Оптимізація державного регулювання ринку послуг в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ОПТИМІЗАЦІЯ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ РИНКУ ПОСЛУГ В УКРАЇНІ

Зміст

Вступ

Розділ 1. Оптимізація процесу державного управління та діяльності органів державної влади при здійсненні соціальних функцій

1.1 Теоретично-методологічні засади управління ринком послуг

1.2 Особливості управління ринком послуг на регіональному рівні

Розділ 2. Потенціал інвестиційної привабливості ринку туристичних послуг

2.1 Оцінка інвестиційної привабливості ринку послуг в Україні

2.2 Шляхи організації удосконалення здійснення державного регулювання ринку туристичної галузі на рівні регіону

Висновки

Бібліографія

Вступ

Актуальність теми. Нові підходи до економічних і соціальних відносин, що визначаються сучасними об'єднавчими чинниками українського суспільства, посилюють тенденції руху України до демократичних цінностей Європейського Союзу та інших розвинених країн світу. Суспільно-політичні трансформації, що відбуваються в Україні, супроводжуються змінами державно-управлінських відносин, які обумовлюють переорієнтування управлінської діяльності органів влади щодо реалізації конституційних прав і свобод громадян на надання послуг фізичним і юридичним особам. Визначальним критерієм оцінки діяльності органів влади в регулюванні ринку послуг стає задоволення потреб громадян в отриманні якісних управлінських послуг.

Аналіз зарубіжних та вітчизняних джерел, які присвячені послугам, що надаються органами влади, свідчить про різноманітність вживання та тлумачення поняття послуги у державному управлінні.

У вітчизняній науковій літературі з означеного проблемного кола питання розвитку туризму, шляхи та механізми його державного регулювання окремо не розглядалися. У працях таких учених, як Л.Г.Агафонова, В.Д.Безносюк, А.М.Виноградська, В.К.Євдокименко, В.С.Кравців, М.П.Крачило, В.І.Мацола, В.К.Федорченко аналізуються лише окремі аспекти розвитку міжнародного туризму, його регулювання в Україні та за кордоном.

Останнім часом побудова ринкової моделі економіки в нашій країні вимагає розробки принципово нових підходів щодо формування ефективних механізмів регулювання саме в галузі вітчизняного туризму. Перші кроки в цьому напрямі показали, що даний процес досить складний. В Україні існує ціла низка проблем, які не сприяють розвитку туристичної галузі, призводять до суттєвого руйнування економічних і соціальних відносин у туристичній сфері [7, c. 340].

Недостатньо розроблені та потребують теоретичного осмислення та
обґрунтування питання методології визначення поняття ринку послуг, створення нормативно-правової бази державного регулювання в галузі туризму, податкової політики, приватизації й акціонування, створення інвестиційних умов, що стимулюють приплив коштів в об'єкти туріндустрії на території України та формування методики оцінювання якості надання послуг тощо.

Крім того, необхідно обумовити повноваження та участь держави в регулюванні туристичного ринку, оскільки саме вона формує основні умови функціонування суб'єктів туристичної діяльності як на національному, так і на міжнародному ринку. Вироблення стратегії розвитку туристичної галузі і створення умов для її ефективного впровадження є складним завданням.

Об'єктом дослідження є діяльність органів державного управління по регулюванню ринку туристичних послуг в Україні.

Предмет дослідження - процес державного регулювання ринку туристичних послуг в Україні.

Мета даного дослідження полягає у подальшому розвитку теоретичних основ державного регулювання ринку послуг та розробці механізмів управління їх якісним наданням органами влади.

Проблематика державного регулювання туристичної галузі полягає у визначенні основних тенденцій розвитку міжнародного туризму та впровадженні відповідних кроків інтеграції України в міжнародний ринок туристичних послуг з урахуванням її реальних можливостей.

Відповідно до вказаної мети були поставлені такі завдання:

1. узагальнити існуючі в зарубіжній та вітчизняній науковій літературі теоретико-методологічні підходи до визначення поняття та сутності ринку послуг (на прикладі туристичних);

2. дослідити історичні, організаційно-функціональні та нормативно-правові передумови формування державної туристичної політики в країнах Європи, США, і визначити найбільш ефективні механізми її реалізації;

3. охарактеризувати механізми надання послуг у соціальній сфері та їх регулювання органами державної влади України на сучасному етапі в умовах суспільної трансформації: організаційні аспекти, нормативно-правову базу, методику оцінювання якості надання послуг;

4. обґрунтувати вибір стратегічних напрямів розвитку туристичної галузі України на основі аналізу наукових праць вітчизняних і зарубіжних вчених, нормативно-правових актів з урахуванням зарубіжного досвіду.

Наукова новизна результатів дослідження полягає в тому, що:

ь розглянуто досвід країн світу з питань підвищення якості надання послуг та формування ринку послуг в умовах здійснення реформування державного управління та місцевого самоврядування, який підтверджує необхідність запровадження, в Україні ініціатив з якості послуг на загальнодержавному та регіональному рівнях.

ь здійснено теоретичне обґрунтування і розроблено низку практичних рекомендацій щодо формування стратегії державного регулювання розвитку туристичної галузі України на національному рівні;

ь звернено увагу на механізми державного регулювання розвитку туризму та особливості інвестаційних процесів в туристичну галузь в Україні.

Практичне значення одержаних результатів визначається комплексним характером дослідження. Отримані в процесі аналізу висновки та запропоновані рекомендації мають поряд з теоретичним практичне значення, оскільки можуть використовуватися в науково-дослідній роботі як основа подальшого аналізу та формування теоретичних засад розвитку туристичної галузі України, її державного управління; у діяльності органів місцевого самоврядування з метою підвищення соціально-економічного розвитку територій та ефективного використання туристичних ресурсів тощо.

Теоретичною і методологічною основою проведеного дослідження слугували фундаментальні положення сучасної теорії державного управління, основоположні законодавчі й нормативні акти України та міжнародні документи, ратифіковані Україною, а також наукові праці вітчизняних і зарубіжних вчених у сфері туристичних послуг і управління нею, що розкривають соціально-економічні функції туризму і його роль у розвитку національної економіки.

При написанні роботи використовувались різні методи наукового дослідження. Так, для кращого розуміння сучасного стану сфери надання послуг використовувались історико-порівняльний та системний методи, аналіз законодавчих актів, що визначають діяльність органів державного управління, здійснення ними регулювання ринку послуг в Україні. В цілому при виконанні роботи застосовувались методи як емпіричного так і теоретичного дослідження (спостереження, порівняння, аналізу, синтезу, індукції та дедукції, моделювання), що дозволяє, до певної міри цілком об'єктивно, виявити дійсний стан речей в сфері, що досліджується і спробувати намітити шляхи покращення ситуації.

туристичний соціальний державний регіональний

Розділ 1. Оптимізація процесу державного управління та діяльності органів державної влади при здійсненні соціальних функцій

1.1 Теоретично-методологічні засади управління ринком послуг

Глобалізація всесвітніх господарських зв'язків є однією з головних тенденцій розвитку сучасності, яка впливає не тільки на економічне життя, але й має глибокі політичні та соціальні наслідки.

Одним із проявів процесу глобалізації світової економіки є динамічний розвиток міжнародних ринків послуг. Він, як сфера обміну послугами між країнами, є невід'ємною частиною міжнародних економічних відносин поряд із світовими ринками факторів виробництва і товарів.

Предметом обміну є послуги, що виступають як результат основних сфер діяльності суспільства: науки, техніки, виробництва та управління.

Історично економісти намагалися з'ясувати сутність послуг та їхню роль, виходячи з різних аспектів.

Часто послуга визначалась як щось невідчутне, невидиме, таке, що не є предметом торгівлі, та як категорія, котру неможливо пояснити і яка охоплює майже все, в той час, як товари відчутні, видимі, постійні і ними можна торгувати.

Міжнародна торгівля послугами є комплексом різнорідних видів економічної діяльності. Якісні відмінності товарів і послуг характеризують послуги як особливий вид товару, але такого, що відрізняється своїми характеристиками (Таблиця 1.1):

Таблиця 1.1

Товари	Відчутні	Видимі	Підлягають збереженню	Експорт товару означає вивіз його з митної території за кордон без зобов'язання про ввіз назад
Послуги	Невідчутні	Невидимі	Не підлягають збереженню	Експорту послуг означає надання послуги іноземцеві, тобто нерезиденту, навіть якщо він перебуває на митній території країни

В даному випадку прослідковується певна низка проблем: по-перше, є товари, які також невідчутні й невидимі (наприклад, електронні програми); по-друге, це визначення не робить різниці між ефектом послуг і процесом її виробництва; послуга може бути і видимою (наприклад, вистава), але її ефект тимчасовий; по-третє, це визначення наголошує на фізичних відмінностях, проте не висвітлює економічні аспекти послуг і того, як вони виробляються і продаються.

Наведемо декілька визначень категорії «послуга», які пропонують нам деякі економісти.

За визначенням К.Маркса, категорія «послуга» «...означає не що інше, як ту особливу споживчу вартість, яку створює ця праця, подібно всякому іншому товарові, але особлива споживча вартість цієї праці одержала тут специфічну назву «послуга», тому що праця створює послуги не в якості речі, а в якості діяльності...».

В західній економічній думці не існує єдиної позиції щодо визначення категорії «послуга». В останні роки найбільшої популярності набуло визначення послуг, запропоноване американцем Т. Хіллом. Він вважає, що послуга - це зміна стану особи або товару, який належить якій-небудь економічній одиниці, що відбувається в результаті діяльності іншої економічної одиниці з попередньої згоди першої. Таке визначення дозволяє розглядати послуги як конкретний результат економічно корисної діяльності, що проявляється або у виді товару, або безпосередньо у виді діяльності.

Схожої точки зору притримується Ф. Котлер. Під послугою він розуміє «будь-який захід або вигоду, які одна сторона може запропонувати іншій, і які в основному невідчутні і не приводять до володіння чимось. Виробництво послуг може бути, а може і не бути пов'язане з товаром в його матеріальній формі» [12, с. 57].

Деякі економісти доводять, що адекватне визначення послуги має відрізняти процес виробництва послуги і послугу як продукт. Виходячи з цього економіст Гілл (1977) запропонував своє визначення послуги: послуга -- це зміна умов належності особи або товару будь-якому економічному суб'єктові, яка випливає з діяльності іншого економічного суб'єкта зі згоди першого. Гілл вирізнив два важливі аспекти послуг: - вони не можуть передаватися далі; - надання послуг потребує діяльності однієї особи для іншої. Проте обмін не є необхідною умовою для послуг. Елемент необхідної взаємодії між продавцем та покупцем намагався пояснити Герш (1989). Оскільки однією з умов послуг є «фактор одночасності», Герш визначає послугу як угоду (трансакцію з позитивним фактором одночасності). Що ж до товарів, то вони характеризуються нульовим фактором одночасності. Він також припустив, що на міжнародному ринку послуги мають відносно нижчий фактор одночасності, ніж послуги, якими не торгують.

Чи можливо розділити процес виробництва послуг і реалізацію послуг? Товар може існувати в рамках його фізичних можливостей незалежно від клієнта або покупця. Про послуги не можна сказати те саме. Якби це було ймовірним, то права власності на них могли б передаватися від одного суб'єкта економічної діяльності до іншого. Виходячи з цього Ніколайдес (1989) запропонував альтернативне визначення, що охоплює як фактичні відмінності, так і характеристики операцій з послугами: послуга - це трансакція, яка є не просто переданням прав власності на об'єкт (відчутний чи ні), вона охоплює також низку завдань, які виконуються виробником для споживача. Виконання цих завдань потребує контакту між ними, виробництво й реалізація послуг не можуть відокремлюватися одне від одного. Запропоноване визначення показує деякі загальні риси торгівлі товарами і послугами. Багато товарів виробляються і реалізуються за допомогою трансакцій, які схожі на трансакції послуг, де клієнт висуває специфічні вимоги виробникові. Яскравим прикладом є товари, зроблені на замовлення, які можна продати після встановлення особистих контактів.

Ця різниця між товарами і послугами обумовлює режими, в яких відбуваються міжнародні торговельні операції. У той час, як міжнародна торгівля товарами включає фізичне їх переміщення з однієї країни до іншої, то лише деякі операції з послугами передбачають рух через кордони. Для більшості операцій з послугами необхідне наближення постачальника до споживача послуг. Останнє досягається встановленням комерційної присутності в країні-імпортері (наприклад, відкриття філії) або через переміщення фізичних осіб на тимчасовий період (наприклад, юрист або архітектор їде в іншу країну). У деяких випадках споживачам доводиться пересуватись в країну імпорту (наприклад, туризм, коли туристи подорожують до іншої країни).

Отже, на нашу думку, послуга - це будь-який захід або вигода, які одна сторона може запропонувати іншій, і які, в основному, невідчутні і не призводять до привласнення чого-небудь.

Розбіжності у тлумаченні можна пояснити тим, що згідно нормативно-правовим актам, послуги трактуються як «дії», або «операції», або «продукт -- результат діяльності».

Послуга - діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб [3].

Послуга - результат економічної діяльності, яка не створює товар, але продається та купується під час торговельних операцій [4].

Послуга - результат безпосередньої взаємодії між Виконавцем та Замовником і внутрішньої діяльності Виконавця для задоволення потреб Замовника [6].

Послуга - наслідок безпосередньої взаємодії між постачальником і споживачем, внутрішньої діяльності постачальника для задоволення

потреб споживача [2].

Послуга - трудова доцільна діяльність, результати якої виражаються в корисному ефекті, особливій споживчій вартості. Особливістю послуги є збігання в часі та просторі процесів виробництва, реалізації та споживання її споживчої вартості [7].

Послуги - усі дії, учинені перевізником або від імені перевізника індивідуально чи в комбінації, включаючи повітряне перевезення, відправлення (експедирування), фізичний розподіл, транспортування наземним, морським (річковим) транспортом, обслуговування до кінцевого міського пункту [5].

Послуга - результат безпосередньої взаємодії між постачальником та споживачем і внутрішньої діяльності постачальника для задоволення потреб споживача [1].

Отже, послуги завжди відігравали важливу роль в державній політиці. Світовий досвід надання послуг демонструє їх особливий стан.

Класифікація послуг становить досить серйозну проблему, що розв'язується в різний спосіб. Наприклад, у країнах ОЕСР і публікаціях ЮНКТАД послуги поділені на п'ять категорій: 1) фінансові; 2) інформаційні (комунікаційні); 3) професійні (виробничі); 4) туристичні; 5) соціальні.

На практиці сьогодні широко використовується класифікація послуг, запропонована МВФ: 1) морські перевезення; 2) інші види транспорту; 3) подорожі; 4) інші приватні послуги; 5) інші офіційні послуги.

Ринок послуг - це розгалужена система вузькоспеціалізованих ринків, зокрема ринку транспортних послуг, комунікацій, комунального обслуговування, громадського харчування, туристично-рекреаційні послуг. Готельний бізнес, рекламні й консалтингові послуги, страхові та фінансові послуги, агентські та брокерські послуги, адвокатські послуги, ріелтерські послуги, франчайзинг, торгівля ліцензіями і патентами, «ноу-хау», промисловими зразками та корисними моделями, інжиніринг, лізингові послуги тощо так само формують комплекс послуг, які пропонуються на згаданому ринку. Міжнародна статистика свідчить про те, що ринок послуг є одним із найбільш швидко зростаючих секторів світового ринку.

Значення ринку послуг за останні десятиліття дуже зросло - як у внутрішній економіці, так і у світовій. Сектор послуг у розвинутих країнах сягнув щонайменше половини отриманих прибутків. Загальний обсяг ринку послуг у 2007 р. склав 1,310 трлн. дол., що дорівнювало 20% світового експорту. Торгівля послугами розвивається більш швидкими темпами, ніж зовнішня торгівля загалом: якщо ринок зріс удвоє за період з кінця XX ст. -- початку XI ст., то таке ж двократне збільшення світового експорту відбулось за останні 15 років. На це існує багато причин: різке зниження транспортних витрат збільшило ступінь мобільності виробників і споживачів послуг, нові форми й засоби супутникового зв'язку та відеотехніки в ряді випадків дають змогу взагалі відмовитися від особистого спілкування продавця і покупця.

Обсяг, напрями та структура міжнародної торгівлі ліцензіями чималою мірою визначаються прискореним розвитком наукових досліджень і розробок у розвинутих країнах, розширенням їх зовнішньоекономічної і фінансової експансії. Загальна сума надходжень розвинутих країн від продажу ліцензій зросла з 1,2 млрд. дол. у 1960 р. до 3,5 млрд. дол. у 1970 р., 12,5 млрд. дол. у 1980 р., 15,2 млрд. дол. у 1985 р. і 35 млрд. дол. у 1995 р. Міжнародна ліцензійна торгівля здійснюється здебільшого між промислове розвинутими країнами. На їхню частку припадає 99% світового експорту і 85% світового імпорту ліцензій. Цікаво, що продають ліцензії 37 країн, а купує - 71. Домінуючі позиції в експорті ліцензій займають США, на які припадає найбільша у світі частина видатків на НДДКР. Надходження у США від продажу ліцензій становлять 56% світового обсягу платежів за ліцензійними угодами. Друге місце після США за експортом ліцензій належить Швейцарії, третє місце посідає Англія, четверте - Італія. Найбільші імпортери ліцензій - Японія й Італія, а також Німеччина та Франція. Міжнародна ліцензійна торгівля охоплює в основному продукцію прогресивних галузей промисловості: хімічної, електротехнічної, включаючи електроніку, машинобудування.

Розмір ринку послуг, відображений статистикою міжнародних спеціалізованих установ, значно занижений через складність обрахунку всіх туристів, осіб, що працюють за кордоном, фінансових і страхових операцій, прибуток від яких миттєво ре інвестується, тощо.

Що стосується географічного розподілу торгівлі послугами, то лідерами тут є вісім найбільш розвинутих країн, на які припадає до 70% світового експорту послуг і понад 50% їх імпорту. До речі, на чотири з цих країн, а саме США, Велику Британію, Німеччину і Францію, припадає 44% усього світового експорту послуг. Майже абсолютними споживачами на ринку послуг є країни, що розвиваються, за винятком хіба що кількох «нових індустріальних країн», або ринків, що виникають (emerging markets), таких як Південна Корея (експортує інжинірингові, консалтингові та будівельні послуги), Мексика (туризм), Сінгапур (фінансові та банківські послуги). Безліч малих острівних країн спеціалізуються на туристичному та готельному бізнесі, що виступає мало не єдиним джерелом їхнього існування. За останній час Нова Зеландія й Австралія значно збільшили торгівлю послугами. В Новій Зеландії з 1995 р. по 2005 р. обсяг послуг зріс майже на 80%, в Австралії - на 70%. Це пов'язано насамперед із поширенням туризму, а саме зі скасуванням обмежень у повітряних перевезеннях і створенням туристичних центрів. Франція на сьогоднішній день набула ваги як продавець фінансових і фрахтових послуг, а Швеція - у сфері послуг технічного, управлінського й консультативного характеру. На відміну від них експорт послуг США, Великою Британією і Норвегією збільшився незначно. Велика Британія, США втратили більшу частину монополії, що її вони колись мали в галузі фінансових і фрахтових послуг, тоді як Японія та Німеччина стають дедалі вагомішими постачальниками таких послуг. Норвегія пережила нафтовий бум, тож головна увага приділялася тут нафтодобувній індустрії та галузям її обслуговування.

У структурі світової торгівлі послугами лідирують послуги, що належить до категорії «інші приватні послуги». Експорт їх становив у 1985 р. 126 млрд. дол., у 1990 р. - 255 млрд., у 1992 - 305 млрд. дол. (40% усієї торгівлі послугами в країнах ОЕСР). У 1997 р. частка цієї категорії послуг у світовій торгівлі дорівнювала 55%. У загальному обсязі торгівлі країн, що розвиваються, приватні послуги є найбільшими у відсотковому плані. Ці країни імпортують високопрофесійні послуги (консультативні та управлінські), а експортують - некваліфіковану працю. Імпорт «приватних послуг» на 25% перевищує експорт цих послуг країнами, що розвиваються. Єдиний розподіл, за яким ця група країн має позитивне сальдо, - туризм. Велику вагу у структурі ринку послуг мають туристичні й транспортні послуги, на які припадає приблизно 25% світової торгівлі послугами. Японії належить найбільший у світі торговельний флот, далі йдуть такі країни, як Велика Британія, Ліберія, Німеччина та Норвегія. Щодо Норвегії, то судноплавство становить 50% експорту послуг цієї країни. Безперечними лідерами у сфері сухопутного транспортування, перевезень і туризму є США, Велика Британія та Франція. За рахунок туризму формуються 50% прибутків від експорту операцій Канади, Італії та Швейцарії. Країни Центральної та Східної Європи і СНД мають великий потенціал для розбудови потужного сектора послуг, передусім у галузях сухопутного транспорту, судноплавства, рекреаційних послуг, туристичного та готельного бізнесу. Але через брак коштів на переобладнання матеріально-технічної бази та створення нових основних фондів у цих сферах, не кажучи вже про тиск та обмеження щодо послуг, пропонованих згаданими країнами, експортна виручка від сектора послуг зовсім незначна, якщо зважити потенціал цих країн. Міжнародне регулювання торгівлі послугами відбувається на рівні двосторонніх угод (наприклад, про транспортне сполучення, перевезення та комунікації), багатосторонніх угод у межах об'єднань країн (ЄС) або на рівні міжнародних організацій, передусім ГАТТ/СОТ. Державне регулювання ринку послуг розвинених країн відбувається згідно законодавства кожної держави. Управління та контроль за наданням послуг покладений на державні органи. Сучасна економічна реформа в Україні, яка здійснюється у напрямі ринкових перетворень, докорінно змінює характер, принципи та процес управління. Суттєво змінюються й вимоги до менеджменту на ринку послуг [12, с. 157].

Поняття «менеджмент» походить від латинського manus -- «рука». Спочатку воно означало "дбайливо вести господарство" та інше. Це слово ввібрало в себе усі чисельні вимоги до управління як до науки, мистецтва ведення справ і спільної роботи.

У широкому розумінні менеджмент - це одночасно система наукових знань, мистецтва та досвіду втілених в діяльності професійних управлінців для досягнення цілей організації шляхом використання праці, інтелекту та мотивів поведінки інших людей.

У вузькому прагматичному плані сутність менеджменту краще за все сприймається через системний підхід. Робота менеджерів в організації полягає в тому, аби поєднати та скоординувати використання усіх «входів» в організацію для досягнення цілей (певних «виходів» з організації).

Тому у вузькому розумінні менеджмент - це процес планування, організації, лідирування та контролю організаційних ресурсів для результативного досягнення цілей організації.

Функції менеджменту доцільно класифікувати за ознакою місця у менеджменті, що дає змогу підкреслити панівну роль основних функцій і виділити часткові функції менеджменту. За ознакою місця у менеджменті можна виділити основні функції, тобто ті, що беруть участь у будь-яких управлінських процесах, планування, організація, мотивація та контроль, і часткові, за допомогою яких здійснюються певні управлінські процеси.

Спеціальні функції можна класифікувати за ознаками процесів та об'єктів управління, а також елементів виробничо-господарської діяльності. За ознакою процесів управління спеціальними функціями є управління основним виробництвом, допоміжним виробництвом, технічною підготовкою, матеріально-технічним забезпеченням, патентно-ліцензійною діяльністю, капітальним будівництвом тощо.

За ознакою об'єкта - управління підприємством, цехом, службою, відділом, дільницею, бригадою тощо.

За ознакою елементів виробничо-господарської діяльності -- управління працею, предметами та знаряддями праці, інформацією.

Будь-які спеціальні функції, які відображають процес чи об'єкт управління або елемент виробничо-господарської діяльності, реалізується шляхом застосування основних функцій, тобто планування, організації, мотивації та контролю.

Таким чином, дослідження взаємозв'язку функцій дає змогу вдосконалювати управління, формувати ефективну систему менеджменту, усувати зайві ланки, бюрократичні перепони, опір перемінам [9, с. 35].

На сьогодні існує доволі розгалужена нормативно-правова база надання соціальних послуг, проте вона має значні прогалини та протиріччя. Такий стан не сприяє розвитку сфери надання соціальних послуг, причому як державної так і недержавної.

Сфера надання соціальних послуг складається з державного та недержавного секторів. До державного сектору відповідно до законодавства належать такі суб'єкти надання соціальних послуг: органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, служби у справах неповнолітніх, центри соціальних служб для молоді, а також різноманітні установи, що знаходяться в державній або комунальній власності.

Недержавний сектор надання соціальних послуг менш розгалужений та насичений. Установи та організації на сьогодні не мають чітко виписаних та загальноприйнятих стандартів, які б дозволяли оцінювати власне якість таких послуг та їх ефективність, а якщо вони й існують, то мають чисто формальний характер. Отримувані соціальних послуг не обізнані про існування стандартів надання соціальних послуг, а тому застосовують власні критерії на підставі власного досвіду та бачення. Не розроблено також показників якості надання соціальних послуг. Переважно використовуються суб'єктивні критерії оцінки, орієнтуються на наявність відсутність скарг громадян. Важливим компонентом організації надання соціальних послуг є інформаційна робота серед населення. За визначенням експертів ця робота на сьогодні є недостатньо ефективною. Як наслідок - слабка поінформованість населення про можливості отримати соціальні послуги, що в свою чергу веде до суттєвих негативних оцінок усієї сфери. Експертами зазначається, що матеріально-технічний стан сфери надання соціальних послуг не в повній мірі відповідає сучасним вимогам та потребам.

Відповідно до законодавства основними формами надання соціальних послуг є матеріальна допомога та соціальне обслуговування. Матеріальна допомога має грошову або натуральну форму.

Доведено, що сучасний стан формування нової моделі взаємодії органів влади в системі надання соціальних послуг можливий за умови належного нормативно-правового їх забезпечення. Основним законодавчим актом, який регулює відносини у сфері надання послуг, залишається Конституція України.

Тому для методології дослідження важливим є визначення певних понять, що обґрунтовано наступним чином: об'єктом є власне соціальна послуга, яка формує потребу нових взаємовідносин; суб'єкти соціальних послуг - це користувачі чи одержувачі (фізичні та юридичні особи) та виробники соціальних послуг, механізми взаємодії яких закріплені законодавчо. Взаємодія суб'єктів соціальних послуг - це прямий та зворотній зв'язок користувачів чи одержувачів та виробників соціальних послуг, що в результаті утворює дієву систему надання соціальних послуг.

1.2 Особливості управління ринком послуг на регіональному рівні

Демократична соціальна правова держава є за своєю сутністю унікальним інструментом соціалізації всіх ланок суспільного розвитку, реалізації принципу справедливості, надійного захисту свободи та вільного розвитку особистості. Тому становлення в Україні нової суспільно-економічної системи заснованої на ринкових відносинах, безпосередньо пов'язано з реформуванням існуючої соціальної політики, соціального управління та формування нової системи соціальних цінностей.

Головним завдання на сучасному етапі державного розвитку є реальне втілення в життя конституційних принципів соціальної держави: вдосконалення ринку праці, створення адресної системи матеріальної допомоги, реформування медичного обслуговування.

Запорукою оптимізації соціальних функцій на загальнодержавному рівні має стати остаточне подолання командно-адміністративних методів їх реалізації, створення умов для повноцінного функціонування саморегуляційних процесів у соціальній сфері. Багатогранні управлінські функції, конкретні завдання щодо розв'язання проблем соціальної політики повинні бути передані регіональним та місцевим органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування. Це зумовлено тим, що надання соціальних послуг має здійснюватися на максимально наближеному до населення територіальному рівні, на якому повинні бути належні організаційні, матеріальні та фінансові засоби, що забезпечують їх обсяг і якість відповідно до загальнодержавних стандартів.

Отже, для оптимізації соціальних функцій необхідно поступово основні регулятивні функції передавати з центру територіям шляхом законодавчого встановлення оптимального їх розподілу. Це зумовлено тим, що на регіональному та місцевому рівнях повинна вирішуватися більшість соціальних проблем -- створення умов для соціального захисту людини, здійснення охорони здоров'я, реалізація житлової політики тощо. Разом з тим необхідно сформувати адекватну та ефективну структуру соціального управління, соціальну інфраструктуру на цих рівнях, забезпечити необхідні фінансові ресурси, посилити відповідальність регіонів за стан соціального розвитку територій. Тільки так, на мою думку, органи виконавчої влади зможуть ефективно здійснювати соціальні функції та надавати соціальні послуги населенню.

Державні структури повинні підтримувати та доповнювати діяльність суб'єктів ринку, а не підміняти їх. І громадяни, і підприємства, і держава повинні мати чітко визначену сферу діяльності та нести відповідальність за її результати. Кожен повинен відповідати за своє.

Будь-які закони та механізми контролю не можуть забезпечити стабільність розвитку суспільства самі по собі, якщо відсутня чесна та відповідальна влада, якій довіряє суспільство.

Оскільки надання послуг - прерогатива приватного сектора, то держава повинна регулювати ринок надання послуг, визначити їх необхідність та досконалість, стимулювати розширення кола послуг з урахуванням потреб як кожного споживача, так і суспільства взагалому.

Сьогодні ринок в принципі неможливий без держави та відповідних
інститутів, діяльність яких спирається на силу закону. Тому державна влада повинна забезпечити верховенство права як фундаментального принципу нормального функціонування демократичного суспільства та ринкової економіки.

В даній роботі, звертаємо увагу саме на розвиток і оптимізацію державного регулювання ринку туристичних послуг в країні. Туризм сьогодні - це сфера соціально-економічного комплексу, яка в багатьох країнах перетворилася на індустрію, що бурхливо розвивається.

Туризм у багатьох країнах світу є пріоритетним напрямом розвитку національної економіки та культури. Це зумовлено динамічністю, високоприбутковістю та великим позитивним соціально-економічним і культурним впливом туризму на розвиток країн. Туристична галузь є специфічним і досить складним об'єктом державного управління. Необхідність державної підтримки та регулювання туризму як синтетичної, складної галузі та багатогранної економічної системи з розгалуженою мережею зв'язків, в орбіту якої входить понад 40 суміжних галузей народного господарства (транспорт, зв'язок, харчування тощо), є очевидною [21, с.24].

Аналіз, проведений Всесвітньою Туристичною Організацією, свідчить, що в більшості країн світу державна туристична політика впроваджується безпосередньо через центральні органи виконавчої влади - національні туристичні організації, інші інститути, а також опосередковано за допомогою правових важелів, підтримки туристичної інфраструктури і міжнародної політики. Туристична політика має характерні риси загальної політики держави. Разом з тим існують і деякі специфічні фактори, що впливають на її формування: природні умови країни, розвиненість транспортної індустрії, соціальні фактори (умови життя людей, система відпусток), фактори, пов'язані зі створенням економічної основи для розвитку туризму (стабільні валютно-фінансові, зовнішньоекономічні відносини), правові фактори, пов'язані із створенням і функціонуванням туристичного законодавства [31, c.28]. Для ефективного функціонування даної моделі доцільно отримати необхідне державне фінансування (щонайменше, часткове) для участі країни у формуванні й просуванні національного турпродукту, здійснення маркетингових досліджень, рекламно-інформаційної діяльності, організації та проведення міжнародних туристичних виставок, конференцій, семінарів, формування базового пакету інвестиційних проектів у галузі розвитку туристичної інфраструктури тощо [31].

На основі аналізу історії та сучасних тенденцій розвитку туризму, визначимо, що туристична галузь України, маючи потужний туристично-рекреаційний потенціал, розвивалася без урахування особливостей її функціонування, глибокого проникнення в суть проблем та за відсутності цілеспрямованої, комплексної туристичної політики держави й відпрацьованих механізмів управління. Це призвело до переорієнтації туризму на виїзний, руйнування системи соціального туризму, важливих складових інфраструктури галузі [11]. Реформування системи державного регулювання галузі висвітлило низку проблем, що потребують вирішення. Це, насамперед, невідповідність чинної нормативно-правової бази потребам та тенденціям розвитку туристичної галузі. Незважаючи на прийняття нової редакції Закону України «Про туризм», який, безперечно, став кроком вперед, існує нагальна потреба у вдосконаленні правового забезпечення галузі і приведення його у відповідність зі світовими стандартами. Крім того, перешкодою на шляху ефективного розвитку та інтеграції туристичної галузі стала відсутність протягом тривалого часу виваженої регіональної політики, що зумовило потребу у створенні структури державного регулювання туризму в Україні з урахуванням сучасних реалій та досвіду країн з високорозвиненою туристичною індустрією.

Досвід показує, що сучасне туристичне підприємництво функціонує в умовах неналежної нормативно-правової, методичної, організаційної та інформаційної підтримки з боку держави. Це особливо наочно проявляється на рівні малих міст і сільських населених пунктів, у яких туризм може стати важливим чинником соціально-економічного та культурного розвитку завдяки забезпеченню зайнятості населення, розбудові міської інфраструктури, реконструкції та збереженню пам'яток тощо [15, c. 56].

Однією із найважливіших проблем розвитку туристичної галузі України є відсутність суттєвої державної підтримки місцевих ініціатив щодо розвитку туризму. Проте зарубіжний досвід свідчить, що максимального ефекту в розвитку туризму можна досягти лише за умов співпраці органів виконавчої влади, місцевого самоврядування, громадських і професійних організацій та підприємницьких структур [34].

Отже, перед туристичною галуззю України стоять багато проблем, які потребують розв'язання за допомогою вдосконалення системи та механізмів її державного регулювання.

Зазначимо, що способи та методи впливу, які використовуються сьогодні для регулювання туристичної галузі, далеко не завжди виявляються адекватними сучасним умовам та тенденціям. Тому для зміни ситуації на краще необхідним є вдосконалення механізмів регулювання господарської діяльності з урахуванням досвіду країн з розвиненою туристичною галуззю, формування нових соціально-економічних підходів до стратегії розвитку національного туристичного комплексу і системи управління туристичними процесами як на державному, так і на регіональному рівнях. Виходячи з цього, опишемо підходи до формування стратегії розвитку туризму в Україні з виділенням пріоритетних видів (насамперед, внутрішнього, в'їзного, соціального, сільського) і напрямів державного регулювання розвитку туристичної галузі [10, c.124].

На нашу думку видається необхідним прийняття законів, які забезпечать ефективне функціонування галузі: «Кодексу туризму», законів України «Про сільський туризм», «Про соціальний туризм», Концепції розвитку українських курортів, а також внесення окремих поправок до законів України «Про туризм», «Про місцеве самоврядування» (щодо функцій органів місцевого самоврядування в галузі туризму) тощо.

Забезпечення сталого розвитку туристичної галузі значною мірою має базуватися на модернізації інфраструктури туристичної та курортно-рекреаційної сфери. З цією метою видається необхідним запровадити спеціальний інвестиційний режим для сприяння будівництву і реконструкції готелів та інших об'єктів туристичної інфраструктури, що спонукатиме іноземних та вітчизняних інвесторів вкладати кошти у туристичну індустрію. Водночас необхідне запровадження практики прямого фінансування з державного та місцевих бюджетів заходів щодо розвитку туристичної інфраструктури, зокрема облаштування маршрутів, місць для відпочинку в лісах та гірських районах, громадських пляжів, оглядових майданчиків, центрів туристичної інформації, інформаційних стендів на дорогах тощо [31].

Зазначимо, що умовою регіонального розвитку туризму є чіткий розподіл повноважень між центральними та регіональними галузевими органами влади, а також між органами виконавчої влади та місцевого самоврядування. Доцільним є делегування органам місцевого самоврядування повноважень щодо розвитку місцевого туризму: створення регіональних туристичних корпорацій, туристичних інформаційних центрів, розбудови інфраструктури, залучення інвестицій тощо. Ефективному здійсненню делегованих повноважень може сприяти створена на рівні центрального органу виконавчої влади, до компетенції якого належать питання туристичної галузі, робоча група фахівців, що на основі нормативно-правової бази України, з урахуванням зарубіжного досвіду розроблятиме конкретний план заходів для кожного окремого туристичного регіону та дасть змогу втілити його в життя [15, c. 91].

Економіка туризму є наукою, що вивчає внутрішні аспекти економічних відносин в цій сфері діяльності, причому економічні відносини розглядаються на двох рівнях: міжгалузевого комплексу соціально-побутової інфраструктури і господарюючого суб'єкта туристичної фірми.

Становлення і розвиток туризму як галузі характеризуються системою певних економічних показників, які відображають кількісний об'єм реалізації туристичних послуг та їх якісну сторону.

Система показників розвитку туризму для регіону (країни) включає:

Ш об'єм туристичного потоку;

Ш середню величину туристичних витрат на добу;

Ш стан і розвиток матеріально-технічної бази;

Ш показники фінансово-економічної діяльності туристичної фірми;

Ш показники розвитку міжнародного туризму.

Туристичний потік - це постійне прибуття туристів до країни. Об'єми туристичних потоків характеризується наступними показниками: загальна кількість туристів; кількість туроднів; середня тривалість перебування туристів в країні (регіоні).

Таким чином, хоча туризм і володіє значним потенціалом як інструмент економічного розвитку, але він не є панацеєю від всіх економічних недуг. Уряд повинен прикласти всі зусилля до оптимізації (а не максимізації) прибули від туризму, зважаючи на ті витрати, які може спричинити за собою його розвиток.

Отже, до переваг розвитку туризму для кожної країни відносяться:

Ш збільшення грошового потоку в регіоні, зокрема притоку іноземної валюти;

Ш зростання валового національного продукту;

Ш створення нових робочих місць;

Ш реформування структури відпочинку, яка може бути використана як туристами, так і місцевим населенням;

Ш залучення капіталу, у тому числі і іноземного;

Ш збільшення податкових зборів приймаючого регіону.

В умовах структурних перетворень господарства України регіон в перспективі повинен зосередити зусилля на розвитку зони відпочинку та оздоровлення населення, зони природно - рекреаційних ландшафтів регіонального значення, де слід розвивати всі елементи інфраструктури, що сприяють охороні та раціональному використанню природно - заповідних і природно - рекреаційних територій. Ширше використовувати потенціал лісових, водних ресурсів через обладнання відповідної території як для короткочасного, так і тривалого відпочинку. Для цього необхідне доскональне вивчення берегової смуги водних ресурсів: аналіз пляжів, транспортна доступність, інфраструктурна забезпеченість цієї території, санітарно-гігієнічні показники водних ресурсів.

До негативних чинників розвитку туризму в області можна віднести: [12,c.44]

ь впливає на зростання цін на місцеві товари і послуги, на земельні і інші природні ресурси і нерухомість;

ь сприяє відтоку грошей за межу при туристичному імпорті;

ь викликає екологічні і соціальні проблеми;

ь невідповідність якісних характеристик ( у тому числі рівня комфортності) та організаційно - економічних механізмів функціонування рекреаційної інфраструктури, готельного господарства міжнародним нормам і стандартам;

ь необґрунтованість і відсутність ефективних механізмів регулювання цін на туристсько - екскурсійні, санаторно - курортні й готельні послуги, рівень та динаміка яких повинні визначатися стратегією пожвавлення індустрії оздоровлення і відпочинку;

ь надмірний ( з огляду на законодавчо визнану потребу пріоритетного розвитку рекреаційної сфери і, зокрема, туризму) податковий тиск на ці підприємства, введення нецільових додаткових зборів і відрахувань ( у тому числі в обласний бюджет);

ь низький рівень маркетингових досліджень у сфері туристсько - екскурсійної та санаторно - курортної діяльності, слабкість її інформаційно - рекламного забезпечення на внутрішньому і особливо зовнішньому ринках, недоліки територіальної організації туристсько - екскурсійних маршрутів та інформаційної інфраструктури.

Пріоритетними заходами щодо розвитку туризму в регіоні повинні стати:

Ш створення структурних підрозділів з питань туризму на рівні області, адміністративних районів та міст;

Ш реконструкція та модернізація санаторно - курортних, відпочинкових і туристичних закладів, а також автомобільних доріг по основним туристичним маршрутах, реставрація та відбудова пам'яток історії та культури;

Ш створення умов для реалізації інвестиційних проектів, нарощування обсягів надання туристичних послуг за рахунок розширення в'їзного та внутрішнього туризму;

Ш підвищення ефективності використання рекреаційних ресурсів та об'єктів історико - культурної спадщини;

Ш організація туристично - оздоровчої та екскурсійної роботи серед дітей, підлітків і молоді;

Ш визначення земельних ділянок для створення відповідної туристичної інфраструктури, в тому числі для будівництва готелів, мотелів, гольф - трас, парків розваг;

Ш провадження нових туристичних маршрутів і тематичних екскурсійних програм;

Ш розробка та впровадження комплексу заходів щодо безпеки туристів при проведенні масових заходів та під час виникнення надзвичайних ситуацій, небезпечних для життя туристів;

Ш залучення та ефективне використання іноземних інвестицій у розвиток інфраструктури туризму: транспортної системи, готельного та ресторанного бізнесу, індустрії розваг, сфери зв'язку та інформаційних служб.[12,c.45;21]

Реалізація цих заходів дозволить досягти динамічного нарощування кількості закладів оздоровлення та відпочинку населення, туризму, збільшення їх потужності, а звідси достатня кількість оздоровлених і обслугованих осіб та обсягів наданих їм послуг.

А для того, щоб регіон не втратив свої багаті рекреаційно- туристичні ресурси, потрібно приділяти значну увагу природно- заповідному фонду, збереженню пам'яток архітектури, історико-культурній спадщині. Щоб і прийдешнім поколінням було чим пишатися і що продемонструвати на світовій арені.

Національний туристичний ринок України належить до реформованого типу і є ринком країни перехідної економіки з середнім рівнем соціально-економічного розвитку, що формує ринкові структури та індустрію туризму відповідно до макрорегіональних (європейських) стандартів. Сучасний етап характеризується відносно незначною участю у світовому туристичному процесі і переважанням експорту туристичних послуг.

Туризм, згідно Закону України «Про туризм» (1995р.) визнаний одним з пріоритетних напрямків розвитку господарства країни, що визначає державну увагу і проведення стимулюючої державної туристичної політики, спрямованої на розбудову індустрії туризму відповідно до європейських стандартів. Інституційно-організаційна підсистема індустрії туризму країни знаходиться в стадії перманентного реформування, що значно ускладнює проведення послідовної туристичної політики і не стимулює розвиток інвестиційного процесу. Державну туристичну політику на ринках міжнародного та внутрішнього туризму впроваджує Державна туристична адміністрація України шляхом координації інтересів державних і місцевих органів влади, некомерційних організацій та комерційних суб'єктів ринку. Розбудовується система підготовки кадрів для туризму і координуються зусилля в цьому напрям.

Територіальна концентрація туристичних підприємств відображає територіальну структуру попиту на ринку: максимальною вона є у Києві та в Криму, порівняно високою в Одеській, Херсонській, Волинській, Закарпатській, Тернопільській областях, а найменшою - у Кіровоградській, Хмельницькій, Донецькій та Луганській областях.

Основними видовими сегментами ринку й надалі залишаться рекреаційний з метою відпочинку, курортно-лікувальний, культурно-пізнавальний (екскурсійний), спортивно-оздоровчий, релігійний туризм. Традиційним національним турпродуктом на ринку міжнародного туризму є відпочинок, курортно-лікувальний, культурний та екскурсійний туризм. Зокрема, за програмою «Намисто Славутича» розроблено понад 250 екскурсійних маршрутів, діють понад 100 курортів на основі мінеральних вод та грязей. Маркетингові зусилля спрямовані саме на просування даного традиційного продукту, а також нового, представленого екологічними напрямами та сільським туризмом, шляхом поліпшення інформаційного забезпечення, участі в міжнародних регіональних заходах та проведення національних туристичних виставок, координації з ВТО та іншими міжнародними структурами.

Урізноманітнення і розвиток пропозиції України можливі на напрямах культурно-пізнавального і екскурсійного, екологічного, спортивного, а також сільського туризму. Потребує маркетингових зусиль ринок курортно-лікувального туризму, підтримки та відновлення - ринок круїзного та спортивного туризму, розбудови - ринок гірськолижного туризму. Відносно сегментів споживчого ринку, то основні маркетингові зусилля повинні бути спрямовані на розвиток дитячого відпочинку та оздоровлення, сімейного відпочинку, відновлення та розбудову автотуризму (особливо це актуально стосовно статусу транзитної держави та створення трансєвропейських транспортних коридорів), релігійного туризму. Основним споживчим ринком залишається ринок масового попиту з превалюючою мотивацію «відпочинок+екскурсії». На ринках нестандартного та елітарного попиту домінуючими можуть бути позиції спортивного та екологічного туризму. Пріоритетним напрямом розвитку є внутрішній туризм. Його активізація передбачає диверсифікацію видових субринків та ускладнення територіальної структури внутрішнього ринку за рахунок формування місцевих територіальних ринків на основі інтенсифікації ресурсної бази туризму і розбудови туристичної інфраструктури. Основним регулятором повинно стати проведення регіональної туристичної політики стимулювання малого та середнього підприємництва у внутрішньому туризмі та організації екскурсійної діяльності.

Розбудова індустрії туризму та формування національного ринку туристичних послуг позначиться на територіальній організації туристичного ринку країни процесами структуризації геопростору і диверсифікації місцевих ринків і сприятиме подальшій поляризації територіальної структури, ієрархізації територіальних ринків, що закріпиться процесами територіальної концентрації і спеціалізації. Означені процеси повинні оформитись у туристичну логістичну систему з розподільчими вузлами-координаторами внутрішніх і зовнішніх туристичних потоків (Київ, Харків, Дніпропетровськ, Донецьк, Сімферополь, Одеса, Львів) і чіткою функціонально-територіальною диференціацією елементів територіальної структури.

Інтенсивний шлях розвитку туристичного ринку передбачає постійне оновлення пропозиції на основі моніторингу ринку в умовах зростаючої конкуренції. Екстенсивний шлях розвитку оснований на задоволенні зростаючого та мінливого попиту шляхом залучення до туристичного обігу нових ресурсів, нових територій. Це потребує додаткових витрат, з одного боку, та обумовлює об'єктивну неоднорідність турпродукту. Споживання турпродукту локалізоване й конкретизоване умовами місцевого ринку. Різнорідність цих умов є причиною мінливості (неоднорідності) споживання за обсягами та структурою, оскільки товари та послуги, що пропонуються на цих ринках, різнорідні як за кількісними, так і за якісними параметрами, і відповідно, різниться за результатами й стандартний споживчий комплекс.

Шляхи розвитку туризму в Україні намічені у прийнятій 2002 року Державній програмі, розрахованій до 2010 pоку, яка має соціальну спрямованість на збереження здоров'я людей, зміцнення духовного, культурного та творчого потенціалу нації, впровадження екологічної культури та культури спілкування, здорового способу життя і повинна забезпечити можливості для прояву суспільної та самодіяльної ініціативи населення.

Розділ 2. Потенціал інвестиційної привабливості ринку туристичних послуг

2.1 Оцінка інвестиційної привабливості ринку послуг в Україні

Відомо, що самостійний розвиток туристичної галузі без суттєвої державної підтримки, який відбувався протягом останніх десятиліть, призвів до практично монополії комерційних форм та видів туризму. З метою зниження соціального напруження в галузі і в суспільстві в цілому необхідне впровадження державної політики соціалізації туристичної галузі. Ураховуючи досвід державної підтримки розвитку соціального туризму радянських часів і зарубіжний, зокрема досвід Франції, Росії, Німеччини, визначимо найбільш дієві механізми соціалізації туристичної галузі: