ісаєвич, "Помилковою є думка деяких авторів (Turkowski T. Druki Litwy i Rusi w swietle wilenskiej wystawy ksiazki 1932 ), начебто в Панівці друкарню перевезли з Лащова ; лащівська друкарня продовжувала діяти одночасно з панівецькою". З Паньківецької друкарні виходили антикатолицькі видання. Відомо в бібліографії 7 панівецьких видань. Зокрема, виділяється яскраво "Рароротре" Зиґровіуса (лютий 1611р), найгострійший протипапський в Речі Посполитій і останнім протестантським твір, надрукованим в Україні в XVII ст. В квітні 1611р Ян Потоцький загинув під Смоленськом у Московському поході. Брати Потоцького та кам'янецькі єзуїти наказують вдові вигнати єретиків з Панівець. Керівник друкарні Малахович виїхав до Львова. А книги Панівської друкарні були спалені єзуїтськими студентами, майно забрано, школа кальвіністів розігнана.

Замок

Побудований, як вже зазначалося, у другій половині 16 ст. Яном Потоцьким. Замок розташований вдало - в середній частині миса, з трох боків омивається Смотричем, він виконував і вартову функцію - жоден пропливаючий човен не міг пройти непоміченим Турки штурмували в 1621 на чолі з султаном Османом II. та 1633рр під Абазом-пашою, але так і не взяли. Але в 1651 р козаки на чолі з Джерджалієм після невдалого штурму Кам'янецької фортеці, взяли замок в Панівцях. І не штурмом і не облогою. Вхід до замку відкрив поляк Тржилатковський, за це він хотів отримати чин полковника козацьких військ,але козаки його повісили за зраду своїх. Друга половина 17ст застиглий період в житті замку- він стоїть спустошений - під час перебування турків на Поділлі, потім всього рік тут перебували конфедерати (1768-1769) і його трохи відновили. Після того він підупав і почав остаточно руйнуватися. Недалеко від замку в першій пол. 19 ст збудував пан Старжинський палац. В плані замок квадратний , бік- 85м. З боку Смотрича був великий двоповерховий будинок, що тягнувся через увесь північний бік 54м, на кінцях якого були квадратні башти розміром 12х12м. Посередині північного боку з надвірної сторони тригриний виступ. Тут посередині у двоповерховій башті була брама. Ця башта була вкрита чотиригранним пірамідним дахом (на початку 20 століття ґонтовим) з ламаною лінією в бокових гранках. Південна стіна - 61м Північно-західна башта в плані являє собою неправильний чотирикутник шириною 13.8 м. Довжина більшої сторони 18.8, меншої 17.3 м. Стіни складені з каменю, їх товщина на рівні другого ярусу 1.45 м. Східна стіна вежі включає кутову частину західної стіни давнього укріплення довжиною 5 м. Бійниці другого ярусу перекриті кам'яними перемичками трицентрової форми, світловий просвіт прямокутний шириною 30-40, висотою до 60 см. (ПГА України, 1986р, том 4) Ліворуч від брами на південно-західному куті замку стояв чотиригранний будинок. Там як раз і розміщалася кірха "Збір". Майже квадратний плані "чотиригранник переходив у 8гранник на вершку. З гори чотирикутника кам'яний фриз, характерний для 16ст, з тригліфами й розетками. В стіни тієї кірхи були вставлені мармурові таблиці з надписами (10 старозавітових заповідей, символ віри, та інш.)" (Сіцинський)

Палац-руїни

Влаштований при північному оборонному мурі. У плані являє собою прямокутник довжиною 54 і шириною 16 м. У його середній частині виступає тригранний ризаліт, який, відповідаючи осьовій композиції плану, утворює по двох нижніх ярусах восьмигранні зали. По обох сторонах розташовані приміщення: в західній частині палацу - три великих, у східній - шість. Перекриття на першому поверсі - кам'яні коробові стелі з розпалубками, на другому - плоскі по балках. У північній стіні першого поверху збереглись бійниці, які з боку інтер'єру закладені і утворюють ніші. Вікна з перемичками трицентрової форми. Товщина кам'яних стін 1.45-1.9 м. Фрагменти фасадних стін палацу зберегли штукатурний декор межі XVIII -XIX ст. - пілястри і русти. (ПГА України ,1986).

Летичів

У смт. збереглися залишки фортеці XVIст., і костел та келії Домініканського монастиря (нині діючого) 1606-1638 р. - який зберіг свою первісну забудову і береже образ чудотворної ікони Матері Божої Летичівської (визнаною чудотворною у самому Ватикані папою Пиєм VI в 1778 р.). Відоме і старовинне Летичівське кладовище, де похований Устим Кармалюк - народний герой, борець за свободу простого народу (скульптор Корнев В.М.)

На цьому ж кладовищі могила родича відомого російського письменника Л.М. Толстого. Він сам неодноразово приїжджав до Летичева, у 1854 р. написав "Рубка леса" , деякі спогади про Поділля знаходимо у "Отрочество" і "Утро помещика". Летичів - батьківщина М.С. Осліковського (1900-1973) - Героя Радянського Союзу, генерала-лейтенанта, останнього генерала кавалерії (розформованої у 1953 р.) консультант більше 100 кінофільмів про війну.

Біля Летичева одне з найбільших водосховищ - Щедрівське (площа водного дзеркала 12,58 км. кв.).

Селище і центр району, розташоване на правому березі р. Південний Буг при впадання в р. Вовк. Вважається, що Летичів був заснований після захоплення цих земель в 1362 р. Великим князівством Литовським. Перша документальна згадка про місцеву фортецю датується 1411 р., а в 1429 поселення відносять до категорії міст. Після захоплення краю Польщею в 1434 році Летичів стає королівським містом і в 1466р. одержує Магдебурзьке право. В 1598 р. кам'янецький староста Я. Потоцький за вказівкою королівського уряду замінив дерев'яну фортецю Летичева кам'яною. Від неї дотепер збереглися фрагменти стін і ефектна Кругла вежа. Розташований перед нею виразний пам'ятник, проводиреві народного повстання У. Кармелюку (1974., скульптор В. Зноба, архітектор Й. Шмульсон)зовсім не означає, що він був заточений у летичівській фортеці. Він тричі сидів в Кармелюковій вежі в Кам'янецькій фортеці, а в Летичеві знайшов свою смерть в 1845р. і був похований. По-сусідству із залишками фортеці розташований комплекс споруд заснованого Я. Потоцьким домініканського монастиря. Костел Успіння (1606-1638рр.), незабаром після побудови зруйнований козаками Б. Хмельницького (1648р.) і відновлений (1688,1724рр.) знаменитий свою іконою летичівської Божої Матері - покровительки Волині і Поділля. Під час Визвольної війни українського народу її вивезли до Львова ,але в 1772р. повернули у Летичів, а з приходом радянської влади евакуювали в Люблін [5, с. 300-301].

Медлжибіж

(Хмельницька обл. Летичівський р-н, за 25 км від з.ст. Деражня)

Це давнє місто назване так за своє розташування при злитті Бугу та Бужка, які протікають зі заходу на схід. Предки правильно виявили значення обох річок по стоку, що й відбилися в назвах: великий Буг (Бог) та менший Бужок (Божок). Межибож ( полонізоване Меджибож) вперше згадується в Іпатіївському літописі під 1146 роком, коли київський князь Ізяслав Мстиславович передав князю Святославу Всеволодовичу у володіння п'ять міст, а серед них і «Межибожє».

Гребля яка тримає води Бугу наче підперта давніми млинами ти електростанцією, побудованою 1926 року. Варто пройти трішки нижче, щоб подивитися , як гарно, романтично віддзеркалюються в річці мури меджибізького замку. Не менш сильно вражає зустріч зі замком, якщо їхати зі сторони Старої Синяви.

Кут під яким зустрічаються Буг і Бужок, вказує напрям основних північної і південної стін замку, а з третього боку впоперек мису прокопано рів, над ним - мур.

Наприкінці ХІІ ст. Меджбіж входив до складу Галицько-Волинського князівства, у ХІІІ ст. до Болоховської землі, в ХIV ст. до Луцької.

Мабуть саме тоді й були побудовані тут замість дерев'яних перші муровані стіни та найдавніші вежі: східна, північно-західна, та південно-західна ( не збереглася). Міцне, надійне укріплення стало осідком для ремісників і торговців, але розташований на важливому торговому шляху Меджибіж приваблював і різних зайд. Зіткнення Кучманського та Чорного шляхів не раз ставало місцем кровопролитних битв з татарами. Слідом за 1507 та 1515 роками Острозький літописець особливо згадує 1516 рік, коли кримчаки « місяця грудня знову под Межибож, і Зіньків, і Летачов, і Каменець вторгнули. В той же потребі под Межибожем внук князя Костянтина князь Роман згинул». Після цього нападу починаються у відповідь воєнні дії українських козаків.