Проблеми та перспективи розвитку спортивного туризму на сучасному етапі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота з теми:

Проблеми та перспективи розвитку спортивного туризму на сучасному етапі

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Теоретичні аспекти спортивного туризму

1.1 Поняття про спортивний туризму

1.2 Основні види спортивного туризму

Розділ 2. Історія розвитку спортивного туризму на Україні

2.1. Мандрівництво в Україні як прообраз спортивного туризму (ІХ - ХІХ ст.)

2.2. Виникнення в Україні перших туристських організацій

2.3. Кримсько-Кавказький гірський клуб (1890-1915 рр.)

2.4. Зародження туристсько - екскурсійної справи на західноукраїнських землях

2.5. Розвиток спортивного туризму в 60-90-х роках ХХ ст.

Розділ 3. Проблеми та перспективи розвитку спортивного туризму на сучасному етапі

Висновки

Список використаної літератури

ВСТУП

Спортивний туризм завжди займав одне з провідних місць у суспільному житті України. Це значною мірою обумовлено тим, що бажання подорожувати по рідному краю, по його унікальних регіонах та важкодоступних, але прекрасних місцях, є органічною потребою неспокійних людей, в основному тих, хто дотримується здорового способу життя. Останнє є одним із соціальних завдань будь-якого прогресивного суспільства. Таким чином, спортивний туризм слід розглядати як складову загального унікального явища туризму не лише з точки зору прямих економічних надходжень, а і як галузь, що сприяє всебічному розвитку людини, її моральному та фізичному оздоровленню, виховує національну свідомість і патріотизм, особливо серед молодого покоління. На відміну від самодіяльного туризму, який охоплював у попередні роки й спортивний туризм, останній ґрунтується на чіткій нормативній базі, що регламентує організацію та проведення туристських походів, змагань, систему підготовки кадрів тощо.

Проблема історії виникнення спортивного туризму та етапів його розвитку стала предметом наукового дослідження нещодавно і знаходиться на стадії розробки. Аналізуючи історичний шлях людства, дослідники з цієї проблематики намагаються дати відповідь коли, на якому етапі з'явилося таке суспільне явище як туризм, що можна вважати початком його існування.

В контексті цього актуальним є питання - чи був туризм у давні часи? Адже загально відомо, що починаючи із найдавніших давен людина завжди прагнула пізнати навколишній світ, завоювати і засвоїти нові землі, розширити торгівлю, прокласти нові транспортні шляхи. Саме це бажання володіти новими землями та ресурсами, бажання торгувати постійно примушувало людство відправлятися в інші місцевості, опановувати нові території і континенти. Впродовж століть одним із основних джерел отримання інформації про ті чи інші країни та землі були мандрівки та подорожі. Практично аж до XVIII ст. мандрівники супроводжували військові або колонізаційні походи, перебували у складі дипломатичних і місіонерських місій. Безперечно до числа найбільш давніх мандрівників слід віднести, насамперед, торговців і паломників.

Зважаючи на актуальність даної проблеми, ми обрали наступну тему курсового дослідження: «Історія розвитку спортивного туризму на Україні».

Об'єкт дослідження - спортивний туризм в Україні.

Предмет дослідження - історія розвитку спортивного туризму на Україні.

Мета дослідження - розглянути поняття та основні види спортивного туризму, а також особливості розвитку спортивного туризму на Україні в давнину і в теперішній час.

Згідно з метою і предметом дослідження було визначено такі завдання:

Вивчити теоретико-методичні основи спортивного туризму;

2) розглянути поняття спортивного туризму;

охарактеризувати основні види спортивного туризму;

дослідити історію розвитку спортивного туризму на Україні;

розглянути мандрівництво в Україні як прообраз спортивного туризму;

охарактеризувати виникнення в Україні перших туристських організацій;

вивчити розвиток спортивного туризму в 60-90 роках ХХ ст..;

розглянути проблеми та перспективи розвитку спортивного туризму на сучасному етапі.

Методи дослідження. Для розв'язування поставлених завдань використано такі методи наукового дослідження: теоретичний аналіз наукових літературних джерел, синтез, узагальнення, порівняння.

Структура дослідження. Курсова робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури.

РОЗДІЛ 1. Теоретичні аспекти спортивного туризму

1.1 Поняття про спортивний туризм

Як відомо, спортивний туризм - це такий вид туризму, який передбачає подолання маршруту активним способом, тобто без використання механічних транспортних засобів, покладаючись лише на свої власні сили, реалізуючи вміння і навички пересування пішки, на лижах, плавання на плотах і човнах, їзди на велосипеді і т. ін.

Активний рух є визначальною рисою спортивного туризму. За цією ознакою спортивний туризм можна назвати активним туризмом (іншомовні відповідники: adventure tourism - пригодницький туризм, extreme tourism - екстремальний туризм, action tourism - власне активний туризм).

Мета спортивного туризму полягає в:

- оздоровленні, відновленні сил, поліпшенні медико-фізіологічних даних за допомогою зміни форм діяльності, дозованого руху, раціонального харчування, нервового розвантаження, підвищення адаптації до незвичних умов;

- вдосконаленні загальної і спеціальної фізичної підготовки, виробленні витривалості, спритності, сили, рівноваги;

- наданні практичних навичок у доланні перешкод, оволодінні технікою пересування пішки, на лижах, їзди на велосипеді, греблі;

- психічному вдосконаленні та емоційному збагаченні внутрішнього світу людини, вихованні рішучості, сміливості, впевненості в собі, відповідальності;

- розширенні краєзнавчого кругозору, вдосконаленні навчально-методичної підготовки, поповненні знань з географії, біології, історії, етнографії і культури;

- засвоєнні теоретичних основ організації і проведення походів, розробки маршрутів, планування роботи туристських гуртків;

- набутті спортивного досвіду участі в походах і керівництва походами різної складності, одержанні спортивних розрядів і звань, підвищенні майстерності та інструментальної підготовки [10, 12].

Під час подорожей туристи знайомляться з природою, культурою, історією країни. Подорожі дають їх учасникам фізичне і моральне задоволення, сприяють їх духовному збагаченню.

Головними завданнями спортивного туризму є приучения громадян до корисного і раціонального використання вільного часу, забезпечення оптимального використання і збереження туристських ресурсів, турбота про особисту безпеку туристів, захист їх прав, інтересів, майна.

1.2 Основні види спортивного туризму

У спортивному туризмі, який здійснюється передусім через використання фізичних сил людини, види туризму поділяються за способом або середовищем пересування на пішохідний, велосипедний, водний, вітрильний, лижний, гірський, авто-мото і спелеотуризм.

До спортивного туризму можна віднести і такі екзотичні і рідкісні його види, в яких маршрути долаються верхи на конях, верблюдах, віслюках, ламах, слонах, оленях, на собачих упряжках, на повітряних кулях, на вітрильних суднах, за допомогою пірнання з аквалангом тощо. Ці види, в силу своєї унікальності, не мають значного поширення і, як правило, існують у вигляді тривалого катання екскурсантів на спеціально навчених тваринах, а також яхтах, повітряних кулях і т. ін., або індивідуального спорту.

Отже, основними видами спортивного туризму, що здатні забезпечити найбільшу масовість при значному фізичному навантаженні, обов'язковій всебічній тактичній і технічній туристській підготовці, наявності певної спортивності і оздоровчого ефекту, є пішохідний, лижний, водний (сплав і гребля на плотах і човнах) і велосипедний.

Кожний з видів спортивного туризму має свої характерні особливості. За організацією походу, його маршрутом, засобами пересування неважко віднести його до певного виду туризму - пішохідного, гірського, лижного, водного, велосипедного. Серед цих видів до певної міри умовно виділяється гірський туризм: його можна вважати різновидом пішохідного туризму, хоча існує не менше підстав для віднесення його до альпінізму. Природні умови високогірних районів і специфіка перешкод ставлять перед гірськими туристами багато не властивих іншим видам туризму завдань. Він відрізняється і значним арсеналом спеціального спорядження, і специфічними технічними прийомами, і тактикою, і необхідністю висотної акліматизації тощо.

Необхідно зазначити, що у спортивному туризмі складність маршрутів і, відповідно, майстерність туристів, зростають поступово: від походів вихідного дня до дводенних некатегорійних походів, а пізніше - і до спортивних походів І-VI категорії складності. Для учнівської молоді до проходження категорійних походів передбачаються подорожі 1-І 11 ступенів складності. Таке поступове зростання туристичного досвіду сприяє підвищенню безпеки туристичних заходів.

На відміну від багатьох інших видів спорту, спортивний туризм не потребує від держави великих матеріальних видатків, адже, по-перше, розвивається в існуючому навколишньому середовищі і не вимагає значних капіталовкладень для проведення туристичних заходів; по-друге, забезпечення цих заходів значною мірою здійснюється силами та засобами самих туристів; по-третє, вже склалася і діє громадська система підготовки та підвищення кваліфікації туристських кадрів, яка може ефективно функціонувати й надалі за мінімальної державної підтримки. Розвиваючись на межі спорту і дозвілля, у природному середовищі, спортивний туризм, через пропаганду досить "дешевого", але ефективного відпочинку, сприяє розвитку внутрішнього туризму. Це в умовах невисоких матеріальних доходів більшості населення України надає йому соціально-пріоритетного значення [20, 6].

Питаннями розвитку спортивного туризму в Україні опікуються державні органи та громадські організації. Як відомо, всі види спорту в Україні куруються Державним комітетом молодіжної політики, спорту і туризму України через відповідні федерації, від яких, до виходу у світ Закону України про громадські об'єднання, не вимагалося наявність статусу юридичної особи. Враховуючи необхідність останнього наприкінці 2000 року була створена як спадкоємець попередньої (нелегітимної) федерації нова Федерація спортивного туризму України. З цього моменту загальну схему функціонування спортивного туризму в Україні можна представити так:

А - співпраця із спорідненими в розвитку туризму організаціями;

Б - колективне або асоційоване членство в національних та міжнародних організаціях;

_______ - безпосереднє підпорядкування;

_ _ _ _ - відносини, що ґрунтуються на громадських або договірних засадах

Рис. 1 - Система управління і функціонування спортивного туризму в Україні

РОЗДІЛ 2. Історія розвитку спортивного туризму на Україні

2.1 Мандрівництво в Україні як прообраз спортивного туризму (ІХ - ХІХ ст.)

Передумови виникнення туризму складалися ще в глибоку давнину. Утворення перших держав Стародавнього світу (І тисячоліття до н.е.) сприяло розвитку культурного обміну і торговельних зв'язків між народами, що, в свою чергу, потребувало достовірних і докладних даних про країни, їх населення та звичаї.

Відомо, що перші подорожі здійснювалися ще за часів античності заради торгівлі, завоювань та з релігійними цілями.

Ще за 3 тис. років до н. е. давні єгиптяни плавали Нілом, перевозячи величезні брили для зведення славнозвісних пірамід. У часи Римської імперії, за 200 років до початку н. е., римляни подорожували на кораблях, конях, у колісницях і пішки, завойовуючи інші землі. Багаті римляни подорожували до Єгипту і Греції, де їх приваблювали місця поклоніння богам та морські курорти. Римські «туристи» цікавилися місцевою історією й релігією, відвідували грецькі храми в Афінах. Достовірно відомо, що вони, як і сучасні туристи, відвідували Єгипет, щоб побачити піраміди.

І в період середньовіччя мільйони людей здійснювали подорожі. Релігійні переконання спонукали їх долати довгий шлях до святинь: мусульман - до Мекки, християн - до Єрусалима.

Своєрідним «туризмом» можна вважати й хрестові походи, що тривали впродовж 200 років у XI -XIII ст. Адже десятки тисяч європейців познайомилися з Середнім Сходом та його культурою. Це сприяло піднесенню як торгівлі, так і готельної справи та подорожей.

У XVI ст. з розвитком продуктивних сил, зміцненням зв'язків між окремими країнами, континентами мандрівництво, метою якого було пізнання світу, значно поширилося і стало прообразом майбутнього туризму, зокрема його пізнавальної функції [11, 66].

З часом подорожі набували і оздоровчих функцій. Ще французький філософ-просвітитель Жан-Жак Руссо у 60-х pp. XVIII ст., викладаючи свої погляди на виховання в романі «Еміль», наголошував на необхідності подорожей, організованих походів з метою фізичного вдосконалення молоді. А наприкінці XVIII ст. туристські подорожі стали складовою виховного процесу в багатьох школах та інших навчальних закладах країн Західної Європи.

Природно, подорожі, що здійснювались до XIX ст., не можна вважати туризмом у сучасному розумінні. Можна говорити лише про прообраз туризму. Сучасний туризм зі своєю структурою, матеріально-технічною базою, методами роботи і органами управління почав складатися тільки в XIX ст.

Туризм в Україні пройшов ті самі етапи розвитку, що й у країнах Європи. Прототипом його також було мандрівництво. Причому українськими землями подорожували як іноземці, так і вітчизняні шанувальники старовини, діячі культури та ін.

З найдавніших часів територію України постійно відвідували іноземні мандрівники, які в письмовій формі оприлюднювали цінні відомості про народи, що населяли її територію. Цікаві факти містяться, зокрема, в працях античних авторів.

Витоки вітчизняного туризму простежуються вже за часів утворення та існування першої давньоруської держави «Руська земля». Писемні джерела свідчать, що Русь X -XI ст. підтримувала широкі й багатогранні зв'язки з багатьма країнами світу: Візантією, Польщею, Угорщиною, Францією, Німеччиною, скандинавськими країнами і народами.

Мало приваблювала мандрівників територія України в часи татарської навали (XIII ст.). Більше їх стало з'являтися в XV, ще більше - в XVI ст.

Серед перших європейських мандрівників по Україні був Бруно з Кверфурта (Німеччина), що побував у Києві у Володимира Великого. В його листі до імператора Генріха II, написаному близько 1008 p., згадується «князь Русів, великий і багатий володар» [11, 68].

У XV-XVI ст. про Україну дедалі частіше починають писати різні мандрівники, що подорожували із Західної та Південної Європи на Схід. Це були переважно італійці, які взагалі багато мандрували світом. Деякі з них підтримували спеціальні зв'язки з Чорноморським узбережжям, де вже з XII ст. було багато генуезьких і венеціанських колоній. Здебільшого ці мандрівники перетинали Крим і причорноморські землі й лише зрідка - центральну Україну.

У 1437 р. відбулася подорож посла Венеціанської Республіки Амбро-зіо Контаріні до перського шаха. Він їхав через Німеччину, Польщу, Україну, Литву, Крим, Грузію. Повертаючись до Венеції через Москву, він відвідав Луцьк, Житомир, Білгородку, Київ, Черкаси.

Одним з найдокладніших описів України є щоденник подорожі Павла Алеппського, який подорожував Україною в 1654 і 1656 pp. разом зі своїм батьком, антіохійським патріархом Макарієм III. Україну він змальовує із захватом, як «прекрасну країну, що повна мешканців і замків, як гранатне яблуко зерен».

Німецький мандрівник Ульріх фон Вердум, який неодноразово подорожував українськими землями, залишив цікаві описи своїх вражень. Вони не тільки розкривають власне процес подорожування у XVII ст., а й є цінним джерелом відомостей з історії України тієї доби. Загалом Вердум здійснив по Україні чотири окремі подорожі. Перші дві були нетривалими. Половину грудня 1670 р. Вердум роз'їжджав навколо Львова, а потім через Жовкву повернувся назад, до Польщі. В квітні того самого року він здійснив тижневу поїздку через Яворів до Янова. Третя подорож, уже в складі військової експедиції, тривала з 11 липня до 30 серпня 1671 р. і пролягала Галичиною та Поділлям. Почалась вона у Львові і закінчилася в м. Барі, де Вердум провів увесь вересень. З 4 листопада мандрівник знову вирушив у поїздку, що тривала без перерви понад п'ять місяців і закінчилася у Львові 20 лютого 1672 р. Провівши у Львові два місяці, Вердум залишив Україну. Отже, всі його подорожі проходили на території сучасних Львівської, Тернопільської, Рівненської, Хмельницької, Івано-Франківської, Вінницької областей. Саме для західноукраїнського регіону «Щоденник» Ульріха фон Вердума є незамінним джерелом з історії міст і сіл. Він може використовуватися істориками, краєзнавцями, упорядниками туристських маршрутів, екскурсоводами.

Велику історичну цінність мають спогади датського посла в Росії Юля Юста, який у 1711 р. проїхав через усю Україну. Посол з особливою приємністю пише, що всюди в Україні його вітали, пригощали й виявляли особливу увагу не тільки в містах, а й у селах.

Не менш цікавою є праця французького дипломата XVIII ст. Жана-Бенуа Шерера «Літопис Малоросії, або історія козаків-запорожців та козаків України, або Малоросії». Про краєзнавчий характер матеріалів переконливо свідчать навіть назви розділів книги: «Загальні відомості про Україну, або Малоросію, та про її населення»; «Опис течії Дніпра від річки Самари до міст Очакова та Кінбурна» (нині Миколаївська обл.); «Річки, укріплені міста та пороги, що існують на Дніпрі від гирла Самари до Очакова»; «Риба, яка водиться в Малоросії»; «Тварини, що водяться на берегах Дніпра»; «Птахи, що водяться поблизу Дніпра» [11, 69]. Отже, історія подорожей іноземних мандрівників є переконливим підтвердженням прояву неабиякого інтересу до України з боку багатьох держав і народів Європи та Азії, а описи цих подорожей вміщують неоціненні відомості про географічні, історичні особливості нашої країни в різні історичні епохи.

2.2 Виникнення в Україні перших туристських організацій

Слова «туризм», «турист» з'явилися в англійській мові на початку XIX ст. Вебстерський словник англійської мови тлумачить tourist як «той, хто здійснює поїздку заради власного задоволення або розширення культурного кругозору» (one who makes a tour for pleasure or culture).

Прийнято вважати, що початок розвитку сучасного туризму датується 1841 p., коли Томас Кук організував першу туристську поїздку для 570 членів товариства тверезості з Лейстера до Лафборо.

Уже в 1854 р. у Великій Британії вийшов у світ перший довідник, що містив відомості про 8 тисяч готелів. У 1855 р. Т. Кук організував першу закордонну поїздку туристів на Всесвітню виставку в Парижі, а з наступного року - до інших європейських держав. З 1866 р. він почав відправляти на круїзних суднах групи англійських туристів до США, а в 1882 р. відбулася перша навколосвітня подорож Т. Кука. Ім'я цієї людини золотими літерами вписане в історію світового туризму. Слід зазначити, що очолювана Т. Куком туристська організація приділяла турпоїздкам значну увагу.

Виникнення перших туристських організацій в Україні також припало на цей період.

Наприкінці XIX - на початку XX ст. українські землі залишалися розподіленими поміж двома імперськими державами - Російською та Австро-Угорською. Тому історичні процеси формування туристської галузі в Україні нерозривно пов'язані з історією Росії і Австро-Угорщини. Визначальними на території Східної (Російської) України, що зазнала в ті часи значного індустріального піднесення, були активізація туристського руху та здійснення перших кроків до його організації.

У 1885 р. в Петербурзі організовується перше в Росії «Підприємство для громадських подорожей в усі країни світу» Леопольда Ліпсона. Воно поклало початок бурхливому розвитку екскурсійної діяльності. Виникло Товариство аматорів природознавства з філіями в Петербурзі, Москві, Казані та інших містах імперії. Значної популярності набув гірський туризм. У 1890 р. в Одесі було створено Кримський гірський клуб з філіями в Ялті та Севастополі [18, 45].

З'явилися перші спеціалізовані журнали «Екскурсійний вісник», «Шкільні екскурсії і шкільний музей», «Російський екскурсант», які можна було придбати в Києві, Одесі, Харкові та інших містах України. Виходили вони, природно, російською мовою, оскільки видавалися в столиці Російської імперії.

У 1895 р. в Петербурзі організовується Російський туринг-клуб (товариство велосипедистів-туристів), який у 1901 р. був перетворений на Російське товариство туристів (РТТ), що мало свої відділення і на території України - у Києві, Харкові, Полтаві, Катеринославі, Кам'янці-Подільському, Одесі та деяких інших містах. У перші ж роки своєї діяльності РТТ вступило до Міжнародної ліги туристських товариств. Того ж 1901 р. у Росії створюється Російське гірське товариство. Воно мало свої відділення в Петербурзі, Москві, Владикавказі, П'ятигорську, Сочі, Алма-Аті. Засновниками товариства були всесвітньо відомі вчені Д. І. Анучин, В. І. Вернадський, І. В. Мушкетов, П. П. Семенов-Тян-Шанський, Б. Ш. Федченко. У роботі товариства брав активну участь письменник В. О. Гіляровський, географи Ю. М. Шокальський, В. Є. Щуровський та інші вчені-ентузіасти. Товариство ставило перед собою мету - розвиток туризму в Росії, пробудження інтересу до її пізнання як у Росії, так і за кордоном.

Проте Російське товариство туристів і Російське гірське товариство не стали масовими туристськими організаціями. Російське гірське товариство, що об'єднувало у 1901 р. 50 фундаторів, змогло довести число своїх членів лише до 132 чоловік.

За статутом Російського товариства туристів його членами не могли бути учні й нижні чини. Як і туристські поїздки, товариство було недоступне простому люду. РТТ організовувало поїздки по країні і за кордон. До 1914 р. РТТ налічувало близько 50 тис. членів, переважно представників заможних класів.

2.3 Кримсько-Кавказький гірський клуб (1890-1915 рр.)

У другій половині XIX - на початку XX ст. Крим перетворюється не тільки на елітний курортний регіон, а й на значний осередок гірського туризму і один з перших екскурсійних центрів Російської імперії.

Наприкінці 80-х pp. XIX ст. в Ялті виник «Гурток аматорів природи, гірського спорту і Кримських гір», який чимало зробив для розвитку вітчизняного туризму та екскурсій. Крим у різні віки приваблював мандрівників близькістю моря і доступністю мальовничих хребтів. Туди вели гарні гірські стежки.

Одним із перших, хто організував туристську поїздку до Криму ще в 1876 p., був професор геології Новоросійського університету М. О. Го-ловкінський. Він запросив у поїздку 25 студентів і домовився про безкоштовний проїзд своїх підопічних на пароплаві Російського товариства пароплавства і торгівлі з Одеси, де знаходився університет, до Криму і назад.

Знавець і великий шанувальник кримської природи, професор М.О. Головкінський видав пізніше путівник по Криму, що характеризується повнотою і точністю.

Пізніше, в 1890 р., в Одесі організовується Кримський гірський клуб. З 1891 по 1915 р. видається журнал «Записки Кримського гірського клубу», в якому публікуються звіти експедицій, описуються маршрути подорожей та екскурсій.

Засновниками і першими членами Кримського гірського клубу були вчені, лікарі, юристи, відомі дослідники Криму. Статут клубу розробив геолог Ю.А. Листов. Головою правління обрали гірського інженера Л.П. Долинського, автора багатьох наукових праць.

Засновники і члени Кримського гірського клубу заклали міцний фундамент розвитку гірського туризму в Росії. У статуті клубу визначалися цілі його діяльності:

1. Наукові дослідження Таврійських (Кримських) гір і поширення зібраних відомостей.

2. Заохочення до відвідування й дослідження цих гір та полегшення перебування в них натуралістам і художникам, які вирушають у гори з науковою або художньою метою.

3. Підтримка місцевих галузей сільського господарства, садівництва та дрібної гірської промисловості.

4. Охорона рідкісних видів гірських рослин і тварин.

Кожний член клубу користувався всіляким сприянням з боку відділень Кримського гірського клубу. Видавався щомісячний журнал, який розсилався членам клубу безкоштовно. Правління клубу знаходилося в Одесі, а його відділення - у Севастополі та Ялті. Вже в перші роки . діяльності клуб налічував близько 400 членів.

Свою діяльність клуб розпочав з організації в квітні 1891 р. екскурсії для дев'ятнадцяти своїх членів до Криму. Екскурсанти відвідали Севастополь і в районі між Севастополем і Гурзуфом ознайомилися з археологічними розкопками в Херсонесі, давнім Інкерманським монастирем, висіченим у вапняках, палацом в Алупці, Айтодорським маяком, Нікітським ботанічним садом та багатьма іншими визначними пам'ятками Криму. Під час цієї восьмиденної екскурсії членами клубу було зібрано геологічні, ґрунтові, ботанічні й ентомологічні колекції, що мали стати основою для створення музею Кримського гірського клубу. Крім того, в семи пунктах екскурсанти досліджували повітря. Однак для історії туризму значення цієї екскурсії полягає в тому, що під час її проведення було створено два відділення Кримського гірського клубу - у Севастополі та Ялті, серед яких другому належить особлива роль у розвитку туризму й екскурсій у Криму [18, 56].

Після затвердження статуту правління Кримського гірського клубу розіслало повідомлення про його відкриття та статут клубу науковим і художнім установам і товариствам Росії, редакціям столичних, одеських і кримських газет і журналів, представникам адміністрації міст Південної Росії, деяким приватним особам та іноземним альпійським клубам. Тим самим клуб голосно заявив про себе і незабаром набув популярності в аматорів подорожей.

Уже на другому році існування в ньому налічувалося 302 члени з багатьох міст Росії і по одному представнику з Парижа і Штутгарта. Найчисленнішим було Одеське відділення - 122 члени, далі йшло Севастопольське відділення - 61 і Ялтинське - 52 члени. 25 членів налічувалося в Петербурзі, 13-у Києві, 6-у Херсоні, 5-у Харкові, З - у Москві і по одному-два члени в Катеринославі, Владикавказi, Тифлісі, Самарканді та інших містах.

З першого ж року Кримський гірський клуб розпочав збирання даних з геології, географії, флори, фауни, етнографії, археології та історії Криму і поставив завдання видавати ці матеріали з метою популяризації Криму як туристського району Росії. Вже в 1891 р. побачив світ перший випуск «Записок Кримського гірського клубу», після чого вони регулярно видавалися впродовж 25 років.

Спрямованість «Записок» на знайомство читачів з природою, історією, етнографією Криму, а пізніше, коли клуб став називатися Кримсько-Кавказьким гірським клубом, і Кавказу не змінилася за вcі 25 років їхнього існування. В останніх випусках можна прочитати про подорож через Клухорський перевал, про гору Арарат, озеро Кардивач, одне з найпривабливіших та найпопулярніших і нині серед туристів, про кримські печери та їхню фауну тощо. Публікаціям про зарубіжні гірські системи і туризм в інших державах відводилося в «Записках» вкрай обмежене місце.

Популярність Кримського гірського клубу з кожним роком зростала, що було пов'язано як з активною екскурсійною діяльністю, проведеною ним, так і з відкриттям нових відділень клубу в різних містах Росії.

Особлива роль у діяльності Кримсько-Кавказького гірського клубу належала Ялтинському відділенню. Тривалий час його очолював великий ентузіаст екскурсійної справи лікар В. М. Дмитрієв. Відділення не відзначалось численністю, налічувало 50 - 80 чоловік, і тільки в 1913 р. число його членів досягло рекордної цифри - 104. Однак саме це відділення вперше в Росії розгорнуло широку екскурсійну діяльність: організацію численних туристських поїздок до Криму, екскурсій у Кримські гори, по найцікавіших місцях Кримського узбережжя [18, 58].

Ялтинським відділенням разом із Товариством сприяння благоустрою курорту Ялта було створено кілька стежок для полегшення пішохідних екскурсій у гори. Першою в 1899 р. з'явилася Штангеєвська стежка, що вела від водоспаду Учан-су до хребта Яйли через найбільш мальовничі ділянки східного схилу Яйли. Вона мала протяжність понад 8 верст (8,5 км) і призначалася для екскурсантів будь-якої фізичної підготовленості, оскільки була такою пологою, що навіть люди, які не звикли до гірських прогулянок, вільно по ній піднімалися. Вздовж усієї стежки було зроблено на каменях знаки й написи, що вказували пройдену відстань і подальший напрямок руху.

Ця перша туристська стежка в Росії стала прообразом нинішніх туристських стежок, що належать до найефективніших засобів регулювання взаємовідносин між туристами й природою.

Слідом за Штангеєвською з'явилася Боткінська стежка, створена на кошти, пожертвувані шанувальниками професора С. П. Боткіна. Ця зручна й цікава для прогулянок туристів стежка вела до водоспаду Яузлар, околиці якого вкриті густими мальовничими сосновими лісами. Вздовж усього шляху Боткінської стежки було встановлено покажчики руху й ослони для відпочинку.

Дещо пізніше з'явилися ще дві стежки, що ведуть у гори, - Хрестова і Дмитрієвська, названа на честь першого голови Ялтинського відділення В.М. Дмитрієва.

Усі туристські стежки перебували під ретельним доглядом членів Ялтинського відділення Кримсько-Кавказького гірського клубу. На його кошти їх постійно розчищали та впорядковували.

Крім стежок для зручності туристів, які подорожували Кримськими горами, на Чатирдазі було створено перший у Росії туристський притулок, яким могли користуватися як члени Кримсько-Кавказького гірського клубу, так і всі інші аматори походів. Чатирдазький притулок розташовувався поблизу печер Бінбаш-Коба і Суук-Коба, у ньому зупинялися в основному ті, хто збирався відвідати ці печери.

Притулок на Чатирдазі був відомий мандрівникам. Щороку в ньому ночували сотні туристів, які залишили в журналі на адресу Кримсько-Кавказького гірського клубу численні вдячні записи за ночівлю і надану рідкісну можливість оглянути цікаві сталактитові печери.

Екскурсійний сезон Ялтинського відділення Кримсько-Кавказького гірського клубу був досить тривалим. Зазвичай він починався в квітні і закінчувався в жовтні, проте в окремі роки за сприятливих погодних умов його часові межі могли розширюватися. Так, у 1912 р. перша екскурсія відбулася 25 лютого. Це найбільш ранній термін початку екскурсійного періоду. Найпізнішою датою закінчення екскурсійного періоду було ЗО листопада 1909 р. Цього ж року екскурсійний період був найтривалішим - 252 дні.

Екскурсії Ялтинського відділення характеризувались великою розмаїтістю маршрутів. Основою їх були одноденні екскурсії в околицях Ялти, наприклад екскурсії, проведені відділенням у 1898 р.

Найпривабливішим у всі роки залишався маршрут на гору Ай-Петрі, звідки відкривається чудовий краєвид на навколишні гори, Ялту і Чорне море. Екскурсії здебільшого проводились у кінних екіпажах. До 1913 р. Ялтинське відділення мало 16 екіпажів, коней для яких правління орендувало в сільського населення. Пішохідні екскурсії користувалися значно меншою популярністю, число їх учасників коливалося з року в рік, але ніколи не перевищувало 150 чоловік. Так, у 1899 р. відбулося всього 7 пішохідних екскурсій, в яких брали участь 33 особи [18, 63].

Широка популяризація екскурсій, яку проводили, розсилаючи плакати і брошури з їхніми описами до навчальних закладів, різних установ Москви, Петербурга та інших великих міст Росії, публікуючи рекламні повідомлення про екскурсії в ялтинській газеті, щотижня вивішуючи оголошення з розкладом екскурсій у готелях, пансіонатах, купальнях, водолікарнях Ялти, принесла свої плоди.

Особливе піклування всі відділення Кримсько-Кавказького гірського клубу виявляли щодо учнівських екскурсій. Вже на третьому році існування клубу в «Записках» було оприлюднено «Підстави для організації учнівських екскурсій у Крим...», у першому параграфі яких підкреслювалося значення екскурсій для молоді: «Розвиваючи в молоді цікавість розуму й допитливість, вони водночас мають і гігієнічне значення, надаючи юнакам можливість провести більш-менш тривалий час на чистому повітрі в гірських місцевостях, що разом із ходінням по горах має сприяти фізичному розвитку і зміцненню організму».

У 1892 р. було проведено перші учнівські екскурсії до Криму. Правління Кримського гірського клубу в Одесі організувало екскурсію для двадцяти учнів одеських реальних училищ, а Ялтинське відділення - екскурсію вихованців і вихованок ялтинських чоловічої й жіночої прогімназій. Надалі учнівські екскурсії посіли значне місце в роботі Ялтинського відділення. Десятки навчальних закладів Росії «екскурсували» до Криму за його сприяння. За клопотанням правління відділення учасникам учнівських екскурсій надавалося або безкоштовне помешкання для проживання в ялтинських школах, або вкрай дешеве в деяких готелях. Екіпажі виділялися їм за особливо низькою ціною, що навіть не відшкодовувала витрат клубу.

У деякі місяці Ялта буквально переповнювалася учнями, що «цілими навчальними закладами на чолі з викладачами в кількості нерідко 100-150 чоловік» і їхали, і йшли пішки до Ялти. Для всієї цієї армії туристів Ялтинське відділення знаходило місця для ночівлі, організовувало перевезення багажу, клопоталося перед членами міської управи про безкоштовні відвідування ними міського саду і надавало ще чимало всіляких послуг [18, 67].

Кримський гірський клуб зібрав навколо себе ентузіастів вивчення Криму. Підводячи підсумки двадцятип'ятирічної діяльності клубу в журналі «Записки Кримсько-Кавказького гірського клубу» в 1915 p., М. Познанський писав про завдання клубу, що мав розтопити «крижані стіни злочинної байдужості» до свого краю і спонукати російських туристів «до пізнання красот і багатств своєї великої батьківщини» в той час, «коли туризм і вітчизнознавство були порожніми, далекими звуками, коли про масові екскурсії і не мріяли навіть, а такі віддалені від центру області, як Крим і Кавказ, були для більшості в повному розумінні «terra incognita».

Далеко не всі розуміли благородні завдання першого значного об'єднання аматорів рідної природи, що виникли в 1890 р. в Одесі. Холодно і байдуже зустріла російська спільнота його появу. Навіть більш ніж через двадцять років існування Кримсько-Кавказького гірського клубу, коли він справами довів свою життєздатність, став впливовою екскурсійною організацією Росії, преса Одеси намагалася замовчувати діяльність клубу, цілковито не розуміючи його завдань. Не кращим було становище й у Ялті, де громадянство також не бажало помічати гірський клуб. Однак жодні перепони не перешкодили Кримсько-Кавказькому гірському клубу закласти міцний фундамент екскурсійної справи в Росії та Україні.

мандрівництво туристський екскурсійний

2.4 Зародження туристсько-екскурсійної справи на західноукраїнських землях

Національно-культурне відродження в Україні, зокрема на західноукраїнських землях, що спостерігалося впродовж XIX ст. і супроводжувалось зростанням інтересу освіченої частини населення до мови свого народу, його історії, культурної спадщини тощо, сприяло появі туризму як форми та способу пізнання свого краю. На той час набули значного поширення мандрівки та подорожі. Активно їх здійснювали українські студенти в Галичині.

Чільне місце серед мандрівників посідають члени «Руської Трійці». Так, у 1832 р. Яків Головацький ще за часів навчання у Львівському університеті разом з Іваном Вагилевичем здійснив подорож до села Дзиків Тарнобжеського повіту (нині Республіка Польща) на запрошення графа Яна Тарновського.

Влітку 1834 р. Я. Головацький здійснив подорож пішки зі Львова через Миколаїв, Стрий та інші міста Прикарпаття й Буковини, звідки повернувся кіньми через Чортків, Бучач, Монастириську до Львова. Восени того самого року подався пішки через Городок, Перемишль і Дуклю до Кошицької академії. З Кошице ходив до Пешту, де навчався в університеті, а звідти - до Ужгорода. Повернувся Я. Головацький додому в 1835 p., подолавши Карпатські гори, через Маняву, де відвідав руїни монастиря, закритого австрійською владою в 1785 р.

Після закінчення Львівської духовної семінарії у 1840 р. Я. Головацький здійснив ще одну мандрівку, на цей раз - з Коломиї через Чорногори на Українське Закарпаття та у північно-східну Угорщину. Були й інші, менш тривалі мандрівки. Під час кожної з них Я. Головацький вивчав рідний край, пам'ятки історії та писемності, побут населення, збирав етнографічні та фольклорні матеріали, що стали основою його численних публікацій.

Постійно здійснював подорожі по краю Омелян Партицький (1840 - 1895) - «многозаслужений діяч на полі руської літератури і в життю національнім». Про подорож у Карпати в 1873 р. трьох українських мандрівників О. Партицький розповів на сторінках свого часопису «Газета шкільна». У 1878 р. він звертається до краян, мешканців Львова з пропозицією розширити місця для прогулянок, прокласти нові маршрути відпочинку, зайнятися вивченням рідного краю, наслідуючи в цьому відношенні досвід жителів таких європейських міст, як Краків, Відень, де для відпочинку широко використовують околиці.

О. Партицький розробив також маршрут для подорожі в околицях Львова: Рава-Руська - Домажир - Страдч - Шкло - Верещиця -Крехівський монастир - Глинське - Завадів. Про найважливіші пам'ятки і події він розповідав у нарисах: «Страдецька печера», «Жерло Парашка», «Могила Остапова», «Камінь Святого Петра», «Крехівський монастир». Історико-археологічні дослідження пам'яток автор доповнював зібраними у навколишніх селах легендами та переказами [11, 70].

Особлива роль в історії вітчизняного туризму належить Іванові Франку (1856-1916). Здійснюючи ще в ранньому дитинстві, а пізніше учнем Дрогобицької гімназії та студентом Львівського університету мандрівки по Прикарпаттю й у Карпати, І. Франко збагнув велике науково-пізнавальне й патріотично-виховне значення подорожей.

У 1883 р. І.Я. Франко організував «Кружок етнографічно-статистичний для студіювання життя і світогляду народу», згодом «Кружок для устроювання мандрівок по нашім краю». Результатом його постійних мандрівок стали численні публікації фольклорних та етнографічних матеріалів.

Національно-культурне відродження 60-х pp. XIX ст. в Галичині характеризувалося консолідацією молоді навколо українсько-руської національної ідеї, що насамперед викликало в неї бажання організовувати мандрівки Галичиною з метою вивчення історії, мови, побуту народу. Збереглися матеріали про мандрівки студентської молоді, що були вміщені в газетах 80-х pp. Зокрема, влітку 1883 р. 20 молодих людей зі Станіслава, Коломиї, Перемишля, Сокаля, Тернополя, Відня здійснили похід за маршрутом Станіслав - Манявський Скит - Надвірна - Делятин - Микуличин - Коломия.

Друга подорож 1884 р. була організована «Кружком для устроювання мандрівок по нашім краю» при «Академічнім братстві», створеному в листопаді 1883 р. Було засновано низку місцевих комітетів, які мали приймати туристів, опубліковано в часописах відозву й інформацію про підготовку подорожі, а також видано гумористичну програму походу, складену Іваном Франком. Мета мандрівки полягала в ознайомленні зі стрийсько-коломийським Підгір'ям.

З ініціативи «Статистичного кружка» при «Академічному братстві» 1885 р. була проведена третя мандрівка, в якій брали участь 25 студентів університетів Львова, Кракова, Чернівців, Відня, чимало членів різних товариств.

Цього разу оргкомітет, до складу якого входили Іван Франко, Микола Шухевич, Євген Олесницький, запропонував маршрут Поділлям. Для кожного учасника походу були підготовлені програма і карта маршруту.

Четверту подорож «Академічне братство» організувало в 1886 р. Турчанщиною. В ній брали участь такі громадсько-політичні діячі, як Кирило Трильовський, Євген Петрушевич.

П'ятий похід 1887 р. пройшов по Золочівщині й Сокальщині.

Шоста мандрівка влітку 1888 р. пролягала зі Станіслава на Коломию - Печеніжин - Яблунів - Косів - Яворів - Снятии. У ній взяли участь 38 чоловік.

Отже, в розвитку туризму на західноукраїнських землях у другій половині XIX ст. був пріоритетним саме народознавчий аспект.

Варто простежити також історію становлення спортивного туризму на Прикарпатті.

Туризм як вид спорту виник у 1862 р. в Австрії. У 1896 р. з ініціативи віденської «Робітничої газети» було створено туристське товариство «Друзі природи». Воно стало вагомим чинником виникнення туристських гуртків по всій території Австро-Угорщини, під владою якої було й Прикарпаття.

На Станіславщині перше спортивно-пожежне товариство «Січ» було засноване в 1910 р. Воно організовувало екскурсії, походи, під час яких молодь навчалася орієнтуватись на місцевості, складати картосхеми, ставити намети, розпалювати вогнища тощо.

У 1911 р. виникло молодіжне товариство «Пласт», члени якого під час туристських походів виробляли навички участі в таборуванні, рятівництва тощо.

Перші «пластові» гуртки в Галичині було засновано у Львові П. Франком (сином І. Франка) та І. Чмолою в 1911 p., але офіційним початком «Пласту» вважають день першої присяги «пластового» гуртка при Академічній гімназії у Львові - 12 квітня 1912 p., організатором якого став О. Тисовський. Гуртки виникли також в інших містах. У Станіславі перший «пластовий» гурток було засновано в 1911 р. в українській гімназії під опікою вчителя Г. Кичуна та семінариста М. Шкабрія, який організував «пластові» вправи ще восени 1911 р [11, 73].

Найголовнішим напрямом діяльності «Пласту» були туристські походи та створення мандрівних і постійних таборів, де молодь набувала фізичного й військового вишколу, підвищувала свою національну свідомість.

Перший мандрівний «пластовий» табір організував І. Чмола в 1913 p., а постійний - П. Франко в 1914 р. Для координування «пластового» руху створюється Верховна Пластова рада (ВПР). Проте перша світова війна на певний час припинила діяльність цього товариства.

У квітні 1910 р. група любителів мандрівок м. Станіслава сформувала організаційний комітет для створення товариства «Чорногора», до якого увійшли С. Стеблицький, Л. Гаяновський, Я. Грушкевич, Й. Білинсь-кий, В. Янович та ін. 20 травня 1910 р. у Станіславі відбулися загальні збори, де було прийнято статут товариства «Чорногора» й обрано голову та членів Виділу (Ради). Головою товариства став С. Стеблицький, а у Виділ увійшли Я. Грушкевич, І. Стасинець, Л. Гаяновський, Й. Білинський, В. Янович.

Українське туристське товариство «Чорногора» ставило перед собою такі завдання:

1. Пізнання краю, гір Галичини, Буковини, Альп і Татр.

2. Збирання матеріалів про ці гори.

3. Агітація та пропаганда серед туристів і дослідників природи.

4. Співпраця з НТШ у Львові, «Угорським карпатським товариством» і польським Татшанським товариством, обмін науковими матеріалами та досвідом роботи.

5. Надання методичної та практичної допомоги під час проведення мандрівок.

Виконання цих завдань планувалось здійснювати за допомогою таких засобів і методів: зборів і спільних мандрівок; виставок і наукових туристських звітів; видання журналу, публікації наукових статей, видання поштових листівок з краєвидами гір, описів маршрутів, картографічного матеріалу; будівництва та догляду за туристськими притулками, мостами, стежками, дорогами, маркування маршрутів у горах; будівництва літньої бази (табору); утримання в горах штатних працівників (провідників, гірської сторожі).

У 1914 р. туристське товариство «Чорногора», як і решта товариств, припинило свою діяльність у зв'язку з початком першої світової війни. Після її закінчення на теренах Східної Галичини, як свідчать першоджерела, туристсько-краєзнавчий рух знову відроджується, зокрема він «поширився і набрав організованіших форм з 1920-х pp.».

30 травня 1922 р. туристське товариство «Чорногора» в Станіславі відновило свою діяльність. Головою українського туристського товариства «Чорногора» став лікар Я. Грушкевич, який був також членом Окружної Пластової Ради. Туристське товариство «Чорногора» тісно координувало роботу з багатьма культурно-просвітницькими структурами, школами, які в своїй діяльності використовували туристське краєзнавство як найкращий засіб національно-патріотичного виховання підростаючого покоління.

Напад фашистської Німеччини на Польщу і початок другої світової війни припинили діяльність краєзнавчо-туристських товариств на західноукраїнських землях.

2.5 Розвиток спортивного туризму в 60-90-х роках ХХ ст.

Пожвавлення туристичної діяльності в республіці спостерігається в післявоєнний період, зокрема у 60-80-ті роки. На основі певного економічного піднесення, покращання матеріального становища значної маси населення складаються сприятливі умови для туристично-екскурсійного руху. Насамперед, це торкається внутрішнього туризму, всі види якого досить активно і успішно розвиваються. Що ж стосується міжнародного туризму, то й на цьому етапі він свідомо обмежується, туристичні тури організовуються переважно тільки у країни так званого соціалістичного табору, тоді як відвідування капіталістичних країн стає привілеєм партійної та державної верхівки.

Характерною ознакою туристичної діяльності соціалістичної доби було й те, що всі підприємства індустрії туризму перебували у державній власності і під жорстким контролем комуністичних і профспілкових організацій. Цей контроль поширювався на всі сторони туристичної діяльності, починаючи від процесу розподілу путівок, господарських проблем і закінчуючи визначенням змісту екскурсій і різноманітних заходів. Не дивлячись на ці негативні моменти у розвитку туризму в радянські часи, все ж таки слід відзначити, що саме в цей період туризм, зокрема соціальний туризм, стає масовим явищем і перетворюється на галузь економіки з розгалуженою інфраструктурою.

У 80-ті pp. в республіці при колективах фізкультури підприємств і установ, навчальних закладів, колгоспів і радгоспів працювало понад 18 тис. туристських секцій (порівняно з 1980 р. їх кількісне зростання становило 4,5 тис. чол.), у яких регулярно різними видами туризму займалися понад 2 млн 400 тис. чол. Слід зазначити, що за кількістю учасників масовий спортивний туризм посідав друге місце серед видів спорту після легкої атлетики.

Туристськими організаціями України було розроблено понад 2 тис. самодіяльних маршрутів вихідного дня, по місцях революційної, бойової і трудової слави радянського народу. Цими маршрутами в Україні щороку здійснювали походи і подорожі 6,5 млн чол.

У радах по туризму та екскурсіях функціонував 121 туристський клуб. Турклуби були основними організаційно-методичними центрами самодіяльного туризму, що надавали допомогу колективам фізкультури в створенні туристських секцій при організаціях, установах, підприємствах. Клуби організовували і проводили масові зльоти і змагання, місячники туризму. Програма їхньої діяльності включала масові походи вихідного дня, складання туристських нормативів комплексу ГПО, змагання з туристських навичок, конкурси тощо. Члени туристських клубів залучалися також до охорони природи, пам'яток історії й культури.

Самодіяльний туризм - це туристські експедиції, зльоти, походи і змагання з пішохідного, гірського, водного, автомотовело- і спелеотуризму. Справжнім святом туристів України, оглядом їхніх досягнень були традиційні республіканські туристські зльоти, які проводилися один раз на два роки і були присвячені Дню Перемоги [8, 78].

Вагомим чинником розвитку масовості й доступності самодіяльного туризму була підготовка і навчання громадських туристських кадрів. Так, у Києві цими питаннями займався міський туристський клуб Київської міської ради по туризму та екскурсіях. При туристському клубі працювала міська школа туризму, що проводила заняття з усіма категоріями громадських туристських кадрів за програмами початкової (ПТП), середньої (СТП), вищої (ВТП) туристської підготовки і середньої інструкторської підготовки (СІП).

Разом з Українською філією Інституту підвищення кваліфікації працівників туристсько-екскурсійних організацій Київський міський туристський клуб був організаційно-методичним і навчально-консультативним центром розвитку масового самодіяльного туризму в місті й республіці. При клубі працювало 13 громадських комісій з видів туризму й видів роботи, пункт прокату туристського спорядження й інвентарю, бібліотека туристської літератури, що містила понад 9 тис. одиниць. Київський міський туристський клуб об'єднував 575 туристських секцій колективів фізкультури. У міському туристському клубі завжди можна було отримати кваліфіковану консультацію з питань організації й проведення походів вихідного дня, складання нормативів з туризму Всесоюзного комплексу ГПО і багатоденних категорійних подорожей, організації масових туристських заходів, зльотів і змагань, з методики підготовки громадських туристських кадрів.

Постійний розвиток самодіяльного туризму, зростання його ролі у суспільному житті потребували ефективнішої організації та управління самодіяльним туризмом. Як показало вивчення існуючої практики, туристські та фізкультурні організації проводили велику роботу з підготовки і підвищення кваліфікації штатних і громадських кадрів самодіяльного туризму. Республіканськими радами по туризму та екскурсіях під керівництвом Центральної ради по туризму„та екскурсіях у 80-ті pp. було створено систему постійно діючих курсів, семінарів, шкіл і філій Інституту підвищення кваліфікації. На них, а також на щорічних семінарах навчалися десятки тисяч штатних і громадських туристських кадрів. Активну участь у підготовці інструкторів туризму брали й вищі навчальні заклади, де на факультетах громадських професій студенти набували навичок похідного життя і готувалися кваліфіковані інструктори самодіяльного туризму. Десятки тисяч громадських туристських кадрів навчалися і в загальноосвітніх школах, училищах, інших відомствах та організаціях.

Масовий розвиток самодіяльного туризму неможливий без залучення до організаторської роботи широкого громадського активу. З цією метою в Українській РСР, наприклад при обласних і Київській міській радах по туризму та екскурсіях, було створено керівні громадські органи - федерації туризму, а при Республіканській раді - Республіканську федерацію туризму. Через численні громадські комісії з видів туризму і напрямів роботи федерації туризму здійснювали керівництво багатогранною туристичною діяльністю.

Таким чином, склалася стійка тенденція посилення масовості й доступності програм туризму, обмінів і подорожей, реалізованих різними туристичними органами. При цьому спеціалізовані підрозділи, охоплюючи різні соціальні групи і прошарки населення та координуючи свою діяльність у вирішенні загальних питань розвитку й удосконалення туризму, здійснювали туристсько-екскурсійне обслуговування відповідно до запитів радянських людей, з урахуванням їх професійного, вікового та освітнього рівнів.